Світле, благородне обличчя, сповнений внутрішнього горіння та власної гідності погляд; у всій поставі – рвійність І рішучість, готовність піти на самопожертву в ім`я зцілення від муки, що невигойно застигла в очах…



Скачати 168.52 Kb.
Дата конвертації15.05.2019
Розмір168.52 Kb.

Склала вчитель

української мови

та літератури

Т. А.Путрова


ЛІТЕРАТУРНА ВІТАЛЬНЯ
«БОРИС ДМИТРОВИЧ ГРІНЧЕНКО –

«ВАРТОВИЙ» УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ»


Вступне слово вчителя.

Світле, благородне обличчя, сповнений внутрішнього горіння та власної гідності погляд; у всій поставі – рвійність і рішучість, готовність піти на самопожертву в ім`я зцілення від муки, що невигойно застигла в очах…

Таке враження полишають фотознімки Бориса Дмитровича Грінченка, людини, що наприкінці ХІХ ст. увійшла в бурхливий потік літературного, наукового, громадського життя – як письменник, перекладач, фольклорист і етнограф, мовознавець-лексикограф, критик і публіцист, організатор періодичних і науково-популярних видань.

Сьогодні ми поговоримо саме про нього.



1-й учень. Характеризуючи особливості розвитку тогочасної української літератури, І.Я.Франко виділяв цю постать «по пильності, по таланту, витривалій працьовитості і різнорідності інтересів духових». Б. Грінченко, відзначав він, «засипає мало не всі наші видання своїми не раз многоцінними писаннями: повістями, віршами, статтями критичними і популярно-науковими, працює без віддиху, шле до цензури рукопис за рукописсю, не зраджується ніякими невдачами ані критикою, часто неприхильною, а в усьому, що пише, проявляє, побіч знання мови української, також гарячу любов до України, щирий демократизм, бистре око на хиби української суспільності».
2-й учень. Хронологічні рубежі життя літератора засвідчують, що доля відміряла йому Шевченківський – лише сорокасемирічний – вік, одначе не тільки важко, а й майже неможливо узгодити цей підрахунок з кількістю і значенням того, що було Б.Д.Грінченком зроблено, адже, за найскромнішими підрахунками, творчу спадщину письменника можна вмістити не менше, як у п`ятдесят томів.

Давайте назвемо хоча б напрямки діяльності цієї людини.



1-й учень. Отже, перше. Він – поет, якого І. Я. Франко назвав другим (після М.Старицького), чиєю заслугою було прокламування «псевдо шевченківських шаблонів» та виведення поезії на нові обрії.

2-й учень. Отже, друге. Він – прозаїк, чиї романи, повісті, оповідання є, на думку деяких літературознавців, окремим етапом у розвитку української прози – між творчістю, скажімо, Панаса Мирного та І.С.Нечуя-Левицького, з одного боку, і М. М. Коцюбинського та В.Стефаника - з іншого. Найбільш промовистими є повісті «Сонячний промінь» і «На розпутті», дилогія «Серед темної ночі» й «Під тихими вербами».

3-й учень. Третє. Він – драматург, кращі п`єси якого були в репертуарі корифеїв українського театру – М.Кропивницького, І. Карпенка-Карого, М.Заньковецької.

4-й учень. Четверте. Він – перекладач, завдяки зусиллям котрого Україна отримала у 1890 – 1900 роки цілу бібліотеку світової літератури – зразки творчості найбільших зарубіжних та російських класиків. «Яка чиста мова, який гучний вірш! Другого такого гарного перекладу в перекладній літературі українській я не знаю»,- захоплювався відтвореною Б.Д.Грінченком драмою Ф.Шіллера «Вільгельм Телль» М. Коцюбинський.

5-й учень. По-п`яте, він – літературний критик та літературознавець.

6-й учень. По-шосте, – педагог, чиї численні й глибоко прогресивні праці покладені в основу національної педагогіки як науки. Це він, Грінченко, розвивав в Україні педагогічні ідеї Песталоцці та Ушинського, він склав «Українську граматку до науки читання й писання», що декілька десятиліть використовувалася як підручник – буквар.

7-й учень. По-сьоме, Борис Дмитрович – мовознавець-лексикограф, автор ряду наукових досліджень та упорядник і редактор «Словаря української мови», що мав для української культури неоціненне значення. Хоч матеріали до нього почав збирати ще Пантелеймон Куліш, а згодом цю роботу підхопив цілий ряд письменників та фольклористів, зібраний матеріал був ще не повний і майже зовсім не опрацьований. Працюючи по 11 – 12 годин на добу, Б.Грінченко з допомогою дружини значно доповнив, підготував і здав до друку чотири томи «Словаря…». Російська імператорська Академія наук відзначила словник премією М.Костомарова, праця дістала високі оцінки вітчизняних та зарубіжних фахівців. У словнику представлено мовне багатство всієї тогочасної України – як східної, так і західної, що підкреслювало думку про національну єдність.
1-й учень. До речі, саме на практиці Грінченкового словника ґрунтувався правопис, затверджений 1921 року Всеукраїнською Академією наук.
3-й учень. А ще Б.Грінченко був одним із співробітників та основним редактором російсько-українського словника М.К.Уманця та А.Спілки в чотирьох томах.

2-й учень. «Тільки любов, - наголошував з приводу Грінченкового словника Олесь Гончар, - здатна була звершити цей подвиг – звершити працю всеосяжну, завдяки якій… у фантастичній лексичній щедрості, в багатющому духовному спектрі постало саме життя народу, постало в усьому розмаїтті, в усій достовірності дум і почуттів».

4-й учень. Восьме. Б. Д. Грінченко – фольклорист і етнограф, видання якого принесли славу авторові в загальнослов`янському масштабі. Це і тритомні «Этнографические материалы, собранные в Черниговской и соседней с ней губерниях», і збірка «Думи кобзарські» (за вміщеними тут текстами кобзарі звіряли свій репертуар!).

5-й учень. А ще – численні пристрасні публіцистичні твори, що завжди привертали увагу до найболючіших проблем суспільства і культури, сказати б, підкидали хмизу у часом ледь тліюче вогнище літературного життя.

6-й учень. Ще – вельми цінні праці з бібліографії …

7-й учень. Ще – внесок у розвиток дитячої літератури та в популяризацію сторінок української історії.

6-й учень. Окремої згадки заслуговує напружена видавнича та журналістсько-редакторська діяльність Б.Д.Грінченка. Він зробив практично неможливе в ті часи – заснував видавництво, у якому друкував для народу освітні книжки про явища природи. інші країни, досягнення техніки тощо. Ним було видано і ряд художніх творів українських письменників. І.Я.Франко вважав, що організація Б.Д.Грінченком видавництва в Чернігові є «найважнішою заслугою».

5-й учень. Та не лише томами, дослідженнями чи виданнями вимірюється внесок Б. Д. Грінченка у розвиток української культури. Так, він листувався мало не з усією Україною та з багатьма діячами за кордоном. Обсяг тільки вцілілої його епістолярії склав би не менше восьми томів! Він був чи не найдіяльнішим організатором загальноукраїнського літературного процесу, являв своєю особою один із провідних центрів культурно-громадського життя в Україні, до якого наприкінці ХIХ – на початку ХХ століть стягувалися ледь не всі лінії й артерії.

Учитель. Отже, поет, прозаїк, драматург,

перекладач, фольклорист та етнограф,

мовознавець-лексикограф., критик і публіцист,

організатор періодичних і науково-популярних видань.

Тож зрозуміло, чому в перші роки по смерті Б.Грінченка та в першій половині 20-х років його творчий спадок, сама його постать були піднесені українськими діячами дуже високо: «пророк», «апостол», «учитель життя», «левит храму України» - скільки епітетів йому адресувалося!

І раптом наприкінці 20-х - на початку 30-х років Грінченкова літературно – громадська діяльність, а отже, і творчість раптом починають відігравати «контрреволюційну роль», стають «шкідливими елементами старої культури», які новому, прогресивному пролетарському письменству необхідно відкидати як «непотрібне сміття». Радянська літературна критика почала стверджувати, що «його [Грінченкова] культурницька програма й ідеологічна концепція […], безумовно, є реакційний чинник», що обслуговував «глитайсько-міщанську верству» і, відповідно, «одвертав» молодь «з соціалістичного на національний шлях». Чому ?!



2-й учень. Звичайно, інакше оцінити літературну спадщину українського прозаїка, драматурга, поета було неможливо, адже письменник сам зізнавався:

Були ті часи, як тобі я до ніг,

Убогий народе, схилявся.

І в думах улюблених чистих моїх

У дні ті щасливії мрій молодих

Мені божеством ти здавався.

І заради цього «зубоженого люду» він був здатний працювати невтомно, прагнучи побороти «темноту й незгоду у нашій землі», бо ж поки що, народе,

…темрява – доля твоя,

[ і ] темними йдучи лісами.

Забув навіть власне своє ти ім`я

Забув, що існує народів сім`я

Що рівний ти в їй із братами.

Без сумніву, негативне ставлення до творчості письменника безпосередньо випливало з ідеологічної радянської догми про другорядне значення національного, про перевагу вузькокласових інтересів над загальнолюдськими тощо.
1-й учень. Формування Бориса Дмитровича Грінченка (народився він 9 грудня 1863 року на хуторі Вільховий Яр Харківського повіту Харківської губернії) як українського літератора приховує непросту загадку: як міг він, син відставного штабс-капітана, дворянина, у власності якого було кілька десятин землі та паровий млин, – хоча для поміщика це статки невеликі – як міг він так рано перейнятися турботами простого люду та зрозуміти свою з ним національну спільність? Бо ж відомо, що всі виховні заходи, здійснювані в сім`ї батьком, Дмитром Яковичем Грінченком, були покликані спрямовувати його сина на «панську» стезю: в домі наполегливо запроваджувалося «панське» життя, дітям було категорично заборонено вживати «мужицького наріччя».

4-й учень. Навряд чи додавало демократизму і виховання з боку матері – Поліксенії Миколаївни, дочки полковника Літарьова – росіянина. Отже, у родині Грінченків, як згадував сам Борис Дмитрович, «ніколи не говорено по-вкраїнському». Не дивно, що зростав майбутній автор «Словаря української мови» у прихильності до «московських патріотичних тенденцій шовіністичного кольору».

6-й учень. Процесові усвідомлення юним Грінченком своєї національної приналежності сприяли передусім його постійні близькі контакти з простими селянами. Всупереч батьковій забороні хлопець товаришував із селянськими дітьми, бував у них удома, і тому вже змалку знав їхню мову, знайомий був із світом народної поетичної творчості та обрядовості.
7-й учень. Довершив це формування його душі «Кобзар» Т. Г. Шевченка. «Трупи встали і очі розкрили», - згадає якось Борис Грінченко про пережите потрясіння. Саме завдяки Шевченкові, писав у одній зі своїх сповідей письменник, він «тринадцяти років зробився тим, чим… єсть». Неймовірно тяжким виявилося те пробудження - прозріння, адже перше, чим вразився юнак, було те, що

«лежить земля без діла»,

«країна ціла заніміла».
5-й учень. Глибока розпука від усвідомлення лиха нації спонукала літератора-початківця до безкомпромісного єднання своєї долі з долею віднайденої матері – України та до невідкладної дії в ім`я її щастя і добра – невсипущої праці. Що ж бо, як не наполеглива праця, здатне вирвати з неволі народ, кровним сином якого він себе відчув!
3-й учень. Єдиний навчальний заклад, де вчився Б.Д.Грінченко, - Харківську реальну гімназію, йому не судилося закінчити, бо 1879 року юнак був з неабияким «шумом» виключений з п`ятого класу і припроваджений до в`язниці. Причина – його зв`язок із гуртком народників, що розповсюджував заборонену політичну літературу та готував терористичні замахи, зокрема на Олександра II. Б. Грінченко «попався» на читанні нелегальних видань.

Наслідки ув`язнення були фатальними: віднині юнак позбавлявся права здобути навіть середню освіту, не кажучи вже про вищу; до кінця життя він потрапив під жандармське пильнування; а тяжкі тюремні умови спричинили невиліковну хворобу – сухоти, яка, зрештою, і вкоротила йому віку.



Учитель. Мужньо відбувши півторамісячне ув`язнення, Б.Грінченко працює дрібним канцеляристом у Харківській казенній палаті, а невдовзі, склавши екстерном іспит на народного вчителя, «якимсь чудом», як сам згадував, улаштовується вчителювати, тобто працювати з народом і для народу, освічувати його національно і соціально, будити в ньому самосвідомість, нести «світло в темні хати». Головне, аби праця приносила користь – хоч крихту.
1-й учень. Хоча ще в юні роки Б. Д. Грінченко пробував сили в різних жанрах, починав він свою професійну письменницьку діяльність на сторінках журналу «Світ» у 1881 році як поет, обравши собі псевдонім – Василь Чайченко:
2-й учень.

Минає час, минають люди;

Ми всі ждемо того, що буде,

І кажем всі: давно вже час,

Щоб воля та прийшла й до нас,

А все її нема, не йде, -

А час не жде, а час не жде!..

А час не жде, а час летить,

А серце змучене болить,

Бо довгий гніт минулих днів

Його украй вже пригнітив,

І тяжко так, що, може, ми

Гіркими плакали б слізьми,

Якби не гніт цей днів тяжких,

Щоб нас, за довгий час, усіх

І одслід навіть з мук навчив

Ховать в душі без сліз і слів.

І так на світі живемо,

На плечах лихо несемо.

І доки будемо так жить?

Ніхто не скаже – все мовчить!
4-й учень. Про характер власної поетичної – та й не тільки поетичної – творчості Б. Д. Грінченко зауважував: «Я ніколи не належав до тих поетів, що весь свій час можуть оддавати пісні. На поезію завсіди я мав тільки короткі хвилини, вільні від праці – часом любої, здебільшого – нудної, наймитської. Моя пісня – то мій робітницький одпочинок і моя робітницька молитва-надія. Коли се не додає їй більшої літературної вартості, то все ж, може, робить її цікавою тому, хто, як я, пережив останні два десятки років з їх сльозами і надіями і силувався знаходити іскру там, де, здавалося, була сама темрява».

5-й учень.

Неначе і світ такий гарний здається,

І сонечко з неба блищить.

І пісня дівочая голосно ллється,

І весело лист шепотить.

І дивиться всюди усе так звабливо.

Що тільки б, здається, радів.

Та на світі весело так і щасливо

Без думки та гадки б ти жив…

Та здумаєш ти, що ті співи дівочі

Не співи – ридання сумні,

Що гаснуть од сліз тії карії очі,

Ізмалку веселі й ясні;

Згадаєш про тих, що у лютій недолі,

Не знаючи щастя, живуть,

Що діти їх бігають босі і голі

І хліба, голоднії, ждуть, -

І серце заниє, і сам я не знаю,

Як співи-ридання летять…

Коли ж то ми будемо в нашому краю

Про щастя і долю співать?
3-й учень. У передмові до збірки «Під хмарним небом» Б. Грінченко писав: «Невесела книжка: журба та сум та часом поривання боротися за яснішу долю, - ледве блисне іноді щось веселіше. Не повеселить така книжка, хіба засмутить читача!

Та не вкрай винен за це і автор! Це південне наше небо, що повинно було б сяяти живучим сяєвом, - дуже воно нахмарене. А під хмарним небом не заспіваєш веселої пісні…

Колись засміється наше небо веселим промінням – хоч, може, й не до нас уже. Тоді інші й співи почнуться. А поки – співаються такі, які можуть бути під хмарним небом…»
6-й учень.

Убогії ниви, убогії села,

Убогий обшарпаний люд, -

Смутнії картини, смутні-невеселі,

А інших не знайдеш ти тут.

Не став би дивитись, схотів би забути, -

Так сили забути нема:

То ріднії села, то ріднії люди,

То наша Вкраїна сама…
7-й учень. Жив він великою і прекрасною ідеєю усебічного відродження своєї нації, яка, на його переконання, уже вичерпувала відведений їй історією ліміт покірності. То як же не покладаючи рук не працювати на цю ідею, хто ж її здійснить?! Геть безплідні нарікання та компроміси в літературних і громадських справах!

1-й учень.

О, скільки гір нам розкопати треба,

Засипати безодень скільки нам,

Розвіять хмар з насупленого неба,

Зорать обліг, посіять хліб людям!

О, скільки сліз повинні ми утерти,

О, скільки пут повинні розітнуть,

Скільки слабих одрятувать од смерті,

Скільки сліпим їх очі повернуть!

І поруч з цим – солодкії зітхання,

Поезія банально-любих втіх.

Ні, хочу я борні і досягання,

Ні, хочу діл поважних і міцних!
3-й учень. А у вірші «Приходить час» Б. Д. Грінченко закликає кожного свого сучасника сказати:

Чи він народу вірний син,

Чи тільки раб похилий він,

Чи раб раб похилий, чи боєць –

Хай кожен скаже навпростець!

І де він стане: чи до тих.

Що в путах сковані гидких,

Народ і край свій продають

Панам, що кров із його п`ють. –

А чи до сміливих борців,

Що серед бур похмурих днів

За рідний край, за нарід свій,

За долю-волю йдуть у бій?
Учитель. Таким було й його особисте життя.

Дружина Б. Грінченка, Марія, що була відома під псевдонімом М. Загірня – авторка віршів, оповідань, повісті про шахтарів – стала щирою помічницею чоловіка в усіх його справах. Подружжя мало доньку Настю, що також стала українською письменницею та перекладачкою. У 1905 році за участь у революційному русі дочка була ув`язнена. Захворіла на туберкульоз і, хоча батько добився звільнення під домашній арешт за станом здоров`я, невдовзі померла. А за нею і її маленький син. Горе підкосило здоров`я Бориса Дмитровича, і він виїздить на лікування до Італії, де й помирає 6 травня 1910 року. Тіло покійного було перевезено до Києва і тут поховано.

А щастя так хотілося мені

І сонечка й блакиті весняної,

Та серед хмар мої минули дні,

Серед грози, з неволею у бої.

Серед грози і серед праці, в бою з неволею і в боротьбі за елементарні права свого народу – таке було життя Грінченкове.
2-й учень. Звичайно, є у Б. Грінченка твори, які можуть, на перший погляд, сприйматися як зразки поезії виключно пейзажної або інтимної, але… Ось, послухайте:

4-й учень.

Весна іде! В повітрі молодому

Далекий крик мандрівних журавлів

Вже розітнувсь: ключем вони додому

У рідний край летять з чужих країв.
Весна іде! Веснянки задзвеніли,

Лунає спів по луках і гаях –

Мов устають нові могутні сили

В людських серцях, придавлених серцях.


І в грудях знов солодкії бажання,

І в грудях знов устали поривання,

І встала знов надія молода.
О, весно, йди! Всі ждуть тебе, кохана:

І небо жде, і жде весна приспана,

І ліс, і степ, і скована вода.

7-й учень.

Вона співа – і серця поривання

У згуки ті вона перелива.

Горять огнем безмірного кохання

Її пісень пекучії слова.
Вона співа - і очі молодії

Ясніш од зорь засяяли з-під вій…

О, скільки в їх незломної надії,

О, скільки в їх на щастя любих мрій!


Нехай співа, нехай ті співи ллються,

Хай очі ті і сяють і сміються,

І хай огонь кохання в їх горить!
Нехай співа! Удруге вже такая

Не зацвіте весна їй молодая,

Яка цвіте в душі її в цю мить!
2-й учень. Борису Дмитровичу належить і 77 байок, які вийшли друком уже по смерті автора, у 1911 році.

Ось деякі з них:


5-й і 6-й учні.

СОРОКА
Покинувши ліси свої,

Сорока в город полетіла.

Там по садках тинялася без діла,

Довгенько по гаях не бачено її…

Всі думали: пропала Білобока, -

Аж ось – сусіль! – вернулася Сорока!

Вернулася і зараз крик такий

Вона зняла, що ліс озвавсь луною:

«Сюди! Сюди! Злітайтеся мерщій!

Послухайте! До вас я з новиною!»

От стрепенувся ліс, летять пташки,

Летять великі птиці,

Орли і Соколи, зозулі і Шпаки,

Тихенькі Солов`ї і гомінкі Синиці.

Злетілися, посіли на гіллі –

А що то скаже їм та городянська штука?

«Послухайте мене, великі і малі! –

Озвалася вона, - є в мене вам наука.

Ну, де ви живете? Що знаєте, дурні?

Самі все лісові пісні

Співаєте, як і співали!

Покиньте їх! Не ті часи настали:

Тепер путящий спів

Не тут, серед гаїв, -

Ні, тут дурні патяки, -

А в городі - отам співаки!..

Отам пісні… Навчилась їх і я…

Вже годі слухать Солов`я,

Послухайте мене, - співання ж бо яке!..

Скреке!.. Скреке!.. Скреке!..

Вона ще довго скреготіла,

А далі Шпак на те загомонів:

«Та ну бо вже! Не буде діла!

Ми цей од тебе чули спів,

А іншого, як ти не вміла,

То й город не навчив.

Була ти й будеш скреготуха, -

Чого ж ти нам дратуєш уха

Та бешкет робиш на ввесь гай?

Хай кожен так собі співає,

Як хто зуміє і здолає, -

Усяким співам волю дай,

То й буде в нас співучий край!..»


3-й і 7-й учні.

ЖАБИ
Рід жаб`ячий надумався прохати

У Перуна собі в болото короля, -

Перун послав їм Журавля.

Почав король королювати, -

Струснулися річки, озера, болота:

Підданців той король живцем глита –

Не можна їм з болота й визирати:

Жалю король не зна.

Безщасні знов до Перуна:

«Помилуй, Господи! Не дай нас у наругу!

Візьми цього катюгу,

Дай іншого.!..» - І Він їм дав Ужа,

Товстючого, із доброго гужа.

От, думають, добро придбали!

Тепер так буде рай!

«Гляди ж нас не глитай!»-

Підданці забажали.

«Чому? – сказав король, - самі ж мене прохали!» -

«Який там враг Ужа просив!..

Хіба король на те, щоб він нас їв?»

«А коли так, то буду вас за те глитати,

Що не хотіли ви мене прохати».

--------------------------

Чи Журавель, чи Вуж – біда одна:

Було б не турбувати й спершу Перуна.


1-й і 5-й учні.
СВИНЯ ТА ЛЕВИЦЯ
Зустрілася з Левицею Свиня
Та й ну пащекувати:

«Дивуюсь я тобі: ти мало не з Коня,

А непутяща мати!

Он глянь на їх, он подивись!..

Як любо всі в калюжі простяглись.

Мабуть, їх буде там з десяток,

Перистеньких, рябеньких Поросяток, -

І всі ж ото мої!

Аж дух і серце веселиться!..

А ти… ну, скільки у твоїй сім`ї?»

«Одно, - їй зикнула Левиця.

І затрусився ліс, почувши дужий рев, -

Але одно се – Лев!»
2-й учень. Як бачимо, для Б. Д. Грінченка українська література була не стільки «мистецтвом слова», як… зразу всім: і політичною трибуною, і публіцистикою, і філософією, і плачем, стогоном народу.

Учитель. Життя Б.Д.Грінченка, уся його творчість і різнопланова діяльність були освячені любов`ю до рідного краю і є прикладом невтомного служіння своєму народові. Доречно тут буде згадати один з Грінченкових псевдонімів – «Вартовий». Саме вартовим прагнув він стояти на сторожі інтересів рідного народу та його культури, готовий був, як підкреслювали сучасники, кожної миті покласти тіло й душу за його інтереси.
І тому, завершуючи розмову про Бориса Дмитровича Грінченка, ми хочемо зачитати декілька зразків його філософських «Зерняток»:

1-й учень.

Щастя хочеш ти зазнати?

Щастя дурно не дається:

Тільки той його придбає,

Хто за його в бої б`ється.
3-й учень.

Говорять люди: не зітхай,

Чого нема, то й так нехай.

А я говорю: не зітхай,

Коли нема, - борись, придбай!
4-й учень.

От, кажуть, пригоди

Учать людей згоди.

Невже на пригоди

У нас недороди?

Здається, багато

Пригод нам бувало, -

Чомусь тільки згоди

У нас досі мало.
7-й учень.


  • Якої віри ти? – хтось цигана спитав.

  • Якої ж треба вам? - той одповів.

Кого тобі сей циган нагадав?

Та наших землячків…




ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА


  1. Погрібний А. Г. Борис Грінченко в літературному русі кінця ХIХ – початку ХХ ст. Питання ідейно-естетичної еволюції. – К.: Либідь, 1990. – 232 с.

  2. Погрібний А. Г. Борис Грінченко. Нарис життя і творчості. – К.: Дніпро, 1988. – 268 с.

  3. Історія української літератури другої половини ХIХ століття. / Під ред.. В. М. Поважної. К.: Вища школа, 1979. – 462 с.

  4. Історія української літератури (кінець ХIХ – початок ХХ століття). / Під ред.. Н. Й. Жук, В. М. Лесина, С. М. Шаховського. – К.: Вища школа, 1978. – 429 с.

  5. Пільгук І.І. Класична спадщина Бориса Грінченка. В кн..: Борис Грінченко. Твори в двох томах. – К., 1963. - Т. 1. - С. V – XLIII.

  6. Погрібний А. Г. Борис Грінченко. В кн..:Борис Грінченко. Твори в двох томах. – К.: Наукова думка, 1990. – Т. 1. - С. 5 - 30.

  7. Хропко П. П. Проза Бориса Грінченка. В кн. .Борис Грінченко. Вибрані твори. – К.: Дніпро, 1987. – С. 5 -17.

  8. Історія української літератури у восьми томах. Т. 4. Кн.. 2. Література 70 – 90 – х років ХIХ ст. – К.: Наукова думка, 1969.


13

Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка