Світ, створений Марією Пономаренко, має увійти в дитячу свідомість новими знаннями. П. Білоус



Скачати 160.08 Kb.
Дата конвертації10.01.2018
Розмір160.08 Kb.

Веселкові читанки

Світ, створений Марією
Пономаренко, має увійти
в дитячу свідомість новими
знаннями.

П. Білоус






Любий школярику! Ти уже навчився читати і писати. У тебе є книжка, яку ти найчастіше береш у руки. Це читанка. Вони є різні. Три читанки написала для тебе та твоїх ровесників Марія Пономаренко. Перша із них називається «Жайвір» (Житомир : Рута, 2008. — 259 с. : ілюстр.). Складається вона із дванадцяти розділів, написаних у різних літературних жанрах. І ти можеш вибрати собі текст, який тобі найбільше до вподоби. Серед віршів тут вміщено поетичну абетку, загадки, «віршики про всяк випадок», поетичні нісенітниці і навіть віршована «фізкультхвилинка». За змістом вони дуже різні. Написані про те, що тобі вже відоме і про те, що ти ще не знаєш. Вони веселі та пізнавальні, короткі за змістом, тому легко читаються і легко запам’ятовуються. Більшість із них про тварин і про рослини, що живуть і ростуть поруч із нами, на нашій землі, у нас в Україні. Ось, для прикладу, деякі із цих віршиків:

Жайвір пісеньку творив
Для городів і для нив.
Ранок ніжно рожевів,
Коли чув чудовий спів.
Тихо сяяла роса:
— Це не голос!
Це краса!!!
Песик в будці скавучить —
Погуляти так кортить!
Та он ходить по подвір’ю
Півень у червонім пір’ї.
Дуже міцний має дзьоб —
Може дзьобнути у лоб!
У гаю біля галяви
Повсідались чорні ґави.
Стали каркати завзято:
— Ох і справ у нас багато!
Тр-реба в печі затопити,
Тр-реба бор-рщику зварити,
Напекти хлібця,
Накоптить сальця,
Наносить води до хати,
Діточок заколихати…
Ой, багато всяких справ
Є у нас, у чорних ґав!
Кричать ґави без уґаву
Про свої численні справи.
Цілий день прокаркотіли —
І нічого не зробили!
Йшла корова через ліс
На імення Довгий ніс.
Йшла поволеньки, ішла,
Кошик з морквою знайшла.
Кукурікнула: — Відмінні
Є у мене вітаміни.
Почепила все на ріг:
— Більше б отаких доріг!

Жанр за жанром розмотується чарівний клубочок читанки. Після розділів з віршами розміщені розділи з літературними казками. Як і вірші, вони наповнені рухом та життям. Дійові особи цих творів — Жайвір, Дощик, Літо, Веселка, вітер Дмух, Бульбашка, Вечір та ін. Вони живуть своїм узвичаєним життям. Розмовляють, сплять, гостюють, роблять різні витівки, журяться чи сміються. Однак, усе, про що написала у їхньому змісті письменниця, об’єднане спільною темою — літом.

«А коли тепленьке літо,
Всім так хочеться радіти —
І звірятку, і пташині,
І найменшій комашині,
Кожній квіточці у лузі!
Ну хіба ж не правда, друзі?», —

запитуючи, стверджує письменниця. А віршовані казки «Раз-ромашка, два-ромашка…» та «Бігла кізка по містку» допоможуть тобі покращити свої знання з лічби. «Весела квампанія» — найбільший розділ книжки. Це також казки, тільки у прозі. Читаючи їх, здивуєшся уяві та фантазії авторки, яка зуміла так по-доброму, весело, завзято і цікаво розповісти про життя мешканців річки Вільшанки протягом цілого року — влітку, восени, взимку та весною. Головні герої цих розповідей — двоє друзів-жабенят — композитор Квамитя та поет Квапетя. Вони мають велику рідню і багато сусідів. Серед них лелека Квася, черепаха Текля, гуска Зінька, рак Клешня, жабка Кваселинка, корівка Дійничка та інші. У них так багато усіляких справ, що нема коли і вгору глянути. Вони аж пісеньку про себе склали:

«Я — Квапетя
Я — Квамитя,
Ми квапетяєм щомиті.
Ква-ква-мить,
Ква-ква-петь,
День заповнений ущерть».

То їм когось рятувати треба, як от квочку Коконю чи черепаху Теклю, то скарб знайти, то скласти колискову пісеньку для туману, то покататись на лижах, то побути на дієті, то потрапити в якусь халепу. А одного разу, коли святкували день народження річки Вільшанки, «…усім було так весело, так добре, що врешті-решт вони навіть забули, що святкували». Мабуть, таке із тобою теж бувало. Завершує читанку розділ із міні-вистав та сценок, учасниками яких ти можеш стати, зігравши роль їжачка, зайчика, борсука, песика чи якогось мешканця городу — огірка, морквини, чорнобривця, соняха, кукурудзи, мальви тощо.






Усміхнений сонях (читанка-хрестоматія з «Основ здоров’я» : 1–4 кл. — Т. : Навч. кн.-Богдан, 2009. — 132 с. : ілюстр.). Так назвала М.А. Пономаренко свою другу книжку, за яку їй було надано звання лауреата премії імені Лесі Українки. Це також читанка. Але читанка незвичайна. Її зміст склали художні тексти про здоров’я людини, у першу чергу, звичайно, малої людини, тобто здоров’я твоє і твоїх ровесників. Тут є вірші, міні-вистави, казки, оповідання, музичні сценки. Вони веселі, світлі і дійсно усміхнені, як соняшники у пору цвітіння. Якщо ти їх прочитаєш, та ще й будеш виконувати поради, про які пише авторка, одразу станеш здоровішим. Бо дізнаєшся, що потрібно робити, щоб зберегти і покращити своє здоров’я. Які правила гігієни потрібно виконувати, як дотримуватися чистоти, що таке режим дня, які вправи слід робити, щоб добре загартувати свій організм. Допоможуть тобі у цьому поетичні фізкультхвилинки. Ось, наприклад, такі:

Раз — заплескали в долоні,
два — потерли трішки скроні,
три — вже скільки захотіли
ніжками затупотіли.
Тупу-тупу, тупу-туп,
Тупу-тупу, тупу-туп —
Стало гамірно в нас тут.
Розкинули рученята
Мов ті крильця — пташенята.
Раз, два, три, чотири,
Гарно вправу всі зробили.
Раз — присіли,
Хутко встали
І — бадьорішими стали!

Але ж загартуванню сприяє не лише догляд за тілом, чи фізкультхвилинки між уроками, а й звичайна фізична робота, яку потрібно робити щодня, кожному свою. Ось як її описує письменниця:

Просто зранку,
просто зранку
скаче Дарочка
на ґанку.
Аж скакалка миготить —
їй скакати
теж кортить!
Раді в доні
й босоніжки,
бо здорові будуть ніжки!
В білки справа непроста —
Робить вправи для хвоста.
Робить строго, по-порядку
Для хвоста свого зарядку,
щоб не тільки гарним був,
а ще й міцності набув!
Лисенята — геть усі!
Ходять вранці по росі.
Так гартуються завзято
Під невтомним оком тата.
Ну й чудовий випав сніг
На подвір’я, на поріг!
Зайчик ухопив лопату,
Взявся сніг той відкидати.
Відкидає сніг зайчатко —
От і вийшла фіззарядка!
Щоб здоровими зростати,
треба рано уставати,
подружитися з водою,
з вітром, сонцем і росою,
спритно бігати, стрибати,
і купатись, і пірнати
кожен час і кожну мить, —
ось тоді цікаво жить!

Авторка описує рухливі дитячі ігри різних народів. І якщо ти зі своїми друзями навчишся гратися у деякі з них, то це буде дуже корисно для твого організму. Це, у першу чергу, ігри українського народу, такі як «Подоляночка», «Женчичок-бренчичок», «Пускайте нас», «Коза-коза, ме!».


Важливою складовою здоров’я є правильне харчування. І це питання авторка читанки «Усміхнений сонях» також не залишила поза увагою. І написала ось такі віршики:

Борщ — це овочі й приправи.


Ну й корисна для всіх страва!
Тож борщі, ой превідмінні,
Варять здавна в Україні!
На подвір’ї поросятко
Лікувалось разом з татком;
З апетитом спориш їли,
Животи щоб не боліли.
А мала Даринка наша
Дуже любить їсти кашу:
І вівсяну, і пшоняну,
Гарбузову і гречану!
А тому в дитини щічки
Червоненькі, мов порічки.
Їжачок біля пеньочка
Знайшов шість міцних грибочків.
Занесе грибки до хати —
Буде юшка їжачатам.

Здавна усі знають, що якщо на душі весело, радісно і спокійно, то і здоров’я буде добрим, людина буде міцною і щасливою. Щасливий і ти, коли у тебе є мама і тато, дідусі і бабусі, братики й сестрички, коли у сім’ї всі люблять один одного, допомагають один одному, доброзичливі, ввічливі та щирі. Але не тільки удома. Ти ходиш у школу, з тобою та твоїми однокласниками працюють учителі, ти маєш друзів та приятелів. Певно, вони є усякі і навіть такі, про якого написала письменниця у вірші «Чемний хлопець».

Чемний хлопець
наш Микола,
знають всі про це у школі.
Після «здрастуйте» —
кивне, ще й картузика зніме.
Та в канікули ніколи
не вітається Микола.
Як навстріч учитель йде —
навіть оком не моргне.
А для чого?
Прийде в школу —
чемним стане знов Микола.

Як ти вважаєш, цей Миколка правильно поводиться? Чи таким бути не можна? По-різному складаються твої стосунки з друзями, але є правила поведінки, яких треба дотримуватися, і тоді дружба стане міцною і довгою. Про це також М.А. Пономаренко написала у таких розділах цієї читанки: «Сім’я», «Школа», «Дружба, товаришування». Буває часом, що ти посваришся зі своїм другом, чи подружкою. Щоб цього не було, письменниця склала для тебе віршики — «Мирилки»:

Сварка, діточки, завжди
всіх доводить до біди.
А якщо вже посварились —
треба всі щоб помирились!
Прочитайте ці миринки —
і забудьте про сварилки!
От коли ти їх прочитаєш, то більше ніколи і ні з ким не будеш сваритися.

Є у читанці «Усміхнений сонях» розділ, що називається «Безпека поведінки». Вірші, сценки та міні-вистави розділу показують, як потрібно себе поводити у воді, на дорозі, на відпочинку, у лісі. Як поводитись з вогнем, як захистити себе від сонячних опіків у спекотний день. А ще ти вивчиш віршовані правила їзди на велосипеді. Та й удома під час ігор також потрібно знати міру, а не гратись так, як змалювала поетеса у вірші «Ковбої».

Мов сніг, по кімнаті
літають пір’їни.
Посипались градом
зі стінки картини.
На люстрі гойдається
зляканий кіт.
Вхопились за голови
баба і дід.
Хто лиха такого
в кімнаті накоїв?
А то внуки грають
сьогодні…в ковбоїв.

Здоров’я людини — це не лише ті складові, про які ми вже вели мову (фізичне здоров’я, культура харчування). Це ще і культура нашої душі, нашої духовності. Доступно і просто зуміла М.А. Пономаренко розповісти про такі людські риси, як добро, співчуття, жалість, вдячність, чемність, ґречність, повага до чужої праці, до людей старшого віку, щирість у стосунках, сприйняття краси. Це етюди, віршовані та прозові казки, невеликі віршики, дійовими особами яких, окрім дітей, є овочі, фрукти, квіти, різні тварини, які споконвіку ростуть і живуть на нашій землі. Які квітнуть так гарно і неповторно, як ніде у світі, і такі смачні та корисні, як ніякі інші заморські овочі та фрукти. І коли ти ознайомишся з цими творами, твоя душа наповниться добром і радістю до всього живого, що тебе оточує:

«Всі ми любим
красне літо,
теплим сонечком зігріте.
А у нашого городу
дуже ясна
світла врода.
Все росте тут, як з води,
і немає в нас біди.
Тут і овочі,
і квіти —
славні літечкові діти», —
стверджує М.А. Пономаренко.

Коли Марію Антонівну запитують, що спонукало її до творчості, звідки її казкові герої, письменниця, не вагаючись, відповідає, що з дитинства. Вона говорить: «Я постійно щось пригадую, як співає джерело, плюскотить річечка, цвітуть фіалки під кущем глоду. Як пахнуть весна, літо, осінь, зима. Це неймовірне щастя… Я не можу надивитися на світ Божий і на дивні творіння Творця».






Бачити і сприймати світ так, як письменниця, тобі допоможе ще одна її книжка «Сонячна країна — моя Україна» (читанка-хрестоматія з курсу «Я і Україна» : 1–4 кл. — Т. : Навч. кн.-Богдан, 2010. — 152 с. : ілюстр.). Як і дві попередні книжки, це видання є цілком самостійним. І ти, якщо хочеш, можеш розпочати знайомство з творчістю письменниці саме із цієї книжки. Вона складається із п’яти розділів, кожний з яких присвячений окремій темі. Але у кожному більшому чи меншому творі авторки відчувається національна основа. Перший розділ називається «Про тебе самого». Це невеликі віршики про хороші і не дуже хороші звички твоїх ровесників. Наприклад такі, яких потрібно позбавлятись, як от у Петрика із віршика «Веприк».

Дивну звичку Петрик має:
все у хаті розкидає.
Під столом лежить піджак,
спочива на нім …їжак.
На столі — книжки, калач,
молоток, футбольний м’яч.
На маленьку табуретку
зошити кладе, шкарпетки…

Другий розділ називається «Родина, рідня, рід». Назва говорить сама за себе. Тут представлені вірші, казки, міні-вистави про найрідніших людей: маму, тата, бабусю, дідуся. Про те, що потрібно знати про свій рід, своїх родичів, про родинні обов’язки. А ще у цьому розділі є короткі віршики про різні професії: бондаря, кухаря, лісника, теслю, журналіста, військового тощо, а також про знаряддя праці людини: плуг, молоток, пензлик та інші.


Твори розділу «Людина серед людей» присвячені культурі спілкування. І хоча героями казок є переважно тварини (ведмежа Пухнастик, квочка Коконя, тигреня Помаранчик, коза Мокрина), ознайомившись із ними, ти зрозумієш, що в їхніх образах письменниця змалювала поведінку твоїх ровесників. У кінці кожного з названих розділів авторка подає прислів’я відповідної тематики: про ввічливість, знання. Розділ «Природа навколо нас» присвячено живій та неживій природі. Авторка змальовує характерні ознаки кожної пори року: зміни у зовнішньому вигляді рослин, клопотах тварин, природних явищах.

Восени біля води


повсідались холоди.
Всі понадували щоки,
дмухають у різні боки.
Узяла весна торбину,
стала сіять насінини.
На долини, на поля —
заквітчалася земля.
Стала ніжна і весняна,
наче усмішка у мами.
Узяла зима батіг —
вибиває з міха сніг.
Сам летіти не хотів,
бо вві сні розледачів.
Але мусить, хоч не хоче,
бо батіг його лоскоче.
Яким літечко буває?
Дуже добре всі ми знаєм.
Розмариновим, зеленим,
смарагдовим і черленим,
жовтим, кремовим,
перлистим,
а насамперед — барвистим
Марія Пономаренко

Пономаренко Марія – Подарунок (Збірка)

ОЛЯ, СОНКО Й СОНЕЧКО



Біда з цією Олею, та й годі! Вранці сонечко вже 4 ген високо в небі, а вона притулиться міцніше до подушки і спить собі. Мама будить її:
— Доню, вставай, в дитсадок запізнишся!
— Ще трохи посплю,— пхикає дівчинка.
— Соня, ну й соня…— сердиться мама.— Вставай, а то ковдру заберу.— І справді забирає ковдру, проте Оля, згорнувшись калачиком, продовжує спати.
Одного вечора Оля лягла спати в пречудовому настрої — завтра вихідний, можна буде подрімати до полудня. Потай, щоб не бачила мама, дівчинка показала язика будильникові: мовляв, без діла залишаєшся. І не помітила, як будильник гнівно насупив брови-стріли.
Вночі прокинулась, бо змерзла. Так і є — ковдра сповзла з ліжка. Хотіла було знову вкритися, та раптом… задзеленчав будильник. Мелодійно так: дзень-дзень-дзень… «Що з ним трапилося?»—подумала дівчинка, та ще більше здивувалася, коли у відчинену кватирку… влетіла біла кулька. Ось вона почала рости, і за мить перед Олею з’явився хлопчик у білому вбранні.
— Хто ти?
— Сонко,— тихо відповів хлопчик.
— Сонко?! Яке чудернацьке ім’я.
— Еге ж,— потвердив хлопчик.— Чудернацьке. Ось бачиш? — Хлопчик зняв з плеча торбину, розшиту прозорими намистинками.— Тут є сни— цікаві й нецікаві…
— А… навіщо нецікаві? — здивувалася Оля.
— Для неслухів,— зітхнув Сонко.— Є ще такі діти на світі. Тільки я і сам не люблю нецікавих снів. Та що поробиш — тато Сон і матінка Ніч вимагають порядку.
— Як цікаво,— прошепотіла Оля.— Послухай, Сопку, подаруй і мені сон, найцікавіший!
— А ти слухняна, вихована, чемна?
— Звичайно! — відповіла Оля.
— А язика мені хто показував,— в тиші кімнати пролунав мелодійний голос. Оля завмерла: так, це він — будильник…
— Я… я не хотіла, вибач.
— А маму хто щоранку нервує? — не вгавав будильник.
Сонко дивився на Олину похнюплену голівку. І сумно промовив:
— Я не винен… Хотів подарувати тобі найкращий сон, а бач, як виходить…
Оля мовчала. Тільки з її очей викотились дві маленькі сльозинки. Сонко підхопив їх на долоню і поклав на торбину. Серед інших намистинок вони засяяли, немов у небі зірки.
— Спасибі, Олю, за подарунок, а більше плакати не треба. Знаєш, я щось надумав… Запрошую тебе в гості…
— Куди? — пошепки запитала Оля.
— А ось побачиш. Гайда!
І тут Оля зробилася такою маленькою, що Сонко взяв її на долоню. З несподіванки зажмурила очі. А коли разплющила, то побачила дивне казкове місто. В голубому місячному сяйві стояли будиночки з різьбленими ганками, віконницями, високими димарями. Посеред вулиці стояли трамваї — голубі, рожеві, жовтогарячі…
— А чому вони не їдуть? — пошепки запитала Оля.
— Сплять,— сумно зітхнув Сонко.— Розумієш, це містечко дитячих снів. Знала б ти, які чудеса відбувалися тут раніше.
— А тепер?
— Сама бачиш,— знову гірко зітхнув Сонко.— Мій татко Сон і ясне Сонце хоч і не схожі вдачею, проте великі приятелі. Якось пожалілося Сонце татові, що дуже мало дітей зустрічають його вранці в лузі, полі, лісі, а татко…
— Розгнівався і відібрав цікаві сни! — нарешті збагнула Оля.
— Так… — кивнув головою Сонко.
— А твоя торбина, що вона?
— Торбина? Всього декілька снів вкинув туди татусь. Спробуй поділи на всіх…
Оля сумно дивилась на сонне казкове місто і раптом усміхнулася:
— Не журися, Сонку, я врятую наші сни, ось побачиш! Тільки віднеси мене хутчіш додому…
Коли Оля прокинулася, то хутенько встала, зодягнула сукенку, взула сандалики й вискочила на ганок. Поспішала, адже на сході вже почало рожевіти.
Як не бігла швидко, проте помічала, що в саду клопочуться синички, чорними стрілами літають ластівки, а високо в небі лине пісня жайвора. Біля луки стишила ходу і побачила чорного шпака. Він раз у раз пірнав у високі трави, а звідти вистрибував мокрий-мокрісінький.
— Купається у росі… — охнула Оля. Ще помилувалася шпаком, ромашками, які теж вмивалися чистою росою, і відчула, як щось приємно полоскотало її личко. То з-за обрію з’явився перший ніжний промінець, а за мить викотилося сонце. І відразу ж лука задзвеніла мелодійними дзвіночками.
— Сонечко! — погукала до нього Оля.— Поверни, будь ласка, життя казковому місту дитячих снів. Я більше ніколи не буду так довго спати.
Мабуть, сонечко почуло Олині слова, бо весело засміялось. Оля побігла додому.
— Де ти була? — стурбовано запитала мама. Оля кинулась їй на шию й зашепотіла на вухо:
— У Сонечка в гостях… А зараз дай-но я тобі допоможу прибрати посуд. Адже ще рано йти в дитсадок.
…Ніхто не бачив, як наступної ночі до Олиного вікна тихо підлетів хлопчик у білому-пребілому вбранні. Він вийняв з торбини клуночок у блискучому папері й поклав на підвіконня.
— Олю,— прошепотів ледве чутно.— Це тобі. Дивись найкращий сон, а я поспішаю далі. На мене чекає ще багато-багато дітей…

ПОДАРУНОК

Настала весна. Багато клопотів з’явилася у звірів та птахів. Всі вони чепурили свої оселі, лісові галявини. Дехто змінював вбрання: зайці скидали білі шубки, а натомість одягали сірі, вовки та ведмеді лише обновлювали старі кожухи, бо не звикли міняти кольору.


Та найбільше метушились малята, потай від усіх готуючи подарунки, адже незабаром — мамине свято. В цей день на головній лісовій галявині мали зібратися найповажніші мешканці лісу й вирішити, кому ж присудити головний приз за найкращий подарунок.
Засмучений, сидів у своїй хатинці лише зайчик Сіра Шубка. Йому теж хотілося порадувати маму, проте він ніяк не міг придумати для неї подарунка. Ось зайчик вийшов надвір. У лісі де не глянь — біжать струмки.
На горбочку, якраз біля головної галявини, побачив Сіра Шубка блакитну квіточку на тонкій стеблині.
— Хто ти? — запитало зайченя.
— Пролісок,— відказала квіточка.— Дуже соромно не знати мене, адже розквітаю я щовесни.
— Це моя перша весна,— зніяковіло зайченя,— тому й не чув про тебе.
— Ага, он воно що! — розсміявся пролісок.— А чому ти такий засмучений?
— Як же мені не сумувати? Завтра мамине свято, а подарунка ще не маю.
Пролісок співчутливо подивився на зайчика, трохи подумав та й каже:
— То, може, візьми мене та й подаруй своїй мамі…
— Як же я візьму?!—розгубилося зайченя.— Ти ж тоді не будеш рости.
— Звісно, не буду,— зітхнув пролісок,— але ж ти не маєш подарунка. Всі матимуть, а ти — ні.
— Дякую тобі, проліску,— раптом зраділо зайченя.— Тепер я знаю, що подарувати мамі!
І ось в день свята мам геть усі малята прийшли на головну лісову галявину. Кожне з них принесло дбайливо загорнений у торішнє листя подарунок. Тільки в Сірої Шубки в лапках не було нічого.
Подарунки малят були й справді напрочуд гарні: різьблені скриньки й розфарбовані мисочки, горішки і ткані рушнички, вишивані серветки й намисто з шипшини. Нарешті дійшла черга й до Сірої Шубки. Зайченя взяло маму за лапку й повело на горбочок: там синіла квітка.
— Я дарую тобі, матусю, ось цього проліска. Тільки зірвати його я не міг, адже він тоді не ростиме.
— Дякую тобі, мій любий синочку,— розчулилася зайчиха.— Дякую за чудовий подарунок!
Коли Ж усі подарунки були вручені мамам, до лісових мешканців звернувся ведмідь на ймення Буркотун:
— Ми тут порадилися й вирішили головний приз віддати зайчикові Сірій Шубці.
— Ура! — кричали звірята, бо сподобалися слова старого ведмедя.
— Тримай міцно! — Буркотун подав зніяковілому зайченяті лозяного кошика, вщерть наповненого рожевобокими яблуками, ще восени зірваними з лісової яблуньки. — їж на здоров’я, та не забудь маму почастувати. — Буркотун весело примружив очі.
—Не забуду! — сказало зайченя і подало кошик з яблуками мамі.

ЗИМОВА КАЗКА

Вже осінь пішла собі спочивати, а зима чомусь барилася. Принишклий ліс ще тільки дрімав, адже не міг заснути, бо не було в нього теплої снігової ковдри. Нелегко й звірятам. Ніяк не міг зігрітись у своїй постельці їжачок Голочка, мерзлякувато тулилося до теплого маминого боку ведмежа Ласунчик, та найгірше зайчикам Буханчику й Стрибайчику. Саме поскидали вони свої сіренькі кожушки та повдягали сніжно-білі. А як вийдеш у них зі своїх хатинок, коли біле так далеко видно?


Зажурилися зайчата: так хочеться їсти, та й лапки не завадило б розім’яти. А тут ще тітка Сойка сіла на найвищу сосну і закричала:
— Біда! Біда! У нашої Зимоньки-Зими нещастя! Злий Північний Вітер украв лантуха із снігом. Що ж воно буде? Біда! Біда!
— Он воно що! — сказав Вуханчик братикові Стрибайчику.— Треба щось робити…
— Але що? —розгубився Стрибайчик.— Хіба ми зможемо перемогти Північний Вітер, адже він такий лютий і дужий!
— Удвох ми, звичайно, нічого не вдіємо,— погодився Вуханчик.— Та, може, щось порадить дідусь Вухань.
Дідусь уважно вислухав малят і зітхнув: — Північний Вітер не тільки злий, а й підступний. Так просто лантуха із снігом не віддасть.
— Що ж робити, дідусю? — спитав Вуханчик. Старий Вухань ласкаво подивився на внука:
— Лихові можна зарадити, та тільки чи витримаєш випробування?
— Витримаю! — твердо мовив Вуханчик.
— Але насамперед пам’ятай, що з рук ворога нічого не можна брати. І до Палацу Північного Вітру ти повинен іти сам.
— А я? — образився Стрибайчик.
— Ми будемо чекати, а це теж нелегко.
Ох, як же Вуханчик мчав до палацу, де мешкав Північний Вітер!
Коли зовсім знесилювався, то спочивав трохи, а потім знову рушав у дорогу.
Здавалося, Північний Вітер тільки й чекав на гостя, бо вилетів назустріч:
— Ласкаво запрошую, Буханчику! Радий тобі, дуже радий!
— Спасибі, — подякував зайчик.— У мене є до тебе справа.
— Справа? — удавано здивувався Північний Вітер.— Полишимо всі справи, давай-но краще я пригощу тебе,— і він підвів зайчика до столу, вставленого різними овочами. Там була навіть капуста. В зайчика аж слина потекла, проте він згадав наказ старого Вуханя…
— Дякую, але я не голодний.
— Не голодний, кажеш,— посміхнувся Вітер.— То чого ти хочеш від мене?
— А щоб ви віддали матінці Зимі лантух із снігом. Навіщо він вам?
— Лантух із снігом? Я не брав його…
— Брали,— заперечив Буханчик.— Інакше Зима давно принесла б нам снігу.
— Он воно що! — зареготав Вітер.— Іди геть звідси! — і він надувся і дихнув таким холодом, що Буханчик скрутився в клубок.
Віддайте сніг,— наполягав малий.— Віддайте, а то гірше буде…
— Стій! — почув раптом Вітер. Глянув — і закляк на місці. На нього йшла красуня Зима в білому кожушку.— Зайчик не злякався тебе, отже, виконуй його бажання.
Що було робити злому Північному Вітрові? Пішов до комори та й виніс лантуха. Зима хутенько взяла того лантуха з Вітрових рук, і разом з Буханчиком вони подалися додому.
І ось закружляли у повільному танку безліч легеньких сніжинок. А Зима все сипала та приказувала:
— Щоб добре вродили запашні суниці, цілющі чорниці, інші ягоди й грибочки — усім доням і синочкам, всім пташкам і всім звірятам, а також їх мамам, татам…
І справді, того року врожай був на диво щедрий…

Ромашка і метелик

Ромашка стояла по коліна у густій траві та милувалася літнім ранком. Аж ось Ромашка побачила великого строкатого Метелика, який повільно летів до неї, натужно махаючи крильцями.

– Рятуй! – вигукнув Метелик. – Ось-ось упаду.

Квітка нахилилася і підхопила Метелика. Він притулився до її жовтого ока і завмер.

– Грійся на здоров’я. Що ж трапилося з тобою?

– Надумав біля дзвіночків політати, а вони саме у росі купалися. Стрепенулись і обілляли мене з голови до лапок. А з мокрими крильцями не політаєш.

Коли Метелик відчув, що крильця висохли, знявся і полетів.

– Ромашко, ти гарна й добра, і я хочу віддячити тобі за допомогу. Подарую тобі танок літа.

Метелик змахнув крильцями і почав танцювати. Метелик продовжував танок для Ромашки, а всі милувалися цим дивом.
Марія Пономаренко

Марія Пономаренко

Лічилки

Добірка лічилок

***
Десять жабок на ставку


Рахували осоку:
– Раз – листочок,
– Два – листочок…
Всілись жабки на місточок.
Три, чотири, п’ять, шість, сім –
По листку не вийшло всім.
Скільки ще листочків взяти,
Щоб всім жабкам їх роздати?

****
Сім пухнастих кошеняток


Вийшли в поле пострибати,
Троє, причаївшись нишком,
Хочуть упіймати мишку.
А найменше кошенятко
По доріжці біжить з татком.
Скільки кошенят лишилось,
Що ми їх не полічили?

***
Кілька яблучок червоних


Принесла в гніздо ворона.
Два дала вороненяті,
Два великих – його тату,
А чотири – заховала.
Ви, мабуть, порахували,
Скільки яблук вона мала?

***
Вийшов місяченько з хати,


Зірочки став рахувати:
– Раз – срібненька,
Два – маленька,
Три пестлива і грайлива,
А чотири – полохлива,
П’ять – у ніжному серпанку
Шість – дріма собі на ґанку,
Сім – чудова, яснолиця,
Вісім – сяюча зірниця,
Дев’ять – спить у холодочку,
Десять – в рутянім віночку.
Місяченько міркував:
– Десять вже нарахував.
Радо так потер долоні:
– Ну й чудові в мене доні!

***
Раз – краплинка,


Два – краплинка
Вилетіли із хмаринки,
Три – ромашки біля хати
Узялися танцювати,
А чотири – ясне сонце
Зазирнуло у віконце.
П’ять – веселий вітерець
Вгомонився накінець.
Шість – брикливе козенятко,
Сім – рогатий його татко,
Вісім – спритна сіра мишка
На кота полює нишком,
Дев’ять – яблуня розлога,
Що стоїть біля дороги.
Десять – молода калина
Нахилилася над тином.
Ось тепер вже вмієш ти
Рахувать до десяти.
А лічилочці кінець,
Ти ж бо – справжній молодець!

***
Три гриби на товстих ніжках


Виросли біля доріжки,
Поряд них – ще три грибочки
Одягли нові сорочки.
Пощастило рудій білці:
Сушить шість грибів на гілці.
***
Раз, два, три, чотири, п’ять –
До п’яти ще два додать,
То ж відомо це усім –
Разом вийде число сім!
***
Вісім вишеньок дозріли,
Дві – ледь-ледь почервоніли,
Стала сойка щебетати,
Взялась вишні рахувати –
Полічити всі не може,
Ну, а ти їй допоможеш?

***
Троє сірих баранців


Шили братикам штанці,
Двоє всілись біля мами,
У білесеньких панамах.
Троє клопіт добрий мали –
З татом у футбол гуляли.
Порахуй-но за хвилину
Всю баранячу родину.

Подарунок мамі

Вірш
Я гілочку мімози
Поставлю на вікні,
І квіточки жовтенькі
Всміхаються мені!
Велика таємниця
Існує поміж нами:
Цю гілочку мімози
Я подарую мамі.

Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка