Сутність І зміст риторики як навчальної дисципліни



Скачати 139.21 Kb.
Дата конвертації11.01.2018
Розмір139.21 Kb.

Сутність і зміст риторики як навчальної дисципліни

Залюбівська О.Б.

Вінницький державний технічний університет
Вимогою часу можна назвати появу, чи, скоріше, повернення в навчальні програми українських закладів освіти риторики – дисципліни, що “покликана” розв’язати проблему формування активної мовної особистості. Природно перед викладачами нової навчальної дисципліни постає низка завдань науково-теоретичного та методичного характеру; в першу чергу, слід визначити предмет і загальний зміст сучасної дидактичної риторики. Зробити це можна лише через аналіз та узагальнення теоретичних положень про риторику, що склалися у процесі її історичного розвитку. Спроба такого узагальнення і представлена у даній статті.

Риторика як особливий вид мовленнєвої діяльності і як теоретичне знання про мовленнєву діяльність була породжена й отримала потужний розвиток в античній культурі. Антична риторична доктрина має важливе значення для розвитку сучасної риторики, не тільки в історичному, але й у теоретичному та методичному аспектах. Тому спробуємо дати, максимально узагальнено, певну інтерпретацію античної риторики з позицій сучасного бачення складності тих проблем, які постають перед дослідниками у цій царині.

Серед античних визначень риторики можна виділити дві головні групи дефініцій, в яких віддзеркалюються дві риторичні традиції: філософська риторика (мистецтво мислити), основним компонентом якої була ідея (зміст), і дидактична риторика (мистецтво висловлюватися), її основний компонент - слово (форма).

Представники першої риторичної традиції, давньогрецькі ритори (Коракс, Горгій, Ісократ, Платон, Аристотель та ін.), трактували риторику як "мистецтво переконання", а основним видом риторичного тексту визнавали переконуючу промову. Найбільш послідовним представником теоретичної, філософської риторики справедливо називають Аристотеля. Він визначав риторику як науку, про "можливі засоби переконання стосовно кожного даного

предмета". При цьому особливо наполягав, що переконання як мета риторики "не є завданням жодного іншого мистецтва"[1]. Аристотель зводить риторичну теорію на грунті діалектики, виділяючи головним у риториці розділ про докази, тобто про способи переконання. В основу своєї "Риторики" він закладає "філософський принцип інтелектуального пошуку істини"[2], розкриваючи , таким чином, евристичний потенціал риторичної теорії як методології і, відповідно, розвивальні можливості риторики як методики формування риторичних здібностей. Риторика аристотелевського напрямку взяла на себе надзвичайно масштабне завдання описати процес трансформації предмета (явища, поняття, думки) у слово, описати усі стадії цього процесу: від породження ідеї, відповідно, породження тексту, через його структуризацію і словесну реалізацію.

Концептуальну схему давньогрецької риторики сформували три її основні категорії: етос, пафос, логос. Етосом давні греки називали умови, на яких організовувалася риторична ситуація; ці умови стосувалися часу, місця, строків мовлення. Пафосом називали наміри мовця, що реалізовувалися у темі та змісті мовлення. Пафос відтворювався через логос – арсенал словесних засобів для створення мовленнєвого твору. Дані категорії є взаємозалежними. Так, доречність чи недоречність теми, змісту мовлення визначається етосом, пафос диктує вибір того чи іншого вербального матеріалу. Отож, аби досягти головної мети риторичної діяльності – переконати аудиторію – оратор повинен дотримуватися правила взаємозалежності етосу, пафосу, логосу. Як бачимо, у системі основних категорій давньогрецької риторики був цілісно представлений процес мовленнєвої діяльності як явища суспільного життя. “У межах античної риторичної теорії – за словами Авелічева А.К., - було вироблене принципово вірне з позицій сучасних наукових уявлень розуміння механізму комунікативного процесу в його прагматичних аспектах"[3]. У давньогрецькій риториці розглядались також етичні, психологічні, соціологічні аспекти мисленнєво-мовленнєвої діяльності. Аристотель, зокрема, у своїй "Риториці" дає соціально-психологічну характеристику учасникам комунікативного процесу, створює типологію аудиторії, торкається таких питань, як наміри оратора , реакція слухачів , типи мовленнєвих емоцій тощо. Як бачимо, антична риторика порушила проблеми, які є актуальними в сучасній науці, зокрема в соціології, психології, соціо- і психолінгвістиці тощо.

Друга риторична традиція пов’язана з особливостями римської цивілізації. Після падіння Римської республіки з обмеженням свободи слова красномовство відійшло у розпорядження шкільних учителів, які спрямовували своїх учнів переважно на вивчення засобів мовленнєвої виразності. Риторика починає визначатись як мистецтво говорити гарно. Найбільш послідовним представником цього напрямку в риториці називають Квінтіліана.

Як зазначає А.К. Авелічев, імперативне у Аристотеля і Цицерона1 завдання переконання змінює свою модальність. У Квінтіліана переконання виступає вже в якості можливої, але зовсім не головної мети оратора. "Говорити гарно" означає оптимізацію мовлення і щодо результату комунікації, і щодо естетичної характеристики. Посилюється інтерес до літературно-мовного компоненту тексту , до засобів мовленнєвої виразності. Розвиток цього риторичного напрямку призвів до того, що в середні віки та епоху Відродження риторика трактувалася як "мистецтво прикрашення" промови. На думку багатьох вчених (Авеличева А. К., Безменової Н. О., Сагач Г. М.), саме цьому напрямку ми завдячуємо розповсюдженням уявлення про риторику як пишномовне, помпезне та малозмістовне мовлення. В цьому є історична правда. Але варто, на нашу думку, погодитись з Клюєвим Є.В. та іншими дослідниками, які звертають увагу на те, що саме в теорії тропів і фігур – елокуції - формувалося уявлення про "характер мовленнєвих засобів, які найефективніше призводять до потрібно мовцеві мети", про "основні прийоми побічного мовленнєвого впливу на слухача" [4]. Тобто античні ритори порушили ті проблеми, які сьогодні намагаються розв’язати такі науки, як герменевтика, семіотика, психолінгвістика.

У давньоримській риториці був детально розроблений методичний алгоритм процесу створення і реалізації ораторської промови. На докомунікативній стадії цього процесу оратор мав дати відповіді на три запитання: що сказати? де сказати? як сказати? Ці етапи описувалися у відповідних розділах риторики:

1. Інвенція (inventio "винайти, що сказати") - розглядала процедуру "попередньої рефлексії", тобто визначення теми і мети майбутнього виступу, розробки концепції, відбору матеріалу для промови. Інвенція відповідала вимозі змістовності ораторської промови.

2.Диспозиція(dispositio "розташувати винайдене") - розглядала процедуру аранжування компонентів матеріалу, здобутого в процесі інвенції, побудови композиції промови. Диспозиція відповідала вимозі логічності, ясності, та цільності ораторської промови.

3. Елокуція (elocutio "прикрасити словом") - розглядала процес словесної реалізації концепції, словесну орнаментацію тексту; пропонувала цілу скарбницю мовних засобів виразності: тропів і фігур, що дозволяло створити текст, відповідний вимогам ясності, точності, стислості, виразності мовлення.

Класична риторика мала ще два розділи, що містили рекомендації, як представити готовий текст слухачам.

4. Акція (aktio “дія”, “рух”) - відповідала за пластичне рішення виголошуваної промови. Ціцерон називав цей розділ риторики “красномовством тіла”. Акція давала рекомендації оратору щодо інтонаційної виразності, його зовнішнього вигляду, поведінки перед аудиторією.

5. Меморія ( memoria “пам’ять”) - пропонувала мнемотехніку – прийоми запам’ятовування матеріалу.

Слід згадати, що у межах даної риторичної традиції була сформована цілісна педагогічна система підготовки ораторів. На особливу увагу заслуговує риторична педагогіка Квінтіліана. Його методика виховання оратора не втратила свого значення для сучасної дидактичної риторики. В найбільш спрощеному варіанті її можна представити так:1) етап вивчення теорії риторики; 2) етап вивчення, аналізу і осмислення класичних зразків ораторського мистецтва; 3) етап наслідування (оратор народжується від оратора); 4) етап власної ораторської практики та самоаналізу .

Риторико-педагогічна система Квінтіліана, на думку Ю.В. Рождественського має усі якості методичної системи: послідовність операцій: поетапний перехід від простого до складного, коли в учня з’являються нові знання, утворюється перехід від знань до навичок і до мистецтва реалізації знань. “Розвиток риторики після Квінтіліана - зазначає згаданий ритор, - показує що ніхто не досяг в наступних риториках такої методичної цільності в межах поетапного освітнього завдання”[5]. Хоча, аналізуючи методичну систему Квінтіліана, не слід забувати, що в ораторі цей давньоримський ритор бачив не мислителя, як Аристотель і Цицерон, а стиліста, вихованого на кращих зразках літературних творів.

Підсумовуючи сказане, можна зробити такий висновок: антична риторика (давньогрецька і давньоримська) являє собою масштабну логічно і системно побудовану програму організації мисленнєво-мовленнєвої діяльності та методику формування мовленнєвих здібностей людини.

 Авелічев А.К., аналізуючи причини, що обумовили продовження традицій античної теоретичної риторики в неориториці 20 століття, дає таке визначення античної риторики, "з максимальною ретельністю наслідуючи дух і букву античних концепцій", - "риторика - це наука про способи переконання, різноманітні форми переважно мовного впливу на аудиторію, що здійснюється з урахуванням особливостей останньої і з метою отримання бажаного ефекту. Вплив може здійснюватися як в усній, так і письмовій формі за допомогою аргументів, доказів, демонстрації вірогідностей та ін, прийомів з метою породження за допомогою використаних мовних і немовних засобів певних емоцій та відчуттів, здатних у свою чергу до цілеспрямованого формування нових або ж модифікації початкових стереотипів сприйняття та поведінки" [3].

Античні риторичні традиції стали ґрунтом для розвитку слов’янської риторики і красномовства.

Керуючись дослідженнями відомого знавця історії слов’янської риторики В.І.Аннушкіна, звернемо увагу на те, що вже починаючи з ХІ століття в писемних пам’ятках Київської Русі зустрічаються слова “ритор”, ”риторія”, ”ветій” (оратор), “ветійство”, “глаголаніє”. Це свідчить про те, що “питання правил побудови промови і навчання риторів не могли не ставитися, що існував певний стиль обходження зі словом, глибока шана до могутності і сили слова”[6]. Риторика у Київській Русі розглядалася як “вища” наука. Вчені греки, що приїздили в Русь прославлялися за знання риторичного мистецтва.

Період розквіту вітчизняної риторики починається з ХVІІ століття. З розвитком братського руху набирав сили і масштабу освітянський рух в Україні. У братських школах, як відомо, панувала система освіти, збудована на засадах гуманізму і просвітництва. Риторика посідала чільне місце серед дисциплін гуманітарного трівіуму, адже риторичні здібності громадян були затребувані тогочасним суспільством. Вітчизняні ритори (Андрій Білобоцький, Стефан Яворський, Іосиф Конанович-Горбацький та ін.) активно укладають власні підручники. Особливістю вітчизняних риторик XVII-XVIII ст. був їх світський характер, гуманістична спрямованість, наявність у них суспільно-політичної проблематики.

Важливе місце в історії вітчизняної риторики належить Феофану Прокоповичу, видатному оратору, ритору, педагогу. Свій курс риторики він створював з урахуванням актуальних вимог тогочасного суспільства на основі філософської риторики Аристотеля. Проаналізувавши трактовки риторичної науки різних авторів - Платона, Аристотеля, Цицерона, Квінтіліана - Ф.Прокопович доходить висновку, що найточнішим є визначення риторики як науки про ”вміння говорити”. Мету риторики він вбачав у тому, щоб навчити людину володіти мистецтвом красномовства, для того, щоб вона могла дати відповіді на будь-які важливі питання і переконати у правильності цієї відповіді[7].

Принципи філософської риторики Аристотеля реалізувалися у риториці першої половини XIX століття у працях Мерзлякова О.Ф., Сперанського М.М., Кошанського М.Ф., Зеленецького К.П. та ін. У мистецтві красномовства найважливішим вітчизняні ритори вважали вміння мислити, відтак загальна мета риторики “полягає в тому, щоб, розкриваючи джерела винайдення думки, розкрити всі здібності розуму”[8].

Разом з тим у риторичній науці намічаються нові тенденції. Оскільки поступово ліквідуються умови, що сприяли розквіту усного (ораторського) мовлення, як, наприклад, у XVI-XVII століттях в Україні, і відповідно, розквітає письмова культура, предмет риторики розширюється. К.П. Зеленецький , зокрема, висловлює таку думку: “Предмет риторики є мовлення. Мовлення є повне, усне чи письмове, прозаїчне чи віршоване вираження наших думок. Риторика показує ті умови і правила, які пристойні для усіх родів усного чи письмового мовлення”[9]. Вочевидь, риторика починає зосереджувати увагу на писемному, книжному мовленні, літературній творчості. Ці та інші тенденції зумовили кризу риторичної науки у другій половині XIX століття.

Грунт для риторичного ренесансу ХХ століття був створений появою наукового інтересу до проблем мовлення, мовленнєвої діяльності, тенденцією “розглядати як реальну величину не “мову”, абстраговану від людей, але людину як носія мовного мислення ”[10].

У сучасній українській риториці слід виділити, насамперед, концепцію Сагач Г.М.[11]. Вона є чи не єдиною на сьогодні концепцією, що вирізняється науковою новизною у розумінні змісту та структури риторики, а також чіткою дидактичною спрямованістю.

Сагач Г.М. визначає риторику як філософсько-дидактичну науку “про закони управління мисленнєвої мовленнєвою діяльністю, тобто про закони, які визначають ефективність цієї діяльності”. Дослідниця виділяє 7 законів риторики: концептуальний, моделювання аудиторії, стратегічний, тактичний, мовленнєвий, ефективної комунікації, системно-аналітичний закони. Їх можна розглядати і як етапи риторичної діяльності. Слід підкреслити, що в основу цієї системи законів закладений принцип нерозривного зв’язку мислення і мовлення, пріоритетності мисленнєвих риторичних операцій у риторичній діяльності2. Основним видом риторичної діяльності в даній концепції визнається публічне мовлення. Отож, формула риторики в інтерпретації Сагач Г.М., як бачимо, не суперечить класичній п’ятичастинній схемі риторики.

Подібної позиції в риториці дотримується багато вчених. Так ,зокрема, Безменова Н.О. визначає риторику наукою, яка “досліджує закономірності ідеомовленнєвого циклу”[ Без]. і теж загострює увагу на тому, що "думка і слово в риториці пов’язані в логосі у складній залежності, де визначальна роль належить думці"[12].

За античною схемою - інвенція, диспозиція, елокуція – будує свою риторичну концепцію також Є.В. Клюєв. У цього автора риторика "саме і трактується як наука, пов’язана з творчим мисленням". Але при цьому він зауважує, що сучасна риторика "є не стільки наукою про красномовство, скільки наукою про мовленнєву доцільність, чи, іншими словами, про усвідомлене "говоріння", про усвідомлене і коректне мовотворення "[10].

Ю.В. Рождественський розкриває зміст сучасної риторики, послуговуючись класичними категоріями етосу, пафосу, логосу. Він, називаючи риторику вченням про суспільство, пов’язане з мовленням, теж висловлює думку , що завдання нової риторики - навчити людину розуміти і користуватися усіма видами слова, а не тільки публічним усним мовленням. Рождественський висвітлює ще один важливий аспект сучасної риторики: "інформаційне суспільство несе новий стиль життя і потребує нової риторики. Перше завдання риторики складається з уміння швидко сприймати мовлення в усіх видах слова і витягувати потрібні смисли для прийняття оперативних рішень, не давати себе втягнути, збити на діяльність, невигідну для себе і суспільства"[14].На таку позицію пристає багато риторів. М. А.  Арапов, зокрема, наполягає на тому, що "риторика - це зброя, і, як усяка зброя, в залежності від моральних якостей особи, в руки якої вона потрапила, здатна служити добру і злу. Засоби масової комунікації, перш за все електронні, можуть багатократно посилити ефект цієї зброї"[15]. Тому нова риторика повинна пропонувати методи аналізу різноманітної мовленнєвої (риторичної) продукції, обізнаність у яких допоможе людині не стати пасивними об’єктами в ситуаціях, коли, за словами відомого лінгвіста і філософа ХХ століття Чарльза Моріса, "постійно навіюють, у що вона повинна вірити, що повинна схвалювати чи осуджувати, що вона повинна робити чи не робити"[16].

У світлі цих ідей актуальною постає оригінальна риторична концепція Михальської  А  .К. [16,17]. Центральна категорія концепції - риторичний ідеал. Це "історично сформована ієрархічно організована система найбільш загальних вимог до мовленнєвого твору і мовленнєвої поведінки, тобто парадигма риторичних категорій, що віддзеркалюють парадигму категорій загальноестетичних і етичних, характерну для тієї культури, в якій даний риторичний ідеал сформувався і функціонує"[17]. А. Михальська пропонує типологію риторичного ідеалу, виходячи з аристотелевського визначення риторики, за домінуючими у тій чи іншій культурі способами переконання. Типологія грунтується на таких бінарних опозиціях:

1) монологічність - діалогічність (суб’єкт-об’єктні чи суб’єкт-суб’єктні стосунки між учасниками комунікації; ієрархія чи рівність у стосунках);

2) агональність - гармонізація (мовлення як боротьба і перемога над аудиторією, чи мовлення як спільний рух до істини, пошук консенсусу, примирення);

3) релятивізм - онтологічність (відсутність чи наявність цінності істинності мовлення).

Обізнаність у методах опису й аналізу риторичного ідеалу, на думку Михальської, не тільки забезпечує розуміння носієм культури того мовленнєвого середовища, в якому він знаходиться, а ,відповідно, орієнтацію у цьому середовищі, але й розширює можливості корегувати свою мовленнєву поведінку, оцінювати мовленнєву поведінку оточуючих"[16].

Аналізуючи сучасну риторичну літературу, слід згадати й таких авторів, як Введенська Л. і Павлова К.[18], Кузнєцов І.[19], Шейнов В[20]. Хоч їхні риторичні концепції, на наш погляд, не відзначаються оригінальністю, науковою новизною, та в них простежується чітка позиція щодо дидактичного змісту і завдань риторики. Сутність цієї позиції в наступному. Завдання риторики залишається незмінним – навчити переконувати, навчити переконливому мовленню. Але предмет риторики розглядається досить широко: усне і письмове, монологічне та діалогічне мовлення. При цьому акцент відчутно зміщується у бік останнього. Проблематику риторики діалогу згадані ритори пов’язують, перш за все, з діловим спілкуванням (принципи та правила проведення ділових бесід, переговорів тощо) та полемічною майстерністю. У зв’язку з цим у даних “Риториках” багато уваги приділяється соціологічним та психологічним аспектам риторики.

Аналіз класичної та сучасної риторичної літератури дає можливість зробити узагальнення щодо сутності і змісту риторики як навчальної дисципліни у вищій школі: 1) риторика є наукою про оптимальну та ефективну мовленнєву діяльність, відповідно, метою викладання риторики є формування культури цієї діяльності; 2) у сучасній риториці, відповідно, риторичній культурі особистості слід виділити 5 основних аспектів а) інтелектуально-творчий; б) психологічний; в) етико-педагогічний; г) сценічно-артистичний; д) мовно-стилістичний; 3) пріоритетною цариною риторики залишається публічне монологічне мовлення, у вищій школі особлива увага має приділятися академічному, грамдсько-політичному, урочистому та діловому красномовству; 4) належне місце у курсі риторики має надаватись проблемам діалогу, зокрема діловому, полемічному спілкуванню; 5) сучасна риторика має пропонувати методи і прийоми аналізу мовленнєвих творів та мовленнєвої діяльності людини загалом.   


Література


  1. Аристотель Риторика. - В кн.: Античные риторики - М.: МГУ, 1978

  2. Корнилова Е.В. Риторика – искусство убеждать: Учебное пособие. - М.: Издательство УРАО, 1998.-с.90.

  3. Авеличев А.К. Возвращение риторики. – В кн.: Общая риторика. – М.: Прогресс, 1986. – с. 9-10.

  4. Клюев Е.В. Риторика. Учебное пособие для высших учебных заведений. – М.: Издательство ПРИОР, 1999. – с. 16.

  5. Рождественский Ю.В. Теория риторики. – М.: Добросвет, 1997. – с. 172.

  6. Аннушкин В.И. Первая русская «Риторика». – М.: Знание, 1989. – с. 13.

  7. Прокопович Ф. Філософські твори. В 3-х.т. – К., 1979. – Т. 1 Про риторичне мистецтво.

  8. Кошанський М.Ф. Общая реторика. – СПб, 1836. – с. 3.

  9. Зеленецкий К.П. Исследование о риторике. – М.: Знание, 1991.

  10. Мучник Б.С. Человек и текст: Основы речевой коммуникации. – М.: Книга, 1985.

  11. Сагач Г.М. Ритирика: Навчальний посібник для студентів середніх і вищих навчальних закладів. –К.: Видавничий дім “Ін Юре”, 2000.

  12. Безменова Н.А. Очерки по теории и истории риторики. – М.: Наука, 1991.

  13. Клюев Е.В. Риторика. Учебное пособие для высших- учебных заведений. – М.: Издательство ПРИОР, 1999. – с. 10.

  14. Рождественский Ю.В.: - с.10.

  15. Арапов М. Слово о риторике. // Знание – сила. – 1996. – №1. - с. 7.

  16. Михальская А.К. Русский Сократ. Лекции по сравнительно- исторической риторике. –М.: Академия, 1999.- с. 4.

  17. Михальская Педагогическая риторика. История и теория. – М.: Академия, 1998. – с. 11.

  18. Введенская Л., Павлова К. Культура и искусство речи. Современная риторика. – Ростов-на-Дону, 1996.

  19. Кузнецов И. Риторика. – Мн.: Амалфея, 2000.

  20. Шейнов В.П. Риторика. – Мн.: Амалфея, 2000.




1 Цицерон, давньоримський оратор і теоретик риторики, продовжував аристотелевську риторичну традицію.

2 Зосередження уваги багатьох сучасних українських та російських риторів на даній проблемі можна пояснити тим, що в радянській риториці розділу інвенції не могла приділятись достатня увага, в першу чергу, через суспільно-політичні причини: тогочасна система не допускала можливості розвивати в людині творчу, самостійно мислячу особистість.



Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка