Стейплз Льюїс) [ Конвертовано сайтом javalibre com ua ]



Сторінка1/8
Дата конвертації14.05.2019
Розмір1.14 Mb.
ТипКнига
  1   2   3   4   5   6   7   8

Хроніки Нарнії: Лев, Чаклунка і стара шафа (Книга 2) (Стейплз Льюїс)

[ Конвертовано сайтом javalibre.com.ua ]

Хроніки Нарнії: Лев, Чаклунка і стара шафа (Книга 2)

Стейплз Льюїс Клайв

Розділ 1. Люсі зазирає в шафу

Розділ 2. Що Люсі там знайшла

Розділ 3. Едмунд і шафа

Розділ 4. Рахат-лукум

Розділ 5. Знову по цей бік дверей

Розділ 6. У лісі

Розділ 7. День із бобрами

Розділ 8. Що сталюся після обіду

Розділ 9. У замку Чаклунки

Розділ 10. Чари спадають

Розділ 11. Аслан уже близько

Розділ 12. Перша битва Пітера

Розділ 13. Древнє Передання початку часів

Розділ 14. Тріумф Чаклунки

Розділ 15. Древнє Передання передпочатку часів

Розділ 16. Що сталося зі статуями

Розділ 17. Полювання на Білого Оленя

* * *


Клайв Стейплз Люїс

Хроніки Нарнії. Книга 2. Лев, Чаклунка і стара шафа

Моя люба Люсі, я вигадав цю історію для Тебе, та коли починав її писати, не уявляв, що дівчатка ростуть швидше, аніж книжки. І тепер Ти надто велика для казок, а доки цю книжку буде видрукувано й оправлено у палітурку, геть подорослішаєш. Але якогось дня Ти станеш дорослою настільки, щоб знову почати читати казки. Тоді видобудеш оцей томик з горішньої полиці, обтрусиш з нього пилюку і згодом розповіси мені, що Ти про нього думаєш. На той час я, можливо, буду занадто тугий на вухо, аби чути, і занадто старий, аби розуміти Твої слова, і все ж залишатимусь Твоїм люблячим хресним батьком.

К С. Люїс

Розділ 1. Люсі зазирає в шафу

Були собі колись четверо дітей і звали їх Пітер, Сюзан, Едмунд та Люсі. Історія ця розповідає, що трапилося з ними, коли під час війни через повітряні нальоти їх відіслано з Лондона. Вони зупинились у будинку старого професора, який мешкав геть на окраїні за десять миль від найближчої залізниці та за дві милі від найближчої пошти. Він не мав дружини і жив у дуже старому будинку разом з економкою пані Макреді та трьома служницями (їх звали Айві, Марґарет і Бетті, однак вони більше не стрінуться нам у цій історії). Професор був дуже старий чоловік Біле волосся рясно куйовдилося на його голові, а нижню частину обличчя ховала буйна борода. Професор одразу сподобався дітям. Правда, того вечора, коли зустрів їх у дверях, він виглядав так дивно, що Люсі (яка була наймолодша) навіть трішки злякалась, а Едмундові (який був трохи старший за неї) зробилося смішно і він удав, ніби витирає носа, аби це приховати.

Тільки-но вони сказали професору «надобраніч» і піднялись на горішній поверх, де мали ночувати, як хлопці пішли у дівчачу кімнату і разом заходились усе це обговорювати.

— Жодного сумніву: нас залишили самих, — сказав Пітер. — Ліпше просто бути не може. Той старий дозволить нам робити все що завгодно.

— Мені здається, він милий дідок, — зауважила Сюзан.

— Та досить уже! — вигукнув Едмунд, який був стомлений, однак намагався робити бадьорий вигляд, а це завжди псувало йому настрій. — Досить балакати про це.

— Про що? — підняла брови Сюзан. — А й справді, тобі пора в ліжко.

— О, вже заговорила як мама, — невдоволено відповів Едмунд. — Та хто ти така, аби вказувати, коли я маю лягати спати? Сама йди.

— А може, справді ліпше всім піти спати? — сказала Люсі. — Бо напевно дістанемо на горіхи, коли почують, що ми тут розмовляємо.

— Ніхто не почує, — відповів Пітер. — Кажу вам, у цьому будинку ніхто не звертатиме уваги на те, що ми робимо. Зрештою, тут нас не чутно. Від тієї вітальні сюди іти десять хвилин, до того ж через стільки сходів і коридорів.

— Що це за галас? — зненацька підхопилась Люсі. Цей будинок був значно більшим за ті, у яких вона будь-коли гостювала, і від думки, що всі оті довжелезні коридори і незліченні двері провадять у порожнісінькі кімнати, у неї мурашки по шкірі поповзли.

Це лише птах, дурненька, — мовив Едмунд.

— Сова, — підтримав його Пітер. — Тут, певно, дуже гарне місце для птахів. Гаразд, я йду спати. А завтра розпочнемо оглядини. У таких закутках, як цей, можна надибати що завгодно. Бачили гори, повз які ми проїжджали? А ліси? Мабуть, там є орли. Й олені. І яструби.

— Борсуки! — вигукнула Люсі.

— Лисиці! — докинув Едмунд.

— Кролики! — додала Сюзан.

Та ранок привітав їх сірою мжичкою, такою густою, що крізь неї не те що гори й ліс, а й струмочок у саду годі було розгледіти.

— Ну аякже, сьогодні якраз треба було цього дощу! — невдоволено сказав Едмунд.

Вони щойно поснідали разом із професором і піднялися до кімнати, яку він їм відвів. Кімната була довга і низька, з двома вікнами в один бік і двома в інший.

— Не бурчи, Еде, — зупинила його Сюзан. — Б'юсь об заклад, що за годинку-півтори випогодиться. Та й так не все погано. Тут є радіо і купа книжок.

— Але не для мене, — відповів Пітер. — Я збираюся докладно обстежити будинок.

Усі приєдналися до Пітера і з цього й розпочалися їхні пригоди. Будинок професора здавався нескінченним, у ньому було повно всяких несподіваних закапелків. Перші двері, у які діти поткнулися, вели до порожніх опочивалень. Утім, це не стало для малих дослідників несподіванкою. Проте далі вони опинились у довжелезній залі, завішаній картинами, і там виявили крицеві обладунки і зброю. У наступній кімнаті по стінах вились зелені рослини, а в кутку стояла арфа. Потім діти спустились на три сходинки, тоді піднялись на п'ять — і відкрили малесеньку залу з балконом. Далі пішли кімнати із книгами. Багато книг були старовинні, деякі більші за Біблію у церкві. Невдовзі діти зазирнули у зовсім порожню кімнату, у якій стояла лише велика шафа для одягу, що мала ще дзеркало на дверях. Оце й усе, ну хіба ще порожня пляшка з голубого скла на підвіконні.

— Тут нічого немає, — сказав Пітер, і всі діти вервечкою вийшли геть — всі, окрім Люсі. Вона залишилася, позаяк подумала: «А що коли відчинити шафу?» — хоча була майже впевнена, що вона зачинена. На превелике її здивування, дверцята дуже легко відхилились і звідтам викотилось дві кульки нафталіну.

Заглянувши всередину, дівчинка побачила кілька довгих шуб, які там висіли. А для Люсі не було нічого ліпшого, ніж запах і дотик хутра. Вона одразу пропхалася поміж шубки і задоволено потерлася об них личком. Дверцята, звісно, Люсі лише прихилила, бо знала, що дуже нерозумно було б ото самій зачинитися у шафі. Згодом вона просунулась іще трошки і виявила там ще один ряд шуб. Було так темно, що дівчинка витягла вперед руки, аби не гепнутись чолом об дерев'яну стінку. Люсі ступила ще крок, потім ще один і ще один, сподіваючись нарешті її намацати, але їй це ніяк не вдавалося.

«Ого, яка величезна шафа!» — подумала Люсі, рухаючись далі і відводячи обома руками вбік поли шуб, щоб зробити собі місце. І тут відчула, як під ногами щось зарипіло. «Дивно, невже тут стільки нафталіну?» — подумала вона і нахилилась, аби помацати його. Але замість твердого і гладкого дна шафи рука знайшла унизу щось м'яке, сипке і дуже зимне. «Що за чудасія?» — пробурмотіла дівчинка і ступила ще кілька кроків уперед.

Наступної миті до неї дійшло, що об її обличчя й руки треться не м'яке хутро, а щось тверде й шорстке, ба навіть колюче. «Ой, воно геть як галузки!» — вигукнула Люсі. Тепер вона побачила перед собою світло, але не за півметра, де мала би бути стінка шафи, а десь далеко попереду. Щось холодне і м'яке сипалось на неї згори. Через якусь хвильку дівчинка зрозуміла, що стоїть у лісі серед ночі, під ногами лежить сніг і в повітрі кружляють сніжинки.

Люсі трішки злякалась, але водночас відчула тремку допитливість і захоплення. Дівчинка озирнулась через плече і там, поміж темними стовбурами дерев, ще змогла розгледіти відкриті дверцята шафи і навіть вловити відблиск порожньої кімнати, з якої ото сюди потрапила. (Звісно, вона залишила дверцята відчиненими, бо знала, що треба бути геть дурненькою, аби самій зачинитися у шафі.) Здавалося, там, позаду, був іще день. «Я завжди можу повернутися назад, коли щось буде негаразд», — подумала Люсі. Вона рушила вперед, рип-рип по снігу, через ліс, до отого світла. Хвилин за десять вона підійшла до нього зовсім близько і виявила, що світив вуличний ліхтар. Дівчинка спинилася, щоб його роздивитися, дивуючись, як це ліхтар міг опинитися посеред лісу, і розмірковуючи, що їй робити далі, коли почула дріботіння чиїхось кроків. А невдовзі з-поміж дерев виринула якась дивна істота і підійшла до ліхтаря.

Це створіння було трішки вищим за Люсі. Над головою воно тримало парасолю, білу від снігу. Горішня частина його тулуба нагадувала людину, але ноги були як у цапа — з чорним і блискучим волоссям, та ще замість стіп виднілися цапині копита. Хвоста Люсі спершу не зауважила, бо той химерний чоловічок підтримував його разом із парасолею, аби не волочився по снігу. Чоловічок цей мав червоного вовняного шалика навколо шиї, шкіра теж була трішки червоняста. Він мав дивне, але приємне маленьке личко з клинцюватою борідкою та кучерявим волоссям, з якого визирали два ріжки. В одній руці, як уже мовилося, він ніс парасолю, а в іншій — кілька пакунків, загорнутих у брунатний папір. З отими пакунками і присипаною снігом парасолькою він виглядав достеменно так, мовби ходив купувати різдвяні подарунки. Це був фавн. Коли ж він уздрів Люсі, то від несподіванки випустив з рук геть усі свої речі.

— О Господи! — вигукнув фавн.

Розділ 2. Що Люсі там знайшла

— Добривечір, — привіталася Люсі. Проте фавн кинувся збирати свої пакунки, отож відповів не одразу. Коли ж нарешті дав собі раду, легенько вклонився.

— Добривечір, добривечір, — мовив він. — Даруйте, не хочу бути настирливим, але, якщо я не помиляюся, Ви донька Єви?

Мене звати Люсі, — відповіла дівчинка, не зовсім його розуміючи.

— Пробачте, але ж Ви, так би мовити, дівчина? — спитав фавн.

— Ну звичайно, я дівчинка, — погодилась Люсі.

— Ви людина, справді?

— Звісно, людина, — відповіла Люсі, трохи збентежена.

— Так-так, усе правильно, — сказав фавн. — Який же я дурний! Але я ніколи раніше не бачив ні синів Адама, ні доньок Єви. Чудово! Що й казати… — і тут він спинився, немов збирався повідомити щось таке, чого не належало, однак вчасно спам'ятався. — Я вражений, просто вражений, — повторював далі він. — Дозвольте відрекомендуватись: мене звати Тамнас.

— Я дуже рада, що зустріла Вас, пане Тамнасе, — сказала Люсі.

— Чи можна поцікавитись, о Люсі, донько Єви, як Ви потрапили до Нарнії? — поспитав пан Тамнас.

— До Нарнії? А що це таке? — здивувалась Люсі.

— Країна Нарнія, — відповів фавн, — у якій ми зараз перебуваємо, — це всі землі між ліхтарем та великим замком Кеа-Перевел, що на узбережжі Східного моря. А Ви? Невже Ви прийшли з диких лісів Заходу?

— Я… я пролізла через шафу з порожньої кімнати, — відповіла Люсі.

— Ах, — сумно зітхнув пан Тамнас, — якби я пильніше вивчав географію, коли був малий, то, без сумніву, знав би все про ті дивні країни. А тепер уже запізно.

— Але це зовсім не країна, — стримуючи усмішку, сказала Люсі. — Це ось за мною, принаймні, якщо я не помиляюсь. І там зараз літо.

— Тимчасом, — розповідав пан Тамнас, — у нас в Нарнії завжди зима. І ми обоє підхопимо нежить, якщо будемо тут стовбичити на снігу і балакати. Донько Єви з далекої країни Порож-Някімната, де навколо осяйного міста Ша-Фа панує вічне літо, чи не хотіли б Ви випити зо мною чаю?

— Дуже Вам вдячна, пане Тамнасе, — подякувала Люсі, — але, здається, мені вже час додому.

— Це недалечко, ось за рогом, — сказав фавн. — Палахке вогнище, хрумкі грінки, сардинки і тістечка…

— Дякую, дуже мило з Вашого боку, — відповіла Люсі, — проте я не можу тут залишатись надовго.

— Якщо візьмете мене під руку, донько Єви, — вмовляв пан Тамнас, — то обоє сховаємося під парасолькою. Оце стежка. А тепер — ходімо.

Врешті Люсі усвідомила, що крокує через ліс, тримаючи під руку цю дивну істоту, наче вони знаються ціле життя.

Невдовзі вони вийшли на нерівну місцину, всіяну скелями, невеличкими пагорбами і видолинками. На одній такій долинці пан Тамнас раптово повернув убік, немов збирався здертись на велику круту скелю, але в останню мить Люсі зрозуміла, що він простує до печери. Вони зайшли всередину і дівчинка відчула, як по ній застрибали лелітки від полум'я. Пан Тамнас нахилився, невеличкими чепурними щипцями витягнув із вогнища палахку скіпку і підніс до лампи.

— Ми недовго, — сказав він і негайно поставив чайник на вогонь.

Люсі подумала, що їй іще ніколи не траплялося гостювати у такому милому гніздечку. Це була невеличка, суха, чиста печера із червонястого каменю. На долівці лежав килимок, на ньому розмістилися два невеличких кріселка. («Одне — для мене, а друге — для гостя», — пояснив пан Тамнас.) Крім того, тут стояв стіл, а поруч із ним сервант. У коминку палав вогонь і на стіні, просто над коминком, висів портрет старого сивобородого фавна. У кутку Люсі побачила двері і подумала, що вони, певно, ведуть до спальні пана Тамнаса. На іншій стіні висіла полиця, а в ній повно книг. Поки пан Тамнас споряджав стіл до чаювання, Люсі розглядала книги. Вони мали назви на кшталт: «Життя і твори Силена», або «Німфи та їхній шлях», або «Люди, ченці та лісники: Студії популярних легенд», або «Людина — це міт?».

— Ласкаво прошу, донько Єви! — мовив фавн.

Ох, яка це була щедра гостина! На столі красувалися гарні бурі яєчка, м'якенько зварені, по одному для кожного, і грінки зі сардинками, і грінки з маслом, і грінки з медом, та ще бабка, полита цукровою помадкою. Врешті Люсі всього покуштувала і фавн почав розповідати дивовижні історії про лісове життя: про нічні танки під опівнічним місяцем, коли німфи, що живуть у струмках, та дріади, що живуть на деревах, виходять потанцювати із фавнами; про тривале полювання на білого як молоко оленя, який виконує бажання того, хто його упіймає; про розкішні учти і пошуки скарбів разом із дикими червоними гномами у глибочезних підземних копальнях та печерах; а далі про літо, коли ліси потопали у зелені і коли їх на своєму гладкому віслючку відвідував старий Силен, а інколи й сам Вакх, і коли у струмках текло вино замість води, а весь ліс на цілі тижні поринав у святочні веселощі.

— А тепер у нас зима, завжди, — додав він похнюплено. І щоб якось підняти собі настрій, витягнув зі шухляди серванта дивовижну маленьку флейту, яка виглядала так, наче була зроблена зі соломи, та й заграв. І від тієї музики Люсі хотілося то плакати, то сміятися, то танцювати, а то й дрімати — все нараз. Пройшла, мабуть, не одна година, коли дівчинка врешті прийшла до тями і сказала:

— О пане Тамнасе, страшенно шкода Вас перебивати, бо мені так подобається ця мелодія, але справді, я мушу йти додому. Я ж зайшла сюди лише на кілька хвилин.

— Тепер пізно про це говорити, — промовив фавн, опустивши флейту на долівку, і з жалем похитав головою.

— Запізно? — перепитала Люсі, налякано підскочивши. — Про що Ви? Мені вже пора додому. Там усі будуть хвилюватися, що зо мною щось сталося.

Але тієї ж миті вигукнула:

— Пане Тамнасе! Що трапилось? — бо карі очі фавна наповнили сльози, струмочками потекли по щоках і закрапали з кінчика носа. Фавн сховав обличчя у долоні і захлипав.

— Пане Тамнасе! Пане Тамнасе, — стривожено кинулась до нього Люсі, - годі! Годі! Що таке? Вам погано? Дорогенький пане Тамнасе, скажіть мені, у чому річ?

Але фавн заходився ридма, ніби серце його розривало важке горе. Люсі підійшла до нього, обійняла і простягла свого носовичка, та це його зовсім не заспокоїло. Він лиш узяв хустинку і приклався до неї. Сльози текли ручаєм і хустинка умить змокріла, відтак фавнові доводилося кожен раз її викручувати. Люсі стояла поруч, глибоко збентежена.

— Пане Тамнасе! — врешті крикнула Люсі йому на вухо, добряче його струсонувши. — Доста! Припиніть негайно! Чи ж не соромно? Такий великий фавн. Чого це Ви так розридались?

— Ой-ой-ой! — примовляв пан Тамнас. — Плачу, бо я такий поганий фавн.

— Я зовсім не думаю про Вас, що Ви поганий, — сказала Люсі. — Гадаю, що Ви дуже добрий фавн. Ви наймиліший з усіх фавнів, яких я будь-коли стрічала.

— О-хо-хо, Ви б так не казали, якби знали, — відказав пан Тамнас поміж схлипуваннями. — Ні, я поганий фавн. Думаю, від створення світу не було гіршого за мене.

— Але що Ви вчинили? — спитала Люсі.

— Мій старенький батько, — мовив пан Тамнас, — це його портрет, ось там над коминком, — він ніколи б не зробив такого.

— Чого? — спитала Люсі.

— Того, що зробив я, — відповів фавн. — Пішов служити до Білої Чаклунки — ось що я наробив. Вона мені платить.

— Біла Чаклунка? А хто вона?

— Як, Ви не знаєте? Вона цілу Нарнію тримає під каблуком. Вона наслала сюди вічну зиму. Зима, зима, а святий Миколай усе не приходить і не приходить. І ніколи не наступає Різдво! Подумати тільки!

— Жахливо! — зіщулилась Люсі. — Але за що вона Вам платить?

— Оце найгірше, — відповів пан Тамнас із глибоким зітханням. — Я викрадаю для неї дітей, ось хто я такий. Погляньте на мене, донько Єви. Чи повірите, що я той, хто, зустрівши в лісі бідне невинне дитя, яке ніколи не заподіяло б мені жодної шкоди, вдає, що хоче з ним заприятелювати, запрошує в гості до себе в печеру, щоб при-спати, а потім бере на руки і відносить до Білої Чаклунки?

— Ні, — мовила Люсі, — я певна, що Ви ніколи не вчинили б нічого подібного.

— Але я це робив, — відповів фавн.

— Так, — повільно, зважуючи кожне слово, сказала Люсі (бо хотіла говорити чесно і ще не хотіла бути надто суворою до нього), — так, це дуже погано. Але Ви шкодуєте і, я певна, ніколи більше цього не вчините, правда?

— Донько Єви, чи Ви не розумієте? — вигукнув фавн. — Справа не в тому, як я діяв колись. Я роблю це зараз, у цю хвилину!

— Що Ви кажете? — скрикнула Люсі, пополотнівши.

— Ви — дитина, — відповів Тамнас. — Я маю наказ від Білої Чаклунки: якщо колись побачу у лісі сина Адама або доньку Єви, то мушу схопити їх і привести до неї. І Ви перша, кого я зустрів. Я запропонував Вам свою дружбу, запросив на чай, але насправді мав намір приспати Вашу пильність, а потім побігти і розповісти їй.

— Але ж Ви не викажете мене, пане Тамнасе, — швидко заговорила Люсі, — не викажете, правда? Справді, Ви ж не повинні цього робити!

Якщо не зроблю, — промовив він, знову схлипуючи, — вона обов'язково дізнається. А тоді звелить відрізати мені хвоста, спиляти ріжки, висмикати бороду. А ще вона махне своєю чарівною паличкою над моїми чудовими ратичками і замінить їх на жахливі твердющі копитиська, такі, як у шолудивої шкапи. Якщо ж Чаклунка сильно розлютиться, то оберне мене на камінь і я буду лише статуєю фавна у її страшному домі доти, доки хтось не посяде чотири трони в Кеа-Перевел, а хто знає, коли це станеться і чи станеться колись узагалі.

— Мені дуже шкода, пане Тамнасе, — мовила Люсі, — але, будь ласка, відпустіть мене додому.

— Звичайно, звичайно, відпущу — відповів фавн, — я повинен так зробити. Тепер мені зрозуміло. Я не знав, що люди такі милі, доки не зустрів Вас. Ясна річ, я не викажу Вас Білій Чаклунці тепер, коли запізнався з Вами. Але нам треба тікати геть. Я відпроваджу Вас до ліхтаря. Гадаю, далі Ви зможете знайти зворотню дорогу до Порож-Някімнати і Ша-Фи?

— Так, зможу, — сказала Люсі.

— Ми повинні йти дуже тихо, — говорив далі пан Тамнас. — У лісі скрізь повно її шпигунів. Деякі дерева теж на її боці.

Вони навіть не прибирали зі столу. Пан Тамнас узяв парасольку, подав Люсі руку й обоє рушили у заметіль. їх теперішній шлях зовсім не був схожий на прогулянку до фавнової печери. Вони скрадалися лісом, намагаючись іти швидко, наскільки лиш могли. За всю дорогу вони не зронили жодного слова. Пан Тамнас тримався найтемніших закутків. Коли вони врешті дійшли до ліхтаря, Люсі полегшено зітхнула.

— То як, знайдете дорогу звідсіля, донько Єви? — ще раз поспитав Тамнас.

Люсі пильно вдивилась поміж дерева і побачила вдалині плямку світла, схожого на денне.

— Так, — відповіла вона, — я бачу її.

— Тоді чимскоріш біжіть додому, — сказав фавн. — І… ч-чи зможете колись пробачити мені те, що я хотів з Вами зробити?

— Ну звичайно, — відповіла Люсі, зичливо змахнувши рукою. — Сподіваюся, що Ви не потрапите в халепу через мене.

— Щасливої дороги, донько Єви, — мовив він. можна мені залишити собі Ваш носовичок?

— Будь ласка, — гукнула Люсі, а тоді з усієї сили побігла на ту плямку світла. І невдовзі, замість шорстких гілок, що причісували її під час бігу, вона відчула дотик хутра, замість рипіння снігу під ногами — дерев'яні дошки й усвідомила, що вистрибує зі шафи в ту саму кімнату, з якої почались усі пригоди. Дівчинка щільно причинила за собою дверцятка й озирнулась довкола, відсапуючись. Дощ собі падав. Далі вона почула голоси дітей у коридорі.

— Я тут, — закричала вона, — тут! Я повернулась, зі мною все гаразд!

Розділ 3. Едмунд і шафа

Люсі вибігла з порожньої кімнати у коридор і побачила там трьох дітей.

— Зі мною все гаразд, — повторила вона, — я повернулась.

— Ти що, з глузду з'їхала? Про що ти торочиш, Люсі? — підняла брови Сюзан.

— Як, — із подивом вигукнула Люсі, — невже вас не цікавить, де я була?

— Ти сховалась, хіба ні? — сказав Пітер. — Бідолашна Лю, вона бавилась у хованки, а ніхто й не зауважив! Треба довше сидіти, якщо хочеш, аби тебе почали шукати.

— Але ж мене не було кілька годин! — заперечила Люсі.

Діти перезирнулися.

— Здуріла! — сказав Едмунд і постукав пальцем собі по чолі. — Геть здуріла.

— Що ти маєш на увазі, Лю? — спитав Пітер.

— А те, що сказала, — відповіла Люсі. — Я ж залізла до шафи відразу після сніданку. Мене не було кілька годин, мене запросили на чай і зі мною трапилось багато пригод.

— Не плети дурниць, Люсі, — заперечила Сюзан. — Ми щойно вийшли з тієї кімнати, хвилину тому, а ти залишилась.

— Вона не плете, — заступився за неї Пітер, — вона просто вигадала цю історію для потіхи, правда, Лю? А чому б і ні?

— Ні, Пітере, я не вигадала, — відказала Люсі. — Це… це чарівна шафа. Там усередині є ліс, там мете сніг, там є фавн і чаклунка… і все це зветься Нарнія. Піди і подивися сам.

Діти не знали, що думати, але Люсі так їх зацікавила, що вони разом повернулися до кімнати. Люсі перша кинулась до шафи, рвучко шарпнула дверцята і вигукнула:

— Ось! Залазьте і переконайтеся самі!

— Дурненька, — мовила Сюзан, пропхавшись туди із головою і порозсувавши вбік шуби. — Це ж звичайнісінька шафа. Дивіться! Ось стінка!

Потому кожен заглядав досередини і відводив убік поли шуб, але всі, в тому числі й Люсі, бачили звичайну шафу. Там не було ні лісу, ні снігу, тільки дерев'яна стінка і гачки на ній. Пітер заліз туди і легесенько постукав по ній пальцями, аби переконатися, що вона тверда.

— Гарно ти нас розіграла, Лю, — сказав він, коли виліз звідти. — Що ж, визнаю: ми трохи не повірили.

— Але я зовсім не розігрувала вас, — вигукнула Люсі, — чесне слово! Тільки що тут усе було по-іншому. Правда, присягаюсь.

— Пішли, Лю, — мовив Пітер. — Будь ласка, не передавай куті меду. Тобі вдалося пожартувати. Може, досить?

Люсі густо почервоніла і намагалася ще щось сказати, хоча не знала, що саме, і від безсилля розплакалась.

Наступні дні Люсі ходила дуже пригнічена. Вона легко помирилася б з усіма, якби визнала, що все це тільки байка, жарт. Але Люсі любила правду і знала, що має рацію, тому не змогла змусити себе таке сказати. Діти ж вважали, що Люсі фантазує, до того ж не надто вдало, а це її ображало. Старші принаймні не глузували, а ось Едмунд часом бував доволі в'їдливий і тут його годі було вгамувати. За кожної нагоди він кепкував з неї і діймав питаннями, чи не знайшла вона ще якихось країн в інших шафах. Найприкріше, що якби не ці шпильки, то можна було б гарно провести весь той час. Стояла пречудова погода і діти бавились надворі з ранку до вечора. Вони купались, рибалили, лазили по деревах і качалися у верескових заростях. Але жодна забава не тішила Люсі. Це тривало, аж доки знову не задощило.

Того дня, десь пополудні, коли стало очевидно, що доброї погоди сподіватися не варто, вони вирішили бавитися в хованки. Сюзан випало жмурити, і як тільки всі розбіглися хто куди, Люсі пішла в ту кімнату, де стояла шафа. Вона не збиралася ховатись у шафі, бо знала, що хіба дасть привід знову обговорювати ту нещасну історію. Проте вона хотіла ще раз туди зазирнути, бо вже почала було сумніватися, чи не наснились їй тоді Нарнія і фавн. Будинок був великий, заплутаний, у ньому містилося повно-повнісько всяких закапелків, то дівчинка й вирішила, що має досить часу, аби заглянути в шафу, а потім сховатися деінде. Та тільки-но вона наблизилась до шафи, як почула чиїсь кроки у коридорі, отож їй випадало хіба швиденько пробратися всередину і причинити за собою дверцята. Люсі все ж залишила маленьку щілинку, бо знала, що дуже нерозумно було б закритися у шафі, навіть якщо та й не чарівна.



Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка