Слово про василя симоненка



Скачати 218.52 Kb.
Дата конвертації06.01.2018
Розмір218.52 Kb.

СЛОВО ПРО ВАСИЛЯ СИМОНЕНКА.

ЛІТЕРАТУРНИЙ ЗАХІД. 11 КЛАС


Шкільний зал прикрашений квітами. На сцені — портрет Василя Симоненка.

Ведуча 1.

Не шукаю до тебе

Ні стежки, ні броду —

Ти у грудях моїх,

У чолі і в руках,

Упаду я зорею,

Мій вічний народе,

на трагічний і довгий

Чумацький твій шлях.

Ведуча 2.

Я живу тобою і для тебе, вийшов з тебе, в тебе перейду, під твоїм високочолим небом гартував я душу молоду.



Ведуча 1.

Народ мій є! Народ мій завжди буде!

Ніхто не перекреслить мій народ!

Пощезнуть всі перевертні, й приблуди,

І орди завойовників-заброд!

Ведуча 2.

Кораблі, шикуйтесь до походу!

Мрійництво! Жаго моя!

Живи! В океані рідного народу

Відкривай духовні острови.


Ведуча 1.

Здрастуй, сонце, і здрастуй, вітер,

Здрастуй, свіжосте нив.

Я воскрес, щоб із вами жити

Під шаленством весняних злив.

Учитель. Так писав Василь Симоненко — великий син України, її геніальний поет. Його світлій пам'яті і ніжному та палкому слову присвячується наша зустріч. Ми з великою любов'ю та пошануванням перегорнемо сторінку життя Василя Симоненка, згадаємо його родичів, друзів, краян, які для поета були народом.

У ці дні йому виповнилося б _____, але доля розпорядилася інакше.

Життя його можна порівняти зі спалахом блискавки. Таке воно було яскраве і коротке, бо прожив він всього 28 років. Лермонтовський вік.

Ім'я поета добре відоме в Україні. Його творчість увійшла до золотої скарбнички української літератури. А в Нью-Йорку, до речі, є видавництво «Смолоскип» імені Василя Симоненка. Вірші, а також пісні на слова поета відомі далеко за межами України.

Доторкнімося ж і ми серцем до слова і долі Василя Андрійовича Симоненка.

Ведуча 1.

Василь Андрійович Симоненко народився 8 січня 1935 року на Полтавщині у невеличкому селі Біївці. Дитинство його припало на воєнні й повоєнні роки. Хлопець жив без батька, мати день і ніч працювала, аби заробити шматок хліба, а Василя доглядали дідусь і бабуся, яких він дуже любив. З дідом ранками ходив косити траву, довгими вечорами слухав казки, яких той знав безліч. Вони були справжніми друзями. Та все ж таки Василеві дуже хотілося мати батька, і він усе своє дитинство його виглядав. Як згадка про цю найзаповітнішу мрію з'явився вірш.



Учениця читає новелу «Кривда».

У Івася немає тата.

Не питайте тільки чому.

Лиш від матері ласку знати

Довелося хлопчині цьому.

Він росте, як інші діти, і вистрибує, як усі.

Любить босим прогоготіти

По ранковій колючій росі.

Любить квіти на луках рвати,

Майструвати лука в лозі.

По городу галопом промчати

На обуреній, гнівній козі.

Але в грудях жаринка стука,

Є завітне в Івася одно —

Хоче він, щоб узяв за руку

І повів його тато в кіно.

Ну, нехай би смикнув за вухо.

Хай нагримав раз чи два,—

Все одно він би тата слухав

І ловив би його слова...

Раз Івась на толоці грався,

Раптом глянув — сусіда йде...


Сусід (у старій фуфайці, чоботях, у старій шапці говорить протяжно з підленькою посмішкою)

Ти пустуєш тута,

А тебе батько дома жде.
Івась занімів на одну мить, стрепенувся і радий помчав додому. В глибині сцени порядкує мама. Хлопчик зупинився розгублено.

Івась

Дядько кажуть, приїхав тато, тільки ж чому його нема?


Мати хоче пригорнути Івася, але він виривається і тікає геть. Друга учениця продовжує читати новелу.
Він допізна сидів у коноплях.

Мов уперше вступив у гидь,

З оченят, від плачу промоклих,

рукавом витирав блакить.

А вночі шугнув через грядку?

Де сусідів паркан стирчав.

Вибив шибку одну з рогатки

І додому спати помчав...

Бо ж нема тим іншої кари.

Хто дотепи свої в іржі

Заганяє бездумно в рани,

У болючі рани чужі.



Учень. Плинуть дні, Василько ріс, мужнів, як молодий дубок. Любив свого дідуся, бо він йому замінив батька, став найпершим і наймудрі- шим порадником у житті.

На ослоні сидить дідусь, біля нього поруч сідає онук Василь — уже підліток.

Івась. Дідусю, дідусю, розкажіть мені казку, давню якусь.

Дідусь. Еге, уже великий казками бавитись. Послухай краще моє напучення.

Ти знаєш, що ти — людина?

Ти знаєш про те чи ні?

Усмішка твоя — єдина,

Мука твоя — єдина.

Очі твої — одні.

Більше тебе не буде.

Завтра на цій землі

Інші ходитимуть люди,

Інші кохатимуть люди —

Добрі, ласкаві і злі.

Сьогодні усе для тебе —

Озера, гаї, степи,

І жити спішити треба,

Кохати спішити треба —

Гляди ж не проспи

Бо ти на землі — людина,

І хочеш того чи ні —

Усмішка твоя — єдина.

Мука твоя — єдина.

Очі твої — одні.

Учениця. Багато прикростей випало на долю Василя. До школй йому доводиться ходити за 9 кілометрів, зодягнений він був найгірше у класі, але не зважав на це: багато читав й учився краще за всіх у класі.

Учень. Так непомітно, так блискавично промайнуло дитинство, і ось уже Василь — студент Київського університету... А з серця просяться на папір, до людей щирі та привітні вірші. І увіковічнюються в них до щему рідні люди — друзі, родичі, односельці.

Учениця. І в університеті, і пізніше, коли він працював журналістом у газетах на Чигиринщині, Василь писав вірші. Та друкувати їх не поспішав, бо були ці твори правдивими, говорилося в них не про любов до партії і вождя, а про простих людей.

У Симоненкових рідних Біївцях жила маленька, майже непомітна бабуся. Звали її Онисею. Жила сама- самотою. Трьох синів, як орлів, викохала вона — і всі троє полягли на фронті. Їй присвячує поет щирі рядки.


Учень

У баби Онисі було три сини. У баби Онисі синів нема. На кожній її волосині морозом тріщить зима. Я горя на світі зазнав багато. Страшнішого ж горя нема ніж те, коли старість мати в домівці стрічає сама. Немає такої біди і муки, ніж сумно з-під сивих брів дивитись щодня, як внуки ростуть без своїх батьків. За те, що ми в космос знялися, що нині здорові й живі.

Я пам'ятник бабі Онисі Воздвиг би на площі в Москві. Щоб знали майбутні предтечі в щасливій і гордій добі: їх горе на утлі плечі Онися взяла собі. Щоб подвиг її над землею у бронзі дзвенів віки, щоб всі, ідучи повз неї, знімали в пошані шапки.

Учениця (в ролі матері В. Симоненка).

Чим більше я старію, тим більше Василь бачиться мені маленьким хлопчиком —у коротеньких штанцях на дві підтяжки, що я йому пошила до якогось свята. Іще змалку він був охочим на всякі вигадки, завжди щось таке удавав собі та вигадував.

...А інколи я зі страху прокидаюся глухої ночі, бо мені сниться, що Василь тоне. Це насправді було після сьомого класу, коли він, пов'язавши весло до спини, намагався перепливти на тамтешній берег річки, де його чекали хлопці з човном... А ще мені сниться наша старенька сільська хата, де тепер музей...

Поет наближається до матері він обіймає її, Потім читає вірш, присвячений матері.

Учень

В хаті сонячний промінь косо

На долівку ляга з вікна...

Твої чорні шовкові коси

Припорошила вже сивина.

Легкі зморшки обличчя вкрили —

Це життя трудового плід.

Але в кожному русі — сила,

В очах юності видно слід.

Я таку тебе завжди бачу.

Образ в серці такий несу —

Материнську любов гарячу

І твоєї душі красу.

Я хотів би, як ти прожити,

Щоб не тліти, а завжди горіть,

Щоб уміти, як ти любити, -

Ненавидіть, якти уміть.
Учениця (мати). Спасибі тобі, соколику мій. Тільки ж бачу, ой як непросто доведеться тобі на світі з такою душею.

Учень. Якби там не було, а юність бере своє, весняними вітрами мрій, неспокою, натхнення нагаду в скронях, ніжним квітом любові спалахує в серці. І те п'янке, незбагненне солодке почуття переливається в чарівну Поезію.

Юнак

Вітер пісню співа стоголосо.

Але раптом в любові цій

Зупинивсь біля тебе і млосно

Зазітхав у волоссі твоїм.

І підслухали зорі і трави,

І підслухали ріки й мости;

Як шептав тобі вітер ласкаво:

«Я такої не бачив, як ти...

Хочеш — хмари для тебе розвію?

Хочеш — землю в дощах утоплю?

Тільки дай мені крихту надії.

Тільки тихо шепни — люблю...»

І хоч ти не сказала нічого,

Бо не слухала вітрових слів,

Він, забувши солодку знемогу,

Розганяти хмарки полетів.

Учень

Тож послухайте, сонце і вітер!

Перестаньте скиглить на мить!

Маю річ я до вас нехитру,

Ви послухайте, помовчіть.

Я б хотів, щоб ви мені сказали

Без брехні, без ридань і виття:

Скільки раз ви кохали

За своє безконечне життя?

У скількох у волоссі мліли,

У скількох іще будете мліть?

Ви всіх разом так не любили,

Як одну її треба любить!

Я для неї хмар не розвію

І дощами землі не заллю,

І хвалитись, як ви не вмію,

Але я її дуже люблю.

Ображайся на мене, як хочеш.

Зневажай, ненавидь мене —

Все одно я люблю твої очі

І волосся твоє сумне. -

Хай досада чи гнів жевріє

Хай до сліз я тебе озсею —

Ти для мене не тільки мрія,

Я живого тебе люблю.

Для кохання в нас часу мало.

Для мовчання у нас — віки.

Все віддав би, що жить осталось,

За гарячий дотик руки.

Злийся з сонцем у щиру мову,

У думок мою течію —

Я люблю твої губи, й брови,

І поставу, й вроду твою.

Ображайся на мене, як хочеш,

І презирством убий мене—

Все одно я люблю твої очі

І волосся твоє сумне.

Учениця

У селі, де Удай повносило. .

Береги прорізав, як багнет.

Вперше світ побачив Ти, Василю,

Непоправний мрійник і поет.

А земля не тільки слала квіти.

Не була безхмарною блакить.

Про твоє дитинство незігріте

По-своєму можу я судить.

Потім — щедрий дар аудиторій:

Болі всіх світів, епох, творців.

Ми всерйоз писали для історій,

Мучилися над безмежжям слів.

Ще не вбившись в пір'я; жовтороті,

У орлині рвалися світи...

Краплю неутомної свободи

Залишив у мене в серці ти.

Не тому, що розійшлись дороги,

Запетлявшись у дзвінкій юрбі.

Хай вже ті, що підставляли ноги,

Нині в друзі мостяться тобі,

Хваляться, що успіхам раділи,

Чарку за поезію пили,

А мені болить — не догляділи,

А мені болить — не вберегли. .

Посивіла на світанку ненька,

У очах відстоялась зима...

Гляньмо ж в очі віршам Симоненка,

Тим, що є, і тим, яких нема!

Учень. Василь умів любити так щиро, так ніжно, так самозречено, як, мабуть, ніхто на землі. Умів він і ненавидіти підлість, сваволю, лицемірство. По-лицарськи поезії боровся з чорною кривдою.

Учень

Дядька затримали чи впіймали.

Дядька навчали і докоряли:

«Як вам дядьку не ай-ай-ай

Красти на полі свій урожай!

У кого ви крали? Ви крали в себе.

Це ж просто сором красти свій труд».

Дядько понуро тім'я теребив.

І смакував махру.

Дядько кліпав жовтими віями —

Важко дивитися в очі ганьби,

Важко йому із домашніми мріями

Враз осягнуть, парадокси доби.

«Так, воно, так,— у кулак кахикав,—

Красти погано, куди вже гірш».

Рвися з горлянки свавільним криком,

Мій неслухняний вірш.

— Чому він злодій?! З якої речі?

Чому він красти пішов своє?

Давить той клунок мені на плечі,

Сором у серце мені плює.

Дядька я вбити зневагою мушу.

Тільки у грудях клекоче гроза:

Хто обікрав, обскуб його душу?

Хто його совісті душу зв'язав?

Де вони ті, відгодовані й сірі,

Недорікураті демагоги й брехуни,

Що в'язи скрутили дядьковій вірі,

Пробираючись в крісла й чини, ї

Їх би за грати! Їх би до суду!

Їх би до канцеру за розбій!

Доказів мало,доказом будуть

Ланцюги викрадених вір і надій.

Учень. Тяжко жилося поетові такої громадянської мужності. Оті «відгодовані й Сірі», «демагоги й брехуни» не могли йому подарувати такого нечуваного вільнодумства, простити — правду. І не прощали...

В останній рік життя у Симоненка залишається єдиний вірний, незрадливий друг — папір.

18 вересня 1962 року поет розпочинає свій до болю чесний і трагічний «Щоденник».

Учитель. Одного разу поет з маленьким сином гуляв біля Казбет- ського ринку в Черкасах. Уздрівши пам'ятник тиранові, Олесь запитав:

Олесь (хлопчик 4—6 років). Тату, хто це?

Поет. Сталін, синку.

Олесь. А чого він туди виліз?

Поет (ніжно погладив сина по голові). Справді, Сталін не зійшов на п'єдестал, не люди поставили його, а він сам виліз через віроломство, підлість, виліз криваво і зухвало, як і всі кати. Тепер цей тигр, що живився чоловічиною, здох би від люті, коли б дізнався, якою знахідкою для збирачів металолому стали його бездарні, лубкові пам'ятники.

...Це страшно, коли прижиттєва слава обожествлення стають посмертною ганьбою. Це взагалі не слава, а тільки іграшка, якою тішаться тирани. Не розуміють тільки цього убогі душею й мозком.



Учень. Син Олесик був найбільшою любов'ю останніх років життя Симоненка. З його народженням з'являються у поета найлагідніші, жартівливі, мудрі казки. А похмура нова політична зима дедалі лютішала. Побільшало цькувань, наклепів, звинувачень. У той час лише одному щоденникові звіряв Симоненко свої болісні сумніви, тривоги, жалі. Лише йому сподівався.

Учениця. Щоденниковий запис від 6 липня 1963 року.

«Втрата мужності — це втрата людської гідності, котру я ставлю над усе. Навіть над самим життям. Але скільки людей — розумних і талановитих — рятували своє життя, поступаючись гідністю і, власне перетворювали його в нікому не потрібне животіння. Це найстрашніше...

Минулої неділі ми були в Одесі, де місцеві твердолоби натішили нас своїм ідіотичним жахом: аби чого не сталося. Фактично нам заборонили виступати на шевченківському вечорі. Виходить, Тараса дехто боїться й досі. Обивателі від революції».

Учень. Щоденниковий запис від З вересня 1963 року.

«Друзі мої принишкли, про них не чути й слова. Друковані органи стали ще бездарнішими й зухвалішими.

Журнал «Україна» знущається над віршами. Кожен лакей робить, що йому заманеться. Як тут не світитися вдячністю, як не молитися щовечора й щоранку за тих, що подарували нам таку вольготність. До цього можна ще додати, що в квітні були зняті мої вірші у журналі «Зміна», зарізані у журналі «Жовтень», потім надійшли з журналу «Дніпро», «Вітчизна».

Учениця.'>«Ай, ай, ай весело! Всі ми під пресом! Так воно треба задля прогресу!»
Учениця. Щоденниковий запис від 22 липня 1963 року.

Мабуть, почалося моє згасання. Фізично я майже безпорадний, хоч морально ще не зовсім виснажився. Думаючи про смерть, не почуваю ніякого страху, можливо, це тому, що вона ще далеко? Дивна річ: я не хочу смерті, але й особливої жадіб ності до життя не маю.

Десять років для мене — більше, ніж достатньо.

Учень. Так думав у той день поет, так розраховував. Але доля розпорядилася інакше. Пошкодувала навіть тих десяти літ — менш як через 5 місяців, об 11 годині вечора 13 грудня 1963 року, в лікарняному ліжку в Черкасах навіки зупинилося Симоненкове серце.

Учениця

Нехай до нього прийде Україна,

І зніме хустку, і пов'яже хрест.

Десниця Божа і Господній хрест

Укажуть місце, де його калина.

Учень. Я так скажу: на Полтавщині він народився та розвивався, а на Черкащині знайшов собі вічний спочинок. Як був малим — то називався тільки сином своєї матері. А тепер його називають рідним сином усієї України.

Мати (запалює свічку)

Уже чверть віку, як немає сина,

Тепер про нього всі говорять, ,

І безліч друзів об'явилось.

А як йому було під небом синім

У ті глухі холодні роки?.. —

Нікому серце не відкрилось.

Й ніхто із вас, ніхто не відав,

Як тяжко жити довелося...

Як рвався син крізь розпачі і біди,

Йому так рано сивіло волосся!

Нікому знать ні довелося.

Тепер возносите в печалі

І хвалите його на всі лади.

Чому ж тоді ви всі мовчали,

Немов набрали в рот води?

Чому не віддали хоч по краплині

Ще за життя — цих слів, уваги?

Коли по смерті сина вкрили

Підозру, осуд і зневага...

Коли брехні розверзлась прірва —

Чому не встали мужність і відвага,

Любов і совість друзів вірних?..

Я не виную вас,. не докоряю.

Мені лиш смуток душу ятрить.

За сина заступитись маю праву —

Святеє право матері.

Отож не треба слів, не треба.

Он грім у небі зависа. Мій син …

Василько мій про себе скаже сам.



Учениця. На 28 році життя згасла Симоненкова зоря, та навіки залишилися з нами його любов і мука, його радість і гнів, його вогненна Поезія.

Поет .

Україно! Ти ддя мене — диво!

І нехай пливе за роком рік,

Буду, мамо, гарда і вродлива,

З тебе дивуватися повік.

Ради тебе перли в душі сію,

Ради тебе мислю і творю —

Хай мовчать Америки й Росії,

Коли я з тобою говорю!

Одійдіте, недруги лукаві!

Друзі, зачекайте на путі!

Маю я святе синівське право

З матір'ю побуть на самоті.

Україно! Ти моя молитва,

Ти моя розпука вікова. ,

Гримотить над світом люта битва

За твоє життя, твої права,

Хай палають хмари бурякові.

Хай сичать образи — все одно

Я проллюся крапелькою крові



На твоє священне знамено.

Учень. Саме тому, що він жив, любив і ненавидів, страждав, творив і згорів за рідну землю, за людей. Батьківщина повік не забуде його. Симоненко сьогодні — символ незнищенності українського духу, символ правди і сумління. Йому присвячують найурочистіші вірші, пісні, перед його пам'яттю схиляються мільйони.

Учениця читає вірш М. Дашківського.



ПАМ'ЯТІ ВАСИЛЯ СИМОНЕНКА

Минають дні, роки, десятиліття,

А ти, Василю, завжди молодий...

Над прірвою віків, минувши лихоліття,

Сьогодні ти із нами, ти — живий!

Живий, бо все, що зв'язане з тобою,

Не гасне в наших думках ні на мить.

І на могилу ми йдемо з журбою,

І серце так у кожного болить...

Болить у матері, у сина і у друзів,

І сумно нам без тебе у ці дні...

Та ген твоє ім'я на виднокрузі

Встає назустріч сонячній весні.

І пахне степом, голубіють ночі,

А човен твій пливе в казковий світ.

Ми бачимо твої веселі очі,

І мужній голос чуємо з тих літ.

А думи дідові додумають онуки,

Бо не стоїть земне людське життя,

І вірю я, що не було розлуки,

Не смерть була, а довге майбуття.
Учениця читає вірш І. Драча.

В. СИМОНЕНКОВІ

Як тобі ведеться там, Василю?

Під землею, під ріллею — там...

По тому цвинтарному стилю

Нам ростити крила телеграм?

Що тобі там чути під землею.

Вухами припавши — на цей світ...

Що тобі від нашого єлею

Юних привілейних гірко літ!

Та й на брови впали брови чорні,

Та й зчорнили думи в ілюзорні,

Та й зчорніли золоті меди.

Смерте, чорну руку одведи!

Син мужицький. Золоте коріння.

Одчайдушна блискавка брови.

Спалах — і холуйське павутиння

Запалив пожаром голови.

Пахне сонце, наше грізне небо,

В сонці — твоє полум'я руде.

Ми всі прийдем на той світ до тебе,

Тільки Україна хай не йде.

Учитель. Ми перегорнули останню сторінку життя В. А. Симоненка. Його немає. Але він живе серед нас своїми творами, своєю безприкладною стійкістю, бо не примеркла з літами поетична зоря, горить високим, чистим світлом у небі українського письменстві. За цією високістю й чистотою, за алмазним блискоти впізнаємо її серед інших. Його творчість живе, їй відкрито шлях до юнацьких сердець, до народу, до України.

В. Симоненко писав: «Гніву і ненависті вистачає лише дам того, щоб зруйнувати щось. Але ненависть не може будувати. Перетворює, оновлює і заквітчує землю тільки любов — любов до рідної землі, до людей, до праці».



Любов до батьківщини — наскрізна тема всієї творчості Василя Симо- ненка. Ця священна любов озвучена його довічним заповітом: «Можна все на світі вибирати сину, вибрати не можна тільки Батьківщину».

Саме ці слова золотими буквами сяють на тому прекрасному пам'ятнику, що стоїть на могилі Василя Симоненка.

Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка