Сказання перше Меч королів



Сторінка1/19
Дата конвертації14.02.2019
Розмір3.35 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19

ЛЕҐЕНДА
Сказання перше

Меч королів

Сашкові Човгану, хрещеникові
Глава І.
Королівство Великої Гряди народу прангів розташоване на дванадцяти островах. І одинадцять з них не були потрібні нікому, крім прангів. Вони жили собі на величезних вулканах, що простяглися в океані ланцюгом з північних широт, де плавають льодові гори, до теплих, де ніколи не замерзає вода, пасли овець та кіз, ловили рибу, плели теплі светри з чудової вовни, і, кажуть, потроху промишляли на швидких своїх вітрильниках морським розбоєм.

Одинадцять островів не цікавили нікого. А от дванадцятий — найпівденніший, що звався Великою Черепахою, вабив багатьох. Острів лежав на самісінькій середині океану, на перехресті торговельних шляхів. Саме сюди заходили кораблі зі Сходу й Заходу: торгувати, поповнювати запаси прісної води, кренґувати кораблі, ладнати снасті та вітрила.

Саме Велику Черепаху не раз і не два хотіли відібрати в прангів сусідні народи. Раз по раз, війна за війною, пранги відстоювали свою перлину, свій найбільший скарб, розуміючи, що без цього острова вони швидко перетворяться на другорядну націю. Так було кілька віків, аж поки король Доар ІІІ з роду Гадрузів, батько нинішнього, Доара ІV , перебудував порти, укріпив острів, перетворивши його по суті на величезну фортецю, і переніс до найбільшого міста острова — Майвани — столицю Королівства. Палац Доара ІІІ являв собою неприступну тверджу з вузенькими вікнами та товстенними базальтовими стінами; з бійниць на всі боки стирчали чудові гармати, придбані у Фатії.

Тільки одного разу після всіх нововведень та перебудов південні варвари з Ядрану спробували напасти, і король Доар з хижим задоволенням продемонстрував їм дію нової потужної артилерії, бо адмірал Устін Блек трощив їхні незграбні судна панцерними носами бойових ґалер. Декому все ж вдалося втекти, і з тих пір ніхто не зазіхав на Велику Черепаху, відтоді в гавані та на ринках — ніде курці клюнути. Багатіє Майвана. Пливуть до неї з усіх світів купецькі кораблі: крутобокі вітрильники з Фатії, солідні гребні судна з Заходу, строкаті примхливо розмальовані шхуни з Теплих Морів, сільбертальські трипалубні ґалеони, ядранські помаранчево-бузкові вітрильники, тисячі кораблів під всілякими прапорами, а часто-густо й зовсім без них.

Заздрять Майвані великі міста Королівства: Квінізорайя, Ель Кайра, а, особливо — колишня столиця Мезума. Тільки адмірал Устін Блек, невідомо, нагороджений чи покараний за військові звитяги посадою губернатора Малої Черепахи, загадково посміхаючись, налаштовував на острові копальні, ливарні, мануфактури та верфі, ремонтував укріплення навколо столиці острова — міста Квінізорайї та примовляв:

— Не знаю, що там у Майвані — давно не був… А Квінізорайя — резиденція Небесного принца, спадкоємця престолу.

Не старший і не молодший — тільки другий за ліком син короля з династії Гадрузів мав право носити титул Небесного принца. Так записав до Кодексу Гадрузів кілька віків тому Доар І Великий: старший син — принц Мезумський, другий — спадкоємець престолу Небесний принц Квінізорайський, третій, якщо є, — принц Ель Кайра.

Стати королем принц Мезума міг лише в одному випадку — якщо був єдиним хлопчиком у родині. І ніколи він не ставав Небесним принцем.

Законний спадкоємець престолу Королівства Гряди князь Зульфікар Гадруз, принц Квінізорайя, зиркнув на монахове лице, затемнене клобуком, скривив рота й невдоволено посунув від себе по столу товсту старовинну книгу:

— Нащо мені мова інґлішів? Що це за народ — інґліші? Хто бачив їх, їхні міста, кораблі, військо? Хто чув про цю мову, крім кількох розумників у каптурах?

Монах змовчав, а Зульфікар розійшовся:

— На Землі дві мови: народів Неба та варварська ядранська. У кожній мові — з десяток говірок. І єдина для всіх хробакова абетка. Нащо мені інґлішські руни?

Монах підвів голову — свічка вихопила з пітьми майже таке ж молоде, як у принца, лице:

— Як же ти читатимеш написи на мечі Гадрузів?

У його низькому, свідомо приглушеному голосі явно відчувалося справжнє здивування:

— Усі Небесні принци вчили мову інґліш. Кодекс Гадрузів виголошує чітко і ясно: Небесний принц не може стати королем, доки не засвоїть цієї мови.

— Коли писався той кодекс, — розчаровано сказав Зульфікар. — П’ятсот років тому…

— П’ятсот одинадцять, — уточнив монах.

— Чому я маю підкорятися закону, якому півтисячі років? Учити мову, якою ніхто ніколи не говорив? Письмена, складені не знати за якими правилами? Я говорю та пишу небесною та ядранською, вправляюся зі списом та бойовою сокирою, стріляю з лука, арбалета та пістоля. Урешті-решт, я володію бойовим мистецтвом меча!

— Ти? — звів брови адмірал Устін Блек. — Ти володієш мистецтвом меча?

— А що? — з погордою підняв голову принц. — Звісно, володію. І непогано.

— Ти володієш тільки тим, чим володіє будь-який капрал ґвардії короля Доара. Це зветься кайванська класика або школа прангів. Це тільки основа, яку ти сяк-так засвоїв, — адмірал загорнувся в плащ, підбитий густим хутром морського носорога. — У королівстві щонайменше півсотні бійців, не гірших за тебе. Та десятків зо два — ліпші. А якщо зважити, що є ще великі майстри, — то реально ти десь у першій сотні.

— Сержант Брайт каже…

— Плювати на те, що каже Брайт, — жестом зупинив Зульфікара Устін Блек. — Він — простий учитель військової справи, тобто ремесла! Хай дуже вмілий учитель, але — саме ремесла.

— Хто такі — великі майстри? — поцікавився принц. — І чому вони — великі?

— Це воїни, які перетворюють військове ремесло на мистецтво. У нашій країні це ті, кого навчили високого стилю.

— Є такий стиль? — холодно поцікавився принц.

— Від Доара Великого п’ятсот років пранги вдосконалюють свій стиль.

— Чому ж я сиджу тут, у провінції, і нічого не знаю? — спитав принц. — Чому я маю жити в цьому місті, а не в столиці, як мої брати?

— Квінізорайя — резиденція Небесного принца, — підніс вказівного пальця догори адмірал.

— І ти сидітимеш тут до повноліття й учитимеш усе, що тобі скажуть, — втрутився до розмови монах. Його голос звучав тепер міцно та владно. — Учитимеш, аби гідно пройти всі обряди повноліття.

— Мову інґлішів, — іронічно подивися на монаха принц. — Так, каптурнику Зеноне?

— Так, — холодно погодився той. — А ще — високий стиль.

— У Квінізорайї є великі майстри? — здивувався Зульфікар.

— Один для тебе знайдеться ,— загадково посміхнувся Устін Блек.

Принц помовчав, покрутився у незручному дерев’яному кріслі, поскуб негустого юнацького вуса:

— Чому військове ремесло зветься «кайванська класика»? Острів Кайвана у Королівстві Гряди — глуха провінція, місто Мун — закутень; чиновниками та вояками призначення туди сприймається як жахлива невдача.

— Але саме з Кайвани почали пранги освоєння Гряди, — повідав каптурник Зенон.

— А звідки вони взялися на Кайвані? — спитав юнак.

— Із Західного континенту, — пояснив монах.

— А там звідки?

— Ми, пранги, — виголосив монах, — небесний народ. Леґенда говорить…

— Що ми прийшли з неба, — закінчив за чорноризця Зульфікар.

Глава 2.
Нічне небо впало на Квінізорайю й перемішалося з океаном — не зрозуміти, де небо, а де — вода. Густе, чорне зверху та знизу; слабенько мерехтять зеленуваті далекі зірки, кволо спалахують ледь помітні вогники у хвилях.

Потонула у ночі Квінізорайя. Ані вогника у передмістях та на околицях — ремісники рано лягають, потомлені важкою роботою. Швидко втихомирюються портові чиновники та торгівці, бо зранку ще вдосвіта оживе порт і відкриються склади та крамнички. Принишкли ченці у чорній громадині монастиря. Тихо по теремах шляхти. Та і яка там уже шляхта у провінційній Квінізорайї?

Лише вартові на сторожових вежах палять вогні, проходять уздовж берега дозори та догулюють у портових шинках і тавернах моряки.

Капітан королівського військового флоту Кер Гирей, не криючись, зазирнув у глибокий виріз блузи першої портової красуні Ханни Шелди (яке там кругленьке!), майже владно торкнувся твердої сідниці:

— Пішли?

— Як хочеш, — погодилась Ханна. Моряк поліз до кишені, витяг жменю монет, вибрав срібну й кинув її корчмареві:

— Решти не треба.

— Дякую, майстре Кере, — упіймав той гроші на льоту.

Гирей підвівся, потягся, відкинув довге жовте волосся за спину, підійшов до дверей (красуня за ним — як нитка за голкою), відчинив їх та відсахнувся: вулицею Морських мольфарів стрімко крокував подвійний наряд королівської ґвардії, щільно оточивши великі губернаторські ноші.

— Ще затопчуть, — підморгнув капітан Ханні, коли почет зник за рогом, поправив меча, підхопив жінку й вийшов геть із таверни.

М’які ядранські чоботи, що тільки-но почали входити в моду, наступали на бруківку тихо. Хода маленьких ніжок Ханни, взутих у традиційні сандалії, плетені з тонких смужок шкіри морського носорога, взагалі здавалася нечутною. Ханна пригорнулася до м’язистого капітана й ні про що не думала.

— До тебе чи до мене? До мене ближче, — вибрав дорогу Гирей.

Зроду-віку вулиці Квінізорайї мостили бруківкою, а провулки — так-сяк обтесаними кам’яними плитами: добре, що не було багнюки під ногами.

Одвіку квартали припортових шинків освітлювалися жаровнями, що стоять просто неба. Але тепер вогонь у них уже догорів — лише вугілля ледь жевріло, не даючи світла.

Гирей довів Ханну до Жаб’ячого провулку й повернув праворуч: у третьому за ліком будинку, де був більш-менш пристойний постоялий двір, він давно вже відкупив половину мансарди й досить зручно облаштувався. Щоправда, господар спочатку пручався, не погоджуючись продавати помешкання за будь-яку ціну, але Гирей привів кузена Едварда Фортунато, і той швидко владнав справу:

— Або ти, корчмарю, матимеш сусідом та другом капітана вітрильника Небесного принца, — Едвард обережно поклав на один край стола чималенький гаманець, повний золотих монет. — Або, якщо дурний, особистим ворогом командира портової жандармерії, — на другий кінець столу впала його важка залізна поліцейська рукавичка.

— Вибирай, — широко розвів руки Фортунато, ставши біля середини столу.

Рудий корчмар Раух Вергер не був дурнем: він прийняв гроші та Керову й Едвардову дружбу й жодного разу не пожалкував: того ж вечора він порекомен­дував капітанові слугою свого брата. За місяць уся Вергерова родина годувалася біля Гирея: сестра прала йому одяг, дружина прибирала кімнати та готувала сніданки, а десятирічний син виконував різні дрібні доручення.

Щомісячні підрахунки показали, що продана мансарда давала Раухові подвійний прибуток. А які вигоди дає прихильність високого чина поліції, мабуть, і пояснювати не треба.

Тож капітан вів до себе красиву та бажану жінку, яка так притискалася гарячим тілом, що він відчував, як стукає її збуджене серце.

Він вів її, хоча ніколи жінок у свій дім не водив.

— Ой, який пан нам зустрівся, — вивалилися із шинка «Західний континент» троє кремезних молодиків у типовому для портового та морського люду одязі: широких штанях, темних сорочках з широкими ж рукавами, у шкіряних морських чоботах до колін. Широкі череси на товстих перехватах.

— А ще й дівка з ним добра, — облизнув товсті губи той, що був посередині.

— Що вам треба, шановні? — зумів утримати себе в руках Гирей.

— Від тебе — майже нічого, — відповів товстогубий — він, мабуть, був у них за головного. — Ти можеш залишити гаманець та дівку і йти.

Жодна знахабніла наволоч у Квінізорайї не сміла так говорити з Гиреєм.

— Ви, мабуть, п’яні! Забирайтеся, поки я не розлютився!

Три широкі морські кинджали націлилися в живіт Гиреєві. Він моментально оцінив відстань до супротивників, плавним рухом правиці заховав жінку собі за спину, взявся за рукоять меча й, звільнивши його з піхв, подовжив рух руки й ударив зверху губатого. Той устиг зреаґувати й відхилився назад, але лезо зачепило його підборіддя та досить глибоко порізало. Нападник вилаявся й зробив декілька погрозливих рухів кинджалом. Його супутники теж досить вправно закрутили ножами. Лезо в морського кинджала — приблизно лікоть, у меча морського офіцера — два з половиною. Довжина зброї та, мабуть, більша майстерність фехтування, зрівняли шанси. Щоправда, Гирей не міг вільно маневрувати, змушений був увесь час обирати позицію між ворогами та жінкою, але, дякувати Небу, провулок був досить вузький, щоб не дати ворогам обступити себе. Гирей танцював, ухиляючись від ударів. Відбиваючи їх та завдаючи.

— Той, що зліва! — вигукнула раптом Ханна й кинула в лице ворогові, що знаходився ліворуч, повну жменю дрібних блискучих кульок. Здоровань з несподіванки моргнув, і тієї ж миті стрімкий Гиреїв меч пробив йому груди. Він зойкнув, випустив ножа, зробив кілька кроків назад і повільно завалився на спину.

«Це були майванські перли з її улюбленого намиста», — мимохідь здогадався капітан. Він зробив удаваний замах мечем зверху — губатий підняв руку з ножем догори. Гирей різко вдарив його ногою в пах. Ворог присів, поліз рукою до забитого місця, але ножа не кинув, виставивши його вперед, і важко засопів.

А третій, задкуючи, уже відтягував його за пасок — назад, у темряву, виписуючи ножем у бік Гирея вісімки та зиґзаґи.

Раптом двері «Західного континенту» розчинилися, і на порозі, на чолі кухарів та офіціантів, з величезним яскравим смолоскипом у руці з’явився хазяїн трактиру:

— Що це за шум під моїми вікнами?

Тієї ж миті двоє нападників щезли в темряві.

— Це ти, майстре Кере? — упізнав, нарешті, шинкар Гирея. — Що сталося?

— Сталося те, поважний Боне, що якісь шибеники напали на мене мало не на порозі власної оселі! — кинув меча до піхов Гирей.

— Здрастуй, поважна Шелдо! — розгледів, нарешті, за спиною в моряка красуню шинкар Бон.

Вітаю тебе, поважний Боне, — зніяковіла чомусь Ханна. «Оце новина», — помітив її збентеженість Гирей. Він схилився до лежачого на землі ворога — той не подавав жодних ознак життя.

— Еге-е, — наблизився зі смолоскипом до вбитого грабіжника Бон, — та це ж один із тих трьох моряків, що пили в мене цілий вечір кайванську горілку!

— Чому ти вирішив, що вони — моряки? — спитав майстер Кер, хоча сам у тому майже не сумнівався: він бачив їхній одяг, зброю й, що важливіше, ходу.

— З балачок, — упевнено заявив Бон. — Зазвичай я не прислухаюся до розмов відвідувачів: що розумного може сказати людина, яка весь вечір п’є кайванську горілку? Пий собі, поки грошей вистачає! Але ці, — тицьнув долонею в бік мертвого моряка Бон, — ці сиділи довго, пили багато, говорили голосно. І все про моря, порти. Згадували кам’яний мол у гавані Ізерлону. А як платили — які тільки монети не давали, навіть ядранські мідяки!

— І ніж у нього — не звичайний морський кинджал, а ядранський запоясник, — подала голос Ханна.

— Справді, так, — підняв і роздивився зброю Гирей. — А ти звідки знаєш?

— У мого батька колись такий був, а він привіз його із плавання до Ядрану.

Корчмар знов освітив мерцеві лице, схилився. Підняв повіко вбитому:

— Ні, він не ядранець.

— Куди ті поділися? — подумав уголос Гирей. — Де їх шукати? У гавані останнім часом стільки суден…

— Майже як у Майвані, — з погордою сказав Бон, який, до речі, ніколи не був на Великій Черепасі.

До Майвани за день приходило більше кораблів, ніж до Квінізорайї за тиждень, але раніше поява будь-якого корабля (як правило, це був поштовий однощогловий вітрильник, який з’являвся щопонеділка) ставала подією, і лише останні кілька років трудами адмірала Блека все змінилося, тому капітан охоче погодився з шинкаревою гіперболою, щось ствердно пробубонів і кивнув головою. Під підошву його чобота потрапило щось дрібне та кругле. «Майванські перли», — згадав він і поцілував Ханну:

— Я куплю тобі нове намисто.

Ханна мовчала.

— І сережки.

Вона не говорила нічого.

— І каблучку.

Ані пари з вуст.

— Бо ти мужня дівчина, я пишаюся тобою, — здогадався Гирей. Ханна посміхнулася й притулилася до нього так, що Гирей згадав, куди, власне, вони йшли до нападу.

— Ми проведемо тебе додому, майстре Кере, — запропонував корчмар.

— Дякую, поважний Боне.

Так уже повелося дуже давно в Королівстві: до людей шляхетного походження або неабияких чинів зверталися — «майстер»; до заможних посполитих — «поважний».

Поважний Бон провів майстра Кера та його супутницю, оточених почтом озброєних великими ножами та ополониками кухарів, до дверей та передав поважному Вергеру.

...Губернатор Малої Черепахи адмірал Устін Блек підморгнув принцу Зульфікару, що розлігся навпроти нього у великих губернаторських ношах:

— Уже вулиця Морських Мольфарів, потім — Бандурів Королеви, а там уже й Соборна площа .

— Нащо було вдень у закритих ношах через усе місто добиратись в порт, сидіти там до глупої ночі у вежі Північного Форту, а потім у темряві — до собору? Не можна було просто — піти до собору?

— Сказано ж, — як маленькому пояснив адмірал, — щоб ніхто не знав, що ти будеш у соборі зустрічатися з єпископом. Ба більше, у твоїх покоях зараз грає лютня, і туди провели одну з наложниць. У палаці всі певні, що ти зайнятий любовними утіхами.

«Передбачливо», — подумав принц. — «А якщо вона розпатякає, що мене вночі у покоях не було?»

— Вона дочекається тебе, — ніби прочитав його думки адмірал. — Бо в єпископа будеш не дуже довго. До того ж можна не боятися, що вона комусь щось скаже.

— Така надійна? — не повірив принц.

— Просто з народження німа, — пояснив губернатор. Він знову визирнув назовні. — Вулиця Бандурів Королеви.

— Яка королева була в Квінізорайї? — спитав Зульфікар.

— Жодної не було.

— А хто такі бандури?

— Так, здається, на одному з майже забутих діалектів Західного континенту звуть охоронців… Слухай мене, принце Зульфікаре. За кілька місяців ти зватимешся — ваша Небесна високість. Ми навчимо тебе всього, що має знати Небесний принц, спадкоємець королівства. Єпископ Сардар повідає все, що стосується обряду посвячення. Лише про одне тебе прошу: будь шанобливим до єпископа, бо він чутливий на такі речі…

— Добре, — кволо погодився принц.

Розмова з головним чорноризцем острова справді тривала недовго. Законник, старенький сухий чоловічок із рідкою борідкою та захованими в тінь каптура очима, скрипів тихим голосом, і, здавалося, зовсім не цікавився, чи слухає його Зульфікар:

— Посвячення складається з двох обрядів: випивання крови священної тварини куґуар та передачі меча. Меч передає родина, усе інше робить церква. Ти повинен слухатися священика, отця Зенона, який весь час буде поряд. Усе, що покаже тобі кров куґуара, ти повинен запам’ятати та використовувати в подальшому житті, але нікому не розповідати, бо то — велика таїна. Ти щось хочеш спитати, сину мій?

— Будь-хто може спіймати в горах куґуара та й напитися його крови; він хіба знатиме святі секрети?

— По-перше, — посміхнувся єпископ, — то гріх — пити кров священної тварини будь-кому, крім Небесного принца. По-друге, молодого куґуара від дня народження принца вісімнадцять років годують за секретною дієтою. Інакше його кров не має сили. Так що грішник і не побачить нічого. Зрозумів? Іди, — відпустив принца рухом долоні чорноризець.

Зульфікар звівся з подушок, на яких сидів перед кріслом єпископа, вклонився та вийшов. Не цілувати рук каптурникам — один із привілеїв спадкоємця трону.

Губернаторські ноші чекали.

Я б випив чогось, — заявив Зульфікар адміралові.

— То що — у «Західний континент»? — підморгнув Устін Блек. Колись їх водив у той шинок капітан Кер Гирей — куштувати кайванську горілку.

— Та ні, самі не підемо — хай хтось сходить за пляшкою.

— У тебе в палаці які вина, — спробував заперечити адмірал.

— А кайванської горілки — катма! —відрубав Зульфікар і наказав слугам. — Несіть!

Нести було зовсім близько — палац принца виходив на Соборну площу.

Коли сержант Кер Брайт вийшов із «Західного континенту» з двома (про всяк випадок — щоб не ходити вдруге) пляшками прозорої рідини в солдатському наплічнику в Жаб’ячий провулок, під грубою підошвою його солдатського чобота щось хрупнуло — раз і другий; він не знав, що то були поодинокі перлини, які не знайшли в темряві люди поважного Бона, перлини з чудового дорогого намиста, яке ще годину тому прикрашало шию коханки його брата — капітана Кер Гирея.

Глава 3.
— Як на моряка ти дуже непогано володієш мечем, — сказала Ханна.

— У мене брат — сержант королівської ґвардії, учитель фехтування. От він і навчив, — Гирей розстебнув пояс і недбало поклав разом із мечем, що висів на ньому, на широке крісло. — Якби не ти, усе могло скінчитись інакше, сонце моє, — він притяг до себе жінку, міцно притиснув до грудей і пірнув лицем у її волосся.

Як же дивно пахло воно! Морем, або ні, морськими травами, що їх викидає на берег шторм, а потім висушує на пилюгу нещадне літнє сонце. Чи дощем, що проливається на землю, знесилену спекою. Свіжістю, яку приносить той дощ. Може, сіном, що його сушать по схилах гір навколо Квінізорайї чабани? Що тільки не вигадає про аромат волосся жінки чоловік, якому подобається та жінка!..

Ханна підняла голову й знайшла його рот губами. Гарячими та свіжими. М’якими та слухняними. Спраглими, наче хотіла вона випити його одразу.

Гирей провів кінчиками пальців по її спині — від сідниць до шиї, ніжно й лагідно, ледь торкаючись. Занурив пучки у волосся. І знов лагідно — уздовж хребта. Пружна, ніжна, шовкова — її шкіра відчувається крізь тонке полотно. Він поцілував удруге — і взяв повну владу над жінкою, остаточно втративши само­владання. Як теплий вітер гуляли його долоні її податливим тілом, Ханна поступалася його пестощам, купалася в них, ішла за ними.

На руках, — сильні в нього руки, — він доніс жінку до ліжка, укритого величезною шкурою матхонського лева, обережно поклав у тепле м’яке руде хутро й на мить замилувався.

— Гирею, — самими губами покликала вона. Моряк сів коло неї та потихеньку почав підтягувати догори блузу. Відкрився живіт, відкрилися груди. У непевному світлі свічок вони здавалися круглішими та привабливішими. Темними верхівками дивилися вони просто в небо.


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка