Сильна, уперта натура, яка цілою вийшла з житейського бою!



Скачати 134.27 Kb.
Дата конвертації14.01.2018
Розмір134.27 Kb.

\

Невеликий, хоч сильний мужчина. Високе чоло, сірі, трохи холодні очі, в лініях бороди щось енергійне, уперте. Рудувате волосся непокірливо пнеться, вуси стирчать. Скромно вдягнений, він тихий і непомітний, поки мовчить. А заговорить - і вас здивує, як ця невисока фігура росте й росте перед вами, мов у казці. Вам стане тепло і ясно од світла його очей, а його мова здається не словом , а сталлю, що б'є об кремінь і сипле іскри.

Сильна, уперта натура, яка цілою вийшла з житейського бою!

Михайло Коцюбинський

Так як артист знімає грим після вистави, так весна стирала залишки зимової казки, - поволі пригріваючи, поїла землю талою водою і відкривала очам весь бруд, усі старанно прикриті білою маскою недоліки, розповідала всю правду…

Хто не хотів бачити і чути тої правди, поспішав, прикриваючись буденними турботами, метушнею і навіть зброєю.

Так поранена кулеметами приходила весна 1916 року, і ніхто не слухав, як синичка намагалася звеселити людей, бо її пісню глушили гучні постріли, зриви, плачі та голосіння.

Дивно, та все ж таки чиясь пара очей пильно стежила за пташиною! Це не були очі замріяної юнки, що стоїть біля вікна і милується, не був спостережливий погляд дитини чи глибокого старця. Це були живі, холоднувато-сірі очі. Він дивився впевнено, прямо, не оминаючи зором нічого.

На дні душі ще зберіг таке саме цвірчання синички з дитинства, коли безтурботно бігав у батьківському саду, місив березневе болото і міг на повні груди крикнути: « А-го-го-о-о-в! Хто сміливий? Озовися!» І мерщій бігти, незважаючи на те, що підошви батькових чобіт начепили на себе кілька кілограмів того болота і вже ледве волочилися за малими хлопцем-джмелем. «Мироне, віддай чоботи, - мабуть, так гукав старий Яків до свого сина, - і то хутко, бо вуйко прийшли, в кузню як іти маю?!» Мудрий чоловік його батько – десь-то вже й надумав і йому чоботи купити, бо восени вже на науку.

Так, ту весну він пам’ятає , хоч багато води стекло з тих пір, досить і вогнів палало, а проте: « На дні моїх спогадів,- шепочуть про себе його думки,- і досі горить той маленький, але міцний огонь. У ньому пролизуються сині, червоні та золото-білі промені, жевріє, мов розтоплене вугляр, і ярить в його глибині щось іще більше, променистіше…Се огонь у кузні мойого батька. І мені здається, що запас його я взяв дитиною в свою душу на далеку мандрівку життя, і що він не погас і досі».

Прихід весни в людини завжди асоціюється з початком чогось нового, з чистим аркушем і свіжим чорнилом, щоб і далі писати своє життя. У такі моменти згадуєш усе, що мало на тебе вплив, справило якесь враження, отож і хворий Франко згадує все…

- Ото батько кували долю – міцну й гарячу, як розпечена сталь у тій його кузні, - мислив собі він, малюючи в уяві батьківську кузню, наповнену людом, що ніс із собою всі новини, хату, а з нею і матір, її душевну, теплу пісню, і всю родину. - Дасть Бог, люди будуть знати і мою правду, бо таки бачу цей край іншим – вільним. І дарма, що часто мати казали, що не вмію мислити так, як люди.

На шостому році батько купили чоботи і віддали до школи в село Ясениця-Сільна, аби « навчився мислити так, як люди», а через дві зими – до «нормальної» школи при василіанському монастирі в Дрогобичі, а ще через три – став гімназистом.

- Шкода батько не побачили цього, бо встигли хіба в «нормальну» школу влаштувати і чоботи купити,- вкотре згадував небіжчика вже не малий Мирон, а сивий Іван. –Дякувати вітчиму Гаврилику – і матір підтримав, і нас, сиріт ковалевих, допоміг на ноги поставити.

А думки вже літають у тих шкільних стінах, де колись і битий був. Ось з юрби виринув Степан:

- Доволі часу минуло, щоб забути будь-якого щирого приятеля дитинства. А я не забув про нього, про той кусник олівця з темно-червоного дерева, як я знайшов його в снігу і мерщій вхопив до своєї школярської торби. Ото битим був товариш за того олівця, а я боявся признатися. І де тоді мені було думати про війну, про національну свободу.

Будучи не зовсім чемним, а проте допитливим і активним, Іван гриз граніт науки, самостійно вивчав іноземні мови. З дитинства впертий, трохи наївний, говорив правду в очі як матері так і професорам, за що отримував по шапці, та не каявся, а продовжував так роботи юнаком. Вже коли навчався в університеті, то критики, влада і однолітки чітко визначилися щодо поглядів на його поведінку, слова.

- Мої товариші-демократи підтримували мене, а я підтримував справедливість! Хто боявся тої справедливості, той вважав мене ворогом, а на відкрите для видющих очей «сміття» і «окопи» вішали ярлик «порядок і відданість правителям». У Львівському університеті починалася суперечка між «москвофілами» та «народовцями», і ті й інші вислужувалися перед урядом, хто ж стояв осторонь і був так званою «третьою стороною», об’єдналися. Вірний друг, Михайло Павлик, перетворив свій дім на клуб демократів.

Відколи світ стоїть, відтоді добро зі злом борються. Та не без жертв. Гурт студентів-вільнодумців таки???? у кланах поліцейських. Вже на двадцять першому році життя довелося відчути з друзями, що таке спати на тюремних нарах. Дев’ять місяців ув’язнення показали хто є хто, і не дивно – багато демократів відійшло, та це ще більше зміцнило дух6

Обриваються звільна всі пута,

Що в’язали нас з давнім життєм:

З давніх брудів і думка розкута –

Оживемо, брати, оживем!

Слава Богу, мав велику силу волі, що й після ув’язнення став на ноги. Павлик допоміг видати журнал « Громадський друг». Та пильне око поліції конфіскувало кожен номер. Так як вода і повітря проходять крізь найменшу шпаринку, так і правда, скільки б її не приховував, не тиснув – випливає назовні. Читачі її дізналися лише під іншими ярликами ( «Дзвін» і «Молот» були різними, а суть мали однакову), отож і доходили до серця людей швидше, ніж до розуму поліцейських. Діяльність Франка не була фанатично-націоналістичною. Цей чоловік умів поважати погляди інших, якщо ті не були жорстокими. Він часто відвідував робітників різних національностей: українців, поляків, євреїв, угорців, німців.

- У вісімдесятому знову не розминувся з правосуддям. У Косові підстрелили війта, запідозрили, що саме я спонукав до цього злочину, а хіба могли придумати що інше? Знову три довгих місяці в тюрмі. Захворів на пропасницю, з лихом навпіл добрався до рідних Нагуєвичів «безпаспортним волоцюгою». Та чи можна довго зловживати турботою рідних? Знову взявся за пошуки роботи. Я уже тиждень в Коломиї, маю паспорт, стоси паперу, списаних новим твором (повість « На дні») і кілька зароблених копійок, на які й послав той рукопис до Львова…

Можливо, комусь здалося на мить, що Франко від самотності переповідає пережите сам собі? Змушена вас запевнити, що навіть якби йому хотілося назавжди замкнутися в чотирьох стінах, молода інтелігенція, зголодніла духовно, побивала б усі мури, вбачаючи в Франкові-патріотові найбільший кратер духовного вулкана, який своїм гарячим словом, ніби лавою, нищив усе зле, лицемірне, брехливе.

Щоб стати великим і впливовим чоловіком, Іванові Яковичу достатньо було бути самим собою, а небайдужа молодь сама пливла до нього за духовною поживою. Свідомий український люд не дозволяв Франкові здаватися, гнутися, бути слабким, покірним. Завдяки численним розповідям людей з оточення письменника, я створила собі його образ. Сьогодні, сидячи за звичайною учнівською партою, уявляю сліпучого, як сонце, Івана Яковича, котрий своєю літературною спадщиною засліплює будь-який винахід науки ХХІ століття.

У жодному ноутбуці, телефоні чи айфоні не можливо віднайти стільки гармонії для душі, як ,наприклад, у моїх улюблених «Малому Миронові» чи «У кузні».Читаєш, уявляєш – і відпочиваєш від буднів.

Можна тільки собі уявити скільки людських сердець зігрівав Франко щохвилини. Ось на порозі його, на жаль, останнього дому стоїть вірний друг Геник. Дозволю йому як безпосередньому учасникові цих бурхливих подій продовжити розповідь про великого сина українського народу.

- Дякую. Дійсно, доля кидала мого друга Івана, як водою об крутий берег??? З Коломиї до Березова пішки, Тоді він саме лежав у готелі. Чекав кінця, та я узяв би гріх на душу, якби не врятував його. Що коли життя пливе невпинно, а по дорозі наштовхується на камінь! Один, другий, третій, а коли думаєш, що настав кінець, то й не усвідомлюєш, що це лише початок усіх пригод. Отож і нашого Франка бурхливе життя щоразу наштовхувало на ті «скали». Здавалося б , що злочинного може зробити хворий чоловік, який мало не помер з голоду та гарячки?

Де там? Березове гуділо чутками, а староста не міг заснути, знаючи, що на його території « ворог народу». «Стражі порядку» пішки гнали його з Березова до Коломиї, після всього на ногах нігті позлазили, та й тут спокою не було. Навіть у Коломиї він не мав «свого куточка», а через заборону перебування, знову повернувся до родини в Нагуєвичі, яка також потерпала від нестатків.

Любив Франко своє село, але усвідомлював, що треба іти далі, так і виникли зв’язки з прогресивними поляками. Їде до Станіслава, а там у будинку Дзвонковських збирається гурток. Така компанія збиралася там ще з 1863 року. Франко та Павлик були в ній неабиякими бажаними гостями. Сіяли демократичні ідеї, навіть була думка організувати виробничу комуну. Шкода, не вдалося втілити її в життя.

- Так, то були часи бурхливі, болючі, але зізнатися – найцікавіші, бо я не уявляю свого життя без боротьби, без руху вперед. « Як син селянина-русина, вигодований чорним селянським хлібом, працею твердих селянських рук, почуваю обов’язок панщиною всього життя відробити шеляги, які видала селянська рука на те. щоб я міг видряпатися на висоту, де видно світло, де пахне воля, де ясніють вселюдські ідеали!»

Ще цей період мушу назвати боротьбою за особисте щастя, бо як кожна людина, не уявляв свого життя без любові. Саме тоді, втамувавши біль за попівською донькою, я зустрів її, Юзефу – горду, сильну, красиву - й жодного сумніву не мав, що саме вона достойна бути моєю дружиною. Пішов свататися, та її мати винесла мені гарбуза й сказала, що не можна мені брати за себе аристократку. Це звучало, як влучний постріл у мою душу. Лише пізніше я довідався, що була Юзефа невиліковно хворою. Сухоти - основна причина відмови, хоча від мене зуміли її вдало приховати. Сильна, горда, ця дівчина була гідна поваги.

День за днем потекло моє життя далі. Під час поїздки до Києва я познайомився з Лисенком, Старицьким, які стали моїми друзями. Та найважливіше, що розумна, красива, освічена, Ольга Хоружинська пішла зі мною під вінець. Трапилася ця подія 1985 року. Мені тоді було тридцять. Я не кохав її так, як Рошкевич, тобто це не була сліпа пристрасть, це була повага до людини і, може, навіть любов, принаймні вона давала мені впевненість, а не мучила безкінечним листування. Взагалі, «хвилини, в котрих я любив… були, може, найкращі в моєму житті – жаль тільки, що були це заразом хвилини найтяжчого болю, якого я досі зазнав, а не радості». Ці хвилини скупчуються одна за одну, змушують взяти перо і писати:

Тричі мені являлася любов.

Одна несміла, як лілея біла,

З зітхання мрій уткана, із основ

Сріблястих, мов метелик підлетіла.

Купав її в рожевих блисках май,

На пурпуровій хмарці вранці сіла

І бачила довкола рай і рай!

Вона була невинна, як дитина,

Пахуча, як розквітлий свіжо гай.

Ольга була варта чогось більшого, ніж я міг їй дати. Вона була моєю супутницею, однодумцем, матір’ю моїх дітей, і я , розуміючи, що не можу, як раніше сам перебиватися з хліба на воду, мусів думати і про них. Потрібне було житло, харчі, впевненість у завтрашньому дні…

Друзі завжди були поруч. Разом з Павликом та іншими було закладено основу радикальної партії, прагнучи поліпшити економічне і правове становище трудящих. Засновано журнал «Народ», який і став органом партії, вийшов ще «Хлібороб» - і вони несли людям світло, хоча б якесь, але світло.

Нібито зводив уже кінці з кінцями, та в 1889 р. знову садять за грати. Вдома двоє голодних дітей, дружина вагітна дружина, плаче, не знаючи як вижити. І за таких умов мене ще могли звинувачувати в тому, що я нібито хотів відірвати Галичину від Австрії і приєднати до Росії. Слідство було без наслідків, та клерикальна преса мала про що поговорити.

Мій батько був ковалем, який давав людям металеве знаряддя праці, а я був ковалем слова і міг дати людям хіба що сильний дух. Я ще був «пекарем, що пече хліб для щоденного ужитку. Я завсіди стояв на тім, що наш народний розвій має бути міцною стіною. В кожнім часі я дбав про те, щоб відповісти потребам хвилі і заспокоїти злобу дня».

У нас і будинку власного ще не було. Сини підростали, любив їх і намагався хоч якось зробити їх щасливими. Первісток – то моя права рука до останку. Ольга покладала великі надії на докторську дисертацію, бо сім`ю треба годувати, а це давало можливість викладати. Відмова в університеті була для неї ударом. Істерики, скандали, діти істи просять – це зламало її душевне здоров`я.

Поки сім`я письменника потерпала від постійних нестатків, сварок настав рік 1905, а з ним і революція, яку Франка увінчав поемою «Мойсей». А на поріг ступає ще один гість. Можливо, він як брат по духу розповість нам більше про цей час.



  • У своїй убогій хатині, - почав було своє Михайло Коцюбинський, - сидів він за столом босий і плів рибацькі сіті, як бідний апостол. Плів і писав поему «Мойсей». І тоді я запитав чому саме такий твір, а Франко відповів: « Основною темою я зробив смерть Мойсея, не признаного своїм народом. Ся поема в такій формі не біблійна, а моя власна, хоч і основана на біблійнім оповіданні». Після виходу поеми довго порівнювали Івана Яковича з Мойсеєм. А написати поему «Мойсей» надихнула мого товариша однойменна скульптура Мікеланджело. Великий скульптор епохи Ренесансу мав двадцять п ять літ, коли творив цей величний твір, а скульптор слова, Іван Якович Франко, був якраз вдвічі старшим од Мікеланджело. Випробувавши, як кажуть, усі нещастя, усю кару господню за гріхи народу, Мойсей сходив з гори й тримав у руках скрижалі правди і мудрості, які мав передати людям від Бога. Франко, як і Мойсей, намагався достукатися до свого рідного народу, будячи національну свідомість, гордість, розказуючи істин, ті відверталися від нього. Ми також намагаємося відшукати землю обітовану, але не можемо зрозуміти, що вона тут, її треба лише відкрити заново для себе самих. Український Мойсей так звертався до народу: « Нація, яка прагне волі, здобуде її, не потрібно боятися будь-яких труднощів». Він вірив У велике майбутнє нашої держави. Та важко було достукатися до сердець співвітчизників. Франко, боляче вражений сліпим духом народу, навів приклад, що мав би розбудити у віруючого люду хоч якесь розуміння. Він як пророк, поводир народу, захисник і слуга, втомлений розчарований, все ж таки стукає в зачинені двері людських сердець- «се дідусь слабосилий, що без стад і жінок сам стоїть край могили» у нього навіть голос «зомлів і погасло зітхання» та дух рветься вгору, «на крилах думок і журби поза гори літає», а « в очах все щось горить, мов дві блискавки в хмарах».

Сорок літ я трудився, навчав,

Весь заглиблений в Тобі,

Щоб з рабів тих зробити народ

По твоїй уподобі.

Так з низин тих сир ячних і лячних,

Я хотів їх підвести,

Там, де сам став, до світлих висот,

І свободи, і чести.

Все що мав у житті, він віддав

Для одної ідеї

І горів, і яснів, і страждав,

І трудився для неї.

Ось так сорок років вів Мойсей свій народ, маючи велику надію у місію ізраїльтян на цьому світі та й у свою місію перед народом, вірив, розмовляючи з ним від Божого імені.


  • Усе ти правильно зрозумів, мій друже,- починає своє Іван Якович, сила пророка в його слові, даному Богом. Помилка була хіба що в зневірі, у тому, , що похитнулася воля і сила, розчарування в грішному народові, в тому, що саме він доведе, що ізраїльтяни достойні землі обітованої. Самовіддане служіння народові, впевненість в ньому – це риси справжнього вождя. Ми не ангели, наше життя наповнене лукавими звабами, ми грішники, Тому людей треба любити такими, які вони є, навіть з гріхами й негативними рисами. Саме таким був Мойсей

Бо любив я тебе не лише

За твою добру вдачу,

А й за хиби твої,

Хоч над ними і плачу.

І я знаю, ви рушите всі,

Наче повінь весною,

Та у славнім поході своїм

Не питайте за мною.

Я ж весь вік свій, весь труд тобі дав

У незламнім завзяттю –

Підеш ти у мандрівку століть

З мого духу печаттю.

Я не Мойсей, я не пророк, але я люблю тебе, Україно, і маю віру, що слова:

Народе мій, замучений, розбитий

Мов паралітик той на роздоріжжю,

Людським презирством ніби струпом вкритий!

Твоїм будущим душу я тривожу!

Будуть знати й усвідомлювати усі пересічні люди від малого до великого, бо це була головна мета моєї поеми.

Осінь 1915 року була для Франка осінню у природі й на душі. Розбитий паралічем, він проводить час у військовому госпіталі. Дружина в лікарні для душевно хворих, сини в австрійській армії солдатами, єдина донька Анна зосталась у Києві (за кордоном), війна розлучила родину.

Хоча Франко не був медиком, проте він міг відчувати фальш у роботі лікарів. Постійно сперечався з ними щодо діагнозу, але - безрезультатно: ніхто не робив повторних аналізів, ніхто з медиків не прислухався до його сумнівів.

Студенти університету постійно відвідували хворого Франка. Саме вони записували останні твори письменника, бо його руки вже не слухались. 28 травня 1916 року Франка не стало. Поховали його на Личаківському цвинтарі. Як і кожен письменник Франко вигадував для себе псевдоніми. Підписувався він як Джеджалик, Мирон, Мирон Сторож Не Давид, - всього близько сотні????

Франко це голос нашого народу, втілений в одну величну людську постать.

Весна 2012 вже сміливо заявила про себе співом птахів, теплом і букетами підсніжників у руках закоханих юнаків. Цим хлопцям не потрібно брати в руки зброю, щоб захищати Вітчизну, бо це зробили їхні діди. Надії українського Мойсея таки справдилися.

Щаслива й вільна молодь бігаї попри численні пам’ятники великому генію слова. А я щоранку зустрічаюсь з великим та міцним дубом. На перший погляд – це звичайне дерево, крони якого, немов долоні хочуть захистити два навчальні корпуси ВПУ-34 у містечку Стрий. Цього велетня посадили ще у 1926 році у 10 річниці смерті Івана Яковича Франка.

На гілках ледь-ледь починають розпускатися брунька – це весна прийшла, а з нею і нове життя, швидкі темпи, цікаві події, зустрічі, знайомства, нові враження.

Отож буду закінчувати свою розповідь – бігтиму й собі до решти учнів, бо й дзвінок уже покликав на урок.

Вдячна за гарні твори, за життєвий подвиг і за те, що завдяки таким, як Франко, навчаюсь рідною мовою у вільній Україні.

У житті кожної молодої людини наступає момент, коли треба вибрати свій шлях у житті. Так уже збудоване суспільство, що крім володіння загальнолюдськими чеснотами, потрібно забезпечити своє біологічне виживання. Хлопець ти чи дівчина, високий чи низький, вродливий чи не дуже – все це не має значення, бо мусиш мати свою професію.

Якщо ти хочеш гарно виглядати, знати все про модний, стильний, якісний одяг, можу запропонувати свою стежину. Одного разу й я опинилася перед вибором. Мріяла добре влаштуватися у житті, тому й вирішила стати кравцем.

Модні, глянцеві журнали, покази мод на ТБ, невже це реально для мене? Цілком! Але для того, щоб твої моделі красувалися в журналах та на телебаченні потрібно вчитися шити якісно одяг, а вже потім можна бути впевненим.

Кажуть, люди, котрі сидять на вершині, не з неба туди впали, а піднялися з долини. Тому починати треба з основи, яка відкриє тобі всі таємниці майстерності.

Один важливий момент: можливо, у тобі є талант, тоді тобі вдасться його розкрити, бо кравецький факультет – творчий! Якщо ж тебе цікавлять тільки гроші, тоді запевняю – вони будуть, але в одному випадку, коли ти про них забудеш і насолоджуватимешся моментами, коли можеш наповнювати себе фаховими знаннями в аудиторіях. А тоді, коли буває трохи нудно ,пригадуй один вислів: « Найлегший спосіб здобути знання – вчити і переймати досвід інших, найболючіший – вчитися на власних помилках».



Талабко. Ю.

Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка