Семінарське заняття №1 Загальні проблеми соціології культури



Скачати 391.97 Kb.
Дата конвертації19.01.2018
Розмір391.97 Kb.




семінарське заняття № 1

Загальні проблеми соціології культури

  1. Загальна характеристика предмету соціології та її галузевої структури.

  2. Поняття культури і науки про культуру.

  3. Соціологія культури: її предмет та завдання.



Перше питання. Предмет соціології та її галузева структура

Соціологія, якщо визначати її предмет у найбільш загальній формі, – це наука про закономірності структурної організації і функціонування соціальних спільнот та про процеси всередині цих спільнот і в суспільстві в цілому.

Закономірності суспільного життя відрізняються від природних насамперед тим, що вони є закономірностями людської взаємодії, яка включає в себе суб’єктивний чинник — людські інтереси, цілі, наміри, той чи інший рівень свідомості.

Отже, соціологія вивчає соціальні спільноти і процеси як такі, що постають внаслідок міжособистісного спілкування – прямого чи опосередкованого.

Окремі різновиди суспільних відносин і відповідних типів взаємодії вивчаються суспільними науками, економічними, правничими, політологічними та іншими.

Порівняно з ними соціологія є наукою, поняття якої мають більш високий рівень узагальнення, їх зміст розкриває механізми функціонування суспільства як цілісності. У більш узагальненій формі соціологія розглядає також структуру й різновиди соціальної взаємодії людей. Якщо для економічних наук сенс людського суспільного життя розкривається насамперед у категоріях матеріально-виробничої діяльності, а для політичних – у категоріях, які описують політичну організацію суспільства, то соціологія прагне виділити, як писав Г. Зіммель, “чисті форми усуспільнення”, що властиві економічній, політичній і культурній та всім іншим сферам людського суспільного життя.

Разом з тим, на відміну від соціальної філософії, соціологія вивчає суспільні явища як певні локалізовані у просторі й часі утворення, доступні для спостереження, опису, вимірювання та інших методів емпіричного аналізу.

Емпіричною базою соціо­логії як науки є факти, виявлені в результаті конкретних дослід­ницьких процедур — власне соціологічних, психологічних, демографічних досліджень, статистичного аналізу та ін. Проб­лематика соціологічних досліджень часто буває ситуативно зумовленою, тобто продиктованою певною суспільною ситуацією: зростанням соціальної напруженості внаслідок економічної кризи, політичною боротьбою, расовими та етнічними конфлік­тами, техногенними катастрофами (Чорнобиль).

Основною проблемою соціології як науки інколи вважають так звану “гоббсову проблему”, або питання про можливість несуперечливого поєднання соціального порядку і людської активності.

Важливого значення надавав “проблемі порядку” і творець соціології як окремої науки Огюст Конт. Він вважав, що “порядок” і “прогрес” – це базові поняття соціології як науки. Розкриття пов’язаної з цими поняттями проблематики зумовлює поділ соціології на дві частини – соціальну статику (теорію порядку) і соціальну динаміку (теорію прогресу).

Попри певну спекулятивність тверджень О. Конта щодо конкретного змісту соціальної статики і соціальної динаміки, запроваджене ним розмежування стимулювало виокремлення кола проблем, пов’язаних з вивченням соціальної структури, з одного боку, і соціальної та культурної динаміки – з іншого.

Сьогоденні уявлення про структуру соціологічного знання бага­то в чому відрізняються від уявлень О. Конта та інших “патріархів” соціологічної науки. Це зумовлено, зокрема, зміною самої парадигми науковості знання про суспільство, розвитком емпіричних соціологічних досліджень, поглибленням процесів спеціалізації і галузевої диференціації соціологічного знання. Сучасна структура соціологічного знання постала внаслідок якісних змін у самому змісті цього знання, методах його отримання і характері соціальних запитів, що стимулювали його розвиток.

У працях М. Вебера було окреслено зміст ключових понять і проблематики окремих галузей соціологічного знання – соціології праці, соціології політики, соціології релігії, соціології культури, вивчення соціальної структури та ін. Для Е. Дюркгейма ж ключовою в теоретико-методологічному плані стає проблема пояснення й узагальнення соціального факту. Значну увагу він приділяє також проблемам структурно-функціональної диференціа­ції суспільства, колективних уявлень, соціального символізму.



Отже, соціологічна наука на межі XIX і XX ст. вже окреслила загальні контури тієї структури, якої соціологічне знання набуде згодом, а саме: рівень найбільш загальних понять про природу соціальної реальності і методи її вивчення, рівень вивчення окремих сфер і процесів суспільного життя, рівень конкретних дослідницьких проектів. Щоправда, ці рівні тут ще не завжди чітко відокремлені один від одного.

У подальшому, упродовж 20-40-х років XX ст., у соціології поширюється переважно емпіристська орієнтація. Це пояснюється багатьма обставинами. Західна Європа – батьківщина соціології як науки – стає у цей час ареною кривавих військових конфліктів, що призводить до гальмування всіх наукових досліджень, які безпосередньо не пов’язані з військовими потребами. Безумовним лідером розвитку світової соціології стають у цей час США, куди емігрує багато талановитих учених з Європи. Американські урядовці і представники бізнесових кіл ставились до суспільних наук підкреслено прагматично, фінансуючи насамперед проекти, націлені на розробку практичних рекомендацій щодо розв’язання конкретних соціальних питань. Внаслідок цього тогочасна американська соціологія стала орієнтуватися насамперед на вивчення окремих проблем – сім’ї, бідності, імміграції, правопорушень, поведінки з відхиленнями, церкви, школи та ін. Зацікавленість глобальними суспільними явищами і процесами поступається тепер місцем “вивченню окремого випадку”, зокрема, вивченню структурної організації невеликих спільнот – родинних, територіальних, етнічних, вікових. Це особливо властиве працям представників Чиказької соціологічної школи, окремі з яких соціологією вважали лише самостійне, оригінальне емпіричне дослідження і будь-яке теоретизування вважали безглуздям і спекуляцією:

Тяжіння соціологічної науки цієї доби до вузької спеціалізації та емпіризму збіглося (а почасти і було зумовлене) з поширенням впливу філософії неопозитивізму, зокрема ідей Віденського гуртка, представники якого займалися логічним обґрунтуванням методів наукового пізнання, вільних від впливу будь-якої “метафізики”. Близькі до неопозитивістів позиції займав і впливовий американський соціолог Поль Лазарсфельд, фахівець у галузі кількісних методів соціологічного дослідження. Усе це мало своїм наслідком те, що в соціології зникла “велика теорія” (такою в США вважали передусім спенсеріанство), а її місце посіла наука окремих теоретичних припущень з приводу окремих дослідницьких проблем. Водночас кількість галузей і напрямів соціологічних досліджень у цей час бурхливо зростає. Зокрема, виділяються такі галузі як соціологія масової комунікації, соціологія міста, військова соціологія, соціологія девіантної поведінки та ін. Особливого значення набуває соціологія громадської думки та електоральної поведінки, з якими у масовій свідомості часто ототожнюють соціологічну науку взагалі. Структура соціологічного знання у цей час зазнає певної деформації.

Ситуація змінюється на початку 50-х років XX ст., коли серед соціології США, насамперед завдяки діяльності Т. Парсонса, Р. Мертона, П. Сорокіна, відроджується інтерес до “великої теорії”. Теоретичні пошуки зосереджуються на двох головних напрямах: соціально-психологічному (теорія соціальної дії) та еволюціоністсько-органіцистському (теорія соціальних систем).



Перший напрям пролягав у руслі, в якому традиційно розвивалась американська суспільна думка й американська ментальність взагалі, для яких центром соціального космосу завжди був активний, цілеспрямований і водночас соціально дисциплінова­ний, законослухняний індивід.

Другий напрям можна розглядати як продовження і розвиток ідей спенсерівського еволюціонізму (недарма Т. Парсонса називали “сьогоднішнім Спенсером”), Внаслідок інтеграції цих двох напрямів виникає одна з найвпливовіших течій сучасної соціологічної думки – структурний функціоналізм. Його поняття відображають закономірності структурної організації і функціонування елементів соціального світу від його мікрорівня – елементарної соціальної дії до макрорівня — суспільства як надсистеми, “системи систем”. Сучасники небезпідставно розцінили появу функціоналістської теорії як сучасну спробу розв’язання згаданої вище “гоббсової проблеми – проблеми несуперечливого взаємоузгодження суспільного порядку і людської активності.

Майже одночасно із структурним функціоналізмом розвиваються інші напрями соціологічної думки, які претендують на широкі теоретичні узагальнення. Це, зокрема, символічний інтеракціонізм (який здобув визнання після того, як Г. Блумер привернув увагу до маловідомої, почасти майже забутої теоретичної спадщини Дж. Г  Міда), теорія конфлікту, теорія соціального обміну та ін. Широкого розголосу в 60-ті роки набули ідеї критичної теорії суспільства, що їх обґрунтовували представники Франкфуртської школи (Т. Адорно, М. Горкгаймер, Г. Маркузе та ін.). Слід зазначити, що “франкфуртці” з самого початку різко критикували однобоку емпіричну орієнтацію сучасної їм соціоло­гічної науки, доводячи, що соціальні факти набувають сенсу ли­ше тоді, коли їх розглядають у контексті суспільства як цілого.

Наслідком розвитку теоретичної соціології були зміни в структурі соціологічного знання. У зв’язку з відновленням і розбудовою його теоретичних поверхів, відродженнямвеликої теорії” постало питання про змістову єдність і цілісність соціології як науки, несуперечливість і взаємоузгодженість окремих структурних елементів соціологічного знання.

Найбільш обгрунтованою спробою розв’язати цю проблему і відповідно врівноважити структуру соціології як науки стала концепція “теорії середнього рангу” Р. Мертона.

Як окрема наукова дисципліна, соціологія виникла відносно недавно, тому в ній немає ще таких універсальних тверджень і водночас обгрунтованих фактами теорій, як класична механіка у фізичних науках чи еволюційна теорія – у біології. Це не означає, що в ній такі узагальнення неможливі в принципі. Проте існуючі соціологічні теорії, що претендують на універсальність (марксистський історичний матеріалізм, функціоналізм Т. Парсонса чиінтегральна система” Сорокіна), — це, як вважає Р Мертон, скоріше теоретичні припущення, загальні орієнтації, а не всебічно обґрунтовані теоретичні системи.

Соціальні факти невичерпні за своїм змістом і допускають практично необмежену кількість тлумачень. Кожне емпіричне дослідження дає нові узагальнення – “несподівані зразки, які визначають нову орієнтацію теоретичних пошуків і змушують переглядати й уточнювати зміст базових понять. Звідси випливає, що соціологія практично є множиною теорій “середнього рангу узагальнення”, які займають проміжне місце між окремими робочими гіпотезами, що їх висувають при розробці програми соціологічного дослідження, і спробами розробити універсальну теорію. Вираз середній ранг” вказує насамперед на масштаб узагальнення, радіус дії” теорії і не містить у собі якихось оцінок її змісту.

До теорій середнього рангу Р  Мертон відносив: теорію соціального конфлікту, теорію референтних груп та ін.

Структура кожної з них містить певну обмежену кількість тверджень (гіпотез), які підлягають емпіричній перевірці. Водночас поняття кожної з них досить загальні, щоб не бути просто описовими. Розробка теорій середнього рангу сприяє, як вважав Р. Мертон, уніфікації понятійного апарату соціології, подоланню протистояння макро- і мікропідходів. Оскільки їх поняття “співзвучнікожній із різних систем соціологічного мислення, теорії середнього рівня роблять можливою інтеграцію соціологічного знання.

Мертонівська концепція була, як у цьому неважко переконатися, певним компромісом між двома конкуруючими дослід­ницькими орієнтаціями в соціології:


  • орієнтацією на розробку фундаментальних проблем та

  • орієнтацією прикладною, на розв’язання практичних соціальних питань.

Однак фактом є те, що в подальшому певний розрив між фундаментальною соціологією та емпіричними дослідженнями продовжує існувати. Причиною цього є скоріше не суб’єктивні примхи соціологів з того чи іншого табору, а об’єктивний процес поглиблення диференціації і спеціалізації соціологічного знання, а саме – виокремлення теоретичної соціології (фундаментальних досліджень) у відносно самостійну галузь науки.

З часу появи мертонівської концепціїтрьох рівнів” у структурі соціологічного знання сталися якісні зміни. Йдеться, зокрема, про формування нових і поглиблення змісту вже існуючих дослідницьких перспектив загальнотеоретичного плану. В центрі уваги загальносоціологічної теорії сьогодні стоять, наприклад, питання:



  • зв’язку між соціальними структурами і особистістю;

  • принципів структурування сучасних суспільств;

  • механізмів соціальних трансформацій;

  • тенденцій соціокультурних змін;

  • суспільної інтеграції і дезінтеграції;

  • комунікації;

  • аномії;

  • вивчення моделей;

  • методик і техніки соціологічних досліджень та ін.

З огляду на сучасну реальну дослідницьку, практичну роботу соціологів основне навантаження падає на рівень уже згадуваних вище теорій середнього рангу, або, як тепер прийнято говорити, спеціальних та галузевих соціологічних теорій.

На відміну під загальної теорії вони тісно пов’язані з конкретними, локальними сферами соціального життя. їх понятійний апарат включає в себе змінні, які мають свої емпіричні референти і підлягають емпіричній верифікації. Предметними ділянками спеціальних і галузевих соціологій виступають відносно самостійні, специфічні спільноти, системи і процеси суспільного життя, а також окремі ситуативні його прояви.



Спеціальні соціологічні теорії вивчають насамперед

окремі соціальні спільноти в їх конкретному стані (соціологія малих груп, соціологічне вивчення соціальної структури, соціологія окремих професійних груп, соціологія міста, соціологія села, соціологія молоді, етносоціологія та ін.),

соціальні інститути (соціологія сім’ї, освіти тощо),

соціальні процеси (соціологія конфлікту, соціологія вивчення мобільності і міграційних процесів, масової комунікації, масових соціальних рухів, злочинності, самогубств).

До спеціальних соціологічних теорій відносять також соціологію особистості і ті теоретичні побудови, які пояснюють закономірності міжособистісного спілкування: теорію со­ціальних ролей, теорію референтних груп, соціальних статусів.

Галузевими соціологічними теоріями, або просто галузевими соціологіями, прийнято називати галузі соціологічного знання, які постають на межі між власне соціологією та іншими науками: економікою, правознавством, політологією, наукознавством. Вони ніби розподіляють свій об’єкт з тією чи іншою наукою про суспільство (як правило, такою, що вже має давню традицію, усталений понятійний апарат і методи), виділяючи в ньому власне соціальний вимір, насамперед соціальні відносини, групові інтереси, інституційні зв’язки тощо.

Так, галузевими називають економічну соціологію, соціологію політики, соціологію культури,соціологію медицини та деякі інші соціологічні субдисципліни.

Скажімо, політична сфера може вивчатися і з огляду на інституційну її структуру, і як сукупність певних процесів, соціальних змін, і як сфера специфічної соціальної діяльності, і як сфера масових рухів та ін. Внаслідок цього немає єдності серед фахівців щодо чіткого розмежування згаданих підгруп теорій середнього рівня.

Останнім часом галузева структура соціології доповнилася новими дослідницькими напрямами. До них відносять:



  • “світо-системний аналіз” – вивчення соціально-політичних наслідків виникнення і функціонування світової економічної системи;

  • гендерні дослідження – вивчення соціальних наслідків статевої ди­ференціації, зокрема, соціальних проблем жінок;

  • дослідження соціальних і культурних наслідків формування світової інформаційної мережі та “комп’ютеризації” сфери людського повсякденного життя тощо.

Приріст нового знання в соціології, як і в інших науках, зумовлює подальші ускладнення і розвиток її галузевої структури.

Традиційно в деяких підручниках, посібниках, довідкових виданнях соціологія культури розглядається як одна з часткових (спеціальних) соціологічних теорій, якій відведене місце в предметній матриці соціологічного знання “поряд” з іншими галузевими соціологіями – соціологією політики, соціологією масових комунікацій, соціологією мистецтва, соціологією науки та ін.

Однак при цьому не враховується повною мірою специфіка структури сучасного соціологічного знання, з одного боку, і специфіка сфери культури – з іншого.

Мають рацію ті дослідники, які розглядають соціологію культури як інтегральну, більш високого рівня узагальнення дисципліну стосовно таких більш часткових галузей соціологічного знання, як соціологія мистецтва, освіти, релігії, моралі тощо.

Так, польський соціолог А.Клосковська розглядає предметну сферу соціології культури як таку, що включає дослідження “релігії, моральності, науки, виховання і освіти, мови, мистецтва”. При цьому, звичайно, йдеться не про суто механічне поєднання предметів окремих соціологічних субдисциплін, а про виділення принципів систематизації.

На думку А. Кловської, базовими для соціокультурної сфери є категорії: культурних цінностей, культурних норм, культурних символів, культурної комунікації. Проте детально розробленої систематики окремих субдисциплін, які вивчають соціокультурну сферу, польська дослідниця не дає.

Більш детально обґрунтовує інтегралістський підхід до вивчення соціокультурних явищ і процесів Л. Коган. Він вважає, що соціологія культури включає кілька відносно самостійних дисциплін:

дисципліни, які вивчають переважно так звану матеріальну культуру, зокрема соціологія культури матеріального виробництва, соціологія культури побуту, соціологія фізичної культури та соціологія сексуальної культури;

група дисциплін, що вивчають духовну сферу суспільного життя у вузькому значенні слова: соціологія освіти, науки, моралі, релігії, художньої культури (кіно, театру, літератури та ін.);

група соціологічних дисциплін, які займають проміжне місце між першою і другою групами: соціологія політичної культури, культури правової, екологічної тощо.


Друге питання. Поняття культури і науки про культуру

Слово “культура” вживають у різних значеннях:

як вираження звичайної мови;

як спеціально-наукове поняття;

як філософську категорію.

У повсякденному спілкуванні це слово частіше асоціюється з поняттями:

“вихованість”, “мистецтво”, “етикет”, “традиції”, “дозвілля”, “відпочинок”, “освіта”, тощо.

Коло значень словакультура”, як спеціально-наукового терміна та філософської категорії, також досить широке й неусталене, оскільки ці значення змінюються залежно від того, стосовно якої науки, теорії, напряму вживаються.

На відміну від інших базових гуманітарно-наукових понять (економіка, політика, право та ін.), які означають певну конкретну сферу суспільного життя і не є поняттями оціночними, термінкультура” часто вживають і в оціночному розумінні, у значенні чогось кращого, більш досконалого, більш цінного. У такому розумінні ми протиставляємо культуру людини людській невихованості, неосвіченості, а культуру виробництва – його поганій організації.

Були проведені спеціальні наукові дослідження історії розвитку поняття “культура та систематизації його значень у сучас­ній науковій мові.

Класичною з огляду на це вважається праця швейцарського дослідника Йозефа Нідермана “Культура. Історія розвитку поняття від Ціцерона до Гердера” (1940), яка містить тезауруз значень терміна “культура і змістовно близьких до нього виразів у працях визначних представників європейської гуманітарної думки від античності до XVIII ст.

Реконструюючи тривалу і складну історію розвитку поняття культури, Й Нідерман показує, що його значення формувалися, збагачувалися і змінювалися під впливом різних традицій. Важливу роль у цьому відіграють, зокрема, давньогрецькі уявлення про виховання всебічно розвиненої особистості, про значення мистецтва для суспільного життя, про гуманне ставлення до співгромадян та ін. Пізніше ці уявлення були поглиблені й систематизовані мислителями Давнього Риму, які надали їм нового термінологічного оформлення, використавши для цього виразкультура”, похідний від дієслова “соlеrе”, яке широко вживалося тоді у повсякденній народній мові у значеннях “обробляти землю”, ”вирощувати врожай”, “шанувати предків”, “схилятися перед богами”, “населяти територію” та ін.

Й. Нідерман звертає увагу на те, що більшість значень виразу «соlеrе» і похідного від нього cultura” є значеннями артефактними, тобто такими, що вказують на певні дії людей та результати цих дій.

Давньоримський історик Таціт підкреслював, що здатність поліпшувати навколишнє природне середовище, облаштовувати свій побут, підпорядковувати своє життя певним раціональним правилам, законам є істотною рисою, якою культурні, цивілізовані римляни відрізнялися від германців, галлів та інших нецивілізованих, “варварських народів. Римляни, доводив Таціт, славляться високим рівнем “агрокультури, вмінням добре обробляти землю і вирощувати хліб, овочі, фрукти, тоді як германці не вміють вирощувати високі врожаї зернових і байдужі до городництва та садівництва. Життя римлян проходить під впливом чітко сформульованих законів, тоді як германці керуються лише звичаями.

У дещо іншому значенні вживає поняття культури славнозвісний римський оратор Ціцерон, який веде мову про потребувиховання душі”. На його думку, цього можна досягти завдяки благочестивому способу життя та прилученню до тих духовних скарбів, що їх містять твори великих філософів та поетів минулого (зокрема, давньогрецьких). Фі­лософія, доводить Ціцерон, – це і є справжня культура душі.

Духовний розвиток особистості, її здатність до самовдосконалення римські мислителі вважали справою не менш важливою, ніж хлібо­робство чи тваринництво. Людська природа не постаєсама по собі”, а культивується, виховується, тож культура і гуманність — поняття взаємодоповнюючі.

Терміникультура”, “гуманність” і “цивілізованість у подальшій історії європейської гуманітарної думки часто накладаються одне на одного, перетинаються, постійно оновлюються і збагачуються. Й. Нідерман дійшов висновку, що поняттю культури взагалі властива принципова неусталеність, “окказіональністьзмісту, тобто залежність значення від контексту вживання. Лінгвістичною нормою, абоузусом”, вживання слова “культура є динамізм, активність його понятійного змісту, – робить висновок швейцарський учений. Цей зміст можна порівняти із стов­буром дерева, на якому щоразу виростають нові гілки й пагони.

У західноєвропейській літературі доби Середньовіччя широкого поширення набув вираз “кортезія – вихованість, шляхетність, уміння поводити себе з гідністю, мати хороші манери, знати правила придвор­ного етикету.

Своїми кортуазними манерами шляхтич, лицар відрізняється від представників нижчих суспільних верств, тому лицарська кортезія” протистоїть “віланії” – селянській простакуватості. Виник окремий жанр кортуазної літератури, до якого належить, зокрема, славнозвісний роман про Трістана та Ізольду. Водночас внаслідок сильної підпорядкованості всього життєвого укладу середньовіччя релігійним приписам тут більшого значення надають внутрішньому, духовному вдосконаленню відповідно до християнських заповідей. Особливої ваги набувають аскетичні цінності, підвищений інтерес до предметного світу і зовнішніх сторін життя засуджується як щось меншовартісне порівняно з турботою про спасіння душі.

Поворот до нового розуміння і культури, її ролі в суспільно­му житті визначився в епоху Відродження. Всебічно дослідив це явище відомий швейцарський історик Якоб Буркхардт у праці Культура Італії в епоху Відродження” (1871). Відродження означало зміну світоглядної парадигми західноєвропейської людини. Аскетизм, байдужість до зовнішнього світу змінюються підвищеною цікавістю до життя в усіх його деталях і проявах, розпочинається нове відкриття світу і самої людини як особистості.

У гуманітарно-науковій думці Нового часу поняття культури набуває нових смислових відтінків. Загальною змістовою осно­вою цього поняття продовжує залишатися його артефактне значення. Водночас залежно від того, які саме артефакти маються на увазі і як розуміють саму артефактність, множина значень цього поняття починає диференціюватися, тяжіючи до двох протилежних полюсів:



  • об’єктивного (культура як сукупність форм, способів, результатів людської діяльності, як родова ознака людини);

  • суб’єктивного (внутрішня культура особистості).

Хоча ці дві множини значень частково можуть перетинатись, разом вони утворюють дві відносно незалежні лінії розвитку змісту поняттякультура”.

До об’єктивного полюса тяжіє, зокрема, розуміння культури у працях Г. Пуфеендорфа, Ш. Монтеск’є, Я. Буркхардта, О.Шпенглера.

Суб’єктивне його розуміння притаманне працям Ф. Бекона, Ж.-Ж. Руссо, І. Канта, Г. Зіммеля, Ф. Ніцше. На рубежі XIX і XX ст. ці два підходи дедалі більше розмежовуються іншими підходами і між ними поступово наростає протистояння.

Йдеться насамперед про суперечність у розвитку культури, коли вдосконалення якоїсь однієї з її сторін призводить до занепаду якоїсь іншої, не менш важливої для людини сторони культури, внаслідок чого саме значення культури для людини ставиться під сумнів.

Досить чітко цю суперечність сформулював визначний французький просвітитель Ж.-Ж. Руссо у своїй праціЧи сприяв розвиток наук і мистецтв поліпшенню моральності людини?” (1741). Французький мислитель відповідає на це запитання негативно. Науки, мистецтва та інші досягнення цивілізації за всієї їх позірної корисності для людини в кінцевому підсумку шкодять їй, оскільки пригнічують у людині природне начало, віддаляють її від природи.

Не менш гостро засуджував зворотні сторони ранньобуржуазної цивілізації і Фрідріх Шіллер у праці “Листи про естетичне виховання (1781). Тут звертається увага на те, що людина цивілізації дедалі більше змушена ставати вузьким фахівцем, а інко­ли просто додатком до машини.

Класичної чіткості проблема суперечностей культури набула у працях визначного німецького філософа Іммануїла Канта. Він виходив із припущення про принципову відмінність між двома світами, у яких існує людина, – світом природи або необхідності, з одного боку, і світом свободи або культури – з іншого.

Важливим рубіжним етапом розвитку поняття культури стала праця Йогана Гердера “Ідеї до філософії людства” (1784), з якою пов’язують “антропологічну революцію” у філософії історії та культури.

Упродовж ХІХ ст.. поняття культури і цивілізації набувають певного ідеологічного забарвлення, стаючи своєрідними символами національного самоусвідомлення німців, французів та англійців.

У Франції та Великобританії, де процеси національної консолідації і побудови національних держав завершилися раніше, більшої ваги набуває поняття цивілізації. У політично роздрібненій Німеччині національна консолідація усвідомлюється насамперед як єдність культури, що призводить до суттєвих розходжень між німцями, з одного боку, і французами та англійцями – з іншого, у розумінні самої суті культури.

Проте існує велика різниця між англійським, французьким та німецьким вживаннями цього слова. У першому випадку цим поняттям висловлюють гордість роллю своєї нації у європейському та світовому прогресі. У німецькому розумінні цивілізація – це щось безумовно корисне, проте все ж меншовартісне, оскільки стосується зовнішніх, поверхневих сторін людського життя. Сло­вом, яким у німців прийнято самоідентифікувати себе, виявляти гордість за себе і свої досягнення, буде словокультура”.

Крім того, вираз “цивілізація має процесуальний зміст (це розвиток, рух у певному напрямку), тоді як поняття культури означає насамперед певні результати людської діяльності – твори мистецтва, книги, релігійні чи філософські вчення, якінаявні тут”, існують як щось завершене, символізуючи на­ціональну своєрідність.

Започаткована Гердером “індивідуалізуючи”, релятивістська методологія аналізу культурних явищ і процесів знаходить свій подальший розвиток у філософії німецького неокантіантства та концепції «морфології культури» Освальда Шпенглера.

У своїй книзі “Занепад Заходу (1918-1922), яка справила великий вплив на сучасників багатством свого матеріалу, оригінальністю висновків, а також стилістичною майстерністю викладу, ІПпенглер поставив перед собою грандіозну мету – передбачити майбутню долю культури Західної Європи. Цю долю він бачив сумною, оскільки західноєвропейська культура вичерпала себе і йде до занепаду так, як свого часу йшла до свого занепаду антична культура. Доля культур така сама, як і доля людей, – вони народжуються, досягають зрілого віку, старіють і помирають.

Поняттю культури О. Шпенглер протиставляє (відповідно до духу німецької культурно-філософської традиції) поняття цивілізації. Зміст цього поняття негативний, цивілізація – це завершення, згасання, занепад культури. О. Шпенглер заперечує існування вселюдської цивілізації, доводячи, що “кожна культура має свою власну цивілізацію” у тому розумінні, що кожну культуру підстерігає час, коли вона починає згасати. Цивілізація слідує за культурою, “як смерть за життям, як застиглість за розвитком, як розумове старіння і скам’яніле світове місто за селом і щиросердним дитинством”. Якщо культуру можна уподібнити організму, то цивілізація – це механізм, щось неорганічне, змертвіле.

В. Віндельбанд і Г. Ріккерт вказують на те, що науки, які вивчають культурні явища і процеси (а це насамперед, як вважали вони, історичні науки) з методологічного погляду принципово відрізняються від наук природничих та суспільних. Це науки, де формулювання загальних понять і закономірностей, що позна­чаються такими поняттями, не є кінцевою метою. При вивченні культури узагальнення необхідне, однак тут воно відіграє допоміжну роль, оскільки культура завжди індивідуальна, неповтор­на. Реальні об’єкти наук про культуру – це “історичні індивіди”, тобто явища, які спостерігалися лише в певний час і в певному місці, скажімо, культура італійського Відродження.

У природничих науках індивідуальними відмінностями об’єктів, як правило, нехтують, прагнучи виявити загальну закономірність. У науках про культуру теж прагнуть виявити загальне, закономірне, однак лише через виявлення індивідуально-неповторної суті того явища, яке вивчається. Скажімо, про хімічний склад води у водоймі можна скласти уявлення, взявши одну або кілька проб, про біологічний вид – вивчивши певну групу чи навіть кількох його представників. Уявлення ж про італійське Відродження як культурне явище буде повним лише за умови вивчення максимально можливої кількості різноманітних його проявів у творчості художників, архітекторів, скульпторів, представників красного письменства та ін. Об’єкти природничо-наукового аналізу – це просто “екземпляри”, представники певного типу явищ. Об’єкти культурологічного аналізу – це унікальні форми прояву певного типу, нехтування якою-небудь однією з них робить неповним знання про тип. Крім того, доводили В. Віндельбанд і Г. Ріккерт, у науках про культуру предмет вивчення визначається насамперед цінністю для нас того чи іншого явища як факту культури (наприклад, історичні пам’ятки цінні для нас саме як пам’ятки, свідчення нашого минулого, яке ми повинні обов’язково знати та ін.).

Звичайно, твердження неокантіанців про те, що “природничі науки генералізують, а науки про культуру – індивідуалізують”, звучить надто категорично. Насправді все складніше. Вивчен­ням індивідуальних властивостей об’єкта займаються природничі науки, а узагальнення, абстракції, кількісні показники ши­роко використовуються і при вивченні культури. Проте основна теза неокантіанців про індивідуалізуючу спрямованість методо­логії наук про культуру зберігає своє значення і сьогодні.

Висновки В. Віндельбанда та Г. Ріккерта набули подальшого розвитку у ряді спеціальних наук, зокрема в етнології, яку в Англії називають соціальною, а в США – культурною антропологією. Так, американський етнолог Франц Боас звернув увагу на величезну різноманітність культурних традицій, звичаїв, символіки північноамериканських індіанців, бушменів, австралійських аборигенів. Він доводив, що кожен народ з його культурою є унікальним, неповторним витвором, при вивченні культурного життя слід враховувати самоцінність кожної культури і не допускати механічного зіставлення її з іншими культурами. Еволюціонізмові, як вченню про закономірні стадії культурного прогресу, Ф. Боас протиставив ідею Гердера про самоцінність кожної культури.

Індивідуалізуючий підхід знайшов застосування і при розроб­ці відомого “реєстру визначень культури”, який склали в 50-ті роки XX ст. американські етнологи А. Кробер і К. Клакхон. Реєстр вміщував 247 визначень культури, які траплялися у працях переважно американських етнологів, психологів, соціологів, відповідно згрупувавши їх. Праця А. Кробера і К. Клакхона є підтвердженням висновку Й. Нідермана про “окказіональність вживання поняття культури. Як показали укладачі реєстру визна­чень поняття культури, це поняття вживають:

в описовому контексті, тобто перелічуючи все, що охоплює поняття культури. Таким, зокрема, є відоме визначення культури етнографом Е. Тайлором: “культура або цивілізація у широкому етнографічному розумінні становить знання, вірування, мистецтва, моральність, закони, звичаї та деякі інші властивості і навички, що засвоєні людиною як членом суспільства”;

в історичному контексті, коли роблять наголос на культурі як на традиції, спадщині. Лінгвіст Е. Сепір визначає, зокрема, культуру як со­ціальне успадкований комплекс способів діяльності та переконань, що становить тканину нашого життя;

у нормативному контексті, коли, як це робить антрополог К. Вісслер, культурою називають спосіб життя, сукупність стандартизованих вірувань і практик, яким слідує громада або плем’я. Соціолог І. Томас визначає культуру як сукупність матеріальних і соціальних цінностей будь-якої групи людей (інститутів, звичаїв, установок, поведінкових реакцій);

у психологічному контексті, коли культуру визначають як спосіб адаптації людей до умов навколишнього середовища або як процес навчан­ня чи формування навичок. Так, соціологи В. Саміфта та А. Келлер називали культурою “сукупність пристосувань людини до її життєвих умов”, антрополог Р. Бенедікт як “навчену”, тобто біологічно не успадковану поведінку, яка потребує щоразу нового засвоєння;

структуральному контексті, де звертають увагу насамперед на структурну організацію культури. Антрополог Р. Лінтон, зокрема, пише про культуру як про сукупність організованих, повторюваних ре­акцій членів певної групи;

генетичному контексті, коли звертають увагу на джерела походження всього того, що пов’язане з культурою. Як уже зазначалося вище, Л. Уайт вбачає джерело культури у здатності людини до символізації дійсності. П. Сорокін розглядає її як наслідок свідомості або несвідомої взаємодії, Г. Беккер вказує на обов’язкову присутність у культурі “відносно нематеріального змісту” і т. д.

Починаючи з середини XX століття, в етнології та інших гуманітарних науках, що вивчають історію культури, набув значення семіотичний підхід. Іноді його ще називають структурним, оскільки вперше був застосований у мовознавстві творцем так званої структурної лінгвістики” швейцарським філологом Ферннандом де Соссюром. Значний внесок у розробку структурно-семіотичних методів аналізу культурних явищ зробили засновник і еміотики Ч. Морріс, етнологи Сепір та Уорф, засновник структурної етнології К. Леві-Стросс, російські мовознавці Р. Якобсон, С. Трубецькой, В. Пропп, Ю. Лотман та ін.

На фоні некультури культура виступає в якості знакової системи. У своєму реально-історичному функціонуванні, стверджує Ю. Лотман, мова й культура невіддільні: неможливо, щоб існувала мова (у повному розумінні цього слова), яка не була б занурена в контекст культури, і культура, яка не мала б у центрі себе структури на зразок природної мови. У цьому твердженні стисло визначено одну із суттєвих рис семі­отичного підходу, який лежить в основі структуральної культурології.

Йдеться насамперед про те, щоб максимально можливою мірою використати той факт, що значна частина загального масиву явищ культурного життя суспільства є мовно опосередкованою і тим чи іншим способом пов’язана із певними текстами, може бути уподібненою до текстів, а тексти, у свою чергу, можна розглядати з семіотичного погляду, як знакові системи. Основну функцію культури, головний напрям її “рокоти” у такому разі розуміють насамперед як структурування навколи­шнього світу, внесення в його явища певної упорядкованості і смислу.

У найзагальнішій формі структуру культури можна зобразити у вигляді системи концентричних кіл, де в центрі розташовані найбільш структуровані явища (природні мови), а на периферії утворення, структурність яких не є очевидною, однак вони здатні функціонувати як структури. Саме завдяки такому поєднанню упорядкованості і невпорядкованості, завдяки відкритості культура поєднує в собі здатність бути чимось стабільним і водночас внутрішньо динамічним.

Якщо з нормальної точки зору культуру можна розглядати насамперед як певне структурне оформлення навколишнього світу, то змістовно її соціальну функцію пов’язують із зберіганням і передачею нагромадженого соціального досвіду.

Звідси випливає, що звернення до минулого, зв’язок із ним, спирання на ту чи іншу традицію, її зберігання і примноження є функціональними ознаками культурної діяльності.

Розглядаючи культуру як пам’ять колективу, закріплену в знакових системах – текстах, прихильники семіотичного підходу надають великої ваги ставленню до знака і знаковості в різ­них культурних системах і традиціях. У зв’язку з цим виділяють два основних типи культур:



до першого належать культури, що орієнтуються насамперед на зміст, не надаючи виразу принципового значення. У цьому випадку знакам, символіці приділяється підвищена увага, до них ставляться, як до без­посередніх замінників явищ, які з ними пов’язують, неповага до знака чи символу суворо засуджується;

у культурах другого типу до знаків і символів ставляться як до чогось умовного, конвеційного, віддаючи перевагу самій суті справи.

Свого подальшого розвитку ідеї семіотики культури набули в працях “по структуралістів” – Ж. Лакана, Р. Варта, М. Фуко, Ж. Дерріда та ін. Представникам цього напряму властиві прагнення до широких філософських і культурологічних узагальнень, певна абсолютизація семіотичних методів та недооцінка індивідуально-особистісного чинника в культурі. Саму культуру вони розглядають як складну знаково-символічну структуру, що функціонує за своїми власними законами і стосовно індивіда виступає чимось абсолютно незалежним від нього і водночас таким, що прагне нав’язати йому себе, підпорядкувати і нівелювати його індивідуальність.

Знаки і символи культури Р. Барт називає загальним поняттям “письмо”, надаючи цьому поняттю дуже широкого змісту. Якщо із семіотичної точки зору культуру можна певною мірою уподібнити до сукупності текстів, то, згідно з постструктуралістами, вся культура взагалі – це свого роду “надтекст”, багатовимірна система значень, що здатні, у свою чергу, трансформуватися в незліченну множину смислів. Звичайно, тексти творяться людьми, авторами. Однак діалектика цього процесу така, що, творячи текст, автор сам розчиняється і зникає в ньому як особистість, оскільки підпорядковується внутрішній логіці “письма”.

Бартівська концепція “письма”, у надрах якого “зникають” окремі автори, – це свого роду метафора процесу художньої і всієї культурної творчості, зокрема тих його моментів, коли “задум” ніби підпорядко­вує собі творчу волю і художню уяву митця, диктує йому, у яких саме формах слід реалізувати себе. “Письмо” в широкому розумінні – це нескінченна множина окремих мов і дискурсів, які перебувають у діалогічному протистоянні. Автор здатний вибирати між окремими елементами цієї множини і водночас не здатний вийти за її межі.



Третє питання. Предмет соціології культури

З часу виникнення соціології як окремої науки культурна сфера стає об’єктом соціологічного аналізу – і як проблема соціоло­гічної теорії, і як напрями конкретного соціологічного аналізу. В процесі поглиблення і диференціації соціологічного знання, розширення сфери емпіричних досліджень постає окрема комплексна дисципліна – соціологія культури. У найбільш загальній формі її предметом є вивчення структури і функціонування культури у зв’язку із соціальними структурами й інститутами.



Об’єкт соціології культури можна уявити як кількарівневу структуру. Верхня його межа визначається певними межами територіальної спільноти: регіон, країна, місцевість, місто, село, міський район тощо, яку диференціюють за соціальними прошарками і групами, професійними, віковими, етнічними та ін­шими характеристиками.

Об’єктом соціології культури виступає: інституційна структура, у рамках якої така діяльність розгортається.

Об’єкт соціології культури – це насамперед культурно-освітні і культурно-дозвіллєві установи та організації, формальні і неформальні творчі об’єднання, спілки, рухи тощо.

Аналізуючи свій об’єкт, соціологія культури розглядає його у різних площинах:


  • в якості функціональної системи окремих різновидів культурної діяльності (як масової, так і спеціалізованої), яка виступає одним із елементів загальної системи суспільного поділу праці;

  • як виключно спеціалізовану діяльність окремих прошарків, груп та інститутів, що професійно пов’язані з виробництвом, зберіганням і поширенням культурних благ;

  • як сукупність процесів змін культурних уявлень, зразків, норм і цінностей тих чи інших груп або суспільства в цілому протягом певного часу (соціокультурна динаміка);

  • як сукупність тих елементів і ознак, які утворюють “внутрішню культуру” особистості в її конкретних, найтиповіших проявах.

Існують також інші, більш виокремлені площини культурно- соціологічного аналізу. Визначаючи культуру як одну з відносно автономних сфер або субсистем суспільного життя, слід водно­час мати на увазі, що ця сфера є свого роду ідеальною проекцією суспільства в усій багатоманітності його проявів, тому жорстко та однозначно окреслити її межі неможливо.

Важливе місце в структурі предмета соціології культури займає також емпіричний соціологічний аналіз явищ і процесів соціокультурної сфери. Класичним його зразком стали, зокрема, дослідження глобальних процесів соціокультурної динаміки, здійснені П  Сорокіним, праці А. Моля, присвячені вивченню соціокультурних функцій засобів масової комунікації, дослідження культурного заповнення вільного часу, здійснені Ж. Дюмазедьє та ін.

Слід зазначити, що, незважаючи на успішні результати, здобуті згаданими вище та іншими дослідниками, у західній соціології впродовж тривалого часу панували технодетерміністські уявлення, за якими культурні явища і процеси розглядалися як похідне від незалежної змінної – науково-технічного прогресу.

Певною мірою поширенню таких поглядів сприяла висунута ще у 20-ті роки XX ст. В. Огборном теорія “культурного відставання”, згідно з якою в умовах бурхливої науково-технічної революції ціннісні уявлення людей не встигають адекватно відобразити зміст технологічних інновацій (скажімо, усвідомлення потреби збереження екологічного середовища приходить, як правило, лише після того, коли промисловість вже завдасть йому непо­правної шкоди, хоча згадані наслідки в принципі неважко було передбачити з самого початку).

Сьогодні, коли процеси бурхливих змін у технологічній сфері (комп’ютеризація) і в способі життя та ментальності розгорнулися не лише на західних теренах, а охопили й наше життя, дедалі більшого поширення і впливу починає набувати уявлення про культуру як про незалежну змінну, більше того – як про рушій – соціальних змін (соціального прогресу, як говорили раніше).

Зрозуміло, що суспільне життя є надто складною і динамічною системою взаємозв’язків. Спроба виділити якийсь один чинник чи навіть і руну чинників як “кінцеву причину соціальних змін була б марною і правою. Водночас не можна не бачити, що в міру деідеологізації суспільного життя, з одного боку, і розгортання інформаційно-комунікативної революції не лише зростає увага до культурного оформлення суспільної взаємодії, а сама ця взаємодія щоразу більше наповнюється культурним змістом. Це підтверджується хоча б тим, що в постіндустріальному суспільстві найбільш масові соціальні рухи (так звані “нові соціальні рухи”) розгортаються навколо вибору індивідом стилю життя.

Вивчення культури засобами соціологічної науки передбачає операціоналізацію самого поняття культури, виділення із загальної множини його значень тієї підмножини, яку можна звести до системи емпірично фіксованих показників і ознак.

Одним з базових понять соціології культури є поняття культурних цінностей. Існує багато визначень самого поняття цінностей.

У минулому системи таких ідей здавалися насамперед віровченнями світових релігій. У сучасному суспільстві, як вважав М. Вебер, існує ціннісний плюралізм. Поряд з релігійними цін­ностями для сучасної людини значення вищої цінності набуває ідея культури.

Американські соціологи В. Томас і Ф. Знамецький називали соціальною цінністю “будь-який предмет, який має доступний членам групи емпіричний зміст або значення, внаслідок чого він є або може бути об’єктом людської діяльності... Соціальною цінністю може бути біологічний вид, інструмент, монета, поетичний твір, університет, міф чи наукова теорія”.

З цього випливає, що процес власне культурної діяльності, споживання культури або прилучення до неї якісно відрізняється від процесів трудової діяльності, обміну, управління тощо насамперед через якісну різницю складників цієї діяльності. Економічна, управлінська, правова, почасти й політична діяльності відрізняються одна від одної тим, що здійснюються, як правило, в рамках більш-менш чітко організованих, функціонуючих систем (трудовий колектив, ринкова система, правова система, політичний режим та ін.).

Культуру ж методологічно більш правильно було б уявляти не як функціонально організований механізм, а як систему значень, які набувають дієвості і сенсу (організованості) лише в процесі їх використання. З цього погляду культуру можна вва­жати аналогічною мові.

Отже, можна розглядати соціально-культурні явища і процеси як такі, що не допускають оцінки з огляду на критерії функціо­нальної необхідності, тобто як “над необхідні”. Ця “над необхідність” і виявляється, з одного боку, у надлишковій різноманітності значень культурних цінностей, а з іншого – у такій самій надлиш­ковій різноманітності способів інтерналізації культурних значень і перетворення їх на індивідуально сприйняті сенси.

Виступаючи засобами регулювання індивідуальної і групової поведінки, цінності культури виконують нормативну функцію. Рівень ціннісної наповненості людської взаємодії так чи інакше пов’язаний із рівнем нормованості останньої. Звичайно, прямо­го й безпосереднього зв’язку тут немає, оскільки існують ціннісні орієнтації, пов’язані з виходом за межі існуючих норм, із творенням нового нормативного порядку. Однак будь-яка система цінностей може реалізуватись і стати чинником суспільно­го життя лише тоді, коли втілюється у певну систему норм і зразків поведінки.



Норми культури – це загальноприйняті в межах групи чи суспільства правила взаємодії, згідно з якими одні форми взаємодії рекомендуються як бажані, підтримуються або не схвалюються.

У зв’язку з цим саму культуру іноді визначають як функціо­нуючу в даному суспільстві систему приписів і заборон або систему уявлень про те, що є правильним, нормальним у людській поведінці, а що — ненормальним, гідним осуду. У широкому значенні слова культурними нормами слід вважати всі діючі в певному суспільстві кодекси і правила поведінки, у тому числі юридичні норми.

У більш вузькому значенні під культурними нормами розуміють передусім так звані “звичаї” та “норови”, тобто неформальні правила і спілкування і співжиття, які в сукупності становлять “спосіб життя”, властивий певній спільноті. Ряд дослідників визначають нормативну і ультуру як усе те, без чого людина відчуває себе незатишно за межами рідної домівки і рідного краю. У звичному для себе середовищі і юдина не відчуває принципових труднощів у спілкуванні з іншими, кільки знає, чого можна очікувати від інших людей у тому чи іншому випадку. В іншому, чужому середовищі ми впродовж більш-менш тривалого часу відчуватимемо психологічний дискомфорт, який тоді називають “культурним шоком”. Так, скажімо, англійцеві або німцеві видаються надто надмірними прояви уваги до гостей на Кавказі або в Середній Азії, тоді як жителям цих регіонів вияв гостинності прийнятої в Німеччині чи Великобританії, видався б надто скупим і стриманим.

На рівні конкретного соціологічного аналізу вивчення культури здійснюється у рамках численних дослідницьких програм, проблематика яких охоплює найрізноманітніші аспекти культурного життя сучасного суспільства.

Проблематика досліджуваних програм вивчення культури:


  • культурна діяльність як складник способу життя і повсякденної побутової поведінки окремих соціальних груп;

  • культурні чинники професійної діяльності у сфері дозвілля; виробництво, управління, освіта, соціальна ефективність функціонування установ і закладів культури;

  • соціокультурні функцій діяльності засобів масової комунікації тощо.

Обєктами соціологічного вивчення культурна діяльність і взагалі повсякденне культурне життя виступають насамперед у двох взаємозвязаних площинах:

  • як культурна діяльність населення, його окремих груп;

  • як спеціалізована культурна діяльність фахівців, організацій та уста­нов — виробників, зберігачів та розповсюджувачів культурних благ.

Однією з традиційних дослідницьких тем соціології культури є вивчення змін у структурі використання дозвіллєвого часу залежно від вікових, територіальних, професійних, освітніх показників, а також від довгострокових, глобальних тенденцій розвитку культурно-дозвіллєвої діяльності населення.

Так, відомо, що з підвищенням освітнього рівня змінюється загальна структура споживання культурних благ у бік зростання частки “інтелектуально навантажених” способів заповнення дозвілля.

Отже, тип поселення може з певною часткою ймовірності бути показником загальних властивостей культури даної групи населення.

Важливою ознакою культурно-дозвіллєвої діяльності населення виступає її інституційна опосередкованість. Між окремим індивідом як учасником культурного життя і тими символізованими цінностями та нормами, які він має інтеріоризувати у свій внутрішній світ, функціонують посередники інститутів, організацій, установ, неформальних об’єднань тощо, завдяки яким відбувається взаємообмін діяльністю між особистісною і культурною системами.

Інституційний вимір культурно-дозвіллєвої діяльності – це насамперед засоби масової комунікації, видовищні заклади, бібліотечки, музеї, навчальні заклади, місця для масових розваг і відпочинку та ін.

Культурні інститути й установи — це свого роду соціальне віддзеркалення “ідеального світу культурних цінностей і значень, його матеріально-предметне суспільне втілення. Між ідеальною ієрархією цінностей і значень культури та структурно-організаційною впорядкованістю складів соціокультурної сфери існує певна адекватність, хоча і немає повної тотожності.

Якщо типологізувати культурно-дозвіллєву діяльність з точки зору тих комунікативних засобів, на яких вона грунтується, то можна виділити такі типи цієї діяльності: “усну”, “письмову” і а “аудіовізуальну”.



Усна культура” – це різновиди культурно-дозвіллєвої діяльності, які грунтуються на безпосередньому особистому спілкуванні у рамках відносно невеликих спільнот.

Поняттям “письмової культури” позначають форми культурного спілкування, які опосередковані письмовими текстами – спочатку рукописними, пізніше – друкованими, а також пов’язані з діяльністю відповідних інститутів і організацій – бібліотек, видавництв, освітніх закладів та ін.

Аудіовізуальна культура” – це тип культурної діяльності, яка опосередкована спеціальними технічними засобами передачі інформації – радіо, кінематографом, телебаченням, новітньою аудіо- та відеотехнікою.

Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка