Сценарій літературного вечора



Скачати 110.66 Kb.
Дата конвертації05.02.2019
Розмір110.66 Kb.
ТипСценарій

Сценарій літературного вечора

присвяченого творчості Тараса Шевченка
Ведучий 1. Черкащино, краю мій, тебе усі знають.

Як матусю нашу рідну, в віках прославляють.

Бо земля твоя священна – Шевченка родила,

В гаях темних, в садах рясних бунтаря ростила.

Щастя долі не вділила генію людському.

Муштри – кари і кріпацтва, неволі страшної,

Журби також уділили тяжкої, тяжкої…
Ведучий 2. Року 1814 з 26 на 27 лютого (старого стилю) темної ночі, перед світом у селі Моринцях на Звенигородщині, в хаті кріпака Григорія Шевченка блиснув єдиний на все село вогник, народилася панові нова кріпацька душа, а в Україні – її великий поет і художник Тарас Шевченко.
Ведучий 3. Шевченко прожив коротке і вкрай важке життя. Із своїх 47-и років 24 роки був кріпаком, 17 років – невольником у засланнях, під наглядом жандармів і тільки 10 років – вільною людиною.
Ведучий 4. І в цих несприятливих умовах Тарас створив свій безсмертний «Кобзар», написав декілька томів прозових і драматичних творів, став Академіком Академії мистецтв.
Ведучий 1. Колись кобзарями називали мудрих дідусів, що ходили від села до села і, граючи на кобзі, розповідали людям про долю Україну. «Кобзар» - так Шевченко назвав свою першу книжечку віршів. Писав Тарас Григорович про бідних людей, над якими були владні жорстокі пани. Люди, хоч і знедолені, були працьовиті, хоробрі, справедливі і могли б жити щасливо, в достатку. Тож поет і закликав їх на боротьбу за волю. Великим Кобзарем прозвали Тараса Григоровича в народі.
Ведучий 2. Хлопчик ріс мовчазний, замислений. Не тримався хати, а все блукав десь за вигоном.
Інсценівка оповідання С.Васильченка «Залізні стовпи»:

(Стоїть маленький стіл, стільці, на столі мичка, дерев`яна ложка, хліб. Одяг Тараса, батька, брата – білий, полотняний, матері – вишита сорочка, спідниця, фартух, сестрички – вишита блузка, спідничка, стрічкою перев`язані коси, Тарас у солом`яному капелюсі).


Ведучий: Невесела вечеря – зморений батько, зажурена мати, сестричка Катерина, брат.
Сусід: Слава Ісусу Христу!
Всі: Слава на віки!
Сусід: Це тільки вечеряєте? Що так пізно?
Мати: Та у нас клопіт, що й вечеря, не в вечерю: хлопець десь дівся, - зранку як пішов, то й досі немає. Бігали й до ставка, і до греблі, всі бур`яни обшукали – як у воду впав!
Батько (сердито): Догляділи!
Сусід: Нічого, знайдеться. Може заснув десь у бур`яні. Проспиться – прийде.
Мати: Ну й де б їй дітись, вражій дитині?
Ведучий: Раптом чути: «Чумаки! Чумаки!»
Сестричка: А ось і наш волоцюга з`явився!
Брат: Нарешті прийшов!
Мати: Де це ти був?
Батько: Де тебе носило досі?
Мати: Де ти волочився?
Батько: Де ж ти був оце – питаю? Чому не кажеш?
Тарас: Був у полі, та й заблукав.
Батько: Бачили таке? Хто ж тебе привіз додому?
Тарас: Чумаки.
Всі: Хто?
Тарас: Стрінувся з чумаками, питають: «Куди ідеш – мандруєш». А я кажу: «В Кирилівку, треба назад іти. Сідай, кажуть, з нами, ми довеземо». Та й посадили мене на віз. І дали мені батіг волів поганяти.
Батько: Бачили такого? Чумакувати надумав уже! І як воно згадало, що з Кирилівки?
Сусід: Я ж казав, що знайдеться. Такий лобатий, не пропаде.
Батько: Ну, почумакував, тепер бери ложку та й сідай вечеряти.
Мати: Ну, чого тебе понесло в поле? Чого? Як мотає? Наче три дні міного не їв.
(Тарас швидко їсть і пошепки розповідає братові і сестричці, а вони уважно слухають. Мати підслуховують).
Мати: Ви послухайте, що цей волоцюга вигадує, старий того не придумає збрехати, як воно. Каже, що ходив він туди, де сонце заходить, бачив залізні стовпи, що підпирають небо, і ті ворота, куди сонце заходить на ніч. Розповідає, ніби справді сам те є бачив. Ой, Тарасе, що з тебе буде?
Сусід: Всі на кутку кажуть, що з вашого Тараса, мабуть, щось добряче вийде!
Батько: Так!
Ведучий: Восьмилітнього Тараса батьки віддали до дяка в «науку». За найменшу провину карав він своїх учнів різками.
Тарас: Ти взяла

мене, маленького за руку.

І в школу хлопця одвела

до п`яного дяка в науку.

«Учися, серденько, колись

з нас будуть люде», - ти сказала.


Ведучий: Та не довго тривала Тарасова «наука». Несподівано горе випало на долю маленького хлопчика.
Тарас: Та матір добрую мою

Ще молодую – у могилу

Нужда та праця положила.
Ведучий: 20 серпня 1823 року неня його… ще молодою, померла на 32-му році свого віку. На руках удівця Григорія Шевченка залишилось 5-ро сиріт: Микита – на 12-му, Тарас – 10-му, Ярина – на 8-му, Марія – на 4-му, Йосип – на 2-му році. Батько одружується вдруге. Взяв з Моринець вдову Оксану Терещенчиху з трьома дітьми. В родину свого другого чоловіка не принесла вона кохання тихого, життя спокійного. Не заступила вона сиротам Шевченка рідної матері. Років через 20 після цього Тарас напише: «Хто хоч здалеку бачив мачуху і зведенят, той звичайно бачив пекло… Не було години, щоб меж зведенятами не було сварки, бійки, сліз!».
Тарас: І золотої, й дорогої,

Якби ви знали, мені не жаль моєї долі молодої.

А іноді така печаль,

Обступить душу, яж заплачу.

А ще до того, як побачу малого хлопчика в селі.

Мов одірвалось од гіллі,

Одне-однісіньке під тином сидить собі в старій ряднині.

Мені здається, що се я,

Що це ж та молодість моя…

Мені здається, що ніколи воно не бачитиме волі,

Святої воленьки, що так

Даремно, марно пролетять його найкращії літа.

І він не знатиме, де дітись

На цім широкім вольнім світі.

І піде в найми, і колись, щоб він не плакав, не журивсь,

І щоб де-небудь прихиливсь, то оддадуть у москалі.


Ведучий: Мене дуже вразив такий випадок. Мачуха мучила Тараса по-всякому. А тут іще один випадок стався. На постій у хату до Григорія Шевченка поставили солдата. В один із днів він закричав, що зникли його гроші. «Украв Тарас» - гучно оголосила недобра Терещенчиха. Тарас божився і клявся – не винний! Але жодні запевнення не допомагали. Втік. Заховався, знайшли… Ярина розповідала, що Тарасу зв`язали руки й ноги – катували різками. Дізнання тривало три дні, доки знесилений хлопчина не «зізнався». Зажадали, щоб гроші повернув, а де йому їх узяти? Знову били, потім кинули в темну комору. Свої монети солдат одержав: заради цього продали святкову материну спідницю, яку вона заповідала Катерині. А справжній злодій виявився пізніше. Це був син мачухи Степанко, який украв гроші й заховався у дуплі старої верби. Отакий був «гостинець» сироті Тарасу.

Ведучий: А мені запам`яталося таке: в 11-ий рік свого народження Тарас почув від мачухи: «Не жилець твій батько на цьому світі – помре скоро». Заплакав хлопець і вибіг з хати. Як жити сироті? А батько, відчуваючи наближення кінця, давав розпорядження щодо майбутнього свого нехитрого скарбу. Тоді й почули люди від нього: «Синові Тарасові з мого хазяйства нічого не треба – він буде незвичайною людиною: з нього вийде або щось дуже гарне, або великий ледар, для нього моя спадщина або нічого не буде варта, або нічим йому не допоможе…».
Ведучий: Незадовго після смерті матері в 1825 році помер і батько. Смерть батька приголомшила малого Тараса.
Тарас: Там батько, плачучи з дітьми

(А ми малі були й голі),

Не витерпів лихої долі,

Умер на панщині!... А ми,

Розлізлися межи людьми,

Мов мишенята. Я до школи –

Носити воду школярам.
Ведучий: Тарас наймитує в школі, а потім пасе громадську череду. Мине 20 років, і він з болем згадуватиме своє дитинство у вірші «Мені тринадцятий минало».
«Інсценізація вірша «Мені тринадцятий минало»).
Оксана: Чом же плачеш ти! Ох, дурненький Тарасе. Давай, я сльози витру. Не сумуй, Тарасику, адже кажуть, найкраще від усіх ти читаєш, найкраще за всіх співаєш, ще й кажуть, малюєш. От виростеш і будеш малярем.
Тарас: Еге ж, малярем.
Оксана: Розмалюєш нашу хату.
Тарас: Атож. А всі кажуть, що я ледащо, і ні на що не здатний. Ні, я не ледащо. Я буду таки малярем.
Оксана: Авжеж, будеш!
Ведучий: Незважаючи на те, що народився поет у бідній кріпацькій сім`ї і дитинство його було тяжким та безрадісним, малий Тарас ріс допитливим та розумним хлопчиком. Але золотим сонячним промінчиком в безпросвітній темряві була вірна, щира дружба Тарасика і його сусідки Оксани Коваленко.
(Тарас сидить за столом, щось малює. Раптом до нього тихо підкралась дівчинка, закрила долонями очі).
Оксана: Ку-ку! Хто я?
Тарас: Оксана? Оксана! Ти у вінку – найкраща за всіх панянок на світі. А я тобі ще й чобітки справлю із срібними підківками.
Оксана: Із срібними?
Тарас: Із золотими дзвіночками в закаблуках.
Оксана: Золотими? Щоб ні в кого такого не було!
Тарас: А в тебе будуть! І по дзвіночках зразу вгадаю, що ти йдеш!
Оксана: Я без тебе нікуди!
Тарас: І я тебе нікому не віддам…

(Діти беруться за руки)
Тарас: Ми в купочці колись росли

Маленькими собі любились.


Оксана: А матері на нас дивились

Та говорили, що колись

Одружимо їх. Не вгадали.
Тарас: Старі зарані повмирали,

А ми малими розійшлись

Та вже й не сходились ніколи…

(Обоє виходять)
Ведучий: Тарас наймитує, а випаде вільна часина – читає і малює. Вечорами, щоб ніхто не бачив, плаче з горя. Але думка навчитися малювати у маляра не покидає хлопчика. Так він потрапляє до хлипківського маляра. Згодом пан Енгельгардт забирає його до себе в Петербург, і Тарас стає козачком.
(Т.Шевченко. Портрет Енгельгардта 1833 р.)
Ведучий: Щоб мати дворового маляра, Енгельгардт у Петербурзі віддав його на 4 роки в науку до живописця Ширяєва. Там Тарас уперше почав писати вірші. Влітку 1836 він познайомився зі своїми земляками – художником Сошенком, поетом Євгеном Гребінкою, письменником Григоровичем і художником Венеціановим. 25 квітня 1838 року зусиллями друзів, з доброї волі знаменитого художника Брюлова та поета Жуковського молодого поета викупили з кріпацтва.
Ведучий: Пан Енгельгардт запросив за свого кріпака величезну суму грошей: 2500 рублів сріблом. Для викупу Тараса з кріпацької неволі було вирішено намалювати картину і розіграти її в лотерею. Вирішили, що Брюлов для цього намалює портрет поета Жуковського. Далеко не всім відомо, що лотерея розігрувалась у царській родині. Найбільш активну роль у цьому зіграла 19-літня дочка імператора Миколи І – Велика княжна Марія Романова.
(На екрані ілюстрації до сюжету про викуп Шевченка з неволі. «Портрет Жуковського», «Відпускна на волю», Тараса Шевченка).
Ведучий: Шевченко навчається в Академії мистецтв, стає улюбленим учнем Карла Брюлова. Шевченка природа наділила так щедро, що за 2 роки самоуком він встиг багато перечитати і стати надзвичайно інтелігентною людиною.
Ведучий: У 1840 році Тарас Шевченко відсвяткував свій день народження напередодні виходу в світ свого першого поетичного збірника. Складався він і друкувався водній із кращих приватних друкарень Петербургу – в друкарні Фішера. До першого видання «Кобзаря» увійшло 8 поезій: «Думи мої, думи мої», «Перебендя», «Катерина», «Тополя», «Думка», «До Основ`яненка», «Іван Підкова» і «Тарасова ніч».
(Вірш «Минають дні, минають ночі»).
Ведучий: 1840-й рік був щасливим для Тараса і як для художника. За свою першу роботу з живопису масляними фарбами – картину «Хлопчик-жебрак, що дає хліб собаці» - він був удостоєний срібної медалі другого ступеня. Все це його дуже тішило.
Ведучий: За час навчання в Академії Тараса тричі нагороджують срібною, а потім золотою медалями за малюнки з натури та живописні твори.
Ведучий: Однак, незважаючи на радісні події в Петербурзький період життя, думи поета про Україну стають «сумними рядами». Життя на чужині гнітило його. І ось після довгої розлуки, в 1843 році поет вперше відвідав рідну Землю, а в1845 році відбулася друга поїздка в Україну. І що ж він побачив на рідній Землі?
Тарас: І виріс я на чужині,

І сивію в чужому краї,

Та одинокому мені

Здається, кращого немає

Нічого в Бога,

Як Дніпро, та наша славная Вкраїна.

Аж, бачу, там тільки добро, де нас нема.

В лиху годину

Якось недавно довелось

Мені заїхати в Україну,

У те найкращеє село…

Аж страх погано

У тім хорошому селі…
Ведучий: Тарас Шевченко любив і знав історію рідного краю. Багато своїх віршів поет присвятив різним історичним подіям: козацькій добі, Гайдамаччині, Коліївщині.
(Вірш Тараса Шевченка «Розрита могила»)
Ведучий: За бунтарські вірші 33-го Тараса забрали в солдати. І знову довга розлука з рідним краєм. Тяжка солдатська служба, постійний нагляд, заборона писати й малювати, страждання, туга за рідним краєм, хвороба… Але поет не просить помилування. З-під його пера з`являються рядки «Караюсь, мучусь, але не каюсь»…
Ведучий: Співець-патріот Тарас Шевченко і в засланні мріє ще повернутися на Україну, подивитися на зелені ліси, вилити там своє горе. Мрія Тараса про вільне, щасливе життя своїх знедолених земляків – у багатьох його творах.
(Вірш «Україно! Україно! Серце моє, ненько!»).

Ведучий: В останні роки Шевченко написав значно менше, ніж в період «Трьох літ» чи в Орській фортеці на Кос-Аралі – давалися взнаки вимушене семирічне мовчання, кволе здоров`я, поліційний нагляд, особисті негаразди… У 1857 році було написано лише дві поеми – «Неофіти» і «Юродивий» (остання залишилася незакінченою); у 1858 році – п`ять невеликих віршів: «Доля», «Муза», «Слава», «Сон» («На панщині пшеницю жала»), «Я не нездужаю, нівроку»; у 1859 році – одинадцять віршів і одну поему; у 18660 – тридцять п`ять поезій; у 1861 – одну. Але це був урочий час його генія.
(Поезія «Доля»).
Ведучий: 9 березня 1861 року Шевченку минуло 47 років. Привітати поета, який лежав тяжко хворий, прийшли друзі. А 10 березня перестало битися серце великого українського Кобзаря. Тіло Тараса Шевченка було перевезено в Канів і поховано на Чернечій горі. Так заповідав великий поет.
Ведучий: Дорослі, і діти шанують геніального українського поета, художника, борця за волю народу і завжди пам`ятатимуть його заповіти.
Учениця: Я, маленька українка,

Вісім років маю.

Про Тараса Шевченка

Вже багато знаю.

Він – дитя з-під стріхи,

Він – в подертій свиті,

Він здобув нам славу,

Як ніхто на світі.

А та наша слава,

Не вмре, не загине.



Наш Тарас Шевченко – сонце України!

Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка