Розумова відсталість: культорологічний підхід



Скачати 166.88 Kb.
Дата конвертації21.03.2019
Розмір166.88 Kb.
ТипДиплом

Київський університет імені Бориса Грінченка

Інститут післядипломної педагогічної освіти

Міська науково-практична конференція

«Театралізована діяльність

як інноваційна форма соціокультурної реабілітації дітей

із порушеннями психофізичного розвитку»


18 квітня 2011 року
Н. А. Бастун,

провідний науковий співробітник

Інституту психології імені Г.С.Костюка

НАПН України, кандидат психологічних наук



РОЗУМОВА ВІДСТАЛІСТЬ: КУЛЬТОРОЛОГІЧНИЙ ПІДХІД

Розумова відсталість є феноменом, який у нашому суспільстві досі вважається хворобливим станом. Така точка зору ґрунтується на об’єктивних даних медицини та біології про ушкодженість та аномальний розвиток у певних осіб центральної нервової системи. З псевдо-прагматичної точки зору розумово відсталі особи є баластом – вони нездатні ні до створення культурних цінностей, ні до їх адекватного сприймання та розуміння. Вони є утриманцями суспільства, бо отримують пенсії та інші соціальні пільги. Слід зазначити, що при сучасному рівні розвитку матеріальної культури інвалідизація через недостатній рівень розумового розвитку є більш серйозною проблемою, ніж через фізичну неповносправність, адже інваліду «фізичному» сучасні технології дозволяють бути не лише побутово незалежним, але й мати фаховий та соціальний статус на рівні здорової людини чи навіть вище, і таких прикладів можна навести багато.

Загалом наше сприймання розумової відсталості визначається контекстом концептуальної моделі, якою ми керуємось у її розумінні. Як ми вже зазначали, в українському суспільстві на сьогодні ще продовжує домінувати медико-біологічна модель розуміння розумової відсталості, згідно з якою розумово відсталі особи сприймаються як носії психічної патології. Проте впродовж останніх двох десятиріч сформувалася й стала домінуючою інша концептуальна модель – соціальна. Згідно з цією моделлю розумово відсталі особи є соціально вразливою суспільною групою. Задовольнити свої життєві потреби вони можуть лише за умови спеціальної соціальної підтримки, що надається відповідними фахівцями. Таким чином, остання концептуальна модель формує сприймання суспільною свідомістю розумово відсталої особи як такої, що має спеціальні потреби, а розуміння самого феномену інтелектуальної недостатності переходить від понять хвороби, патології у більш загальний контекст соціальних стосунків та статусу осіб з обмеженими можливостями й відтак – з особливими потребами.

Зміна концептуальних моделей розуміння одного й того феномену призводить і до відповідних змін у ставленні до людей, що мають інтелектуальну недостатність, та до розуміння специфічності їхніх потреб.

У відповідності до медико-біологічної моделі, яка на Заході була пануючою з кінця ХІХ століття до 60-х років ХХ-го ст., а на наших теренах – на півстоліття довше, розумово відсталі особи є патологічними істотами й потребують передусім лікування, якщо ж воно неефективне, – то лише гігієнічного догляду. Ця модель зумовила сегрегацію розумово відсталих осіб через те, що вважалося за доцільне утримувати їх у спеціальних закритих закладах – будинках інвалідів, які за своїм режимом подібні до лікарень. Проте такий шлях виявився, по-перше, економічно затратним, по-друге, таким, що ігнорує суто людські потреби не лише самої розумово відсталої особи, а й її родини, насамперед – батьків.

Упродовж ХХ ст. змінилося не лише сприйняття цінності кожної людської долі; суттєві зміни відбулися в розумінні того, хто є відсталим. Не всі аспекти цих змін є на сьогодні достатньо осмисленими, тому оперування неесплікованими поняттями призводить до нечіткості, плутанини через несвідому підміну понять, а за такої ситуації зазвичай немає чіткої картини феномену.

Це спонукало нас до спроби експлікування тих понять, які, на нашу думку, імпліцитно присутні в сучасній суспільній практиці і мають безперечний вплив на розвиток культури.

Процес експлікації – це введення нового узагальнювального поняття для кваліфікації сукупності явищ, об’єктів та їх ознак, спільність котрих не є зовні очевидною. Через відсутність концептуального стрижня ці явища та об’єкти можуть лишатися теоретично «розібраними на частини» й розкиданими категоріями (попри утилітарну ефективність) без відповідного теоретичного узагальнення, що не дозволяє по-новому вибудовувати потрібний фрагмент картин світу і призводить до різного роду неузгодженостей, які не йдуть на користь практиці. З точки зору системного підходу таке узагальнювальне поняття відіграє роль системоутворювальної ознаки, а з точки зору психології процес виділення такого поняття є розумовою дією, що відноситься до рівня абстрактно-логічного, або абстрактно-поняттєвого мислення (яке складає основу сучасного наукового мислення). Завдяки здатності до абстрагування людина може виділяти стійкі ознаки об’єктів, які не завжди є ситуативно очевидними і робити ці ознаки самостійним об’єктом логічного оперування. Згідно з сучасними науковими поглядами, здатність до вичленовування узагальнювальних понять із соціального плину реальної дійсності є еволюційно найвищим рівнем розвитку пізнавальних можливостей людини, а отже, одним з її вершинних культурно-цивілізаційних здобутків. Кожне таке поняття фіксується у слові, при цьому зміна та виникнення нових понять, як правило, не супроводжується винаходом нових слів, частіше вживається відоме слово, але при цьому змінюється його зміст за рахунок розширення семантичної віднесеності..

Скориставшись цією людською здатністю, - здатністю до мислення абстрактними категоріями, - зробимо спробу розглянути еволюцію поглядів на явище розумової відсталості у поняттях зміни концептуальних моделей даного феномену та пов’язаних із цими змінами соціальних наслідків.

Наша спроба експлікації понять відноситься до тих фактів та тенденцій, які можна виявити при ретроспективному розгляді ставлення людської спільноти в різні історичні епохи до своїх неповносправних членів. Ми намагатимемося узагальнити їх у вигляді концептуальних моделей, що у ті часи існували імпліцитно.



Перша модель нами умовно названа архаїчною, оскільки, на нашу думку, вона була поширена в архаїчних культурах. У первісних племенах через обмеженість життєвих ресурсів особи, які тепер би мали статус інвалідів, підлягали знищенню. Це знищення набуло «окультурених» форм завдяки ритуалізації. Залишкові форми цієї традиції поширені у спільнотах античної доби, наприклад, ритуал знищення немовлят фізично слабких чи із вродженими вадами у Спарті. У племен південної Африки звичай фізичного знищення одного з немовлят-близнюків, за свідченням журналіста Лоуренса Гріна, зберігався ще ХХ-му ст. Обряд добровільного самогубства античних греків, що досягли похилого віку, відомий нам з літературних джерел тієї доби. У народів Крайньої півночі ще в ХІХ столітті було поширеним ритуальне вбивство людей похилого віку, які ставали тягарем при кочовому способі життя в умовах полярного клімату.

Не виключено, що сюжет оповідання М. Коцюбинського «Що записано в книгу життя», де описано, як перестаріла мати, не бажаючи обтяжувати убогу родину свого сина, просить відвезти її взимку до лісу й залишити там замерзати, є не просто жестом відчаю, а відлунням архаїчних звичаїв.

У казці братів Грімм «Хлопчик-мізинчик» описується, як батьки, не маючи достатньо їжі для родини, відводять своїх сімох дітей у ліс і залишають їх там. В очах сучасної людини це виглядає як тяжкий злочин, але в середні віки й раніше подібне було звичайною практикою. Через періодичну нестачу харчування його «перерозподіляли» на користь витриваліших, які могли згодом дати нове потомство.

Слід також зазначити, що за часів поширення архаїчних традицій кандидатами на фізичне «відбракування» з громади частіше ставали особи з фізичною неповносправністю, ніж із розумовою. Це зумовлювалося не лише меншою захищеністю людей тієї епохи від фізичних травм, але й, на нашу думку, нижчим за сучасним рівнем «інтелектуального мінімуму», потрібного для того, щоб бути продуктивним членом людської спільності.



Друга модель розумової відсталості – релігійна. У її контексті виникає сприймання розумово відсталих осіб як таких, що знаходяться під захистом Бога. Швидше за все ця модель стала поширюватися тоді, коли матеріальні ресурси суспільства та рівень моральності в ньому вже дозволяли утримувати тих його членів, які самі не могли зробити свого вкладу в добробут родини чи громади. В ті часи вони перебували на спільному утриманні громади села, міста) й відповідно, під її соціальним захистом, маючи статус сільських чи міських дурників. Як правило, їх за найменшої можливості залучали до посильної роботи, що у свою чергу було сприятливим для статусу та загального розвитку таких осіб. Тоді серед громадян поширювалася установка, що ображати розумово відсталих – гріх перед богом та людьми. Якщо бог позначив когось недоумкуватістю, то місія людей – підтримувати божий промисел, щоб така особа прожила своє життя в тій ролі, яку їй призначено «згори». Допомога недоумкуватому члену громади вважалася богоугодною справою, а заподіяння йому шкоди – гріхом.

Третя концептуальна модель – медико-біологічна – імпліцитно виникла в розвинених країнах у другій половині ХІХ ст. завдяки науковому й матеріальному прогресу. Наукові дослідження показали, що в розумово відсталих осіб, як правило, виявляються відхилення в будові та діяльності мозку. Це й стало основою переконання, що розумова відсталість є патологією. Відтоді, як розумова відсталість стала об’єктом медичних досліджень, уявлення про її сутність, різновиди та причини значно збагатилися. Глибоко розумово відсталих осіб почали утримувати у великих госпіталях, де їм створювалися гігієнічні умови та забезпечувався догляд. Особи з легким ступенем розумової відсталості почали відвідувати спеціальні школи з доступним навчанням, а потім – влаштувалися на посильну роботу.

Суттєвим моментом для нашого аналізу є той факт, що осіб з легкою розумовою відсталістю на Заході почали виділяти як окрему групу лише після того, як відбулося введення загальної початкової освіти. Тоді виявилося, що частина учнів не може засвоїти навчальну програму через нездатність до абстрактно-поняттєвого мислення, тобто не може аналізувати та узагальнювати свої враження від явищ і предметів оточуючого світу, виділяючи в них суттєві ознаки, не пов’язані з конкретною ситуацією, у якій вони спостерігаються.

1905 рік можна вважати датою, коли відбулося офіційне визнання підвищення інтелектуального мінімуму, потрібного для адаптації до життя в тогочасному суспільстві. Психолог А. Біне та психіатр Т. Сімон на замовлення Міністерства освіти Франції створили тестову батарею для визначення інтелектуального рівня молодших школярів. З 1911 р. рівень розвитку почали визначати за допомогою IQ – коефіцієнта інтелектуальності. Інтелектуальній нормі відповідав IQ, що дорівнював 100%, а розумовій відсталості – нижче 70%. Причиною підвищення інтелектуального мінімуму саме на початку індустріальної епохи було те, що для роботи на промислових підприємствах стала потрібна значно більша кількість кваліфікованих робітників, ніж на мануфактурах. Підготовка кваліфікованої робочої сили на основі стандартної освітньої бази провадилася значно швидше, тому в індустріальних державах відбулося запровадження масового початкового навчання. У дитячому віці, у ході навчання в початковій школі в переважної більшості людей, а не у обмеженої їх кількості, як раніше, формувалися навички абстрактно-логічного мислення. При цьому виділилася меншість, яка цими навичками не могла оволодіти, стратегії мислення якої залишалися на рівні конкретно-ситуативного відображення дійсності.

Той факт, що підвищення суспільного інтелектуального мінімуму до межі, яка розділяє людей на здатних до абстрактно-логічного мислення і таких, що мислять на наочно-ситуативному рівні, відбулося саме завдяки систематичній освіті, це підтверджують історико-психологічні розвідки О. Лурія, - його відомі Ферганські експерименти.

О. Лурія досліджував селян з віддалених кишлаків Ферганської долини, які за результатами тестувань розподілилися на три групи.

Перша з них – особи, які мали багатий трудовий досвід в умовах майже натурального господарства, були неписьменні й нікуди не виїжджали зі своєї місцевості. Дослідження показали, що вони класифікують предмети у спосіб, дуже відмінний від того, який вважається звичайним для сучасної людини. У методиці «четвертий-зайвий» операцію виділення спільної для предметів ознаки і підведення їх за цією ознакою під одну абстрактну категорію вони вважають позбавленою сенсу. Таку категоріальну класифікацію вони або повністю відкидають, або вважають її хоча й можливою, проте несуттєвою.

Наприклад, дається завдання: з групи предметів «молоток, пилка, поліно, лопата» виключити один зайвий. Відповіді були такими: «Тут лишнього немає, все потрібно для роботи. При посиланні експериментатора на «іншого чоловіка», який вважає, що тут лишнє – поліно, коментарі досліджуваних осіб були такі: «Мабуть, у нього дрова є і через це йому поліно ні до чого» або: «Це тільки божевільний так може подумати, бо якщо забрати поліно, то всі інші речі тут будуть взагалі непотрібні».

Серія «рушниця, пташка, кинджал» коментується так: «Тут нічого не можна забрати, все потрібне - рушниця - щоб застрелити ластівку, а кинджал - щоб її дорізати й зняти шкіру».

Тобто основою узагальнення для людей, чий спосіб мислення сформувався в умовах ведення натурального господарства є «потрібність» предметів для застосування у практичній ситуації, тому ознака «схожості» відступає перед ознакою «корисності» (с. 71). Групування предметів відбувається за домінуючою ознакою практичної взаємодії речей у наочній ситуації, за наочно-дійовим принципом.

До другої групи досліджуваних селян увійшли особи, які відвідували курси лікнепу і були залучені до суспільної праці в сільськогосподарському кооперативі. Вони демонстрували перехідний спосіб мислення, коли предмети класифікувалися і за практично-ситуативним, і за абстрактно-категоріальним принципом, тобто «для себе» і «якщо мене так попросили». Наприклад: «Пилка і поліно не схожі, але в роботі повинні бути разом», «Пташку не можна назвати рослиною, але насправді вона любить сидіти на дереві», але: «Рушницю і кинджал треба покласти окремо від пташки, - у неї є душа, а в них немає».

До третьої групи досліджуваних увійшли молоді люди, які або відслужили строкову службу в армії, або одержали 1-2-річну систематичну освіту і посідали невисокі керівні посади в своєму кишлаку і періодично бували в справах у обласному центрі. У цієї групи досліджуваних конфлікт між двома принципами класифікування розв'язується вже на користь категоріального підходу. Крім того, вони виявляли гнучкість при переносі заданої основи поділу предметів на інші завдання: («Які ще є інструменти?» - відповідь: «Рубанок, ніж, ножиці...») та при зміні основи класифікування: за розміром, за матеріалом, за призначенням. Вони не відчували труднощів при знаходженні відмінності та схожості між предметами, навіть коли ті відносилися до різних наочних ситуацій. Наприклад: «...бідняк і багатій - це люди». У той же час представники першої групи не вбачали нічого спільного між багатієм, «який наказує і їсть, коли схоче» і бідняком, «який має виконувати накази багатія і їсть, коли трапиться».

Всі три означені групи також розрізнялися за рівнем розвитку самосвідомості та уяви. Користуючись сучасною термінологією, можна сказати, що образ «Я» у представників першої групи був майже невіддільним від картини світу і вони були практично позбавлені рефлексивності, а в третій групі образ "Я" вже був сформований і вже неототожнений із суб'єктивною картиною світу, й ці особи були здатні до рефлексії.

Результати тестування першої групи досліджуваних відповідають сучасним діагностичним критеріям помірної розумової відсталості. Хоча про досліджуваних О. Лурія цього не можна сказати, - те, що вони мають нормальні інтелектуальні можливості, видно за протокольними записами. Їхній спосіб мислення швидше відповідає сучасним уявленням про так звану педагогічну запущеність, коли добре розвинена соціальна та побутово-практична компетентність контрастує з низькою здатністю до мислення на рівні абстрактних понять. Це передовсім позначається на розумінні такими суб'єктами сучасної мови. Через контекстну звуженість розуміння змісту багатьох слів розмова педагогічно запущеного та освіченого суб'єктів зазвичай перетворюється на діалог двох глухих і через це нерідко — на джерело конфлікту.

Наведені нами факти ще не означають, що феодальне та давніші суспільства складалися з поспіль недолугих суб'єктів. Широко відомим є вклад у розвиток світової культури видатних людей того часу, твори цих авторів є свідченням не лише їхньої обдарованості і високої освіченості, але й їхньої нетиповості для тогочасного суспільства, й через це - внутрішньої ізольованості. Про це свідчать твори О.Хайама та інших авторів, де вони з гіркотою констатують розповсюдженість войовничого невігластва та непорядності в сучасному їм суспільстві: «Кто следует разуму, - доит быка. Умник будет в убытке наверняка! В наше время доходней валять дурака, ибо разум сегодня в цене чеснока». ([5], С. 108).

За античної та феодальної доби інтелектуали складали малочисленну еліту свого суспільства, основна ж маса, ті, хто виконував тяжку, некваліфіковану фізичну роботу, до освіти й інших культурних надбань не прилучалися. Згадаймо характеристику раба в давньому Римі, - знаряддя, що говорить, - це вже узагальнення абстрактного, категоріального рівня, доступне людям з розвиненим абстрактним мисленням, але більшість рабів такими, звичайно ж, не були. Знаючи з історичних джерел про спосіб їх життя, умови праці та про характеристики, які їм давалися господарями, ми можемо висунути припущення, що для них інтелектуальний мінімум мав бути ще на щабель нижчим, ніж у основної маси робочих людей феодальної пори, про розумові можливості яких ми можемо судити за народними казками, історичними документами, а також за матеріалами історико-культурних розвідок О. Лурія.

Інші літературні джерела свідчать, що ще у XVІІІ-му ст. конкретно-ситуативний рівень логічного мислення був притаманний навіть представникам дворянства Російської імперії, саме тим, хто не одержав систематичної освіти. Наприклад, діалог осіб з різним способом мислення блискуче показаний у фільмі «Формула кохання» режисера М. Захарова. В одному з епізодів юний племінник питає свою тітку: «...для чего человек живет?....», на що вона негайно відповідає: «А это смотря какой человек и смотря в какой губернии он живет. Ежели в Саратовской - это одно, а в Ростовской - совсем другое». I автор, і глядачі, наші сучасники, вбачають комізм цього епізоду у прояві лише індивідуальних особливостей героїв, - прагматизму тітоньки та романтичної налашованості її племінника. Але тут добре видно, як в одне й те висловлювання, - для чего человек живет - літньою жінкою і її юним племінником, який вже читає авторів-романтиків, вкладається цілком різний зміст через різний спосіб осмислення дійсності: ужитково-ситуативний, з одного боку, й категоріально-буттєвий, з іншого.

Якщо ще згадати героя п'єси Фонвізіна «Недоросль» Митрофанушку з його відомими судженнями про граматичні категорії («... Дверь? Котора дверь?... Эта - прилагательна. ... Потому что приложена к своєму месту. Вон у чулана шеста неделя дверь стоит, так та покамест существительна.»), то для нього слово "двері" це - вже узагальнення класу функціонально однотипних предметів, але оперування ще більш абстрактними поняттями - граматичними категоріями - ще недоступне.

З цих позицій інакше сприймається весь твір, - він не є лише сатирою на тогочасних ретроградів, він також є правдивим відображенням різниці в розумових можливостях людей нової та старої формації; тих, що одержали систематичну освіту, і тих, що тримаються за вже віджилий для ХVІІІ-го сторіччя світогляд та спосіб життя.

Отже, підсумовуючи викладене вище, можна твердити, що масова систематична освіта виявилася тим засобом, що дозволив людству зробити крок на вищий щабель інтелектуальної еволюції - набути здатності до абстрактно-логічного мислення не лише для обмеженого кола інтелектуальної еліти, а й для всього суспільного загалу. При цьому стає очевидним, що при кожному кроці по шляху загальнолюдського інтелектуального прогресу лишається щоразу більша група інтелектуальних аутсайдерів, тих, хто через різного роду обмеження у функціонуванні мозку або через соціальні причини не зміг опанувати способів виконання розумових дій, що відповідають сучасному рівню інтелектуальної норми.

60-70-ті роки стали періодом фіналу індустріальної епохи на Заході та її розквіту в колишньому Радянському Союзі. Саме тоді з'явилися та набули поширення такі діагнози, як «затримка психічного розвитку» та «межова», чи «погранична розумова відсталість» і «синдром мінімальної мозкової дисфункції» (як поширена причина перших двох). Це означало появу ще однієї групи аутсайдерів, чий розвиток не відповідав інтелектуальному мінімуму, доступному більшості дітей та підлітків. Виокремлення групи дітей саме за згаданими вище діагнозами було зумовлене реформами загальноосвітніх програм у бік їнього ускладнення (особливо щодо фізико-математичної підготовки), які почалися в Радянському Союзі наприкінці 60-х років ХХ сторіччя. З одного боку, ці зміни були відповіддю на соціальне замовлення держави щодо підготовки висококваліфікованих кадрів для військово-промислового комплексу, а з іншого - ґрунтувалися на реальному інтелектуальному потенціалі тогочасних школярів, більшість з яких з цими програмами справлялися. Ті ж діти, які опинилися «на межі» масової освіти (15-30% від загальної кількості школярів, і половина з них мали ознаки нервово-психічної патології), але ще не підпадали під критерії розумової відсталості, вважалися такими, які за умов підвищеної педагогічної уваги зможуть «вирівняти» свою затримку в розвитку. Частина з них дійсно після школи виявилася цілком адаптованою до життя. Але заслуговує на увагу й той факт, що працівники державної служби зайнятості нині констатують наявність серед своїх клієнтів-безробітних групи осіб, які через низькі, але на межі норми, інтелектуальні здібності та негнучкість поведінки не можуть знайти собі роботу й виявляють низьку здатність до переучування на інші професії. Отже, можна припустити, що на наших очах виникає нова група інтелектуальних аутсайдерів, які потребують соціального захисту й окремої уваги при виробленні стратегії державної соціальної політики.

Підсумовуючи викладене вище, констатуємо, що впродовж історико-культурного розвитку людського суспільства послідовно підвищується рівень його інтелектуальної норми, й відповідно з цим збільшується відсоток «інтелектуальних аутсайдерів» - розумово відсталих осіб, які нездатні до самостійного успішного функціонування у громаді. Водночас можна відзначити й таку тенденцію, як виникнення та вдосконалення системи соціальної протекції згаданим особам, від простої підтримки їх фізичного виживання до створення спеціального розвивального середовища з урахуванням не лише фізичних, а й суто людських їхніх потреб.

Зміни в соціальній практиці та політиці щодо протекції інтелектуальних аутсайдерів суспільства знаходили своє відображення у зміні концептуальних моделей розумової відсталості, що існували спершу в імпліцитному вигляді, а в останні десятиріччя набули експлікованого вигляду.

З нашої точки зору в розвинутих країнах поки що імпліцитно почала реалізуватися така концептуальна модель розумової відсталості, як культурологічна. Доказами цього, на наш погляд, є те, що суспільство розвинених країн уже накопичило чималий соціокультурний досвід щодо адаптування розумово відсталих осіб до достойних форм життя у громаді. Це розгалужена система реабілітаційних та навчальних закладів і відповідна система підготовки фахівців різних спеціальностей (соціальні працівники, психологи, педагоги, медики, реабілітологи різного профілю, у тому числі й драма-терапевти (англ. dramatherapists). Створено агенції для надання різноманітних, послуг особам з обмеженими можливостями, у тому числі, й організації дозвілля. Існують цілі галузі з виготовлення відповідного приладдя, іграшок, книжок, дизайнерських розробок тощо. Є компанії, які виготовляють театральний реквізит і костюми для театральних студій, що складаються з осіб, які мають функціональні обмеження.

Отже, опіка розумово відсталих осіб уже перетворилася на цілу комплексну галузь соціальної практики, яка забезпечується відповідними науковими розвідками, технологічними розробками і до функціонування якої залучена ціла армія фахівців.

Діяльність людей у зазначеній сфері почала знаходити своє відображення в сюжетах кінофільмів та літературних творів, - наприклад, історія життя розумово відсталої дівчини, хлопця, що страждає на аутизм, робота педагогів у школі для глибоко розумово відсталих тощо. Тобто зазначена галузь соціальної практики вже стає об'єктом мистецької рефлексії.

Таким чином, якщо в суспільстві вже створено соціокультурну «нішу» для розумово відсталих відповідно до їхніх життєвих потреб та можливостей, й відповідно, цілу індустрію надання послуг і виробництва товарів, що її забезпечують, то цілком виправданим буде сприймання розумово відсталих осіб у культурологічному сенсі і - не просто як інтелектуальних аутсайдерів, а як історико-культурних реліктів минулих часів, у стосунках з якими інтелектуально краще розвинені суб'єкти виступають вже не лише в домінуючій ролі, - як опікуни-подателі життєвих благ, а й у ролі партнерів по співпраці з освоєння спільного для тих і інших соціокультурного простору.

ЛІТЕРАТУРА


  1. Ануфриев А.Ф. Костромина С.Н. Как преодолеть трудности в обучении детей, -М. 1997

  2. Грин Лоуренс Тайны берега скелетов, - М. 1993

  3. За пределами ухода в сообществе, опыт нормализации и интеграции, - Под ред. Рамон Ш., - Амстердам - Киев 1996

  4. Коцюбинський Михайло, - Твори в трьох томах, - т.З, - К. 1979, -- с. 100 -110

  5. Лирика. Из персидско-таджикской поэзии. М., 1987.

  6. Лурия А.Р. Об историческом развитии познавательных процессов, - М. 1974

  7. Психологический словарь , - Под ред. Зинченко В.ПА., Мещерякова Б.Г., - М.,-1996

  8. Фонвизин Д.И., - Недоросль , - Ленинград , - Изд-во Детская литература, - 1967, с. 63-140



ВІДОМОСТІ ПРО АВТОРА
Бастун Наталія Анатоліївна,

кандидат психологічних наук,

старший науковий співробітник

Інституту психології НАПН України



e-mail:sertan@svitonlaine.com

Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка