Розділ теоретичні концепції особистісного «Я» І проблематика особистісно -орієнтованої психотерапії у сучасній медичній психології



Сторінка3/25
Дата конвертації11.05.2018
Розмір5.22 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25

1.2. Психоаналіз, його деривати та опозиції в сучасній зарубіжній психології й особистісній психотерапії

В якості кроку на шляху подолання методологічної тенденційності ми розглядаємо звернення до проблематики особистісного «Я» як об’єкта прикладання зусиль психологів і психотерапевтів у психоаналізі.

Перш ніж розпочати власне аналіз позначеної проблеми, окреслимо ряд концептуально важливих питань – таких як предметний зміст поняття «клінічна психологія», місце психотерапії і, зокрема, психоаналізу, в загальній структурі клінічної психології, оскільки неможливо розглядати особистісне «Я» пацієнта /клієнта поза концептуальними межами конкретного підходу.

Як відомо, клінічна психологія сформувалася на межі з медициною як прикладна галузь психологічного знання, що її можна застосовувати в медичній практиці. Однак у наш час лишається все ще актуальною дискусія про предметну галузь клінічної психології. Справа в тому, що у вітчизняній традиції зберігається розмитим предметний зміст «медичної» і «клінічної» психології [158]. До того, в англомовних країнах, крім поняття «клінічна психологія», вживається як синонім термін «патологічна психологія» (Abnormal Psychology), що близьке за змістом до «патопсихології». Разом з тим, у німецькомовних країнах термін «клінічна психологія» трактують і розуміють як розділ психології, що досліджує психоемоційну і ментальну специфіку осіб, котрі страждають соматичними хворобами [24]. Крім того, сам термін «клінічна психологія» входив у науковий обіг у різних країнах у різний час. Так, з 1907 року в США – завдяки зусиллям Л. Вітмера – вводиться нова спеціалізація для психологів – клінічна психологія. До того Л. Вітмер мав на увазі тільки роботу, що проводилася щодо окремих випадків і повинна була доповнюватися наданням психологічної допомоги, і не розумів під цим ні медичну психологію, на клініку в розуміння місця, де займаються психологічною діяльністю. В німецькомовних країнах поняття «клінічна психологія» з’являється лише в середині 40-х років ХХ століття. В 70-ті роки У. Шрамль одним з перших у німецькомовних країнах запропонував розуміти клінічну психологію ширше, ніж просто психологію в клініці. Він вводить в обіг нове визначення клінічної психології, виражене через психотерапевтичні методи, близькі до попереднього розуміння психотерапії: «розмовна психотерапія», «клієнт-центрована психотерапія», «поведінкова терапія» [361; 362; 363; 364]. З тих пір названі терміни не тільки міцно утвердилися в професійному вжитку, а й окреслили сферу діяльності власне клінічної психології, як вона розуміється на Заході. Таким чином, предметна галузь сучасної зарубіжної клінічної психології включає особливості психічної діяльності психіатричного і соматичного хворого в їхній значущості для діагностики, лікування, реабілітації і надання психологічної допомоги (застосування знань, технік і методів основних психологічних спеціальностей, а також суміжних з ними дисциплін – таких як глибинна психологія, соціологія і соціальна педагогіка). Подібне розуміння близьке до вітчизняної традиції, згідно з якою клінічну психологію розглядають як галузь медичної психології, яка вивчає особистість хворого на етапах профілактики, лікування і реабілітації, і прикладне значення якої визначається проблемами клініки – психіатричної, неврологічної та соматичної.

Слід зазначити, що одним із завдань клінічної психології (поряд з багатьма іншими) виступає вивчення і створення психологічних методів впливу на психіку людини з лікувальною і практичною метою. Реалізує це завдання психотерапія – невід’ємна складова в загальній структурі клінічної психології. В нинішніх умовах певну складність створює співіснування двох моделей психотерапії: медичної і психологічної, оскільки між ними спостерігається певна конфронтація. Такий поділ сягає своїми коренями в початок ХХ століття і є похідним від різних концептуальних основ, найважливішими з яких виступають, з одного боку, підходи, висхідні до клінічної психіатрії Е. Креппеліна і Е. Блейлера й ін., з другого, – психоаналітична парадигма З. Фрейда і О. Феніхеля [257; 259; 260; 262].

Принципова відмінність методології цих напрямків, що стосується психології і психотерапії особистісного «Я», полягає в тому, що перший належить повністю природничо-науковим емпіричним підходам в їхньому клінічному втіленні, в той час як другий, що «відірвався від клініки» (С.І. Консторум), – герменевтичній, аутистично-символічній (термін М.Є. Бурно) традиції, в якій немає місця диференціальній діагностиці клінічній картині страждання, хоча останнє відкриває великий простір для згуртування спільників-однодумців [38; 39; 98].



У зв’язку з цим можна зазначити, що медична модель психотерапії зводиться до визначення основних симптомів захворювання й усунення причин, що їх викликають. Згідно з такою моделлю лікар-психотерапевт займає позицію експерта, а активність пацієнта обмежується до мінімуму. Психологічна модель орієнтована на спрямування психологічної культури і мислення на допомогу хворим і людям з психологічними проблемами. Відмінною особливістю психологічної моделі є переконаність у тому, що пацієнт самостійно ухвалює рішення, а психотерапевт лише допомагає йому знайти ресурс для зміни і вирішення своїх проблем. Інша справа, що психологічна модель зумовлювалася тривалий час – особливо на Заході – здебільшого психодинамічними підходами. Відповідно до загального уявлення, психологічна модель психотерапії бере початок у психоаналізі З. Фрейда. Насправді це не зовсім так. Досить згадати групову психотерапію за допомогою гіпнозу В.М. Бехтерєва, що тяжіє до початку ХХ століття, або раціонально-сугестивну психотерапію П. Дюбуа того самого періоду. Разом з тим багато зарубіжних і вітчизняних авторів наголошують на значущості психоаналітичного напрямку, вказуючи, що саме в межах психоаналізу сформувалася психологічна терапія як самостійна галузь професійної діяльності [240]. Психоаналіз займає особливе, якщо не провідне, місце у величезному різноманітті підходів та шкіл сучасної психотерапії в зарубіжній клінічні психології. Так, за даними M.Broda і J. Bengel [308], котрі проаналізували роботу 110 клінік у Німеччині, де в аспекті реабілітації широко застосовуються психологічні і психотерапевтичні заходи. Серед використовуваних психотерапевтичних підходів найбільше поширення здобули психоаналіз, біхевіоральна терапія і клієнт-центрована терапія. Водночас дедалі більше авторів твердять про помітне зниження інтересу до психоаналізу з боку саме пацієнтів/клієнтів уже в останні десятиріччя ХХ століття, що пов’язане із загальновідомими його особливостями. З приводу останніх Т.М. Пушкарьова зазначає: зниження інтересу до ортодоксального психоаналізу на Заході викликане потужною альтернативою короткотермінових психотерапевтичних методів [198]. У цілому частка психоаналітиків у сучасному західному психотерапевтичному товаристві становить від 2 % до 5 % від загального числа практикуючих спеціалістів. Таке становище Т.М. Пушкарьова пояснює складністю і тривалістю отримання психоаналітичної терапевтичної освіти. А втім, заявляє Т.М. Пушкарьова, «в наш час визнано ефективність психоаналізу і психоаналітичної психотерапії у пацієнтів, для котрих інші методи виявилися неефективними. Це стосується пацієнтів з граничними формами розладів особистості з супутніми їм афективними порушеннями, тих, хто не може ефективно працювати або ж страждає від неспроможності підтримувати задовільні міжособистісні відносини» [198, с. 101]. В цьому плані варто було б звернути увагу на добре відомий в товаристві клініцистів факт, а саме: існує значний дисонанс в оцінці того, що відбувається з психоаналізом у публікаціях та на професійних форумах і в безпосередньому особистісному спілкуванні спеціалістів/клієнтів, втрату ними інтересу до психоаналітичної процедури, зауваження, що стосуються перебільшеної універсальності цього методу, а також все частіше звернення до суду зі звинуваченнями у втраті часу і грошей – надбання саме конфіденційного внутрішньо групового спілкування професіоналів.

Попри сказане не можна заперечувати, що розвиток саме психоаналізу привів до виникнення різних теоретичних відгалужень і форм психотерапевтичної практики. Одним з найбільш сучасних напрямків психоаналізу вважається інтерсуб’єктивний підхід, що його почала розвивати з кінця 1970-х років група психоаналітиків з США на чолі з Робертом Столороу. В 1987 році побачила світ спільна праця Р. Столороу, Б. Брандшафта і Дж. Атвуда «Клінічний психоаналіз: інтерсуб’єктний підхід», що містила основні положення цього напрямку і критичне переосмислення низки класичних і сучасних психоаналітичних положень. На думку авторів, єдиною реальністю, релевантною і посильною для психоаналітичного дослідження (емпатії й інтроспекції) є суб’єктивна реальність пацієнта, суб’єктивна реальність аналітика, а також психологічне поле, створюване в результаті їхньої взаємодії [238].

Нововведеними і центральними теоретичними конструктами інтерсуб’єктивного підходу є концепція інтерсуб’єктивного поля і поняття конкретизації. Концепція інтерсуб’єктивного поля являє собою процес психічного розвитку як взаємодію суб’єктивних світів, а поняття конкретизації позначає символічні перетворення «конфігурацій суб’єктивного досвіду в події і сутності, які уважаються об’єктивно сприйнятними й відомими» [238, с. 19].

Тим часом основні положення інтерсуб’єктивного підходу такі: 1) предметом психоаналітичного дослідження є психічні та психопатологічні феномени «Я» з афективними смислами, що виражають суб’єктивно організовані переживання власного досвіду; 2) посильність психічних і психопатологічних феноменів для емпіричного психоаналітичного дослідження обмежується методами емпатії й інтроспекції; 3) психічні і психопатологічні феномени неможливо зрозуміти без урахування тих інтерсуб’єктивних контекстів, в яких вони формуються, але й сама якість присутності особи, котра розуміє (або не розуміє), так само є формувальним інтерсуб’єктивним конструктом. В останньому твердженні закладена важлива ідея про те, що переживання формуються і трансформуються в певних інтерсуб’єктивних контекстах, що є, у свою чергу, контекстами розуміння. Правомірне також і протилежне: контекст розуміння є формувальним і трансформувальним середовищем для психічних феноменів.

Інтерсуб’єктивісти розвивають ідею Х. Кохута про те, що емпіричне психоаналітичне дослідження «Я» визначається «межами можливостей інтроспекції й емпатії», і наполягають на потребі відмови від усіх мета психологічних абстракцій, які не тільки не узгоджуються з використанням емпатії й інтроспекції, а й перешкоджають їх здійсненню. Таким чином, вони прагнуть шляхом практичної методологічної рефлексії привести психоаналітичний концептуальний апарат до найбільшої відповідності досліджуваній феноменальній реальності.

Стосовно психотерапії це означає, що психопатологічні процеси не можуть бути локалізовані винятково всередині «Я» пацієнта. Активність аналітика, що організовує, є тим інтерсуб’єктивним контекстом, який істотно впливає як на маніфестацію, так і на згасання психопатологічної продукції пацієнта. Звідси метою психоаналітичної терапії є «розгортання, прояснення і трансформація суб’єктивного світу пацієнта» [238, с. 25].

У зв’язку з цим слід відзначити внесок таких представників психоаналітичного напрямку, як З. Фрейд, О. Феніхель, Ф. Данбар, Ф. Александер, А. Мітчерліх, М. Шур, Т. Сіфнеос й ін., у становлення психосоматичної медицини як самостійної наукової дисципліни. Особливо слід підкреслити важливу роль писходинамічних концепцій у розумінні можливих причин впливу психічної сфери на виникнення соматичних порушень, у розкритті динамічного аспекту психосоматичних захворювань, психологічних механізмів їх формування і функціонування, у вивченні зв’язків між характером психічного стресового фактора і ураженням певних органів.

Одним з ключових понять психоаналітичного напрямку в психосоматиці є запропоноване З. Фрейдом поняття символічної конверсії, за допомогою якого він описав процес вираження в символічній формі соматичних симптомів як витиснутого патопсихологічного матеріалу. Цей феномен зміщення психічного конфлікту та його розв’язання через різні симптоми в ділянці тіла пізніше дістав назву «психосоматизація». Афективний конфлікт, згідно з З. Фрейдом, провокує виникнення істеричного неврозу або, при недостатній зрілості захисних механізмів, психосоматичного захворювання. Однак виникле при цьому запитання про диференціацію конверсійних, невротичних і психосоматичних симптомів, яке сягає своїми коренями ще ранніх відкриттів Ж.М. Шарко, і нині все ще не має відповіді.

Аналізуючи розвиток конверсійних процесів, І. Хірш, приміром, висловив думку про два основних теоретичних підходи до психосоматики: 1) концепція конверсії і 2) концепція еквівалентності. Хірш вважає, що обидві концепції справили значний вплив на психоаналітичні школи в психосоматичній медицині. Основні ідеї «концепції конверсії» вказані вище. Стосовно «концепції еквівалентності» зазначимо, що дифузні вегетативні симптоми, пов’язані з певними емоційними станами, виступають як їх тілесні еквіваленти. При цьому тілесні симптоми, відповідно до концепції, не передбачають легко доступного розуміння їх смислу. Розкриття останнього вимагає спеціальних зусиль [цит. за 23; див також 330; 331].

Разом з тим, на думку більшості послідовників конверсійної концепції, існує логічно зрозумілий, символічно виражений зв’язок між змістом афективного конфлікту і соматичними симптомами. Такий погляд на розуміння змістовного зв’язку між психологічними феноменами і клінічними симптомами з часом набув стійкого характеру головного пояснювального принципу психосоматичної медицини і поклав початок численним дослідженням «психосоматичної специфіки» психологічних страждань при різних захворюваннях.

Значний внесок у вирішення проблематики психосоматичної специфічності зробив Ф. Александер своєю «теорією специфічних для хвороби психосоматичних конфліктів». Згідно з нею будь-яка емоційна реакція завжди супроводжується природними змінами у вегетативній нервовій системі, тобто має свій відносно чітко окреслений соматичний еквівалент. Придушення емоцій, витіснення конфліктних переживань, повне їх усунення зі свідомості призводить до хронічної дисфункції внутрішніх органів, а специфічність клінічних проявів криється у змісті відповідного афективного конфлікту. Таким чином, для кожного психосоматичного захворювання (гіпертонічна хвороба, ішемічна хвороба серця, бронхіальна астма, виразкова хвороба, сахарний діабет, тиреотоксикоз, виразковий коліт, ревматоїдний артрит) характерний, на думку Ф. Александера, свій інтрапсихічний конфлікт, якому відповідають певні емоційні переживання зі своїми соматовегетативними корелятами [8]. Основні положення «теорії психосоматичних конфліктів» Ф. Александера тривалий час справляли значний вплив на розвиток психосоматичного напрямку в медицині.

Ґрунтовний аналіз наукової спадщини Ф. Александера і його послідовників у галузі психосоматичної медицини представлений у статті Я. Бастіаанса. В ній йдеться про значущість його численних публікацій про психосоматичний розвиток особистості, а також представлено психодіагностичну процедуру, в основі якої інтерв’ю та тестування. Ця процедура дає змогу за психологічними характеристиками пацієнта передбачати можливу психосоматичну нозологію – специфічність соматичної симптоматики.

Цей напрямок досліджень продовжили У. Бройтигам і П. Христіан [304; 305]. У результаті клінічних спостережень вони виявили наявність елементів, характерних для того чи іншого психосоматичного захворювання, вже у фізичній схильності. «Хоча концепція психосоматичної специфічності та психосоматичної діагностики особистості упродовж багатьох років критикувалася різними вченими, – пише Я. Бастіаанс, – уявлення про те, що існують свого роду типові або специфічні ядра особистості й захисні настанови, які надають особистості психосоматичних пацієнтів певного колориту і зумовлюють захворювання, так і не було спростоване» [23].

В межах теорії «психосоматичної специфічності» формувалися напрямки, що робили акцент не на приматі психодинамічного конфлікту в природі психосоматичного розладу, як це було у Франца Александера, а на провідному значенні особистісних особливостей для характеру соматичного захворювання. Основоположником цього напрямку є Фландерс Данбар, котра розглядала психосоматичне захворювання як вираження специфічної структури особистості, оскільки емпірично з’ясувала, що соматичні симптоми зумовлені не стільки афективним конфліктом «Я», скільки «профілем особистості». На підставі власних клінічних досліджень вона описала «виразковий», «коронарний», «алергічний», «схильний до пошкодження» типи особистості [216; 267]. На думку Ф. Данбар, емоційні реакції є похідними від особистості хворого, що дає змогу діагностувати і прогнозувати розвиток певних соматичних захворювань залежно від профілю особистості, а також специфічно застосовувати відповідні форми і методи психотерапії.

Ці положення дістали своє підтвердження в подальших дослідженнях, присвячених особистісним особливостям хворих на різні психосоматичні захворювання. В їх результаті встановлено загальні для осіб різної психологічної належності риси, що утворюють своєрідну «психосоматичну особистісну структуру»: серед них егоцентризм, особистісна й емоційна незрілість, парціальний інфантилізм, недостатній ступінь емоційної замученості у те, що відбувається, неспроможність управляти символічними процесами з метою комунікації [7; 10; 12; 13; 17; 18; 21; 37; 43; 58; 79; 102; 148; 151; 156; 162; 204; 215; 217; 266; 276; 292; 301; 309; 331; 340; 341; 342 та ін.].

Тим часом роль і значення окремих особистісних диспозицій у виникненні психосоматичних розладів були описані вже в 40-х роках ХХ століття. Йдеться, зокрема, про теорію «десоматизації – ресоматизації» М. Шур [365]. Згідно з цією теорією схильність до психосоматичних захворювань зумовлюється недостатньою диференційованістю емоційних і соматичних процесів в осіб з явищами інфантилізму. У таких осіб будь-яке емоційне порушення з легкістю трансформується в розлад соматичних функцій, оскільки для них характерне спільне «психофізіологічне переживання», властиве періоду раннього дитинства. Таким чином, причини психосоматичних захворювань, на думку М. Шур, пов’язані з регресією (переходом на нижчий рівень) психосоматичного функціонування, а психосоматичний симптом є результатом ресоматизації функцій Его.

Ідею психосоматичної регресії розвинув А. Мітшерліх у своїй концепції «двофазного витіснення» [349; 350]. А. Мітшерліх подає психосоматичний симптом як результат використання незрілих психологічних захистів – наслідок неспроможності розв’язати конфлікт за допомогою виключно психічних засобів і зсуву в динаміці на тілесні захисні процеси. Вчений заявляє про ресоматизацію досвіду, яка завжди відбувається в два етапи: 1) витіснення емоційного конфлікту і функціонування його на несвідомому рівні; 2) цей процес витіснення спонукає до регресії в поведінці – особливо стосовно патернів взаємодії, які в ранньому розвитку мали найбільшу надійність. Цей процес він назвав «соматизацією», яка за умови хроніфікації психосоматичної події може спричинити структурні зміни в тому чи іншому органі. Таким чином, на думку А. Мітшерліха, формується психосоматичний синдром. Разом з тим французькі психоаналітики П. Марті, М. де М’Юзан і К. Давид [345; 346] встановили цікаву особливість психосоматичних пацієнтів: неспроможність продукувати фантазії, бідність сновидінь і мрій, обмежена здатність до символоутворення в поєднанні з конкретно-предметним мисленням, переважна концентрація на зовнішньому світі. Доповненням до цього є неспроможність до емоційного резонансу і труднощі вербалізації конфліктів, що їх виділив П. Сифнеос у психосоматичних пацієнтів. Подальші дослідження в цьому напрямку дали змогу П. Сифнеосу спільно з Й. Неміа ввести в обіг поняття «алекситимія», що позначає неспроможність сприймати власні емоції й адекватно виражати їх вербально [351; 367]. Саме алекситимія, на думку П. Сифнеоса, лежить у підґрунті психосоматичних захворювань, бо створює конфліктну ситуацію в міжособистісній сфері, оскільки хворі не здатні рефлексувати свій емоційний стан і виявляти емпатію стосовно інших людей, а емоційне напруження трансформується в патологічні фізіологічні реакції.

Заради справедливості зазначимо, що на ефективність психодинамічної психотерапії психосоматичних розладів, що супроводжується алекситимією, вказують і російські автори С.Л. Соловйова і В.Д. Менделевич. При цьому вони заявляють, що ця терапія повинна бути модифікована таким чином, щоб «вона нагадувала роботу з дітьми, коли психотерапевт поводиться як матір, допомагаючи «алекситиміку» в досягненні психологічної зрілості, навчаючи його створенню символів, допомагаючи усвідомлювати, спостерігати й організовувати афекти, працюючи над його дефектним комунікативним стилем» [159].

Подальший перегляд класичних психоаналітичних теорій розширив уявлення про роль особистісних рис і типових внутрішніх конфліктів «Я» у виникненні психосоматичних захворювань. Особистісні диспозиції розглядаються як результат порушення певних періодів вікового розвитку особистості, що в термінах класичного психоаналізу описувалися як фіксація або «застрягання» на відповідному етапі психологічного розвитку. В сучасному трактуванні вони пов’язані зі схемою «епігенезу ідентичності», за Е. Еріксоном. Як внутрішньо психічні конфлікти розглядаються утрата об’єкта, нарцисична травма, агресивний захист [216].

Завдяки подальшим дослідженням у цьому напрямку стала широко відомою теорія «утрати об’єкта» Дж. Енгеля і А. Шмале, відповідно до якої неспроможність адекватно переробляти переживання втрати об’єкта (тимчасова або тривала утрата контакту з емоційно значущими близькими або втрата значущої діяльності) призводить до формування депресивної відповіді, а потім і до психосоматичних порушень [267, с. 24]. На думку Дж. Енгель і А. Шмале, психосоматичні хворі сприймають утрату об’єкта як нарцисичну травму, внаслідок чого у них виникає характерний комплекс «giving up» («той, що припиняється, полишається») і «given up» («припинений, полишений»). Стан «припинення, відмови», що супроводжується таким афективним комплексом, як відчай, безнадійність, горе, сум, почуття непоправної утрати, безпорадність, зрештою призводить до зниження імунітету і виникненню соматичних захворювань. Дж. Енгель і А. Шмале відзначають, що особливо великою є роль аутоімунних механізмів при астмі, коліті, хворобі Крона, онкологічних захворюваннях. Автори вказують на символічне обрання місця виникнення порушення, надаючи особливого значення життєвій ситуації в момент появи захворювання. При цьому Дж. Енгель і А. Шмале визначають основні завдання психотерапевтичного втручання таким чином: 1) з’ясувати, яка саме подія викликала відмову від віри в майбутнє; 2) пророблення цієї події в ході психоаналізу.

Інтерес викликає і концепція голандського аналітика Дж. Гроєна стосовно причин і механізмів утворення психосоматичних симптомів [23]. Поширення психосоматичних захворювань Дж. Гроєн пов’язує з тенденцією дотримуватися заборони на відкритий прояв емоцій. Головна причина виникнення психосоматичних розладів, на думку Дж. Гроєна, криється в соціально змушуваному пригніченні вербальної і нейром’язової експресії афектів, які виникають в результаті фрустрації і наслідки яких позначаються на нервовій та ендокринній системах. Ці висновки ґрунтуються на результатах емпіричного дослідження психосоматичних хворих. Так, Дж. Гроєн з колегами визначили, що поведінку психосоматичних пацієнтів стосовно свого оточення можна охарактеризувати як таку, що відповідає загальноприйнятим нормам і безконфліктну. Інтрапсихічно така поведінка викликає величезне напруження, яке призводить до дисфункції органів, – особливо якщо напруження не може бути виражене через вербалізацію, міміку, жестикуляцію і психомоторику. Таким чином, пригнічена експресія і заблокована комунікація схиляють, на думку Дж. Гроєна, до соматизації.

Такої самої думки дотримується і голандський дослідник Т. Ікскюль, котрий запропонував термін «хвороби готовності» [267]. Готовність він розумів як необхідність експресивного від реагування афекту. Якщо ж таке від реагування виявляється неможливим внаслідок порушення дозрівання або втрати мотиву на підставі витіснення, відбувається перехід емоцій у тілесну реакцію. До того готовність може хроніфікуватися і призводити до зростання активації органних функцій. Формування соматичних симптомів у цьому випадку так само підпорядковується принципу «психосоматичної специфічності». Наприклад, виразка шлунку є наслідком придушення психомоторної озлобленості, а гіпертонія – загальмованої гіперактивності.

Спробу поєднати психоаналітичну концепцію психосоматозів з окремими уявленнями поведінкової і когнітивної психології зробив Я. Бастіаанс. Він розглядає психосоматичний розлад як результат витіснення інтрапсихічних і тілесних репрезентантів переживання, як неспроможність диференціювати тілесні відчуття від образно-символічної представленості почуттів [23]. Я. Бастіаанс уводить в обіг поняття «ідео-емоціо-моторних репрезентантів», у яких представлене переживання як єдність сенсорних, моторних, ідеаційних й емоційних компонентів. При цьому особливого значення для розуміння психосоматичних механізмів він надавав процесу розвитку особистості, а саме: «етапу переходу від дифузного проприоцептивного переживання до переживання в образах і символах», оскільки саме «в цьому переході можуть виникати гальмування і блокування, що сприяють виникненню психосоматичної хвороби» [23]. Поява «блокувань» пов’язана, на думку Я. Бастіаанса, з особливостями формування і подальшого функціонування особистісних структур Его і Суперего, а також з впливом на таке формування зовнішніх соціокультурних факторів. Здатність до придушення і витіснення почуттів, вважає Я. Бастіаанс, закладається в ранньому віці в результаті заборони або несхвалення їх вираження. Витіснення, за Я. Бастіаанс, є наслідком функціонування всіх психоаналітично позначених особистісних структур (Суперего, Его й Ід), а не функцією Его (у вузькому розумінні), водночас воно справляє вплив на формування цих структур і на психосоматичну адаптацію «Я». На думку дослідника, психосоматична адаптація «Я» є «результатом регулювання з боку Его імпульсів потягів, здійснюваного під впливом формування совісті й ідеалів у ранньому дитинстві, фантазій про велич у тому вигляді, в якому вони інкорпоровані в Суперего і здатні при цьому захищати пацієнта в ситуації самотності від пов’язаних з нею емоцій» [23].

На підставі результатів багаторічних клінічних спостережень і досвіду тривалого психоаналітичного лікування психосоматичних хворих Я. Бастіаанс описав типові аспекти психосоматичного розвитку особистості і виокремив специфічні риси, властиві всім психосоматичним пацієнтам. Спільними для них є: надмірно ригідні норми, спрямовані на «правильне» (нормативне) пристосування до реальності, орієнтація на соціальне схвалення, гіпертрофований характер его-ідеалів гіперактивності, права, влади і обов’язку (диспозиції, набуті в результаті формування Суперего; центрованість на себе, труднощі в установленні контактів з іншими, неспроможність до самовіддачі, що виражається в аутизмі, нарцисизмі й егоцентризмі. При цьому спостерігається фіксація на ідеали самостійності («зроби сам»), самоконтролі й незалежності (набуті в результаті формування Его), загальна загальмованість інстинктивної поведінки, надмірна активація поведінкових тенденцій «боротьби» і «втечі» (що виявляється в гіперактивності) на фоні порушення або гальмування лібідозно-акцентуйованого розвитку контактів, а також «неспроможність пов’язувати внутрішні спонуки з образами, символами і словами» (характеристики, набуті в результаті функціонування потягів). Ще однією відмінною особливістю психосоматичних пацієнтів є розмитість меж між Его і Суперего.

Далі дослідник відзначає, що з точки зору психоаналізу «психосоматичні симптоми розглядаються як реакції, зумовлені зовнішньою і внутрішньою ситуацією, в які свій внесок роблять свідомі, перед свідомі і повністю несвідомі процеси переробки і научіння» [23]. При цьому важливу роль при виборі психоаналітичного методу відіграє зовнішня або внутрішня детермінація симптомоутворення і спрямованість свідомості пацієнта (позиційна або рефлексивна, за К. Юнгом). Провідна роль інтрапсихічної ситуації у формуванні психосоматичного симптому слугує підставою для вибору психоаналізу.

Завдання психоаналітика при роботі з психосоматичними пацієнтами полягає, на думку Я. Бастіаанса, у проясненні деяких аспектів психосоматичного синдромогенезу: визначенні способу «репрезентації світу» (поняття Дж. Сандлера) у хворого, ступеня розвитку «репрезентантів Самості» на рівні мислення, мовлення, фантазування і почування, ступеня представленості тілесної складової в цьому репрезентованому світі (або не представленості внаслідок неспроможності усвідомити своє фізичне функціонування).

Отже, психоаналітична терапія справляє вплив передусім на інтрапсихічні репрезентанти, що викликає прогресивні структурні перетворення (зміна емоцій тягне за собою зміну мислення, відчуттів і поведінки), зміни зв’язків між інтрапсихічними репрезентантами. При цьому підкреслюється, що майже всі переживання мають не тільки сенсорні і моторні компоненти, а й ідеаційні та емоційні (відповідно ідео- й емоціо-компоненти). Припускається, що правильне «уявлення про поведінку» спільно з пов’язаними з ним почуттями сприятиме правильній поведінці в реальності. У процесі психоаналітичного лікування психосоматичних хворих Я. Бастіаанс встановив, що психосоматичні синдроми можуть істотно редукуватися завдяки переробці витіснених фантазій. З цього він робить висновок, що для терапії психосоматичних розладів важливо, якою мірою аналітик здатний мобілізувати витіснені почуття. Необхідно, щоб психосоматичний пацієнт міг пережити і опрацювати досвід емоційно, а не тільки раціонально. В протилежному випадку не відбудеться змін у психічному, соматичному і поведінковому функціонуванні. Ухвалюючи рішення про те, якою мірою психосоматичному пацієнту показана психоаналітична терапія, крім усього іншого, слід враховувати ступінь інтроспекції, ступінь здатності оцінювати ефект від своїх рішень проблеми, реакцій або поведінки в зовнішньому світі і вчитися на досвіді [23].

Автор визначає можливості і «показання» для застосування психоаналізу при лікуванні психосоматичних хворих. Чудових результатів вдається досягти , застосовуючи, зокрема, «аналіз конфліктів» за умови, що психосоматичні стратегії захисту, вироблені в дитинстві, не є занадто жорсткими, а первинні конфлікти приступні для психотерапевтичного втручання. До того треба враховувати й особистість хворого та актуальну життєву ситуацію. Я. Бастіаанс вказує на те, що «іноді психоаналітичне лікування характеризується тим, що психосоматична симптоматика перебуває на передньому плані тільки на самому початку», після чого її місце займає звичайна психоневротична проблематика, а подальший психоаналіз відбувається як «звичайний» аналіз неврозів. Для усунення або редукції психосоматичних симптомів, за даними Я. Бастіаанса, найчастіше використовують короткочасну психоаналітичну терапію: до того не лише у формі фокальної терапії, за М. Балінтом, а й у прагматичних формах. У зв’язку з цим Я. Бастіаанс заявляє, що «короткочасна терапія є короткочасною лише з точки зору кількості терапевтичних сеансів (один раз на тиждень або нерегулярні), але не завжди є такою з точки зору тривалості лікування» [23; 281].

Досвід групової терапії психосоматичних хворих детально описаний Г. Віттіхом [381] і Г. Аммоном [12]. Переваги групової терапії психосоматичних пацієнтів полягають у такому: група створює найбільші можливості для пророблення проблематики пасивності і суперництва, для розвитку вербальної і невербальної комунікації, більш зрілих, емоційно адекватних способів реагування та поведінки («пацієнт не може залишатися тут винятковою людиною, як улюблена дитина, якій віддається перевага»). При цьому група виступає як «острівець безпеки».

На завершення огляду праці Я. Бастіаанса зазначимо, що автор виокремлює і низку обмежень психоаналітичного методу при роботі з психосоматозами. Зокрема, у випадку опору психоаналітичному переробленню внутрішніх процесів й усвідомленню почуттів більш ефективною може виявитися систематична поведінкова терапія, хоча позитивні результати і тут так само досить обмежені. У разі опору щодо усунення психосоматичного симптому ефективною є, на думку автора, ЛСД-терапія, яка дає змогу пропрацювати мультикондиційну детермінованість психосоматоза. Якщо ж психосоматичні симптоми мають автоматичний, умовно-рефлекторний характер,то в якості теорії краще використати техніки релаксації, гіпнозу або аутогенного тренування (форми поведінкової терапії), техніки дихальної терапії. Ці техніки можна поєднати з психоаналітичним лікуванням. Автор також зауважує, що неефективність психоаналізу може бути пов’язана з переживанням зовнішніх детермінант симптомоутворення. Втім, результати, отримані багатьма зарубіжними і вітчизняними дослідниками, свідчать про невисоку ефективність психоаналітичної терапії при лікуванні психосоматичних пацієнтів, а то й про цілковиту відсутність будь-якого терапевтичного ефекту. «Успіхи психотерапії в психосоматиці створюють не таке вже райдужне враження. Немає сенсу їх прикрашати: в багатьох випадках результати гнітюче мізерні, а нерідко і зовсім дорівнюють нулю» [23].

За даними П. Сифнеоса, психосоматичні пацієнти є малоперспективними для психотерапевтичного впливу – особливо для психоаналізу [367]. С.Л. Соловйова і В.Д. Менделевич, аналізуючи зарубіжні й вітчизняні публікації з проблеми психотерапії психосоматичних розладів, вказують на ефективність здебільшого симптоматичних методів лікування – таких як гіпноз, аутотренінг, різні релаксаційні методики, бізворотний зв’язок. Послуговуючись власним клінічним досвідом, ці автори заявляють також про невисоку ефективність застосування патогенетичної психотерапії В.М. М’ясищева в клініці внутрішніх захворювань [159].

На можливі причини неефективності психоаналітичної терапії при психосоматозах вказують Х. Томе і Х. Кехеле в фундаментальному керівництві з психоаналізу [245]. Вони відзначають, зокрема, своєрідність клінічного підходу стосовно соматичних захворювань: «Тіло доступне психоаналітичному методу безпосередньо через тілесні відчуття, не стаючи при цьому об’єктом медичного обстеження. Тому для тих психоаналітиків, котрі є за освітою лікарями, тим паче, якщо вони працюють у психосоматичній медицині, важливо не втрачати вміння розпізнавати і лікувати соматичні хвороби … Аналітик має дбати про те, щоб його пацієнти отримували таке саме лікування періодичних або хронічних соматичних захворювань, яке він приписав би в аналогічних випадках для себе або членів своєї сім’ї, тому що таке ставлення – шлях до найбільш доступної й ефективної терапії. Всерйоз сприймаючи соматичні хвороби, замість того, щоб психологізувати їх з безвідповідальністю пан психологізму, і працюючи з суб’єктивною теорією хвороби, яку створив собі сам пацієнт, ми заохочуємо якнайширше розповсюдження психоаналітичного методу. Користь, яку принесе психоаналітик у лікуванні соматичної хвороби, буде набагато більшою, якщо він виходить із суб’єктивного стану й образу тіла пацієнта, а не з хибного розуміння принципу відстороненості й нейтральності» [245, с. 129]. Таким чином, Х. Томе і Х. Кехеле наголошують на необхідності комплексного підходу до лікування психосоматичних пацієнтів, в якому має враховуватися багатозначність зв’язків між психікою і соматикою. Однак ці рівні повинні розглядатися диференційовано, тобто треба включати різні кола інтерпретацій в один клінічний випадок.

За даними Є.С. Смольницької, у Німеччині показником для призначення аналітичної або психодинамічно орієнтованої психотерапії є «психічні розлади, зумовлені серйозною хронічною хворобою» [227]. До того Є.С. Смольницька наголошує на плідному співробітництві в західних країнах клінічних психологів, психоаналітиків з лікарями соматичної практики: «Особливо корисною є участь клінічного психолога у лікуванні таких хворих з соматичними (непсихіатричними) захворюваннями, ведення яких створює складнощі або «загадки» для лікарів – спеціалістів з відповідних захворювань. Клінічний психолог у таких випадках працює не тільки з пацієнтом, а й з колегами-лікарями, допомагаючи їм створювати і підтримувати більш гнучкі відносини з пацієнтом» [227, с. 105].

Тим часом, багато зарубіжних авторів – F. Allerberger, 1997; C. Wallesch, C. Bartels, 1996; J. Mc. Crone, 2004; N. Miller, J.L. Katz, 1989; A. Delahanty, 1978; M. White, 1998 й ін. [227] – вказують на наявність генетичного взаємозв’язку між психоаналізом і неврологією M.White (1998) детально аналізує внесок Ж. Шарко, колеги і вчителя З. Фрейда, об’єднання неврології й психіатрії. Автор зазначає, що діагностика і розуміння Ж. Шарко певних аспектів історії справили вплив на ранній психоаналіз, а його погляди на психопатологію травми позначилися на сучасних концепціях посттравматичного стресу і соматоформного розладу. Історія взаємовідношень психоаналізу з неврологією сягає часу становлення психоаналізу як самостійного наукового напрямку і пов’язана передусім з іменем З. Фрейда. Так, Є.С. Смольницька, аналізуючи праці зарубіжних дослідників, зазначає в своєму огляді: у статті Е. Keegan (2003) показується взаємозв’язок ранніх праць З. Фрейда в галузі психоаналізу з концептуальними досягненнями в неврології останньої декади ХХ століття – зокрема, з працями Paul Flechsig. У роботі R. G. Goldstein (1995) вказується на вплив ідей видатного невролога J.H. Jackson на уявлення З. Фрейда стосовно емоційних детермінант мовленнєвих розладів. Відомий психоаналітик P. Amacher (1974) вважає, що концепція принципу задоволення й інфантильних зон сформувалася у З. Фрейда на підставі його поглядів як невролога. Крім того, саме З. Фрейд описав механізм формування конверсійних симптомів при істерії (сліпоти, глухоти, моторних порушень), афазії і деяких інших неврологічних хворобах, він також запропонував технологію застосування психотерапії до подібного роду розладів [227].

У наш час у західній клінічній психології ставиться питання інтегративного комплексного підходу до лікування неврологічних захворювань, до розуміння клінічної симптоматики як результату комплексу діючих психосоціальних й органічних причин на противагу існуючим і досі протиріччям між неврологічним, психіатричним і психоаналітичним розумінням багатьох неврологічних відхилень. Інтегративний комплексний підхід орієнтований на цілісне розуміння розладів, але з урахування її рівневої диференціації (органічної і психічної), включаючи різні кола інтерпретацій в один клінічний випадок. У зв’язку з цим J. Frommer зауважує, що реалізація тільки органічного або лише психотерапевтичного підходу негативно позначається на результатах лікування. При цьому не слід перебільшувати значення психотерапевтичної допомоги у таких випадках, оскільки застосування психотерапії без координації дій з соматичними спеціалістами часто призводить до лікарських помилок. Так, N. Roth описує випадки, коли багаторічна ізольована психоаналітична терапія конверсійної істерії була безуспішною через істотний внесок неврологічної органіки в симптоматику. Тривала ремісія наставала у цих хворих лише після фармакологічної терапії [227]. У свою чергу, Є.С. Смольницька вказує, що вдала спроба застосування комплексного підходу до лікування неврологічних захворювань висвітлюється у статті J. Frommer (1993), де наведено опис випадків захворювання на блефароспазм, обговорюються проблеми комплексної діагностики, терапії і прогнозу перебігу цього захворювання. У статті M. Franz (1990) підкреслюється значення психоаналізу в лікуванні таких неврологічних хвороб, як істерична конверсія, певні патології екстра пірамідальної моторної системи, люмбаго, ішіасу, цефалгії, епілепсії.

Х. Томе і Х. Кехеле аналізують можливості застосування психоаналізу в терапії неврологічних захворювань лікарями-аналітиками і психіатрами. Автори вказують на те, що тривога провокує появу неврологічних симптомів, внаслідок чого деякі невротичні розлади можуть поєднуватися з неврологічними [245]. Так, фобічні неврози можуть поєднуватися з таким неврологічним захворюванням, як спастичний ревматичний біль у шийних м’язах. Психоаналітична терапія таких випадків захворювання, на думку авторів, здатна знімати комплекс симптомів психологічного, психогенного і неврологічного характеру. К. Томе і Х. Кехеле описують пацієнта, а якого дисморфобія обличчя, імпотенція і torticollis перебували у тісному зв’язку, тобто симптоми зникали у процесі класичної психоаналітичної терапії, а при загостренні стану поверталися так само в комплексі [245].

Посилаючись на дані Х. Томе і Х Кехеле, Є.С. Смольницька вказує на те, що в Німеччині психоаналіз офіційно включений в арсенал методів лікування неврологічних захворювань за умови наявності вагомих підстав для застосування психодинамічно орієнтованої (50-80 сеансів) або аналітичної терапії (240-300 сеансів). Доцільність і тривалість такої терапії погоджується незалежними експертами [227].

В нинішню епоху «доказової медицини» в багатьох публікаціях підкреслюється «недоказовість» ефективності психоаналізу при багатьох формах психічних розладів. Водночас О.Г. Сироп’ятову вдалося зібрати дані сучасних нейробіологічних досліджень, які підтверджують як теоретичні положення психоаналізу, так і його психотерапевтичну ефективність. Зокрема, він наводить низку досліджень, в яких підтверджується психоаналітичне положення про роль дитячої травматизації в психічному розвитку: «кілька наукових колективів підтвердили наявність взаємодії між травмою в дитячому віці і визріванням структур мозку» [239]. D. Perry, R. Pollard, W. Blakeley визначили, що психотравма в ранньому дитячому віці може приводити до змін середнього мозку, лімбічних і стовбурових клітин, а занедбаність і деривація в перші роки життя можуть затримувати розвиток кор. Головного мозку, що виявляється в обмеженні коркової модуляції реакцій лімбічних, стовбурових і середньо мозкових структур [357]. У другому дослідженні J. Bremner, P. Randall, E. Vermetten вивчали наслідки пережитої в період розвитку мозку психотравми. Результати показали, що у людей, котрі зазнали в дитинстві жорстокого фізичного і сексуального поводження, об’єм лівого гіпокампапомітно менший [306]. Фінські дослідники H. Viinamaki, J. Kuikka, J. Tiihonen дістали дані про вплив психодинамічної терапії на обмін біогенних амінів [239]. Клінічний експеримент полягав у такому: у двох чоловіків, котрі страждали граничними розладами особистості та депресією, в результаті обстеження за допомогою одно фотонної емісійної комп’ютерної томографії виявили виражене зниження оберненого захвату серотоніну в середній префронтальній ділянці і таламусі (патологічні зміни знайшли підтвердження через порівняння результатів з томографіями десяти здорових людей). Один хворий пройшов річний курс психоаналізу, другий не отримав ні психотерапії, ні якогось іншого лікування. Через рік повторне дослідження показало, що у пацієнта, котрий пройшов річний курс психодинамічної терапії, рівень серотоніну такий самий, як і у здорових людей. У пацієнта, котрий не отримував лікування, обмін серотоніну не змінився. Оскільки цей пацієнт не отримував психотерапевтичної допомоги і не приймав жодних препаратів, є підстави для припущення, що саме психодинамічна психотерапія сприяли нормалізації обміну серотоніну [375]. Разом з тим, беручи до уваги чисельність вибірки, виникає запитання про правомірність такого висновку.

У зв’язку з розумінням глибинних психодинамічних механізмів функціонування психіки й ефективності надання психотерапевтичної допомоги, особливий інтерес викликає вивчення експресії генів. Сучасні нейробіологічні дослідження показують, що процеси пам’яті й научіння забезпечуються саме через різну активність (експресію) генів у нейронах головного мозку – зокрема, завдяки транскрипційній функції генів, тобто завдяки здатності гена спрямовувати синтез окремих протеїнів. У цьому питанні Т.М. Пушкарьова і О.Г. Сироп’ятов посилаються на дослідження Е. Кендела, які свідчать про те, що зумовлені научінням зміни в експресії генів викликають, у свою чергу, зміни в системі нейронних зв’язків: приводять до їхнього збільшення або скорочення; а процес транскрипції гена залежить від середовищ них факторів і регулюється їх впливом [334; 335].

Про значення середовищ них факторів свідчать й експерименти на приматах, проведені L. Rosenblum і M. Andrews [359]. Ці експерименти підтвердили психоаналітичну теорію про те, що порушення на ранніх стадіях можуть викликати психопатологічні порушення у більш пізньому віці. В результаті тривалого дослідження вони з’ясували, що дитинчата макак, виховані тривожними матерями, виявляли знижену здатність до соціальних взаємодій і мали в колонії «підлеглий» статус – до того ж, такі прояви виникали лише у підлітковому віці. Вказані поведінкові зміни, за даними авторів, супроводжувалися також порушенням обміну серотоніну і норадреналіну. Таким чином, L. Rosenblum і M. Andrews науково довели (оскільки вплив генетичних факторів нівелювався через випадковий розподіл дитинчат щодо матерів), що головною причиною виявлених змін були розлука з матір’ю та її тривожність.

У зв’язку з цим О.Г. Сироп’ятов твердить: «Регуляція експресії генів соціальними факторами робить усі тілесні функції, включаючи всі функції мозку, сприйнятливими до соціальних впливів, які на біологічному рівні опосередковуються зміненою експресією специфічних генів у специфічних нервових клітинах специфічних ділянок головного мозку. У людей можливість модифікації експресії генів шляхом научіння особливо ефективна» [239]. Якщо розглядати психотерапію як форму научіння, то засвоєння інформації в процесі лікування може привести, на думку Е. Кендела, до змін експресії генів, трансформуючи таким чином силу синаптичного зв’язку. В свою чергу, Г. Габбард вказує на можливість модифікації імпліцитної пам’яті за допомогою психотерапевтичних втручань [325]. Таким чином, психотерапія, на думку Е. Кендела, може викликати зміни в синапсах головного мозку людини, які можна зафіксувати за допомогою спеціальної апаратури: «психоаналіз, досягаючи стійкого успіху в зміні відносин, звичок, свідомої та несвідомої поведінки, насправді реалізує свій вплив через експресію генів, яка приводить до структурних змін головного мозку. Ми стоїмо перед реальною можливістю того, що у міру вдосконалення технологій одержання зображень головного мозку, вони використовуватимуться не тільки для діагностики різних невротичних захворювань, а й для спостереження за процесом терапії» [335].

Тим часом О.Г. Сироп’ятов наполягає на тому, що нейробіологічні дослідження підтверджують ефективність психоаналітичного методу лікування. Він стверджує, що «ця ефективність пов’язується з процедурною і декларативною пам’яттю. З. Фрейд підкреслював, що все, про що пацієнт забув, повторюється в його взаєминах з психоаналітиком. Сучасні дослідження пам’яті дають змогу перевести концепцію З. Фрейда на сучаснішу мову. Рінні відносини прихильності, що інтерпретуються як перенос, інтерналізуються і кодуються як процедурна пам’ять. Психологічний захист можна описати як форму процедурного знання, яка закодована в регулюванні афективних станів, пов’язаних з інтерналізованими об’єктними відносинами. Декларативна пам’ять, що включає такі феномени, як переконання й очікування, так само буре участь у формуванні переносу у відносинах з психотерапевтом. Деякі з цих переконань й очікувань діють поза свідомим і отже, є імпліцитними або прихованими декларативними спогадами» [239, с. 69].

В зарубіжній клінічній психології майбутнє психоаналізу як наукового напрямку і психотерапевтичної практики вбачають в об’єднанні його з нейробіологією і когнітивною психологією для подальшої роботи з вивчення психіки – передусім для дослідження пам’яті та бажань.

Розглядаючи проблему ролі і значущості психоаналізу в сучасній зарубіжній клінічній психології, не можна промовчати про ті напрямки психотерапії, які постулювали себе як прямі антиподи традиційного психоаналізу, зокрема, і психодинамічної терапії в цілому. Йдеться, безумовно, про декілька психотерапевтичних шкіл, які мають завдячувати своїм походженням феноменологічній і екзистенціальній філософії, так само як і гештальт-психології, яка найчастіше асоціюється з іменами В. Келера і В. Рубіна: клієнт-центрована психотерапія К. Роджерса, гештальт-терапія Ф. Перлза, психосинтез P. Ассаджолі, Dasein-аналіз Л. Бінсвангера і йоготерапія В. Франкла. Незважаючи на те, що кожний з названих напрямків претендує на власну місію і свою роль у сучасній психотерапії, кожний з них має широке коло симпатизантів і послідовників, у контексті розгляду нами цієї проблематики безсумнівною є одна обставина: всі вони без винятку вважали своїм обов’язком і правом починати свою діяльність з протиставлення власних постулатів, а то і з прямого спростування основних положень психоаналізу. Зауважимо, що кожному з вказаних напрямків присвячена величезна кількість літератури.

У зв’язку зі спрямованістю нашого дослідження на розв’язання практичних завдань психологічної та психотерапевтичної допомоги пацієнтам з хроніфікуючими і тяжкими соматичними захворюваннями, ми навмисне не вдаємося до детального аналізу нюансів, властивих названим школам і напрямкам, враховуючи, втім, їх відомі досягнення в психотерапії і разом з тим розуміючи, що серцевину їх діяльності становила і становить ідеологія анти психіатричного руху. На продовження цієї думки ми можемо констатувати безсумнівний факт: як на початку психоаналіз виступав у якості анти клінічного напрямку, так і жоден з опозиційних дериватів сучасної зарубіжної психотерапії не подолав цю його вихідну позицію. Таким чином, ті зарубіжні напрямки психотерапії, в яких аналізується особистісне «Я», позначені ідеологічним, філософським, а також теологічним обтяженням, що виводить зміст їх діяльності далеко за межі такої медичної психології, якою вона традиційно розумілася вітчизняною теорією і практикою.

Наразі підіб’ємо підсумки. Аналіз психоаналітичних підходів відновної терапії «Я» показав, що у розглянутих нами дослідженнях різні спроби, о сходять до ідей батьків – засновників психоаналізу, відзначаються настійливим прагненням до віднайдення передусім тих підтверджень, які зміцнювали б переконаність авторів у їх власній аксіоматиці. Тим часом справжня проблема полягає в тому, щоб шукати не стільки підтвердження, скільки нові, клінічно значущі факти і феномени, що належать і до психотерапії в цілому, і до реконструктивної психотерапії, зокрема. Бо реальна, неупоряджена клінічна практика створює набагато більший простір для запитань, ніж для впевнених і точних відповідей. Крім того, сучасної медичної психології не можуть прямо не стосуватися положення Єреванської декларації про послідовне просування принципів доказової медицини – зокрема, про розробку протоколів ведення пацієнтів, клінічних рекомендацій і, головне, про прийняття адекватних клінічних рішень [71].

В умовах політичного переважання прагнення до підтвердження і пояснювального трактування вироблених у психоаналізі феноменів та понять доцільно звернутися до проблеми каузації в розумінні психологічних детермінант особистісних порушень, що належать до хворобливих станів організму.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка