Розділ теоретичні концепції особистісного «Я» І проблематика особистісно -орієнтованої психотерапії у сучасній медичній психології



Сторінка12/25
Дата конвертації11.05.2018
Розмір5.22 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   25

4.2. Особистісні передумови психологічного протистояння кризовим станам та переживанням.
Загальновідомими є чинники, що викликали значну дестабілізацію життя широких мас населення України в останні роки. Це стосується різних сторін і суспільного буття, і аспектів особистісного життя людини. Збройне протистояння на південному сході, значне зубожіння населення, відсутність зрозумілої загальнодержавної політики в інтересах трудівника, погіршення епідеміологічної обстановки, що відбувається на тлі подорожчання чи не у три рази лікарських препаратів тощо – все це і багато інших факторів переводять проблему стресостійкості та подолання життєвих криз особистістю із суто теоретичних розмірковувань у пряму практичну проблему, від вирішення якої, в кінцевому підсумку, залежатиме доля самої нації. Своєрідність сучасної соціально-економічної та соціально-політичної ситуації зумовлена тим, що цих детермінант життя людини й самих по собі було б досить, щоб зруйнувати особистісне життя. Але й від власне особистісних криз ніхто людей не гарантує: як у благополучні роки, так і у роки соціально-політичних катаклізмів. Ось чому вирішення саме психологічних проблем, що додаються до вищевказаних, а затим перетворюються і у самостійні сутності, що каузують подальший патогенний вплив як на саму особистість, так і на оточуюче середовище, вимагають тверезого аналізу й своєрідного перебору тих психологічних ресурсів, які є в розпорядженні кожного з нас, принаймні тих з нас, хто не хоче й не згоден виступати з позиції виключно жертви, а, долаючи власну віктимність, повинен знайти і власні ресурси для подолання негативних наслідків життєвої кризи.

Відомо, що віктимна позиція не просто деморалізує особистість, вона підриває її екзистенційний потенціал, розхитує, або навпаки, напружує захисні механізми, формуючи психогенні реактивні й невротичні реакції, смисл яких полягає в руйнуванні ієрархії життєвих цінностей і пріоритетів. Діапазон особистісних порушень внаслідок кризових явищ досить широкий: від стокгольмського синдрому, коли жертви насильницьких дій, зокрема заручники, починають ототожнювати себе із злочинцями і до індоктринованих приватними засобами масової інформації громадян, які всупереч власним інтересам підтримують ворожих їм політиканів. І це тільки в психосоціальному просторі. Якщо ж торкнутися особистісних аспектів життя, то й тут починаючи з конфліктів з друзями чи членами сім’ї, не кажучи вже про суперечки у соціальних мережах, ми зустрічаємося з одним і тим же явищем: особистість, яка не здатна піднятися до суб’єктного способу буття у світі, вимушена задовольнятися, подобається це їй чи ні, роллю агента як знаряддя чиєїсь іншої діяльності, суб’єкт якої може ставитися до тієї чи іншої людини як до об’єкту, або ж і просто як до витратного матеріалу.

Проблема, таким чином, полягає в тому, що життєва криза детермінується як обставинами життя, соціальною ситуацією, так і внутрішнім особистісним конфліктом. Якщо перший аспект ставить людину перед необхідністю так чи інакше реагувати на нові обставини, то особистісна криза зумовлює необхідність переструктурування завдань, пов'язаних з творчим пристосуванням внутрішньої ієрархії структурних компонентів особистісного «Я» до нового способу дій, або й до нарощування нових, таких, що досі були відсутні в її життєвому досвіді особистісних структур І ті, й інші причини, що індукують кризу, перш за все руйнують систему її ідентифікацій, сукцесивність та цілісність образу «Я», «Я-концепцію», унеможливлюючи тим самим власне життєвий процес у попередніх його формах. Отже, проблема насправді має багатобічні виміри: психологічна допомога постраждалим від кризи у відновленні їхньої суб’єктності шляхом подолання деструктивних форм поведінки та деструктивних емоційних станів; розробка та опрацювання психопрофілактичних засобів перешкоджанню пагубних впливів кризи на особистість; нейтралізація соціально шкідливих інтервенцій у специфічне довкілля (насамперед, підлітки, юнацтво та престаріли громадяни).

Розглянемо можливості та позиції сучасної психології щодо вказаної проблематики. Наш вихідний постулат полягає в тому, що життя – як соціальне буття людини, так і індивідуальне буття особистості – це випробування. Розглядати особистість як певну константу, як це було прийнято в класичному психоаналізі, або зрікатися особистості, як це прийнято в класичному біхевіоризмі є безумовно редукціоністською помилкою. Особистість як певна психосоціальна якість людини, як набута людиною здатність діяти згідно певним, високим, культурним нормам і відстоювати ці, підкреслимо, високі норми як життєві принципи є мінливим не просто феноменом людського світу, а саме онтосом, тобто сутнісним сущим цього світу. Не вдаючись тут і зараз в багатоаспектність детермінацій, що так чи інакше впливають на процеси становлення й розвитку особистісного «Я», вважаємо за необхідне підкреслити: особистість воднораз існує як певне емпіричне утворення, як система мотивів, вмотивованих ставлень, цілепокладань і спонук у сукупності із тим чи іншим рівнем розвитку здатностей (функціональних органів) до реалізації цих устремлінь. І в той же час особистість є позапсихологічним – це принципово - соціокультурним феноменом, стосовно якого можна стверджувати, що таким чином через дану тут і зараз людину, що сягає особистісного рівня розвитку, діє дух часу, дух епохи, тобто особистість є воднораз трансцендентним, таким, що важко піддається визначенню, недоступним для емпіричного дослідження, але реально діючим чинником, здатним каузувати ті чи інші соціальні явища. На наш погляд, будь-який емпіричний психологічний аналіз живої людської особистості, який редукує трансцендентні рівні життя особистісного «Я» до суто емпіричних чи суто ідеологічних концепцій є безумовно непродуктивним, оскільки як емпіричне дослідження, так і ідеологічно-концептуальні пояснення призводять дослідника саме до тих висновків, які вже заздалегідь задані чи ідеологічною концепцією, чи вузькими емпіричними міркуваннями. Наведемо тривіальні, але красномовні приклади першого й другого. Так, існують цілі фоліанти психоаналітичних інтерпретацій творчості, згідно яких, скажімо, подавлений статевий потяг подається як джерело поетичного натхнення, завдяки славнозвісному механізму сублімації. Або коли складну й суперечливу постать непересічної людини описують, користуючись абеткою шкільного курсу психології, соціології чи навіть популярної психіатрії: темперамент, епілептоїдний розлад особистості, типовий представник інтересів селянства тощо. Разом з цим при цьому ніхто ніби не помічає, що мільйони людей можуть належати до епілептоїдного типу особистості чи до селянства, але це аж ніяк не позначується на смислах їхнього життя, чи, тим більше їхніх здобутках та досягненнях. Не говорячи вже про те, що не існує жодних доказів, що подавлений статевий потяг слугує умовою чи механізмом креативності. Принаймні, постаті Гьоте, Пушкіна чи Висоцького – яскраво спростовують подібні забобони.

Ці, на перший погляд, дещо абстрактні міркування видаються нам важливими саме в тих випадках, коли психологічний аналіз покликаний з’ясувати конкретні чинники, важелі, словом, ресурси самодетермінації особистості в складних умовах кризових явищ суспільства і обставинах особистої кризи конкретної людини. Продовжуємо думку: життя є постійне випробовування людського «Я», постійне змагання особистості за себе і за ті, позаоособистісні, трансцендентні цінності, в яких вона втілюється, і які втілюють у собі смисли її буття. Що ж виступає центральним моментом у цих життєвих випробуваннях?

Це – особистісна криза, сутність якої, на наш погляд, полягає в тому, що особистість емпірична, чи, що набагато гірше, трансцендентна особистість в тому різновиді свого існування, в якому вона опинилася в даних обставинах, в даному хронотопі буття втрачає здатність долати смислові, ціннісні, екзистенційна перешкоди на життєвому шляху і опиняється на порозі втрати власного буття.

Як відомо, психологія розрізняє різні види криз. Принаймні на рівні термінологічного апарату можна констатувати широке розмаїття та неоднозначність відповідних термінів: «духовна криза», «екзистенційна криза», «життєва криза», «моральна криза», «криза смислу життя», «криза ідентичності», «вікова криза», «криза професійного розвитку», «особистісна криза», «криза смислу», «криза безглуздості» і т.п. Крім того, існують поняття, що позначають феномени, нерозривно пов'язані з проблемою кризи особистості: «внутрішній конфлікт», «внутрішньоособистісний конфлікт», «екзистенційний вакуум», «переживання», «кризова ситуація» і ін. [3; 4; 5; 6; 7].

Найбільш широко дослідженими та такими, що мають певні традиції теоретико-методогічного обґрунтування, можна назвати такі види криз: кризи вікового психічного розвитку; життєва криза, яка зумовлена травматичними подіями; криза стосунків або групова криза, яка розглядається в аспекті сімейних відносин, груп, колективів, організацій, а також з етнічних і релігійних позицій тощо; професійна криза, що характеризуєтся як нетривалий в часі період кардинальної перебудови професійної свідомості, який зумовлює зміну вектора професійного розвитку; невротичний криза, яку часто позначають через внутрішні захисні механізми, похідні від основного конфлікту, які створюють суб'єктивне відчуття безвиході і тупика, призводять до дезадаптації особистості; духовна криза, яка пов'язана з проявом в ході розвитку людини неусвідомлених проблем, які спрямовують її до трансцендентних переживань, що в підсумку призводить до зміни сприйняття і мислительних процесів; смисложиттєва (екзистенційна) криза, що переживається людиною як втрата особистістю сенсу в житті, своєї ідентичності, автентичності. Слід додати, що криза духовна та криза смислу життя можуть ототожнюватись. Нерідко дослідники в основі духовної кризи ставлять проблему сенсу життя, і оскільки духовний розвиток ґрунтується на моральних якостях людини, її ціннісних орієнтаціях, вірі, любові, мотиваційній спрямованості, то їх дисгармонія може бути передумовою виникнення смисложиттєвої кризи [див. 1; 2; 4; 8; 12; 13; 14; 17]. Систематизація сформованих уявлень про причини і умови виникнення смисложиттєвої кризи дозволяє виділити три його психологічні різновиди: а) криза безглуздості, яка наступає через відсутність сенсу в житті і неможливості його відшукати; б) криза втрати смислу, яка породжується втратою сенсу життя в критичній ситуації і неможливістю його відновити; в) криза неоптимального сенсу життя, яка виникає внаслідок прийняття особистістю сенсу життя з неадекватними змістом та структурно-функціональними властивостями і неможливістю його продуктивно реалізувати.

Джерелом виникнення кризи особистості в зарубіжній психології розглядаються як внутрішні конфлікти між структурними елементами особистості, так і неузгодженість між внутрішнім і зовнішнім світом особистості. Відправною точкою у виникненні кризи переважно вважається будь-яка неординарна, найчастіше негативна подія або ситуація, що порушує звичний уклад життя людини і ставить під загрозу її цінності і смисли або навіть життя. Сама криза є поворотним моментом у житті людини і може мати як деструктивний, так і конструктивне значення для процесу розвитку і становлення особистості. В історії вивчення кризи особистості в зарубіжній психології можна позначити традицію, в рамках якої дослідники підходять до вивчення кризи з позиції кризової ситуації. Для вітчизняної психології загально прийнятим, можна сказати, є розуміння, що власне криза, як перелом і протиріччя є необхідною умовою і показником розвитку особистості і може бути зумовлена як зовнішніми, так і внутрішніми чинниками, які поєднуються в переживанні особистості [2; 4; 5; 13; 15; 16]. Якщо говорити про певні підходи до проблематики кризи, спираючись на сучасні теоретичні та дослідницькі роботи, можна виділити наступні: фрустраційний, де криза співвідноситься зі станом фрустрації і незадоволеністю людини собою і своїми взаєминами з оточуючими; трансформаційний (особистісно орієнтований), в рамках якого ситуація стресу супроводжується переглядом уявлень про себе і про світ і особистісною перебудовою, що носить як позитивний, так і негативний характер; трансцендентний (життєво орієнтований), де криза виступає поворотним пунктом, точкою зміни в розвитку людини та її життя (див. [5]).

Переживання особистістю кризового події поряд з виникненням гострих негативних емоцій відчаю, депресії містить внутрішній потенціал особистісного зростання, який полягає в мобілізації життєвої активності особистості, в розумінні й прийнятті себе, в переосмисленні власного життя, в формуванні нових зв'язків, у включенні глибинних резервів психіки, в кінцевому рахунку – в пошуку людиною сенсу життя, якщо вона опинилися в кризовій життєвої ситуації, яку вже неможливо змінити.

В сучасній літературі досвід істотних позитивних змін у житті людини, що є результатом боротьби з життєвою кризою, прийнято називати посттравматичним або стресіндукованим особистісним ростом (див. [19]). Обидва поняття відображають здатність людини до особистісного росту в процесі подолання стресової або кризової ситуації. Стресіндуковане та посттравматичне зростання може виявлятися: а) у набутті більшої життєвої сили, оскільки людина може розкрити в собі невідомі до цього їй самій психічні та фізичні можливості, що дозволяють сформувати нові життєві стратегії та розширити діапазон поведінки; б) у психологічній готовності до подолання екзистенційних перешкод, оскільки завдяки досвіду ефективного опанування кризи людина стає не просто краще підготовленою до подальших важких ситуацій, але й менше до них схильною); в) у екзистенційній переоцінці, оскільки в результаті боротьби за повернення внутрішньої гармонії, людина може отримати досвід духовного перетворення, що передбачає, зокрема, більш виражене переживання наявності сенсу і мети в житті і більшу задоволеність життям в цілому.

Певний інтерес становлять роботи українських психологів останніх років: І.Л. Лясковської, В.В.Кириченко, А.В.Овсички, Л.О.Шевченко, І.М.Щербакової та ін., де глибоко й всебічно розглянуті духовні, професійні, вікові, смислотворчі та інші виміри цього складного явища. Отже, на сьогоднішній день досить повно описана феноменологія особистісної кризи, позначені етапи його розгортання, психологічні, фізіологічні та поведінкові прояви, а також пускові механізми (Р.Ассаджиолі, Ф.Ю.Василюк, С. Гроф, К. Гроф, В.В.Ільїна, Т.Йоманс, Е.Йоманс, О.В.Кружкова та Я.Н.Нєфагина, І.Л.Лясковська, О.С.Огнєв, А.В.Овсичка, О.В.Хухлаєва, І.М.Щербакова, K.J. James and B.E.Gilliland, A. R. Roberts, R.G. Tedeschi and L.Calhoun, E. Wainrib and E.L. Bloch та ін.).

Однак, незважаючи на велику кількість емпіричних досліджень, присвячених різним аспектам вивчення особистісної кризи, проблема далека ще від остаточного рішення. Існують суперечливі погляди на саме визначення особистісної кризи, не визначені її межі. Поняття особистісної кризи використовується у надто широкому сенсі. У зв'язку з цим під визначення «особистісної» потрапляють всі кризи індивідуального життя (екзистенціальна, психологічна, життєва смислопороджувальна і таке ін.), що утруднює методологічні підходи до конкретного аналізу. Недослідженим також залишається чи не найголовніший момент у подоланні кризи, а саме роль суб’єктності, що, на наш погляд, вирішальним чином впливає на її перебіг і результати цього перебігу.

Розглянемо саму феноменологію суб’єктності як центральну ланку особистісного «Я», і як етапний момент подолання життєвої кризи. У якості основних стадій суб’єктогенеза виділяють:



- прийняття людиною на себе відповідальності за невизначений заздалегідь результат своїх дій;

- переживання можливості реалізації різних варіантів майбутнього, своєї причетності до побудови образу бажаного результату і своїй здатності реалізувати бажане (прояв себе як суб'єкта цілепокладання);

- реалізацію можливостей, що відкриваються у вчинених з власної волі діях - прийняття відповідального рішення про завершення дії (прояв себе як першопричини, суб'єкта закінчення дії);

- оцінку результату як особистісно значущого новоутворення, детермінованого власною активністю (прояв себе як суб'єкта доконаної дії).

За дефіцитарності будь-якої із стадій суб’єктогенеза людина буде вважати себе об'єктом маніпуляцій, які здійснюються без врахування її бажань або навіть всупереч їм. Це може породити відмову від використання набутого досвіду під приводом його малоцінності або невпевненості в своїх силах (див. [11, с. 102-104]).

Отже, в основі суб’єктності лежить, перш за все, суб’єктогенез, тобто становлення здатності особистості до самодетермінації, до оволодіння самою собою як такою інстанцією, що здатна відповідати за власні вчинки і виступати автором власних дій, тобто такою інстанцією, що здатна каузувати і творити дійсність так само, як вона витворила себе.

І тут ми підходимо чи не до найтрагічнішого моменту всієї цієї проблематики, до моменту, натяк на який був зроблений у перших рядках тексту, а саме: до проблеми психологічних ресурсів особистості. Точніше навіть до того беззаперечного факту, що коли мова заходить про конкретне емпіричне «я», то часто-густо в реальному житті ми, психологи, зустрічаємося з сумним фактом, коли особистісне «Я» конкретного індивіда не має трансцендентного виміру, тобто коли людина є просто соціальним індивідом, що виконує певну роль чи певні команди, але не є особистістю. Ця людина виступає як соціальна функція, як похідне від групи, організації, натовпу, і, позбавлена звичних зовнішніх детермінацій, опиняється в ситуації самої справжньої життєвої кризи, оскільки функціонування цієї соціальної одиниці поза межами звичних соціальних детермінант стає неможливим. Людині буквально нічим жити, оскільки її буття не є продуктом її суб’єктності. Саме в такій життєвій, але «безособистісній» кризі індивід починає втрачати гідність, почуття самоповаги, власні смисли життя, відчуває себе непотрібним, вдається до наркотичного або алкогольного отруєння, чи, навпаки, безпідставно, згідно з дією компенсаторних механізмів хибного самоствердження, вимагає для себе якихось надзвичайних пільг та почестей, продукує і розвиває рентні установки, словом, патологізується, перетворюючись у пацієнта наркологічних відділень чи психіатричних служб, замаскованих під психологічні послуги. В чому ж ми вбачаємо роль і місце саме психології у попередженні й подоланні життєвих криз?

Перш за все, безперечно, у розвитку суб’єктності, тих її сторони, які доступні для власне психологічного впливу. Психологічно суб’єктність, по-перше, виявляється як інтернальність. Далі суб'єктність виявляється як довільність стосовно до власних переживань, а також як незалежність (нон-конформізм) стосовно стосунків, вчинків і дій як інших людей, так власних. Суб’єкт дії не може бути знаряддям нічиєї іншої дії. Він є господарем власного життя. Ще однією стороною суб'єктності є здатність до самодетермінації. В залежності від того, якою стороною проблеми, чи на якому рівні виявляється проблематика в цій царині, й визначає конкретні завдання для психологічної та психокорекційної роботи. Адже у спрямованості психологічної роботи на вказані аспекти суб’єктності і розкриваються перспективи роботи над саморозуміням, самоусвідомленням, самоприйняттям. Тут можуть ставитися задачі особистісного розвитку, задачі нарощування рівня осмисленості власного життя, забезпечення психологічних умов для цілепокладання, з’ясування трансцендентних координат орієнтації особистості в світі і аж до проектування бажаного майбутнього тощо. Вибудовуючи діалог з конкретною людиною, маючи на перспективі її смислогенез, психолог тим самим опредмечує, матеріалізує її віртуальні фантазії у конкретні плани й програми життя, привчає її до психологічного аналізу соціальних, економічних, смислових та особистісних наслідків підсумків конкретних рішень і їх реалізацій. В процесі такої роботи психолог підшукує ідеальні зразки постатей з культури людства, що можуть служити своєрідними маяками (орієнтирами) і водночас опорою (підтримкою) на складному шляху до себе, до того себе, якою і повинна стати власне ця людина, жива й неповторна, у випробуваннях власної долі і життя. Слід підкреслити, що саме образ ідеальної фігури, так би мовити ідеальна референтна постать, ідентифікація з якою виступає проміжним, але важливим моментом життєствердження особистості, становить окрему дослідницьку проблему в сучасній психології життєвих криз та розробці стратегій їх подолання. Саме тут, у розкритті механізмів вільного внутрішнього діалогу особистісного «Я» з різними іпостасями себе, у розкритті власного потенціалу суб’єктності і криється неабиякий потенціал психологічної науки у її прикладному застосуванні задля здійснення місії подолання проблем життєвої кризи особистості.

Особистісне “Я» для цілої низки психологічних дисциплін виступає предметом і дослідження, і діяльності. Ось чому вивчення психологічних закономірностей та умов функціонування цього психосоціального утворення становить стійкий інтерес для психологів. Розглянемо деякі теоретичні передумови аналізу особистісного Я, в основі яких лежить передовсім свідомість як основний чинник утворення Я.

Як першу таку теоретичну передумову ми виділяємо питання про граничну пояснювальну основу феномену особистісної свідомості, тобто про ті одиниці, що складають свідомість, з якими може й повинен працювати психолог.

Такі складові особистісної свідомості виділяються у літературі, залежно від наукових напрямків, то у вигляді установок, атитюдів, спрямованостей, ціннісних орієнтацій (у соціальній психології та соціології), то у вигляді системи мотивів, особистісних смислів або конфліктних смислів (у загальній психології), то у вигляді когнітивних або афективних (емоційно-ціннісних) утворень, «Я-образів» (у сучасних зарубіжних феноменологічних та інших напрямках). Можна бачити, що вибір граничної пояснювальної основи феномену особистісної свідомості, побудова змістовної понятійної системи, що відображає відповідну їй психічну реальність, цілком визначається теоретичним та концептуальним апаратом, який прийнятий у тій чи іншій конкурентній галузі психології або суміжної науки.

Отже, для розв’язання питання про граничну пояснювальну і, в той же час, орієнтуючо-змістовну основу феномена особистісної свідомості, як і самосвідомості, ми можемо йти будь-яким із вказаних шляхів: чи то шляхом слідування концептуальним схемам різних наукових напрямків та галузей, чи то шляхом власного наукового пошуку у розв’язанні задач, що стоять перед нами. Ми надали перевагу цьому, іншому шляху. І один з аргументів на його користь – той практичний інтерес, практична потреба, яка й надихала дане дослідження.

При цьому ми виходимо з відомих положень О.Ф.Бондаренко про те, що у центріпсихотерапевтичних інтервенцій, що стосуються власне психокорекційної, психопедагогічної, психотерапевтичної роботи знаходиться особистісне «Я», психічний стан та пов’язані з ним переживання. І перше, з чим психолог стикається у своїй практичній роботі з людиною – це її переживання. Незалежно від предмета переживання (потреба, емоція, фізичний стан) саме переживання, як психічний феномен (від психофізіологічного стану до складного духовного акту), є цілісною реакцією або дією, або складною інтегральною діяльністю людини й становить відносно незалежний компонент функціонування психіки і, отже, свідомості. Співвідносне, очевидно, з такою базисною підсистемою істоти «людина» як «організм», переживання опредмечує в собі, у відображеній та соціально презентованій формі, саму вітальність людини, її здатність та готовність до активного відображення дійсності. Переживання є у своєму первинному, чисто організмічному породженні процесуальний стан, що виникає внаслідок відображення світу та взаємодії з ним. Переживання є, далі, ні що інше як саме психічний прояв життєвості індивіда, воно онтологічне, і, тим самим, переживання як найяскравіша, найбільш відчутна психічна подія може стати, та й стає одним з найбільш ранніх об’єктів усвідомлення, складаючи потім основу самосвідомості на етапі самопізнання. Переживання як психічний феномен мислиться нами як співвіднесення людини у її цілісності (хоча й на органічній, вітальній основі) зі світом у прагненні бути в світі, бути самим світом, його живим втіленням. Переживання, отже, є вихідний момент психічного буття людини, передумова й водночас умова розгортання психічного буття як такого – від психофізіологічного стану організму до все більш високих й значущих відображень особистісного буття людини.

Проте для того, щоб це вихідне переживання як переживання буття свого «Я» могло розгорнутися й трансформуватися у власне людські прояви особистісного, духовного життя, необхідні, очевидно, певні направляючі, певні змінні, які трансформували, одухотворювали б первинне переживання «Я», тобто дали б людині усвідомлення цього переживання та його різноманітних втілень.

Такими направляючими є ті психічні утворення, які співвідносні з підсистемою «соціальний індивід» та виступають первинно у вигляді заданих індивіду ззовні регламентацій його соціальної життєдіяльності, інакше кажучи – ідеологем, представлених у вигляді різних норм, приписів, правил, що трансформуються у соціальні установки та ціннісні орієнтації, які, у свою чергу, представлені свідомості індивіда як ідеономія, тобто як більш-менш систематизована сукупність ідеологем. Ідеологеми можуть існувати у свідомості як у семантичному, зі своєю парадигматикою, словесно-абстрактному вигляді, так і у вигляді чуттєвих образів. Отже, на цьому рівні вибір граничної одиниці аналізу визначається виключно науковими прихильностями або приналежністю автора до тієї чи іншої школи, напрямку. Або, якщо це не спеціальне дослідження форм репрезентації дійсності у свідомості, – індивідуальними схильностями дослідника. І все ж варто відзначити спільну основу, що об’єднує в собі абстрактно-вербальну та чуттєво-конкретну форми представленості дійсності у свідомості. Це – значення. Саме значення і є тією граничною для даного рівня свідомості (а насправді – проміжною, за походженням соціальною, а за існуванням у свідомості індивіда вже ментальною), пояснювальною одиницею в аналізі феномену свідомості. Значення як співвідношення того, що означує, (слова, символу, образу, знаку) з означуваним (предмет, норма, ідея). І ця гранична пояснювальна одиниця аналізу у нашій роботі має особливу галузь застосування – не лише як засіб дослідження ідеономії індивідуальної свідомості, але, головним чином, як центральний момент дослідження «Я» соціального індивіду. Значення розуміється та застосовується нами як поняття, означуваним (змістом) якого є «Я» індивіда, а тим, що означає, – його індивідуальні ідеологеми. На цьому рівні, отже, відкриваються способи функціонування ідеологем, їхній зміст та, тим самим, розкривається психологічний механізм самокерування, соціально задана і така, що функціонує індивідуально, система дій, діяльності індивідуальної свідомості – образна або вербальна, яка слугує «передаточним механізмом», через інтеріоризацію, у відтворенні соціумом суспільних форм свідомості в своїх членах. Саме цей рівень функціонування індивідуальної свідомості та самосвідомості є у наш час одним з найбільш досліджуваних як у феноменології, так й у когнітивній психології. На цьому рівні вивчається складна динаміка утворення, функціонування системи «Я» через образні та вербальні уявлення людини про саму себе. Тут індивід як соціальний індивід виступає складною системою, що опосередковує форми суспільної свідомості, здатною, залежно від притаманних йому психологічних (ментальних, перцептивних та ін.) особливостей до створення власної картини світу, проте у межах значень, що задаються соціумом. Ідеономія індивіда виступає тут як індивідуально привласнена та трансформована ідеологія – у самому широкому розумінні цього слова.

Нарешті, особистісний рівень визначення пояснювальної основи феномену свідомості передбачає якісно інше психічне утворення, одиницю, що конституює саме особистісне буття людини і, відтак, її свідомість – смисл. Якщо джерелом первинного переживання-стану є сама вітальність, факт життя організму, джерелом смислу як особистісного утворення є персоналізовані, тобто привласнені й при цьому трансформовані, піддані ретельній селекції, найвищою мірою індивідуалізовані у процесі глибоко особистісного переживання ставлення. Смисл, виступаючи як трансформоване у процесі персоналізованого переживання ставлення, перетворюється сам у джерело особистісних та трансперсональних переживань, що визначають тепер вже не організмічну вітальність, як на рівні переживання-стану й не ідеологічну приналежність соціуму в силу інтеріоризації ідеологем, а особистісний неповторний, унікальний спосіб буття «Я», його одиничну заданість життю, а у вищих своїх проявах – глибинну духовну основу особистісного буття як моменту загального життя світу. Умовами смислогенезу є персоналізація, тобто процес появи та зростання якості суб’єктності «Я» у соціального індивіда, з» явлення особистісної самосвідомості, а також переживань, що її супроводжують. Іншими словами, умовою смислогенезу є персоналізований соціальний індивід, котрий виріс у переживаннях свого особистісного буття до здатності саморефлексії, ототожнення себе зі світом у цілому та проектування свого соціального буття. Іншими словами, індивід, що переростає у особистість завдяки смислогенезу перш за все етичного спрямування. Смислогенез і є центральний та вершинний момент існування особистості, ознака особистості як персоналізованого індивіду. Переживання буття свого «Я» як буття, рівновеликого буттю світу, утворює квінтесенцію смислу «Я», а його здатність втілення в життя і є суб’єктність як така, або ж власне особистість, найвищім проявом якої є ідеогенез, тобто породження нових, особистісно та соціально цінних смислів; смислів, що конституюють не лише саме особистісне буття даного індивіду, що дає переживання особливої, неповторної цінності свого «Я», але й насичує потребу у цьому переживанні інших людей. Зайвим було б наголошувати при цьому, що найвищі вияви суб’єктності за своєю суттю й становлять саме етичний атрибут, етичний вимір особистісного буття.

Як неодноразово у публікаціях та усних доповідях підкреслював О.Ф.Бондаренко, саме рівень задоволеності відповідної потреби (організму, соціального індивіду, особистості), потреби переживання самого факту свого буття у світі як цінності і визначає вихідну одиницю, «клітинку» феномену свідомості, «клітинку» двоїстої, онтологічної та когітальної1 природи: стан-образ; ідіологема-конструкт; ставлення-смисл. Самий же спосіб функціонування тканини свідомості складає те, що називається особистісний тип, або стиль особистісного буття, описаний неодноразово й різними термінами у літературі, наприклад, у аналітичній психології: сенсорний (з його принципом задоволення); раціональний (з його принципом реальності); етичний (з його принципом цінності) та безпосередньо-афективний (з його принципом інтуїції), – у той час як суб’єктність, ця міра або якість особистості відображає, позначає здатність її перетворити самий принцип свого особистісного буття на певну умову життєдіяльності, адекватну чи неадекватну, таку, що допомагає або, навпаки, перешкоджає розгортанню, опредметненню персоналізованого індивіда у світі внаслідок його смислогенезу. Зрозуміло також, що про власне особистісні смисли, зокрема про смисл «Я» можна говорити лише на рівні персоналізованого індивіда. Ми виходимо саме з іиз позицій. З розуміння того, що персоналізація соціального індивіда, розкриття адекватної цьому рівню особистісної самосвідомості та розвиток суб’єктності і є, власне кажучи, центральна наукова та прикладна задача соціальної психотерапії, особливо коли йдеться про психологічну й психотерапевтичну допомогу пацієнтам, що страждають на соматогенію, оскільки, на наш погляд, тут річ у тому, що потрібно забезпечити, так би мовити, оновлену персоналізацію особистості у нових умовах життя.

При цьому постає питання: чим насправді є переживання, незалежно від свого рівня вияву2? Зрозуміло, що для психолога, який повинен працювати з особистісним «Я» пацієнта, впливати на нього, а той відчуває, зазнає цього неоднозначного й не завжди адекватно усвідомлюваного впливу, особистісне «Я», що є предметом його психологічної, психотехнічної роботи – є зовсім не тим, чим є переживання та власне «Я» для клієнта. Воднораз, як добре відомо, самому психологові доводиться спеціально викликати ті чи інші переживання у пацієнта, і його власне «Я» при цьому може зазнавати досить інтенсивних, насичених емоціями станів, відносно яких у професіонала не може бути жодних непорозумінь, хоча, у свою чергу, пацієнт може потрапити в ситуацію недостатньої ідентифікованості або неправильного атрибутування переживань психолога, що, в свою чергу, створює певні труднощі у психотерапевтичній практиці. Отже, виділивши переживання як вихідну одиницю, ми не можемо почати з нього безпосередньо. Необхідно визначити зовнішній, матеріальний, буттєвий корелят переживання, його онтологічну передумову. Такою передумовою згідно теорії відображення, не може бути ані переживання, ані навіть сама людина, бо, як відомо з часів Гегеля, свідомість не творить світ, вона лише відображує його. Як онтологічну передумову переживання ми виділяємо сукупність обставин, що призводять до події, тобто до зміни status quo деякої реальності, чи то суспільної, і тоді це – ситуація, чи то ідеальної (знаково-образного генезису), і тоді це – ідеогенез. Якщо ситуація є реальна, речова подія зсередини обставин, то переживання є ментальною подією зсередини суб’єкта діяльності, пов’язаною зі спробами оволодіти ситуацією, трансформувати її або самого себе в ній.

Звідси випливає перший принцип, або перша умова організації соціопсихотерапевтичної особистісно-розвиваючої практики. Це – подіє- вість, психологічний вплив подіями .

Отже, першим методичним, точніше, психотехнічним принципом організації психотерапевтичної роботи є принцип подієвості, що «запускає» різного рівня переживання у тих, хто знаходиться в психотерапевтичній ситуації.

У спеціальній літературі є достатньо описів різноманітних технік, у яких реалізується цей принцип, хоча нам відома лише одна робота, де він сформульований відносно розгорнуто, нехай і у дещо іншому, традиційно-педагогічному плані: як «гострі моменти», «вибухи», «потрясіння» (А.С. Макаренко), іншими словами – як емоційне насичення занять за допомогою різноманітних засобів – від групового тиску до представлення тем або іншим способом зворотнього зв’язку.

Хотілося б підкреслити, що у нашому розумінні принцип подієвості є не стільки умовою емоційного тиску на учасників соціопсихотерапії, скільки умовою їх психологічної сенсибілізації, умовою підвищення їх сензитивності до інших і до себе, до їхніх взаємин.

Тому тісно пов’язаним з даним принципом є наступний, який ми назвали «принцип квантування психічної активності» (від фіксування комунікативної дії учасників до реєстрації найбільш скороминущої реакції, стану, інтенції до дії, навіть символічної). Цей принцип – принцип квантування активності – дозволяє шляхом розгортання у часі звично згорнутих автоматизованих дій досягти, по-перше, перетворення звичайних, часто неусвідомлюваних комунікативних актів, у психологічній події з переживаннями, що їх викликали, та, по-друге, дає можливість презентувати свідомості та самосвідомості індивіда той аспект психічної діяльності, поведінки, який і слугує предметом психологічної роботи при вирішені психотерапевтичних задач. Принцип квантування активності у сукупності з принципом подієвості дозволяє виявити, переструктурувати ще один важливий аспект переживання: його часовий параметр. Розгортаючись разом з переживанням активності, переживання набуває іншої суб’єктивно презентованої часової реальності. Підвищення значущості того, що відбувається (принцип подієвості) у сукупності з дробленням автоматизованих дій, що, навпаки, призводить до їх психологічного укрупнення у свідомості учасників (принцип квантування активності) дозволяє створити ефект уповільнення часу, за якого наростаюча інтенсивність переживань учасників соціопсихотерапії дозволяє їм за астрономічно короткий час пережити настільки важливі емоційні потрясіння, пов’язані з ідеогенією та ідеогенезом, що у цьому процесі й відбуваються трансформації свідомості, необхідні для подальшого особистісного розвитку.

Вказані психотехнічні принципи, на наш погляд, поряд з ще одним – принципом онтологізації психічних явищ – або, за термінологією Ю.М. Ємєльянова, «натурною матеріалізацією соціально-психологічних феноменів, що вивчаються», складають психотехнічний базис, тобто основу побудови діючих впливів. Подієвість, укрупнення дій, концентрація часу та матеріалізація ідеального (суб’єктивного) – це й є у найзагальнішому плані психотехнічна основа психологічного впливу у соціопсихотерапії.

Ця психотехнічна основа, складає, однак, лише методичний каркас роботи, у той час як самий її зміст пов’язаний з вирішенням особистісної проблематики учасників, що має безпосереднє соціальне значення, бо ніде так яскраво не проявляється залежність ставлення людини до інших від його ставлення до себе, як у спілкуванні. Отже, ще раз перелічимо основні змісти задач, що вирішуються при цьому.

1. Задачі розвитку суб’єктності «Я».

З часу операціоналізації у психології поняття «суб’єктність» у відомій концепції та, відповідно, тесті І. Роттера на екстернальність – інтернальність в його зміст, в основному, філософський, було внесено значну частку уявлень про активність особистості, на відміну від традиційних біхевіоральних схем поведінки за типом S-R.

У небагатьох роботах вітчизняних психологів, що стосуються цієї проблеми явно надається перевага філософським позиціям у визначенні того, що таке суб’єкт, і суб’єктність як якість, як свідомий вияв продуктивності не лише по відношенню до власних психічних процесів, а й стосовно особистісного буття в цілому.

Взята у суто психологічному аспекті, проблема суб’єктності має, на наш погляд, такі сторони:

А. суб’єктність як інтернальність;

Б. суб’єктність як продуктивність по відношенню до своїх власних переживань;

В. суб’єктність як незалежність (некомформність, незнаряддєвість) у соціальних та між особистісних стосунках;

Г. суб’єктність як здатність самовизначення. Залежно від того, з яким рівнем або стороною проблеми суб’єктності.

В залежності від того, з яким рівнем або стороною проблеми суб’єктивності працює психолог, ця проблема «розгортається» до клієнта чи то у вигляді проблеми саморозуміння, самосвідомості (А, Б, В), чи то у вигляді задачі на опанування собою, своїми переживаннями (Б), чи то у вигляді задачі на особистісний розвиток (Г). Звідси – специфіка роботи психолога.

У позиції А: забезпечення умов для саморозуміння (зворотній зв’язок, тестування, груповий тиск і т. ін.).

У позиції Б: психотерапевтична допомога у процесах переживання шляхом нарощування запасу осмисленості індивідуального життя людини, «підвищення осмисленості життя».

У позиції В: психокорекційна робота у процесі немедичної психотерапії шляхом переживання, переробки затриманих в силу тих чи інших причин стереотипів, шаблонів поведінки по «поверненню людини до самої себе», до усвідомлення цінності свого «Я», своєї особистості, робота по персоналізації особистості.

У позиції Г: психологічне консультування, при якому психолог виступає як alter ego клієнта, у глибокому, резонансному спілкуванні запускаючи через процесу самооцінювання особистості ідеогенез та смислогенез, що ведуть до проектування та реалізації персоналізованою особистістю свого подальшого особистісного буття.

Задача розвитку суб’єктності є, очевидно, центральною у особистісно-розвиваючому комунікативному навчанні, у той час, коли задачі, вказані нижче, знаходяться по відношенню до неї у підлеглому стані.

2. Задача забезпечення прийняття «Я-перцепції».

На рівні соціального індивіда, як відзначалося у главі одиницею аналізу та, відповідно, психокорекційної роботи є значення, ідеологема, яка виступає у вигляді образних або вербальних когнітивно-афективних конструктів. А ідеономія (сукупність ідеологем), у якій представлений індивід самому собі (образ «Я», концепція «Я» ), слугує предметом психокорекційних впливів. Проте поряд із «Я-концепцією» та «Я-образом» даний рівень включає у себе і «Я-перцепцію», тобто сукупність тих конструктів, у яких відображується та фіксується лице (імідж) соціального індивіда в системі значень інших соціальних індивідів. «Я-перцепція» є проекцією образу або концепту людини на систему ідеономії інших людей, так само як і проекція цих ідеологем на образ індивіда, що сприймається. Особливою психологічною задачею виступає при цьому забезпечення прийняття особистістю її «Я-перцепції», розширення її концептуального, «значеннєвого» або феноменологічного, перцептивного поля з тим, щоб включити до процесів переживання людиною свого «Я» на цьому рівні ті, можливо, нові або неприємні, або несподівані для неї значення, які можуть так чи інакше при неадекватному до них ставленні деформувати образ чи концепцію «Я», наприклад, шляхом підсилення механізмів психологічного захисту, шляхом захисної ідеогенії, тобто навмисними, але неусвідомлюваними спробами сховатися за систему ідеологем, мотивуючи свою поведінку зовнішніми вимогами, або зовнішніми інтересами і т. п.

Але ще більш важливою видається нам проблематика, що стосується впливу саме на найвищі рівні суб’єктності особистості – на її етичні смисли. Адже, саме сукупність і якість етичних смислів особистості й складає такий рівень її персоналізації, який іменується духовністю. Дослідження, проведені в Міжуніверситетській лабораторії консультативної психології свідчать, що специфіка етичної свідомості візантійського культурного ареалу відрізняється такими рисами, не враховуючи які неможливо адекватно будувати психотерапевтичну роботу. По-перше, в структурі свідомості носія візантійської духовної культури не представлені поняття й логіка вигоди (зиску). По-друге, архетипічною рисою візантійської руської ментальності є споглядальність й есхатологізм, а не прагнення до якоїсь ситуативної прагматичної мети. По-третє, в нашій ментальності вищу етичну цінність становить категорія “любов”, а не, скажімо, “свобода”, як у католицькому чи протестантському культурному ареалах. По-четверте, категорія обов’язку як обов’язку передовсім колективного (перед сім’єю, колективом, суспільством), а не індивідуального (скажімо, вижити за будь-яку ціну) формує стійкі контури чи, точніше, обрії особистісного буття. Усвідомлення цих етичних вимірів рідної культури, що складалася впродовж тисячоліть, є справжньої запорукою побудови ефективних моделей психотерапії саме в руслі вітчизняних соціокультурних традицій.

І ще один, безумовно, не найлегший для реалізації аспект психотерапії, а саме деонтологічні принципи психотерапевтичних інтервенцій стосовно пацієнтів з соматогеніями. Відомо, що в історії людської культури вся сукупність етичних міркувань поділяється на три основні концепції: утилітарну, чи прагматичну, коли моральне пов’язувалося й пов’язується з ідеєю досягнення мети будь-якою ціною, з ідеєю корисного. Гедоністичну чи задоволення, коли ціннісні смисли пов’язувалися з насолодою. Та етику контракту або служіння, що вимагає від людини понад усе виконувати свій обов’язок і служити ідеалам та цінностям навіть всупереч своїм ситуативним потребам.

З якої ж етичної, тобто деонтологічної позиції так концепції, що за нею стоїть, повинен взяти взяти за основу медичний психолог, що надає психологічну чи психотерапевтичну допомогу постраждалим від соматогеній? Етику прагматизму, етику задоволення чи етику служіння?

Хоча зараз в засобах інформації слову “прагматичний” і приписується позитивний смисл, вважала б за потрібне зауважити, що не тільки для власне медичного середовища, а й для суспільства в цілому ця сукупність етичних теорій видається надто проблемною. Проблемною саме через те, що вона позбавлена достоїнства універсальності, оскільки таїть в собі можливість нехтувати вищими інтересами заради переважання ситуативних, миттєвих уявлень про добро і зло, що можуть випливати з надмірного впливу конкретних обставин чи навіть матеріальних потреб. Найтиповішим прикладом поведінки стихійних адептів такої концупції й позиції є ситуації, в яких лікар може виносити те чи інше рішення стосовно опомоги хворому на основі переважання матеріальних вигід чи логіки так званого здорового глузду. Тобто ідея чи то корисного, чи то користі стоїть на перешкоді усвідомлення моральної ціни, моральної ваги твого власного деоногтологічно навантаженого вчинку, коли фахівець не вбачає можливості вийти за межі свого ситуативного інтересу. Зрозуміло, що ця непроста проблема здебільшого оминається як у медичній, так і у психологічній літературі, оскільки складність і вага моральнісного вибору при цьому часто-густо переважає прийнятні і сумісні з реальністю рекомендації. Ось чому етапи медичного сортування досі являються дискусійними. Ніхто не наважиться опрацювати інструкцію, кому надавати медичну допомогу першому: пораненому з важкою черепно-мозковою травмою чи пацієнту з розривом печінки.

Друга група етичних концепцій, що походить від Арістипа, отримала назву “гедонізм”. Гедонізм (від грецького Hedone – задоволення) тісно пов’язаний з утилітаризмом , хоча за часом свого виникнення відстоїть від нього на тисячу років, сягаючи дохристиянської епохи. В цих концепціях добро полягає в тому, що задоволення і саме своє власне задоволення проголошується найвищою етичною цінністю. “Мені так подобається!” – от психосоціальний лозунг, транспарант, який великими літерами написано на екстравагантному одязі, на предметах пірсингу, на нескінченній рекламі пива, – тобто на пропонованих зразках поведінки, що базується на переважанні власних потягів і спонук. Однак ідея власного задоволення, будучи приватною справою, вступає в конфлікт з цінностями суспільного. Ось чому і ці концепції не можуть прислужитися нам, не можуть бути орієнтирами ні в суспільному, ні, тим більше, в медичному бутті.

Третя група етичних концепцій охоплює, відповідно, концепції контракту чи служіння. Ці етичні концепції, що сягають Нагірної проповіді і детально були розроблені в працях Руссо і Канта, а пізніше в трудах визначних західно-європейських, російських і українських мислителів, таких як С.Кьєркегор, Ф.М.Достоєвський, О. І. Ільїн, Лєв Шестов, І.Я. Франко М.М.Бахтін, та ін. виходять з ідеї визначальної екзистенціальної свободи людини як суб’єкта буття. Не ідея корисного, не ідея задоволення (це тільки часткові, парціальні смисли буття), а ідея твоєї абсолютної свободи яку ти присвячуєш своєму життєвому вибору – ось стрижень цих етичних концепцій. Свобода чистого вибору означає що за певних умов суб’єкт вибору виявляє здатність здійснити саме те, що він вважає за необхідне . Але при цьому виходить не з власних інтересів чи мотивів, а з принципів, які взагалі вільні від ситуативних чи суб’єктивних чинників. Так вибудовуються власне людські стосунки, комунікативні за формою та етичні за змістом.

Якраз ця група концепцій надає безумовної соціальної ваги вчинкам людини. Саме ця етика, етика служіння, етика обов’язку може й повинна бути єдино прийнятною в житті і нашого соціуму, і в професіях, що відносяться до лікування людини.

Але справа в тому, що знання етичної концепції, навіть згода з нею не вичерпують і не вирішують реальних проблем етичного, деонтологічно адекватного, поводження, лікаря чи клінічного психолога, оскільки поза контекстом залишаються справжні детермінанти поведінки суб’єкта діяльності..Які ж детермінанти насправді зумовлюють ту чи іншу поведінку фахівця, особливо, коли йдеься про надання психотерапевтичної або психологічної допомоги? Щоб розібратися в цьому питанні, розглянемо фундаментальні принципи, що породжують етичну систему не як концепцію, а як реальну психологічну структуру людської свідомості.

Таких принципів,за В.О.Лефевром, по суті, два. Перший: абсолютна заборона зла. Другий: абсолютна декларація добра.

1. Перший принцип означає: будь який компроміс між добром і злом є зло. (Наприклад, навіть одне вбивство заради щастя всього людства є зло.)

А будь-яка конфронтація між злом і добром,( наприклад, відмова від вбивства, навіть якщо це принесе щастя всьому людству), є добро.

2. Другий принцип означає: є декларація добра, але немає заборони на здійснення зла. (Тобто, заради добра можна здійснити зло). Значить, компроміс добра і зла є добро. А конфронтація між добром і злом є зло (Тобто відбувається приниження достоїнства добра. Наприклад: як ти смієш бути хорошим, коли я поганий?)

Ці структури людської свідомості настільки домінують над усіма іншими людськими якостями, що індивід не може навіть вольовим зусиллям вийти з-під влади власної моральної свідомості, так само, як не може змусити себе перестати розуміти рідну мову. Парадокс полягає в тому, великий психологічний парадокс, що навіть якщо людина вільна до певної міри у своїх вчинках, вона абсолютно не вільна у своїх моральнісних почуттях, які ці вчинки викликають.

Який же висновок випливає з цих простих міркувань?

Ось який: насправді та поведінка, яку одні вважають аморальною чи неетичні, належить до іншої етичної системи, норми якої носій цієї системи сприймає як моральнісні й етичні. Інакше він не зміг би здійснити ті чи інші вчинки. Таким чином, на рівні структури ми маємо справу з різними етичними системами: першою чи другою. Уже цей простий аналіз доводить, що безглуздо й безпідставно абстрактно апелювати до совісті тих, хто бере хабарі, чи палить там, де це заборонено. Тут, скоріше, пасує просто адміністративно-технічний контроль, як це й здійснюється, скажімо, в англо-саксонській цивілізації, де категорія совісті відсутня, оскільки вона підмінена й заміщена правом. В супермаркетах не крадуть не тому, що це погано, а тому, що скрізь відеокамери, і тебе буде знято, викрито й покарано. В британських лікарнях не тому пацієнти користуються мобільними телефонами, що їм так хочеться, а тому, що це їхнє право, яке прописано чорним по білому, і задекларовано у правилах поводження, що висять на стіні у кожному стаціонарі.

У будь-якій етичній системі індивід може обирати тип стосунків з партнером і формувати психологічну якість цих стосунків. У будь-якій етичній системі індивід обов’язково намагатиметься підвищити свій етичний статус, тобто не принизити свою гідність і не зронити себе в очах тих, з чиєю етичною системою він себе ототожнює. Кваліфікований доцент пишається тим, що, незважаючи на погане самопочуття, зумів провести цікаве заняття і т.ін.



З різних етичних систем випливають і різні етичні норми. І так само, як ми керуємося мовними нормами і не приймаємо структурних експериментів над мовою, які видаються просто знущанням з неї, так само наші етичні почуття змушують нас рівнятися на еталони, зразки, наслідувати які нас, зрештою, не примушує ніщо, окрім почуття власної гідності та інстинктивне відчуття норми.

Чим же детермінується керування деонтологічними нормами в складній діяльності медичного психолога? Для відповіді на це питання, не формальну, а психологічно змістовну, введемо диференціально-психологічну ознаку, а саме: візьмемо за основу три змінні, три складові, що характеризують інтелект людини: розум, совість і емоційну чуйність. За біномом Ньютона можливими є вісім комбінацій в складі цих трьох змінних. Абсолютно розвинуті розум, совість і емоційна чутливість дають нам довершену нормативність поведінки, типологію якої можна позначити терміном “мудрець”. Мудрець втілює етичні норми служіння, першу етичну систему. Розум, совість і емоційна чуйність зі знаком “мінус“, тобто абсолютно нерозвинені представляють нам другий тип, до якого пасує незугарний і дещо вульгарний термін “бовдур”. Гостроту, правда, згладжує той факт, що цей типологічний різновид можна винести за дужки, оскільки серед медичних психологів цей тип не зустрічається. Третій тип: розвинуті розум і совість, але відсутня емоційна чуйність. Це – типовий «сухар», який керується в своїй роботі лише формальним схемами й інструкціями заради правил, а його кредо – суворе слідування букві, а не духу вимог. У спілкуванні він вирішує проблеми через конфлікт. Четвертий тип – розвинутий розум, але хибують совість і емоційна чуйність. Це – тип гравця, крутія, чий спосіб спілкування – інтриганство. Знову підкреслимо, що серед медичних психологів відбувається своєрідна відбраковка подібних персонажів на шляху до професіоналізації. Але як цей, так і наступний типи можуть зсустрічатися серед пацієнтів. Отже, п’ятий тип – розвинуте сумління, але проблеми з розумом і емоційною чуйністю. Це – чистий тип “невдахи”, який завжди не співпадає з ситуацією, який звинувачує у всьому навколишній світ, а оточуючим приписує погані умисли та злонаміреність на виправдання власних невдач. Наступний тип – при розвинутому розумі й емоційній чутливості, але відсутності моральних почуттів – дає нам чистий взірець маніпулятора. В даному випадку маємо справу з яскравим втіленням другої етичної системи, тобто з лицемірством. Якщо ж у індивіда розвинуті совість і емоційна чуйність, а страждає мислення, я схильний іменувати такий тип терміном “віруючий”. Головний рушійний механізм у спілкуванні з іншими у такої людини –марні сподівання й почуття провини. І якщо медичні психологи постійно працюють над собою, вдосконалюючи свою особистість, то пацієнти становляь собою такий матеріал, робота з яким передбачає великі особистісні зусилля як психолога, так і самого хворого. Безумовно, в стосунках з такими людьми необхідна делікатність і обережність, оскільки знижена здатність до критичного аналізу й самоаналізу, а також відсутність почуття гумору роблять їх надто вразливими. І останній тип – це емоційно вразливі, але без моральних почуттів і розвиненого мислення індивіди. Вони складають той чималий загін пересічних особистостей, що втягуються в клуби любителів пива, наркотиків, полюбляють просаджувати гроші в ігрових автоматах, словом, схильних до патології потягів. Саме такі пацієнти потребують пильного контролю й уваги з боку лікарів, психологів, турботливих і серйозних товаришів.

Отже, сама психологічна типологія дає досить широкий діапазон зразків поведінки, стосовно якої неможливо застосувати безпосередньо правильні чи, точніше, істинні етичні норми. Не у зовнішній спосіб, через стеження й покарання, а насправді, через глибоке засвоєння, присвоєння, як висловлюються психологи, просоціальних векторів особистісної поведінки.

Справа в тому, що, подобається це нам чи ні, що етична система функціонує на рівні ідеології. А вчинки людини виявляються на рівні буденної психології індивіда. Ось чому неможливий прямий, безпосередній вплив на нормативний рівень етичної поведінки. Якщо відстоювати самі по собі норми, незважаючи на індивідуальну психологію, отримаємо чи лицеміра, чи жертву. Якщо апелювати тільки до психології індивіда, ігноруючи етичну систему, тобто ідеологію, загубимо етичні ідеали як важливий ресур особистісно-орієнтованої психотерапії.

Саме враховуючи всі ці складності здійснення деонтологічно адекатної психотерапевтичної діяльності, ми, медичні психологи, маємо перед собою святий обов’язок, оснований на етиці служіння, захистити наших пацієнтів, принаймні під час проходження психотерапії, від згубних наслідків тієї їхньої поведінки, установок, особливостей цілепокладання й мотивації, які, зрештою, й спричинилися до їхньої особистісної поразки у випадках хроніфікуючого соматичного захворювання. Неможливо стати справді освіченим професіоналом без етично розвинутого гуманістичного світогляду. Ось чому чіткі світоглядні позиції, в яких повага до інших і вимогливість до себе поєднується зі сповіданням ідеалів, що є орієнтирами для розвитку як суспільства, так і особистості в напрямку добра, істини й краси - передумова справді професійної роботи медичного психолога. Справа в тому, що пацієнти не живуть у безповітряногопростору.Їхні психологічні страждання зумовлені й соціальниою детермінацією. Враховуючи характер і проблематику кризи нашого суспільства, послаблення впливу сім’ї, руйнівну роль телебачення, пропаганду шкідливих звичок та культу грошей, ми повинні спрямувати наші зусилля не тільки на власне професійну підготовку, але й на духовну і моральну підтримку наших пацієнтів, на культивування рідної вітчизняної тисячолітньої традиції культурних цінностей, відстоювати ідеали взаємодопомоги, та особистісної гідності.

На на погляд, що опрацювання деонтологічних основ психотерапевтичної допомоги пацієнтам з соматогенцією повинно бути осмислене як окрема, спеціальна задача сучасної медичної психології, оскільки специфіка страждань і тісний взаємозв’язок соціальних, ситуативних і особистісних детермінант у такого типа ситуаціях потребує всебічного аналізу тактик і стратегій подолання кризових явищ. Тут мова повинна йти про можливості синтезувати етичну систему і психологію поведінки пацієнта, так само як і про неодхідність вдосконалення нормативно-рольова концепції медико-психологічної деонтології, що склала б своєрідний етичний кодекс медичного психолга на відміну від психолга, що надає психологічну допомогу людям у конфлікних ситуаціях поза межами соматичного стаціонару.. Зрозуміло, що вірішення цієї сукупності задач далеко виходить за межі нашого досліджння, але, зважаючи на наш досвід роботи, ми не можемо абстрагуватися від деонтології в її своєрідному переломленні стосовно пацієнтів з соматогеніми. Ще раз наголосимо: якщо пацієнт страждає на соматогенію, це наразі є насоідком не тільки й не суто соматичної хвороби, а саме особистісної структури пацієнта, і, що ще важливіше, - особливостей соціальної ситуації, психосоціальних детермінант, перед впливом яких особистість соматичного хворого виявилася беззахисною. Деонтологічний кодекс як професійний кодекс честі медичного психолога, що працює з хворими на соматогенію, оснований на принципах етики контракту, слугував би своєрідним захисним бар’єром між травматичним впливом на пацієнта ззовні, і дружнім, пітримуючим, таким, що забезпечує рефлексивний підйом, впливом зсередини, з боку психотерапевтичного середовища стаціонару. Таким чином, всі наші зуссилля не можуть не бути спрямованими на відновлення спочатку властивих пацієнту особистісних рис, а відтак на психокорекцію тих особливостей його соцального «я», які вступають у протиріччя з базисом, самістю,що складає основу «я» екзистенційного.

Незалежно від стихійної спрямованості етичної системи, з якою до нас звернувся пацієнт і незалежно від етичної системи, що сформувалася у медичного психолога на той момент, коли йому довелося здійснити перші кроки у справі психологічної підтримки та психотерапевтичної допомоги з конкретною людиною, ми повинні виходити з того, що існує, як мінімум, певнимй звід правил, слідування яким вже виступає. Сам факт прийняття цих правил як принципів і системи цінностей нашого корпоративного буття відкриває можливість апелювати не до прихованої чи не усвідомлюваної етичної системи індивіда, а до безпосередніх вжиткових норм повсякденної рольової поведінки, недотримання яких дає право медичному середовищу кваліфікувати її як невідповідну деонтологічним нормам, і у такий спосіб збагачувати власне психологічні впливи могутнім потенціалом етико-духовної підтримки..

На наш погляд, опрацювання конкретних деонтологічних принципів для психотерапевтичної роботи з хворими на соматогенії за основу повинно взяти етику контракту, етику служіння й обов’язку. Важливим деонтологічним аспектом при цьому нам видається саме психологічна підготовка пацієнта з соматогенією до спільної психотерапевтичної роботи, оскільки цей аспект відновлювальної психотрепаії зачіпає надто особистісні, іноді інтимні сфери людського буття, і тут необхідно враховувати як дію захисних механізмів, так і конкретну структуру особистості пацієнта, без чого не тільки неможливо розпочати таку роботу, а й просто встановити психологічний контакт пацієтом. З огляду на актуальність і недостатню опрацьованість цієї проблеми ми насмілимося запропонувати, хай навіть з огляду на дискусійність самих положень, принаймні декілька нормативних ціннісних суджень, які можуть послужити своєрідним базисом дя тих медичних психологів, що будуть працювати саме з соматогеніями.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   25


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка