Розділ I. Поняття гідності та честі фізичної особи 1 Ідея гідності та честі в праві: ретроспективний аналіз



Сторінка7/10
Дата конвертації19.01.2018
Розмір2.14 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

2.2 Здійснення суб’єктивного права фізичної особи на повагу

гідності та честі

гідність честь особа цивільний правовий

Досліджуючи далі юридичну природу суб’єктивного права на повагу гідності та честі, треба зупинитися окремо на питанні про його здійснення, що надає йому реального значення та необхідної визначеності.

Згідно з загальнотеоретичними аспектами здійснення (реалізація) прав людини – це практичне використання нею можливостей, відображених її відповідними правами [143, с. 18].

У цивілістиці здійсненням суб’єктивного права прийнято вважати реалізацію її змісту для задоволення інтересу правоможної особи [105, с. 17]. Здійснення суб’єктивного права на честь і гідність складається з певних претензій, з одного боку, і визнання цих претензій – з іншого [166, с. 41]. Порівнюючи ці визначення, слід дійти висновку про те, що зміст їх є однаковим і зводиться до питання про зміст досліджуваного права.

Зміст прав людини (як їх якісна характеристика) – це умови й засоби, які утворюють можливості людини, необхідні для задоволення її потреб в існуванні та розвитку [147, с. 17]. На думку М.А. Придворова, зміст претензій при здійсненні суб’єктивного права на гідність і честь "буде визначатися соціальним середовищем і уявленням про характер честі, яке склалося в суспільстві" [166, с. 41].

Досліджувалося в науці й питання про можливості носія суб’єктивного права, причому як із загальнотеоретичної, так і цивільно-правової позиції. Уже традиційно зазначається, що зміст будь-якого цивільного права складають:

1) правоможність на власні позитивні дії (правовикористання): можливість самостійно здійснювати фактичні та юридично значущі дії;

2) правоможність на чужі дії (правовиконання): можливість заінтересованої особи вимагати від зобов’язаного суб’єкта виконання покладених на нього обов’язків;

3) правоможність претензії (правозахист): можливість звертається за підтримкою та захистом держави у випадках порушення суб’єктивного права з боку правозобов’язаної особи [193, с. 383].

Деякі автори до вищезазначених правомочностей додають і правоможність користуватися певним соціальним благом – економічним, політичним, духовним, культурним, яке "нібито органічно скріплює три інші та надає їм практично реального значення" [112, с. 115].

У дореволюційній літературі пропонувалося зміст правоможності на власні дії розглядати як сукупність можливостей користування, володіння та розпоряджання об’єктом [105, с. 16].

Із наведених визначень випливає висновок про те, що ця сукупність можливостей і складає зміст суб’єктивного цивільного права, що, у свою чергу, не є чимось єдиним, цілим, нероздільним. Крім того, усі ці повноваження визначають "міру можливої поведінки даного суб’єкта, забезпечену законом і тим самим відповідною поведінкою зобов’язаних осіб" [22, с. 13], що вписується у визначення суб’єктивного цивільного права, дане С.М. Братусем, яке стало практично класичним з деякими змінами й уточненнями.

Торкаючись питання про зміст особистого немайнового права, М.М. Малеїна зазначає, що його суб’єкт має правоможності щодо володіння та користування об’єктом (нематеріальним благом), а також різні інші правоможності залежно від виду суб’єктивного права, особливо підкреслюючи ідею про те, що особисті немайнові права громадян мають позитивний характер. На її думку, саме "загальна характеристика дозволеного типу поведінки потребує формулювання позитивних правомочностей, які входять до структури кожного права" [105, с. 17].

Стосовно суб’єктивного права на честь, гідність і ділову репутацію М.М. Малеїна в більш ранній роботі відмічає, що, здійснюючи це право, особа використовує "повноваження щодо володіння, користування та зміни честі, гідності та ділової репутації". Так, повноваження щодо володіння означає можливість фактичного володіння честю, гідністю та діловою репутацією без звернення за сприянням до третіх осіб і можливість вимагати від будь-кого не порушувати ці блага. Повноваження щодо користування дає змогу використовувати уявлення про себе, які склалися в суспільстві, особистій, трудовій та інших сферах діяльності. Повноваження щодо зміни змісту вищезазначених цінностей може реалізовуватися шляхом укладення угод, спрямованих на формування певного іміджу [103, с. 28-29].

З огляду на те, що позиція цього автора істотно відрізняється від традиційної концепції, в основі якої лежить лише негативний аспект змісту суб’єктивного цивільного права, у юридичній літературі вона цілком обґрунтовано сприйнята не тільки як радикальна, а і як така, що заслуговує на увагу [201, с. 239]. Ідеї позитивного регулювання сприйняті й авторами Проекту ЦК України, а тому зазначається, що вперше в історії розвитку цивільного законодавства пропонується цивільно-правове регулювання особистих немайнових відносин, які виникають не тільки в разі їх порушення, а й на стадії їх нормального здійснення [238, с. 259; 240, с. 335].

Аналіз запропонованих авторами нового ЦК України норм, спрямованих на позитивне регулювання честі, гідності та ділової репутації, свідчить про те, що вони знайшли "соломонове" рішення, яке не суперечить докорінно загальноправовій концепції змісту суб’єктивного цивільного права та відповідає сучасним тенденціям його розвитку. На думку авторів підручника з цивільного права України під редакцією О.В. Дзери та Н.С. Кузнецової, реалізація суб’єктивного особистого немайнового права насамперед передбачає можливість здійснення певних дій самою правоможною особою, що відзначається як його специфіка [238, с. 258]. Зі змістового боку центральним елементом суб’єктивного права на повагу гідності та честі є юридична можливість власних дій, тобто можливість володіти, користуватися та здійснювати інші дії, спрямовані на визначення і юридичну забезпеченість статусу суб’єкта.

Володіння цими цінностями означає їх належність конкретному суб’єкту. Той факт, що права на честь і гідність виникають з моменту народження, не знімає необхідності юридичного "прикріплення до їх носія" [105, с. 17]. І якщо стосовно гідності слід зазначити, що вона презумпційно передбачається за будь-якою людиною, то "честь пов’язується з конкретним носієм", бо "неможливим було б спростування неправдивих відомостей, які порочать, якщо б не давалася суспільна оцінка властивостей, якостей визначеної, а не абстрактної людини" [105, с. 17].

Правоможність щодо користування цими цінностями означає їх фактичне використання особою за своїм бажанням і у своїх інтересах для отримання належної оцінки її якостей як особистості та позитивного ставлення з боку оточуючих, не забуваючи й про самоповагу.

Слід погодитися з Л.С. Явичем у тому, що "право на власні дії і є в першу чергу можливість користування соціальними благами, свобода поведінки й вольового рішення на основі закону" [264, с. 178-179]. Тому немає необхідності в доповненні триелементного складу суб’єктивного права ще й правоможністю щодо користування цими цінностями.

Зміст цих цінностей може змінюватися залежно від поведінки самого суб’єкта – змінюватися, але не відчужуватися, що не властиве природі честі й гідності. "Не можна продати честь, подарувати ім’я, обміняти своє індивідуальне обличчя на чуже" [105, с. 17].

Шанобливе, поважливе ставлення – це зв’язок між людьми, що проявляється у відповідній поведінці. Поведінка, яка ґрунтується на повазі, обов’язково передбачає задоволення претензій шанованого, що входить до традиційного поняття змісту суб’єктивного цивільного права у вигляді правоможності вимоги, тобто з’являється претензія на визнання цього права, а отже, на здійснення суб’єктивного права на повагу гідності та честі тільки особисто правоможною особою. Безумовно, що людина, яка поважає себе і яку поважають оточуючі, не потребує захисту, тому така правоможність стосовно до змісту права на повагу гідності та честі не має сенсу, і, таким чином, мова йде про позитивний зміст такого права. При цьому особливо слід зазначити, що його зміст характеризується невизначеністю обсягу (складу), зокрема в силу змінюваності змісту цінностей, з приводу яких воно виникає. Так, приміром, честь людини протягом її життя зазнає змін під впливом її вчинків, певних подій. (Не випадково існує прислів’я: "Бережи честь змолоду").

Виходячи з сучасного підходу до регулювання особистих немайнових відносин, третя правоможність, спрямована на захист (можливість застосування державно-примусових заходів у випадках порушення суб’єктивного права), знайшла своє правове закріплення у вигляді самостійного суб’єктивного права (ст. 55 Конституції України). Аналогічні норми містяться і в Проекті ЦК України (ст.ст. 14, 267) [241; 242; 243].

Підводячи підсумок дослідженню питання про зміст суб’єктивного права на повагу гідності та честі, слід відмітити, що характеристика вказаних вище повноважень фізичної особи є суто умовною та узагальненою. Крім того, не можна не помітити, що вони перекликаються з класичною тріадою повноважень власника (володіння, користування та розпорядження), котра традиційно використовується протягом тривалого періоду розвитку цивілістичної думки. Тому в сучасній юридичній літературі зазначається, що особисті права почасти відчули на собі силу тяжіння права власності [3, с. 31], виводилися з цього права [43, с. 3].

Зміст права на повагу свідчить і про те, що пов’язане з ним суб’єктивне право покликане виражати й забезпечувати гідність особи та її статус у всіх сферах життя суспільства, а отже, забезпечувати різні юридичні можливості, які здійснюються різними способами й частіше за все проявляються в багаторазово повторюваних діях. Тому зведення цього права до повноважень власника збіднює його юридичну природу.

У юридичній науці вирізняють дві групи умов, необхідних для здійснення цивільних прав: зовнішні (об’єктивні) умови у відношенні до носія права – це матеріальні та юридичні гарантії (якість цивільного законодавства, належна діяльність органів і посадових осіб, що застосовують норми цивільного права та ін.) і внутрішні (суб’єктивні) умови, які відносяться до поведінки правоможної та зобов’язаної осіб [215, с. 116-117].

Питанням здійснення цивільних прав у чинному ЦК України присвячена стаття 5. Відповідні норми, розроблені авторами Проекту ЦК України, розміщуються в ст.ст. 12, 13 першої книги під назвою "Загальні положення". Крім того, здійсненню саме особистих немайнових прав фізичної особи відводиться окрема стаття 264 другої книги, яка має назву "Особисті немайнові права фізичної особи". Якщо порівняти зміст спроектованого джерела й нині чинного ЦК України в регулюванні питання про здійснення цивільних прав, то напрошується висновок про більш широку можливість їх реалізації. Так, і в ч. 1 ст. 12, і в ч. 1 ст. 264 Проекту ЦК України вперше в історії розвитку цивільного законодавства мова йде про принцип безперешкодного здійснення цивільних прав, який виражається в тому, що особа здійснює свої права вільно, на свій розсуд, а стосовно особистих немайнових прав фізичної особи йдеться про самостійність у їх здійсненні [241; 242; 243]. Зі змісту ж ст. 5 чинного ЦК України випливає принцип відповідності здійснення прав до їх призначення в суспільстві, що не витримує порівняння з редакцією майбутнього Кодексу.

Розгляд питання про здійснення суб’єктивного права на повагу гідності та честі тісно пов’язаний з проблемою обмежень прав фізичної особи або з визначенням їх меж.

Визначення меж основних прав, умов їх реалізації та порядку розв’язання можливого конфлікту інтересів – об’єктивна потреба нормального функціонування соціуму, з одного боку, і свободи особи – з іншого [255,с. 24], тобто обмеження прав є необхідним елементом правового регулювання [237, с. 43].

У цивільно-правовій науці зазначається, що існують окремі та загальні межі здійснення цивільних прав. Окремі межі характеризуються тим, що вони адресовані конкретним цивільним правам і передбачені в спеціальних статтях законодавства або в угодах. Загальні ж межі здійснення суб’єктивних цивільних прав характеризуються тим, що відносяться до всіх суб’єктивних прав і передбачаються в нормах-принципах [105, с. 18].

Виникає питання: на які межі здійснення суб’єктивного цивільного права на повагу гідності та честі націлене наше законодавство?

У ч. 1 ст. 64 Основного Закону України закріплено норму про те, що конституційні права й свободи людини та громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. У ч. 2 цієї ж статті вказується на можливість окремих обмежень прав і свобод в умовах воєнного або надзвичайного стану з зазначенням строку дії цих обмежень. І тут же при переліку цілої низки прав і свобод, які не можуть бути обмежені, особливо підкреслено право на повагу гідності людини, закріплене ст. 28 Конституції. Із викладеного стає очевидним, що вищенаведені конституційні положення не окреслюють меж змісту й обсягу досліджуваних прав, а отже, і не містять їх меж (обмежень). Постає питання: як на розвиток цих правил спроектовано норми майбутнього ЦК України стосовно досліджуваного права?

Як видно з ч. 1 ст. 12 Проекту ЦК України, у ньому закріплено загальна норма, відповідно до якої особа здійснює своє цивільне право вільно, на власний розсуд [241; 242; 243]. Це правило конкретизується в ч. 1 статті 264 із зазначенням про те, що здійснення особистих немайнових прав провадиться самостійно [241; 242; 243]. Порівнюючи їх з конституційними положеннями, можна дійти висновку, що у такому вигляді вони не суперечать одне одному.

Проте дальший аналіз Проекту ЦК України в аспекті досліджуваного питання ставить на порядок денний цілу низку нагальних проблем.

Судячи зі змісту другої книги Проекту ЦК України, присвяченої особистим немайновим права фізичних осіб, у ній намічено окремою статтею 266 закріпити правило про обмеження в здійсненні особистих немайнових прав. Крім того, ч. 2 ст. 264 Проекту ЦК України, хоча й присвячена здійсненню особистих немайнових прав, також містить правило обмежувального характеру [241; 242]. Виходячи з загальних теоретичних конструкцій меж здійснення цивільних прав, вищевказані положення вписуються в поняття окремих меж, але водночас вимагають відповіді на питання, чи не суперечать позначені правила обмежень особистих немайнових прав принципові їх реальності й гарантованості, закріпленому в Конституції?

Загальновідомо, що, з одного боку, надмірні обмеження зводять нанівець зміст суб’єктивного права, а з іншого боку, уявлення про існування необмежених прав можуть привести до необмеженого свавілля. Не випадково в юридичній літературі питання про межі (обмеження) суб’єктивних прав стають все більше й більше актуальними. Як слушно зазначила С.І. Шимон, від законодавчого вирішення порядку реалізації та обмежень особистих немайнових прав залежить їх реальність і гарантованість [251, с. 157]. Тому дисертант не може обминути у своєму дослідженні питання про характер меж, які мають значення для здійснення права на повагу гідності та честі особи.

Автори Проекту ЦК України пропонують закріпити певні межі здійснення цих прав, які у вигляді загального правила містяться в ч. 2 ст. 264, де зазначається, що при здійсненні особистих немайнових прав фізична особа може діяти лише в межах наданої їй свободи поведінки [241; 242]. Аналіз редакції цієї статті ставить під сумнів принцип безперешкодного здійснення суб’єктивного цивільного права і потребує додаткової відповіді на такі питання:

по-перше, у чому виражається поняття "свобода поведінки"?

по-друге, як визначаються межі вільної поведінки?

по-третє, чи відповідає таке правило основним засадам й змісту не тільки цивільного, а й конституційного законодавства?

Щоб відповісти на ці питання, необхідно насамперед дослідити саме поняття "межі здійснення прав". Проблема меж прав людини розроблена в юридичній літературі недостатньо. Більшість як вітчизняних, так і зарубіжних учених порушували її лише в аспекті галузевого законодавства. У деяких роботах можна знайти і визначення цього поняття. Наприклад, Є.М. Тужилова, торкаючись здійснення права власності, висловила міркування про те, що "межі (границі) здійснення суб’єктивного цивільного права – це сукупність критеріїв, які чітко обмежують обсяг дозволеної особі поведінки, не регламентують детально різні варіанти здійснення даного права" [220, с. 13]. Таке визначення також не повною мірою проливає світло на позначену проблематику. У цьому зв’язку значний інтерес становить спеціальне дослідження українського правознавця І.М. Панкевича. Спираючись на ретельний аналіз наукового матеріалу, автор дійшов висновку про те, що межі прав людини – це "сукупність усіх явищ, які окреслюють межі змісту і обсягу прав людини" [143, с. 18]. До складу цих явищ він включає юридичні норми, установлені не тільки національним, а й міжнародним правом і справедливо, на наш погляд, зазначає, що певні обмеження (межі) прав людини є продуктом нормотворчої діяльності міжнародних або державних органів відповідно.

Отже, маючи певні наукові критерії досліджуваного поняття, можна зробити висновок про те, що стан запропонованих авторами Проекту ЦК України правил, які закріплюють межі (границі) здійснення цивільного права, потребує деякого правового коректування. Особливо це стосується вже наведеного вище правила про те, що при здійсненні особистих немайнових прав особа може діяти лише в межах наданої їй свободи поведінки (ч. 2 ст. 264). На невдалу редакцію цієї статті в літературі вже звернено увагу. Так, С.І. Шимон цілком справедливо відмічає, що її зміст не відповідає одному з принципів правової держави, згідно з яким громадянинові дозволено все, що не заборонено законом [251, с. 158]. Однак з аналізу її статті незрозуміло, чому цей автор робить здогадні висновки про те, що в такому формулюванні дана норма може бути витлумачена обмежувально, якщо це дійсно так. Крім того, вона не сформулювала і конкретні пропозиції щодо зміни її редакції. Дотримуючись вищенаведеної думки С.І. Шимон, спробуємо аргументувати свою позицію таким чином.

По-перше, ми вважаємо, що правило ч. 2 ст. 264 невдало поміщено в цій статті. Оскільки в ньому йдеться про межі здійснення особистих немайнових прав, то незалежно від характеру його змісту цю норму необхідно вмістити до ст. 266 Проекту ЦК України, що спеціально присвячена обмеженням у їх здійсненні.

По-друге, коректування потребує не тільки норма, яка міститься в ч. 2 ст. 264 Проекту, а й у ч. 1 цієї самої статті, тому що його редакція свідчить про невдале формулювання. Указівка на те, що особисті немайнові права фізична особа здійснює самостійно, не відбиває повною мірою сферу їх реалізації. Поняття "самостійний" ("самостійність") має вузьку спрямованість. Його етимологічне значення, приміром, у словнику С.І. Ожегова зводиться до "здійсненню власними силами, без сторонніх впливів, без чужої допомоги" [133, с. 604]. Тому замість слова "самостійно" більше підходить поняття "незалежно". Визначення "незалежний" (імен. незалежність) означає "самостійний, такий, що не перебуває в підпорядкуванні, вільний" [133, с. 346]. Саме ідея незалежності особи лежить в основі права, яке одночасно її і охороняє, і обмежує, виражаючи її автономність. Розкриваючи значення права та його роль у формуванні особистості, відомий філософ сучасності Е.Ю. Соловйов слушно зазначив, що "першооснова індивідуальних правомочностей – це непідопічність або статус практичної особистої незалежності (status libertatis)" [200, с. 420]. Загальною формою існування незалежності є свобода, яка похідна від ступеня її гарантування. Не випадково тому сучасні трактування свободи нероздільні з поняттям "незалежність". Наприклад, у Д.А. Керимова свобода – "це зовнішній та внутрішній стан незалежності особи, яка пізнає дійсність і діє відповідно до пізнаного, розумно поєднує свої інтереси з інтересами суспільного прогресу" [72, с. 455]. Як видно зі змісту ч. 1 ст. 12 Проекту ЦК України, у ній ідеться не про самостійне здійснення цивільних прав, а про вільне, на власний розсуд здійснення цивільних прав [241; 242; 243]. Коментуючи сказане, необхідно відзначити розбіжності загального та спеціального правила, оскільки в цій нормі мова йде про більш широке розуміння здійснення, зміст якого і зводиться до поняття "незалежний".

По-третє, замість правила про дію особи при здійсненні особистих немайнових прав лише в межах наданої їй свободи поведінки, яке міститься в ч. 2 ст. 264 Проекту ЦК, за змістом доцільно закріпити поняття юридичної свободи, котра є еталоном правомірної, законної поведінки особи і має відношення до порушеної проблематики. Проблема свободи особи не входить до завдання цього дослідження, і тому дисертант використовує вже розроблені в науці концептуальні положення.

Поняття правової свободи вживається у двох значеннях: у загальносоціальному (загальному) та спеціально-юридичному. У першому значенні свобода – це природний стан людини, який характеризується її можливістю діяти на свій розсуд, тобто це право, не обмежене і не стіснене формально-юридичними умовностями, інакше кажучи, не виражене в тексті юридичного документа. Юридична ж свобода – це завжди певне обмеження природного права, оскільки і вона сама, і межі її здійснення упорядковуються правом [121, с. 26, 32].

Трактуючи поняття свободи, слід звернути увагу й на таку важливу тенденцію розвитку правової думки, відмічену в літературі, яка полягає в тому, що в даний час відбувається "перехід від марксистсько-ленінського трактування свободи як пізнаної необхідності до розуміння її у вигляді здатності та можливості особи здійснювати вибір варіантів поведінки, стверджуючи своєю поведінкою автономний характер і незалежність особи" [121, с. 26, 32].

На наш погляд, у ч. 2 ст. 264 Проекту ЦК України треба було б закріпити положення про те, що "свобода полягає в можливості робити все, що не завдає шкоди іншій особі". Підтвердженням правильності такої орієнтовної редакції є не тільки теоретичні концепції, а й стаття 23 Конституції України, що закріплює право кожної людини на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей.

Про необхідність юридичного закріплення поняття свободи вже давно ставлять питання не тільки юристи, а й представники інших наукових напрямків. Так, Е.Ю. Соловйов справедливо зазначив, що "у визначеннях права, які досі фігурують у наших енциклопедіях, словниках, популярних юридичних виданнях помітною є відсутність поняття свободи – найважливішого для з’ясування змісту правової норми", а "на передній план владно висуваються такі вирази, як "регулювання", "управління" і "регламентація" [200, с. 416]. Справедливість цих слів ні в кого не викликає сумнівів.

Як уже раніше відмічалося, правило, що міститься в цьому джерелі, про те, що "при здійсненні особистих немайнових прав фізична особа може діяти лише в межах наданої їй свободи поведінки", охоплюється змістом ст. 266 Проекту ЦК. Однак автоматично, без певного коригування тексту його перенести не можна через невдалу інтерпретацію: поняття "межі (границі)" несумісне з поняттям "свобода", зміст якого саме й полягає у відсутності будь-яких обмежень, перешкод у чому-небудь.

Академік Д.С. Лихачов, говорячи про красу життя і торкаючись досліджуваного поняття, активно використовує таке слово, як "сфера". Так, він веде мову про розширення сфери життя, про розширення сфери життєвого простору, у якому живе людина, особливо звертаючи увагу на те, що такі поняття, як "границі життя", "межі життя", непридатні для виразу вищезгаданих думок: "Це не земельна ділянка, огороджена тином-межами" [92, с. 24], – уточнює вчений. Не викликає сумнівів, що це має безпосереднє відношення і до поняття свободи як у загальносоціальному, так і в правовому значенні. До сказаного особливо слід додати, що юридичне розуміння свободи особи вже містить у собі певні обмеження, і тому вживання понять "межі", "границі" паралельно слову "свобода" є зайвим.

Аналіз сучасної юридичної літератури свідчить про те, що слово "сфера" вже має широке застосування, і це підтверджує той факт, що воно вдале не тільки у філологічному значенні. Так, приміром, І.М. Панкевич запропонував і обґрунтував у дисертації такі поняття, як сфера можливого здійснення прав людини, сфера необхідного здійснення прав людини, сфера легального здійснення прав людини, реалізаційна сфера здійснення прав людини тощо. У цивілістичній літературі вищевказана лексема застосовується і щодо категорії "свобода" [3, с. 27]. Використовує І.М. Панкевич і поняття "межі" ("обмеження"), але не стосовно до свободи поведінки особи, а до сукупності всіх явищ, які окреслюють межі змісту й обсягу прав людини [143, с. 18], що і є найбільш правильним.

Аналізуючи в аспекті цього поняття редакцію ст. 266 Проекту ЦК України, присвячену обмеженням у здійсненні особистих немайнових прав, можна дійти висновку про те, що правила, які містяться в ній, мають розпливчастий і неконкретний характер. У її першій частині мова йде про конституційні обмеження, а у другій – про обмеження, передбачені Кодексом та іншими законами у випадках, позначених ними. У цьому зв’язку слід погодитися з думкою С.І. Шимон, що таке формулювання не визначає меж діяльності держави щодо встановлення даних обмежень [251, с. 158]. Однак є не зовсім послідовними пропозиції цього автора про те, що слід було б відтворити в Кодексі відповідну норму Конституції (ст. 64) або закріпити положення про те, що при здійсненні особистих немайнових прав фізична особа діє вільно, а обмеження у їх здійсненні, установлені виключно законом, можуть бути необхідними для дотримання прав і свобод особи, її гідності та честі, охорони державної безпеки, громадського порядку, здоров’я та моралі населення.

Перелічуючи ці обставини, С.І. Шимон практично порушує питання про підстави нормативно-юридичного обмеження прав людини, під чим з загальнотеоретичної точки зору слід розуміти певні соціальні інтереси, для забезпечення яких правовстановлюючий орган вважає за необхідне їх обмежувати [143, с. 18]. Але треба зауважити, що вищевказані інтереси мають значення в ході здійснення не тільки особистих немайнових прав, а й будь-яких інших цивільних прав. Не випадково правило, подібне до запропонованого цим ученим, закріплено в командній статті 1 ЦК Російської Федерації, де зазначається, що цивільні права можуть бути обмежені на підставі федерального закону і тільки тією мірою, якою це необхідно для захисту основ конституційного ладу, моральності, здоров’я, прав і законних інтересів інших осіб, забезпечення оборони країни й безпеки держави [33, с. 3].

Як видно зі змісту першої книги Проекту ЦК України, що є його загальною частиною, у ній таке правило відсутнє, незважаючи на те, що воно є дійсно необхідним для конкретизації позначених у ньому положень про обмеження суб’єктивних цивільних прав. Тому пропозиції С.І. Шимон у цій частині заслуговують на увагу, але не стосовно до редакції ч. 2 ст. 266 Проекту ЦК України, а стосовно до редакції статті 13 цього самого джерела.

Торкаючись другого варіанта коректування ч. 2 ст. 266 Проекту, запропонованого цим автором, яке полягає в тому, щоб повністю відтворити в її тексті ст. 64 Конституції України, вважаємо, що в цьому немає необхідності. Достатньо тільки зробити застереження: "крім випадків, визначених у Конституції України". З урахуванням вищесказаного редакцію ст. 266 ЦК України доцільно викласти таким чином:

"Стаття 266. Обмеження у здійсненні особистих немайнових прав.

1. Обмеження у здійсненні особистих немайнових прав можливі тільки відповідно до законів України, крім випадків, визначених у Конституції України.

2. При здійсненні особистих немайнових прав фізична особа діє відповідно до свободи поведінки".

Така редакція, на думку дисертанта, не буде суперечити Основному Закону України, де закріплено правило про те, що право на повагу гідності, як і багато інших подібних до цього прав, не можуть бути обмежені, а також висновкам про "недопустимість установлення в поточному законодавстві меж прав людини, які були б вужчими за межі, передбачені в Конституції держави" [143, с. 19].

Звертаючись до тексту ст. 64 Конституції України, а також до вищезазначених положень Проекту ЦК України, ми порушуємо одну з дискусійних теоретичних проблем у науці, якою є розв’язання питання про допустимість чи недопустимість обмежень суб’єктивних прав. На думку одних авторів, існують певні абсолютні права, до яких відносяться право на життя, гідність, право на недоторканність приватного життя, право на захист своєї честі й доброго імені тощо, котрі не можуть бути обмежені ні за яких обставин. Таке положення охарактеризовано як особливість обмежень у публічному праві [121, с. 36].

На думку багатьох авторів, необмежених прав людини в природі не існує [105, с. 16-21; 143, с. 1; 121, с. 37]. Так, В.А. Толстик зазначив, що сучасне теоретичне розуміння і практика як міжнародного, так і внутрішньодержавного правового регулювання прав і свобод людини та громадянина виходять із хибного, внутрішньо суперечливого, на його погляд, уявлення про те, що існують певні абсолютні права і свободи [121, с. 37]. Обґрунтовуючи свій висновок, цей автор наводить теоретичне поняття суб’єктивного права як міри можливої поведінки суб’єкта правовідношення, обмеженої рамками закону.

Більш переконливим та обґрунтованим, як видається, є світогляд І.М. Панкевича, котрий присвятив цьому питанню спеціальне дослідження. Він проаналізував не тільки стан національного законодавства з цієї проблематики, а й цілу низку міжнародних норм (Загальну декларацію прав людини, Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права, Міжнародний пакт про громадянські та політичні права, Конвенцію про захист прав і свобод людини та ін.) і прийшов до правильного висновку про те, що "абсолютно безмежних прав у принципі в суспільстві існувати не може", оскільки "права людини завжди "виходять" на права інших людей" [143, с. 11]. Цей вислів є особливо актуальним стосовно до здійснення досліджуваного суб’єктивного права як одного з прав, що забезпечують соціальне буття фізичної особи. Але разом з тим все ж слід зазначити, що в юридичній літературі стосовно прав, подібних до досліджуваного (право на життя, гідність, право на недоторканність приватного життя, особисту і сімейну таємницю, захист своєї честі й доброго імені та ін.), відмічаються певні особливості їх обмежень у публічному праві, викликані обставинами, що випливають із поділу всіх прав на абсолютні та відносні [123, с. 36]. Однією з таких особливостей, на думку М.А. Нагорної, є неможливість їх обмежень. Цей висновок автор підкріплює посиланням на постанову Конституційного Суду РФ від 30 листопада 1995 року в справі про перевірку конституційності частини 5 статті 209 КПК РРФСР у зв’язку зі скаргами громадян Р.Н. Самігулліної та А.А. Апанасенко про те, що право громадян на судовий захист відноситься до таких прав, котрі не можуть бути обмежені ні за яких обставин.

Як видно з аналізу цих висновків, між останнім і вищевказаними правами проведено аналогію, яка послужила підставою для виявлення специфіки їх обмежень.

Досліджуючи питання про межі здійснення особистих немайнових прав, М.М. Малеїна дійшла висновку, що межі їх здійснення збігаються з межами цього права [105, с. 21], що наводить на ту саму думку: вони не можуть бути обмежені.

На погляд дисертанта, така позиція є цілком прийнятною і стосовно суб’єктивного права фізичної особи на повагу її гідності й честі. На додаток до вищезазначеного вона обґрунтовується таким.

По-перше, цим правом опосередковуються цінності, які зведено на правовому рівні в ранг "найвищих соціальних", а тому їх обмеження не виправдуються природою відносин, що виникають у зв’язку з цим.

По-друге, це право має позитивний зміст і його здійснення не може порушувати права й свободи інших осіб, що, на думку багатьох авторів, є першопричиною для обґрунтування їх обмежень.

По-третє, сфера свободи фізичної особи при здійсненні цього суб’єктивного права дозволяє їй діяти згідно з її гідністю й честю настільки, наскільки її свобода не обмежує свободу інших осіб.

По-четверте, такий висновок не суперечить і вимогам ч. 2 ст. 64 Конституції України, у якій не окреслюються межі змісту й обсягу права на повагу гідності людини та прямо зазначається, що воно не може бути обмежене.

Розглядаючи питання про здійснення суб’єктивного права фізичної особи на повагу гідності та честі, слід підкреслити ще один важливий момент.

У ч. 2 ст. 5 нині чинного ЦК України вказано, що при здійсненні цивільних прав громадяни та організації повинні додержуватися законів, поважати правила соціалістичного співжиття і моральні принципи суспільства. Аналогічне правило пропонується закріпити і в новому ЦК України, про що свідчить ч. 4 ст. 13 його Проекту: "при здійсненні цивільних прав особа має додержуватися моральних засад громадянського суспільства" [241; 242; 243]. Усе це демонструє велике значення моралі в ході здійснення цивільних прав і водночас ставить на порядок денний питання про її співвідношення з правом – питання, яке здавна займало і займає уми багатьох мислителів. Тому дана проблема є об’єктом численних філософських, правових і соціологічних досліджень. Актуальна вона і стосовно до цього дисертаційного дослідження з огляду на відмічений раніше характер гідності й честі фізичної особи.

Загальновідомо, що всі правові відносини підлягають моральній оцінці. Але не всі відносини, регульовані нормами моралі, знаходять закріплення в праві. Яким би не був деталізованим закон, він завжди залишає місце для дій і вимог моралі. Особливо це актуально для цивільно-правового регулювання особистих немайнових відносин, предметом якого можуть служити відносини, що мають значення з точки зору норм моралі для здійснення суб’єктивного права на повагу гідності й честі особи, наприклад, відносини товаришування, повага, обов’язок, дружба, чесність, добросовісність та ін. Недостатніми є юридичні критерії й стосовно до поняття "відомості, що порочать". І вже в науці ставиться питання про його тлумачення, поширюване й на ті випадки, коли дії, що приписуються правоможній особі, не були протизаконними чи аморальними і не викликали осуду з боку оточуючих (повідомлення "інколи вживає спиртне" про людину з репутацією абсолютно непитущої) [258, с. 12].

Крім того, як уже раніше зазначалося, поняття "гідність" і "честь" не визначено в текстах цивільно-правових і кримінально-правових норм, а вироблено наукою на основі етичних категорій. А тому, вирішуючи питання про честь або безчестя, про те, що є гідним, а що негідним, необхідно насамперед використовувати норми моралі. Дуже часто в судовій практиці саме моральні погляди враховуються при розгляді конкретної цивільної справи [163, с. 3].

Це не поодинокі приклади на доказ особливого значення норм моралі для врегулювання вищевказаних відносин.

Виникає питання: яким є характер взаємозв’язку моралі та права в цих і подібних до них випадках? Не складно відповісти на це питання тоді, коли особа в ході здійснення цивільних прав додержується норм моралі, котрі не відображені правом. Відповідь є однозначною: такі права підлягають захисту з допомогою аналогії закону або аналогії права, яка допустима в цивільному праві. Проблема з’являється тоді, коли та чи інша особа не додержувалася моральних норм, принципів, але діяла без порушення норм права.

Автори Проекту ЦК України зробили спробу розв’язати її законодавчо. Однак, на наш погляд, норми, що торкаються цього питання, мають небезперечний характер. Так, у ч. 4 ст. 13 зазначається: "При здійсненні цивільних прав особа має дотримуватися моральних засад громадянського суспільства" [241, 242, 243]. Це правило має право на існування, оскільки воно перевірене протягом більш ніж 30 років практикою застосування статті 5 нині чинного ЦК України, яка містить аналогічну норму. Слід відмітити, що вона реалізувалася без будь-яких санкцій цивільно-правового характеру, на відміну від позиції авторів, котра закріплена в ч. 6 ст. 13 Проекту ЦК України у вигляді правила про те, що в разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вищевказаних вимог суд може зобов’язати її припинити зловживання своїми правами та застосувати інші наслідки, передбачені законом. Крім того, особі, яка не додержується моральних принципів суспільства, за змістом ч. 3 ст. 15 цього самого джерела, суд може відмовити в захисті її прав та інтересів [241; 242; 243]. Тобто мова йде про конкретні цивільно-правові санкції, а отже, означає настання юридичної відповідальності. Виникає питання: чи є для неї достатньою підставою лише факт недодержання норм моралі особою, яка не порушує норми права? Такий підхід, на думку дисертанта, суперечить вимогам законності, обґрунтованості та справедливості. Оскільки в даному разі питання пов’язане з цивільно-правовою відповідальністю, то однією з обов’язкових умов її настання є вина в порушенні норм права, а не норм моралі. Це непорушне правило як загальнотеоретичних правових викладок, так і положень галузевих наук.



Аналізуючи цю проблему, слід звернути увагу на позицію М.Х. Хутиза, П.М. Сергейка, які слушно зазначають, що "в силу особливостей права та моралі не можна змішувати вину правову та моральну. За наявності вини правової (юридичної) завжди наявна вина моральна. Але наявність вини тільки моральної ще не говорить про вину юридичну. Таке розмежування є важливим у зв’язку з тим, що юридична відповідальність настає лише за правові порушення за наявності вини правової" [257, с. 43]. Характеризуючи вже чинну в Росії норму ст. 10 ЦК РФ, аналогічну вищенаведеній, М.М. Малеїна, назвавши її нормою-принципом, також справедливо відмічає, що вона не може бути підставою виникнення несприятливих наслідків для адресата, оскільки цивільна відповідальність настає виключно відповідно до конкретної норми закону, що визначає склад правопорушення [105, с. 19]. Ці застереження містяться не тільки в юридичній літературі, а й у літературі етичній, філософській. Так, В.А. Малахов, торкаючись цього питання, підкреслює, що, доповнюючи й коректуючи одне одним, право і мораль ні в якому разі не можуть одне одного дублювати, їх не можна ототожнювати, змішувати [96, с. 45]. Як наслідок ситуації, коли "право дозволяє собі власними засобами вирішувати проблеми моралі …" і " …коли моральне обурення набирає чинності юридичного аргументу…", цей автор цілком справедливо називає втрату людиною будь-якого простору для прояву власної ініціативи та можливості бути собою [96, с. 45]. За образним виразом В.А. Малахова, у результаті такого "схрещення" права й моралі на світ з’являється жахливий монстр тотальної несвободи, тотального придушення особистості" [96, с. 45].

З цими аргументами важко не погодитися, а тому вважаємо, що вимоги ч. 6 ст. 13 і ч. 3 ст. 15 Проекту ЦК України є незастосовними у випадках, коли особа при здійсненні цивільних прав не додержується моральних принципів суспільства.

Ну і, нарешті, останній аргумент на користь необхідності правового коригування ч. 6 ст. 13 і ч. 3 ст. 15 Проекту ЦК України. Вони стосуються діяльності суду, де особливо гостро порушується питання про вплив моральності на процес реалізації права. Моральність правосуддя з захисту прав людини – це не тільки моральна обґрунтованість юридичних норм, у тому числі й процесуальних, а й етична бездоганність діяльності судді, яка особливо висвічується в аспекті порушеної проблеми. Адже перш ніж судити, необхідно бути високоморальним, тонко орієнтуватися у величезному механізмі моральної регуляції, оскільки загальновідомо, що правові норми спрямовані головним чином на регулювання найбільш істотних відносин суспільного життя, що потребують державного впливу, моральність же проймає всі сторони (сфери) взаємовідносин між людьми, тобто норми права – це мінімум моральних норм. Крім того, питання про порушення або непорушення моральних вимог вимагає суто суб’єктивного, творчого підходу. Ось чому, ніяк не применшуючи моральні та професіональні якості осіб, котрі здійснюють правосуддя, не слід їм в руки давати таке небезпечне знаряддя, яким є аналізовані норми нового ЦК України, введення котрих може привести до широкого судового розсуду на суперечність з вимогами законності, обґрунтованості та справедливості, оскільки дуже просто в будь-якій ситуації використати як мотив відмови в захисті порушеного права невідповідність дій особи моральним засадам суспільства і застосувати відповідні санкції.

Слід зазначити, що єдиним контраргументом до такого висновку може бути питання про те, чи не веде це до вседозволеності особи, поведінка якої не підлягає правовому регулюванню і яка не додержується норм моралі. Чи не означає це, що суспільству на законодавчому рівні однаково, добро або зло творить дана особа?

Відповідь на це питання криється все в тому ж ракурсі проблем взаємовідносин моралі й права.

При порівнянні моральної та правової регуляції в юридичній літературі відмічається, що перша з них більш вимоглива, ніж друга [4, с. 211-212], тому у випадках, коли дії особи не спричиняють юридичну відповідальність, вони підлягають осуду з позицій моралі за більш глибокими й тонкими душевними проблемами, боротися з якими вона здатна лише сама, "покладаючись на власне розуміння обов’язку та відповідальності, на голос власної совісті, на думки та реакцію своїх близьких" [96, с. 44].

З усього вищесказаного напрошується висновок про те, що моральна регуляція тільки доповнює дію правових норм там, де й у відношенні до чого ці норми не визначено, але ні в якому разі їх не заміняє. Гармонічність і дієвість права та моралі досягається в тому разі, коли існує моральне обґрунтування і правове забезпечення моральних норм [170, с. 71]. Саме це, на думку вищезгаданих авторів, є неодмінною умовою функціонування державних інститутів, передумовою забезпечення поваги гідності та честі людської особистості.

Отже, виключення з вищевказаних статей Проекту ЦК України, що передбачають певні заходи впливу у вигляді відмови в захисті особи та зобов’язання щодо припинення зловживання своїми правами, а також застосування інших наслідків, передбачених законом, указівки на ч. 4 ст. 13 Проекту ЦК України не може свідчити про вседозволеність особи і є певною гарантією законності, добросовісності та справедливості.

Підводячи підсумок вищенаведеним міркуванням, пропонуємо внести такі зміни до Проекту ЦК України:

1) зі змісту ч. 6 ст. 13 Проекту ЦК України після слів і цифр "… які передбачені чч. 2, 3, …" виключити вказівку на ч. 4 цієї статті;

2) зі змісту ч. 3 ст. 15 Проекту ЦК України після слів і цифр "…заборонені положеннями чч. 2, 3…" виключити вказівку на ч. 4 статті 13 цього Кодексу.

Продовжуючи далі дослідження питання про значення моралі для здійснення суб’єктивного права на повагу гідності та честі фізичної особи, слід відмітити, що, незважаючи на закріплення в ч. 4 ст. 13 Проекту ЦК України важливого правила людського співжиття, його редакція потребує правового коригування.

Указівка в ч. 4 ст. 13 Проекту Цивільного кодексу України про те, що "при здійсненні цивільних прав особа має додержуватися моральних засад суспільства" [241; 242; 243], не підкреслює достатньою мірою всього значення моралі, тому що автор називає не весь інструментарій моральної регуляції. Окрім засад, до нього відносяться і морально-етичні норми, і громадська думка, і моральний авторитет, і традиції, і звичаї, і заповіді, і звички тощо.



Причиною такого недоліку, на наш погляд, знову є недооцінка насамперед досягнень етичної науки. Так, В.А. Малахов зазначає, що безпосереднім змістом моральної свідомості – владного елемента моралі, без якого вона не існує, головним чином є сукупність норм, вимог, котрі регулюють людську діяльність і поведінку. Не обмежуючись наведенням визначення моральної норми, він дає їй докладну характеристику, водночас підкреслюючи її відмінність від моральних принципів.

Як видно з його роботи, "моральна норма (від. norma – керівне начало, правило, взірець) є елементарною формою моральної вимоги, певним взірцем поведінки, що відбиває усталені потреби людського співжиття і відносин та має обов’язковий характер" [96, с. 80]. Одночасно вчений відзначає велике різноманіття норм моралі: від поверхових або ситуаційних моральних нормативів, які межують з правилами етикету й культурою поведінки, до основоположних, фундаментальних положень. Останні, на думку В.А. Малахова, нерідко входять до людської свідомості у вигляді релігійних заповідей – таких норм моральної свідомості, стосовно яких існують переконання, що вони виходять від певного авторитету, наприклад, авторитету божественного, потойбічного (класичний приклад – Десять заповідей Мойсея).

Загальними характерними рисами всіх моральних норм, згідно з тим самим етичним джерелом, є:

1) імперативність (від лат. іmperativus – владний), тобто обов’язковість;

2) "здатність до універсалізації". Цей вираз уперше застосував для характеристики моральних норм сучасний англійський етик, професор Р.М. Хеєр, який пояснив, що коли перед індивідом у конкретній ситуації ставиться певна вимога, то ця вимога є моральною лише в тому разі, якщо вона може бути звернена і до якоїсь іншої людини, що опинилася в аналогічній ситуації, тобто в галузі моралі не може бути таких норм, які були б обов’язковими для одних осіб і не стосувались інших осіб.

Торкаючись моральних принципів, автор також відмічає їх важливе значення для людської свідомості, але не самих по собі, а поряд з моральними нормами. На відміну від останніх, принципи характеризують певну цілісну лінію поведінки, а норми стосуються певних конкретних аспектів людської поведінки, діяльності й відносин. Крім того, на відміну від норм, принципам моралі не притаманна категорична обов’язковість, і поширювати їх на інших осіб можна тільки силою власного розуму, але ніяк не шляхом примушення.

В.А. Малахов застерігає, що свавільне нав’язування принципів не має відношення до моралі й частіше за все служить лише для самоствердження тих, хто цим займається. При цьому він цитує вислів відомого російського філософа Г.С. Батищева про те, що найзгубніше для моралі – це людина, озброєна принципами.

Аналіз роботи В.А. Малахова свідчить про те, що проблема моральних норм є однією з найактуальніших у сучасній етичній науці. Але заслуга автора не тільки в тому, що він підкреслив наукове значення цієї проблеми, а і її практичне, суспільне й просто людське значення. У цьому аспекті вчений наголошує, що інтерес до цієї проблеми був значно ослаблений протягом останніх десятиліть унаслідок істотної недооцінки самої ідеї норми як такої, її світоглядного й культурного значення [96, с. 82].

Головним висновком автора є констатація того, що проблема моральних норм набуває все більшої актуальності в аспекті відродження нормативного значення самої ідеї норми в сучасній світовій і вітчизняній культурі. Аналіз юридичної літератури свідчить про таку ж тенденцію, яка відзначена в етичній літературі. Так, у всіх підручниках з цивільного права радянського періоду взагалі не відмічається значення моралі при здійсненні прав суб’єктами цивільного права. І лише в ч. 2 ст. 5 ЦК України, де закріплено загальні принципи й начала, зазначено, що "при здійсненні прав і виконанні обов’язків громадяни і організації повинні додержуватися законів, поважати правила соціалістичного співжиття і моральні принципи суспільства, що будує комунізм". Однак слід звернути увагу, що мова йде не про норми моралі, а про моральні принципи суспільства.

Тільки наприкінці 90-х років багато вчених-цивілістів звернулися до проблем моралі, її значення. Так, у підручниках з’явилися спеціальні розділи, присвячені цьому питанню, і більше того, підкреслюючи значення моралі для цивільного права, учені зверталися не до її принципів, а до норм [39, с. 596; 37, с. 431].

Таким чином, можна зробити висновок про те, що в науці цивільного права помічено ту "аномалію", на яку посилаються представники етичної думки, і зроблено певні кроки для її усунення. Отже, положення п. 4 ст. 13 Проекту ЦК України суперечать і досягненням правової науки. З урахуванням викладеного дисертант пропонує доповнити зміст п. 4 ст. 13 після слів "моральних засад суспільства" словами "і норм моралі". Таких самих коректувань потребує й останній абзац п. 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України №7 від 28 вересня 1990 р. зі змінами та доповненнями "Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій" шляхом доповнення її тексту після слова "принципів" словами "і норм моралі".

Як уже було раніше зазначено, норми моралі та моральності мають безліч різних модифікацій: це і традиції, і звичаї, і заповіді, і етикет. Усі вони складаються поступово, передаються з покоління в покоління в процесі спілкування людей, зберігаючись у переказах, творах мистецтва, відбиваючись у нормах права, а також у моральних писаних і неписаних кодексах.

Аналізуючи моральні цінності національного життя українського народу, В.А. Малахов описує наближеність моральної системи до звичаїв та орієнтацію на встановлення форми поведінки, на традиції її моралістичності, що проявляється у високій ролі морального прецеденту, тобто того, що вже зафіксовано в моральній свідомості, тощо.

На його думку, неповторною є і сама система таких звичаїв, моральних норм і цінностей українців. Це проявляється в емоційності, душевності (характерним виявом чого стала "філософія серця" у Г. Сковороди, П. Юркевича), своєрідному індивідуалізмі, динамізмі моральної вдачі, вільнолюбстві й разом з тим у прагненні до внутрішньої гармонії тощо [96, с. 64].

Отже, саме норми моралі у формі звичаїв, традицій мають значення і при здійсненні цивільних прав.

Відповідно до ч. 1 ст. 7 Проекту ЦК України в редакції від 25 серпня 1996 року цивільні відносини можуть регулюватися звичаєм ділового обороту [241]. Як видно з ч. 1 ст. 7 Проекту ЦК України (редакція, прийнята у другому та третьому читані) цивільні відносини можуть регулюватися звичаєм, зокрема звичаєм ділового обороту [242; 243]. На думку дисертанта, така редакція є найбільш виправданою, оскільки в ході здійснення цивільних прав велике значення мають не тільки звичаї ділового обороту, а й звичаї всіх сфер соціального життя, будучи найбільш глибокою та масовою формою регуляції поведінки людей [96, с. 46]. Особливо це актуально і значуще для досліджуваної тематики, що насамперед випливає з самого поняття "звичай" як норми, тобто такого, що ввійшло у звичку в результаті багаторазового повторення, загального правила поведінки, що діє в межах даного співтовариства у відношенні всіх ("всякого й кожного"), хто охоплюється змістом правила [4, с. 284]. Ця норма виводить на площину типових ситуацій, що повторюються в практичному житті, і робить загальним правилом вимоги життєдіяльності, ділової практики й не меншою мірою – їх духовний, ідеологізований вираз у вигляді заповітів предків, міфів, велінь духів і богів, ритуалів, моралі, інші непорушні вимоги, які склалися протягом багатьох століть [4, с. 53]. Проте до цього часу їх значення в житті суспільства істотно применшувалося. Даний факт пояснюється тією обставиною, що після жовтневого 1917 року перевороту держава невиправдано пішла шляхом повного заперечення всього, що було створено раніше у сфері економічного та державно-правового життя суспільства. Тому визнання значення звичаїв для регулювання цивільно-правових відносин на законодавчому рівні – крок, безумовно, прогресивний.

У процесі розгляду питання про здійснення суб’єктивного права на повагу гідності та честі особи з урахуванням того, що вони на конституційному рівні визнані найвищими соціальними цінностями поряд з життям, здоров’ям, недоторканністю та безпекою людини, певний інтерес становить проблема "колізії інтересів". Це питання подається в літературі досить суперечливо. Одні автори вважають, що штучне створення деякого "антагонізму" між різними категоріями прав є неспроможним [216, с. 222]. Інші не тільки обґрунтовують наявність такої проблеми через відсутність у законодавстві будь-яких способів оцінки значущості суб’єктивних прав для людини, а й пропонують конкретні заходи щодо її розв’язання [105, с. 21]. У даному питання ми поділяємо позицію М.М. Малеїної про те, що така проблема існує з огляду на те, що юристи роблять спроби порівняння суб’єктивних цивільних прав і соціальних цінностей за їх ранжиром [105, с. 21]. Цілком справедливо цей автор звертає увагу на позицію Є.І Козлова та О.Є. Кутафіна, які зазначають, що систему основних прав і свобод характеризує не тільки їх групування, а й ті пріоритети, котрих дотримується Конституція в їх послідовному розташуванні (особисті, політичні, соціально-економічні) [74, с. 197], а також на позицію І.Л. Петрухіна, що розглядає адвокатську таємницю як більшу соціальну цінність, ніж лікарська таємниця [145, с. 16].

Слід відмітити, що це не єдиний випадок таких порівнянь. У юридичній літературі акцентується увага і на Резолюції Консультативної Асамблеї Ради Європи №428 (розділ "С"), де сформульовано правило, згідно з яким "у разі суперечності між правом на свободу інформації та на повагу приватного життя, пріоритет має право на свободу приватного життя" [93, с. 91]. Усе це разом узяте свідчить про наявність проблеми "колізії інтересів", котру необхідно вирішувати на законодавчому рівні. Однак, солідаризуючись у цій частині з М.М. Малеїною, ми не можемо поділити її думку про закріплення в законодавстві як правового принципу положення про те, що суб’єктивні немайнові права, які забезпечують фізичне та психічне благополуччя особи (права на життя, здоров’я, фізичну та психічну недоторканність, сприятливе навколишнє середовище), при їх здійсненні мають пріоритет перед іншими суб’єктивними правами [105, с. 21], через її непослідовність. Як видно з аналізу статті, з одного боку, цей автор, доречно використовуючи вислови Ю.С. Гамбарова про те, що роль законодавства в судовій практиці полягає не в тому, щоб указати кожному інтересові місце, а в тому, щоб організувати спільне функціонування всіх прав, пом’якшити зіткнення інтересів, що виступають за ними, і встановити між ними належну рівновагу [105, с. 20], слушно зазначає, що при зіткненні інтересів значення суду "бачиться не в покладенні покарання за порушення, а у виборі оптимального поєднання здійснення таких, що зіткнулися, зустрічних суб’єктивних прав громадян" [105, с. 20], але разом з тим сама ж і протиставляє суб’єктивні права громадян, пропонуючи закріпити цю колізію на законодавчому рівні.

Не заперечуючи, що для розв’язання позначеної проблематики велике значення має стан законодавства, слід мати на увазі, що такі норми є небезпечними для інтересів осіб – носіїв того чи іншого суб’єктивного права і можуть викликати досить істотні утруднення в їх застосуванні з огляду на обов’язковість їх вимог для нестандартних ситуацій. Видається, що при зіткненні інтересів сторін, які здійснюють свої суб’єктивні права незалежно від їх юридичної природи, істотну роль відіграє принцип справедливості, добросовісності та розумності.

У цьому зв’язку заслуговує на особливу увагу внесене в результаті другого читання на сесії Верховної Ради України доповнення ст. 3 Проекту ЦК України, присвяченої загальним принципам цивільного законодавства, пунктом 6, який закріплює важливе вихідне положення всього законодавства у вигляді справедливості, добросовісності та розумності [153, с. 2], що й послужить визначеною та достатньою гарантією справедливого розв’язання проблеми "колізії інтересів".

Підводячи підсумок дослідженню проблеми здійснення суб’єктивного цивільного права фізичної особи на повагу до її гідності та честі, слід виокремити такі основні положення:

1) суб’єктивне право фізичної особи на повагу до гідності та честі має позитивний характер і, як правило, складається з кількох правомочностей, оскільки воно покликане виражати й забезпечувати гідність особи та її статус у всіх сферах життя суспільства;

2) здійснюється це право на повагу до гідності та честі його носієм різними способами незалежно від інших осіб і може проявлятися як в одиничній дії, так і в діях, що багаторазово повторюються, але тільки особисто правоможною особою;

3) сфера здійснення суб’єктивного права на повагу до гідності та честі збігається зі сферою свободи фізичної особи і не може бути обмежена;

4) при розв’язанні проблеми "колізії інтересів" у ході здійснення особистих немайнових прав фізичної особи необхідно враховувати принцип справедливості, добросовісності та розумності;

5) з метою вдосконалення цивільного законодавства стосовно порушеної проблеми пропонується:

- виключити з редакції статті 260 Проекту ЦК України ч. 1, оскільки її зміст має суто теоретичне значення;

- виключити з редакції статті 264 Проекту ЦК України ч. 2, включивши її зміст до статті 266 того самого джерела і позначивши її номером 2 з коректуванням тексту у вигляді виключення слів "в межах";

- у зв’язку з вищевикладеним пропонується така редакція статті 266 Проекту ЦК України:

"Стаття 266. Обмеження у здійсненні особистих немайнових прав.

1. Обмеження у здійсненні особистих немайнових прав можливі тільки відповідно до законів України, крім випадків, визначених Конституцією України.

2. При здійсненні особистих немайнових прав фізична особа діє відповідно до свободи поведінки";

- зі змісту ч. 6 ст. 13 Проекту ЦК України після слів і цифр "…які передбачені ч.ч. 2, 3, …" виключити вказівку на ч. 4 цієї статті;

- зі змісту ч. 3 ст. 15 Проекту ЦК України після слів і цифр "…заборонені положеннями ч.ч. 2, 3…" виключити вказівку на ч. 4 статті 13 цього Кодексу;

- доповнити зміст ч. 4 ст. 13 Проекту ЦК України словами: "… і норм моралі" після слів "… моральних принципів суспільства";

- доповнити текст останнього абзацу п. 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України №7 від 27 вересня 1990 року зі змінами та доповненнями "Про застосування судами законодавства, яке регулює захист честі та гідності громадян і організацій" словами "… і норм моралі" після слова "… принципів".



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка