Розділ I. Поняття гідності та честі фізичної особи 1 Ідея гідності та честі в праві: ретроспективний аналіз



Сторінка5/10
Дата конвертації19.01.2018
Розмір2.14 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Таким чином, розкриття поняття честі з урахуванням її об’єктивного і суб’єктивного аспектів має досить істотне юридичне значення.

Інтерпретуючи честь в об’єктивному розумінні, слід відмітити, що це не сама суспільна оцінка, а цінність, котра підлягає оцінці, яка спрямується від суспільства до особи та ґрунтується на інформації про особу, її поведінку. Джерелом такої інформації є не думки особи, а соціально значущі факти, котрі визначаються характером існуючих суспільних відносин, у тому числі моральних, етичних, релігійних та ін., рівнем духовної культури людей, їх соціальними ідеалами, розумінням ними сенсу власного життя. Як правильно зазначається в літературі, отримана інформація зіставляється з інформацією про суспільні потреби, критерії добра і зла, справедливості, совісті, обов’язку, суспільного ідеалу [12, с. 11].

У літературі приділяється достатня увага характерові інформації, який впливає на оцінку будь-якого явища об’єктивної дійсності, Так, у роботах із соціальної теорії відзначається, що крім кількості цінності та змісту, інформація (зокрема соціальна) має й інші властивості (правдивість, партійність, достовірність, повнота, глибина, точність, переконливість, доказовість, новизна, ефективність, оптимальність, оперативність, надійність, виразність) [228, с. 217-218]. Ці критерії цілком застосовні і для інформації про честь особи, тому деякі з них ураховуються й аналізуються її дослідниками. Торкаючись цього питання, слід звернути увагу на позицію Р.О. Стефанчука, котрий, проаналізувавши роботи А. Харкевича, А.В. Бєлявського і М.А. Придворова, слушно зазначив, що честь, як і її оцінка, залежить від повноти, достовірності й своєчасності інформації та правильності її опрацювання [201, с. 236]. Однак порівняння наведених даних з відомостями філософського словника дає підставу припускати недооцінку цим автором усіх критеріїв, що мають значення для характеру інформації. Крім того, слід особливо звернути увагу на те, що Р.О. Стефанчук, з одного боку, справедливо зазначає, що для формування правильної суспільної оцінки необхідно враховувати всі сторони життя та діяльності особи, мотиви діяльності, обставини здійснення тих чи інших дій тощо, а з іншого боку, зовсім необґрунтовано займає критичну позицію стосовно поглядів А.Л. Анісімова. Так, у статті він стверджує, що не поділяє точки зору останнього про те, що відомості, які є джерелом суспільної думки, повинні мати систематичний характер, оскільки в деяких випадках, на його думку, після одноразового вчинення тяжкого злочину або злочину з корисливим мотивом особа, що вчинила його, все одно отримає негативну суспільну оцінку [201, с. 236-237]. Безумовно, доводи Р.О. Стефанчука заслуговують на увагу, але не в плані критики позиції А.Л. Анісімова, оскільки у своєму дослідженні цей автор веде мову не про систематичність відомостей, а про сукупність дій і вчинків особи. Причому він особливо відзначає, що "для формування правильної суспільної оцінки людини судження про неї повинне ґрунтуватися не на поодиноких діях і вчинках, а на їх сукупності" [7, с. 12].

Залишаючи осторонь критичний аналіз цих поглядів, слід відмітити, що така інформація повинна ґрунтуватися скоріше не на кількісних параметрах, а на її якісних характеристиках.

Честь у суб’єктивному розумінні слова іноді називають особистою честю. Розкриваючи її характеристику, автори зазначають, що вона полягає в здатності людини оцінювати свої вчинки, стримувати в собі егоїстичні, аморальні прагнення й наміри, здійснення яких у даному суспільстві розцінювалося б як безчестя, і в здатності діяти в моральному житті відповідно до прийнятих у цьому суспільстві моральних норм, правил і вимог [7, с. 12; 210, с. 99-100].

На думку М.А. Придворова, у даному разі в честі виражається самооцінка вчинюваних особою дій [166, с. 40]. Р.О. Стефанчук також зводить суб’єктивний аспект честі до самооцінки особою своєї поведінки, дій на основі власного внутрішнього духовного світу, світогляду, пріоритетів і переконань [201, с. 237].



Слід особливо відзначити, що суб’єктивний аспект честі не існує у відриві від об’єктивного аспекту, а тісно пов’язаний з останнім і формується на його підґрунті: "Коли моральні ідеї суспільства стають внутрішніми переконаннями людини, – пише І. Стрем’якова, – вони набувають особистого характеру, виступаючи внутрішньою спонукою, мотивом її моральної поведінки. Так соціальне переходить в індивідуальне. Усвідомлення людиною своєї суспільної оцінки стає внутрішнім мотивом, яким вона починає керуватися у своєму практичному житті та моральній діяльності. Тут же в категорії честі проявляється її мотивуючий характер. Коли ж моральний вчинок здійснюється, суб’єктивне – мотив – знову стає соціальним" [210, с. 100]. Крім мотивуючого характеру суб’єктивної честі в науці обґрунтовано зазначається, що вона містить інтелектуальний (усвідомлення індивідом своєї честі), емоційний (чутливість до суспільної оцінки свого діяння і своєї гідності), а також вольовий (прагнення здобути й підтримувати добру репутацію й уникати суспільного осуду) моменти [252, с. 116].

Ми розглянули деякі найбільш загальні визначення (характеристики) честі, які міцно закріпилися в юридичній науці. Вони значною мірою відповідають загальнопоширеним поглядам щодо зазначеного явища суспільного життя. Але, незважаючи на це, вважаємо, що вони потребують певного наукового коректування. Зведення поняття честі до оцінки особи чи то об’єктивного, чи то соціального, чи то суспільного характеру не відповідає її сучасному філософсько-правовому осмисленню і тому правовому статусу, який закріплений у Конституції України, та свідчить про той самий збіднений підхід до її інтерпретації, котрий уже був відмічений у ході дослідження гідності. Тому доводи, викладені стосовно цього поняття, є цілком прийнятними й для дефініції честі. Узагальнюючи все розглянуте раніше, пропонуємо таке визначення честі.

Честь – це найвища соціальна цінність, яка свідчить, з одного, об’єктивного, боку, про значущість особи для суспільства, визначувану в процесі суспільної життєдіяльності людей у зв’язку з її належністю до тієї чи іншої конкретної групи: соціальної, професійної, національної та ін.; а з іншого, суб’єктивного, боку – про особистісну значущість особи як представника соціальної, професійної, національної та іншої конкретної групи людей, визначувану на основі власного внутрішнього духовного світу, суспільної та індивідуальної свідомості й самосвідомості.

З урахуванням вищевикладеного і беручи за основу те принципово нове у розумінні сутності честі й гідності, що відображає блок міжнародно-правових документів, Конституція України і новий Цивільний кодекс України, можна зробити такий висновок:

гідність – найвища соціальна цінність, яка свідчить, з одного, об’єктивного, боку, про значущість людини для суспільства з точки зору її моральних, духовних, фізичних (природних) якостей, тобто значущість індивіда як людини, як представника людства незалежно від належності до тієї чи іншої соціальної спільноти, групи та становища в суспільстві, а з іншого, суб’єктивного, боку – про особистісну значущість для особи її моральних, духовних, фізичних (природних) якостей незалежно від соціальної належності до тієї чи іншої спільноти людей і становища в суспільстві, про усвідомлення і почуття цієї значущості;

честь – це найвища соціальна цінність, яка свідчить, з одного, об’єктивного, боку, про значущість особи для суспільства, визначувану в процесі суспільної життєдіяльності людей у зв’язку з її належністю до тієї чи іншої конкретної групи: соціальної, професійної, національної та ін.; а з іншого, суб’єктивного, боку – про особистісну значущість особи як представника соціальної, професійної, національної та іншої конкретної групи людей, визначувану на основі власного внутрішнього духовного світу, суспільної та індивідуальної свідомості й самосвідомості.

Така інтерпретація гідності й честі дозволяє достатньою мірою відобразити їх правовий статус як об’єктів права, оскільки, по-перше, із визначень видно, що вони не тільки "особисті немайнові блага", а "найвищі соціальні цінності", що свідчить не тільки про особисту значущість для людини, а й про природне, культурне й суспільне значення, що якнайбільше відбиває суть досліджуваних категорій і логічно передбачає особливий юридичний режим їх використання й охорони.

По-друге, включення у визначення і гідності, і честі як об’єктів права словосполучення "найвища соціальна цінність" свідчить про близьку схожість між собою як цінностей людини, з допомогою яких забезпечується її соціальне буття.

По-третє, розгляд гідності й честі як "найвищих соціальних цінностей" дозволяє залишатися в рамках тотожних чи близьких ціннісних орієнтирів, виражених як у теоретичній правовій думці, так і в позитивному праві, і служить однією з юридичних гарантій здійснення цих прав особи в суспільстві, оскільки націлює на особистісну ціннісно-нормативну орієнтацію в праві.

По-четверте, запропоновані визначення гідності й честі дають можливість виявити і їх самостійне значення, для чого обрано критерій, що дозволяє чітко розмежувати їх між собою. Таким критерієм є спрямованість досліджуваних цінностей: у честі це диференціація людей в суспільстві у зв’язку з належністю до тієї чи іншої конкретної соціальної групи, а в гідності – цінність індивіда як представника людства незалежно від його заслуг і становища в суспільстві.


1.3 Співвідношення категорій "гідність", "честь" і "ділова

репутація"
Важливе значення для визначення правового статусу гідності й честі фізичної особи має питання про їх співвідношення між собою.

Із теоретичної точки зору це дозволить, по-перше, виявити спільність їх пріоритетів як "найвищих соціальних цінностей", а по-друге, констатувати розбіжності й різноспрямованість їх внутрішньосистемних характеристик.

Диференційований підхід до досліджуваних категорій має і велике практичне значення. Ототожнення гідності й честі утруднює їх однозначне тлумачення і впливає на правильність застосування норм, що регулюють пов’язані з ними особисті немайнові відносини.

Вирішення питання про співвідношення категорій "гідність" і "честь" протягом тривалого періоду розвитку юридичної науки є найбільш проблемним, а отже, дискусійним. Основна причина такого положення криється все в тому ж складному й багатогранному характері честі й гідності, а в деяких випадках і в неправильних уявленнях про їх сутність і зміст.

Усі існуючі міркування щодо цього можна звести до двох наукових напрямків.


  1. Ототожнення честі й гідності (повне або часткове) [224, с. 155; 225, с. 21; 265, с. 155; 111, с. 20 та ін.].

  2. Визначення самостійного значення кожної категорії з виявленням їх тісного взаємозв’язку [7, с. 17; 207, с. 13; 177, с. 61; 8, с. 32-39 та ін.].

При цьому слід відмітити, що і до аспектів їх диференціації, і до питань їх єдності існує безліч різних підходів.

Так, визначаючи повну схожість досліджуваних цінностей особи, автори зазначають, що слова "честь" і "гідність" – синоніми [212, с. 111] або що терміни "гідність" і "честь" ідентичні [135, с. 88]. Результатом такого ототожнення цих понять у В. Осадчого, наприклад, є висновок про те, що в юридичній літературі доцільно вживати тільки термін "гідність" [135, с. 89], а Є.Г. Федоренко вважає, що, навпаки, категорія честі виражає особисту гідність людини, усвідомлення нею своєї людської гідності та визнання з боку суспільства [224, с. 155]. З ототожненням честі й гідності пов’язана і така точка зору, відповідно до якої гідність є внутрішньою, суб’єктивною стороною честі.

На думку дисертанта, більш правильною видається позиція А.В. Бєлявського, М.А. Придворова, А.Л. Анісімова, Л.К. Рафієвої, Р.О. Стефанчука та інших, які зазначають, що честь і гідність є самостійними категоріями. На самостійний характер честі й гідності вказується практично однаково і в філософській літературі [96, с. 188; 210, с. 97; 252, с. 116 та ін.]. Солідарність з такою точкою зору зумовлюється об’єктивним процесом їх існування та розвитку, охарактеризованим у ході дослідження питання про їх генезис.

Розглядаючи честь і гідність як самостійні категорії, дослідники паралельно торкаються питання про їх тісний взаємозв’язок. На наш погляд, такий підхід є правильним, але вкрай уразливим для критики прибічниками протилежної точки зору, оскільки при цьому не завжди послідовно наводяться чіткі розмежувальні критерії цих цінностей особи. Про таке негативне явище згадувалося ще в 60-х роках ХХ століття [83, с. 126-127]. Однак, незважаючи на те, що останнім часом цьому аспектові стала приділятися достатня увага як у філософській, та і в правовій літературі [7, с. 17; 45, с. 6; 207, с. 13-14], слід відмітити, що позначена раніше проблематика збереглася досі. Саме з цієї причини, приміром, в основу висновку криміналіста В. Осадчого про ідентичність честі й гідності покладено критичний аналіз поглядів цивілістів А.В. Бєлявського і М.А. Придворова про самостійність цих категорій [135, с. 88].

Розглядаючи питання про те, що ж споріднює та об’єднує дані цінності особи, слід зазначити, що на це в юридичній літературі існує безліч точок зору. Так, А.Л. Анісімов бачить нерозривний зв’язок честі й гідності в тому, що в їх основі лежить єдиний критерій моральності [7, с. 16], Л.К. Рафієва і Р.О. Стефанчук також убачають спільність морального критерію [177, с. 61; 207, с. 14]. Цілий ряд авторів взаємозв’язок честі й гідності розглядають через соціальну оцінку, на якій ґрунтується честь [238, с. 267; 27, с. 30; 39, с. 303; 260, с. 17 та ін.]. І.П. Домбровський вказує на необхідність розгляду гідності й честі в тісному взаємозв’язку, оскільки вони характеризують одну й ту саму особу [45, с. 6]. На думку деяких цивілістів, честь і гідність є взаємопов’язаними категоріями з огляду на те, що вони відображають у соціальному плані місце й роль особи в суспільстві [37, с. 199-200].

Вищеперелічені критерії спільності гідності й честі тією чи іншою мірою дійсно відображають їх взаємозв’язок, а тому можна зробити висновок про те, що зв’язок цих цінностей особи є тісним і свідчить не про яку-небудь одну точку зіткнення, а про їх велику кількість. На думку дисертанта, це і є причиною нечіткості тієї грані, яка утруднює їх розмежування як самостійних категорій.

Досліджуючи гідність і честь як самостійні категорії, слід зазначити, що для з’ясування їх особливих властивостей істотне значення має не тільки саме їх розрізнення, а й чіткість такого розрізнення.

Останнім часом у юридичній літературі цьому питанню стала приділятися більш конкретна увага [7, с. 16-80; 9, с. 7-10; 45, с. 6; 207, с. 19-20 та ін.]. Проблема інтерпретації понять "честь" і "гідність" як самостійних, чітко виражених відносно одне одного є предметом обговорень на наукових конференціях [89, с. 29]. Має вона і практичне значення з огляду на те, що законодавство по суті не розрізняє ці два поняття, і тому в оглядах судової практики стосовно даної категорії справ зазначається, що не завжди посягання на честь супроводжується і посяганням на гідність [130, с. 23; 221, с. 40-48].

Аналізуючи аспекти диференціації понять "гідність" і "честь", слід відмітити, що немає єдності думок і щодо цього питання.

Характеризуючи їх як близькі моральні категорії, деякі автори бачать відмінність між ними лише в суб’єктивному чи об’єктивному підході при оцінці цих якостей. Так, на погляд В.В. Лесняка, честь – об’єктивна оцінка особи, що визначає ставлення суспільства до громадянина чи юридичної особи, або це соціальна оцінка моральних та інших якостей, а гідність – внутрішня самооцінка особи, усвідомлення нею своїх особистих якостей, здібностей, світогляду, виконаного обов’язку і свого суспільного значення, тобто гідність визначає суб’єктивну оцінку особи [90, с. 52].

Зводячи честь до соціально значущої позитивної оцінки особи з боку громадської думки, а гідність – до самооцінки особою своїх моральних, професіональних та інших якостей, автори російського підручника з цивільного права зазначають, що честь є нібито мірилом гідності громадянина чи організації [38, с. 365].

Оскільки питання розмежування досліджуваних категорій мають і практичне значення, то певні спроби щодо розв’язання позначеної проблематики робляться і юристами, які здійснюють правозастосовну діяльність. Так, І.П. Домбровський відмічає, що поняття честі більше відноситься до суспільної оцінки духовних цінностей людини, а гідність – до особистісної оцінки. Це дозволило автору прийти до висновку про те, що з юридичної точки зору поняття честі є більш об’єктивним, узагальненим і об’ємним, ніж поняття гідності [45, с. 6].

Не прояснює ситуацію і етимологічне походження цих слів. Так, В. Даль поняття "честь" трактує як внутрішню моральну гідність людини; доблесть, чесність, благородство душі й чисту совість [42, с. 599]. За С.І. Ожеговим, честь – це добра, незаплямована репутація, добре ім’я, а гідність – сукупність високих моральних якостей, повага цих якостей у самому собі [133, с. 766, 152].

Усе це свідчить про те, що проблема розмежування понять "гідність" і "честь", як і раніше, залишається недостатньо вирішеною через відсутність чітких критеріїв, що дозволяють відмежувати одне поняття від іншого.

Видається, що для розв’язання порушеної проблематики найкращим є підхід, який трапляється у філософській літературі. Так, В.А. Малахов бачить суттєву відмінність між досліджуваними поняттями в тому, що честь санкціонує диференціацію людей у суспільстві, а поняття людської гідності висвітлює інший, протилежний полюс моральної самосвідомості – принципову цінність індивіда як людини взагалі, як представника людства. Уточнюючи цю думку, він зазначає, що поняття честі висвітлює площину особливого в моралі, а поняття гідності – площину універсального [96, с. 188-304].

Доводи цього автора заслуговують на увагу з огляду на їх відповідність ідеям гуманізму (лат. humanus – людяний), під чим слід розуміти світогляд, який ґрунтується на принципах рівності, справедливості, людяності відносин між людьми, пройнятий любов’ю до людей, повагою до людської гідності, турботою про благо людей [194, с. 148]. Як видно з цього визначення, саме гідність людини є основою гуманізму, що не властиве честі, котра вимагає визнання суспільних заслуг.

Справедливості ради треба відмітити, що в юридичній літературі звернено увагу на те, що категорія людської гідності є одним з основних понять гуманізму [7, с. 15; 110, с. 8-9]. Однак А.Л. Анісімов, наприклад, констатуючи цю обставину, не визначає її юридичного значення. Більш послідовною в цьому відношенні видається позиція І.Л. Марогулової, котра, зіставляючи гідність і честь з теорією гуманізму, приходить до правильного висновку про те, що ці поняття, будучи самостійними, різняться тим, що честь вимагає визнання суспільних заслуг у вигляді різноманітних нагород, звань, тобто зовнішніх атрибутів, оскільки пов’язується із суспільною оцінкою значущості людини, а гідність виражається в повазі до людини як особистості й визначається її моральними якостями [110, с. 9]. Але, незважаючи на це, дані розмежувальні категорії, не знаходять свого практичного застосування і не використовуються нею в ході інтерпретації цих цінностей особи, що, на погляд дисертанта, є основним недоліком її роботи.

Підводячи підсумок сказаному, слід відмітити, що філософська думка В.А. Малахова заслуговує на увагу і цілком прийнятна для юридичного розмежування гідності й честі. Саме спрямованість досліджуваних цінностей, як вважає дисертант, і є тим критерієм, який дозволяє їх чітко розмежувати і який необхідно включати у визначення аналізованих категорій: у честі це диференціація людей у суспільстві у зв’язку з належністю до тієї чи іншої конкретної соціальної групи, а в гідності – цінність індивіда як представника людства незалежно від його заслуг і становища в суспільстві.

Особливості правового статусу гідності й честі наочно проявляються в порівнянні з правовим статусом ділової репутації, яка на концептуально-науковому та законодавчому рівнях відноситься разом із вищезазначеними категоріями до особистих немайнових благ, але при переліку найвищих соціальних цінностей у ст. 3 Конституції України не вказується.

Як уже раніше зазначалося, правовий статус об’єкта цивільних прав визначається насамперед тими поняттями, якими оперують у юриспруденції та які мають значення для правильності застосування норм, що регулюють пов’язані з ними суспільні відносини.

Ділова репутація – оцінка діяльності юридичної або фізичної особи – суб’єктів підприємницької діяльності, що ґрунтується на висновках щодо ділових якостей і морального обличчя цих суб’єктів, дотримання ними вимог законодавства (законослухняність) і належного виконання договірних та інших зобов’язань перед діловими партнерами та споживачами [262, с. 211].

М.М. Малеїна вважає, що ділова репутація – сукупність якостей і оцінок, з якими їх носій асоціюється в очах своїх контрагентів, клієнтів, споживачів, колег по роботі, прихильників (для шоу-бізнесу), виборців (для виборних посад) і персоніфікується серед інших професіоналів у цій галузі [101, с. 18].

Л.О. Красавчикова ділову репутацію зводить до громадської думки, що склалася про виробничу, професіональну, торгову, комерційну, посередницьку та іншу службову діяльність особи [81, с. 148]. У юридичній літературі існують і інші визначення, різні для своїм змістом. Їх аналіз свідчить про те, що об’єднувальним началом в інтерпретації цього поняття є вказівка на оцінку ділових якостей особи, а основна й принципова розбіжність полягає в колі суб’єктів – її носіїв. З урахуванням цього в цивілістиці виокремлюються два наукові підходи до поняття "ділова репутація": вузький підхід, відповідно до якого під діловою репутацією розуміється суспільна оцінка професіональних якостей особи виключно у сфері підприємницьких відносин [262, с. 211; 124, с. 211; 147, с. 95; 125, с. 227-230; 110, с. 10 та ін.], і широкий підхід, відповідно до якого ділова репутація – це оцінка професіональних якостей будь-якого учасника ділового обороту [7, с. 15; 30, с. 97-100; 37, с. 200; 81, с. 148; 101, с. 18 та ін.].

Слід відмітити, що неоднозначність юридичних оцінок притаманна не тільки стосовно самого поняття "ділова репутація", а й питання про її співвідношення з категоріями "гідність" і "честь".

Одні автори, відзначаючи їх тісний органічний зв’язок між собою, убачають відмінність в обсязі змісту, який, приміром, на думку В.П. Нагребельного, у ділової репутації значно вужчий, ніж у гідності й честі, оскільки формується у взаємовідносинах, пов’язаних з реалізацією своїх ділових якостей фізичною або юридичною особою [124, с. 211]. Інші – суб’єктивному чи об’єктивному підході при оцінці цих якостей [90, с. 52].

Деякі автори виводять взаємозв’язок ділової репутації з гідністю й честю через поняття "репутація" [7, с. 17-18; 259, с. 104; 39, с. 303]. Наприклад, О.М. Ерделевський, застосовуючи цей прийом, робить висновок, що ділова репутація – окремий вид репутації (честі) як родового поняття, змістом якого є оцінка в громадській думці будь-яких якостей особи, а не тільки якостей ділового характеру, особливо наголошуючи на тому, що поняття "честь" і "репутація" – синоніми [259, с. 104].

Р.О. Стефанчук з метою розмежування понять "репутація" і "ділова репутація" пропонує взагалі замінити словосполучення "ділова репутація" на "репутацію" [202, с. 18; 207, с. 21].

У юридичній літературі існує і така точка зору, відповідно до якої ділова репутація в порівнянні з гідністю і честю не відноситься до особистих немайнових прав, суттєво відрізняючись від останніх. Як вважають М. Галянтич і Г. Коваленко, честь і гідність належать людині в силу природи й не можуть відчужуватися, а ділову репутацію за її змістом до особистих немайнових прав віднести не можна [32, с. 10; 30, с. 100], а отже, її захист може виникати тільки із зобов’язань унаслідок заподіяння шкоди (деліктних зобов’язань) [32, с. 10]. Г.А. Гаджиєв, незважаючи на те, що право на добре ім’я (ділову репутацію) розглядає як природне ("належне кожному від народження"), тим же часом відносить його до основних економічних прав і свобод підприємців [29, с. 232].

С. Сиротенко дотримується думки, що ділова репутація, на відміну від гідності й честі, має майновий зміст, що проявляється у вартості затрат на створення іміджу, підвищення рейтингу, престижності продукції та самого суб’єкта (затрати на рекламу, організацію виставок, презентацій, спонсорських затрат тощо); у вартості ділових зв’язків суб’єкта, у грошовій оцінці "нематеріального" капіталу, престижу торгової марки, досвіду та кваліфікації менеджерів, стану клієнтури, репутації в торговому світі, тобто всього того, що охоплюється поняттям "goodwill", а також у вартості майбутніх неотриманих доходів [192, с. 213].

У науковій літературі звертається увага і на стан Проекту ЦК України, у якому містяться норми, які суперечать, на думку Р.О. Стефанчука, правовій природі ділової репутації як невідчужуваного блага – це ст. 1178, присвячена договору франчайзингу і ст. 1195 – договору простого товариства [207, с. 23].

Договір франчайзингу (договір комерційної концесії; договір використання виключних прав іншої особи) [241; 242; 243]) передбачає використання (експлуатацію) комплексу виключних прав, ділової репутації та комерційного досвіду франчайзера (правоволодільця) за певну винагороду з метою продажу визначеного сторонами виду товарів і (або) послуг (ст. 1178) [241; 242; 243].

Відповідно до ст. 1195 Проекту ЦК України ділова репутація разом з діловими зв’язками, грошима, іншим майном, професійними та іншими знаннями, навичками й умінням визнається вкладом учасника, тобто всього того, що він вносить у спільну справу за договором простого товариства. Грошова оцінка такого вкладу провадиться за згодою учасників договору [241; 242; 243].

Аналіз цих положень дійсно свідчить про наявність у ділової репутації майнового змісту й ознак відчужуваності, що суперечить природі особистого немайнового блага. Однак, незважаючи на це, дисертант не поділяє точку зору Р.О. Стефанчука про доцільність існування вищезазначених норм через недоліки в їх конструюванні та вважає, що і договір франчайзингу, і договір простого товариства скоріше за все демонструють специфічність правового статусу ділової репутації в порівнянні з правовим статусом гідності й честі.

Обґрунтовуючи такий висновок, слід насамперед відмітити, що ці цивільно-правові договори доволі широко застосовуються в комерційній практиці зарубіжних країн. Так, приміром, у Російській Федерації вони підлягають правовому регулюванню з 1995 року у зв’язку з прийняттям і введенням у дію другої частини ЦК Російської Федерації.

Згідно зі змістом ст. 1027 ЦК РФ, присвяченої договору комерційної концесії (за Проектом ЦК України – договір франчайзингу), і ст.ст. 1041, 1042 ЦК РФ, присвячених договору простого товариства, правова природа ділової репутації, що є їх предметом, аналогічна її правовій природі відповідно до вищезазначених норм Проекту ЦК України. Тому питання, які стосуються цієї проблеми, не залишилися без уваги російських цивілістів. Так, О.М. Ерделевський, наприклад, досить аргументовано стверджує, що ділова репутація, яка може бути предметом договору комерційної концесії, не відноситься до числа особистих немайнових благ у змісті ст. 150 ЦК РФ [259, с. 103-106]. У ділової ж репутації, що входить до складу вкладу учасників договору простого товариства, він відзначає ознаки її "умовного майнового змісту" [259, с. 105]. На думку цього автора, умовного тому, що ділова репутація в даному разі не передається від одного учасника до іншого, не входить до складу спільного майна, а її грошова оцінка в складі вкладу провадиться лише для цілей розподілу між товаришами прибутку, спільних витрат і збитків, відповідальності за спільними зобов’язаннями [259, с. 105].

Аналогічні особливості ділової репутації стосовно до вищезазначених договорів відмічаються й багатьма іншими дослідниками. Однак, як видається, питання при цьому полягає не в недосконалості відповідних правових норм, а в специфічності її правової природи.

Відмінність ділової репутації від гідності й честі достатньо чітко проявляється і в порівнянні генезисів їх правових статусів.

Категорію "ділова репутація" введено в юридичну діяльність 1993 року Законом України "Про внесення змін і доповнень до положень законодавчих актів України, що стосуються захисту честі і гідності та ділової репутації громадян і організацій" [52, ст. 239 ]. З метою реалізації його положень ст. 7 ЦК України викладена в новій редакції, яка передбачає захист не тільки честі, гідності, а й ділової репутації громадян і організацій. Таким чином, це поняття вперше отримало своє легальне правове закріплення.

Що ж стосується гідності й честі, то вони визнані на законодавчому рівні об’єктами цивільно-правового захисту з 1964 року, тобто з набрання чинності ЦК УРСР.

Незважаючи на те, що ділова репутація – поняття, яке зазнало в даний час реанімації [90, с. 52] і має більш давню історію походження та розвитку, її генезис суттєво відрізняється від генезису гідності й честі. І якщо уявлення про гідність і честь, як показало попереднє дослідження, були пов’язані з диференціацією людських спільнот ще в давній період розвитку людства і вже тоді були об’єктами правової захисту, то уявлення про ділову репутацію виникли в більш пізній період.

Й.О. Покровський, розглядаючи питання про право на ім’я, зазначив, що першим поштовхом у його розвитку послужили майнові інтереси, пов’язані з іменем, а прообразом і попередником загального права на ім’я стало право торговця на фірму. З нею, на думку цього ж автора, пов’язувалася певна репутація торговця або торгового дому в діловому світі – репутація, яка нерідко вже сама по собі становила високу цінність [150, с. 123]. Усе це свідчить про те, що діловій репутації як правовій категорії надавалося великого значення ще в дореволюційній юридичній літературі. У радянський період розвитку цивілістичної думки також зверталась увага на її значення, але тільки з класових позицій у їх інтерпретації та з погляду критичного аналізу буржуазного законодавства, де цей інститут був уже достатньо розвинений.

Так, зокрема, С.М. Братусь, досліджуючи предмет і систему цивільного права і критикуючи інститут відшкодування моральної шкоди, який успішно діє в деяких зарубіжних суспільствах, з одного боку, правильно зазначає, що "історично цивільно-правова охорона честі й імені виникла з охорони права підприємця на комерційну репутацію, на фірму", а з іншого – необґрунтовано зводить захист цього важливого права до охорони майнових інтересів буржуа, особливо підкреслюючи, що в буржуазному суспільстві "... особисті блага перетворені в товар, у грошовий чистоган", що, нарешті, "основна риса особистих прав, охоронюваних буржуазним законодавством – їх зв’язок із приватновласницькими інтересами" [21, с. 75]. У цій же роботі міститься і приклад ігнорування досягнень дореволюційної цивільно-правової науки. Продовжуючи обґрунтовувати свої висновки, С.М. Братусь цитує слова відомого російського юриста Й.О. Покровського про те, що "прообразом і попередником загального права на ім’я стало право торговця на фірму. З фірмою пов’язувалася певна репутація, яка нерідко вже сама по собі становить високу цінність" [21, с. 75], і тут же словами К.А. Флейшиц додає, що звідси – захист "доброго імені" купця, а потім і захист імені, звідси і захист честі буржуа в боротьбі проти недобросовісної конкуренції [21, с. 75]. Усе це свідчить про применшування істинної значущості досліджуваного блага, раніше підкресленого в юридичній науці. Крім того, порівнюючи цитату, яку використовує С.М. Братусь, з витягом із книги Й.О. Покровського, стикаєшся з певними розбіжностями, що мають юридичне значення. Так, С.М. Братусь неточно відтворює друге речення цитати, яке в самого автора звучить так: "З фірмою пов’язувалася певна репутація торговця або торгового дому в діловому світі – репутація, яка нерідко вже сама по собі становить високу цінність" [149, с. 123]. Тобто С.М. Братусь упускає, цитуючи, носіїв репутації, якими є не тільки "торговець", а й "торговий дім", а також сферу її впливу – "діловий світ".

Дослідження питання про походження цієї категорії дозволяє зробити висновок про те, що носієм ділової репутації може бути будь-яка фізична особа в статусі підприємця, робітника або службовця підприємства, установи або організації як комерційного, так і некомерційного характеру. При цьому не має значення те, наскільки систематична така праця і яку роль відіграють для громадянина доходи від такої діяльності. Важливою є саме відомість працівника у сфері споживачів продуктів його діяльності [90, с. 52]. Такою є і юридична особа незалежно від форми власності, а також трудовий колектив. Тобто мова йде про будь-який індивідуально-визначений суб’єкт господарювання, ділова репутація про який склалася в громадській думці як даної держави, так і за її межами.

Усе це не дозволяє погодитися з точкою зору юристів про те, що в нинішніх соціальних умовах поняття ділової репутації насамперед пов’язується з підприємницькою діяльністю і визначається як відображення ділових якостей особи в суспільній свідомості, яке супроводжується позитивною оцінкою суспільства [110, с. 10].

Роздуми над цією проблематикою приводять до висновку про те, що в разі визнання носіями ділової репутації тільки суб’єктів підприємницької діяльності залишаються поза правовим полем зору, а отже, і без юридичного захисту особистих немайнових прав досліджуваної категорії особи, що не мають відношення до цієї діяльності. Особливо це стосується юридичних осіб публічного права: міністерств, відомств тощо, а також громадських організацій, різного роду культурних установ: наукових, навчальних, театрів, клубів, художніх колективів та ін. Адже, на думку деяких авторів, вони не можуть володіти правом на честь і гідність, оскільки це стосується тільки фізичних осіб, і про них не може складатися "ділова репутація" як про таких, що не мають відношення до підприємництва. І якщо до членів їх трудових колективів можна застосувати норми трудового законодавства, спрямовані на захист їх трудової честі (про ефективність такого захисту вже ставиться питання в юридичній літературі) [87, с. 244-245], то захист честі, гідності та ділової репутації самого колективного утворення, за змістом такої позиції, нормами цивільного законодавства практично є неможливим.

Обґрунтовуючи підтримку авторів широкого підходу до інтерпретації "ділової репутації", вважаємо, що не слід ігнорувати й наукові дані дореволюційних цивілістів, котрі ще в той період звертали увагу на значущість цього блага. Так, Й.О. Покровський, говорячи "про певну репутацію торговця або торгового дому в діловому світі", відзначав не меншу важливість цієї категорії і для людей неторгових [149, с. 123]. Знаходимо в цього правознавця й обґрунтування такого висновку, яким є його твердження про те, що в даному разі "важливою є не тільки майнова сторона, важливою є сама репутація з боку її чесності й добросовісності" [149, с. 123]. Указана точка зору – ще одне підтвердження наведеної нами посилки про те, що поняття "ділова репутація" має більший зміст, ніж поняття "особисте немайнове благо", і суттєво відрізняється від гідності й честі.

Проблема, пов’язана з визначенням правової природи ділової репутації, на думку дисертанта, не може бути вирішена і з допомогою заміни словосполучення "ділова репутація" словом "репутація". Обґрунтовуючи цю пропозицію, Р.О. Стефанчук посилається на те, що в судовій практиці часто пред’являються позови про захист ділової репутації депутатів усіх рівнів, державних службовців, працівників правоохоронних органів, і в судах задовольняють їх, хоча, на його погляд, вони не наділені нею, оскільки не є суб’єктами підприємницьких відносин. Р.О. Стефанчук вважає, що мова йде не про "ділову репутацію", а про різні види репутації (виборної, службової, професійної, авторської, релігійної, фінансової та ін.), а тому, дотримуючись принципу рівності всіх перед законом і з метою усунення розмежування "ділової репутації" і "репутації", він і вносить вищезазначені пропозиції [202, с. 18; 207, с. 21].

Термін "репутація" ні в Конституції України, ні в ЦК України, ні в інших джерелах законодавства не міститься.

Значний внесок у дослідження цієї категорії зробили такі видатні вчені, як М.М. Малеїна, М.С. Малеїн, Л.О. Красавчикова, Б.Г. Безлепкін та ін. Особливого значення репутації надавав О.П. Сергєєв, присвятивши цій тематиці окрему роботу під назвою "Право на захист репутації", де докладно розкрив її сутність, а також здійснив аналіз правових засобів захисту. Викладені положення цих авторів свідчать практично про однаковий підхід до поняття цієї категорії: під нею розуміється право громадян на захист свого доброго імені, і вона охоплює велике коло проблем – це й захист честі, гідності, ділової репутації, й охорона особистого життя, й охорона самого імені, й недоторканність зовнішнього вигляду громадянина тощо [189, с. 5; 100, с. 128; 9, с. 12]. Причому, як правильно зазначається в літературі, функція охорони репутації притаманна не лише нормам цивільного права, а й нормам інших галузей права.

Аналіз законодавства свідчить про те, що цивільно-правова охорона репутації в основному зводилася до захисту честі й гідності особи. Так, О.П. Сергєєв відмічає, що "найбільш поширеним способом цивільно-правового захисту репутації є спростування через суд не відповідних дійсності відомостей, які порочать громадянина або організацію" [189, с. 22]. Його вислів потребує уточнення: визначення "найбільш поширений" не зовсім підходить до існуючого становища, і більш допустимим і правильним, на наш погляд, визначенням замість цього є вказівка на "практично єдиний" спосіб. Це відповідає стану законодавства на досліджуваний період, оскільки ст. 7 ЦК України присвячена захистові тільки честі, гідності та ділової репутації громадян і організацій.

У середині 80-х – на початку 90-х років XX століття назріла гостра необхідність у розширенні цивільно-правових способів захисту репутації, і тому цивілісти все частіше й частіше стали порушувати питання про вдосконалення законодавства, яке регулює особисті немайнові відносини. Було вироблено й головний напрямок такої діяльності – це якнайповніше їх регламентування. З цією метою вносилися пропозиції про введення загальної норми до цивільного законодавства, яка надавала громадянам "гарантії від цікавого стороннього вторгнення до сфери їх особистого життя, яке може завдати шкоди їх репутації" [189, с. 28]. Уже тоді з’явилися пропозиції "про виділення в самостійну главу або розділ" норм, що регулюють "різні види особистих прав і їх охорону", про закріплення "спеціальних норм про охорону конкретних видів немайнових прав", про розширення кола застосовуваних способів захисту тощо [100, с. 16-17].

Тому розширення сфери правового регулювання і включення до неї не тільки вищезазначених відносин, а й відносин, які раніше взагалі перебували поза правовим полем, є цілком закономірним процесом, спрямованим на всемірну охорону особи, її репутації. З урахуванням викладеного вважаємо, що пропозиції авторів Проекту ЦК України стосовно змісту його другої книги, присвяченої особистим немайновим права фізичних осіб, є закономірним наслідком того величезного внеску в науку, який зробили вищеназвані автори.

Підводячи підсумок сказаному, слід відмітити, що той зміст, який цивілісти вкладають в поняття репутації, у її захист, повністю відповідає змістові цього поняття, закріпленому у філологічних наукових виданнях, де під "репутацією" (фр. reputation < лат. reputatio – обмірковування, роздум) розуміється "загальна думка, що створилася, про достоїнства або недоліки кого(чого)-небудь, суспільна оцінка" [198, с. 528; 133, с. 589]. Останнім часом стосовно до досліджуваного поняття використовується і таке іноземне слово, як "реноме" (фр. renommee – репутація або усталена думка про когось, щось) [198, с. 525]. Таким чином, це повністю співзвучне з таким, приміром, висловом І.Л. Марогулової про те, що репутація – це "статус людини в суспільстві, уявлення, що склалося про неї" [110, с. 66].

У своїй монографії А.Л. Анісімов не тільки аналогічно викладає суть цього поняття, але й уточнює, що "репутація людні в певному розумінні залежить від неї самої, оскільки, зокрема, формується на основі її поведінки й ставлення до інтересів інших людей, суспільства та держави. Іншими словами, наскільки людина дорожить своєю репутацією, судять з її вчинків" [7, с. 17-18]. На його ж думку, репутація людини складається на основі її поведінки через сприйняття її обличчя іншими людьми, що може бути джерелом суттєвої інформації не тільки про вподобання і звички, а й про внутрішню сутність індивіда" [7, с. 17].

Вищевикладені доводи не дозволяють нам погодитися з думкою Р.О. Стефанчука про доцільність заміни в нормативних актах словосполучення "ділова репутація" на слово "репутація" [202, с. 18]. Поставлення питання таким чином викличе необхідність і у відмові від конкретних заходів захисту честі, гідності, права на свободу й особистої недоторканності, права на ім’я, права на індивідуальність, права на особисте життя та її таємницю тощо, порушення яких також спричиняє погіршення репутації особи. У такому разі достатньо буде в ході кодифікації обмежитися прийняттям єдиної норми, спрямованої на захист тільки репутації замість тих норм, що входять у зміст другої книги Проекту Цивільного кодексу України й спрямовуються на врегулювання цілого ряду особистих немайнових відносин, змістом яких є вищезазначені суб’єктивні права особи. Це призведе до явного применшення їх значення на противагу науковій тенденції до розширення правового регулювання особистих немайнових відносин. Як приклад слід навести роботу відомого правознавця М.М. Малеїної, присвячену такому важливому суб’єктивному праву особи, як право на ім’я, у якій автор звертає увагу на значення цього нематеріального блага і ставить низку проблемних питань, що досі не отримали в законодавстві свого розв’язання [104, с. 99-103; 105, с. 16-21].

Із вищенаведених міркувань дисертант робить такі висновки щодо питання про співвідношення категорій "гідність", "честь" і "ділова репутація":

1. І гідність, і честь, і ділова репутація – три самостійні, "суверенні" правові категорії, які значно відрізняються одна від одної, що підтверджується об’єктивним процесом їх існування й розвитку, а тому їх ототожнення (повне або часткове) суперечить юридичній природі кожної з них.

2. Гідність і честь фізичної особи найбільш тісно взаємопов’язані між собою, що проявляється не в одній, а в кількох точках зіткнення:

по-перше, як етичні категорії вони відображають ту сторону суспільних відносин, котра пов’язана з поведінкою людей, ставлення один до одного з точки добра і зла, обов’язку, справедливості, чесності, порядності тощо. Саме тому і в честі, і в гідності так яскраво проявляється моральний аспект;

по-друге, формуючись у процесі соціалізації людини та маючи еволюційно-діалектичний характер, вони є вічними, неминущими, цінними як для самої людини, так і для всього суспільства незалежно від статевих, вікових, професійних, соціальних, релігійних, культурних та інших відмінностей, а тому цілком обґрунтовано з правових позицій мають статус найвищих соціальних цінностей;

по-третє, як цінності, що вказують на культурне, суспільне й особисте значення (значущість особи), вони мають оцінний, аксіологічний характер, що і є їх спільним началом як етичних, так і правових категорій;

по-четверте, будучи засобами регулювання взаємовідносин і поведінки людей, вони відбивають у соціальному плані місце і роль особи в суспільстві, а тому суб’єктивні права на гідність і честь забезпечують соціальне буття фізичної особи;

по-п’яте, оскільки обидві категорії зумовлені всією сукупністю обставин життя людей, то вони об’єктивні за змістом і суб’єктивні за формою, оскільки виступають як прояв внутрішнього світу людей, їх суспільної та індивідуальної свідомості й самосвідомості.

3. Основним критерієм, що дозволяє чітко розмежувати поняття "гідність" і "честь", є спрямованість змісту цих цінностей: у честі це диференціація людей у суспільстві у зв’язку з належністю до тієї чи іншої конкретної соціальної групи, а в гідності – цінність індивіда як представника людства незалежно від його заслуг і становища у суспільстві. Це й знайшло відображення в ході вироблення визначень і гідності, і честі.

4. Правова природа гідності й честі найбільш істотно відрізняється від правової природи ділової репутації, що викликає сумнів стосовно належності останньої до категорії особистих немайнових благ, оскільки:

по-перше, вона не відноситься до найвищих соціальних цінностей, до змісту яких відповідно до ст. 3 Конституції України входять гідність і честь людини;

по-друге, статус ділової репутації не відповідає і теорії гуманізму, що притаманне, приміром, гідності людини;

по-третє, суб’єктивне право особи, яке опосередковує цю цінність, не віднесено на конституційному рівні до числа основних прав людини та громадянина;

по-четверте, стан законодавства і ділова практика свідчать про наявність у ділової репутації економічного змісту і демонструють випадки виключення з неї як особистого немайнового блага ознаки "невідчужуваності".

5. Дослідження юридичної категорії "ділова репутація" показало, що в науці цивільного права знаходить своє відображення ціла низка проблем, пов’язаних із визначенням її правового статусу, які потребують свого як теоретичного, так і практичного розв’язання. Наприклад, на більш пильну увагу заслуговує питання про суб’єкта – носія суб’єктивного права на ділову репутацію. Вимагає свого вирішення і проблема лаконічності й змістовності самого терміна "ділова репутація" з метою його відмежування, приміром, від термінів "репутація", "честь", "гудвіл", "імідж" тощо та виключення неоднозначності в його тлумаченні.

У ситуації, що склалася, актуалізується питання і про необхідність видання єдиного нормативного джерела, здатного забезпечити однакове регулювання цивільно-правових відносин, пов’язаних із застосуванням категорії "ділова репутація", щоб уникнути появи різного роду колізій. Наявність тільки в загальних рисах позначеної проблематики, на нашу думку, насамперед свідчить про розвиток даного цивільно-правового інституту, що передбачає його дальше самостійне теоретичне дослідження.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка