Розділ I. Поняття гідності та честі фізичної особи 1 Ідея гідності та честі в праві: ретроспективний аналіз



Сторінка4/10
Дата конвертації19.01.2018
Розмір2.14 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Конституція України в принципово новій площині дозволяє переосмислити зміст і поняття гідності як найвищої соціальної цінності людини. І така новела не залишається не поміченою науковим світом. Так, розкриваючи це поняття з цивільно-правових позицій, Р.О. Стефанчук зазначає, що гідність – визнання цінності кожної фізичної особи, а її об’єктивна сторона – моральна цінність людини як особистості, незалежно від її індивідуальних якостей і становища у суспільстві, суб’єктивна ж – усвідомлення своєї гідності як людини, представника певної соціальної групи, свого місця й ролі в указаній соціальній групі [207, с. 12, 13, 19]. Наведене посилання з точки зору переосмислення цінностей є помітним кроком у дослідженні цієї категорії. Однак воно, на думку дисертанта, не може бути повністю прийнятним.

Дана правова модель гідності не зовсім відповідає її сутності, а тому правильніше було б визначати її не як "визнання цінності фізичної особи", а безпосередньо як саму "цінність" людини, оскільки питання про визнання гідності більшою мірою має відношення до характеристики суб’єктивного права особи на цю цінність, а не до самого поняття.

Не зовсім послідовними є й погляди Р.О. Стефанчука стосовно об’єктивної та суб’єктивної сторін гідності, оскільки, з одного боку, це моральна цінність людини, а з іншого – тільки усвідомлення особою своєї гідності. Такі доводи мовби поділяють загальне поняття гідності на два самостійні, тобто в них відсутня єдина сполучна ланка, якою на нашу думку, і є слово "цінність".

Нові підходи до дослідження гідності спостерігаються й у філософській літературі. Але багато з них потребують обережної оцінки з точки зору їх відповідності до сутності цього багатогранного суспільного явища. Так, приміром, В.А. Малахов, з одного боку, слушно зазначає, що і стосовно гідності, і стосовно честі мова повинна йти не тільки про "самооцінку", а з іншого боку, істотно, на наш погляд, збіднюючи сутність досліджуваної категорії, підкреслює, що гідність – це певний ціннісний стандарт самооцінки. І незважаючи на те, що його уточнення щодо "презумпції гідності", яка полягає не просто в емпіричній оцінці, а в ціннісному стандарті, не в моральній зрівнялівці, а в основі рівності вихідних вимог і критеріїв, котрим кожний конкретний індивід може відповідати по-різному [96, с. 186], є цілком обґрунтованими і заслуговують на увагу, саме вживання слова "стандарт" не прийнятне до поняття гідності. Однак, справедливості ради слід зазначити, що цей і подібні до нього підходи до пошуку нових граней гідності, безперечно, наблизили до істинного його розуміння, і найголовнішим їх результатом є те, що значною мірою поставлено під сумнів "монополію" на уявлення про гідність як про самооцінку особи.

Закріплення на конституційному рівні правового статусу гідності й честі як найвищих соціальних цінностей свідчить не тільки про те, що стара, традиційна філософська точка зору на гідність як на певну моральну цінність, точка зору, покладена в основу поглядів багатьох правознавців, яка зберегла значення до наших днів, отримала своє юридичне закріплення, а й про те, що таке уявлення про гідність є свого роду доказом того об’єднувального начала, до якого прагнули вчені різних наукових напрямків. Досвід дослідження показує, що єдине всеосяжне визначення гідності виробити практично неможливо в силу її специфіки, а тому безліч моделей, створених теоретиками, мають право на існування. Однак, на наш погляд, усі вони потребують певного об’єднувального вихідного положення, яким можна вважати поняття "цінність", що є до цього часу не тільки складовою аксіології, а й значущою правовою категорією.

Стаття 3 Конституції України – безспірне свідчення ціннісного орієнтиру в сприйнятті спадку наукової думки важливого історичного періоду кінця ХІХ – початку ХХ століття, коли "країна переживала своєрідний духовний, у тому числі й філософсько-правовий, ренесанс, пов’язаний з відродженням у правознавстві ідеалізму, з реабілітацією природного права і моральних цінностей" [17, с. 106]. Такий період був недовгим у зв’язку з відомими подіями, і лише наприкінці 80-х років ХХ століття знову згадали, що "доброта, співчутливість, моральна цінність не тільки суто етичні, але й соціальні, навіть, коли хочете, державні цінності" [17, с. 71].

Із філософських джерел видно, що "цінністю є для людини все, що має для неї певну значущість, особистісний або суспільний сенс" [70, с. 201]. До "важливості, значення чого-небудь" зводиться й одне з етимологічних значень цього слова [133, с. 759]. З урахуванням цього вважаємо, що лексема "цінність" цілком підходить для герменевтики гідності й честі та, на наш погляд, якнайсуттєвіше відбиває специфіку цих категорій.

У юридичній літературі доволі часто трапляється таке узагальнююче поняття не тільки до честі, гідності та ділової репутації, а й до прав на них, як благо [207, с. 16]. Тому в підручнику з цивільного права є уточнення про те, що це "збірне поняття, що стосується обох юридичних категорій" [39, с. 299].

Благо – "те, що містить у собі певний позитивний зміст" [70, с. 336]. У С.І. Ожегова значення цього слова зводиться до добра, благополуччя; до того, що дає достаток, благополуччя, задовольняє потреби [133, с. 44].

В.І. Даль під благом трактує все добре, корисне, що служить нашому щастю [42, с. 90].

Порівнюючи семантику цього слова й слова "цінність", можна дійти висновку про те, що останнє з них набагато ширше за значенням, оскільки передбачає особливу увагу до ціннісних установок особистості, якими є гідність і честь. У філософській доктрині тому зазначається, що "в наші дні поняття блага витіснено поняттям цінності" [70, с. 336].

Така тенденція потребує свого відображення і в правовій науці в ході дослідження гідності й честі. Питання, пов’язані з трактуванням понять "цінність" і "благо", уже привертають увагу цивілістів. Проте ця проблематика поки що не отримала свого остаточного розв’язання. Так, Р.О. Стефанчук, порушуючи її, обмежився лише констатацією того, що основне значення терміна "благо" розкривається через поняття "цінність" без конкретизації цих дій [207, с. 16]. На його ж думку, "благо" – ознака, що характеризує честь і гідність як об’єкти цивільного права [207, с. 16], що є найбільш уразливим у його роботі, оскільки поняття "благо" застосовується не тільки до досліджуваних об’єктів цивільного права, на що раніше вже зверталася увага в дисертації. Закріплення в ст. 3 Конституції України вищезазначеної характеристики таких об’єктів права є свідченням того, що тенденція до витіснення поняття "благо" поняттям "цінність", яка відмічена у філософській літературі, отримала своє легальне правове закріплення, а це дає всі підстави для його використання і в цивільно-правовій доктрині.

Досвід дослідження показує, що практично жодне визначення, що трапляється в цивілістиці, не містить у собі поняття "цінність", а замість цього однаково використовується лексема "оцінка" (самооцінка, суспільна оцінка тощо). Виключення з такої негативної тенденції поодинокі. Так, приміром, О.М. Ерделевський поняття "честь" не зводить до оцінки, а, на його думку, "честь – відображення якостей особи в суспільній свідомості, яке супроводжується позитивною оцінкою суспільства" [258, с. 11].

У сучасних філософських джерелах зазначається, що оцінка є кількісною характеристикою певної значущості, особистісного або суспільного значення, які входять до змісту цінності, і часто виражається в так званих лінгвістичних перемінних, тобто без завдання числових функцій [70, с. 201].

Питання про співвідношення цінності й оцінки як різних, але тісно взаємопов’язаних між собою категорій, детально викладено Л.П. Морозовою, котра зазначила, що оцінка є вторинною та похідною від цінності, і незважаючи на те, що оцінка виходить від людини та пов’язана з її індивідуальністю, вона не створює цінність, а, навпаки, цінність є основою оцінки [122, с. 90].

Отже, застосування в поняттях як вихідного положення слова "оцінка" не відбиває суті честі й гідності та не відповідає ціннісним орієнтирам у розвитку сучасного світу, що, як слушно зазначають російські вчені, є однією з юридичних гарантій прав особи в суспільстві, забезпечення яких передусім залежить від особливостей особистісної ціннісно-нормативної орієнтації в праві [69, с. 95-107].

Правильні уявлення про гідність, як і про честь, мають і інше юридичне значення. Як зазначається в правовій літературі, те соціальне середовище й ті уявлення про гідність і честь, що сформувалися в суспільстві, визначають зміст претензій, з яких складається здійснення суб’єктивного права честі й гідності [166, с. 41].

На думку дисертанта, саме поняття "цінність" є відображенням суті досліджуваних категорій, їх аксіолого-правової парадигми, а тому немає ніякого сенсу розкривати ці поняття спочатку через поняття "благо", а потім через поняття "цінність", як на це вказується в сучасній цивілістичній літературі [207, с. 16].



Цілком підходящим до честі й гідності як до особистісних цінностей є і таке конституційне визначення, як "найвищі соціальні".

У юридичній літературі його значення має різний правовий відтінок. Так, Н.П. Осипова відмічає, що поняття "найвища соціальна цінність" означає, що саме людина є мірою змісту й місця будь-яких соціальних відносин, а тому все, що її стосується, має основоположний соціальний зміст [136, с. 73]. Інакше розкриває сутність цих понять Р.О. Стефанчук, звертаючи увагу на те, що право на честь і гідність як на найвищі соціальні цінності є природним правом особи і тому незалежно від її становища в суспільстві підлягає всебічному правовому захисту [207, с. 14].

На погляд дисертанта, правова герменевтика словосполучення "найвища соціальна цінність" є неможливою без урахування досягнень філософської, етичної думки.

Честь і гідність – важливі характеристики особи, а "соціальне є властивістю будь-якої особи й засвоюється індивідуумом, а це означає, що він соціалізується". Тут же, у В.А. Канке з посиланням на Шелера ми знаходимо, "що ранг цінності тим вищий, чим вона довговічніша і чим більше задоволення вона викликає" [70, с. 202, 241]. Такі властивості честі й гідності є безперечними, а тому конституційне визначення "найвищі" цінності цілком відповідають науковим уявленням. Інколи в літературі до слова "цінність" застосовуються визначення: "вічні", "неминущі" [178, с. 85], що за змістом є більш вузькою характеристикою, яка лише частково відбиває їх суть.

Таким чином, конституційне визначення "найвища соціальна цінність" – це не просто гарне й звучне, а обґрунтоване в наукових джерелах визначення гідності й честі.

Слід зазначити, що в цивільно-правовій доктрині для характеристики цих цінностей як об’єктів прав давно застосовується такий термін, як "особисте немайнове благо". Саме його обрано й авторами Проекту ЦК України для позначення нематеріальних благ особистого характеру (Розділ III книга перша) [241; 242; 243]. Тому, визначаючи цивільно-правовий статус гідності й честі, треба відповісти на питання: а як він співвідноситься з визначенням "найвища соціальна цінність"?

Вважаємо, що для відповіді взагалі є недоречним будь-який порівняльний аналіз, оскільки такий підхід приводить до явної антимонії тільки тому, що одне з них має конституційне закріплення у вигляді норми вищої юридичної сили. Скоріше за все, з таких позицій можна пояснити своєрідний прийом авторів ЦК України, який вони використали в ході редакції статті 201 під назвою "Особисті немайнові блага фізичної особи", де в частині 1 поряд з честю й гідністю перелічуються й інші особисті немайнові блага подібного роду, а в частині 2 по суті відтворюється конституційна норма про те, що гідність і честь разом із життям і здоров’ям людини, її недоторканністю й безпекою визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Думаємо, що такий підхід дозволяє не тільки не допустити суперечностей між проблемою "найвищої соціальної цінності" та проблемою "особистого немайнового блага", а й підкреслити особливий правовий статус гідності й честі.

У зв’язку з розглядуваним питанням значний інтерес становить позиція Р.О. Стефанчука стосовно сутності цих цінностей особи як об’єктів права, яку він розкриває у двох аспектах: з точки зору конституційного права як найвищих соціальних цінностей і з точки зору цивільного права як особистих немайнових благ. Наведений засновок цього автора, на наш погляд, не може бути визнаний прийнятним тільки тому, що сутність гідності й честі як правових категорій не може бути двоякою, з яких би позицій вона не розглядалася. Як нам видається, розгляд того чи іншого правового явища повинен залишатися в рамках тотожних або близьких орієнтирів, виражених як у теоретичній правовій думці, так і в позитивному праві. Таким орієнтиром, думаємо, і є проблема "найвищих соціальних цінностей", філософсько-правове осмислення яких дозволило зробити висновок про те, що і гідність, і честь людини не тільки "особисті немайнові блага", а "найвищі соціальні цінності", що вказує на їх природне, культурне, суспільне й особисте значення для людини.

З урахуванням вищевикладеного вважаємо, що визначення честі й гідності через поняття "найвища соціальна цінність" служать не тільки свого роду гарантом бережного та поважливого ставлення до їх носія і доказом нового аксіологічного підходу до їх інтерпретації, а й виразом їх особливого правового статусу.

Таким чином, гідність – найвища соціальна цінність, яка свідчить, з одного, об’єктивного, боку, про значущість людини для суспільства з точки зору її моральних, духовних, фізичних (природних) якостей, тобто значущість індивіда як людини, як представника людства незалежно від його належності до тієї чи іншої соціальної спільноти, групи та становища в суспільстві, а з іншого, суб’єктивного, боку – про особистісну значущість для особи її моральних, духовних, фізичних (природних) якостей незалежно від соціальної належності до тієї чи іншої спільноти людей і становища в суспільстві, про усвідомлення і почуття цієї значущості.

Досліджуючи поняття честі, слід насамперед звернути увагу на те, що в юридичній доктрині бракує єдності поглядів щодо походження цього терміна. Так, на думку В.А. Малахова, слово "честь" тісно пов’язане зі словом "частина" й означає, що кожний індивід, маючи честь або як ученого, або як робітника, або як інтелігента, або як воїна, або як члена певного клубу чи партії тощо, має свою частину в повазі, у славі й доброму імені тієї чи іншої групи людей. Саме звідси цей автор і виводить тісний зв’язок поняття честі з поняттям репутації (від лат. reputatio – обмірковування, роздум) у вигляді загальної думки, що складається в суспільстві стосовно особи або колективу. "Людина честі повинна піклуватися як про репутацію групи, до якої вона належить, так і про власну свою репутацію і відповідати особисто висоті вимог честі, яка належить їй як членові групи" [96, с. 183], – зазначає філософ.

Не заперечуючи висновку про тісний зв’язок честі й репутації, вважаємо, що важко погодитися з цією думкою автора і знайти тісний зв’язок слова "честь" і слова "частина". Це вдало спростовується в роботах такого філософа, як Т. Ліппс, який відмічав, що "моя честь може бути тільки моєю честю... Інші люди, хоча й можуть підтверджувати її в мені, але не в змозі "дати мені її". Так само на мене не може бути перенесена честь мого стану. Ні та пошана, якою я користуюсь з боку осіб мого стану, ні та, яка віддається моєму станові, не можуть мені честі, якщо в мені її немає" [91, с. 130].

Аналізуючи всі ті ціннісні орієнтири, котрі входять до поняття честі, деякі автори вважають, що слово "честь" безпосередньо пов’язане з "чесністю" [7, с. 11]. Інші, навпаки, особливо підкреслюють, що честь не слід плутати з чесністю з огляду на відмінність цих понять за змістом, тощо [45, с. 6]. З урахуванням викладеного можна зробити висновок про те, що лексема "честь" має своє самостійне значення, не похідне від якогось іншого слова.

Честь розглядалась і як категорія марксистської етики, і як оцінна категорія, і як свідомість і почуття людини [245, с. 5-7], і як синонім кращих душевних якостей особистості (благородства, чесності, совісті) [250, с. 15-16], і просто як етична категорія [19, с. 232], і як гідні поваги та гордості моральні якості й етичні принципи особи [133, с. 766], і як моральна чи соціальна гідність і те, що викликає, підтримує повагу (до самого себе чи з боку оточуючих) [219, с. 1267], і як мірило гідності [38, с. 365], і, нарешті, спільно з гідністю як охоронювані законом особисті та невідчужувані блага, що означають усвідомлення особою свого суспільного значення і визнання за нею цього значення з боку суспільства [19, с. 345] тощо.

Наведені міркування свідчать про труднощі в інтерпретації честі як на етимологічному, так і на правовому рівні, що викликане причинами об’єктивного характеру, які криються в сутності цього багатопланового явища об’єктивної дійсності. Тому для юристів честь – це:

- і відображення якостей особи в суспільній свідомості, яке супроводжується позитивною оцінкою суспільства [258, с. 11];

- і сукупність вищих загальновизнаних моральних принципів, якими керується людина у своїй суспільній і особистій поведінці, і те, що вона є соціальним відображенням особистості [45, с. 6];

- і оцінне судження про дану людину та про її соціальну діяльність; позитивна громадська думка про моральні якості конкретної особи (репутація, реноме) [8, с. 33];

- і суспільна оцінка соціальних, моральних і духовних якостей особи [37, с. 199], і т. ін.

Усе це разом узяте дає достатню підставу для констатації факту про наявність проблеми щодо розроблення поняття "честь", утруднює його однозначне тлумачення і впливає на правильність застосування норм, які регулюють пов’язані з ним особисті немайнові відносини. На це вже неодноразово зверталась і звертається увага в науковому світі [201, с. 235].

Проте слід зазначити, що наведені вище "різночитання" можуть бути легко використані як засновок до певного наукового порівняльного дослідження. І це дозволяє зробити висновок про те, що безліч феноменів, які приписуються поняттю "честь", відбивають цілком об’єктивну картину, а відмічена вище різна термінологія наукової літератури щодо цієї категорії може бути без утруднень подолана шляхом консенсусу в їх інтерпретації та вироблення загальновизнаного значення, яке б дозволило відобразити його сутність. Це показує досвід, набутий у ході дослідження поняття "гідність". При цьому слід підкреслити, що не обов’язково уніфікувати всі дефініції, до чого нерідко прагнуть в окремих наукових роботах автори, котрі над усе цінують "однаковість", начебто неодмінно і в усьому потрібну для наукової інтерпретації. Набагато важливішим є інше: як, з одного боку, наукова теорія сприймає правотворчу діяльність, а з іншого боку, як у нормативно-правових актах використовується науково-понятійний апарат.

Аналіз розроблених юристами дефініцій честі свідчать про те, що її значення більшість авторів зводять до певної оцінки особи, індивіда. З аналогічним становищем ми вже стикалися, досліджуючи гідність.

Честь як "певна соціальна оцінка громадянина, об’єктивна суспільна властивість" [21, с. 85] представлена в одному з перших цивілістичних визначень С.М. Братуся 1963 року. Саме з цього періоду честь і гідність стали об’єктами цивільно-правової охорони. Розкриваючи 1966 року філософське та правове поняття честі й гідності, М.А. Придворов також зазначив, що "честь – це категорія марксистської етики, яка, з одного боку, виражає суспільну оцінку особи, а з іншого боку, у честі виражається самооцінка здійснюваних цією особою дій" [166, с. 40].



Визначення честі як суспільної оцінки особи, а гідності – як почуття людиною своєї суспільної значущості, цінності притаманні науковим поглядам не тільки вищезазначеного періоду, а й, приміром, 60-х років, коли честь і гідність в основному досліджувалися з криміналістичної точки зору як об’єкти образи та наклепу [83, с. 128]. Дальший розвиток цивілістичної думки до цього часу свідчить про те, що вищевказані інтерпретації честі з тими чи іншими варіаціями й відтінками зберегли своє значення, і як і раніше більшість авторів зводять це поняття до оцінки особи суспільством, з допомогою якої і визначається правова природа честі [202, с. 16-17; 39, с. 303; 37, с. 199]. Відмінність поглядів учених убачається лише в характері цієї оцінки.

Незважаючи на те, що ще 1961 року відмічалася нечіткість позиції деяких авторів щодо поняття "честь" [83, с. 128], ця тенденція зберігається і досі. Так, Р.О. Стефанчук слушно зазначає, що декотрі автори досить метафізично розуміють "честь" у вигляді суспільної оцінки індивіда, а "гідність" у вигляді самооцінки індивідом самого себе й однобічно висвітлюють їх природу [201, с. 236]. Не одностайні юристи й у розумінні самого характеру тієї оцінки, яка визначає честь як правову категорію. Одні автори вважають, що честь – це суспільна оцінка соціальних, моральних і духовних якостей особи і ця оцінка містить у собі морально-етичні якості особи, її поведінки та діяльності, зумовлює її місце в суспільстві, соціальній групі, серед колег, у сім’ї тощо [37, с. 199]. Інші автори бачать у честі об’єктивну оцінку особи, що визначає ставлення суспільства до громадянина чи юридичної особи або соціальну оцінку моральних та інших якостей особи [39, с. 303]. На думку третіх, честь – це певна соціальна оцінка особи, яка формується в процесі суспільного життя, діяльності та спілкування людей на підставі таких об’єктивних показників, як вчинки, погляди та ін. [27, с. 10-11]. Для четвертих це просто соціально значуща позитивна оцінка особи з боку громадської думки [38, с. 365].

Усе це свідчить про те, що критерії оцінки, що входить до поняття честі, багатоманітні й відобразити їх одним визначенням практично неможливо. Тому в науці "честь" і "гідність" стали розглядати у двох аспектах: з об’єктивної (зовнішньої) сторони та з суб’єктивної (внутрішньої) сторони [6, с. 171; 12, с. 208; 168, с. 71; 176, с. 23; 177, с. 57-64 та ін.].

В історії розвитку радянської цивільно-правової науки обидва ці аспекти почали застосовуватися практично відразу ж після того, як честь і гідність стали об’єктами регулювання й захисту. Так, ще 1966 року М.А. Придворов зазначив, що "оцінка суспільством діяльності людини складає об’єктивну сторону честі, що не виключає й самооцінку здійснюваних дій особою. В останньому випадку честь виступає як суб’єктивна її сторона" [166, с. 40]. Аналіз юридичної літератури свідчить про те, що такий прийом не є відкриттям XX століття, а з успіхом застосовувався ще наприкінці XIX століття.

Необхідно зазначити, що особливо розвиненим поняття честі було в німецькій науці. Німці стали по суті родоначальниками дуже багатьох різноманітних теорій честі, об’єднуваних у літературі в три великі групи: суб’єктивні, об’єктивні та змішані. Суб’єктивні теорії мали основою психічні риси індивіда, його свідомість, почуття, волю. Для представників цих теорій честь є стан непорушеної моральної гідності, який внутрішньо притаманний індивіду незалежно від ставлення до нього з боку оточуючих. Об’єктивні теорії, навпаки, під честю розуміли соціальне становище особи, її суспільне значення, пов’язане з повагою з боку оточуючих.

Нарешті, змішані теорії являють собою суто механічне поєднання вказаних вище двох напрямків з переважанням в одних випадках суб’єктивних, а в інших – об’єктивних моментів. Докладну характеристику цих теорій дав дореволюційний криміналіст Н.Н. Розін [179, с. 21-48]. Наприкінці XIX століття німецький філософ-ідеаліст І. Екштейн у книзі "Честь у філософії та праві" розглядав дві форми честі:

- зовнішню честь як етичну оцінку особи, із якої випливає повага;

- внутрішню честь як духовне "я" людини, від "усього тілесного звільненої" [256, с. 9-23; 7, с. 9].

На думку І. Екштейна, зовнішня честь – це оцінна категорія, пов’язана з громадською думкою, це "етичне благо, прагнення до неї є моральне прагнення, бо честь задовольняє моральні потреби людини" [256, с. 9-23; 7, с. 9].

Як видно з вищенаведеного, прогресивність погляду цього вченого стосовно існування двох форм честі межувала з їх помилковістю, що полягала в неправильній інтерпретації змісту внутрішньої честі та в її відірваності від зовнішньої честі.

Якщо І. Екштейн вважав, що обидві форми честі не пов’язані одна з одною, то інший філософ – Т. Ліппс – зазначав, що внутрішня й зовнішня честь можуть перебувати в суперечності між собою і навіть у глибокому антагонізмі. Він віддавав перевагу зовнішній формі честі й стверджував, що особиста честь не залежить від думки людей і ніякими об’єктивними обставинами визначена бути не може [91, с. 392; 7, с. 11].

Аналізуючи погляди цих мислителів, А.Л. Анісімов зазначає, що "неправомірне розмежування честі на два самостійні й незалежні одне від одного поняття (зовнішню та внутрішню) служили й служать для обґрунтування індивідуалізму і волюнтаризму, для доказу індетермінованості моральних вчинків суспільними відносинами" [7, с. 11]. Але незважаючи на це, викладені погляди німецьких учених стали помітним кроком у дослідженні поняття честі. Їх ідеї були не тільки позитивно сприйняті в дореволюційній російській науці, а й суттєво пророблені. Так, криміналіст Н.Н. Розін, досліджуючи об’єкти образи й наклепу, підтримав думку про існування честі в об’єктивному значенні, або об’єктивної зовнішньої честі, та честі в суб’єктивному значенні, або суб’єктивної внутрішньої честі. На його думку, честь в об’єктивному значенні є визнання людської особистості іншими, повага, пошана, усталене значення людини з точки зору громадської думки, інакше кажучи – оцінка людської особистості; честь же в суб’єктивному значенні являє собою внутрішню людську властивість. Також він зазначив, що головною підставою зовнішньої честі є соціальна корисність і цінність людини; суб’єктивна ж честь як явище виключно світу психічного тісно межує і навіть зливається зі сферою людської самосвідомості, зі сферою усвідомлення в собі людської особистості та її гідності [179, с. 21-48]. У даний період розвитку юридичної науки це не може бути повністю сприйняте з огляду на деяку погрішність поглядів, котрі не потребують додаткового обґрунтування.

Честь і гідність відносяться до цінностей духовного світу людини, а тому вони, як і інші цінності, об’єктивні за змістом, оскільки зумовлені всією сукупністю обставин життя людей і виражають об’єктивну необхідність духовного освоєння ними оточуючого їх природного ті соціального світу. Водночас духовні цінності суб’єктивні за формою, оскільки виступають як прояви внутрішнього світу людей, їх суспільної та індивідуальної свідомості й самосвідомості. З урахуванням викладеного цілком з’ясовною і правильною, на наш погляд, є характеристика як честі, так і гідності з суб’єктивної та об’єктивної точок зору. Такий підхід дозволяє більш чи менш абсолютним чином дати їм належну інтерпретацію. При цьому слід особливо відмітити, що і суб’єктивний, і об’єктивний критерії оцінки честі й гідності мають не тільки суто теоретичне значення, а й знаходять своє практичне застосування. Так, М.С. Малеїн зазначає, що в конкретних випадках використовуються обидва ці критерії: суб’єктивний для оцінки духовного блага з позиції потерпілого, його індивідуальних поглядів, особливостей, а об’єктивний для визначення його суспільної значущості. За його ж прикладом, якщо ініціатива захисту порушеного блага особистого характеру належить самому громадянинові і він керується власною суб’єктивною думкою, то суддя не може відмовити в прийнятті заяви про захист честі й гідності, керуючись тільки об’єктивним критерієм [98, с. 16].

Ці дані спростовують точку зору, яка трапляється інколи в науковій літературі, про те, що виокремлення суб’єктивного аспекту честі не має значення. Тому цілком обґрунтовано і з посиланням на думку М.А. Придворова дослідники честі й гідності звертають увагу на цю обставину як на негативний момент [201, с. 237].


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка