Розділ I. Поняття гідності та честі фізичної особи 1 Ідея гідності та честі в праві: ретроспективний аналіз



Сторінка2/10
Дата конвертації19.01.2018
Розмір2.14 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Розділ I. Поняття гідності та честі фізичної особи

Відповідно до ст. 3 Основного Закону нашої держави людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. У рамках цього дослідження виникає питання: а як зазначена конституційна норма відбивається на стані цивільного права й законодавства України, які регулюють відносини з приводу честі та гідності, оскільки таке положення в історії їх розвитку введено в дію вперше? У свою чергу, вирішення цього питання багато в чому залежить від того, з якими, власне, поняттями ми маємо справу? Чи достатньо чітко вони визначені в правових текстах, і насамперед у законодавстві? Чи існує зв’язок між поняттями "честь" і "гідність", чим вони семантично відрізняються і як диференціюються? Чи кожний суб’єкт цивільного права може бути носієм честі й гідності та чи однаковою мірою?

Розгляд усіх поставлених питань дозволить не просто виробити юридичні поняття цих цінностей, а й визначити їх становище у сфері дії права, що і входить до завдань дисертації.
1.1 Ідея гідності та честі в праві: ретроспективний аналіз
Гідність і честь – цінності, що є предметом вивчення й дослідження ще з давніх часів представниками різних наукових напрямків. Філософи, приміром, розглядають честь і гідність як культурно-антропологічний феномен [20, с. 215]. Педагогів і психологів вони цікавлять як певні почуття людини [48, с. 24]. Філологи досліджують гідність і честь в аспекті морально-естетичної лексики [171, с. 39-43]. Є вони й об’єктами соціально-етичних досліджень як моральні цінності та певні категорії [190, с. 5]. Проблема честі й гідності займає немале місце в гуманістичних світоглядах громадських і літературних діячів, наприклад, у Шекспіра [106, с. 47-65]. Актуальні вони й для юристів, які займаються їх дослідженнями в аспекті об’єктів правової охорони. Ураховуючи ці обставини, дослідники обґрунтовано відзначають їх полісемантичний характер [207, с. 10].

У якій би іпостасі не виступали честь і гідність, вони є категоріями історичними, що свідчить про таку важливу якість їх правового статусу, як можливість його зміни на тому чи іншому етапі розвитку суспільства стосовно до суб’єктивних прав і обов’язків їх носіїв. Не випадково деякі вчені свої дослідження з цієї проблематики проводять у суто історичній ретроспективі [117, с. 36-38; 171, с. 39-43]. Крім того, за характером багатьох робіт можна простежити мінливість правового становища честі та гідності залежно від того чи іншого історичного забарвлення. Для цього не треба брати за основу великий проміжок часу, достатньо останнього десятиріччя, багатого на різноманітні історичні події. Так, наприкінці 90-х років XX століття дослідники виявляють особливості правового статусу честі, гідності та ділової репутації стосовно до підприємницької діяльності [32, с. 10; 49, с. 101, 107], в окремих випадках паралельно торкаючись іміджу, культури й особистості ділової людини [24, с. 203], а наприкінці 80-х років цього ж століття законодавство не знало такого поняття, як ділова репутація, об’єктами досліджень були трудова честь і підвищення ролі людського фактору в прискоренні соціального й економічного розвитку [118, с. 88-91], і ставилося питання про посилення правового захисту честі й гідності радянських громадян [140, с. 50-51]. Саме в цей період не етично звучало б формулювання назви статті у вигляді запитання "Почому нині честь і гідність?" [60, с. 13-15]. Прикладів такого роду можна навести безліч, тому для визначення юридичної природи гідності та честі видається доцільним дослідження наукової думки не тільки в сучасному контексті, але й у контексті історичному.

Як зазначається в правовій літературі, зростання інтересу до історичного минулого України є важливим показником зрілості вітчизняної наукової думки [73, с. 110].

Однак питання щодо емпіричної підстави ідеї про честь і гідність, зокрема щодо її історичних коренів, має важливе не тільки теоретичне, але й практичне значення, оскільки дозволяє виявити загальну тенденцію її розвитку, механізми переходу від однієї системи цінностей до іншої, конкретні форми їх взаємодії.

У філософських джерелах відмічається, що історично поняття про честь виникло насамперед як відображення родової та станової диференціації людських спільнот. Це знаходить прояв у тому, що людина відповідно до первісних уявлень про цю цінність не повинна робити того, що принижує гідність даного роду чи стану [96, с. 183]. До періоду первісного суспільства відносять виникнення етичних уявлень про честь і в юридичній літературі [110, с. 6]. Надалі розуміння честі поповнювалося все новим і новим змістом. Її діалектичний характер чітко простежується в роботі польського філософа і соціолога, фахівця в галузі теорії та історії етики М. Оссовської "Рицар і буржуа" [138, с. 528].

Аналізуючи витоки розвитку ідеї про честь, М. Оссовська, обґрунтовано використовуючи пам’ятки стародавньої культури (і в першу чергу гомерівські поеми, приміром "Іліаду"), дійшла висновку про те, що ця ідея досягла свого домінуючого значення в так званій рицарській етиці, корені якої сягають ще епохи троянських воєн (бл. 1240 г. до н.е.) [68, с. 67-68]. Висновки цього вченого з огляду на їх велику практичну значущість широко використовуються як у філософських джерелах, так і в юридичній літературі [7, с. 6-7; 96, с. 184].

Підкреслюючи основні риси рицарського образу, М. Оссовська відзначає головну, стрижневу рису гомерівського героя, рису, від якої залежать усі інші, – це турбота про честь, прагнення до слави та відзнаки. На обґрунтування свого висновку вона посилається на книгу Т. Синка "Досконалий грек і римлянин", у якій червоною ниткою проходить думка про те, що "весь соціальний порядок гомерівського дворянства заснований на відданні один одному шани" [268, с. 9; 138, с. 42].

Об’єктом дослідження М. Оссовської є і класична монографія Т. Веблена під назвою "Теорія дозвільного класу", у якій автор відмічає деякі риси характеру, тісно пов’язані з уявленнями про честь тих, хто стоїть на вершині суспільної скали. Це особливо сильний в ті часи осуд порушень укладених під присягою договорів, осуд невдячності та залишення друга в біді. Оскільки в цій ієрархії цінностей честь – найвище благо, то добровільне приниження – така величезна риса, яку не шанувати важко (автор має на увазі пощаду ворога, що скорився). Однак до найважливішого результату дослідження "гомерівської Греції" з точки зору позначеної дисертантом тематики слід віднести не факт притаманного еллінам високорозвиненого почуття, а те, що вже в цей стародавній період (кінець II тисячоліття до н.е.) вони оперували багатьма правовими поняттями, у тому числі й поняттям "честь": "тіме" в них означало особисту честь, почесне право-претензію [162, с. 37].

Будоражили уми уявлення про честь і таких видатних філософів Греції, як Платон і Аристотель [7, с. 6].

Як відзначає М. Оссовська, герої Гомера були передусім взірцями воїнів, носій же честі в Аристотеля, наприклад, керувався нормами, обов’язковими і у воєнний, і в мирний час. Але в обох випадках найбільше зовнішнє благо для людини – це її честь [138, с. 55]. Як і в Гомера, честь в Аристотеля передбачала постійне прагнення до переваги. До такого самого висновку приходять і юристи, аналізуючи точки зору класичних філософів Греції на честь [7, с. 7]. Торкаючись характеру поглядів Платона стосовно досліджуваного явища, вони слушно зауважують, що цей мислитель вважав честь нерозривно пов’язаною з правом, а тому втрата честі, на його думку, повинна спричинити втрату всіх прав. Підставу всякої честі він бачив у прагненні до ідеалу [7, с. 7].

Носієм честі, з обґрунтованого погляду М. Оссовської, був і спартанський воїн (з історичних джерел видно, що Спарта існувала у VIII-VI ст. до нашої ери) [68, с. 110].

Дисциплінованість, уміння переносити біль, зневага до смерті (померлого родича дозволялося оплакувати тільки 11 днів), необхідна на війні здатність швидко приймати рішення, скромність, некорисливість (спартанцям заборонялося мати золото й срібло), а передусім мужність – ось чого вимагали від спартанця.

Порівнюючи орієнтації, що живили ідею про честь героїв Гомера і спартанців, слід зазначити, що й ті, й інші були носіями деяких чеснот, котрі передавалися з покоління в покоління і до цього часу характеризують поняття честі. Як слушно зауважує М. Оссовська, твори Гомера були засвоєні пізнішими поколіннями, ставши чимось більшим, ніж просто літературними джерелами. На обґрунтування такого висновку вона наводить у своєму дослідженні вислів знавця грецького епосу Т. Синка, який порівняв роль "Іліади" й "Одиссеї" для грецької культури з тією роллю, що в християнській Європі відіграла Біблія. Як відмічає автор, у цих творах "ми маємо справу із суспільством, у якому могутня верхівка створила стиль життя, визнаний одноплемінниками гідним і таким, що викликає захоплення" [138, с. 72]. Такий само стиль життя був характерним і для стародавніх римлян, а тому не випадково дослідники відзначають, що "… рівною мірою на етичних вагах римлян честь переважувала закони" [256, с. 9-23; 7, с. 6]. Таким чином, уже в цей стародавній період розвитку людства гідність і честь мали соціальні корені.

І відмічене І. Екштейном вищенаведене значення честі, і те, що вона, на думку сучасників, була "імпульсом усяких вищих прагнень і слугувала спонукою до подвигів" [7, с. 6], не повною мірою відбиває її роль у суспільному житті того стародавнього періоду розвитку людства. Із юридичних джерел видно, що честь була не тільки "аристократичною пихою", а поступово ставала об’єктом правової охорони за писаним правом ("jus scriptum") замість права неписаного ("jus non schriptum"), за яким вона захищалася через санкції приватної помсти з боку потерпілого та його родичів. Учений-романіст І.Б. Новицький відмічає, що "у міру зміцнення держави й ускладнення господарського життя стали практикуватися угоди між правопорушником і потерпілим про заміну помсти грошовим штрафом; ці угоди були санкціоновані правом (система добровільних композицій). Подальший розвиток привів до того, що застосування помсти було заборонено й було встановлено, що єдино допустимим наслідком є штраф і винагорода потерпілого за шкоду й образу" [127, c. 262].

Свідченням цього становища є така історична пам’ятка права, як Закони XII таблиць (451-452 рр. до н.е.) [67, с. 328], де містилися норми, що закріплювали так звані "приватні делікти". Найважливішим серед них дослідники називають іnjuria, поняттям якого охоплювалися правопорушення, пов’язані з особистою образою [146, с. 207; 127, с. 264; 148, с. 373, 430-431].

Аналіз цього інституту свідчить про те, що основною санкцією за особисту образу був штраф, стягуваний на користь позивача за допомогою пред’явлення цивільного позову. Таким чином, уже в той давній період людської історії честь мала статус об’єкта цивільно-правової охорони й саме тоді було закладено основи її правового режиму як цінності соціального характеру. Надалі система деліктних зобов’язань, яка випливала з "особистих образ", поступово, у міру розвитку суспільних відносин, підлягала вдосконаленню. Стародавніх римлян уже не влаштовував зазначений вище перелік випадків, об’єднуваних поняттям іnjuria, який мав вичерпний характер, і дослідники права відмічають, що замість нього було введено в дію загальне правило, зміст якого полягав у тому, "що всяка недозволена дія, що порушує чиїсь права або інтереси, породжує зобов’язання особи, яка вчинила таку дію у відношенні потерпілого" [127, с. 262].

Уточнюючи це положення, О.А. Підопригора справедливо відзначив, що делікт injuria отримав достатньо широке застосування та з посягань на особисту недоторканність перетворився в делікт, суть котрого полягала в якому-небудь посяганні на особу взагалі [146, с. 207]. Усе це привело до того, що в праві римлян установилася відповідальність за лайку, погрози та публічне приниження – convincinum adversus bonos mores (про що свідчить, приміром, позов у справі про образу особи, пред’явлений поетом Акцієм проти мімічних акторів) [86, с. 233], за складання пасквілів – libellum famosum. Особливе місце займало положення ne quid infamandi causa fiat, що включало випадки моральної шкоди, пов’язаної з посяганням на честь і гідність.

Як необхідний елемент делікту injuria було введено animus injurandi – намір образити. Змінилася і санкція цього делікту: замість твердо встановлених сум штрафу (штрафних такс) вводився штраф, визначуваний у кожному окремому випадку залежно від обставин справи: характеру образи, соціально-економічного стану кривдника і скривдженого, Позов набув характеру так званого оцінного позову – actio injuriarum aestimatoria [127, с. 264-265].

У більш пізній період (81 рік до н.е.) відповідно до закону lex Cornelia de injuriis деякі види injuria (удари, побої, насильницьке вторгнення в дім) стали галуззю кримінального переслідування з наданням потерпілому права вибору між actio injuriarum aestimatoria та delictum publicum (кримінальним переслідуванням).

Таким чином, гідність і честь людини за античним римським правом були об’єктами і цивільно-правової, і кримінально-правової охорони, тобто вже тоді їх правовий статус мав соціальний зміст.

Рицарський етос був притаманний і стародавнім германцям. "Германські народи", – писав Монтеск’є, – були не менше, а навіть більше, ніж ми, педантичні в питаннях честі. Так, найвіддаленіші родичі брали в них найжвавішу участь у справах щодо образ; поняття честі лежить в основі всіх їх кодексів" [138, с. 76].

Аналіз уявлень про честь стародавніх германців свідчить про те, що вони схожі з уявленнями гомерівських рицарів, але не тільки стосовно до етичних норм, використовуваних М. Оссовською. Як зазначає І.Б. Новицький, після поділу Римської імперії на східну й західну частини (V в. до н.е.), остання опинилася під владою германських завойовників. На її території утворилися королівства: Вестготське, Остготське, Бургундське, у яких тривала дія римського права [127, с. 37]. Отже, багато положень класичного римського права мали значення і для врегулювання відносин стародавніх германців, у тому числі й щодо захисту гідності та честі. Аналогічним був і правовий статус цих цінностей.

Честь відігравала велику роль і в становленні особистості на Україні. Вона має статус важливого об’єкта правового захисту з часів Київської Русі, і тому її дослідники слушно зазначають, за цього княжого періоду честь прирівнювалася, а інколи й ставилася вище за такі блага, як життя та здоров’я [207, с. 37].

Так, уже в Руській Правді (Коротка редакція) передбачалася кримінальна відповідальність за заподіяння шкоди особі в результаті кривди й образи дією (ст.ст. 3, 4, 8) [233, с. 27-29]. Далі правовій статус честі як об’єкта правової охорони поповнювався все новим і новим змістом. І вже Статут князя Ярослава про церковні суди (Просторова редакція) передбачав відповідальність за образу словом на адресу жінки (ст. 30) [233, с. 41-45]. Ще пізніше, у Статутній Двинській грамоті 1397 року, установилася відповідальність за образу "лаєм" бояр і княжих слуг [139, с. 58-67].

Аналіз цих положень показує, що в цей період честь хоч і підлягала кримінально-правовій охороні, та як самостійна правова категорія не виокремлювалася, а сама лексема "честь" у законодавстві не вживалася. Пізніші пам’ятки права свідчать про те, що попередником досліджуваної категорії було поняття "безчестя". Так, у Судебнику Івана III 1497 року [182, с. 54-62], що став основою Судебника 1550 року [182, с. 97-128], цим поняттям охоплювалася ціла низка діянь, пов’язаних з образою словом. Про безчестя йдеться і в Литовських Статутах (1529, 1566, 1588 рр.) [233, с. 60-83, 95-122, 124-134], які передбачали кримінальну відповідальність за різного роду діяння. Особливо різноманітним було це поняття за Соборним Уложенням 1649 року [139, с. 121-261].

За С.І. Ожеговим, безчестя (застар.) – наруга честі, образа [133, с. 42], і це підтверджує факт, що саме честь була об’єктом правової охорони того стародавнього періоду, незважаючи на те, що як самостійна правова категорія вона не виокремлювалася.

Спостерігаючи за дальшою долею рицарського етосу, М. Оссовська як приклад досліджує образ так званого англійського джентльмена, особливо підкреслюючи, що категорія "джентльмен" повністю збігається з категорією "людина честі". В основу висновків цього автора покладено аналіз книги Ч.Л. Бербера "Поняття честі в англійській драмі 1591-1700 рр.". У XVI столітті, зазначає Бербер, поняття честі поєднується в Англії зі специфічним джентльменським кодексом поводження. У XVII столітті честь вважається виключним надбанням вищого класу, прерогативою дворянства, а слово "честь" уживається в різних значеннях, серед яких особлива увага, на думку цього ж автора, приділяється трьом:

1. "Честю наділений той, хто користується визнанням, повагою, шаною, славою". Це значення слова "честь" автор позначає символом R (reputation – репутація).

2. "Честь розуміється як дещо притаманне самій людині, незалежно від ставлення до неї оточуючих, як сукупність рис характеру, котрі й дають людині право на повагу, – словом, як духовне благородство". Це значення автор позначає символом H (honour – честь).

3. "Поняття честі стосується жінок і розуміється як цнота". Позначається воно символом Ch (chastity) [267, с. 14; 138, с. 144-145].

Саме ці три значення честі з деякими неістотними змінами дійшли до наших днів. Так, у Словнику російської мови С.І. Ожегова поняття "честь" тлумачиться практично так само, як відтворює її Ч.Л. Бербер на період XVI-XVII ст.ст. [133, с. 766-767]. Таке положення є ще одним підтвердженням значущості історичного досвіду попередніх дослідників. На особливу увагу заслуговує висновок цього ж автора, зроблений ним після дослідження 235 п’єс (головним чином шекспірівських) для виявлення вимог, які пред’являлися "людині честі" в ХVII столітті. Так, відтворивши їх розгалужену ієрархію, Ч.Л. Бербер констатує все більшу частоту понять честі, що означали певні риси характеру людини (правдивість, виконання обіцянь, відмова від обману, насильства, віроломства тощо). Такі висновки не дозволяють підтримати думку І.Л. Марогулової про те, що з появою класів в основу оцінки особи кладуться походження, рід, знатність, майнове становище і не беруться до уваги такі моральні якості, як порядність, чесність і т. ін. [110, с. 6].

Дослідження поняття честі в епоху рицарства і джентльменства свідчать про те, що його зміст протягом тривалого історичного періоду розвитку людського суспільства суттєво змінювався, але водночас простежується і той факт, що багато з перелічених вище критеріїв честі мають певну стабільність і притаманні "людям честі" нашого часу. Тобто людство поступово виробило такі уявлення про честь, які знаходяться поза класовими, становими та національними вимірами.

Так, Бертран Рассел підкреслював, що "віра в принцип особистої честі, хоча наслідки її бували нерідко абсурдними, а часом – трагічними, має за собою серйозні заслуги, а її занепад аж ніяк не є чистим здобутком... Якщо звільнити поняття честі від аристократичної пихи та схильності до насильства, то в ньому залишиться дещо таке, що допомагає людині зберегти порядність і поширювати принцип взаємної довіри в суспільних відносинах…" [268, с. 42-43; 138, с. 154].

Досліджуючи честь в аспекті рицарської етики, М. Оссовська приділила увагу і звичаям XVIII століття. На основі аналізу "Байки про бджіл" Б. Мандевіля вона дійшла висновку про те, що це століття найбільш суворо обійшлося з рицарською традицією, оскільки в ній автор, як вважає М. Оссовська, не тільки відзначає корисні результати для суспільства в ході звернення до почуття честі: "Звеличуючи високе походження, ми пробуджуємо в людях гординю і заохочуємо їх до гідних похвали діянь, єдина нагорода за які – слава", а й, характеризуючи у своїй "Байці про бджіл" людей честі, приписує їм велику терпимість до гріха [138, с. 123].

Аналіз вищезазначених поглядів М. Оссовської не дозволяє повною мірою поділити її думку. Погоджуючись узагалі з тим, що XVIII століття відіграло немалу роль стосовно до спадку рицарських традицій, ми не можемо обмежитися тим єдиним джерелом, який узято до уваги дослідником.

У XVIII столітті погляди на честь визначалися не тільки з точки зору дворянсько-монархічного укладу життя [138, с. 123; 226, с. 577-630]. Прикладом слугує робота О.М. Радищева "Бесіда про те, що є син Вітчизни" ("Беседа о том, что есть сын Отечества") [174, с. 569-577]. На питання, хто гідний такого звання, автор дає однозначну відповідь: вільна людина, яка любить честь, "без якої вона, як без душі". Аналіз уявлень цього видатного громадського діяча Росії свідчить про їх радикально-революційний характер, оскільки він проповідував рівність всіх людей від природи, боротьбу за звільнення людини з точки зору теорії природного права. Тобто вже в цей період закладалися ідеали вільної людини, до яких ми нарешті звернулися сьогодні, у тому числі й на рівні правових поглядів. Заслугою О.М. Радищева також є те, що паралельно он розвінчує світогляд стародавніх мислителів, приміром Аристотеля, які визнавали носіями честі тільки станову знать.

Досліджуючи правовий статус честі відповідно до вітчизняного законодавства ХVIII століття, слід відзначити обґрунтовану думку юристів про те, що в цей період була особливо помітною тенденція щодо викоренення такого явища, як приниження честі [207, с. 42]. Отже, честь за тих часів мала статус не тільки культурно-антропологічного феномена, а й важливого об’єкта правової охорони. Причому аналіз вітчизняного законодавства цього періоду свідчить про те, що її соціальний характер поповнювався все новим і новим змістом. Наприклад, згідно з розділом VII Конституції Пилипа Орлика 1710 року [233, с. 195] захистові за допомогою важливої юрисдикційної форми – воєнного Генерального Суду підлягала так звана "Гетьманська честь".

Воїнським Артикулом 1715 року [139, с. 264-304], а також "Правами, за якими судиться малоросійський народ" ("Правами, по которым судится малороссийский народ") 1743 року [233, с. 205] закріплювалася відповідальність не тільки за вищезазначені різноманітні діяння, пов’язані з безчестям, а й відповідальність наклепників, обмовників, пасквілянтів, осіб, які складали "підкидні листи", тощо. Однак до найважливішого результату дослідження з позначеної проблеми слід віднести той факт, що саме в цей період поряд з поняттям "безчестя" стала застосовуватися лексема "честь". Так, вона прямо використовується не тільки в Конституції Пилипа Орлика, а й при визначенні наклепу в главі ХVIII Воїнського Артикулу 1715 року (арт. 151). Ці нормативні акти, на думку дисертанта, і є одними з перших у вітчизняному законодавстві, відповідно до яких поняття "честь" було введено в юридичну діяльність.

У ХIХ столітті поняття "честь" стало вживатися не тільки в окремих правових нормах. Так, наприклад, розділ десятий Уложення про покарання кримінальні та виправні (Уложения о наказаниях уголовных и исправительных) 1885 року мав назву "Про злочини проти життя, здоров’я, свободи та честі приватних осіб" ("О преступлениях против жизни, здравия, свободы и чести частных лиц") [233, с. 280-282]. Аналіз цього джерела свідчить про те, що честь тоді вже мала такий самий правовий статус, як і життя, здоров’я фізичної особи. Крім того, указівки на ці цінності стосовно до приватних осіб, без зазначення їх станової та класової належності, є яскравим підтвердженням соціального характеру названих цінностей.

Незважаючи на те, що честь на досліджуваний період досягла достатньо високого правового статусу, будучи важливим об’єктом як кримінального, так і цивільного захисту, слід все ж відзначити, що саму категорію "честь" було введено в юридичну діяльність тільки на рівні згадок про неї, оскільки ні у відповідному законодавстві, ні в теорії права її поняття не містилися. З урахуванням такого становища Д.І. Меєр слушно зауважував, що "наше законодавство не зводить поняття про честь у ступінь самостійної установи, як це ми зустрічаємо в римському праві й на його підставі – у багатьох законодавствах Західної Європи, а тільки в окремих визначеннях указує випадки, коли настає безчестя і наслідки, що з ним пов’язані" [115, с. 135]. Очевидність такого становища проявляється в ході аналізу чинного на той період законодавства в західних регіонах України, відповідно до яких правовий статус честі як об’єкта охорони істотно відрізнявся від вищезазначеного статусу не тільки механізмом правового захисту, а й тим, що він мав яскраво виражений цивільно-правовий характер у результаті її виділення як самостійної правової категорії. Це пояснюється тим, що західноукраїнські землі протягом 1772-1918 рр. перебували під пануванням Австрійської імперії, основним джерелом законодавства якої було Загальне цивільне уложення Австрійської імперії 1811 року – найкращий зразок юридичної техніки того часу. Так, відповідно до ст. 1330 цього Уложення, "якщо через образу честі заподіяно кому-небудь дійсну шкоду або позбавлення прибутку, то ображений має право вимагати відшкодування шкоди або повного задоволення" [233, с. 361].

Згідно з філософськими уявленнями до сутнісних категорій моральної свідомості, що нерозривно пов’язані з моральними відносинами та моральною практикою і займають центральне місце в системі категорій етики, відноситься разом з честю і людська гідність [170, с. 154]. Маючи таку ж, як і честь, могутню силу, яка значною мірою впливає на людські стосунки, у тому числі й на суспільні відносини, регульовані правом, гідність відіграє не меншу в порівнянні з честю роль і в його системі. Очевидність такого висновку випливає з безлічі правових норм як міжнародного, так і національного права. Досить тільки зазначити, що при прийнятті Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права від 19 грудня 1966 року насамперед бралося до уваги саме визнання гідності, притаманної всім членам людської сім’ї, і рівних невід’ємних прав їх як основи свободи, справедливості та загального миру й визнавалося, що ці права випливають з притаманної людській особистості гідності [113, с. 20].

Так само, як і стосовно честі, виникнення етичних уявлень про гідність юристи відносять до періоду первісного суспільства. І.Л. Марогулова зазначає, що цьому сприяли життя первісних людей, їх спільна праця, що вимагала не тільки певної оцінки поведінки кожної особи, а й власної самооцінки [110, с. 6].

В етичній літературі генезис цієї ідеї пов’язується з етапом зародження деяких особистісних характеристик, що, за більш уточненими даними, відповідає епосі розкладу родоплемінного ладу військової демократії (останній стадії пізньородового суспільства). Саме в цей період, на думку філософів, починається процес розкладу синкретичної колективної свідомості людини, а психологічним ядром особистості є самосвідомість – суб’єктивне "Я", самооцінка і – необхідний момент – самоповага [170, с. 43]. І незважаючи на те, що в сучасних юридичних джерелах зазначається, що значення й поширеність військової демократії того стародавнього періоду розвитку людства в літературі перебільшувалися (починаючи з робіт відомого американського етнографа ХIХ століття Л. Моргана), відомості про те, що уявлення про гідність виникли в більш пізній період первісного суспільства, знаходять своє підтвердження. Як відмічають історики, первісний лад, за сучасними даними, охоплює величезний відрізок часу (понад 2 млн. років) і на першій його стадії, пов’язаній з присвоюючим господарством, ще тривав процес становлення самої людини як біосоціальної істоти, і лише з ХL-ХХV тисячоліття до н.е. склався неоантроп, тобто людина сучасного типу [66, с. 3].

До перших писемних свідчень притаманних древнім уявлень про гідність людини дослідники відносять давньоєврейські священні книги Танах (грецькою – Біблія), у яких містяться ідеї про цінність і недоторканність людського життя, про рівність людей [160, с. 16]. Пізніше, у VI-V ст.ст. до н.е. ці ідеї обстоювалися давньогрецькими філософами-софістами Лікофроном, Антифонтом, Алкідамом [86, с. 103-104].

Про те, що повага до самого себе й шанування людської гідності іншого – це не тільки одна з важливих мотивацій етики боротьби, а й важлива правова ідея, притаманна праву давнього періоду, свідчать закони Ману (II в. до н.е. – II в. н.е.) [86, с. 41]. Стинаючись у битві, – проголошують "Закони Ману", – не слід убивати противника ні віроломною зброєю, ні зубчастими стрілами, ні отруйними, ні такими, що мають наконечники, розпечені на вогні. Не годиться вбивати ні того, хто зійшов на землю (якщо він сам залишається на колісниці), ні того, хто склав руки (з благанням про пощаду), ні того, у кого розвівається волосся, ні того, хто сидить, ні того, хто говорить "я твій", ні того, хто спить, ні того, у кого немає кольчуги, ні голого, ні беззбройного, ні того, хто не б’ється, а (тільки) дивиться на битву інших, ні того, у кого зламана зброя, ні ураженого (хворобою), ні тяжкопораненого, ні наляканого, ні того, хто кинувся навтіки [232, с. 288].

К. Маркс тому і визначив гідність як "саме те, що більш за все підносить людину, що надає її діяльності, усім її прагненням вищого благородства" [109, с. 4].

Досліджуючи процес становлення особистості, в основі якого лежить почуття власної гідності, видатний дореволюційний цивіліст Й.О. Покровський справедливо відмічав його безпосередній зв’язок з визнанням особистості носителькою суб’єктивних прав. "Ось тому, – констатує вчений, – у примітивному житті цієї потреби ще немає. Окрема особистість ще надто поглинається суспільством, вона ще слабо диференційована від інших одиниць; вона ще живе тим самим, чим живуть і інші, і "вузол осібності" в ній майже не існує", що не властиво більш високим ступеням розвитку суспільства, де "посилюється усвідомлення самобутності й осібності кожної окремої особистості та разом з тим починає відчуватися потреба в праві на цю самобутність, в праві на індивідуальність" [149, с. 120-121]. Усе це в сукупності взяте не викликає сумніву в тому, що формування уявлень про гідність почалося ще з витоків цивілізації, а тому дисертант не поділяє висловленої в літературі думки, що "уявлення про честь та гідність не могли скластися ні в первісному суспільстві з його примітивною організацією і високим ступенем залежності людини від природи, ні в рабовласницькому і феодальному суспільствах, в яких основна маса людей була позбавлена елементарних людських прав і піддавалася жорсткій експлуатації та приниженню, була не суб’єктом, а об’єктом права" [254, с. 28-29].

Не оспорюючи того, що в Стародавній Греції й Римі "про честь і гідність раба не могло бути й мови, оскільки раб був річчю…", а "у феодальному суспільстві честь і гідність були привілеєм дворянства…" [245, с. 9], слід відмітити, що ці обставини не тільки не вплинули, а й не могли вплинути на основний напрямок розвиток ідеї про гідність і честь людини, оскільки вони не мали соціального характеру. Розкриваючи питання про корисність порівняльно-історичного методу в праві, французький юрист Жан-Луи Бержель слушно зазначає, що "тільки ті події минулого заслуговують на те, щоб зватися історичними фактами, які визнані суспільною свідомістю" і "враховуватися можуть тільки ті дії, які відгукнулися луною в соціальному середовищі..." [132, с. 212].

Це дослідження показує, що зазначені історичні події не відповідають вищевказаним вимогам. Однак як певні реалії в житті людського суспільства, вони не можуть бути відкинуті просто так, без відповідної правової оцінки. З огляду на те, що вони не є соціальними фактами, їх існування можна розцінити, по-перше, як свого роду траєкторію в перманентній еволюційності ідеї про гідність і честь і, по-друге, як ще один доказ загальнолюдського, а не станового, класового змісту досліджуваних цінностей.

Метод історичної ретроспективи свідчить, що не в усі часи розвитку людського суспільства, у тому числі й періоду цивілізації, ідея гідності розвивалася подібно до ідеї честі. Простеживши генезис честі, необхідно відмітити, що саме ця ідея переважала в суспільній свідомості (у тому числі й правовій) багатьох поколінь людей у порівнянні з ідеєю людської гідності. З урахуванням цього дисертант і розпочала дослідження саме з епопеї ідеї честі, а не гідності.

І якщо ідея честі мала домінуюче значення в рицарський період і за часів феодального середньовіччя, то ідея людської гідності особливо широко була розроблена й осмислена в XVI-XVIII ст.ст. у багатьох роботах представників лібералізму й просвітництва І. Канта, Ж.-Ж.-Руссо, Дж. Локка, Ш.-Л. Монтеск’є, Т. Джефферсона, Дж. Ст. Мілля та ін. Саме в цей період набула свого поширення природно-правова школа (Гуго Гроцій, Хр. Томазій, Вольф та ін.) зі своїм вченням про природжені права особи, у тому числі й про право на гідність. Концепцію природних прав уперше було втілено англійським парламентом у Біллі про права 1689 року.

Великий внесок в українську теоретико-правову думку цього історичного періоду щодо уявлень про гідність людини зробили філософ, історик і політолог Станіслав Оріховський-Роксолан, професор Києво-Могилянської академії Інокентій Гізель, викладач Харківського університету Іоанн Баптист Шад [95, с. 214]. Так, приміром, С. Оріховський-Роксолан сприймав усвідомлення людиною своєї гідності не тільки як її особисте почуття, а і як стан особистої свободи, що породжує усвідомлення людиною себе як носія природних прав і свобод, здатного розпоряджатися своїми правами, захищати й відстоювати їх [95, с. 217].

У розвитку російського просвітництва велику роль відіграли М.В. Ломоносов, О.М. Радищев та ін. І якщо людська гідність – ідеал сучасника століття Просвітництва, до якого повинен був прагнути кожний і боротися за нього, то в першій половині XIX століття бурхливо розвинулася "позитивістська юриспруденція", негативно настроєна до всього "природженого" і "невід’ємного", основний зміст якої зводиться до того, що: "закон охороняє життя, тілесну недоторканність, свободу або честь громадян, але ніяких суб’єктивних громадянських прав на життя, свободу і т. ін. немає, і сама конструкція цих прав є штучною". Наслідком такого "реалістичного вчення" є відхід "з юридичної сцени" ідеї суб’єктивних прав особи, у тому числі й права на гідність [149, с. 122].

"Крах природно-правової доктрини спричинив падіння разом з іншими її тезисами й теорії природжених прав особи" [149, с. 122].

Такий негативний процес через свій протиприродний характер не міг продовжуватися тривалий час, і тому не випадково вже наприкінці XIX століття в суспільному житті багатьох країн ідея прав особи, і зокрема ідея людської гідності, знову стала переважною. Піком піднесення української правової та політичної думки щодо порушеної проблеми є 70-80-і роки зазначеного століття. Великий внесок у збагачення теорії про права й свободи людини зробили такі видатні історичні особи, як Григорій Сковорода, Пантелеймон Куліш, Микола Костомаров, Маркіян Шашкевич, Іван Франко, Леся Українка, Михайло Драгоманов та інші. Особливо це актуально для діяльності Михайла Драгоманова, який тісно пов’язував завдання соціально-політичних перебудов, національного визволення та прогресу людства з розвитком і розширенням прав і свобод людини. Он відстоював і захищав не тільки права й свободи української нації, прагнення українського народу до національного й соціального визволення, створення власної держави, вільної у своєму розвиткові, а й основні права людини як загальнолюдську цінність [5, с. 5-6]. М. Драгоманов приділяв увагу також ідеї людської гідності як основі її правового статусу. Сучасний дослідник його творчості Т. Андрусяк правильно відзначив, що боротьба М. Драгоманова за політичну свободу неминуче привела його до висновку про те, що "збереження людської гідності неможливе при одній тільки зовнішній політичній свободі, а вимагає економічної забезпеченості", а для цього необхідним є "перегляд всього соціально-економічного становища народних мас", наявність і гарантованість не тільки політичних або громадянських прав людини, а й економічних, соціальних та культурних [5, с. 81].

Висновкам М. Драгоманова понад сто років, але вони не втратили своєї актуальності й сьогодні, коли ми знову і знову, будучи вже на початку XXI століття, повертаємося, здавалось би, до тих самих проблем, що хвилювали наших предків. Це не означає, що XX століття не ставило їх на порядок денний. І в цей історичний період ідея людської гідності порушувалася не меншою мірою, але її епопею можна охарактеризувати такими ж злетами й падіннями, які притаманні практично всьому історичному процесові розвитку цієї ідеї. Так, ще на початку 60-х років підкреслювалося, що питання про людську гідність – це насамперед питання про права людини, про їх реальне забезпечення [14, с. 10], а насправді різко відчувалася недостатність поваги людської гідності з боку держави, що, на жаль, залишається відчутною не тільки моральною, але й правовою вадою практично всього ХХ століття.

Повертаючись до XIX століття, слід ще раз відмітити, що його друга половина – час важливих соціально-економічних змін у житті Росії та України, а роки, що передували жовтневій революції 1917 року, були відзначені різким піднесенням правосвідомості й виходу її на позиції досягнень світової юридичної культури. Не випадково саме в цей період одержав достатній розвиток правовий інститут захисту честі й гідності. Причому він набув міжгалузевого характеру, а тому був предметом вивчення та дослідження не тільки на рівні галузевого правознавства, а й з точки зору загально-правової думки. Приміром, 1903 року була видана "Загальна теорія права" під редакцією В.І. Лебедєва, у якій не тільки порушуються актуальні питання захисту честі й гідності особи, а й робиться тлумачення багатьох понять, і в тому числі самої честі: "Всякий розуміє, що таке честь, як би по-різному не розумів окремі вчинки, що ображають честь; ідея честі цілком зрозуміла з боку психологічного: у її основі лежить почуття людської гідності, і звідси вимога, щоб до мене ставилися відповідно до моєї людської гідності та громадського стану; інакше ставлення ображає наше почуття і, бажаючи піддати кривдника покаранню за образу нашої честі, ми цим хочемо сказати йому, що його погане ставлення до нас було несправедливим і що за це він повинен зазнати відповідальності" [88, с. 21].

Аналізуючи цю цитату, можна помітити, що, незважаючи на досить докладну інтерпретацію, поняття честі дається автором лише на рівні культурних уявлень про неї. В.І. Лебедєв торкається і категорії "людська гідність", але не надає їй самостійного значення, а тільки відмічає, що почуття людської гідності лежить в основі честі. Таке становище пояснюється тим, що об’єктом правового захисту на той період виступала лише честь, а гідність такого статусу не мала. Цей же автор ставить і питання про надання честі статусу об’єкта цивільно-правового регулювання, а не тільки захисту, оскільки, на його думку, "покарання за образу честі також зовсім не є відновленням честі, яка, зрозуміло, не втрачається внаслідок образи" [88, с. 21].

Великий внесок в удосконалення та подальший розвиток ідеї гідності та честі фізичної особи в праві зробили в цей важливий історичний період і вчені-цивілісти, які гостро реагували не тільки на випадки недосконалості чинного законодавства і суперечливість судової практики, а й на загальний стан науки в цій галузі.

Так, Й.О. Покровський, критично ставлячись до стану юриспруденції на початку XIX століття, зазначив, що "недостатність теорії "об’єктивних норм" виявлялася не меншою мірою, наприклад, і в галузі охорони інтересів честі" [149, с. 124]. Торкаючись стану цивільного законодавства, цей відомий учений не обмежувався тими прогресивними тенденціями, які вже намітилися в цей час стосовно до захисту "особливого права, яке випливає з самої ідеї особистості" (приміром, передбачена Зводом законів цивільних (ст.ст. 574, 667-670) можливість компенсації за порушення честі) [185, с. 417], а ставив питання про розширення цивільно-правових способів такого захисту [149, с. 124; 151, с. 23-35].

На думку Й.О. Покровського, "кримінальне переслідування порушника чужої честі перебуває також в залежності від різних соціальних умов, унаслідок чого потерпілий далеко не завжди може добитися в цьому порядку повернення свого доброго імені", тому "очевидно і тут необхідно дати потерпілому засіб для поновлення своєї репутації, дати позов про визнання поширюваних чуток неправильними…" [149, с. 124]. Як видно з наведених цитат, він піднімав питання про спростування відомостей, які порочили честь, у порядку цивільного судочинства.

Розкриваючи суть цивільного покарання, Д.І. Меєр також обґрунтовував необхідність його застосування не тільки за порушення майнових прав, а й, приміром, за особисту образу, яка порушувала право особи на честь, на повагу з боку співгромадян [115, с. 251].

Проаналізувавши чинне в другій половині XIX століття законодавство і стан наукової думки щодо честі та гідності, можна зробити висновок про те, що правовий статус цих цінностей не є однорідним з огляду на те, що вони були вже не тільки об’єктами кримінально-правової охорони, а й підлягали захистові за допомогою достатньо розвиненого цивільно-правового механізму. Отже, їх правова природа визначалась уже рамками міжгалузевого інституту захисту честі та гідності.

Такий стан законодавства викликав неоднозначне ставлення вчених-цивілістів, і на противагу позиції Й.О. Покровського, Д.І. Меєра Г.Ф. Шершеневич ставив питання про скасування ст. 670 Зводу законів цивільних, яка передбачала грошову компенсацію за "безчестя", і заперечував проти включення честі до об’єктів правового регулювання [249, с. 57]. Ці питання є і досі дискусійними у вітчизняній цивілістиці.

Незважаючи на неоднозначність правової думки кінця ХIХ – початку ХХ століття щодо правового статусу гідності й честі, можна впевнено відмітити, що в досліджуваний період вона мала яскраво виражений еволюційний характер, оскільки була пов’язана з початком понятійно-теоретичних досліджень (з допомогою логічних дефініцій і загальних понять) цих цінностей фізичної особи та з виокремленням їх як самостійних об’єктів цивільних прав. Так, крім вищезазначених робіт, Й.О. Покровський присвятив проблемам честі спеціальне дослідження [151, с. 23-35]. Велику увагу правовому статусові гідності й честі приділив у підручнику з цивільного права Д.І. Меєр, провівши чітку грань між громадянською честю та громадською честю та порушивши питання про визнання людської гідності [115, с. 134-135].

Важливим етапом у формуванні правового статусу гідності й честі як об’єктів цивільних прав є розвиток вітчизняної правової думки після жовтневого перевороту 1917 року. Незважаючи на те, що прийнятий 1922 року ЦК УРСР не регулював відносини, пов’язані з проблемою гідності й честі, у науці цивільного права гостро ставилося питання про необхідність такого регулювання, а отже, і про необхідність надання цим цінностям статусу об’єкта цивільних правовідносин (цивільних прав). Так, уже в 40-і роки з’явилися роботи, спрямовані на вирішення цієї проблеми [2, с. 65-67; 230, с. 8-9].

На початку 60-х років ХХ століття в результаті тривалої дискусії прогресивна ідея цивілістів отримала своє визнання у вигляді законодавчого закріплення спочатку в Основах цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік 1961 року, а далі й у ЦК УРСР 1964 року. Свій нормативний вираз вона знайшла в статті 1 ЦК УРСР, відповідно до якої в предмет цивільного права було включено не тільки майнові та пов’язані з ними особисті немайнові відносини, а й у випадках, передбачених цим нормативним актом, інші особисті немайнові відносини. До такого випадку відноситься ст. 7 ЦК України, присвячена захистові честі, гідності та ділової репутації. Але, незважаючи на ці позитивні моменти, правовий статус цих цінностей особи як самостійних об’єктів цивільних прав свого легального закріплення не отримав і розглядався як такий тільки на доктринальному рівні.

Аналіз поглядів цивілістів стосовно порушеної проблеми свідчить про те, що, незважаючи на їх прогресивний характер, багато з них мали яскраво виражений класовий підхід [245, с. 8-12; 246, с. 137-138; 12, с. 208; 189, с. 4].

Так, наприклад, у роботі С.А. Чернишової "Захист честі та гідності громадян" окремий розділ присвячено класовому характеру честі та гідності [245, с. 8-12]. Чітка прихильність до такої позиції простежується і в раніше опублікованій нею рецензійній статті на книгу А.В. Бєлявського та М.А. Придворова "Охорона честі та гідності особи в СРСР", де автор особливо підкреслює як позитивний момент рецензованої роботи той факт, що вони "правильно зупиняються на класовому змісті категорій честі та гідності..." [246, с. 137].

Класовий зміст нематеріальних благ відмічається і в роботах багатьох інших учених [12, с. 208; 189, с. 4]. "Грішить" такого роду характеристикою честі й гідності Велика Радянська Енциклопедія, автори якої дають глибоке тлумачення досліджуваним категоріям [19, с. 232]. І знову-таки критерієм "глибини" стає класова сутність честі й гідності. Абсолютизація вищезазначеної ознаки зумовила неминуче односторонній підхід, властивий цілому ряду дослідників позначеної проблеми.

Аналіз юридичної літератури кінця XIX – початку XX століття свідчить про те, що, незважаючи на гострі класові суперечності в суспільстві, юристи того часу не дотримувалися таких поглядів, а, скоріше, навпаки, у їх роботах знаходить своє підтвердження соціальна характеристика і моральних, і правових категорій.

Так, торкаючись питання про вплив законодавчого поділу російських громадян на стани (дворянство, духовенство, міських і сільських обивателів) на права фізичної особи, Д.І. Меєр відмітив його протиприродний характер, оскільки в основі такого поділу, на його думку, лежать історичні умови, а не природа людини, яка не знає такої нерівності [115, с. 132]. Соціальні корені бачить у "крилатих пліток" і "ущипливого наклепу", поширюваних як у світському суспільстві, так і в нижчих його шарах, і А.Ф. Коні [76, с. 261].

Відхід учених від характеристики соціальних норм з точки зору їх класовості став помітним у правовій літературі вже в середині 90-х років. Прикладом може служити монографія І.І. Карпеця "Кримінальне право і етика", де автор, докладно досліджуючи взаємовідносини права й моралі, слушно зазначає, що "...загальнолюдські моральні ідеали та цінності – це велика спадщина людського досвіду й думки. Звичайно, і досвід, і думки, і погляди, і поведінка залежали від класового і соціального становища людини, проте крізь ці чинники, які визначали все буття людини, пробивалися до життя погляди, норми й правила, які відбивали сутність людини – Людини Розумної" [71, с. 36].

Сьогодні загальнолюдські цінності та норми справедливо привертають до себе все більшу й більшу увагу, тому що саме їм належить вирішальна роль у вихованні людей, формуванні їх свідомості. Не випадково людина, її життя та здоров’я, недоторканність і безпека визнані Конституцією України найвищою соціальною, а не класовою цінністю. Таким чином, вирішальною історичною причиною, яка зумовлює внутрішні межі, якісні характеристики правового статусу гідності й честі, є тип соціального, а не класового зв’язку між людьми.

Оскільки гідність і честь – важливі об’єкти цивільних прав, то їх соціальна значущість повинна знайти свій подальший розвиток, конкретизацію і стосовно до системі цивільного права України. Важливою віхою у цьому процесі є прийняття нового ЦК України як базового законодавчого акта у сфері приватного права. Як видно з Проекту ЦК України, права фізичної особи на гідність і честь його автори відносять до особистих немайнових прав, що забезпечують її соціальне буття (гл. 21) [241; 242; 243]. Отже, після прийняття нового Цивільного кодексу України вищезазначена конституційна характеристика цих цінностей особи знайде свою практичну реалізацію.

Питання про практичне й теоретичне значення соціальної природи духовних цінностей людини, а також пов’язаних з цією проблемою прав фізичної особи останнім часом все виразніше ставиться в юридичній літературі [247, с. 10-11; 136, с. 72-76]. Однак не всі автори згодні з таким положенням. Так, представники суб’єкто-центристської концепції людини зазначають, що "термін "соціальне" пристьобується до всіх форм життя, до всіх творчих етапів діяльності", що "боротьба особи за свої права в "Новий час" має яскраво виражений соціально-політичний і економічний відтінок, бо вона втратила інтерес до вищих проявів духовності", що "соціальний суб’єкт є істота, залежна від суспільства" і що, нарешті, "культурі нав’язується протиприродна функція – культивувати в Людині "соціальне замість людського" [23, с. 259, 270, 272]. Неприйнятність соціальних критеріїв у питанні розрізнення вищих і нижчих цінностей, оскільки це питання духовного змісту життя людини, підкреслювали й А.А. Гусейнов і Р.Г. Апресян. [41, с. 232-233]. Аналіз наведених доводів свідчить про те, що вищезазначені автори, використовуючи термін "соціальний", вкладають у його зміст етимологічне значення (від лат. socialis – суспільний, тобто такий, що стосується життя людей і їх відносин у суспільстві) [133, с. 654], незважаючи на те, що він є надто багатозначним, а тому його застосування і тлумачення потребує обережного підходу.

Не випадково в юридичній літературі особливо підкреслюється, що поняття "соціальне" і "суспільне" різні за значенням і що "соціальне – це те, що безпосередньо працює на людину, суспільне – опосередковано" [152, с. 45].

Відповідні роз’яснення є і в філософській літературі, що свідчить про наявність певної проблеми. Так, приміром, В.А. Канке зазначає, що "соціальне – це все те, що характеризує спільне існування людей и відмінне від їх природної фізико-біологічної основи. Соціальне виникає як системна характеристика, як інтегральний ефект безпосередньої чи опосередкованої взаємодії людей" і що "поза цією взаємодією соціальне не існує" [70, с. 243].

Загальновідомо, що існування людини в суспільстві не можливе поза процесом соціалізації, під чим слід розуміти "процес засвоєння людським індивідом певної системи знань, норм і цінностей, що дозволяють йому функціонувати як повноправний член суспільства…" [195, с. 1242].

Не поділяючи точки зору авторів, котрі вбачають соціологізаторський підхід при застосуванні визначення "соціальний", вважаємо, що в цьому зв’язку заслуговують на увагу доводи В.А. Канке про те, що "соціальне (суспільне) ніяк не вичерпується соціально загальним. Члени даної соціальної групи зазвичай мають багато спільного (звички, традиції, способи мислення тощо), але вони й відрізняються один від одного, будучи разом з тим членами однієї і тієї ж соціальної групи людей" [70, с. 243]. Правий автор і в тому, що "соціальне" – це системний ефект, для якого є характерним як загальне, так і особливе [70, с. 243]. Про детермінованість соціальної природи людини всією сукупністю суспільних відносин і про вплив усіх соціальних чинників на формування та розвиток людської особистості не ізольовано один від одного, а в органічно єдиній, системній цілісності говориться і в правовій літературі [72, с. 547]. Вважаємо, що саме такий зміст закладено в поняття "соціальний" як основну характеристику честі й гідності, закріплену на конституційному рівні. Такий самий зміст використовується багатьма авторами й у ході наукових розробок [136, с. 72-76]. З урахуванням викладеного думаємо, що твердження А.Л. Анісімова про те, що категорія гідності являє собою діалектичну й органічну єдність соціального та індивідуального, особистого [7, с. 15], не заслуговує на увагу через помилковість, оскільки він протиставляє систему одному з її елементів.

Епопея ідеї про честь і гідність допомагає виявити й таку важливу тенденцію їх розвитку та взаємодії: ідея честі все більше й більше поступається своїм місцем у системі моральних пріоритетів ідеї людської гідності, що, як справедливо вважає В.А. Малахов, є найбільш показовим для історії людської моральності останніх століть [96, с. 185].

З юридичної точки зору це пояснюється тим, що реалізація саме ідеї про людську гідність служить підтвердженням гуманістичних основ і морального здоров’я суспільства [38, с. 365]. Поважати, гарантувати, охороняти людську гідність – означає поважати й охороняти основні життєві права людини, забезпечувати гідні її умови життя, ставитися до неї як до вищої цінності [11, с. 6].

Звідси напрошується висновок про те, що домінуюча роль гідності в порівнянні з честю є характерною не тільки для системи моральних, а й правових пріоритетів. Позначена проблематика врешті-решт не зводиться лише до того, щоб поміняти їх місцями при переліченні в нормативних джерелах або змінити порядок дослідження. Думається, що відмічена вище значущість "гідності" в порівнянні з "честю" повинна знайти своє відображення в іншому, а саме в тому статусі, що закріплений у праві України за обома цінностями, кожна з яких відіграє свою, особливу роль у моральних і правових орієнтирах особистості. У цьому зв’язку, вважаємо, є неприйнятним і підхід, який, по суті, абсолютизує значення гідності в порівнянні з честю. Так, наприклад, криміналіст В. Осадчий, спробувавши співвіднести між собою поняття обох категорій, ставить питання про доцільність уживання в юридичній літературі тільки терміна "гідність" відповідно до назви глави III КК України – "Злочини проти життя, здоров’я, волі і гідності особи", де "честь" не вживається [135, с. 89], що значно применшує роль цієї правової категорії.

Аналіз досліджень юристів щодо значущості честі та гідності, визначуваної ними, свідчить і про такий підхід, коли, навпаки, у науці більшого значення надавали честі, ніж гідності [151, с. 23-35].

Для криміналістів, приміром, це послужило підставою характеристики стану законодавства, пов’язаного з проблемою честі та гідності. Так, на думку А.В. Кузнєцова, більша значущість, цінність інтересу, що виступає об’єктом наклепу в порівнянні з інтересом, який є об’єктом образи, стали для законодавчих органів приводом перегляду системи злочинів проти честі та гідності особи, що містилася в КК РРФСР 1926 р., де образу було поставлено на перше місце, а наклеп – на друге. Зміну їх місцезнаходження в КК РРФСР 1961 року зазначений автор пояснює тим, що наклеп посягає на честь людини як більш значущий інтерес особи, ніж гідність, посягання на яку пов’язане з образою [84, с. 67-68].

Наведені міркування є підтвердженням такого негативного явища, що існувало на той час, як недооцінка суспільством людської гідності, і тому вони сприймалися в науці як звичайна річ. І лише наприкінці 90-х рр. ХХ століття поступово в суспільній свідомості почалася переоцінка цінностей. Уже в цей період багато вчених, особливо філософського напрямку, зазначали, що "на нашій сучасній життєвій шкалі цінностей почуття гідності займає одне з останніх місць. Це – перше місце, від якого індивід легко, а то й полегшено, відмовляється. Ось наша страшна біда. Адже там, де ображено та пригнічено людську гідність, там немає індивіда, здатного жити в горизонті особистості, тобто здатного жити вільно, морально" [13, с. 56-57]. Слід погодитися, що "саме тому досі усвідомлення власної людської гідності, м’яко кажучи, не найсильніша сторона нашого сучасника" [96, с. 187-188]. Такі філософські судження цілком прийнятні й для позначення правового характеру взаємодії ідеї про честь та ідеї про гідність. У цьому зв’язку заслуговує на увагу висновок про те, що у взаємодії честі й гідності домінуючу роль, безперечно, відіграє гідність, без облагороджуючого впливу якої ідея честі в сучасному світі втрачає своє моральне значення [96, с. 188], бо вона – "найвища, ні з чим не порівнянна цінність" [251, с. 147].

Усе це не дозволяє нам поділити думку І.П. Домбровського про те, що з юридичної точки зору поняття честі є більш об’єктивним, узагальненим і об’ємним у порівнянні з гідністю [45, с. 6].

Ідея гідності особи займає провідне становище в умовах демократичних перетворень, на шляху побудови правової держави, виражаючи загальну та фундаментальну закономірність сучасного громадянського суспільства щодо соціальної цінності кожного її члена. Не випадково тому в Преамбулі Міжнародного пакту про громадянські та політичні права від 19 грудня 1966 р. зазначається, що визнання гідності, притаманної всім членам людської сім’ї, і рівних та невід’ємних прав їх є основою свободи, справедливості й загального миру. Крім того, особливо застерігається. що права людини випливають із притаманної людській особистості гідності [113, с. 32].

Усе це наперед визначає особливий правовий статус цієї цінності особи відносно системи права. Питання про те, наскільки ідея людської гідності знаходить в ній свою реалізацію, свідчить про реальність і життєвість її визнання і виключає декларативність. З аналізу чинного законодавства видно, що ідеєю людської гідності пройняті правові норми всіх галузей права, базисом яких є Конституція України. Це дає підстави для поставлення проблеми про міжгалузеве комплексне об’єднання норм у вигляді інституту гідності особи [131, с. 311-337], що стає об’єктом досліджень не тільки в галузевих юридичних науках, а й у загальнотеоретичному правознавстві. Так, наприклад, глава XIII "Загальної теорії держави і права" під редакцією М.Н. Марченка спеціально присвячена цій проблемі та має назву "Гідність людини як основа права і демократичної державності" [131, с. 311-337], де автор уперше поставив за мету звести в єдину систему знання, надбані в різноманітних галузях юридичної доктрини.

Стосовно до системи права ідея людської гідності реалізується і з допомогою різних принципів загального, міжгалузевого, галузевого та іншого характеру, з якими вона тісно взаємопов’язана. Це проявляється в тому, що в них вона знаходить свій об’єктивний вираз. І ідея гідності, і принципи права є вихідними положеннями формування права. Тому проблема їх співвідношення між собою є також досить актуальною.

Торкаючись цивілістичного аспекту цієї проблеми, слід зазначити, що ідея людської гідності не повною мірою відбивається в принципах цивільного законодавства. Так, аналізуючи, приміром, його загальні принципи, що містяться в ст. 3 Проекту ЦК України, можна дійти висновку, що всі вони, а це і недопустимість свавільного втручання у сферу особистого життя фізичної особи, і недопустимість позбавлення права власності, крім випадків, передбачених виключно законом, і свобода договору, і свобода підприємництва, і судовий захист будь-якого цивільного права в разі його порушення, і справедливість, розумність, добросовісність [241; 242; 243], пронизані ідеєю людської гідності та спрямовані на її втілення в життя. Але, незважаючи на це, вважаємо, що спроектована норма майбутнього ЦК України потребує доповнення. Справа в тому, що ідея людської гідності з урахуванням її багатогранного й усеосяжного характеру повинна самостійно виступати як окремий правовий принцип. На це вже зверталась увага в правовій доктрині й зазначалося, що "дана ідея може бути в повному і точному розумінні слова названа правовою, оскільки загальна значущість умов її існування пов’язана з державно-організаційними заходами її забезпечення й охорони" [131, с. 322]. Такий принцип, на нашу думку, може бути виражений у такому вигляді: "Повага гідності особи і її недоторканність".

Видається, що наукова обґрунтованість цієї пропозиції насамперед зводиться до характеристики юридичної природи принципів цивільного права, до з’ясування їх сутності, змісту та соціального значення. На думку дисертанта, основою цієї характеристики є ті теоретичні конструкції, які містять визначення поняття "принципи цивільного права".

У цивільно-правовій літературі вони формулюються по-різному. Так, О.А. Пушкін визначає принципи цивільного права як відображення в його нормах основоположних ідей (начал, положень), відповідно до яких здійснюється регулювання майнових і особистих немайнових відносин [197, с. 16].

В.П. Грибанов зводить їх до керівних положень права, до його основних начал, що відбивають об’єктивні закономірності, тенденції та потреби суспільства, котрі визначають сутність усієї системи, галузі чи інституту права та мають на підставі їх правового закріплення загальнообов’язкове значення [196, с. 24].

Д.В. Боброва до загальних принципів відносить "лише положення, які притаманні загальним засадам і в цілому змісту цивільного права" [238, с. 17].

Принципи цивільного права Г.А. Свердлик розглядає як закріплені або відображені в преамбулах основоположних нормативних актів, а також у цивільно-правових нормах і такі, що виражають об’єктивні закономірності розвитку майнових, пов’язаних і не пов’язаних з ними особистих немайнових і таких, що базуються на засадах координації, організаційних відносин, стабільні нормативно-керівні положення, згідно з якими будується нормативна база цивільно-правового регулювання, регламентація поведінки суб’єктів цивільного права і правозастосування [186, с. 17].

У зарубіжній правовій літературі зазначається, що принципами "є пропозиції, поняття, ідеї або фундаментальні, або просто важливі, що спираються на здоровий глузд, на практику судових рішень, інколи виходять зі зробленого вибору і складають норми, моделі та цілі, яких додержуватиметься і за якими будуватиметься юридичне міркування" [184, с. 171-172].

Аналіз вищезазначених визначень свідчить про те, що, незважаючи на деякі відмінності, їх основу становлять одні й ті ж самі те же терміни – це провідні (певні, основні, основоположні) начала (засади, положення), керівні (основоположні) ідеї (положення). Крім того, можна помітити, що не всі вони однакові за змістом: в одних він доволі об’ємний, в інших – стислий, але в цілому всі визначають юридичну природу цього елемента системи права.

Загальновідомо, що найоптимальнішим видається наукове визначення того чи іншого явища, котре містить низку притаманних йому ознак, які дозволяють у сукупності дати загальне уявлення про його сутність. На думку дисертанта, найбільш прийнятним є визначення принципів цивільного права, запропоноване Г.А. Свердликом, оскільки воно найповніше відбиває основоположні характеристики досліджуваного поняття, а тому береться за основу для подальшого наукового аналізу проблеми.

Як видно з наведеного вище визначення й тих істотних ознак, котрі, на погляд цього автора, дозволяють відрізнити принципи цивільного права від інших соціальних явищ, під ними розуміються, по-перше, не просто керівні або основоположні ідеї, а нормативно-керівні положення стабільного характеру. По-друге, ці положення притаманні цивільному праву. По-третє, вони виступають основою практичної діяльності правотворчих органів, суб’єктів цивільного права та відповідних юрисдикційних органів. По-четверте, розглядані принципи уособлюють об’єктивні закономірності розвитку суспільних відносин, регульованих цивільним правом, і служать правильним орієнтиром відображення та використання цих закономірностей, виконуючи функцію єдності правового регулювання [186, с. 15-17].

Співвіднесення цих правових критеріїв із сутністю самої ідеї "поваги до притаманної людській особистості гідності" приводить до висновку про те, що правомірність визначення її як принципу цивільного права не викликає сумнівів.

Положення про повагу гідності людини проймає всю систему права України, у тому числі й систему цивільного права, оскільки воно, будучи "основоположним правом", "…є найважливішою складовою приватного права і навіть усього права в цілому…" [184, с. 89].

Не випадково, а саме на розвиток конституційних положень про право кожного на повагу його гідності, автори Проекту ЦК України розробили аналогічне право (ст. 290) [241; 242; 243]. Реальність, конкретність і недекларативність цієї норми вже знаходить свій прояв у наукових працях цивілістів. Так, обґрунтовуючи висновок про недоречність законодавчого закріплення ст. 273, присвяченій змісту права на життя, яка б передбачала серед іншого можливість стерилізації недієздатної особи з дотриманням трьох обов’язкових вимог: наявності медико-соціальних показань, згоди опікуна та попереднього повідомлення прокурора, С.І. Шимон у першу чергу посилається на її неузгодженість зі ст. 280 Кодексу, ст. 28 Конституції України та положеннями міжнародних угод з питань прав людини про повагу гідності людини [251, с. 160].

Однак слід зауважити, що "на праві людини на гідність, її місце в суспільстві і відображення в ньому своєї особистості" [251, с. 148] ґрунтуються не тільки особисті відносини, особисті немайнові права людини та громадянина.

У Преамбулі цілої низки міжнародно-правових документів, які відповідно до ст. 9 Конституції України є частиною національного законодавства України, проголошено, що визнання гідності, притаманної усім членам людства, та їхніх рівних невід’ємних прав є основою свободи, справедливості та загального миру. (Загальна декларація прав людини від 10 грудня 1948 року, Міжнародний пакт про громадянські та політичні права від 16 грудня 1966 року та Факультативні протоколи до нього, а також Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права від 16 грудня 1966 року) [113, с. 14-58].

У Проекті ЦК України як основні принципи цивільного права закріплюються положення, що мають велике значення для здійснення не тільки особистих немайнових, а й майнових прав фізичної особи: свобода договору, свобода підприємництва. Не викликає сумнівів, оскільки йдеться про свободу особи, що її першоосновою є ідея людської гідності. Це не єдиний приклад, який демонструє значення досліджуваної ідеї, а тому на обґрунтування наведеного доводу вважаємо за достатнє послатися на Міжнародний пакт про цивільні та політичні права від 16 грудня 1966 року й на Міжнародний пакт про економічні, соціальні й культурні права від 16 грудня 1966 року, де в їх преамбулах особливо відзначається, "що ці права випливають із притаманної людській особистості гідності" [113, с. 14-58]. Отже, ст. 3 Конституції України про те, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю, є закономірним наслідком цього положення.

Усе вищевикладене дозволяє вирізнити найбільш істотні моменти, що свідчать про об’єктивні підстави віднесення ідеї поваги людської гідності до принципу цивільного права.

По-перше, будучи вихідною ідеєю стосовно до соціально-правової характеристики особи, що лежить в основі всіх суб’єктивних прав, обов’язків і свобод людини, вона проймає всю систему цивільного права, що регулює як майнові, так і особисті немайнові відносини фізичної особи. По-друге, стосовно до різноманітних суспільних відносин ця ідея має регулюючу властивість незалежно від змін правових норм, а отже, є нормативно-керівним положенням непорушного характеру. По-третє, вона служить орієнтиром правотворчої та правозастосовної діяльності державних органів, а також суб’єктів цивільного права. По-четверте, виражаючи найвищу соціальну цінність людини, ця ідея відбиває не тільки об’єктивну закономірність розвитку усього громадянського суспільства в умовах демократичних перетворень, а й одну з фундаментальних тенденцій розвитку цивільного права як приватного права, спрямованого на регулювання різноманітних відносин індивіда.

З огляду на те, що в статті 3 нового ЦК України ця загальна ідея не отримує свого чіткого й самостійного виразу, її необхідно доповнити пунктом такого змісту: "Повага гідності особи і її недоторканність", позначивши цей пункт номером 1.

Дослідження ідеї про гідність і честь у їх історичній ретроспективі дозволяє зробити певні висновки.

1. Генезис ідеї про ці цінності особи відбувався в давній період розвитку людської цивілізації та відповідав первіснообщинному ладу (остання стадія пізньородового суспільства). На його першій стадії, пов’язаній із присвоюючим господарством, ще тривав процес становлення самої людини як біосоціальної істоти й лише в ХL-ХХV тисячолітті до н.е. склався неоантроп, тобто людина сучасного типу. З цього моменту почався процес розкладу її синкретичної колективної свідомості й становлення самосвідомості, пов’язаної з власною самооцінкою, а отже, з уявленнями про гідність людини. Уявлення про честь людини стали наслідком родової та станової диференціації людських спільнот, яка особливо проявилася в епоху розкладу родоплемінного ладу військової демократії.

2. Процес подальшого розвитку ідеї про гідність і честь свідчить про те, що він є не тільки постійним і безперервним, а має і яскраво виражений еволюційно-діалектичний характер. Незважаючи на часом значні несприятливі історичні умови розвитку людського суспільства, її епопея, почавшись з "аристократичної пихи", досягла правового статусу "найвищої соціальної цінності". Це означає, що честь і гідність є неодмінними атрибутами будь-якої людини, дозволяючи їй користуватися своєю особистою свободою та виражаючи її найбільшу цінність, що є підтвердженням їх спонукальної сили. І тільки тому, що поняття про гідність і честь людини в Стародавній Греції та Римі, а також у феодальних суспільствах не мали соціального характеру і не поширювалися на рабів і кріпаків, вони не вплинули й не могли вплинути на основний напрямок розвиток ідеї про ці цінності особи.

3. Причиною складного, інколи суперечливого характеру уявлень про гідність і честь є не тільки історичне забарвлення та мінливість суспільно-політичних систем, але й те, що життя не стоїть на місці: удосконалюється сама людина, розвивається економіка, політика, наука, культура, мистецтво – усе те, що істотно впливає на спосіб життя, світогляд людей, на норми права, що регулюють різного роду суспільні відносини, у тому числі й відносини з приводу честі й гідності. Велике значення для характеру та змісту честі й гідності мають моральні та правові погляди, але не окремих класів, певних груп, а погляди всього суспільства стосовно системи можливої та належної поведінки, першоосновою яких є загальнолюдський, а не класовий зміст. Ось тому так неприйнятний для характеристики честі та гідності людини історично обмежений, ортодоксальний підхід. Факт, що у новому Цивільному кодексі України права на честь і гідність віднесено до особистих немайнових прав, що забезпечують соціальне існування фізичної особи, служить підтвердженням того, що вирішальною історичною причиною, яка зумовлює внутрішні межі, якісні характеристики гідності та честі, є тип соціального, а не класового зв’язку між людьми.

4. Характеризуючи гідність і честь як найвищі соціальні цінності, слід мати на увазі, що визначення "соціальний" за змістом не збігається з етимологічним значенням слова "суспільний" і потребує системного підходу, для якого притаманне як "загальне", так і "особливе". Тобто уявлення про гідність і честь мають відповідати як інтересам суспільства, так і особистим інтересам індивіда, які хоч і відрізняються від суспільних, але не суперечать останнім. Крім того, треба зазначити, що такий підхід передбачає їх оптимальне поєднання, об’єктивним критерієм якого є збереження цілісності та загальної безпеки суспільства як єдиного соціального "організму" і здатності людини до самовираження й саморозвитку, а основною тенденцією розвитку ідеї про гідність і честь людини є поступове згладжування суперечностей між особистими та суспільними інтересами.


  1. Історично гідність і честь перебувають у певному співіснуванні та тісному взаємозв’язку один з одним. Однак їх генезис показав, що, будучи цінностями, які справляють величезний вплив на долі людей, вони поперемінно брали на себе роль лідера у системі соціального ранжирування. Так, ідея про честь за ранжиром мала домінуюче значення в "рицарський період" епохи троянських воєн (близько 1240 р. до н.е.) і в період середньовіччя (V-ХVII ст.ст.), а гідність, будучи основою гуманізму, відігравала й відіграє провідну роль у порівнянні з честю в умовах демократичних перетворень (епоха Відродження – Ренесансу і його кульмінація – Просвітництво (ХVI-ХVIII ст.ст.); сучасний період розвитку суспільства в умовах побудови правової демократичної держави).

6. Домінуюче значення ідеї про гідність у порівнянні з ідеєю про честь в умовах побудови правової, демократичної держави наперед визначає й особливий правовий статус цієї цінності людини, який знаходить своє специфічне закріплення й реалізацію через такі структурні елементи системи права, як міжгалузевий інститут гідності особи, правові принципи тощо. Крім того, будучи вихідним положенням у формуванні права, гідність самостійно виступає як окремий правовий принцип. З метою цивільно-правового закріплення цієї важливої правової ідеї дисертант пропонує доповнити статтю 3 нового ЦК України таким принципом: "Повага гідності людини як найвищої соціальної цінності і її недоторканність", позначивши його пунктом 1. Принципи, що містяться в цій статті, позначити відповідно пп. 2-7.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка