Розділ І. Педагогічна діяльність Г. С. Сковороди Розділ ІІ. «Учительська» мудрість Г. С. Сковороди



Скачати 357.77 Kb.
Дата конвертації04.02.2019
Розмір357.77 Kb.
ТипДиплом

Департамент освіти і науки Київської обласної державної адміністрації

КНЗКОР «Київський обласний інститут післядипломної освіти

педагогічних кадрів»

Авторський проект

Педагогічні погляди та ідеї у творчості

та філософських трактатах Г. Сковороди




Автор проекту:

Проценко Ніна Іванівна,

слухач курсів підвищення кваліфікації,

вчитель української мови та літератури

Краснослобідської ЗОШ І-ІІІ ступенів

Обухівського району



Науковий керівник:

Халупченко Вікторія Олександрівна



Біла Церква

2015
Вступ…………………………………………………………………………. 3

Розділ І. Педагогічна діяльність Г. С. Сковороди

Розділ ІІ. «Учительська» мудрість Г.С. Сковороди

2.1. Педагогічні погляди та ідеї. Народна педагогіка

2.2. Проблеми виховання і навчання у творчості Григорія Сковороди. Збірки «Байки Харківські» та « Сад Божественних пісень»

2.3. Філософське вчення Г. С. Сковороди. Педагогічні погляди у філософських трактатах

Розділ ІІІ. Практична частина

Висновки

Список використаної літератури
ВСТУП

Григорій Савич Сковорода — найвидатніша постать у культурному й літературному житті України ХVІІІ ст. Великий народний мислитель, педагог, просвітитель і письменник, він у своїх творах розвивав цілий комплекс ідей, актуальних для свого часу, виражав передові погляди українського громадянства. Його багатогранна філософська й літературна творчість — це остання ланка в перехідному періоді від давньої української літератури до нової.

Дослідниками творчості Г.С. Сковороди можна назвати осіб, які займалися аналізом творів мислителя, його педагогічними ідеями та поглядами: Горський В.С., Гнатенко П.І., Іваньо І.В., Калюжний А.Е., Кострюкова Л.О., Криса Б.С., Куташ І., Нічик В.М., Піч Роланд, Роменець В.А., Семчук Ю.Й., Сирцова О.М., Стратій Я.М., Ткаченко О.О., Чижевський Д. та ін..

Науковці підтверджують велику роль Г. Сковороди у становленні нової української літератури, він був її ідейним предтечею. Його поетична і прозова творчість стала органічним складником нового письменства, яке розвивало гуманістичні, виховні, демократичні ідеї, заперечувало існуючий суспільно-політичний лад, вводило в літературу самобутні образи простих українців, обстоюючи їхні соціальні і національні права. Велике значення надавав освіті у існуючому суспільстві.

Учений Дмитро Козій, досліджуючи проблему самопізнання в Сковороди, підкреслює, що філософ «поєднує в самопізнанні інтелектуальний акт із вольовим творчим зусиллям. В імперативі «пізнай себе» прихований другий імператив: стань собою, видобудь, а себе свою духовну суть, здійсни своє призначення! Самопізнання ставить тут перед собою мету: утворити духовну особистість» [13 с., 5].

Г. Сковорода відстоює рівність між людьми, право кожного, незалежно від соціального становища, на щастя і волю вважаючи останню найвищим досягненням.

Майбутнє суспільство Сковорода уявляв «горней республикой», де існували б загальна рівність і братерство. Шлях до ідеального суспільства він вбачав у вихованні нової людини через самопізнання, доступне їй за допомогою розуму і внутрішнього чуття. Керуючись власним розумом і спираючись на власне чуття, кожна людина, в розумінні Сковороди, здібна пізнати саму себе як особу, вірно визначити свій життєвий шлях, найти і зайняти в суспільстві гідне для себе місце [10].
Розділ І. Педагогічна діяльність Г.С. Сковороди

Григорій Сковорода був не лише видатним мислителем і письменником, а й талановитим педагогом – новатором, теоретиком у галузі педагогіки. Сковорода – видатний український педагог, представник етико – гуманістичного напрямку вітчизняного просвітництва. Свої педагогічні погляди виклав у віршах, діалогах, байках, притчах, листах. Педагогічна діяльність була справжнім його покликанням [8, с.152].

Щоб дізнатися, які передумови та особливості виникнення педагогічних ідей Г. Сковороди, потрібно детально познайомитись з педагогічною діяльність самого педагога.

Починається трудова діяльність педагога з викладання у Переяславському колегіумі. Повернувшись в Україну у 1750 р. Сковорода незабаром дістає запрошення від переяславського єпископа Никодима Срібницького обійняти посаду викладача теорії поезії («піїтики») у Переяславськом колегіумі (слов’яно-латинському училищі). Сковорода радо прийняв це запрошення. Проте невдовзі виявилися принципові розходження позицій молодого, широко освіченого педагога і єпископа [1, с. 59].

Як переповідав пізніше М. Ковалинський, Г. Сковорода, маючи глибокі знання, значно більші, ніж давали тогочасні навчальні заклади, написав курс поетики зовсім по-новому. Це не сподобалося єпископу, який хотів, щоб цей курс читався традиційно. Сковорода не погодився з вимогою єпископа змінити й відкинути вироблені ним правила для поезії, «котрі були простіші й зрозуміліші для учнів, та й цілком нове й точне поняття давали про неї». В написаному на вимогу консисторії поясненні він відстоював свої погляди на поезію, вважаючи їх правильними і заснованими на природі цього мистецтва. При цьому він додав латинське прислів’я: «Alia res sceptrum, alia plectrum» («одна річ пастирський жезл, а інша — пастуша сопілка») [13, с.7].

Єпископ розцінив таку поведінку як неслухняність, надмірну гордість і зарозумілість молодої людини: «Не живяще посреди дому моего творяй гордыню». Він прогнав молодого викладача з колегіуму, що стало першою життєвою перевіркою міцності духу майбутнього філософа-гуманіста. Улітку 1751 р. Сковорода змушений був залишити Переяслав [1, с. 59].

Наступним його випробуванням стала робота домашнім вчителем. Восени 1753 року за рекомендацією митрополита Київського Тимофія Щербацького Сковорода став вихователем Василя Томари (1746 – 1814), старшого сина поміщика Степана Томари села Коврай. Місця тут тихі і прекрасні, як і навколо рідних Сковороді Чорнух. Тут Сковорода мешкатиме близько шести років, виховуючи хлопця, здібного і допитливого, вчитиме його словесним наукам. Як зазначає М. Ковалинський, «Сковорода начал больше возделывать сердце молодого воспитанника своего и, рассматривая природныя склонности его, помогать только природє в ращеніи направленіем легким, нежным, нечувствительным, а не безвременно обременять разум его науками, – и воспитанник привязался к нему внутренней любовью» [Т. II, С. 442]. Між учителем і учнем склалися люб’язні стосунки. Проте одного разу, розмовляючи з своїм вихованцем, запитав його , як він думає про те, що говорили, на що той відповів непристойно. Учитель заперечив йому, що він мислить, як свиняча голова. Слуги негайно ж донесли пані. Спалахнув скандал. Мати розсердилась, поскаржилась чоловікові, вимагаючи помсти за таку зухвалість. Старий Томара, знаючи внутрішню ціну вчителеві та поступаючись настирливості жінки, відмовив йому і звільнив з посади. Через деякий час Степан Васильович Томара передумав. Він доручив своїм знайомим вмовити Сковороду, щоб він знову найнявся до його сина вчителем. Сковорода не погоджувався, але його обманом заманили назад до помешкання. Томара привітно зустрів його, просив бути другом його сина й спрямувати його в науках. Любов і привітність більш за все впливали на Сковороду. Він залишився у Томари з сердечним бажанням бути корисним, без договору, без умов [24].

Ковраї ж у біографії великого філософа, мислителя, педагога стали уособленням творчого злету, місцем, де він створив більшу частину своїх поетичних творів. Саме тут він майже завершив свою кращу збірку поезій «Сад божественних пісень». Серед них, зокрема, «Пісня 23-тя»:



Ми тебе зовсім марнуєм,

О життя щасливий час!

Мов тягар на спині чуєм,

Тратим марно повсякчас!

Наче прожитий час та й вернеться назад,

Наче ріки до своїх повернуться струмків,

Наче зможем життю хоч би рік ще додать. [1, с. 60-61].

Наступним його офіційним працевлаштуванням стало викладання у Харківському колегіумі. У 1759 році доля привела Сковороду на Слобожанщину: білгородський єпископ Йоасаф Миткевич запросив його на посаду викладача Харківського колегіуму. Цілих десять літ (до 1769 року) – щоправда, з чималими перервами – Сковорода навчав слобожанське юнацтво поетики, греки, синтаксими й катехізису. Зокрема, читає етичний курс правил «благонравія» [24].

За деякими даними, згодом він навіть очолював у колегії кафедру етики. Тут він написав наукову працю «Вступні двері до християнської добронравності» (1766) — конспект лекцій, призначених, за словами самого автора, для молодого шляхетства Харківської губернії. Причиною їхньої появи, очевидно, було те, що з 1768 р. при Харківському колегіумі почали функціонувати додаткові класи для підготовки світських спеціалістів різних профілів - архітекторів, інженерів, топографів та ін. В 1768 р. Сковороду було призначено викладачем катехізису до цих класів.

В Харківському колегіумі Сковорода близько зійшовся з одним із своїх учнів — Михайлом Ковалінським, який глибоко шанував талант свого вчителя. Зокрема, Михайлові Ковалінському вдалося грунтовно розкрити ту чистосердечну привітність, що відображала сутнісь педагогічної діяльності Г. Сковороди, яка стала основою особливого типу педагогіки — «педагогіки серця» як форми вияву його життєдіяльності.

Великий авторитет Г. Сковорода займав серед учнів, його сміливі викривні промови проти неправедного життя чернецтва, прямота, критика фальші, новаторські підходи до викладання посилюють заздрощі та неприязнь до нього колег.

Висока оцінка творчості Григорія Сковороди тими з його сучасників, хто поділяв демократичні ідеї філософа-гуманіста, не збігалася з офіційною позицією. Зокрема, церковникам його педагогічна діяльність здавалася надто світською. Ідейні противники Григорія Сковороди виступали проти його педагогічних позицій, поглядів. Ці погляди були викладені філософом у трактаті «Вдячний Еродій». Саме ця евристика була не до вподоби його противникам. Григорій Сковорода привертав увагу оточення своєю безкорисливістю, простотою життя і, як наголошує академік Олександр Білецький, своєрідністю й водночас прямотою своїх думок [13. С. 358]. Тому немає нічого дивного, що в педагогічній роботі Григорія Савича у Харкові постійно виникали такі ж «непорозуміння», що й у Переяславі...

Сковорода веде мову про істину, віру, про благочестя і Закон Божий, про пристрасті чи гріхи людські. Проте його погляди здавалися занадто ліберальними для консервативного оточення педагога. Григорій Сковорода змушений був доводити керівництву колегії, що його учні не вчаться на ченців і тому «їх правила співжиття, яких мусять вони додержуватись, не повинні повторювати монастирських статутів»[13. С. 357].

Розпочалися доноси, наклепи, інтриги. У згаданих вище додаткових класах колегіуму Сковорода викладав зовсім недовго — з лютого 1768 р. до літа 1769 р. Проте й цього часу виявилося достатньо, щоб клерикали й вороги українства, яких не влаштовували ліберальні погляди талановитого педагога, повели на нього шалений наступ. Саме в цей час відбулася ще одна подія, яка вплинула на подальшу долю Сковороди як педагога.

Новопризначений єпископ Білгородський Самуїл Миславський — колишній вихованець Києво-Могилянської академії — з самого початку своєї служби в Україні почав здійснювати русифікаційну політику, що цілком відповідало політичній лінії російського уряду Катерини II. Довго не роздумуючи, а тим більше не переобтяжуючи себе спогадами про спільну «альма-матер», Самуїл Миславський став на бік противників Сковороди, зокрема відхилив запропонований ним курс лекцій. У квітні 1769 р. Григорія Сковороду звільнили з посади викладача Харківського колегіуму [1].

Колоніальним російським властям в Україні здавалися «загрозливими» ліберальні погляди Григорія Сковороди, його новаторська, творча педагогічна праця.

У 1775 р. Сковорода зробив спробу повернутися до Харківського колегіуму на попередню посаду, проте йому було відмовлено в цьому.

Віднині Сковорода рішуче відмовляється від будь-яких офіційних посад і обирає долю мандрівного філософа. Більше того, він був, за висловом Д. Чижевського, «мандрівним українським університетом» [1, с.67].

Отже, можемо зробити висновок, що трудова діяльність педагога складалася не найлегшим чином. Тодішній уряд не розділяв його поглядів, і тому Сковорода повинен був весь час їх відстоювати. Зрозумівши, що в установах його будуть утискати, він вирішує податися серед народу, і там проповідувати свої вчення.

Розділ ІІ. «Учительська» мудрість Г.С. Сковороди

2.1. Педагогічні погляди та ідеї. Народна педагогіка

Г.С. Сковорода був педагогом народним у найглибшому розумінні цього слова. Він вчив народ і вчився у народу. Вся його педагогічна теорія пройнята духом народності, народними ідеалами, побудована на найкращих народних традиціях.

Виношуючи ідеал нового суспільства, у якому всі будуть вільними й щасливими, Сковорода щиро прагнув допомогти уярмленим масам трудящим і в них самих шукав шляхів докорінно поліпшення їхньої долі. Одним із таких шляхів до утвердження соціальної справедливості, до свободи і суспільної гармонії педагог бачив у освіті та вихованні.

У своїх учнів він виховував любов до вітчизни, повагу до народу, чесність, працелюбність, зневагу до життєвих спокус, багатства, чинів, ввічливість, вдячність батькам, учителям і благодійникам, розвивав у них природні нахили, не нав’язував їм того, до чого вони не мали здібностей.

Суспільний добробут, на думку філософа, в кінцевому результаті залежить від ступеня організації освіти. Навчання й виховання повинні стати загальнонародними. Сковорода твердо переконаний: «виховання й убогим потрібне», він не визнавав великосвітського виховання, коли доступ до науки мають тільки багаті. Будучи прихильником народного виховання, пропагуючи загальну освіту для всіх станів суспільства, Сковорода заперечував і висміював «мавпяче» великопанське виховання з його «шлунковою і череватою» філософією[17, ІІ,115—119].

Народна етнопедагогіка вплинула на головну педагогічну ідею Сковороди — трудове виховання за принципом «спорідненості». Молодь у навчальному закладі не лише навчається, а й осмислює благородну мету власного життя, зокрема — застосовувати свої знання у «спорідненій» праці. Виховання людини праці, чесної особистості, що трудиться згідно зі своїми природними нахилами, пронизує всю педагогічну систему Сковороди, викладену у притчах, віршах, байках в епістолярній спадщині.

Людина виховується всім укладом суспільного буття, у процесі взаємостосунків особи й середовища, зокрема родинного,— така основна ідея педагогічної системи Сковороди. Осмислюючи все те, що її оточує, людина й виявляє свої моральні якості, поліпшує, збагачує їх. Це й є цілеспрямованістю в навчально-виховному процесі. Соціальний прогрес Сковорода ставив у залежність від духовних потенцій і здібностей людини.

Педагог-філософ розкрив значення природних задатків для формування знань і вмінь, потрібних для успішного виконання взятої на себе кожною людиною частки суспільної праці. На його думку, вчитель має виявляти нахили та можливості кожного учня та розвивати їх. Вчити людину треба того, до чого у неї природний нахил, що для неї передбачила «блаженная натура»: «Сокола досить швидко навчиш літати, але не черепаху. Орла за хвилину призвичаїш дивитися на сонце і мати від того задоволення, але не сову» [17, ІІ, 108]. Якщо хтось хоче вчити не по природі, хай пам’ятає прислів’я: «Вовка в плуг, а він в луг» [17, ІІ, 109]. Педагог має розкрити духовну природу учня — його здатність до певної діяльності, щоб сприяти самопізнанню, моральному вдосконаленню. Корисним для себе (і для суспільства) буде тільки той, хто пізнав свою природу. Тоді людина розуміє місію свого життя, роль і місце в житті, вона виробляє для себе спосіб життя. Людина спроможна найти для себе певний вид корисної праці, а це є джерелом і основою людського щастя, переплетення інтересів особи й народу.

Сковорода відстоював принцип свідомого засвоєння знань. Він вважав, що знання потрібно здобувати не лише з книжок і пояснень учителя, а й з навколишньої дійсності, в спілкуванні з природою та в процесі практичної діяльності. Тільки тоді знання стають міцними й цінними, коли знаходять своє практичне застосування; як дидакт, він активно виступав проти схоластичного навчання, рішуче засуджуючи «зубрячку». Схоластичне навчання наш великий філософ вважав ідолопоклонством. Знання без добрих, високих намірів — не знання. Яка, мовляв, користь від іноземної мови без доброї, світлої думки?

Григорій Сковорода хотів бачити особистість активною: «Дерзай! Не бійся!» [17, 1, 177], вірив у силу її духу: «Пізнаєш ти же в собі людину, і сила її безмежна» [17, 1, 178], вважав творчість, пошук істини справді людським життям: «...Життя тоді живе, коли думка наша, полюбляючи істину, любить висліджувати стежини її і, зустрівши око її, торжествує й веселиться цим незгасним світлом» [17, ІІ, 8]. Він психологічно дуже тонко зауважив, що без здивування нема творчого пошуку («Шукати й дивуватися означає те ж саме» [17, ІІ, 31]. Подив має бути супутником учня в навчанні, без нього нема творчості. Тільки емоційно підтримані знання формують цілісну особистість. Це дуже важливий момент у особистісно-зорієнтованому навчанні. Всі ці погляди на спосіб навчання були успадковані прогресивною педагогікою пізнішого часу.

У своїх наукових працях та художніх творах він підніс роль батьківського виховання. Йдучи за народними поглядами на виховання, Сковорода на першому місці ставить роль батьків у вихованні дітей. Якщо батьки не виконують своїх обов’язків перед дітьми, то стають винуватцями всіх їхніх бід.

Педагогічні ідеї Сковороди випливають з його філософського вчення про самопізнання та вибір фаху за природними здібностями. Виявлення задатків молодої людини, яка щойно вступає в життя, він покладав на батьків і вчителів.

Поступово виявляючи природні задатки, батьки повинні сприяти розвитку позитивних нахилів і відсікати негативні. Навчання і виховання має бути ненав’язливим, тактовним, але послідовним і системним. Сковорода вважав недопустимим прагнення деяких батьків виховувати дитину за довільно вигаданою «моделлю». Якщо молода людина наділена схильністю до хліборобської праці, то не слід намагатися зробити з неї вчителя або священика.

Батько, як і вчитель, повинен знати не тільки «природжені» здібності своєї дитини, виховуючи її, пам’ятати що вона дитина цього народу, його історії.

Отже, будь-яке виховання має враховувати сучасний стан та потреби, а також особливості національного характеру. Сковорода гостро висміював і заперечував захоплення багатіїв «виписними» та «покупними» вчителями з Німеччини й Франції, які навчали дітей пустопорожніх світських манер і не давали практично корисних знань, виховували зневагу до всього вітчизняного як чогось грубого, низького, негідного. Він вважав, що в дітях потрібно плекати чуття кровного зв’язку з рідним народом, щоб вони усвідомлювали себе його часткою, росли громадянами своєї батьківщини. Для цього потрібно давати дітям знання про історію рідного краю, його культуру, мову, звичаї, спосіб життя. Сам палкий патріот, Сковорода засуджував тих, хто жив лише власними інтересами й забаганками, був байдужим до батьківщини, ставився зневажливо до мови свого народу, цурався її, не цікавився становищем трудового люду.

Працьовитість, як прикметна риса характеру самого Сковороди, стала й важливою засадою педагогічної системи. Коріння естетичного ставлення Сковороди до праці — у родині його батьків, у їхній працелюбності, та у фольклорі, під впливом якого він і виховувався: всі оті народні прислів’я та приказки, які утверджували й підносили пошану до людей праці: «Без діла нема плода», «Без діла жить — тільки небо коптить», «Без діла слабіє сила», «Як без діла сидіти, то можна одубіти» тощо. Це звідси сковородинівські афоризми: «Хто труда не перейде, той і до добра не прийде», «Цінуй людину не по одежі, не по грошах, а по плодах». В листі до Михайла Ковалинського читаємо: «Немає години, не придатної для занять корисними науками... навчання — не труд, а втіха. А коли не любити всією душею корисних наук, то всякий труд буде марним»[17, І, 177]. Отже, якщо у людини виробилася органічна потреба працювати, це стає стрижнем її життя.

У просвітительській діяльності Сковороди чільне місце займає його позитивне ставлення до будь-якої праці, зокрема фізичної. Пов’язавши свою долю з народом («А мій жереб з голяками»), філософ стверджує, що неробство, паразитизм — найбільша вада людини. Працьовитість і презирство до дармоїдів є однією з основ етики Сковороди. Він неухильно вимагав працелюбства від своїх учнів. У вірші до дня народження Василя Томари радить «бути Василем не лише на ім’я, але й на ділі» [17, І, 96]. А. Ковалинського, котрий виїжджав на вакації, Сковорода застерігає: «Вдома ти відпочивай, але і надмірного неробства уникай»[17, І, 227].

Художні твори Сковороди, зокрема його пісні, сприяють естетичному вихованню підростаючого покоління. Його курс поетики й переклади од Горація засвідчують високі естетичні смаки педагога. Він закликає читати Цицерона, в його творах можна почерпнути «чисту і незаплямовану легкість і витонченість латинської мови» [17, І, 248]. Розглядаючи прекрасне з погляду корисності, Сковорода поділяє ту думку, що справжнє добро і справжня краса є найнеобхіднішими й найпотрібнішими, а водночас, і найдоступнішими для людини. Краса пов’язана з доброчинним життям. Прекрасне залежить від природи людини так само, як і моральне.

У спадщині Сковороди проблема прекрасного підпорядковується меті виховання справжньої, духовно багатої людини, яка знаходить своє щастя у спорідненій творчій праці. У цьому оригінальність, прогресивність етичних і естетичних поглядів філософа, єдність морального і естетичного виховання; міру краси й добра в людині визначає її діло, праця.

Сьогодні ім’я Сковороди посідає гідне місце серед великих педагогів світового значення таких, як Коменський, Руссо, Песталоцці, Ушинський. Спадщина Григорія Сковороди є дорогим надбанням української національної та світової культури, і сучасник неодмінно знайде, що взяти для формування своєї особистості.

Наше етнопедагогічне прочитання творів Г. Сковороди, а також численних публікацій про нього, переконали нас у тому, що великий мислитель презентував виховну мудрість нашого народу, як народну педагогіку – вироблені й застосовувані в народному середовищі знання, засоби і досвід виховання та навчання дітей і молоді, так і етнопедагогіку – науку про народну педагогіку. Це означає, що, з одного боку, через реальні життєві обставини, власний розум і допитливість, він черпав із педагогічної скарбниці народу його виховну мудрість і засоби, а з іншого, завдяки своїй високій освіченості, ерудиції і творчому таланту піддавав їх глибокому осмисленню, науковій обробці й повертав народові в новому, збагаченому вигляді. Цим уперше було зроблено помітний крок на шляху науково-теоретичного створення гуманної, демократичної педагогіки, через зближення її з виховними винаходами народу ті наочно перед усім світом переконливо продемонстровано належність народної педагогіки до невичерпних, вічних першоджерел педагогічне науки. Це можна побачити при зіставленні численних ідейних аналогів, висловлених в афоризмах української народної педагогіки та положеннях Г. Сковороди.

2.2. Проблеми виховання і навчання у творчості Григорія Сковороди. Збірки «Байки Харківські» та « Сад Божественних пісень»

Педагогічні погляди Григорія Сковороди органічно втілені в літературній творчості, вони спираються на його філософію і пов’язані зі славетними сократівськими діалогами та етичними проблемами в Європі XVIII століття.

Вся спадщина письменника-філософа пронизана педагогічними настановами, що невтрачають своєї актуальності й до сьогодні.

В історію, української літератури Г. Сковорода ввійшов як письменник-байкар і поет, перший український лірик. Його літературна творчість невід’ємна від усієї його філософської і педагогічної спадщини. У художній формі пісні і байки доповнювали й поглиблювали його вчення, надавали йому більш доступної й популярної форми [13, с.23].



У 1769 — 1774 рр. Г. Сковорода написав 30 прозових байок, що склали знамениту збірку «Байки харківські». Перші 15 байок написано «у сьомий десяток нинішнього століття», ймовірно, у 1769 р., після залишення роботи у Харківському колегіумі, коли автор усамітнювався на хуторах і в селах біля Харкова. Решту завершено у 1774 р. в селі Бабаях. Жанр байки не був тимчасовим захопленням Г. Сковороди, до нього він звертався і у своїх філософських творах, вплітаючи в їх тексти байкові сюжети [15].

Байки Г. Сковороди відзначаються своєю мистецькою специфікою. Кожна з них має розгорнутий сюжет, композиційно складається з двох частин — основного сюжету і «сили», тобто моралі. В окремих байках «сила» переростає у невеличкі трактати. Тексти байок пересипані народними фразеологізмами, прислів’ями і приказками, літературними афоризмами. У них виразно простежується місцевий український колорит. Дійовими особами виступають тварини, речі і люди. В цілому байки Сковороди мають критичний, викривальний характер, та водночас пронизані гуманістично-демократичними ідеями, насичені - дидактичним матеріалом. Сковорода уславляв високі моральні якості людини: чесність, доброту, працьовитість, скромність, природний розум, засуджував прагнення до багатства, чинів, пишного одягу, високих титулів.

Тулуб вихваляється перед Головою своїм дорогим одягом, докоряючи їй, що на неї не переходить і десята частина того «багатства». Ця «фабулка» присвячена тим «дурням», «хто честь свою поклав на самій пишноті» («Голова і Тулуб»). Кабан обурюється тим, що Олениця назвала його «паном Кабаном», не знаючи, що він «почесно названий Бараном», а його рід походить від «благородних бобрів» і носить він «здерту з вівці шкуру» («Олениця і Кабан»). Нерозумна баба купує горщик, судячи про нього з зовнішнього вигляду, а не з його якостей, «чи чисто дзвенить». «Пан радник» і «поважний дурень» Шершень вважає Бджолу глупою, бо її праця «людям корисна». Бджола гідно відповідає, що «до цього ми народжені і будемо такі, поки не помремо» («Бджола і Шершень»).

Викриваючи паразитизм і тупість панівних класів, їхню гонитву за багатством і чинами, Сковорода возвеличує чесну працю, дружбу і приязнь між людьми («Собака та Вовк», «Соловей, Жайворонок та Дрізд», «Сова і Дрізд», «Собака та Кобила», «Зозуля та Косик»).

Окремі байки Сковороди написані на міжнародні байкові сюжети, зокрема сюжети байок Езопа («Жайворонки», «Гній та Діамант», «Орел і Черепаха», «Жаби»). їх ідейно-тематичне спрямування споріднене з його оригінальною байкарською творчістю. У байці «Жайворонки», наприклад, розвивається ідея природженої праці. Орел вчив Черепаху літати, але наука ця закінчилася «з великим шумом та грюком». Авторський висновок зводиться до суто сковородинського афоризму «багато хто не за призначенням починає велике діло, та погано кінчає». Цей же сюжет опрацьовано і у байці «Орел і Черепаха».

Висуваючи ідею природного виховання Г.С. Сковорода вважав, що формувати людини має бути спорідненим із її природою. У байці «Собака та Кобила» педагог-мислитель висловлює думку про те, що природа має вплив на людину, яка не може мати успіху в житті, адже «без природи - як на манівцях: чим далі йдеш, тим більше заплутаєшся».

Під природою людини філософ – просвітитель розуміє обдарування, нахили одержані від народження.

Він стоїть на тому, щоб наділені природою особливості дитини добре знали батьки та вихователі і всебічно розвивали їх шляхом навчання. Г.С.Сковорода вважає, що успадковані можливості людини можуть розкритися безпосередньо у природному стані і діяльності.

Отже, Сковорода обстоює незалежну, вільномислячу людину, яка б протистояла впливові «цивілізованого» суспільства, була б свідомим творцем власних ідеалів, вчинків.

Ідея спорідненості виховання з природою людини пронизує твори Г.С.Сковороди - байки, притчі, філософські трактати, афоризми тощо. У багатьох із них змальовані найвищі якості людини, якими вона наділена природою: людяність, сердечність, великодушність, доброчесність, справедливість, скромність, працьовитість, гідність тощо. Ними обдаровані І люди від народження, але не всі пізнають їх у собі і наслідують «блаженній» натурі. Неробство, пихатість, жорстокість, самодурство, егоїзм, кар'єризм, чи непочитання, плазування перед модою є, на думку педагога, протиприродними, тобто набутими внаслідок неправильного виховання і умов життя (байки «Орел і Черепаха», «Бджола і Шершень».).

Таким чином, Г.С. Сковорода не протиставляє природу вихованню чи навпаки, а всіляко підкреслює, що виховання посилює розвиток природних вважливостей, чим сприяє формуванню «істинної людини» .

Г.С. Сковорода робить висновок про те, що коли виховувати дітей відповідно їхнім природним можливостям, то цим визначається подальша доля людини (байка «Годинникові колеса»). Педагог-гуманіст наполягає на тому, щоб молоді люди після закінчення навчання влаштовувались у житті не за положенням у суспільстві, а за своїми здібностями та набутими знаннями.

Педагог вмів застосовувати набуті знання на практиці, бо «наука та досвід - це одне і те ж, вона не в знанні самім живе, а в діянні» (байка «Дві курки»).

Моральне удосконалення людини, на думку Г.С.Сковороди, лежить через працю. У суспільстві не повинно бути трутнів, утриманців, всі мають знаходити своє щастя у праці. Неробство педагог вважає найбільшим злом і у байці «Змія і Буфон» робить висновки: «Хто труда не докладає, той до добра не прийде».

Багато педагогічних думок Г.С. Сковороди стверджується висновками, близькими до перлин народної мудрості. Так, важлива роль спадковості у розвитку людини підкреслюється висловлюванням «Дерево по плодах пізнається» (байка «Ворона і Чиж»), а необхідність поступовості і цілеспрямованості у навчанні афоризмом – «Добрий намір і кінець – всякій справі вінець» (байка «Жайворонки»).

Вершиною літературної творчості Г. Сковороди є його поезія, якою він займався з кінця 50-х і до середини 80-х років. Перші його пісні створені ще в Переяславі у 1757 р. 30 оригінальних поетичних творів, написаних у 60 — 70-х роках, автор десь після 1785 р. об’єднав за жанрово-тематичними ознаками у збірку «Сад божественних пісень». Йому належить ще понад 20 пісень, фабул, епіграм, перекладів і переспівів, що не ввійшли до збірки. Частина з них написана латинською мовою.

Поетичну творчість Г. Сковорода розпочав уже зрілою людиною, сформованим, письменником-філософом. У віршах і піснях він висловлював ті ж думки й почуття, що й у філософських творах, опрацьовував переважно теми про щастя людини, її місце в житті, роздумував про її моральні і духовні цінності. Його поетичній творчості властиві значне формально-поетичне і тематичне розмаїття, глибина думки, яскрава барокова-образність, символічно-алегоричний поетичний реквізит.

І в поезії Сковорода залишився філософом — її пронизують роздуми про смисл людського життя, істинне щастя, доброту, чесність, ненависть до тиранії. Вище над усе поет-філософ ставив свободу. Оспівуючи свободу у вірші «De libertate», він прославив «отця вольності» Богдана Хмельницького, керівника визвольної війни українського народу 1648 — 1654 рр.:

Що є свобода? Добро в ній якеє?

Кажуть, неначе воно золотеє?

Ні ж бо, не злотне: зрівнявши все злото,

Проти свободи воно лиш болото.

О, якби в дурні мені не пошитись,

Щоб без свободи не міг я лишитись.

Слава навіки буде з тобою,

Волькості отче, Богдане-герою!

Мотиви вольності, свободи пронизують і інші пісні Сковороди («Пісня 9-та», «Пісня 12-та»). У 20-й пісні — «Із душею хто ясною» — Сковорода висловив свої бунтарські настрої, антидеспотичні погляди:

Світе! Світе безпорадний!

Вся надія у царях!

Берег, думаєш,, безвадний?

Вихор розмете цей прах.

Світові насильства, стяжательства і багатства він протиставляє спокій душі, чесну працю, скромність і мудрість:

Одарив вас Бог грунтами, — це пропасти може, знай.

Жеребок мій з бідняками, та Бог мудрості дав пай.

(Пісня 24-та).

Пісні Сковороди пройняті ліризмом, відбивають глибокі переживання поета, його життєрадісний, оптимістичний Настрій, боротьбу із «скукою», «печаллю» і «сумом».

Найпопулярнішою піснею Сковороди є його «Пісня 10-та» із «Саду божественних пісень» — «Всякому місту звичай і права». Викривальний пафос цієї пісні, узагальнення «нравів» різного панства, чиновництва, купецтва гробили її одним із кращих творів українського сатирично-гумористичного віршування другої половини XVIII ст. У сконденсованій, афористичній формі Сковорода піддав нищівному осміянню і осудженню різні негативні риси сучасного йому суспільства — чинопочитання, брехню, обман, зажерливість, розкіш, розпусту, гонитву за багатством тощо. Кожний рядок твору, кожний образ несе у собі велике смислове навантаження, за ним криється цілий комплекс тогочасних явищ і фактів. Усім мерзотам «світу» Сковорода протиставив свій ідеал людини, у якої «совість як чистий кришталь», яка керується світлом розуму:

В мене турботи лише одні,

Щоб безрозумно не вмерти мені.

Із сатиричною «Піснею 10-ю» перегукується і «Пісня 9-та» «Свій смисл усяка голова трима», в якій автор висловлює байдужість до буденної життєвої суєти, проголошує любов до «вольності», утверджуючи цим свою «безпечальну препросту путь».

Доброта, любов, мир, бадьорість духу, пошук Бога в навколишньому світі і в собі, непохитна віра в Спасителя – ось що вмістилося у «Саду божественних пісень» Григорія Сковороди. Це справжній скарб, і він доступний, а отже, за Сковородою, - найпотрібніший кожному із нас. Відкриваймо ж цей сад!

За допомогою поетичної збірки «Сад божественних пісень» філософ – просвітитель хотів зобразити довершену філософську картину, у якій розгортається перспектива морального і духовного зростання [18, c. 42].



2.3. Філософське вчення Г. С. Сковороди. Педагогічні погляди у філософських трактатах

На оригінальне філософське вчення Г. Сковороди вплинули три чинники: антична та середньовічна європейська філософія, вітчизняне просвітительство і народна мудрість. Авторитетами для нього були Піфагор, Сократ, Епікур, Плутарх, Сенека, Платон, Арістотель, Еразм Роттердамський, Німецькі містики та пієтисти, Кирило Транквіліон-Ставровецький, Петро Могила, Симеон Полоцький, Димитрій Туптало, Феофан Прокопович, Михаїл Козачинський, Георгій Кониський. Широко використовував він у своїх творах міфи, легенди, казки, перекази, народні прислів’я та приказки, образні слова вирази, порівняння.

Учення Г. Сковороди про дві натури є його теорія про три світи — один великий і два малі («Потоп зміїний»). Перший — великий світ, Всесвіт, макрокосмос, що складається із численних світ-світів. Другий світ — невеличкий, мікрокосмос, світок, або людина. І третій — теж малий світ — світ символів, або Біблія. У цьому світі зібрані фігури всіх небесних, земних і підземних речей, які ведуть людську думку в поняття «вічної натури». Кожний із цих трьох світів має дві «натури» — матеріальну і духовну, видиму й невидиму. Рушійною силою, первинною є «натура» духовна, невидима.

Провідне місце у філософській системі Г. Сковороди посідає розроблена ним теорія пізнання. Він уважав, що світ можна пізнати, людина може пізнати обидві «натури» - зовнішню і внутрішню. Початок же всякої премудрості — розуміти Господа; «Найголовніший і найнагальніший пункт премудрості — це знання про Бога. Не бачу його, але знаю і вірую, що він є». Та перш ніж пізнати світ, людина повинна пізнати саму себе як частину Всесвіту. «Якщо хочеш виміряти небо, землю і моря, — повинен спочатку виміряти себе» («Наркіс»). Теорія самопізнання розроблена у двох ранніх філософських трактатах Сковороди —«Наркіс. Розмова про те: пізнай себе» і «Симфонія, названа книга Асхань, про пізнання самого себе». Обидва твори пронизує одна наскрізна думка: «Пізнай себе». Головним і початковим пунктом премудрості є знання про Бога, але для досягнення цього вищого щабля пізнання людина повинна пізнати саму себе, пізнати свій шлях, бо «не можна ніяк пізнати Господа, не пізнавши самого себе». Щоб робити добро іншим і відганяти від них зло, людина має пізнати добро та зло у собі й навчитися переборювати зло. Істинне щастя людини — у ній самій, тому треба намагатися досконало пізнати себе і заволодіти цим щастям. Людина, яка не пізніша себе і не вгамувала своїх пристрастей, мало чим відрізняється від тварин. Для того, хто пізнав самого себе, легкою буде будь яка справа. Пізнаючи себе і навколишній світ, людина самоутверджується, розвиває свої природні нахили і здібності, обирає свій шлях і усвідомленою «спорідненою» працею - виконує своє земне призначення.

У центрі філософії Г. Сковороди — питання про щастя людини і шляхи його І досягнення. Опрацьоване воно у трактаті «Розмова, названа Алфавіт, або Буквар миру» та інших творах. Щастя людини Г. Сковорода бачив у праці. Він прославляв працю як джерело достатку, радості й задоволення. Проте це уславлення має у нього абстрактний характер, він не ставив і не міг ставити питання про розкріпачення праці, гадав, що будь-яка праця принесе щастя, якщо вона «споріднена», аби людина любила її і вкладала в неї душу, Якщо Сковорода твердо вірив, що щастя народу у його праці, то шляхів, якими досягти цього щастя, як зробити працю вільною, він вказати не міг. Щастя людини, підкреслював Сковорода, у ній самій; воно не в почестях, а в задоволенні найнеобхідніших потреб. Філософ обстоював звичайне земне щастя людини, вчив шукати його не за морем, а у себе дома, у буденному житті і щоденній праці [7]

Г. Сковорода негативно ставився до багатства й розкоші, вважав, що багатство само по собі є злом і породжує зло. «Хто не бажає честі, срібла, волостей? Ось тобі джерело невдоволення, скарг, печалі, ворожнечі, судової тяганини, воєн, грабунків, злодійства, всіх машин, гачків і хитрості. З цього джерела народжуються зради... і прірва всіх нещасть». Прийнявши добровільно спосіб убогого життя, філософ власним прикладом утверджував свою позитивну програму і різко виступав проти сильних світу цього, від царів і до своїх рідних стяжателів. До критики «світу» він підходив з позицій раннього християнства, відстоював загальну рівність, шанував бідних за їхню моральну чистоту, працьовитість і сердечну радість, Ставлячись прихильно до «голяків», «бідноти, що не має статків», Сковорода аж ніяк не ідеалізував «нищету святую», бачив її соціальні корені, давав моральну оцінку її полюсів, вчив, що «не той бідака, хто не має, але той, хто по вуха в багатстві ходить, не прикладає до нього серця, тобто на нього не сподівається». Його ліричний герой заявляє:

І нічого не бажаю, окрім хліба та води,

Вбогість приятелем маю — з нею ми давно свати.

Своїм вченням Г. Сковорода заперечував багатство, боровся зі спокусами, які воно несе людині. Його ідеалом було багатство духу, чистота серця, душевний супокій, цільна й не розбещена мерзотами «світу» людина. Сковорода став обличителем конкретних явищ тогочасного життя, і метою його критики було не врятування душі, а досягнення людиною щастя й душевного супокою на землі, виховання чесної і сильної людської особистості, не засліпленої жадобою до наживи, до блиску золота, до слави.

Неробство, пихатість, жорстокість, самодурство, егоїзм, кар'єризм, чи непочитання, плазування перед модою є, на думку педагога, протиприродними, тобто набутими внаслідок неправильного виховання і умов життя (байки «Орел і Черепаха», «Бджола і Шершень», притчі «Вдячний дій», «Вбогий жайворонок» та ін.).

Великою заслугою Г.С. Сковороди є те, що він у своїх творах проголошує на необхідності раннього пізнання природи дитини і визначення виховання відповідно до природних обдарувань. У притчі «Вдячний Eродій» педагог стверджує цю думку: «Хто захоче чомусь навчитися, повинен до того народитися».

У філософських творах «Вхідні двері до християнської доброї чинності...», «Кільце», «Дружня розмова про душевний світ» Г. С. Сковороди стверджує право людини на щастя, яким її нагороджує природа, Але щастя не приходить саме собою, воно лежить через самопізнання і досягається шляхом неймовірної праці над собою, у пошуках істини.

Григорій Савич, як педагог-гуманіст, стоїть за народну школу, в якій би вихованці набували корисних для життя знань. Він засуджує систему виховання, якою замість всебічного розвитку людини прищеплюються молоді зовнішні манери та плазування перед іноземним (притча «Вдячний Eродій»). Їх навчання має бути поступовим і послідовним. Цей дидактичний принцип він обґрунтовує афоризмом: «Хто помірно, але постійно вивчає предмет, для нього навчання не труд, а втіха».

Педагог-філософ гостро критикує соціальну нерівність, паразитизм пануючих класів, звеличує працю трудового народу («Розмова п'яти подорожніх про істинне щастя в житті», 1773-1774; «Розмова, що зветься алфавітом, або буквар миру», 1775; «Ікона Алківіадська», 1776 та ін.).

У притчі «Вбогий жайворонок» Сковорода критикує позицію Салакона та йому подібних, які вважають, що праця є «не всякому добру батько». На прикладі Салакона Сковорода показує, що неробство приводить до падіння моралі, трагедії, праця ж є джерелом радості.

Першими вихователями і наставниками молоді Г.С.Сковорода називає батьків. Юне покоління він повчає: «Перш за все батька й матір шануй і служи їм. Вони ж бо видимі портрети тієї невидимої сили, якій ти стільки зобов'язаний (притча «Вбогий Жайворонок») [7].

Отже, проаналізувавши філософію та філософські трактати Сковороди, можемо зробити висновок, що вона базується на питаннях людського щастя, моральних засадах, «сродної праці» і т .д.

Практична частина
Розробка уроку
Тема: Життя і творчість Григорія Сковороди- поета,просвітителя,філософа.
Мета: розкрити багатогранність видатного філософа,поета,просвітителя Г.Сковороди; розвивати вміння аналізувати,коментувати; виховувати високі моральні якості.
Тип уроку: засвоєння знань і формування вмінь
Вид уроку: комбінований
Обладнання:портрет Г.Сковороди,збірки творів,проектор,комп’ютер

І.Організаційний момент.

Мотивація навчальної діяльності.

Користуючись алфавітом розгадаємо тему нашого уроку.Записуємо алфавіт і кожну букву нумеруємо.


4,21,11,4,19,21,12,14 .

22,15,3,19,21,19,6,1.


ІІ. Оголошення теми,мети уроку
Тож на сьогоднішньому уроці ми будемо працювати і досліджувати

Життя і творчий шлях Г.Сковороди.

ІІІ.Сприйняття і засвоєння учнями навчального матеріалу.
1.Розповідь вчителя (учні слухають,конспектують)

Григорій Савович Сковорода народився 3 грудня 1722року у селі Чорнухи,на Полтавщині,в родині малоземельного козака. У 16років він вступив у Київську академію,по закінченню якої у 1750 році поїхав за кордон у свиті генерал-майора Вишневського. Оскільки Сковорода вільно володів латинською,німецькою та старогрецькою мовами,за кордоном він знайомився з вченими і розширював свої знання у різних галузях науки.Через три роки він повертається на Україну.

У пошуках роботи Григорій Сковорода погоджується на посаду викладача пиїтики у Переяславському колегіумі. Там він написав підруч ник з пиїтики «Разсуждєніє о поэзіи и руководство к искусству оной»(не дійшов до нашого часу).Ймовірно ,що з приводу цього підручника у нього виникла суперечка з ректором колегіуму(переяславським єпископом),після чого Сковороду звільнили з посади.Деякий час він мандрує,іноді затримується у маєтках своїх друзів,або працює домашнім вчителем у поміщиків.

Неодноразово Сковороді пропонували постригтися у ченці і робити церковну кар’єру ,але кожного разу відмовлявся.

1759 року його запрошують викладати у Харківському колегіумі. Він склав для своїх учнів підручник з питань моралі «Начальная дверь ко христіанскому добронравію»(1766),але церковники були обурені світським духом цієї праці,як наслідок- критики зводили на нього наклепи і лихословили.Тому 1766року він остаточно залишає викладацьку діяльність.

Глибоко переконаний у тому,що щастя людини полягає не вматеріальних благах,Сковорода починає мандрувати від села до села,про повідуючи свої ідеї.

Творчий доробок Григорія Сковороди був дуже популярним,а про простоту, некорисливість і чесність народ сладав легенди. Помер Григорій Савич Сковорода 9листопада 1794 року в селі Іванівка на Харківщині. Згідно з його заповітом на могилі було зроблено напис : Мир ловіл меня, но не поймал».
2.Творча робота

Подорож Сковороди (сладання схеми)


3.Показ слайдів «Афоризми Сковороди»
4.Доповідь « Щастя як основна категорія етики Г.С.Сковороди»(доповідь учня).

Обговорення доповіді (запитання-відповідь)


5.Повідомлення «Прекрасне в житті і мистецтві»

Учнівські презентації.


ІV.Засвоєння вивченого на уроці

1.Літературний диктант


Григорій Сковорода був…

Він навчався у К…

Який підручник склав Сковорода для своїх учнів?

Творчу спадщину Сковороди складає…

Ідея «сродної праці» - це…

Виразником чиїх ідей був Сковорода?


V.Підсумок вивченого на уроці.

Що нового я дізнався…
VІ.Домашнє завдання . Підготувати повідомлення про збірки і тематику байок.

Виразне читання байок. Намалювати ілюстрації до самостійно обраних байок.



ВИСНОВКИ

Григорій Савич Сковорода — найвидатніша постать у культурному й літературному житті України ХVІІІ ст., який народився у мальовничому селі Чорнухах Лубенського полку на Полтавщині в родині козака-хлібороба. Своє дитинство майбутній педагог, філософ, поет і мислитель провів серед вишневих садів, на берегах мальовничої річки. Сільські трударі вчили його шанувати працю, кохатися в народних піснях, переказах, думах, любити природу, людей. Мабуть, це й було передумовами розвитку всебічно розвиненої особистості [1, с. 58].

Після закінчення чотирирічної початкової школи, прямує до Києва, щоб продовжити навчання у славнозвісній Києво–Могилянській академії. Протягом шести років він закінчив класи фари, інфіми, граматики і синтаксими, поетики, риторики та один клас філософії.

Плідна праця на ниві творчості у Сковороди розпочинається у Харкові, де він пише свої знамениті «Байки харківські», вступні лекції — проповіді до курсу етики — «Прокинувшись, побачили славу його» та «Хай цілує мене поцілунками уст твоїх!» (1765 — 1766), трактати і діалоги «Вступні двері до християнської добронравності» (1766) тощо.

Поезія Г.С.Сковороди, філософські трактати, епістолярні твори, які вийшли з-під пера українського педагога-енциклопедиста, свідчать про високий літературний хист, обдарованість і талановитість їх автора, і які прямо опосередковано беруть участь у вихованні читача, у формуванні кращих його рис.

Після опрацювання життєвого та творчого шляху Г. Сковороди можна твердити:



  • погляди Г.С. Сковороди, його світоглядна позиція і переконання сформувалися на рідному фольклорі, педагогічному українознавстві; на народній психології, національній етнопедагогіці і народній філософії, що ріднить його з народом, робить нероздільним з ним;

  • увібравши народну мудрість, найкращі здобутки національної етнопедагогіки, Г.С. Сковорода відшліфував їх на гранях свого таланту і повернув народові вічні духовні скарби, як Зорі Чумацького Шляху, як Заграва української національної педагогічної думки, як смолоскип шкільництва і освіти в Україні – неньці;

  • твори різних поетичних жанрів, філософські трактати, листи, промови, та інші із спадщини Великого Українця мають пряме і опосередковане значення у виховному процесі, беруть участь у формуванні особистості.

Г.С. Сковорода стояв у центрі духовного життя народу, мав значний вплив на формування національної класичної літератури, на розвиток окремих жанрів народно – поетичної творчості (пісні, байки, пареміографічні твори), на формування офіційної педагогіки і етнопедагогічних уявлень населення, на вдосконалення системи філософських поглядів на світ, суспільство, людину і її духовність, на розвиток культури слов'янських країн і народів.

Узагальнюючи, можна засвідчити: подвиг Г. С. Сковороди полягає в тому, що він пропустив через свій розум і серце, як через призму, величезні здобутки національної народно-педагогічної скарбниці, сприйняв, осмислив, оцінив і відобразив її у тому вигляді в своїх літературних і педагогічнім творах, в якому її могли розуміти більшість високо культурних, мало писемних і зовсім неосвічених верств тодішньої української нації.



Тому не випадковим є інтерес зарубіжних, і у першу чергу з української діаспори, вчених до педагогічних ідей славетного сина України Г. С. Сковороди. Так відомий професор філології Володимир Шаян (Канада) довгий час вивчав творчу спадщину Г.С. Сковороди. «Саме тому тверджу рішуче, що відродження України зачинається від Сковороди [28], - так заявив В. Шаян в одній з останніх своїх праць про значимість життя і діяльності першого будителя українців від сплячки.[29]

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

  1. Алексюк, А.М. Григорій Сковорода – викладач Переяславського і Харківського колегіумів, домашній учитель / А.М. Алексюк // Педагогіка вищої освіти України / А.М. Алексюк. – К., 1998. – С. 58–71.

  1. Багалій Д. «Український мандрований філософ Григорій Сковорода». - К., 1992, С. 472;

  1. Багалій Д.І. Український мандрований філософ Гр. Сав. Сковорода. – Харків: Державне видавництво України, 1926. – 397 с.,

  1. Гесь-де-Кальва Г. Сковорода - український філософ // Украинский Вестник (Харків ), 1817. - № 6. - С. 106-131;

  1. Дружеский разговор о душевном мире Г.С. Сковороды. - М., 1837;

  1. Єфремов С. Історія українського письменства. — К.: Феміна, 1995.;

  1. Іваньо І. Філософія і стиль мислення Г. Сковороди. - Київ, 1983.;

  1. Копацька І. Педагогічні погляди Сковороди. // Молодь, освіта, наука, культура і національна самосвідомість. Збірникматер. Всеукр. наук. – практ. конференц. (27-28 березня 2003р.). У 5Т.. – К.: Видавництво Європ. Ун-ту. 2003 – Т. 5. – 152-156

  1. Мишанич О. Григорій Сковорода і усна народна творчість. — К.: Наукова думка, 1976.;

  1. Панашенко В. Григорій Сковорода. - [Електроний ресурс]. - Режим доступу: http://spilka.uaweb.org/library/skovoroda.html;

  1. Педагогічні ідеї Г.С. Сковороди /Відп. ред. О.Г. Дзеверін. - К., 1972;

  1. Педагогічні ідеї Г.С. Сковороди. - К., 1972. С. 53-64; 64-78; 78-103;

  1. Пільгук. І. Григорій Сковорода. Художній життєпис. К. Дніпро. 1971р. 263 с.

  1. Сковорода Г. // Повне зібрання творів у двох томах. - К., 1973. - Т.1. - С.60-69;

  1. Сковорода Г. // Повне зібрання творів у двох томах. - К., 1973;

  1. Сковорода Г. С. Вірші, пісні, байки. Діалоги. Трактати. Притчі. Прозові переклади. Листи. - К., 1983;

  1. Сковорода Г. Твори: У 2т. — К.: АТ«Обереги» 1994.;

  1. Сковорода Григорій. Сад пісень. Київ, 1983. - С. 32-61;

  1. Сковорода Григорій. Твори: У двох томах. (Гарвардська бібліотека давнього українського письменства). - Київ, 1994. - Т.1.;

  1. Сковорода Григорій: Дослідження, розвідки, матеріали. Збірник наукових праць. — К.: Наукова думка, 1992.;

  1. Стельмахович. М.Г. Г. Сковорода і народна педагогіка // Початкова школа. – №1. – 1996. – С. 46-50. С.46;

  1. Степанишин Б. Давня українська література в школі.— К.: Либідь, 2000.;

  1. Три песни Сковороды // Телескоп, 1831. - № VI. - С. 576-582 ;

  1. Тут, у Переяславі І на Переяславщині, розпочав свою педагогічну І літературну діяльність 28-річний вихованець Києво-Могилянської акадедемії: у 1750-51 рр. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://do.gendocs.ru/docs/index-22189.html?page=2;

  1. Убогий Жаворонок: Притча Г.С. Сковороди. - М., 1836;

  1. Хижняк З.І. Г.С. Сковорода і Київська академія / У кн.: Педагогічні погляди Г.С. Сковороди. -К., 1972. С. 170-184.;

  1. Чижевський Д. Український літературний бароко /. Нариси. Ч.2. - Прага, 1941. С. 17-68.;

  1. Шаян В. Григорій Сковорода - лицар святої борні. - Канада, Гамільтон, 1984. - С. 100;

  1. Шаян В. Сковорода й духовне обличчя України у XVIII сторіччі / У кн.: Віра предків наших. - Канада, Гамільтон, 1987. - С. 478-495;

  1. Ковалинский М.И. Житие Сковороды, описанное другом его М.И. Ковалинским [З передмовою М.Ф. Сумцова] // Киевская старина. – 1886. – Т. XVI. – Cентябрь. – С. 103–150.




Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка