Рідний край в поезії Наталки Нікуліної Одвічна пісня порогів



Скачати 71.24 Kb.
Дата конвертації14.04.2019
Розмір71.24 Kb.
ТипЗакон

Рідний край в поезії Наталки Нікуліної
Одвічна пісня порогів

Так, ми пороги, ми перепони,

нам ненависні руху закони.

Хто не боїться бурі та зливи,

хто собі шлях обирає бурхливий,

хто не шукає затишного схову,

зіткнеться з нами обов’язково.

Ми не чіпаємо тихих, сумирних,

ми зупиняємо лиш непокірних,

що, зневажаючи всі застороги,

прагнуть, причинні, збороти пороги.

Гине один, та знаходиться другий,

нам же чудні оті людські потуги.

Ми непорушні і незворушні,

ми – кам’яні перепони бездушні.
Одвічна пісня лоцманів

Ми дуже різні, ми такі несхожі,

та жодного між нами боягуза

і жодного відступника немає.

Інакше не були б ми лоцманами,

синами поступу, простору й волі.

Змагаємося з хвилею в’юнкою,

випробуємо силу водоверті,

долаємо каміння у двобої,

і гинемо, і постаємо знову,

і завжди наша путь через пороги,

Ми – лоцмани, і це у нас в крові:

жадоба руху й горда непокора...
Існує в світі дві одвічні пісні...

Первомісто

Дніпропетровську присвячую

Тут починалось місто... Сив-полин

стелився безбережними степами.

Гарячий вітер землю цю палив

і смерчі пилові здіймав стовпами.

Шугали дикі лиси в бур’янах,

й на череві великі руки склавши,

дивилася праматір кам’яна,

собі цей пагорб вибравши назавше.

А місто зачинали не царі –

козацька почала його сірома:

вона селилась зроду на Дніпрі,

вона отут була у себе вдома.

А то вже потім дати, імена,

вельможі, архітектори, проспекти,

поклони, храми, креслення, проекти –

весь город, що на пагорбах зринав.

І не оркестри у міським саду,

не учти, не бали та карнавали –

його живив козацький мудрий дух

тих перших, що зимівники заклали.

Дух не вмирав. Він пережив віки.

І скільки хочеш спогадів приклич:

в усі часи була та мить врочиста,

коли крізь сотні ликів і облич

уперше проглядало первомісто.

Карбуєм крок, Прискорюєм ходу.

Заграви плавок палахтять над нами.

І первоміста непоборний дух

приходить в сни і віє полинами.



Лазар Глоба

Він сад садив. Веселочка йому

У срібних кінвах воду подавала.

Бджола з козацьким вусом загравала,

А вітер лоскотав її саму

Й відносив геть. Вона вертала знову,

У чубі плуталась, немов у ковилі.

Козак, що розумів бджолину мову,

Був добросердим і не гнав її.

Він сад садив наперекір вітрам,

Щоб тут було – і квіту, й бджіл, і плоду –

Він зводив сад, немов козацький храм,

Де під склепінням сонце й зорі ходять.

Він сад плекав – мов сина колисав.

І вищав сад, сотворений з любові.

А на усе, що дихало злобою,

Старий козак ще добру шаблю мав.

Коли ж друзяки, січові орли,

Із вирію гукнули: “Глобо, де ти?” –

Його в свій кіш дерева прийняли

І простелили сонячні верети.

Тепер уже він садом сам ставав

І обкипав у веснах білим шумом.

У головах мостилася задума,

І босі ноги пестила трава.

Мені така негодонька була –

В той сад краєчком ока зазирнути...

Троїцький собор у

Новомосковську

Козацький храм. Такий він... весь в мажорі.

Стоїть, піднісши свої дев’ять глав.

Мальовані під куполами зорі.

Священні книги в золоті оправ.

Мов злетна куля перекотиполя,

повз храм цей сонце – та й на небокрай.

Руїну не одну послала доля.

Він вистояв. Він був і є. І край.

У ньому тисяча й одна загадка.

Стоїть. У білім проминанні хмар.

Веде проміння мерехтлива кладка

у глибину, де світиться вівтар.

Дух непогасний в стінах цих витає.

Тут хтось – з віків – піти не поспіша:

усе літає тут, усе літає

козацька зачарована душа.

Дума про майстра
I

Пам’яте. збережи ім’я:

Яким Погрібняк.

Кремезний? невисокий?

Кароокий? Хтозна...

Це ж не спогад,

А тільки здогад.

Не она лукава –

Уява.

Просто бачу, як зрання



Піднімався на риштування

І творив


Диво з див –

Дев’ятиструнне,

Що й досі нам – крізь віки –

Відлунює.

Що ж чудного,що він йому снивсь

( Тоді вважали – “видіння” ) –

Адже щохвилі знав,

Що будує храм,

А не просто обтесує дошки.

Він робив роботу – над ним

Сонце й вітер із хмар своє будували.

Він творив –

Дев’ять бань в небеса увігналися,

Десята дзвіниця

( Земля і небо спілкуються через будівничих).

Білі хмари птахами

Сіли на плечі...
II

Вдень машини по шосе,

Вночі – вершник на коні...

Розкажи ж мені

Все про свого майстра,

Диханням якого ти дихаєш

Ось уже третє століттяя...

Коли я стою тут, на площі

Сучасного міста, вже й немалого,

Я уявляю не службу,

Навіть не спів херувимського хору

( Юні голоси хлоп’ят, глибокі голоси

Молодиць з Новоселиці ).

Просто бачу, як зрання

Піднімався на риштування...

Над ним сонце і вітер

Тінями у хмарах пересміювалися.

Собор ріс

І став – як світлий птах,

Який задумався на хвилю,

І за хвилю візьме й полетить...
III

Може, мало “розуміюся на архітектурі”,

Може, мало ще бачила камінних

і дерев’яних “знаменитостей”,

Може, просто уява доточує те, чого немає.

Але всупереч усім “може”

Він живе у мені, як світлий птах,

Що залетів на площу.

“Архітектурна пам’ятка”. Такий беззахисний

Перед часом

І такий вільний.

Ось полетить...

Кожною жилкою прагне угору

( Земля і небо – спілкування через будівничих ).

Вгору...

Бо в ньому живе музика вищих сфер...

Вищих сфер людини.

Стоїть на площі. Працює музеєм.

Екскурсанти. Відгуки. Слава.

На сходи дика повитиця зіп’ялась – цвіте.

Моріжок квітками засіявсь...

“Слався!” – кажу я, забачивши бані,

Під якими заховано зорі, –

“Слався, людино!”



Ліна По

В 1934 р. втратила зір і відтоді

працювала як скульпторка.

«Словник художників України»

Усе померкло раптом: завіса, сцена, люди.

А ти без цього всього – як без землі Антей.

Ну що тепер пробиш, і що з тобою буде,

осліпла балерино, Поліно Горенштейн?

«Куди тобі в мистецтво?!» – це скепсис кудкудаче.


А серце – як метелик, що пада на вогонь.

У тебе зрячі руки, у тебе серце зряче.

Стривай, жорстокий світе, побачим, хто кого.

Яка безжально вперта зробилась в пітьмі глина,

як люто чинить опір крутий її заміс.
А ти? Ти безборонна, як пташка, чи дитина,

о, ні, ти сильна, сильна, лиш очі повні сліз.

Як вбогу шкаралущу, відкинеш все зужите,

свій світ з любові твориш, без скарги і ниття.


Це мужність чи це просто палке бажання жити?

І що таке є мужність, як не твоє життя?

Мов небо затулили важкими крильми круки:

Ні світлонька, ні зблиску, ні зірки, ні свічі.


Душа у тебе зряча, видющі в тебе руки,

працюєш до знемоги і денно, і вночі.

О Ліна По! О Ліно! – виходять танцюристки,

вони з тієї глини, з твоїх трудів і мук,

вони за тебе підуть тепер в танок іскристий,

за те, що ти в роботі не покладала рук.

І прийде рвійний Пушкін, і буде Паганіні,

і славні партизани повернуться з війни.

Знов набуває сенсу життя твоє віднині,

і навіть часом бачиш барвисті дивні сни.

Крутий заміс у долі. Крута твоя дорога.
Скорилась врешті глина, хоч зачаїлась ніч.

Який дарунок долі – душа твоя невбога,



яке пречисте сяйво – з твоїх незрячих віч…







Скачати 71.24 Kb.

Поділіться з Вашими друзьями:




База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка