Restitutio ad integrum. Відновлення в цілосності



Скачати 315.21 Kb.
Дата конвертації04.12.2018
Розмір315.21 Kb.

RESTITUTIO AD INTEGRUM. ВІДНОВЛЕННЯ В ЦІЛОСНОСТІ

  1. «НА РІЦІ НА КАЯЛІ, БІЛЯ ДОНУ ВЕЛИКОГО». ГЕТЬМАНСЬКА РІКА «НАГОЛЬНА»

«Слово о полку Ігоревім» - твір суто український. Всі події твору цілком історичні, як і всі персонажі твору – постаті української історії. Намагання ‘причепити’ геніальний твір старожитньої української літератури до новоявлених літератур сусідів нагадує перейменування Храму Державної Богоматері на Красній площі іменем «Василія Блаженного». Ініціатори акту перейменування не подумали про образ Богині Весни і цвітіння, про барвисту жіночу одежу храму, а перейменували, та й годі. Уявіть собі пам’ятник Катерині Другій, на яку наділи б кашкет і назвали б пам’ятник – ‘князю Потьомкіну’. Або, на голову «Мідного вершника» накинули б хустку і назвали б той пам’ятник ‘Катерина Друга’. Великий гріх так чинити вже тому, що образ Державної Богоматері – сакральний і хто знає чому в колишній імперії і в СРСР (при достатку родючої землі) проблема продовольства не вирішувалася. Особливість сакрального в Україні з правіку була пов’язана з календарним колом, що відображено в історико-географічному контексті країни від Сяну до Дону. На Сході України всі назви присвячені Богу Ранку і його атрибутам (ріка «Сіверський Донець» тримає у десниці Меч-Оскол, яким розсікає морок ночі). День над Україною оберігає Південний Бог (його атрибут – Плуг, у назвах «Саксагань» і «Кривий Ріг» - соха). Богу Дня належать атрибути Держави: їх символізують назви рік Сельниця і Синюха (латинське “sella” – престол, грецьке “συνεχα” – держать, державний). Вечір над Україною оберігає Західний Буг, Бог (його атрибут – «чаша» у назві ріки Сян, в басейні якої збережено назви «Чашин» і «Каньчуга» - чаша, як символ релігійного культу і відродження). Від карпатських схилів до моря плине ріка Стрибога – Дністер, а ріка «Збруч» символізує образ мореплавства – «вітрило» - «ярмо» (старовинна козацька назва паруса – «ярмо»).

Важливий образ належить назві ріки «Каяла», тричі згаданій в «Слові о полку Ігоревім» («На ріці на Каялі, біля Дону Великого», «з тої ж Каяли Святополк закутав отця свого між верховими кіньми до Святої Софії в Київ» та «погрузив жир на дні Каяли-ріки половецької». Сакральна назва «Каяла» в «Слові о полку Ігоревім» - це ріка «Нагольна», ліва притока Міуса. Щоб зрозуміти значення назви ріки «Нагольна», необхідно знати, що сучасний Міус це ріка «Гіппакіріс», або – «Глава вершників» («Гетьманська ріка») - у Геродота. Справа в Міус тече ріка «Кринка», названа на основі грецького слова «κρινω» (латинь “cerno”, “crevi”) – розбирати(ся), відділяти, судити, осуджувати, визнавати, а зліва - ріка «Нагольна», в назві якої вжито грецьке “Nagios” (‘αγιος’, або ‘αγος’) – свята, священна, як образ непорочності, чистоти. При тому «αγιος» вказує на те, що заборонено, з чим не можна, не дозволено вступати в стосунок – «тяжкий гріх», який вимагає очищення, покаяння, каяття. Себто, у назві ріки «Нагольна» присутній образ «очищення» через «каяття», вона - ріка покаяння - «Каяла». Річ тут ось у чому. Козацькі військові дружини України відправлялись у морські походи від гирла Дніпра, а повертались з морських походів через Керченську протоку (Кіммерійську»). На острові Тузла (латинь “tus” – курити ладан) вони здійснювали «куріння» на честь богині Луни (Місяця). В романі «Герой нашого часу», (глава «Тамань») Михайло Лермонтов згадав про невідому давню традицію запорізьких козаків (дівчина і німий юнак опівночі плавали у човні до острова Тузла) і приписав цей факт «контрабанді». Як би там не було, від острова Тузла козаки пливли до гирла ріки Міус і тут, де нині Таганрог, вони просили прощення за гріхи в поході і приносили пожертви за вчинені гріхи. Тут знаходилося місто Карей, згадане в «Гетиці» Йордана (староверхньонімецьке “kara”, старосередньонімецьке “kar”, готське „kara“ має значення Reue, Buße, Wehklage, Trauer, Sorge, Leid - покаяння, спокута, журба). Свої дарунки козаки залишали в «Дяково» («дяк» приймає дарунки у церкві), після чого вони прямували на Січ (у Геродота «Січ» названа «Ілая» - «Υλαια»).



Загалом, слово “Nagios” (αγιος) вперше зустрічається в іонійській прозі Геродота як епітет «храму» і як епітет особливого «храму Геракла». Арістофан вживає його в якості містерій. Історики услід за Геродотом роблять «αγιος» стійким епітетом храмів. У Павсанія «αγιος» розуміється таким чином, що храм захищений від всяких нечистот через загрозу Божої кари. У Страбона «αγιος» вживається як священне, святе місце, або предмет (у нашому випадку – назва ріки «Нагольна»). Важливим фактом, який вказує на образ «храму Геракла», є присутність тут топоніма «Мамаїв Курган», або у Геродота – «Ахіллів Біг» («Ахілл» - тисяцький, гетьман Булавоносець, як і Геракл – Булавоносець – Claviger, Sclavens, Scithus). Для нас важливо також, що всі приморські міста (Ольвія, Борисфеніда, Калліпода, Херсонес, Карей, Фанагорія, Самкерц) знаходилися під контролем військових дружин Скіфії - України. Себто, це Січові землі України, згадані в «Слові о полку Ігоревім» (див.: «Дів кличе вверху дерева, велить послухати землі незнаємі /тут у автора – іронія/ - в Лозі і Поморії, і по Сулію, і Сурожю, і по Корсуню і тебе, Тьмутороканський болван»). Друге зауваження стосується сучасної назви ріки «Кринка». У Геродота ріка названа «Геррос» від старонімецького „herr“ – воїнь, полк, себто, “Січова”, що цілком синонімічно назві ріки “Самара” (санскрит “samara” – полк, воїнство). Ці дві ріки, якби, обрамлюють Землю козацьких вольностей – Січ (Посуліє, Пустинь в «Слові о полку Ігоревім»). Однак, сучасна назва «Кринка» (від грецького «κρινω» - відділяти, розбирати, судити чи осуджувати) присвячена небесній богині правосуддя. Чому так? Скоріше всього, тут сталася заміна назв: назви «Самара» і «Кринка» помінялися місцями. Це могло статися для того, щоб побіля ріки, «Гіппакіріс» (Глава вершників, Гетьман) зберігався супровід: гетьмана супроводжують ріка богині небесної блискавки і богині молитви (символіка герба і прапору України).

  1. ІСТОРИЧНА СИМВОЛІКА ДОНЕЦЬКОЇ І ЛУГАНСЬКОЇ ОБЛАСТЕЙ

Символіка Луганщини і Донеччини визначається історико-географічним контекстом всієї України і має йому відповідати. В описові Скіфії – України Геродота зазначено, що східний кордон України (Скіфії) проходить по Дону (Танаїс) і що тут протікає ріка з назвою «Сіргіс» (Донець). Назва «Сіргіс» утворена від латині “siriasis” – “розпалюючий” (розгорятися, розпалюватися), як і назва «Донець», яка несе у собі такий самий образ (англійською “dawn” /do:n/ - горіти, світати, світанкова заграва. Старослов’янською “siva” (повторення санскритського “siva”) означає «схід» (прихід ранку). Образ «горіння», «світла ранку» мають більшість тутешніх назв, зокрема й ріки «Козацька Лопань» (від прусського і старосаксонського “lope” - “горіти” (українською «лопатися» - «розривати», у даному випадку «розривати морок ночі»), ріка «Лугань» (старосаксонською “loug”, фрізькою “lug” – горіти, палати, сяяти). В санскриті значення «ранкового горіння» мають слова з основою “uz” (us) у назві «Юзівка» (нині – Донецьк). Землі України в історико-географічному контексті здавна облаштовані як Храм, а східна сторона місця молитви в Храмі присвячена євангелісту Матвію і його атрибуту – голубу (голубці, горлиці), як Птахові Ранку. Тому символіка місто Луганська і Донецька присвячена образу Птахи Ранку – Горлиці. Тлом атрибутики мають бути відповідні барви. Промислові міста в цих областях часто несуть у своїх назвах відповідні значення; Новосвітлівка, Світлодарськ, Красний Луч, Краснодон, ріки «Дуванка» (від шведського “duva” – голубка), «Айдар» (від латині “aio” – віща птаха, зоря), «Дубівка» (горлиця кричить на Ранкову заграву у дібровах), «Красногорівка» та інші. У відновленні старовинної топоніміки басейну Сіверського Донця і Приазов’я та поверненні на Січові землі її символів і образів важлива роль належить Нестору Кукольнику, товаришу Миколи Гоголя по Ніженському ліцею вищих наук. Притоки Міуса, ріки Нагольна і Кринка, символізують державні символи України: ріка Нагольна, як «Ерінія» карає за порушення святого обов’язку (Богиня Кари), а ріка Кринка, як Богиня Моралі, виносить свій судовий вирок (грецькою «κρινω» - судити).

  1. ВІД ФАРЗОЯ І БАЗИЛЕВСА ІНІСМЕЯ ДО ПРЕЗИДЕНТА ПОРОШЕНКА

З греко-латинських хронік нам відомо, що правителем Ольвії у 80-100 роки нової доби був Форзой. “Форзой” – не ім’я, а титул правителя в Ольвії (назва “Olvia” у перекладі “Свята дорога“, або “Holy via”). Він, як носій цього титулу, управляв в Ольвії усіма митними справами. Ольвія знаходиться на перетині торговельних шляхів з півночі на південь (на шляху «з варяг у греки») та зі сходу на захід («Шовковий шлях»). Найменування «Форзой» утворене від грецького слова “φορα” (φερω) – нести, приносити; платіж, плата (“φορος” – податок, данина); вантаж, вага. В грецькій мові слово “φορα” має також значення “приносити плоди”, “родючість” у значенні “приносити достаток”. Прибуток у місцях торгівлі приносили не тільки купівля і продаж товарів, але й надання послуг - «перевози», «переправи» (через ріку). Недарма ж, «боспори» (переправи) називалися «синекурами» (місцями «легких хлібів»). Ось на такій «синекурі» в Ольвії й сидів правитель Форзой, про що й свідчить його найменування. Синонімом до найменування «Форзой», як посади правителя міста Ольвії, слугує прізвище «Порошенко», утворене від іншого грецького слова “πορος” (від “πορευω” – “πορεια”) - шлях через що-небудь (в основному через ріку), або, - переправа, перехід, загалом – шлях, дорога, а також – протока, море, ріка (як шлях). В іонійській мові “πορος” – міст. На перетині торговельних шляхів відбувалися великі ярмарки, тут виникали міста (літописне свідчення про те, що «Кий був перевізником» цілком оправдане: засновник міста тримав перевіз). Нижче Києва знаходився ще один перевіз – «Інжир Брід» («Вантажна переправа»). В історичних писемних джерелах тієї доби збережено й ім’я наступника “Форзоя” – «Інісмей». Його ім’я зберіглося на монетах – «Базилевс Інісмей». Могло бути, що «базилевс Інісмей» мав резиденцію в Ольвії, або й брав на себе функції управління («βασιλευς» - князь, правитель, але первісно титул «базилевс» - це був титул другого архонта, який наглядав за богослужіннями). Біля витоків рік Південний Буг (Бог), Горинь, Збруч, Західний Буг знаходиться місто з назвою «Базилея» («Базалія»), назва якого дуже вірно передає образ топоніма, адже «анти» - люди молитви: християни. Так само вірно з погляду субординації названі брати Кий, Щек і Хорів: першим був Великий Київський князь, другим вважався Осмомисл Галицький (архонт), а третім по рангу в Україні був гетьман, глава військових дружин (у Переяславі - поряд з Великим князем, «права рука» глави держави; в давнину оракули ставали обличчям у бік витоку рік - вгору). Якщо вважати основою імені «Інісмей» грецькі слова «ινις» («син») та «μεις» (місяць), то «сином Місяця» вважався Осмомисл Галицький. В «Слові о полку Ігоревім» Осмомисл Галицький «мече времени через хмари» - «розмежовує час через хмари» - Місяць, Кронос, «син Місяця» - «Кронід». Отже, можемо записати в підручники історії України, що у першому сторіччі нової доби перевози через Дністер могли бути у підпорядкуванні казни галицько-буковинських правителів (монета з написом була знайдена в кургані біля села Пороги в Вінницькій області). В основі імені «Інісмей» вірогідним є також санскрит “ina” (сильний, мужній) і “smay” (гординя), а тому ім’я «Інісмей» можна розуміти як «Гордята» (Вишата) і згадати про напис на стіні Храму Софії Київської: «Боже, допоможи рабу твоєму, Гордяті». Таке ім’я теж вказує на українську родословну правителів міста Ольвії, яке відігравало значну роль в міжнародній торгівлі тієї пори. Для розвитку торгівлі це місто й було засновано. Що стосується факту вживання грецької лексики в іменах та на монетах, то потрібно розуміти, що інтернаціоналізм торгівлі вимагав інтернаціоналізму товарно-грошових знаків, як і значення титулів та посад. Так, питомо українська назва «глави уряду» в Україні - “Генеральний писар” – в Німеччині називається „Kanzler“ - той, хто веде канцелярію (die Kanzlei), або тримає „die Kanzel“ – церковну кафедру. Як бачимо, назви тотожні. Так само тотожні між собою назви міст «Пересічень», «Тирасполь» (санскрит “tiras”), «Тячів», «Вадум» (латинською “vadum”), «Твер» (старонімецькою “twer”), тощо. Вони вказують на значення «Перевіз». Список можна продовжити. Насамкінець, важливе зауваження, або, ліпше, - пояснення. Як писав Геродот, греки вживали до Полянської землі не назву «Ексампаїс» (Україна), а називали її «Святі Дороги», а це свідчить про наступне: 1. Ольвія для греків не була грецьким містом, а належала до землі, яка названа «Ексампаїс» - Метрополія, Полянська земля; 2. Греки знали, що назва «Ольвія» несе у собі значення «Святі Дороги» (“Oly via” – “Holy via”), або, як її називали, - «Аріана Веджа» (Ariana Veja), такого самого значення: «Святі дороги» (Свята земля).

  1. «ТОДІ РАТАЇ РІДКО НА ПОЛЯ ВИГЛЯДАЛИ ТА ЧАСТО ВОРОНИ ГРАЯЛИ»

«Наша перша і найбільша потреба – добування їди» (Платон, «Політія» II, 369д). Думки філософів і економістів – від Платона до Маркса – одностайні: «Хліб – усьому голова».

У 1947 році в Україні знову був голод. Причиною голоду 1947 року були не так засуха 1946 року, як безлюддя в селах України. Голодомор українців 1932-1933 винищив працездатне покоління, дітей – живих і ненароджених. На фронтах загинули більшість мобілізованих до війни і взятих в армію з наступом Червоної Армії на захід. Підростаюче покоління забирали на шахти Донбасу. Села були пустими. «Тоді на землі України не видно було селян, а часто ворони кружляли, трупи між собою розділяючи». Ці слова автора «Слова о полку Ігоревім» цілком достовірно передають трагедію України від 1921 до 1947 року. У 1946 році нікому було засівати і доглядати поля, збирати урожай. Як розповідали очевидці подій, у 1947 році на поля безлюдних колгоспів східних земель України привозили жінок і дівчат з Західної України, яких у товарних вагонах вивозли в Сибірські табори. Вагони з депортованими затримували на залізничних станціях, а дівчат і жінок зранку підвозили на поля прилеглих колгоспів, а надвечір знову повертали у ті вагони. Розповідали, що всі вони були одіті в вишиванки, бо вважали, що їх арештовували і везли на смерть. Продовольчу проблему в перші післявоєнні роки загострила ситуація в зонах радянської окупації: Москва змушена була здійснювати постачання продовольства, насамперед, – в Східну Німеччину та в Австрію, і тому, незважаючи на неврожайний 1946 рік, центр не церемонився з державними заготовками саме в Україні. В Москві, інших містах діяла система продовольчих карток на продукти харчування. Уряд СРСР не мав дієвих планів щодо вирішення продовольчої проблеми. Порада, як водиться у таких випадках, прийшла неждано-негадано … від української громади Москви.

У 1941 році, з початком війни, в Москву з Запоріжжя були евакуйовані 1-й та 2-ий Дніпропетровські заводи (заводи були з Запоріжжя, а називалися «Дніпропетровські», мабуть тому, що для де-кого слово «Запорізький» нагадувало про козацькі полки). На базі заводів вивезених з України постав і нині існує завод імені Хрунічева. Як розповідав мені Павло Сидорович Ященко, головний електрик заводу імені Хрунічева, представники цього заводу вирішили звернутися в Московський комітет партії з пропозицією виділити працівникам московських підприємств невеликі земельні наділи для вирощування овочів: картоплі, капусти. В міському комітеті партії пропозицію активістів сприйняли якщо не з жахом, то з великим острахом. Однак, завдяки наполегливості запорізьких інженерів, було вирішено підготувати лист в Центральний комітет партії і у 1948 році вийшов документ уряду про виділення трудовим колективам промислових підприємств землі навкруг Москви для садових потреб. Так розпочалася дачна історія в масштабах СРСР.

Це не перший випадок вирішення продовольчої проблеми Москви українцями. Чудове нагадування про цей факт – назви провулків на лугових землях навпроти Кремля – ‘1-ий Баб’єгородський’, ‘2-ий Баб’єгородський’. Ніякого стосунку до «воєнних бабських містечок» ці назви не мають, як тлумачать сучасні історики та філологи. Сучасні московіти не знають і не відають, що в України говорять не «огороди», а «городи». Так само на «Білому городі» - «Біле місто», де сучасна вулиця Маросейка, будинки «стояли в садех» (були в садах), тобто, тут панував український стиль забудови, коли хати стоять в глибині двору (в саду). Городи і сади тягнулися також від Остоженки до ріки Москви. Цей район мав назву «Києвець», а про нього нині нагадують назви провулків і монастиря: «Зачаттєвські». Навпроти монастиря, на місці, де нині храм Спасителя, стояла Церква Зачаття (грецьке «κυεω» має значення «зачаття» - нести плід, родити). Сучасні московіти намагаються стерти з карти Москви всі українські назви («Хімки» мали назву «Кийово», біля «Маросейки» знаходились, ‘хохловські» назви провулків, а на південному сході Москви таку назву мав цілий район). До речі, назва «Перово» теж «Хохлово» і не тому, що «Перово» належало графу Розумовському, а тому, що грецьке «περι» має значення «hoch” («хох» - від цієї основи виникла назва «хохли», збережена у назві «Суми», адже на латині “summo” – вершити: сума записувалася знизу вверх).

По-своєму характерний для Московії метод вирішення «продовольчої проблеми» - столипінська реформа після революційної ситуації 1905 року. «Безземелля» на землях від Сяну до Дону (у ці роки українська Волинь, як і землі Польщі входили в імперію) передбачалося вирішити переселенням на Схід. Виявилося, що у такому методі зняття напруги були противники. Противники переселення безземельних селян на Схід, з московського боку, не бажали «ділитися своїми землями», а з іншого боку, старі поміщики і нові капіталісти втрачали дешеву робочу силу. Проблеми 1905-1914 років на передодні революції 1917 року описані в романі Михайла Стельмаха «Хліб і сіль».

Можемо здійснити більш віддалену мандрівку у часі. Батько історії Геродот засвідчив у V сторіччі до нової доби: «Скіфи, з поміж них і калліпіди (подоляни – автор) й далі інші тримаються скіфських звичаїв, але сіють і їдять збіжжя (зернові культури - автор), цибулю, часник, сочевицю і просо. Вище алізонів – скіфи-орачі, що сіють збіжжя не собі на поживу, а на продаж. Ще вище – неври (басейн ріки Друть – автор), а поза неврами на північ, скільки знаємо, безлюдна пустеля. Оце народи (краще вжити слово «населення» – автор), що живуть за Гіпанісом» (Геродот, «Історія», §17).

Не зайве буде згадати Плано Карпіні. Основний хліб ординці отримували з поневолених земель Русі (України). Іпатєвський літопис сповіщає за роком 1241 про болехівських князів («Болехівська земля – північна частина сучасної Вінниччини, довкола ріки Згар, або на основі грецької мови – «Псьол»). Ці болехівські князі перейшли (!!!) від Данила Галицького на бік завойовників (!!!) і зобов’язалися сіяти для них пшеницю й просо («оставили бо їх татарам, щоби їм орали пшеницю і просо»). Себто, за які заслуги «хтось» залишив землі Східної Подолії «татарам»? І хто ті «татари»? Ясно, що «Золота Орда» була коаліцією військ Московії, половців і татар. А поневолені землі були відповідно поділені між ними. Про працю ратаїв згадує автор «Слова о полку Ігоревім». Особливість праці землероба – в природному біологічному круговороті його життя. Недостатньо спорудити храм богині природи на Красній площі, щоб земля родила. Бо хоч «земля – мати», а «труд – батько» плодів земних, але без щоденної праці, відчуття біологічного циклу і знання своєї землі, урожай не гарантований. У зв’язку з цим пригадується документальний фільм про російського письменника В. Распутіна, родом з Сибіру. Фільм знімали, зокрема, і в рідному селі («дєрєвнє») Валентина Распутіна. Для того, щоби зняти сцену «сибірської щедрості» знімальна група і, очевидно, сам Распутін, вибрали обійстя …. висланих в Сибір українців з Волині, власне, тих самих «бандерівців», проти яких виступав «патріот Росії» Распутін в останні роки свого життя. Щедрий стіл, гарна і охайна господиня (господаря чомусь в кадрі не було), ошатна оселя і доглянуте подвір’я нагадували Україну. Щось таки добре сказав про Україну і сам головний персонаж фільму, але у тому сенсі, що «в єдінствє всєгда лучшє», а врешті, за кадром бачився «один з сошкою, а семеро з ложкою».

Ще одне важливе свідчення про розвиток ремесла і про землеробську культури України – свідчення Есхіла про «халібів». Про «халібів», майстрів обробки сталі писав Геродот. Есхіл в трагедії «Скутий Прометей» локалізує їх в Скіфії (Україні). В «Скованому Прометеї» Есхіл, зокрема, пише: «Ми в Скіфії …», «Для Скіфії, яка родить залізо, …» і повідомляє, що «заліза ковачі, халіби, живуть по ліву руку від скалистих берегів Тавриди», отже, він вказує на місцевість в районі Ольвії, або на північ від Ольвії, назва якої перекладається як «Святі Дороги» («Olvia” – “Holy Via” – “Ariana Veja” – «Аріана Веджа» - «Святі Дороги»). А ось як звучать слова Есхіла, коли Прометей, звертаючись до Іо, мовить:

«Рятівний шлях тримай

Крутим скелястим поморієм, глухо стогнучим.

Живуть по руку ліву від цих місць

Заліза ковачі халіби. Бійся їх!

Вони лихі і до гостей суворі».

Шлях втечі, який радить Прометей, - «Рятівний шлях» - в XI-XII був під небезпекою нападів половців. А халіби від цього шляху жили «по ліву руку» (якщо дивитися з скелястої Тавриди). Сам Есхіл був із знатного землеробського роду, народився недалеко від міста Афіни, в Елівсині, релігійному центрі Деметри, а похоронений на Сицилії. Назва «халіби» утворена від санскритського “hal” – рухатися чи ходити, йти (те ж саме значення мають назви рік «Інгул», «Інгулець» - від санскриту “ing” – рухатися, йти). Крім того, санскрит “hala” – земля (латинь “rura” – “rus”); “hala” – плуг, соха, розсоха; “halika” – орач, ратай; “halk” – хліб; “hala-dhara” – плугоносець (таке ж саме значення, як в імені «Базилевс Інісмей» - написі на монеті, знайденій в кургані біля села Пороги на Вінниччині, адже грецьке “υνις” – соха, плуг). Себто, мова йде про хліборобів між ріками Рось і Південний Буг (Бог). А всі назви з основою “hal” безсумнівно вказують на землю довкола Кривого Рогу (Розсоха, Плуг) і ріки Саксагань (литовське “saka” – сук, соха). Саме тут, біля Кривого Рогу, відкрито старовинне виробництво заліза між Дніпром і Південним Бугом – на землі «скіфів-орачів» (Геродот). Додати варто, що старовинна назва ритуального хліба в Україні – «хали» (випікали для пожертв на церкву). Див. також «Халіби», «Халкіда» в Словнику «Образи української міфології в історії і географії» на сайті «Чтиво».



Землеробство в античному світі шанувалося. А значення плуга важко переоцінити. Недарма серед золотих предметів, які впали на подніпровську землю був і плуг (плуг, меч, ярмо-вітрило і чаша). В античну добу оранка, особливо перша борозна, мали культове значення, про що можна прочитати у Гесіода. Проведення першої борозни навколо майбутнього Риму описано у Плутарха. А тому плуг в давнину займав не тільки важливе місце в господарстві, але й у фольклорі, в іменах хліборобів. В давній Греції плуг мав два типи: один називався «πηκτον» (розсоха і дишло з’єднувалися кривою скрепою), а інший міг бути цільною частиною стовбура з вигнутим суком (з «кривим рогом) і мав назву «αυτογυον» («кривий ріг», себто, ріг і дишло були між собою з’єднані). Назва ріки «Саксагань» має саме таке «з’єднане» значення, як і назва міста «Кривий Ріг» . Литовське “saka” – «сук» (гиляка) та збережене в англійській мові “sag” (кривий) пояснюють назву ріки як «αυτογυον» - «соха» (плуг).

  • В «Слові о полку Ігоревім» цей уривок записано так: «Тоді по Руській землі рідко ратаїв кикахуть, но часто ворони гряяхуть, трупи собі ділячи». Слово «кикахуть» у даному випадку вжито від шведського “kika” – дивитися, розглядяти (настирно). В німецькій мові це – „Kick“, „Er hat a Kick wie (von) a guten Jüden“ - “У нього погляд як у справжнього єврея“ – наскрізьний чи пронизливий погляд. Дієслово шведської мови “kicka” має значення «бити» (ногою), а “kick” - миттю (швидко). Первісний образ у цьому реченні можна відтворити так: «На полях не видно було працюючих ратаїв» - «ратаї рідко виглядали на свої поля». Тут «виглядати» в українській мові – «виходити»: «Вигляньте, Маріє!» - Вийдіть, Маріє!. Отже, ‘рідко кикахуть’ – ‘рідко виходили’ (в поле).



  1. ΑΦ `ΕΣΤΙΑΣ ΑΡΧΕΣΘΑΙ” – “ТАНЦЮВАТИ ВІД ПЕЧІ”

Винесений у заголовок вислів древніх греків – «Розпочинати від Гестії» - в українській мові здавна вживався у значенні «Розпочинати від печі» - «Танцювати від печі». В критичній формі аналогічно звучить вислів «Розпочни з себе!». Зв’язок давньогрецького і старожитнього українського висловів - в образі Гестії, небесної Володарки, Правительки. Ім’я «Гестія» не питомо грецьке, хоча “`Εστια” (Ιστιη) тут розуміється як «домашнє вогнище», що знаходилось на дворі чи в середині хати і яке слугувало місцем принесення пожертви богам дому; до нього, як священного місця, звертались всі, прагнучі захисту. Назва «`εστια» в мові греків крім значення «домашній вогонь» має значення «святиня», «жертовник» та «олтар» (первісно “oltar” це - «підвищення»), «дім», «житло», «сім’я». Гестія (Веста), богиня домашнього вогнища, захисниця дому і сім’ї, у вірі українського народу має ім’я «Лада» (в німецькій мові “Gestion” – врядування). Дещо в зміненій формі її ім’я збережено біля Південного Бугу і Вінниці: «Уладівка». Слов’янське ім’я сина небесної Богині – «Ладимир», а на основі латині “cola” – «Микола», або Святий Миколай. Назви біля Південного Бугу (Бога) міст «Ладижин», «Миколаїв», села «Миколаїв» (село біля витоків ріки) та інші нагадують про образ назви «Гіпаніс», якою Геродот пояснив назву ріки “Південний Буг”. При з’єднанні двох витоків Південного Бугу, знаходиться містечко Меджибіж з грецькою основою у назві: “μεδεων” (“μεδω” – царити, правити); богиню Місяця/Луни Артеміду називали “Μεδεουσα” – “цариця”, “Θαλασσης” (морська) - “Олена” і тому в Україні часто можна зустріти назву з присвятою Артеміді: “Оленівка”. Артеміді, як морській богині, присвячена назва міста «Проскурів» (раніш – «Плоскирів», а нині – «Хмельницький»). При тому, майже всі, ліві і праві, допливи ріки Бога присвячені іменам «Матері Бога». Навесні, як скресала крига, українці опускали в води ріки Південного Бугу не тільки човни, але й забарвлені у різний колір шкаралупки крашанок, писанок, сповіщаючи всіх про настання «Воскресіння» після зими і настання Великодня – «Святочного Дня».

Берегині домашнього вогнища, дому, сім’ї в Україні присвячена назва ріки «Горинь», в основі якої вжито старожитнє прусське “goro” – вогнище, піч. В літописові назва ріки «Горинь» згадана у 1150 році, хоча існування назви значно древніше. В українській мові назва «Горинь» розуміється у двох значеннях: «палаюча» (горіти, жаріти вогнем) і «вишня» (у значенні «небесна» і «найвища»). Якщо скористатися шведським словом „göra“ – діло, робота - то й у такому значенні назва ріки «Горинь» символічна: у цьому випадку назва ріки синонімічна значенню міста «Гоща», як у назві «Пірогоща» - Богиня небесного вогню (блискавки) і Берегиня домашнього вогню (печі). Побіля Житомира існує топонім «Висока Піч», який чудово зберігає сакральний образ назви ріки «Горинь» - ‘Небесна Піч’. Образ «Високої Печі» зберігає родове прізвище «Ольгердовичі» (німецьке “Herd” – піч). В далеку добу Місячної династії богів у назві ріки «Горинь» вшановувалась Богиня Молитви і Моралі, дочки Всевишнього. Грецьке “horan” (`οραω, `οραν, `ορω - ορεων) – бачити, глядіти, наглядати – образна назва Богині Луни – «Оранта», «Λιτη», «Σοφια», «Διανοια». Богиня Луни, як бачимо, Діва мудрості - знання, судження, науки. Від образу Богині Знання – Святої Премудрості – постала назва «украни» (старослов’янська лексема «оукъ» означає ‘знання’ і ‘наука’). Можна сказати й так: Назва «украни» (в давній латинській літературі – «укі», «учі») походить не від «тілесного образу», а від «духовного образу» (від непорочного, бо, Богиня Луни, дочка Зевса залишилася дівою і була бездітною). І тоді виникало би запитання: «Як можна називати Богиню «матір’ю Гіпаніса» (ріки Південний Буг), якщо Богиня - Діва? Але ж, життя знає Духовну Матір. Образ духовного зачаття передається топонімами біля витоків ріки Бог – гора ‘Бохіт’ (Дух Божий). А щоб передати сутність образу «Матері – Діви», себто, «Матері - Виховательки», древні вжили назву селища біля витоків ріки - ‘Великі Зозулинці’ (зозуля залишає яйце в гніздо іншої птахи). Ця назва вжита тут як символ сакральності, образ Віри. В добу Сонячної династії богів образ Матері і Сина – «небесна Гера і її син Геракл – Булавоносець – як і гетьман України – Булавоносець. Саме тому в легенді «скіфів», записаній Геродотом згадано й Геракла, від якого за легендою походять «скіфи». Геракл вважався Богом. І саме тому біля витоків Південного Бугу (Бога) знаходяться назви «Теофіполь» (Богородицьк) і «Базалія» (первісно «Руська Базилея») – «Україна» (оскільки грецькі назви «Βασιλεια» і «Ουκρανια», «Ουκραїνα» мають тотожні значення: «Держава»). Себто «Мати Гіпаніса» - Україна (Богородиця). Буг витікає з надр Землі, але Духовну наснагу Син Богородиці вдихає від Богині Молитви, Віри, від Духовної Матері. Цей символ збережено в Україні при Хрещені новонародженого – у кожної дитини є Мати-Хресниця.



Що ж до назви ріки «Горинь», то важливо не забувати й грецьке «`Ωρα» /Hora/ в імені Богині пори і погоди («Ωραι» - богині стражі воріт Олімпу, відкриваючі і утримуючі хмари). В санскриті “hora” – час і гороскоп (12 сузір’їв), а «Горинь» (Пірогоща) обертає на небосхилі небесні сузір’я. Провідна зоря – “Common” (Об’єднуюча). На цей образ Провідної зорі вказує назва її притоки – ріки «Случ» (в чеській мові “sluch” – «об’єднувати», або «звивати», як це значення вжив автор «Слова о полку Ігоревім» - «звиваючи слави обопіль цього времені». Так само й у Київської княгині Ольги, яку у Європі називали “Regina Rugorum”, хресним батьком був імператор Візантії. А Хресниці України, як Держави, вважаються Свята Богородиця Пірогоща і Свята Премудрість Софія (див.: «Слово о полку Ігоревім»; «дві ікони подарував козакам старець Варфоломій» - повість «Страшна помста» Миколи Гоголя). Хресний Батько України і українців – Стрибог (символ Стрибога, бога Місяця – Тризуб). При тому, важливо не забувати, що ‘вогонь’ – «першоелемент природи» (Геракліт), як і ‘вода’ (Фалес), і ‘вітер’ (Емпедокл про чотири «першоелементи природи» - вогонь, вода, земля, повітря), і ‘розум’ у Епікура. Другий важливий образ – «Український Храм» і його «Ковчег» (церковна «Квадра» біля витоків рік Горинь, Південний Буг, Збруч і Західний Буг (Тут стояв «Збруцький кумир»), мабуть що, біля гори «Бохіт» (лужицькою “Boh” – Бог). Важливо, що десятки топонімів в басейні рік Горині і Случ присвячені образу Богині-Берегині Печі і її атрибутам. Детальніше про образ «Українського Храму» і образи в географічних назвах України можна прочитати в Словнику «Образи української міфології в історії та географії» на сайті «Чтиво».

  1. CIRCULUS VITIOSUS – ПОРОЧНЕ КОЛО «НОВОГО КУРСУ» МАДАМ «ХІ-ХІ»

На географічній карті України образ Святої Премудрості Матері Софії і її дочок – Віри, Надії, Любові – збережені в існуванні трьох Лавр – Почаївської, Києво-Печерської, Святогірської. Вони становлять не тільки Єдність Української Церкви, але й цілісність Божого Дня над Україною – Ранку, Полудня і Вечора. Українська церква на протязі свого існування, хоч у добу Геродота, хоч у Середньовіччя, не була духовно усамітненою. Гіперборейські (в «Епіцедоні» Семена Пекаліда – «арктойський люд»), скіфські дівчата передавали на Делос свої пожертви загорнуті в пшеничній соломі, як плату за легкі пологи. І не тільки (див.: Геродот, «Історія», книга IV, §§ 33-35). В нові часи Українська православна церква в Західній Україні (після революційних подій 1917 року та утворення СРСР і руйнації церкви) взяла на себе утримання Свято-Пантелеймонівського монастиря на Афоні. На протязі своєї історії Греко-Католицька Церква України, як жодна інша, втілює в собі ідею єдності всього Християнства. Християнство – єдине. Не може існувати «ліво-» чи «православних», або «правовірних». Все інше – від лукавого. Чому ж тоді в ортодоксальній церкві (православній) відстоюється існування помісної церкви? Насамперед, через втручання, ба більше, через підпорядкування церкви і релігії державі та структурам влади. Саме через втручання держави в релігійне життя стають можливі не тільки офіційний атеїзм, як державна політика, але й знищення основ віри. В лоні церкви відбувається, здавалось би, не можливе – мілітаризація проповіді. Відбувається нехтування Заповідями Божими. Ось чому в Україні гостро постала необхідність вийти з під диктату чужого християнству симбіозу держави і церкви: в минулому столітті в СРСР відбувалося поголовне руйнування храмів, а нині в РФ можемо спостерігати «бум» будівництва церковних споруд. Чи щиро все це, якщо поглянути на джерела фінансування. Що до української церкви то процес руїни української церкви не перший. В повісті Миколи Гоголя «Страшна помста» показано як відбувалося знищення віри на теренах тих земель, які за Андрусівською угодою опинилися під новоявленим московським патріархатом і під його попом, якого головний герой повісті козак Данило Бурульбаш, називає ‘турецьким ігуменом’. «На дерева лізуть і хватаються за суки нехрещені діти» (в Московії поширені були толки старовірів, які поклонялися окремим деревам і молилися біля цих дерев - автор). … Тікай хрещена людино!» (див.: «Страшна помста», глава XIII). Знищення української церкви продовжувалося на протязі XIX сторіччя. В царській Росії навіть на початку XX сторіччя вірні греко-католицької церкви не могли працювати в банках, або на державній службі. В РРФСР ця практика стосувалася українців загалом. Рецидиви минулого спостерігаються і сьогодні на окупованих територіях. Але, чи чув хто-небудь в Україні, щоб церква, підлегла сусідній державі, хоч би у якійсь мірі захищала права українців? Чи здогадуються вони, що такі права існують? Для роздумів можна поставити ще два запитання: «Чи можна вважати, що католики Австрії, ФРН чи Польщі працюють на спецслужби Ватікану?». І друге запитання: «Чи можна бути переконаним, що православна церква N-ського патріархату в США не працює на свій центр?» Сьогодні це одна з суттєвих причин протистояння між вселенською вірою і ортодоксальною вірою, між церквою католицькою і церквою ортодоксальною. Істина, звичайно, прихована в деталях, себто, поведінка церкви залежить від політики держави, дотримання нею міжнародного права, договорів і т. і. Ось чому, не допустимо, щоб на території України залишалися будь-які плацдарми для експансії чужих християнській вірі ідеологій. Віра в Бога – так. Але в святих Писаннях не знайти жодної згадки про віру з назвою «русскій мір». Це не віра, а ординське ярмо шовінізму. Потрібно пам’ятати про долю всіх українців на Стародубщині, на Слободі, на Кубані, в районах Поволжя, Уралу, Сибіру, Алтаю та Далекого Сходу. Іноді можна почути, що українці самі «записалися русскіми» (Володимир Бучко). А як це перевірити, якщо 9800 жителів однієї станиці Полтавської на Кубані (старих, дітей) за рішенням ЦК ВКП(б) і РНК СРСР від 14 грудня 1932 року змогли вивезти за одну ніч? Куди – ні слова. 27 грудня того ж року в ЦК ВКП(б) поступила доповідь про вивезення більш як 97 тисяч українців Кубані – куди, не відомо («У відведені місця»). Вивезли як товар – посеред зими в товарних вагонах. Що ж у цьому добровільного, пане Володимире?

Фотографія українки в Донецьку, на яку, прив’язану до ліхтарного стовпа українським прапором, кидається озвіріла подоба жіночої статі, гідна бути вивішена над брамами храмів, що залишаться підпорядковані московському патріархату. Як символ вчинків диявола проти християн. Величезні плакати цієї наруги мають бути вивішені навпроти передвиборчих плакатів з «Новим курсом» від мадам «Хі-хі». Це було б яскравим унаочненням для виборців, який саме «Новий курс» очікував би народ України при її «Новому курсі»: Шевченка – на Арал, Грабовського – в Тобольськ та «по белі з двору» («Слово о полку Ігоревім») - в борделі бандитам з хрестами і автоматами. Адже, тільки при таких умовах «православний» бандит зможе відчути, що він, нарешті, піднявся з колін. Пані «Хі-хі» з її 20-літнім «новим курсом» гвалтування всього суспільства і донецька потвора в жіночому образі – одного поля ягоди, як, власне, і ті попи з МП, які освячують бандитизм своїх «сестьор і брать’єв». Разом зі своїм патріархом.



На виборах в Рейхстаг 14 вересня 1930 року націонал-соціалісти отримали 107 місць, У комуністів було майже 100 депутатів, а у соціал-демократів – 14 (після відділення від них младонімців). Таким чином, ліве крило парламенту мало шанс утворити правлячу більшість і вибрати канцлером свого представника. Однак, комуністи не ввійшли в коаліцію з соціал-демократами, що й привело країну до відомих наслідків. В розмові з одним з керівників комуністів, Ернстом Торглером, представник соціал-демократів Густав Штольпер, запитав Ернста Торглера, чому комуністи завжди підтримують нацистів, мовляв, хіба ви не бачите, до чого це призведе. На що Ернст Торглер відповів: «Ще б не бачив! Але невже ви хочете, щоб Берліном марширували орди з Москви? ….». Природно, постає запитання: «Що такого знали комуністи Німеччини у вересні 1930 року, щоб воно могло стати на заваді їхній кооперації з ідеологічно близькими до них соціал-демократами?». Відповідь Ернста Торглера вказує на загрозу «маршу орди з Москви», а це може означати дві речі: 1. Комуністи могли виконувати сталінське рішення Комінтерну не співпрацювати з соціал-демократами країн Європи, більш того, боротись з ними, як заповідав Сталін, «до знищення». Про що свідчить всього 14-20 обраних депутатів від соціал-демократів і відхід від них «младонімців»; 2. Комуністи Німеччини не сприймали ту ідеологію і ту практику, які мали місце в СРСР. Комуністи Німеччини були обізнані з практикою «будівництва соціалізму» в СРСР, в якому їхні товариші тривалий час приймали участь. По-друге, перед 1930 роком в Європі широко проводилась компанія боротьби з демпінговими цінами СРСР на експортні товари та примусовою працею в СРСР. Ось як написав письменник Віталій Закруткін в своєму романі «Сотворіння світу» про цей час – 1930 рік: «Сотні іноземних газет кричали про «радянську загрозу», про використання в СРСР «примусової праці» (таки так!) для виробництва дешевих експортних товарів, про «червоний імперіалізм», про «експорт більшовицької революції» в усі країни світу» Глава VI, 6). І третє, що не менш суттєво для розуміння ситуації. При всіх вуличних баталіях між групами націонал-соціалістів і такими ж загонами комуністів, по своєму соціальному статусу і за національною ознакою ці групи були між собою близькими. Табір соціал-демократів в Європі, і в Німеччині зокрема, густо ряснів в своїх рядах людьми іншого етнічного походження. Наочний приклад такого ж «інтернаціоналізму навиворіт» продемонстрували комуністи РФ у 2014 році, рівно через сто років після початку першої світової війни, коли «вождь комуністів РФ» чи не першим опинився в анексованому українському Криму і Севастополі, вітаючи анексію. На тлі такого «інтернаціоналізму» комуністів РФ, Петро Симоненко з КПУ виявилися простими ідіотами. Що ж до комуністів Німеччині у 1930 році, то чимало з них ще зовсім недавно масово гинули в окопах першої світової війни і знали справжню ціну «інтернаціоналізму» сусідніх пролетарів. Сам же Густав Штольпер, який з огидою, але без подиву, спостерігав за кооперацією нацистів і комуністів в їхній роботі з масами і, зрештою, в парламенті, з оглядом на слова Ернста Торглера записав, що у своєму фанатизмі і насильстві «патріотизм» нацистів Гітлера і «інтернаціоналізм» т. з. «червоноармійців» московського покрою („Moskauer Observanz“) були цілковитими близнюками. В своєму листі Карлу Ландауеру в червні 1943 року він писав: «Після війни більшовизм вже не буде страшним. Але через десяток років, коли всі жахливі втрати війни забудуться, націоналістична Росія перейме для своїх потреб саме цей досвід націоналістичної Німеччини і заповнить світ новими жахами і страхіттями». І тому у відповідь на пропозиції Вальтера Ліппмана (США) про створення нейтральної Європи в межах від кордонів СРСР до англійського каналу з метою заспокоєння Росії, Густав Штольпер нагадує йому, що експансіонізм Росії, як в імперській, так і в комуністичній подобі, однаковий. Друга думка Густава Штольпера у листі до Вальтера Ліппмана стосується США і політики цієї країни стосовно Німеччини. Він вважає, що США на той час ще не мали досвіду лідерства, що Німеччина не повинна бути доведена до знищення, що в майбутньому її провідна роль і місце в Європі мають зберігатися. Ці погляди і переконання Густава Штольпера, вихідця з Галиччини, були покладені в основу майбутнього плану Маршалла для Німеччини. Повоєнний розвиток Європи засвідчує правоту Густава Штольпера. «Для демократичних націй важливо опиратися на мораль тому, що тільки мораль може слугувати мірилом в різноманітті політичних переконань... Диктатури можуть обходитися без моралі». Свою думку Густав Штольпер ілюструє змінами, які сталися в свідомості переможених німців з часу плану Вільсона з 14 пунктами до умов Версальського мирного договору і в «героїчному російському стані», включно з усіма метаморфозами більшовизму: «Все, що люди в умовах деспотії дійсно думають, схвалюють і відхиляють, немає нічого спільного з тим, що їхні уряди про ті ж таки почуття людей розповідають усьому світу. Можна ручатися, що зовсім протилежне». Доказ тому - різка зміна відносин Німеччини і СРСР від «братерства по зброї» з пактом Молотова-Ріббентропа (що й призвело до початку другої світової війни) до смертельної ненависті після 22 червня 1941 року. Два тоталітарні режими не вжилися між собою. Чому? Адже ще зовсім недавно німецькі пілоти тренувалися в Липецьку, в Бресті проводилися спільні паради, а 22 червня 1941 року на залізничній цього міста у напрямку Німеччини стояли ешелони з лісом, зерном, сирою нафтою, худобою та іншими товарами. Як писалося в листівках чехословацьких комуністів у липні 1940 року, «своїми поставками в гітлерівську Німеччину СРСР прив’язує цю країну до себе» - чого не напишеш під диктовку! В іншій листівці, після вводу військ СРСР в Західну Україну і Бєларусь, писалося, що цей «ввід військ» був вимушений, щоб запобігти «путчу» в Україні і приєднання її до країн т. з. «осі». Про всі інші причини необхідності «боротьби комуністів з соціалістами і соціал-демократами» країн Європи, «братерства по зброї» та передумов підписання «пакту Молотова – Ріббентропа» написано чимало. Правда в написаному змішана з неправдою, так і здійснюється маніпуляція «мнєнієм».

Одна з умов і причин маніпуляції «громадською думкою» в деспотичних країнах – пролетаризація населення при відсутності демократичних інститутів і свободи ЗМІ. Вираз «босуві врані» автора «Слова о полку Ігоревім» (єдине тюркомовне слово використане автором: “bos” – порожній, пустий, босяк) і сьогодні розкриває соціальний портрет борця за «братів на Донбасі» - босяка, як терориста і бандита. Його «ворогом» стає сумлінний трудівник, у якого є хата, город, поле, автомобіль, міська квартира, дача. Особливість України на протязі віків у тому, що Українська держава знаходиться між двома світами - демократичними країнами Західної Європи, економіка яких розвивається шляхами інтенсифікації всіх галузей від науки до виробництва і до різноманітних послуг, та світом, у якого все ще існують можливості для екстенсивного розвитку. Цей світ все ще може використовувати робочу силу низької кваліфікації з одного боку і бути керованим деспотичними режимами з другого боку. Простий приклад: густота населення на один квадратний кілометр в сучасній Західній Європі становить 300 – 400 осіб, в Російській Федерації від 40 до 50 осіб в європейській частині та 7 осіб на сибірських просторах. Для порівняння: в Україні проживає 80 осіб на квадратний кілометр. Густота населення в кожній країні визначає можливість і слугує одним з факторів переходу економіки до інтенсивного розвитку. Чим більшу долю в національному продукті становить добавлений труд, тим більшою стає вимога участі робітника – інженера, конструктора, робочого - в управлінні державою. Звісно, через інститути демократії – через партії і вибори на всіх рівнях влади, Важливою умовою демократії є поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову гілки влади та гарантія свободи слова. Іншого ефективного способу функціонування економіки і суспільства поки що не існує. Кивання у бік Китаю тут не доречні, як неприпустимо оправдувати сталінський «курс», сталінські табори, «чорні воронки», «судові трійки» і відсутність паспортів (а, отже, прав – автор) у половини населення СРСР.



В сучасній економіці не можливий «новий курс» чи «старий курс» виключно через владу, як його розуміє пані «Хі-хі». Це ознака примітивної демагогії – обіцяти «новий курс» в розвитку економіки і суспільства, не маючи за собою жодних досягнень. Якими результатами в економіці може пишатися мадам? Самі по собі обіцянки – ніщо. Як і прихід певної групи людей до влади без реформування характеру власності на засоби виробництва і законодавчого супроводу функціонування економіки на основі ринкових відносин нічого не змінить. При державній власності на засоби виробництва навколо «голодних груп владолюбців» неминуче виникнуть цілі прошарки їм подібних істот – підлабузників, казнокрадів, корупціонерів, «підніжного бруду» інших держав. Влада, якою б вона не була, не здатна поставити побіля кожного станка часового і стежити за виконанням норм і якістю продукції, сплатою податків і їхнім розподілом в країні. Навпроти, економічний інтерес самостійного виробника при дієвому законодавстві здатен вибирати відповідну владу, делегувати у законодавчу і у виконавчу владу людей, які здатні працювати в інтересах всього суспільства. Економічний інтерес власника виробництва у свій час рухав економіку від мануфактури до фабрики, від фабрики до корпорації, від електрифікації, комп’ютеризації до високотехнологічних процесів, екологічно чистих виробництв. Що ж до «нового курсу» пані «Хі-хі», то у свій час вже проголошувалися «ленінський курс», «сталінський курс», але ті «курси» передбачали дешевий труд людей, напрямки депортацій, переміщення робочої сили на всенародні будови типу «Біломорканалу», а не форми спеціалізації, кооперації між суб’єктами економіки чи застосування високих технологій, особливо з розвинених країн світу. Гасла про «новий курс» в період проведення реформ тільки розхитують суспільство і загрожують потрясіннями. У підсумку «щось буде робитися», але «нічого не буде відбуватися», бо пані не має багажу знань, що очевидно. Своєю боротьбою проти існуючої влади в Україні пані «Хі-хі» вже давно все сказала.

  1. ΝΥΝΙ ΔΕ ΜΕΝΕΙ ΠΙΣΤΙΣ, ΕΛΠΙΣ, ΑΓΑΠΗ. НИНІ ВОЇСТИНУ З НАМИ ВІРА, НАДІЯ, ЛЮБОВ

Інколи думається: «Як би не було Угорщини з її сучасними політиками, то їх варто було придумати – в науку українським політикам». Однак, українці, все таки, народ демократичний і толерантний не з чужої науки, а генетично, з глибин свого існування. В Україні завжди шанувалися свобода та думка інших етносів. До речі, наявність в Україні чудових перекладачів з румунської на Буковині, з угорської на Закарпатті, з польської в Галичині та на Волині, з єврейської в Львові чи Одесі, або з грецької на Донеччині чи болгарської на Одещині завжди була пов’язана і завдячується названим національним громадам. А хіба життя і діяльність академіка Агатангела Кримського не збагатила українську літературу, мову і культуру в цілому? Представники інших народів, які проживають в Україні, наше спільне і велике багатство! Що ж до сучасних дискусій навколо мови освіти в школах закарпатських угорців, то потрібно знати й пам’ятати, що в самій Угорщині мовне питання не нове. У 1840 році представником угорського націоналізму виступив Людвіг Кошут (Ludwig Kossuth), який у своєму виступі 5 жовтня 1844 року в Прессбурзі проголошував таке: «Всякий розвій, який не буде угорським, я ненавиджу всією своєю душею». Або, ось як він писав в газеті “Pesti Hirlap” (№ 160 за 1842 рік): «Чия це країна, … кому вона належить? Відповідь: Це – Угорщина. Ця країна належить мадярам!». Не меншим радикалізмом просякнуті статті графа Стефана Щехені (Stephan Szechenyi), починаючи з 1825 року (роки життя 1791 - 1860), який ставив перед літераторами завдання: «Перш за все – патріот, і тільки потім – літератор» (часопис “Vilag” – «Світло» - за 1831 рік). А ось як писав народний поет Угорщини Олександр Петефі (Alexander Petoefi), палкий прихильник Кошута у вірші “A Magyar nep” (“Угорський народ”) в червні 1848 року, у час, коли прибій націоналізму розгулявся не на жарт: “Nincs itt urasaga cask az egy magyarnak…” (переклад: «Лиш мадяр може тут панувати» - „Petöfi össyes költemenyei“ – «Повне зібрання творів Петефі», Будапешт, 1953). Так само Михаїл Фьорьосмарті (Michael Vörösmarty), видатний угорський поет-романтик і вірний послідовник ідей Стефана Щехені, у своєму вірші „Joslat“ („Пророцтво“) писав: «Чужі» в нашій країні нехай думають тільки про свій харч, мадяри не повинні очікувати від них процвітання тому, що „E jog nekünk szent örökünk … Kie e hon, ha nem mienk?,, („Це право - наша свята спадщина … Бо кому належить країна, як не нам?“). Як раніше Угорщина належала тільки багачам (у Ірини Фаріон – «баригам»), так і у пору лібералізму мадяри мають шанувати свою знать, оскільки решта підданих цієї країни ніяких прав не повинні мати (себто, вони -“таксалісти”, або “beres”). Як Щехені спрямовує свій погляд на селян, так і згодом расистські письменники Угорщини вважають, що угорські селяни - «остання опора мадяризму» („a magyarsag utolso gyamola“). Прибічники Щехені розглядають угорську націю як мадярську «расу» - «Якщо плекання нашої нації не обмежується тим, що злітає з наших уст, а є справою наших сердець, то ми повинні спрямувати нашу увагу на ті території, які були колискою мадяризму. Всяка допомога, яку ми туди спрямуємо, принесе свої плоди, нехай, навіть, згодом» (Szechenyi, „Vilag“, „Eszmetöredekek“, сторінка 324). В своєму щоденнику Щехені записав: «Всі мої знайомі тримаються свого і виступають проти німців» («Щоденники», 12 червня 1830 року; стор. 46), а на сторінці 100 «Щоденників» він записав: «100 прусських солдатів навряд чи перевісять одного старого французького гвардійця», бо, мовляв, «у серці француза є людяність». Тут можна продовжити і навести безліч цитат такого гатунку. Але не потрібно думати, що ці погляди Стефана Щехені не еволюціонували. Своє життя він закінчив у Будинку для божевільних. Його останній запис у «Щоденниках» такий: «Ніхто не приніс у цей світ стільки сум’яття як я. О, Боже, помилуй мене!». Загалом, мадяри не раз чинили проблеми в Дунайській монархії, добились того, щоб у назві монархії згадувалася «Угорщина», а коли у 1953 році радянські танки на вулицях Будапешта своїми гусеницями давили мадярів, то десятки і сотні тисяч знайшли притулок в Австрії та по всій Західній Європі. Така іронія угорської долі, не вивчена панами Орбаном і Сіярте. Не потрібно на них ображатися. Україна для них не чужа. І нам від того теж радісно. Як радісно нині чути на вулицях Відня добірну українську мову. В університетах Будапешта, Відня, Праги, Братислави, Берліна, Варшави, вчиться молодь з України. Не всі, але більшість з них, повернуться в Україну не поганими фахівцями своєї справи. В СРСР випускники українських вузів, технікумів відправлялися часто на роботу в Середню Азію, на Урал, в Сибір, в Закавказзя. І коли сьогодні в Україні лунають голоси про «відтік мізків» з України, то нехай люди пригадають, запитають, у яких масштабах і у яких формах відбувався процес відтоку кадрів з України в СРСР, особливо військових, інженерів, нафтовиків, аграріїв, медиків, фінансистів, будівельників. Не згадуючи депортованих, осуджених за любов до України, до української мови, культури. Що про них нині чути?

На днях завітав в сувенірну крамницю на віденській Маріяхільферштрассе. Хотів придбати гарний подарунок для друзів тому попрохав дівчину продавця допомогти. Слово за слово познайомилися. Дівчина, виявилося, не погано закінчила школу, але не стала вчитися в університеті, а вибрала для себе професію продавця. Мотивація проста. Дівчина вважає, що з вищою освітою у Відні було би важче знайти надійну роботу. А ось на продавців завжди існує попит. Зарплата біля півтори тисячі євро її влаштовує. Крамниця приватна, власниця ставиться до неї і її колеги добре (штат крамниці складає чотири працівники), проблем з функціонуванням крамниці і обслуговуванням приміщення немає – все організовано на основі договорів з невеликими фірмами. На запитання про проблему іммігрантів, як більш дешеву робочу силу, дівчина відповіла, що профіль їхньої крамниці має свою специфіку: тут і велике різноманіття національних австрійських виробів і інтереси різних покупців, особливо іноземців - робота не для іммігрантів. «А як же Ви, пані Люба?» - запитав дівчину. – «Ви ж з України». На що пані Люба відповіла: «Які ж ми іммігранти? Один мій дід загинув за цісаря».



Оксентій ОНОПЕНКО

Відень

Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка