Режими виправдання І демократична підзвітність в актуальній українській політичній культурі1



Сторінка1/6
Дата конвертації28.02.2019
Розмір1.32 Mb.
  1   2   3   4   5   6

Фадєєв В.Б.
РЕЖИМИ ВИПРАВДАННЯ І ДЕМОКРАТИЧНА ПІДЗВІТНІСТЬ В АКТУАЛЬНІЙ УКРАЇНСЬКІЙ ПОЛІТИЧНІЙ КУЛЬТУРІ1

Пізньомодерний соціальний порядок та трансформації політичного життя
1

Вже стало загальним місцем твердження про те, що соціальні трансформації, які мають місце сьогодні на теренах Східної Європи, мають складну природу. Іноді навіть відзначають певну унікальність цих перетворень, адже так званий постсоціалістичний транзит є безпрецедентним явищем, що до цього часу не мав історичних аналогів. Разом з тим постсоціалістичні трансформації відбуваються в контексті загальнопланетарних змін, відтак останні в тій чи інший спосіб позначаються на характері перших. Звичайно, поняття “загальнопланетарні зміни” є доволі абстрактним, оскільки будь-які зміни спостерігаються і досліджуються на локальному рівні, проте сьогодні використання цього словосполучення виправдовує те, що завдяки посиленню глобальних інтеграційних процесів та становленню єдиної мережі комунікативних обмінів будь-які локальні події можна і навіть слід розглядати як такі, що перебувають у взаємозв'язку з подіями в інших локальностях, внаслідок чого, в свою чергу, виникають складності з відокремленням та визначенням транслокальних впливів. Так чи інакше українські соціальні, політичні, економічні та культурні трансформації дістають пояснення лише із врахуванням всієї множини загальноцивілізаційних змін.

Останні десятиліття ХХ століття і початок ХХІ відзначилися подальшими змінами соціального порядку, спонукаючи дослідників до удосконалення теоретико-аналітичного інструментарію, що дістало вираження у концептуалізації та розробці нових дослідницьких підходів. Окрім вже загальновизнаних, хоча і дещо дискусійних, теорій інформаційного, постіндустріального суспільства та постмодерної доби дослідники пропонували тематизувати поточні соціокультурні зміни як процеси становлення “суспільства ризику” (У.Бек), пізньомодерного суспільства (Е.Гідденс) чи глобалізації (Д.Хелд, Д.Гольдблатт, Е.Макгрю, Д. Перратон та ін.). Попри всі відмінності між цими теоріями спільним для них виявляється твердження про подальше ускладнення соціального порядку, що, безумовно, позначається на всіх сферах суспільного життя. Плюралізація або примноження порядків в межах одного порядку найпростішим чином дозволяє описати процеси, спровоковані інтенсифікацією транслокальних обмінів, тобто залученням різних локальностей до єдиної мережі взаємозв'язку. Щоправда, плюралізація соціального порядку спостерігається не лише на транслокальному рівні. Вона відбувається і на локальному рівні, привносячи складність в колись більш гомогенні соціальні порядки. Складається враження, що має місце усюдна і, так би мовити, наскрізна рестратифікація соціального порядку, яку безпосередньо можна спостерігати в політичній та адміністративній сферах — перерозподіл владних повноважень між національним, наднаціональним та субнаціональним рівнями. При цьому послаблення національного рівня уможливлює і навіть употрібнює, з метою компенсації, налагодження відносин між субнаціональними рівнями різних локальностей безпосередньо (транскордонне співробітництво) та/або між субнаціональним та наднаціональними рівнями (програми підтримки місцевих громад с боку наддержавних інституцій тощо).

Таким чином, на відміну від класичних, зокрема, функціоналістських, тлумачень соціального порядку, що були надзвичайно поширені в ХХ сторіччі, сьогодні адекватний опис соціальної дійсності вимагає відмови від розуміння її як просторового однорідного та стійкого у часі середовища. Соціальна дійсність є надзвичайно фрагментованою і являє собою множину локальних порядків. Локальний порядок, в свою чергу, “може бути репрезентованим як ієрархічна структура, яка формує і підтримує свої специфічні норми і правила, намагається відтворюватися на власному грунті, переслідує власні (наприклад, корпоративні, галузеві) інтереси, що можуть не збігатися з інтересами суспільства загалом.”2 Можна додати, що спостережувані сьогодні зміни в соціальному порядку проблематизують навіть саму наявність, так званих, “інтересів суспільства загалом”, оскільки відсутній консенсус стосовно визнання позиції, з якої можна виразити загальні інтереси, та постаті, здатної їх репрезентувати.

Втім, такий стан соціальної дійсності не варто інтерпретувати як деструкцію соціального ладу, адже він як і попередній піддається опису як зв'язний, хоча і підпорядкований дещо іншій логіці. Цей, з історичної точки зору — пізньомодерний, стан потребує перегляду і оновлення наявного концептуального інструментарію, вже не спроможного врахувати ті зміни, що відбулися впродовж останніх десятиліть. Плюральний або множинний соціальний світ можна уявити як багатовимірний простір відповідно до принципів розрізнення і розподілу сукупності активних властивостей в ньому. Зазначені активні властивості надають їх носію (соціальному агенту) здатність діяти в соціальному середовищі. Внаслідок цього опис і деталізація множини нерівномірно розподілених властивостей серед агентів, які посідають певні позиції в соціальному просторі, стає вихідним пунктом концептуалізації соціального порядку.

Таким чином, соціальний порядок вже неможливо як це було за часів піднесення національної держави і розквіту суспільства загального добробуту, що відігравали роль упорядників і навіть організаторів суспільного життя та/чи розподільників соціальних благ, розглядати підпорядкованим одній логіці. Навпаки, принциповим виявляється визнання множинності соціальних логік, а звідси і множинності інтересів й навіть ціннісно-нормативних настанов, локалізованих в одному соціальному середовищі. Звичайно, спостережувані відмінності все ж таки не постають як цілковито неспівмірні, а соціальні антагонізми та похідні від них конфлікти не є абсолютними. Проте спільні погляди та ціннісно-нормативний консенсус є, радше, заданістю, аніж даністю, омріяною метою, а не станом, до якого можна повернутися. Можна казати лише про, так би мовити, мінімальний консенсус або про відносний збіг ціннісних настанов та часткове перетинання смислових горизонтів, що убезпечують від перетворення соціальних протиріч на відкрите силове протистояння.

Всупереч функціоналістським поясненням, поширеним на пострадянських теренах, окреслений підхід унеможливлює погляд на суспільство як на замкнену цілісність на кшталт організму чи навіть системи. Безперечно можливість пояснень з позицій функціоналізму залишається, але обмежується лише тими випадками, коли має місце свідоме проектування, конструювання та реалізація згідно з проектом певного замкненого соціального середовища, в якому існує запланований розподіл властивостей і функцій або множини позицій, структурованої та скоординованої відповідно до логіки виконуваних дій і завдань. Типовим прикладом такого соціального середовища є виробниче підприємство з розгалуженою структурою позицій (посад) та закріплених за ними властивостей (посадових обов'язків). Проте навіть і в цьому разі, як засвідчує історія індустріальної соціології, збіг між приписами та реальністю ніколи не буває абсолютним, що ще за часів індустріалізму першої половини ХХ ст. викликало потребу в урахуванні неформальної складової та визначенні альтернативних шляхів оптимізації управління3.

Слід відзначити, що виникнення і поширення функціонального підходу в соціальних науках мабуть не випадково збіглося у часі з розквітом індустріалізму, науково-технічною революцією та остаточним оформленням теорії систем. Показовими в цьому зв'язку є епістемологічні імплікації функціоналізму, адже погляд на об'єкт дослідження як на цілісну функціональну систему передбачає зайняття дослідником зовнішньої позиції, розташуванню його поза межами об'єкта, здійснення звичайного суб'єкт—об'єктного відношення. Проте у випадку з об'єктами природничих наук принципових складностей тут не виникає, оскільки, за визначенням, їхня “поведінка” не є інтендованою та піддається однозначній інтерпретації дослідником. Інакше кажучи, їм можна приписати певні функції та вписати їх в межі певної системи. Складності виникають при застосуванні цього підходу для пояснення соціальних процесів, оскільки в цьому разі позицію дослідника важко назвати нейтральною. В структурному функціоналізмі Парсонса4 однозначність інтерпретації соціальної поведінки уможливлювалася припущенням про існування вихідного нормативного консенсусу, а поведінка, що не відповідала настановам останнього, кваліфікувалася як девіантна. Разом з тим нез'ясованими залишалися питання щодо ймовірності виникнення цього консенсусу за наявності істотних соціальних і культурних відмінностей в суспільстві, та щодо змістовного наповнення цього нормативного консенсусу, а саме способу, яким дослідник визначає його зміст. Як зазначив свого часу Д.Волш, “фактично парсонівська концепція соціальної взаємодії передбачає існування якогось “тла” взаємодії, що розгортається, яка являє собою сукупність соціально стандартизованих значень, які однаково сприймаються всіма її учасниками. Передбачено, що ці значення дозволяють їм оцінювати різні події і відповідно організовувати свою поведінку. Проте, припускаючи існування цих спільних значень як самоочевидну передумову, Парсонс як раз і уникнув найпроблематичнішу особливість соціальної взаємодії.”5 Критика на адресу структурного функціоналізму наполягала на тому, що цей підхід не просто перетворює індивідів на, за відомим висловом Г.Гарфінкеля, “культурних ідіотів”, а й подає як норми цінності домінантних соціальних груп.

Принциповим зауваженням на адресу функціонального підходу в соціальних науках є те, що він реіфікує (уречевлює) соціальну дійсність, подаючи її як соціальну систему. Цей підхід не дозволяє адекватно дослідити процес соціальних змін, позаяк він розрахований на аналіз системи у стані гомеостазу, внаслідок чого його просто неможливо застосовувати до динамічних процесів. До того ж надмірний наголос на консенсусі унеможливлює врахування конфліктних ситуацій та світоглядних змін, що зазвичай супроводжують процес радикальних соціальних трансформацій. Будучи типовим зразком наукового “реалізму”, функціоналізм занадто жорстко прив'язаний до методології природничих наук, розглядаючи соціальну систему на кшталт організму.

Окрім цього, (мета)позиція яку посідає дослідник функціоналістського штибу гомологічна позиції зовнішнього спостерігача, який немовби вільний жодних соціальних детермінацій. З точки зору сучасної соціальної епістемології, подібне твердження є не лише метафізичним, а й наївним, оскільки блокує рефлексивний самоаналіз дослідника, унеможливлюючи врахування тих детермінант, а відтак і “викривлень”, що пов'язані з позицією дослідника в соціальному і науковому полях. На противагу цьому підходу актуальні вимоги соціальної епістемології відповідають радше реляціоністській програмі дослідження, в якій як об'єкт (соціальні процеси і події), так і суб'єкт (дослідник або колектив дослідників) соціального дослідження визнаються соціально детермінованими. Реляціонізм, безперечно, визнає, що соціальна дійсність існує незалежно від практик соціальних наук, проте він заперечує відповідно до постметафізичних настанов сучасної філософії науки нейтральну природу побудов соціальних дисциплін. “Реляціонізм — разом з “науковим реалізмом” - визнає, що об'єктивні (та інтерсуб'єктивні) структури є необхідними умовами і передумовами здійснення будь-яких суб'єктивних практик (включно із сприйняттям, уявленням, мисленням, комунікацією, дією) і “системно детермінують” інтеракції, безпосередні соціальні взаємодії. Проте для того щоб суб'єктивні практики реалізовувалися, об'єктивні соціальні структури мають бути інтеріорізованими, ефективно засвоєними і опановуваними. Наступний крок полягає в релятивізації структур. Це означає їхню ідентифікацію не з сутностями, даними в буденному досвіді агентів, а в опановуваними розумом, але при цьому реальними соціальними відносинами, які не можливо звести до інтеракцій між акторами або інтерсуб'єктивних відносин.” 6

Реалізація реляціоністського підходу передбачає концептуалізацію суспільних процесів, виходячи з визнання визначальної ролі соціальних відносин, а відтак і соціальних розрізнень. Реляціонізм більшою мірою чутливий до поглиблення плюралізації соціального порядку, ніж підхід з точки зору функцій та ролей. До того ж він безпосереднім чином заперечує редукцію ціннісно-нормативних відмінностей, наполягаючи на їх неминучості та, так би мовити, незнищенності. В цій перспективі дісенсус, так само як і консенсус є лише певними суспільними станами, тому надання переваги консенсусу може бути виправданим лише з практичної точки зору, тобто лише за певних обставин. У всякому разі не має підстав вважати консенсус вихідним пунктом соціального життя, адже він являє собою мету, що її необхідно досягти.

Виходячи із зазначеного, соціальне дослідження має враховувати множинність соціальних норм і соціальних практик та дедалі більше зростаючу неспівмірність поглядів на соціальне життя. Розвиваючи свою тезу про плюралізацію соціального порядку, Н.Шматко пропонує розглядати соціальні процеси в межах топологічного підходу, оскільки, на її думку, саме цей підхід дозволяє концептуалізувати динамічну структуру простору соціальних відмінностей: “Соціальна топологія є, по-перше, вивчення інваріантних соціальних властивостей в мінливому просторі багатовимірного статистичного розподілу активних властивостей індивідуальних і колективних агентів. По-друге, вона являє собою структуру, де ці властивості дістають вираження в їхній сукупності. Ми розкриваємо зміст соціальної топології як задачу розрізнення топосів і, відповідно, задачу встановлення їх взаємозв'язку. Соціальна топологія досліджує як “соціальні відмінності”, “соціальні відносини”, “простір-час соціального світу”, так і властивості соціальних позицій, практик і практичних схем, взятих в їх взаємодії”7.

З точки зору соціальної топології позиції (топоси) являють собою певні “кванти” багатовимірного статистичного розподілу активних властивостей. Топос є сформованим взаємною близькістю сущих соціального світу, що задають незворотню у часі послідовність подій. В цій теоретичній перспективі опис соціального світу полягає у виявленні множини явищ та їх топологічному розподілі, тобто структуруванні у вигляді соціальних відносин між ними. Кожний соціальний топос пов'язаний з певним соціальним порядком. Йому властиві специфічні правила, процедури і норми. Проте варто уникати ототожнення цього порядку з формалізованими структурами, адже останній ніколи не вичерпує остаточно зміст соціального порядку. Як вже зазначалося, соціальний уклад такого топосу як індустріальне підприємство своєю стійкістю має завдячувати не лише формальним, а й множині неформалізованих відносин, які разом складають його зміст. Таким чином соціальні топоси необхідно розрізняти і з точки зору їхньої усталеності та стійкості. В цьому разі слід враховувати ступінь формалізації і стабілізації відносин всередині топосу.

Отже, соціальна топологія сприяє удосконаленню теоретичного інструментарію дослідження соціальних процесів, оскільки дозволяє врахувати більше соціальних параметрів, ніж це передбачалося марксистськими, структуралістськими чи культуралістськими теоріями. Звідси і більш широке охоплення соціальних детермінант, що необхідно враховувати при аналізі соціального порядку. З огляду на зростання кількості та різновидів соціальних конфліктів та виникнення нових форм соціальних рухів (екологічні, гендерні, етнічні, вікові тощо) намагання соціальної топології розширити перелік чинників є цілком виправданим.

Таким чином, будь-яке твердження про соціальний світ можна досліджувати як детерміноване багатьма чинниками, що збігаються у специфічну констеляцію, формуючи в такий спосіб певний топос, позицію. Це робить необхідним також врахування переспективи, з якої походить це твердження, адже вона свідчить про певні соціальні і культурні детермінації. Наприклад, оцінки поточних процесів глобальних трансформацій дуже варіюють в залежності від перспективи, яка розгортається з позиції суб'єкта оцінювання. Зокрема, доволі поширеною є оцінка глобалізаційних трансформацій як процесу планетарної уніфікації та руйнування локальних культурних світів. Проте вона дещо переоцінює гомогенізаційний потенціал глобалізаційних змін, не враховуючи також їхнього трансформаційного ефекту, що спричиняє не стільки уніфікацію світової культури, скільки примноження її складності. Безперечно, з позиції локалізованого всередині певного соціокультурного оточення спостерігача цей процес може виглядати як суцільна уніфікація та руйнування традиційного соціокультурного укладу, оскільки на локальному рівні він часто-густо призводить до вкрай негативних наслідків. Разом з тим в деяких локальностях цей процес демонструє протилежні наслідки — зростання соціокультурного розмаїття. Таким чином, наявні відмінності в оцінці можуть бути поясненими через відмінності у позиціях, а відтак і в соціокультурних і політичних детермінаціях та похідних від них ціннісно-смислових перспективах суб'єктів висловлення.


2
Піздньомодерна плюралізація соціального порядку та викриття метафізичного підґрунтя історіософських оповідей та класичних ідеологій разом з більшою увагою до соціокультурних детермінант сучасного політичного життя свідчать про принципове ускладнення у суспільно-політичному житті розвинених країн. Дійсно, примноження відмінностей та зростання ідеологічної строкатості, боротьба за визнання та, за відомим висловом, “примноження фронтів боротьби” спричинили до проблематизації традиційних ціннісно-нормативних підстав демократичної політики. Сьогодні частіше, ніж колись кажуть про легітимаційну кризу (Ю.Габермас), необхідність пошуку взаєморозуміння та про загрозу нової непрозорості, викликаної посиленням впливу субполітики (У.Бек). Проте дане занепокоєння можна сприймати також і як прояв відчутного зростання чутливості до відмінностей, тобто безпосереднє вираження плюралізованого соціокультурного світу в публічній сфері.

Починаючи з 70-х рр. ХХ століття, дослідження політичної поведінки і електорального вибору звертають увагу на те, що на відміну від попередніх часів політичні уподобання вже неможливо однозначно пояснити завдяки вивченню соціальних, економічних і культурних особливостей виборців. Плюралізація соціального порядку та індивідуалізація, супроводжувані подальшою детрадиціоналізацією соціальних форм, корелюють з персоналізацією електорального вибору. Сьогодні чинником політичної привабливості дедалі частіше стають не політичні програми та платформи, відмінності між якими часто-густо може зрозуміти лише висококваліфікований експерт, а особисті якості кандидата, його публічний імідж та лідерські властивості. Звичайно, політичні партії залишаються важливими учасниками поілтичного процесу, оскільки вони забезпечують ресурсні надходження, зв'язки і мобілізацію політичних активістів, але перетворюються на інструменти, підпорядковані лідеру. Аналізуючи дану ситуацію Б.Манен викремлює дві причини, що привели до неї: “По-перше, канали політичнох комунікації впливають на природу відносин представництва: завдяки радіо і телебаченню кандидати знову можуть безпосередньо звертатися до своїх виборців без посередництва партійних структур. Доба політичних і партійних активістів закінчилася. Окрім цього, телебачення надає особистості кандидатів особливе значення і яскравість. Засоби масової інформації надають перевагу, проте, специфічних особистим якостям: успішними кандидатами стають не представники місцевої еліти, а ті, кого ми звемо “медійними фігурами”, - люди, які володіють технікою медійної комунікації краще, ніж інші. Сьогодні ми спостерігаємо не вімому від принципів представницького правління, а зміну типу обраної еліти. Вибори приводять до влади людей з видатними здібностями и тому зберігають елітистський характер, який мали. Тільки фігуру політичного активіста замінила нова еліта експертів з комунікації. В аудиторній демократії править медіаексперт.

По-друге, посилення через зменшення значення партійних платформ ролі особистих якостей — відповідь на нові умови, в яких здійснюють владу обрані посадові особи. Сфера урядової компетенції впродовж останнього століття значно розширилася. Уряд сьогодні не просто регулює загальні умови суспільного життя, а й втручається в цілу низку областей (зокрема, в економічну сферу), де приймає конкретні рішення. <...> Завдяки зростанню економічної взаємозалежності середовище, з яким зіштовхується кожний уряд, є результатом рішень постійно зростаючої кількості діючих осіб. Це, в свою чергу, означає, що проблеми, з якими зіштовхуються політики, стають дедалі менше передбачуваними. Висуваючись на посаду, політики знають, що їм доведеться мати справу з непередбачуваними обставинами; тому вони не бажають зв'язувати себе подібною програмою”8. Таким чином, зростання непередбачуваності спонукає до відмови від програмних обіцянок виборцям, дістаючи вираження у наданні переваги короткостроковим проектам та рішенням, позитивні наслідки яких можна спостерігати незабаром. Водночас зазначена непередбачуваність дедалі частіше затребує оперативних рішень, прийняття яких спонукає, в свою чергу, до вімови від усталених законодавчих процедур на користь підзаконним актам виконавчої влади (укази, розпорядження, постанови тощо). Нижче будуть розглянуті наслідки цієї відмови для суспільно-політичного життя в Україні, тут же слід відзначити, що таке звуження часового горизонту дії до короткострокової перспективи і усвідомлення непередбачуваності майбутніх обставин діяльності більшою мірою сприяють вибору на підставі особистої довіри лідеру, ніж на підставі оцінки програми майбутніх дій.

Окрім цього, індивідуалізація політичного вибору та поточні трансформації ролі партій в політичному процесі вказують на ще одну особливість поточної ситуації. Дійсно, якщо політичний вибір дедалі менше стає результатом вираження певної соціально-політичної та/чи культурної ідентичності й потрапляє в залежність від множини ситуативних чинників, його можна розгладати як реакцію на ситуацію вибору. Кожний політик, пропонуючи власну кандидатуру на виборах, виокремлює себе і відрізняє себе від інших політиків-конкурентів. З цією метою для нього конче необхідною виявляється публічна експозиція власних відмінних якостей та їхніх переваг у порівнянні з іншими претендентами. З технологічної точки зору йдеться про використання тих наявних в соціальному загалі відмінностей в уподобаннях, навколо яких можна мобілізувати електорат. Така мобілізація формує лінію електорального розколу, що постає чинником структурування політичного поля. Оскільки жодне суспільство не є однорідним, а сучасні суспільства є однорідними найменшою мірою, актуальне суспільно-політичне життя уможливлює цілу низку розколів за множиною ознак. Принципово важливим є те, що за умов реактивного вибору, ініціатива обрання і вибудовування лінії електорального розколу належить політикам, а не електорату. “Електорат виступає, передусім, як аудиторія, яка реагує на умови, презентовані на політичній сцені. Тому цю форму представницього правління і називають “аудиторною демократією”9.

Звісна річ, політики не повністю вільні у виборі відмінностей, що можуть бути використаними в політичній боротьбі, оскільки не всі вони однаково ефективні. Виборці по різному реагуть на політичну тематизацію відмінностей, тому політики у власному виборі зазвичай орієнтується на вже наявні публічні тематизації, надаючи перевагу тим, використання яких матиме найбільший зиск. Тому вибір лінії розколу є результатом конвергенції між вже наявними в суспільстві поділами та ситуацією вибору. Кожний кандидат пропонує свою проблему та інспирує певний електоральний розкол, що, на його думку, спричинить найбільший позитивний ефект для відповідної політичної сили. Проте остаточний вибір і розкол являтиме собою комбінацію множини нескоординованих пропозицій з боку різних політичних гравців. Очевидним є високий ступінь ризику, на який наражаються політики за умов такої електоральною невизначеності. Звідси і та увага, яку приділяють попередньому зондажу громадських настроїв і вивченню громадської думки. Політичні партії здійснюють численні опитування, організовують фокус-групи з метою визначення тих сегментів електорату, які можна мобілізувати на свій бік під час виборів. Як зауважує Б.Манен, “керівництво кожної партії має обрати найвідповіднішу групу сегментів, враховуючи обмеження партії, її традиції, репутацію та попередні успіхи зокрема. Зробивши такий вибір, кожна партія фактично створює свою цільову громадськість (свою “аудиторію”). Варто зазначити, що при здійсненні такого вибору партії мислять в термінах груп виборців (таких як молодь, працюючі матері тощо), а не в термінах окремих виборців. Можна сказати, що кожна така соціальна група не існувала як окреме ціле до рішення партії. Ухвалюючи рішення про склад громадськості, до якої партії бажають звернутися, вони стають не тільки активними, а й креативними”10.

В цій перспективі не є випадковим, що дедалі більшого значення набуває увага, котру приділяють феномену публічної політики11 як новому стану політичного поля. Оскільки плюралізований соціальний порядок складається з множини автономізованих практичних полей (сфер діяльності, що регулюються особливими нормами, правилами і процедурами), простором для узгодження інтересів, похідних від них, як раз і виступає публічна сфера. Публічна політика також пов'язана з посиленням впливу нових фахівців у сфері соціально-політичних практик — експертів та соціальних робітників, які вже не виступають від імені певної політичної сили, а, навпаки, апелюють, радше, до політично незаангажованого “наукового” знання. Втім, беручи участь в інтерпретації й оцінці поточних соціальних проблем експерти залучаються до конструювання і легітимації категорій публічної політики.

Традиційно аналіз публічної політики полягав у дослідженні ролі держави в регуляції публічної сфери. Тому актуальна криза “держави загального добробуту” та зростаюча неспроможність останньої розв'язувати соціальні проблеми спричинили пожвавлення публічних дебатів навколо перспектив соціальної політики та відповідальності за її невдачі. Це не могло не позначитися на особливостях конституювання публічної сфери, в якій дедалі більшу вагу набували ті, хто безпосереднім чином не пов'язаний з політикою професійно: “Публічна політика є новою фігуративністю держави, поля політики, журналістики, соціальних наук. Публічна політика перевертає ієрархію полів, яка задається звичними опозиціями: політика — журналістика, політика — соціальні науки, журналістика — соціальні науки. Але це перевертання не передбачає встановлення нової структури, нової ієрархії. Трансформована структура взаємодії полів змінює вироблюваний продукт: з'являється новий тип практик — практики публічної політики”12. При цьому особливостями цього продукту і цих практик є менша пов'язаність з наявними політичними платформами і програмами та водночас більша — з науковим знанням і мас-медійним продуктом. Беручи активну участь в поясненні подій і процесів соціального світу нові агенти публічної політики привносять в нього свої категорії та схеми інтерпретації. Тому сьогоднішня публічна політика більшою мірою, ніж раніше являє собою наукоподібну публіцистичну суміш політичних інтерпретацій. Звідси неперебутний еклектизм сучасного публічного політичного продукту, що поєднує у собі полегшений варіант наукової експертизи і політичну публіцистику.

Принциповою проблемою для публічної політики є як раз гетерогенність її детермінацій, адже вона перебуває не перетині кількох сфер діяльності, тому її продукт має відповідати множині іноді неспівмірних критеріїв. Зокрема, він має відповідати вимогам, що висуваються до експертного знання, і водночас бути “легкотравним” для переважної більшості пересічних громадян. До того ж посилення впливу експертів проблематизує ідеологічні засади політики, оскільки уникає традиційного шляху формування легітимних уявлень про суспільно-політичне життя. Участь експертів у розробці всіляких програм розвитку, які беруться до виконання державними органами, свідчить про те, що сьогодні технічна компетенція і фахові знання поступово відтісняють на другий план класичні форми політичної компетенції і участі — політичні цінності і демократичні процедури. Небезпечним в цьому разі є використання авторитету науки для розробки політичних рішень та брак легітимного представництва експерта як одного із співучасників здійснення влади. Рівень фахової підготовки політичних експертів часто-густо не відповідає критеріям науковості, а порядок і ритм підготовки матеріалів для ЗМІ не збігається з формами наукової експертизи, яка потребує більш ретельної перевірки і часу для підготовки. Внаслідок цього такий експертний продукт виявляється надзвичайно суперечливим артефактом.

Цілком показовими з огляду на сучасний стан публічної політики є трансформація мас-медійного поля, а саме його подальша комерціалізація. Сьогодні як ніколи раніше сфера ЗМІ являє собою ринок, на якому циркулює інформація, реклама, політичні ідеї тощо. Принципово важливим є те, що глядача дедалі частіше інтерпретують як споживача, який обирає продукт відповідно до своїх уподобань. Споживач є самоцінним індивідом, здатним, за ринковою логікою, до адекватного вибору продукту. У будь-якому разі саме на нього має орієнтуватися виробник інформаційних продуктів і послуг.

Проте ринкова модель діяльності ЗМІ наражається на критику, що привертає увагу до деяких особливостей її функціонування. По-перше, ринкову модель звинувачують у тому, що вона призводить до деформації соціальних функцій ЗМІ, оскільки зорієнтована на отримання прибутку, а низка товарів, що не розраховані на широкі чи платоспроможні категорії глядачів (освітні, соціально-зорієнтовані, просвітницькі програми тощо) скорочуватиметься попри всю їхню суспільну значущість, не кажучи вже про потреби міноритарних соціальних груп, які не матимуть жодних шансів задовольнити свої інформаційні потреби. По-друге, необмежений вільний ринок демонструє тенденцію до монополізації, зосереджуючись в руках великих мас-медійних корпорацій. По-третє, кожна технологічна інновація призводить до зростання платні за вхід на ринок, надаючи перевагу власникам великого капіталу13.

Враховуючи зазначене, цілком закономірним виглядають зміни в характері функціонування та загальній спрямованості діяльності ЗМІ на пострадянських теренах. На відміну від кінця 1980-х — початку 1990-х років, коли значно більшу увагу приділяли друкованим ЗМІ, які, за висловом Б.Дубіна, “структурували смисловий простір тієї доби”, сьогодні незаперечним “лідером” масових комунікацій є телебачення. При цьому радикальним чином змінилася смислова спрямованість каналів масових комунікацій — за ринкових умов ЗМІ передусім виконують розважальну та інформаційну функції, щоправда остання здебільшого зорієнтована на висвітлення сенсаційних, виняткових подій та дивинок. Як свідчить офіційна статистика (сайт Держкомстату України за адресою:http://www.ukrstat.gov.ua/), попри зростання чисельності друкованих видань в рази, їхні тиражи зростали значно менше або навпаки, як у випадку з книжками і брошурами, катастрофічно впали14: книжок і брошур видано в 1990 р. 7046 одиниць загальним тиражем 170 млн.примірників, але в 2010 р. вже 22557 одиниць загальним тиражем лише 45 млн. примірників; журналів та інших періодичних видань в 1990 р. було 185 одиниць загальним тиражем 166 млн. та 2822 одиниць загальним тиражем 338 млн. примірників у 2010; газет в 1990 р. було 1787 одиниць із середнім разовим тиражем 25 млн. примірників та 2347 одиниць із середнім разовим тиражем 55 млн. примірників у 2010 році. Натомість кардинально зросли обсяги теле- і радіомовлення — відповідно з 60,1 і 112,4 годин на добу в 1993 році до 443,8 і 361,8 годин на добу в 2010 році — не кажучи вже про зростання доступу до іноземних каналів мовлення. Не стає на заваді посиленню впливу телебачення і поширення інтернет мережі та зростання кількості інтернет-користувачів. Згідно з маркетинговими дослідженнями і прогнозом «Старлайт Медіа» в 2011 році спостерігається зростання телеперегляду на 13,2% порівняно з попереднім роком. Щоправда, схожий тренд спостерігається і в інших країнах Європи та в США, де телеперегляд також зростає15.

Отже, домінування телебачення в сучасних ЗМІ є вельми показовим явищем, оскільки корелює з поточними змінами у суспільному житті та переходом до вже згадуваної аудиторної демократії. Телебачення компенсує на психо-емоційному рівні брак суспільної і політичної активності громадян, заміщує його переглядом теленовин. Як слушно зауважив Б.Дубін, “телебачення “протезує” й інші нездійснені форми громадської участі, соціальної солідарності (клуби за інтересами, асоціації й союзи різного гатунку, форми самоорганізації споживацької чи дозвільної поведінки, нарешті, реальні політичні партії), створюючи цілі сфери суто візуального чужого життя, віртуально-телевізійної реальності, що зачаровує глядачів своєю немовби доступністю, ілюзією присутності”16. До того ж самий характер перегляду телебачення вказує на його принципову вкоріненість в повсякденне життя індивидів. За даними GfK Ukraine Media (http://www.media.gfk.ua/) пересічний українець присвячує телебаченню майже три години на добу. До того ж перегляд телебачення вписується в сезонні природні ритми — взимку він збільшується до чотирьох з половиною годин (або 273 хв.), а влітку зменшується до двох з половиною годин (або 167 хв.). Телебачення формує базові уявляння про зовнішній світ, відтісняючи на другий план близьких, інших людей, навчальні заклади, друковані джерела інформації. Проте на відміну від знання, набутого під час соціальних інтеракцій, формуючий вплив телебачення не передбачає зворотнього зв'язку. Глядач залишається пасивним спостерігачем, він позбавлений безпосередніх впливу і контролю над змістом телепередач. На цьому тлі невипадковим виявляється падіння авторитету інтелектуальної праці та різке зменшення впливу інтелігенції, яка ще нещодавно відігравала одну з визначальних ролей в суспільному житті. Аналізуючи російську ситуацію, Б.Дубін доходить висновку, який можна з впевненістю застосувати і щодо українських реалій: “Загалом сьогоднішнє становище інтелігенції в “публічній сфері” можна описати як повну капітуляцію перед масмедіа і переймання найагресивніших, навіть найбрутальніших, технік маркетингового промоушену і маскомунікативного впливу. Я маю на увазі розквіт піарівської діяльності далеко за межами вузькополітичних предметів та електоральних задач, також як і висування “технолога” в центр культурного поля, сфери масових комунікацій загалом”17.

Розмивання ідеологічних засад публічної політики стає додатковим чинником сприятливим для поширення ринкової моделі ЗМІ. Складається враження, що сьогодні ринкові вимоги стали головними, позбавляючи легітимності як політичні ідеології, так і громадянські цінності. Експансія ринку та зростання складності соціального порядку сформували дуже специфічний режим влади, який вже неможливо однозначно ідентифікувати з певною політичною силою. Скориставшись аналогією з використовуваним етнологами терміном “розширений обмін” (модель шлюбних обмінів між різними соціальними групами), П.Шампань називає такий режим влади розширеним домінуванням, адже він створює такі соціальні простори, які є занадто великими, щоб підпорядковуватися окремим соціальними суб'єктам. Розширене домінування передбачає, так би мовити, поділ праці з домінування, розпорошуючи в такий спосіб політичну відповідальність. “Серед домінуючих ніхто не панує повністю: в кожний окремий проміжок часу домінує певна конфігурація, яку формують різні поля, що беруть участь у здійсненні влади. Такий спосіб домінування, безперечно, є менш жорстоким, ніж монопольне домінування однієї фракції, але він водночас могутніший, позаяк походить звідусіль і нізвідки, він невиразний і багатоликий, з ним погоджуються і йому підпорядковуються”18.

Відтіснення на другий план політичних ідеологій та посилення ролі економічних чинників в суспільно-політичному житті розвинених демократичних країн спонукало діагнозувати поточну ситуацію як “кінець політики” або настання такого періоду в їхньому розвитку, коли ідейно-політична боротьба різних політичних сил, що висувають, відстоюють в та намагаються втілити різні проекти соціального облаштування, підміняються технократичною ідеологією здійснення влади від імені спільного блага. Тривала еволюція політичних партій в ХХ ст. від мобілізаційних, що апелювали до окремих сегментів суспільства за соціальним чи етнічним критеріями (ліві та праві партії), до всеохопних, які вже намагалися здобути прихильність всього суспільства і дедалі менше відрізнялися одна від одної за своїми програмами (ліво- і правоцентристські партії), і згодом до картельних партій, схильних радше до утворення із своїми конкурентами широких коаліцій з метою утримання при владі та/чи забезпечення собі успішних перевиборів, супроводжувалася поступовим зникненням ідеологічних відмінностей. Натомість саме політичне життя дедалі частіше набуває тлумачення як втілення у життя певного засадничого принципу або, за висловом Ж.Ранс'єра, архе19, покладеного в основу певного політичного режиму. При цьому і демократія перетлумачується як специфічний політичний режим з властивими їй процедурами та визначальними характеристиками, внаслідок чого її вже важко відрізнити від технології, покликаного забезпечити успішне функціонування політико-управлінської машини. Така технологізація демократії власне і засвідчує про зникнення політики або перетворення політичної боротьби на лише певний спосіб життя. На цьому тлі не є дивним, що на порядку денному домінують питання, пов'язані переважно з економічними проблемами або проблемами, розв'язання яких вимагає залучення висококваліфікованих експертів із специфічної сфери знань. Внаслідок цього у політиків та управлінців дедалі частіше виникає потреба у виявленні зв'язку між специфічними заходами, пропонованими експертами, та загальним благом, тобто у розбудові такого переконливого режиму аргументації, який би апелював до загальнозрозумілих порядків значущості та виправдовував відповідні дії.

Отже, актуальний стан публічної політики та наявні тенденції суспільно-політичного життя спонукають до привертання уваги до різних форм соціальних і культурних детермінацій, які впливають на формування легітимних уявлень про соціальний світ. Плюралізація соціального порядку, залучення до публічної політики і посилення впливу представників різних сфер діяльності спричиняють подальше примноження способів сприйняття, інтерпретації і оцінювання соціального життя. Особливої уваги заслуговує посилення ролі експертів у розробці, а відтак і виправданні тих чи інших дій влади, оскільки саме експертне знання претендує сьогодні на те, щоб посісти провідну позицію у поясненні та виробленні заходів розв'язання поточних суспільних проблем.




Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6




База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка