Реферат на тему Трагедія українського народу в романі Барки "Жовтий князь"



Скачати 372.75 Kb.
Дата конвертації28.12.2017
Розмір372.75 Kb.
ТипРеферат



Реферат на тему Трагедія українського народу в романі Барки "Жовтий князь"
ЗОБРАЖЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ТРАГЕДІЇ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

В РОМАНІ ВАСИЛЯ БАРКИ «ЖОВТИЙ КНЯЗЬ»

ЗМІСТ
Стор.


Вступ ………………………………………………………………… ……….3
Розділ 1. Художня реалізація проблеми голодомору в українській
літературі ХХ ст……………………………………………………………… 5
1.1. Життєва основа та історія написання твору ……… …………….5
1.2. Роман Василя Барки «Жовтий князь» у контексті
української літератури про голодомор ………………… …………
Розділ 2. Проблематика і жанрово-стильові параметри
роману «Жовтий князь»…………………………………….………………. 9
2.1. Семантика заголовка роману ………………………………. 9
2.2. Багатоплановість змісту й тематики твору………………… 10
2.3. Образна система роману ……………………………………… 16
2.4. Композиція та мовно-художні засоби ……………………… 20
Висновки …………………………………………………………………… 26
Список використаних джерел ……………………………………………… 29
Вступ
Актуальність дослідження. Творчий доробок Василя Барки – понад 20 поетичних

збірок («Шляхи», «Цехи», «Апостоли», «Білий світ» та ін.), романи «Рай», «Жовтий

князь», «Свідок для сонця шестикрилих», поема «Судний день», п’єса «Господар

міста», літературознавчі дослідження та есе – займає чільне місце в історії

української літератури. Значна частина цих творів, з’явившись за кордоном,

відразу привернули увагу зарубіжних читачів, входження їх у мовно-національну

свідомість масового українського читача відбувається лише в 90-і роки в

незалежній Україні.


О. Астаф’єв, М.Жулинський, Р.Мовчан, Є.Сверстюк знайомлять читачів з

непересічною в українській літературі постаттю Василя Барки, про якого донедавна

було відомо, що він «запеклий антикомуніст», а його твори «антирадянські». Роман

«Жовтий князь» став ще одним вагомим, разюче достовірним свідченням кривавих

діянь більшовицького режиму, страшних наслідків московської політики винищення

української нації. Цей твір – про голодомор в Україні 1933 року – відзначається

високим трагедійним звучанням. Роман увібрав у себе і власний досвід автора,

який, працюючи над твором у Нью-Йорку, був напівголодним, і свідчення очевидців

– один із земляків передав письменнику спогади про долю родини, котра загинула в

1933 році.


Тема голоду у романі Василя Барки «Жовтий князь» стає об’єктом дослідження Н.Бернадської,

М.Жулинського, Є.Сверстюка та ін. Дослідники передусім звертають увагу на

сюжетні колізії в художньому тексті, на семантику символів, на особливості зв’язку

мовного стилю автора з глибинними фольклорними й біблійними джерелами.


Актуальність обраної для дослідження теми визначається потребою системного

аналізу теми голоду в романі Василя Барки «Жовтий князь», яка на сьогодні

залишається малодослідженим явищем в українській літературі. Наша студія є

логічно й актуально обумовленою на шляху подальшого об’єктивного, цілісного

вивчення й розуміння художнього висвітлення проблеми голодомору.
Об’єктом дослідження є роман «Жовтий князь» Василя Барки.
Предмет дослідження: історичні, філософсько-естетичні й культурологічні чинники

формування світобачення Василя Барки; індивідуально-авторський зміст художності

роману «Жовтий князь», що осягає тему голоду 1933 року в Україні.
Мета дослідження: розкрити малодосліджені аспекти художнього зображення трагедії

українського народу в романі Василя Барки «Жовтий князь».


З огляду на це передбачається вирішення ряду завдань:
· Дослідити художнє осягнення проблеми голодомору в українській літературі ХХ ст.
· Визначити роль і місце роману Василя Барки «Жовтий князь» в контексті

української літератури про голодомор.


· Висвітлити життєву основу та історію написання твору.
· Розкрити проблематику і жанрово-стильові параметри роману, семантику його

назви.
· Проаналізувати образну систему твору, його композиційні та мовно-художні

засоби.
Методи дослідження: описовий, історико-літературний.
Теоретичні основи дослідження. В основу дослідження покладено авторське бачення

трьох планів у змісті твору, викладене ним у передмові до роману «Жовтий князь»

«Від автора» та в його автобіографії. Крім того використано монографічні

дослідження М.Жулинського «Високий світоч віри: голодомор в Україні та роман «Жовтий

князь» Василя Барки», С.Смірнова « Творчість Василя Барки – світоча української

літератури ХХ ст.», а також статті Р. Мовчан, Н.Дроботько, Я.Орлюк, В.

Тельчарової, Н.Князів, Н. Овсієнко, О. Забарного в журналі «Дивослово», К.

Кіндрась – у журналі «Всесвіт», Є. Сверстюка – у журналі «Слово і час» та

публікації О. Логвиненка, Д. Степовика, В.Абліцова, Л.Янько, Л. Багацької в

газетах «Літературна Україна», «Голос України», «Вечірній Київ», «Україна молода».


Наукова новизна роботи полягає в осмисленні теми голоду в романі «Жовтий князь»

Василя Барки, що дозволяє поглибити знання про трагічні сторінки української

історії та художню своєрідність прози письменника.
Практичне значення одержаних результатів полягає у можливості їх використання в

подальших історико-літературних студіях теми голоду в українській літературі.


Структура роботи. Дослідження складається зі вступу, двох розділів, висновків та

списку використаної літератури.


Розділ 1. Художня реалізація проблеми голодомору в українській літературі першої

половини ХХ століття


1.1. Життєва основа та історія написання твору
Життєвою основою роману стали дійсні факти і явища 1932 – 1933 рр., очевидцем

яких був сам автор. Ось як Василь Барка згадує пережите: «Голод витерплювався

тяжко, в повному виснаженні, з дюжиною відкритих при напрямках кровоносних судин

ранок, звідки сочилася брунатнувата рідина; на ногах тріскалася шкіра, оголюючи

слизисто-кров’янисту поверхню. Трудно було ходити і треба було часом опиратися

об стіни чи паркани, що коло них уже багато земляків лежало недишущих. Здавалося:

ось кінець! – але з милостивої волі Божої пощасливилось вижити, можливо, для

свідчення: що сталось. І слід сказати, що без цього крайнього стерплення голоду,

не знати, чи зміг би автор відповідно описати дійсність в «граничному стані».
Власні враження доповнювалися спогадами багатьох співвітчизників: спершу, до

війни, це збереглося в пам’яті, а починаючи від 1943 року покладалося в записи»

[2, c.38 – 39].
Певною фактологічною основою послужили спогади одного земляка, який описав долю

близької родини і залишив цей опис письменникові для використання на його розсуд.

Василь Барка їздив на Полтавщину до свого брата і бачив, як вмирали цілі села [7,

c. 31].
Та поштовхом до написання було напівголодне існування автора в Нью – Йорку ,

куди Василь Барка переїхав у 1950 році. Хворий на серце письменник обходився 25

– 35 центами в день, за які купував банку риби на два дні і миску рису. Отже, це

була, без перебільшення, голодівка. Вона відновила в емоційній пам’яті 1933 рік

на Кубані. «Інші болі знав, од поранення, але то щось таке, що спалювало всю

істоту. І, може, тому, що я це знав, тому мені пощастило в «Жовтому князі»

відновити ту психологічну глибинність цієї голодової смерті» [6, c. 9].


Отже, вийшло так, що нова голодівка допомогла пригадати всі страхіття голоду 33-го.

Василь Барка спочатку написав 600 сторінок тексту, потім скорочував, міняв

вислови, і так чотири рази переписував цей роман від руки.
«… Там було в мене більше плачів, ніж писанини. Я дотримувався: нічого не

видумувати. Моя авторська воля була тільки в компонуванні. Так що моя роля була

тільки в тому, щоб весь цей записаний матеріал передати у формі роману» [6, c. 9].
Двадцять п’ять років збирав письменник матеріали до свого твору. Більше двох

років тривала важка і виснажлива робота над його написанням, що завершилось у

1961 році. Уперше окремою книжкою «Жовтий князь» вийшов у Нью – Йорку 1963 року,

до 30 – річчя голодомору. Був перевиданий у 1968, у 1981 вийшов у перекладі

французькою і тільки в 1991 році вперше побачив світ в Україні.
Історія українського народу позначена безліччю трагедій і лихоліть. Та

найстрашнішим нещастям українців став голод 1932 – 1933 років. Жоден народ

протягом багатьох віків не зазнав лиха таких масштабів, як голодомор на Україні.

За приблизними підрахунками сталінсько-більшовицькими недолюдками було виморено

близько 10 млн. українців, переважно селян. Ніяка війна з цим геноцидом не йде в

порівняння. Зауважимо, що у війну 1941 – 1945 рр. загинуло 5 – 8 млн. українців.


У Радянській Україні і колишньому СРСР правда про голодомор 1932 – 1933 рр.

довго замовчувалась, а публікації за кордоном були недоступними. І лише в

незалежній Україні ця тема набула широкого розголосу. З’явилися численні

публікації в пресі, історичні дослідження, збірники документів і матеріалів,

спогади очевидців. Тепер кожна річниця тих скорботних подій позначена заходами

державного рівня, відкриттям пам’ятників жертвам голодомору в містах і селах

України. Уже близько 20 країн світу визнали голод 1932 – 1933 рр. актом геноциду

проти українського народу.


Широке коло читачів змогло познайомитися з творами художньої літератури, у яких

знайшли відображення картини голоду 1933 року. Відкрилася нова тема в

українській літературі, якої раніше для нашого читача не існувало.
У своєму дослідження «Холокост – 33 в художніх інтерпретаціях» професор М.

Кудрявцев дає огляд творів української і світової літератури на цю тему [10, с.7

– 10]. Як відзначає автор, першим художнім твором в українській і світовій

літературі про велику трагедію віку був роман «Марія» Уласа Самчука, написаний

за кордоном безпосередньо по гарячих слідах страшної катастрофи. Цей видатний в

українській літературі художній твір «вперше оприлюднив сенсаційну для свого

часу тему – сувору правду про голодомор 1932 – 1933 рр., що виник внаслідок

примусової колективізації й знищення більшовиками справжніх господарів землі,

споконвічних духовних і моральних традицій, які були каталізатором життя людини

– трудівника, основою менталітету нашого народу і, врешті, самого його існування

[10, с.7]».
Ґрунтовно розробляли цю тему Тодось Осьмачка в повісті «План до двору», Б.

Антоненко – Давидович в оповіданні «Протеже дяді Васі», І. Рачада в драмі «Сповідь

у світовому храмі», М. Руденко в поемі «Хрест».
Побіжно згадували велику трагедію віку, не вдаючись до глибокого аналізу подій,

М. Стельмах («Дума про тебе», «Чотири броди»), О. Гончар («Прапороносці», «Людина

і зброя»). Коли ця тема стала відкритою, з’явилися правдиві книжки про голодомор

А. Дімарова («Самосуд», «Тридцяті»), А.М’ястківського («Одеса-мама»), науково –

документальні дослідження Б. Хандроса «Мор», А. Маняка й Л. Коваленко «Голод –33»

та інші.


Та найбільш вражаючим і масштабним за охопленням життєвого матеріалу й глибиною

розкриття національної трагедії українців був і до цього часу залишається роман

письменника української діаспори Василя Барки «Жовтий князь», написаний ним у

1961 році. Разом із романом Уласа Самчука «Марія» він є справді видатним

художнім досягненням у розкритті причин, страшних фактів і наслідків мору

століття. Якщо У. Самчук аналізує насамперед витоки великої народної трагедії,

то В. Барка, художньо узагальнюючи документальні матеріали страшного злочину

тоталітаризму, «подає безліч жахливих картин цього Апокаліпсису, через кожну

особистість, людську долю, вчинок, моральну позицію відтворює образ цілого

народу в певній історичній конкретиці» [10, с.1].


Розділ 2. Проблематика і жанрово-стильові параметри роману «Жовтий князь»
2.1. Семантика заголовка роману
Назва роману «Жовтий князь», за свідченням самого автора, символічна: «Все разом

мало вигляд якоїсь зловісної сатанічності, досі не відомої, але тепер

прозначеної , ніби в ділах вихідця звідкись: Жовтого князя, мов поворотного, з

пройнятою позолотою гоголівського Вія, серед подій інфернального характеру. Свій

залізний палець він спершу наводить на віруюче селянство України, і раптом

накидаються туди погубницькі сили з усього світу… Символічне уявлення про них

розкривається через зображення Жовтого князя на картині незнаного майстра» [2, с.

38-39]. Але навіть це авторське пояснення не вичерпує всієї повноти і

багатогранності цього місткого образу, який зловісною тінню проходить через

увесь твір. Жовтий князь – «не що інше, як персоніфікація голоду. Жовтий –

показник ненаситності, спустошеності, яка підсилюється тематичною лексемою князь,

що утверджує зверхність, могутність, непоборність і повновладдя», – вважає Я.

Орлюк [14, с. 35].
2.2. Багатоплановість змісту і тематика твору
За жанром «Жовтий князь» – роман, про що говорить сам В.Барка у своєму вступному

слові «Від автора», доданому до першого видання твору в Україні.


О.Забарний з посиланням на О.Ковальчука вказує, що за жанровими ознаками роман «Жовтий

князь» є сімейною хронікою, яка «невідворотно перетворюється в мартиролог» [7, с.32].


Щодо мартирологу, то з цим визначенням важко не погодитися. Але сімейною

хронікою цей твір, на нашу думку, можна назвати лише з великою мірою умовності.

Такою хронікою є роман У. Самчука «Марія», у якому життя героїні і її сім’ї

показано від дня народження Марії до її смерті. У романі «Жовтий князь» В. Барки

події відтворені за один рік. Це правда, що життя сім’ї Катранників зображене в

хронологічній послідовності майже з дня в день. Члени родини, окрім Андрійка,

умирають один за одним. Але їхніми очима ми бачимо сотні інших смертей. Швидше,

роман – це хроніка голокосту, від осені 1932 до жнив 1933 року, а сім’я

Катранників (як і село Кленоточі) – тільки модель, сімейний осередок, через

сприйняття якого автор перепустив усі події жахливого голодомору.


Незвичайний цей твір і тим, що маючи ознаки реалістичного соціально-психологічного

роману в класичному розумінні, він водночас є твором глибоко філософським і

світоглядним, осяяним світлом глибинної української духовності.
Ключем до розуміння і глибокого осмислення роману є визначення автором трьох

планів у змісті твору: «І. Реалістичне зображення нещастя в сім’ї селянина;

всього страдницького побуту в холодній хаті; розпачливих пошуків хліба – в

мандрах, коли відкривалося похмуре видовище масової загибелі. ІІ. Психологічні

нариси; опис незвичайних перемін у душевному житті кожного в родині, що вже гине.

Більшістю жертви народовбивства, хоч і мертвотно байдужі до всього, крім

їстивності, все ж зберігають справді людські почування: в найглибинніших

закутинках серця навіть зостаються більш людяними, ніж їх погубники, що наводять

масову смерть, але мають для себе харчі в наддостатку… III. Метафізичний вимір,

властиво, духовний; висвітлення декотрих явищ із іншої, вищої сфери, відкритих

зосібна через церковне життя; а також явищ із світу темних могутностей,

незамиримо ворожих людській природі. Символічне уявлення про них розкривається

через зображення Жовтого князя на картині незнанного майстра» [2,с.39].
Проте наявність оцих трьох планів у змісті твору не роблять його композиційно

складним і багатоплановим за сюжетом. Сюжет і композиція роману гармонійно

відлагоджені, доцільно вибудовані, а багатоплановість змісту органічно злита в

єдиному потоці життя, чуттів і помислів героїв, їх повсякденних борінь і

страждань.
Тематично роман теж різноманітний. Як зазначає Р. Мовчан, “Василь Барка хотів

відтворити страшні картини штучного голодомору в Україні в 1932-1933рр., але над

усе прагнув показати світові болючу правду про радянську тоталітарну систему,

яка нищить усе світле й гуманне на своєму шляху, власне, “пожирає своїх дітей”,

бо вона сама – “ Жовтий князь” [13, с.4]. Погоджуючись із цим визначенням

головної теми твору, виділяємо цілу гаму підтем, яка в сукупності становить

єдине тематичне ціле. Це твір не тільки про голод, але й арешти, репресії,

висилки людей за межі України, масові розстріли, спустошення осель і цілих сіл.

Автор показує основну причину трагедії: поневолення України російською комуно-більшовицькою

імперією. Він переконливо доводить читачеві, що метою поневолювачів, які вибрали

голод як засіб, є заплановане винищення українського селянства та інтелігенції

(“половину вчителів забрано”) як джерела і оплоту української духовності й

культури. Голодомор – це помста за опір під час насильницької колективізації, це

реалізація плану деукраїнізації України, перетворення її в російський край. І

задумала та прагнула здійснити цю божевільну ідею група злочинців у Кремлі, яка

витворила культ вождя, а інструментом обрала перетворену на воєнізовану

організацію більшовицьку партію, насильство, містифікацію і брехню: “Ще ніколи в

світі і ніде під місяцем ніяка істота жива не купалася в неправді, як червона

партія: мов колосальна безрога в калабані; впивалася і вимазувала боки і писок,

ноги і вуха, обхлюпувалася і в захланному впоєнні на весь світ вивискувала свою

насолоду. Хто ж насмілився перечити або всовіщати, - вмить розриває іклами.” ( 2,

с. 163)
В. Барка показує голодомор як цинічну і прикриту брехнею війну московської влади

проти українського народу. На прикладі сім’ї Катранників і багатьох інших родин

він відтворює, як влада руйнує народні традиції, вириває родинні корені, вбиває

і відбирає віру, змінює демографічну структуру суспільства. З розповідей

очевидців, які зустрічаються на шляху пошуку хліба Катраннитками, та баченого

ними, постають картини спустошених сіл, що заселяються переселенцями з Росії,

викорінення справжніх хліборобів, навмисного створення продовольчої проблеми,

жорстокість розправ із голодуючими «тисячників» з північних міст», жахи

людоїдства доведених до божевілля людей.


Об’єктом авторської уваги є вимітанням хліба “ до останньої зернини”,

привласнення всього їстивного активістами. Він показує, як звезене зерно

змішується, гниє на купах, а невивезене і майже не сховане від людських очей

збройно охороняється, ніби навмисне дражнячи страждаючих.


Не відступаючи від життєвої правди, автор розкриває зрадницьку суть українців –

“ підпомічників”, активістів, просто підлих людей, які в страшному лихолітті

зводили особисті рахунки, нищили власний народ. Ми бачимо відірваність

керівників усіх рівнів від народу, сліпе виконання ними наказів, ситість верхів,

виродження людського в людині, байдужість зрусифікованого міста до страждань

селян, масове вмирання людей на міських бруківках. Разом з тим письменник

засвідчує, що і серед керівників були люди, які не втрачали совісті й гідності,

зрозуміли диявольські замисли вищого керівництва. Це завідувач курортом Зінченко,

безіменний секретар райкому, який застрелився, прочитавши телеграму з Москви,

голова колгоспу Вартимець.


Повз чіпкий погляд автора не проходить і така важлива деталь: у час голодомору «проявилась

доти непрозначима і не охоронювана границя між Україною і Росією», на якій тепер

викидалися голодуючі з вагонів [2, с. 38].
Розкриваючи тему твору, В.Барка порушує й вирішує цілу низку важливих проблем,

головною з яких, безперечно, є проблема хліба. Вона в романі наскрізна і

всебічно розкрита всім ходом розвитку сюжету, групуванням персонажів, показом

внутрішнього світу героїв.


Проблема хліба була проблемою життя і смерті людей. Вона постає уже з перших

рядків твору: ”А знов лихо; повели чоловіка в сільраду. Скільки їм треба? –

чіпляються і гризуть: давай! – як не гроші, так хліб”. Ще не знаючи, про що

йтиметься далі, читач насторожується. Настрій тривоги створюється як словом ”лихо”,

так і використанням дієслівних форм. Хліб розділяє персонажів на дві ворогуючі

групи. Цю істину автор майстерно передає в розмові не по літах дорослих Миколи й

Андрія Катранників, які влучно визначають сільських трудівників як “хліботрудів”,

а нелюдів, що відбирають хліб, як “хліботрусів”. Хліб стає найзаповітнішою мрією

голодних людей , ділячи їх, на думку хлопчиків, на “хлібодарів” і ”хлібохапів”,

“хлібокусів» і « хліботрусів», «хлібоносів» і «хлібовозів», «хлібокупів» і «хлібокрадів».

Це вже не просто найцінніший продукт харчування, а образ-символ, найвища

цінність, через яку проходять випробування на міцність людської душі всі

персонажі. На нашу думку, у безпосередньому зв’язку з першою постає друга

найважливіша проблема роману - совісті й чистоти людської душі. Мирон Катранник,

страждаючи намагається підтримувати й боронити інших, ніколи не стоїть осторонь

людської біди. Отроходін намагається його підкупити за мішок зерна чи навіть

борошна, аби лиш видав, де захована церковна чаша. Та селянин не зламався: «Щоб

так , за зерно - продати? А тоді куди? Від неба кара буде, мені і дітям…І хто

виживе в селі, прокляне Катранників; місця собі не знайду, краще вмерти».

Глибока народна етика і мораль, віра в Бога дають міцну духовну силу вистояти.


Проблемі віри відведено у творі особливе місце. З перших сторінок стає

зрозумілим, що члени сім’ї Катранників – глибоко віруючі люди. У вірі вони

вмиратимуть, віра врятує їхні чисті душі. Це символ і філософія: глибоко

віруючий український народ, не дивлячись на те, що віру вибивають з нього силою,

буде спасенний у своїй вірі. Катранники вірили у вищу справедливість безмежно: «Нехай.

Те саме на них повториться і вкаже, хто зробив. Бог дужчий – всім на небесних

терезах змірить, що заслужили».
Проблему родинного виховання письменник розв’язує однозначно: вона повинна

базуватися на вірі, народній етиці й моралі, взаємній повазі дорослих і дітей.

Саме тому родинне виховання в сім’ї Катранників вступає в протиріччя із шкільним

(державним). Дарія Олександрівна переживає, що з її дітей насміхаються в школі

за те, що ходять до церкви. Вона переконана, що в старих книжках «була правда і

серце», а в теперішніх-«зла настирливість», «ті книжки мертві».


Образна система роману
Першим й основним планом у змісті твору є реалістичне зображення нещастя в сім’ї

селянина Мирона Катранника. Змалювання життя цієї родини в голодні 1932-1933 рр.

становить сюжетну основу роману, осердя всієї образної системи й композиційної

побудови. Ми відразу відчуваємо, з якою любов’ю Василь Барка описує цю сім’ю,

які між її членами відверті, щирі, доброзичливі стосунки. Автор возвеличує

Мирона Катранника – главу сім’ї, чесного, справедливого, доброго батька, який

сам сповідує заповіді Божі і навчає цьому дітей; бабусю Харитину Григорівну –

берегиню роду, сімейного затишку й тепла, вона щедро наділяла всіх любов’ю та

добротою, учила людяності й справедливості; дружину Дарію Олександрівну – мудру,

турботливу матір. А єдина донечка Оленка – як та зірочка; хлопці – допитливі,

усе за книжками.
І ось, що зробив з цією сім’єю початок голоду, забравши зі столу останні крихти

хліба, а разом з тим – щастя і радість. Страшними і надто вражаючими видаються

нам описи членів сім’ї: «Микола став аж землистий; запав очима й щоками і всією

душею. Сорочка висіла на раменах, як на жердинці… Менший… зробився схожий на

старичка: голова велика, а шия тоненька, як стеблинка жита, і на ній голова

хитається: страшно постарів хлопчик і сміх втратив. Тільки в Оленки трохи

радості в очах, але вже, здається, нетутешньої, - стала доня схожа на воскову

свічку: догоряти чистим вогником… Харитина Григорівна враз ветха зробилась за

осінь – тінь самої себе; рука тремтить і зір погас… Дарія Олександрівна… висохла;

коли вкутається в платок, зав’язуючи біля шиї, тоді в його обводі над чолом,

схожому на звід іконної ризки, раптом видно, як висохла хворісно… Мирон

Данилович незвичайну слабість відчував, аж недужий, від якої тремтів нервами

грудей, мов лихоманка вселилась. Голова темніє. Ноги неслухняні; хоч і худющі, а

обважнілі».


Мимоволі звертаємо увагу на те, як детально описує письменник кожен день, кожну

дрібницю їхнього побуту. Це надає творові ще більшого трагізму, допомагає краще

усвідомлювати вселюдське лихо.
Усе життя родини Катранників підпорядковане пошукам їжі. Автор дуже часто їх

описує: «Здобичник закотив холоші і скрізь почав рити, вживаючи берестовий сучок,

як за часів найдревніших… Виривав коріння з твані, визбирував поживні низки і –

в мішок; також і листя обчухрував, де м’якше – все в мішок».


Та важко прохарчуватись такою їжею. І ось до хати завітала смерть. Вона прийшла

по Харитину Григорівну. Склала бабуся навіки натруджені руки, які дбали про

родину, гладили онучат по голівках. Враз спорожніла хата без бабусиного слова,

осиротіла сім’я: «Була їм стара, як великий янгол: тільки ними жила і для них

була в неї вся думка і праця».
Невимовний жаль заліг у душі членів сім’ї. Зворушлива сцена прощання сина з

ненькою: «Була мати – як світло з височини і втратилося, і такий біль тепер,

такий пекучий, що не можна йому витримати – похилився він до покійнички, тільки

і сказав:


- Простіть, мамо! .
Сказав і знову затих. Простояв німо. Поцілував руку матері і вийшов з хати, як

поранений».


Та найбільше горе для батька і матері – це смерть дітей на їхніх очах, а вони не

можуть нічим зарадити. Смерть прийшла вдруге – за старшим сином Миколкою. Тяжко

передати страждання батьків. Автор порівнює Дарію Олександрівну з вишнею, з якої

опав цвіт. Діти теж відчувають себе покинутими: «Не стало в них брата, що завжди

був мирний, з теплим словом, - ніколи не крикне».
І вже друга могилка виросла в саду, поряд з бабусиною.
Чим ближче до смерті, тим міцніше хапаються Катранники за життя. Щоб врятувати

Оленку та Андрійка, Дарія Олександрівна вирішує їхати з дітьми до міста. Та,

наморившись в чергах за хлібом, так і не здобувши нічого, вони приїхали додому.
Тоді Мирон Данилович вирушає на заробітки. Яке пекло він пройшов, як поневірявся,

скільки пережив страждань - і все марно!


Відчувши, що скоро загине , він вирушив додому, щоб перед смертю побачити своїх

рідних . Чого коштувало йому це повернення! Мирон Данилович ішов , відпочивав ,

вкрай виснажений, знову йшов, аж поки сили зовсім не покинули його. Йому

допомогли добратися до своєї хати , де Катранник і вмер , так і не попрощавшись

з ріднею. Цим Барка надає ще більшого трагізму його долі.
Залишилась сім’я без батька. Разом з ним покинула її надія на порятунок. Дружина

- у відчаї, у глибокому розпачі. Автор так змальовує її душевний стан : «Зосталась

навколо велика і чорна пустеля, і якби не діти , вже на світі для неї не було б

нічого. Тільки їхні серця ще тут, при ній : в хаті , як на острівці, серед моря

смерті і темряви».
Зринало в пам’яті все їхнє життя , таке дороге і навіки утрачене. Лише тепер

діти відчули , що таке залишитися без батька, без його піклування та мудрої

поради: «Жаліли тата дуже: був світлий словом і серцем до них, як при небі, -

ніколи не чули окрику недоброго».


Услід за батьком залишає цей світ і Оленка – материна втіха і радість, а відтак

– і безмежне горе. Автор порівнює матір з пораненою, покаліченою птицею. Усе

припадала біля донечки й промовляла: «Моє дитя – таке любе, ніколи не пам’ятало

мені кривди ніякої , і все прощало, і таке блаженненьке моє і чисте, як зірочка

мені: чого ж ти впала з неба, і вже не зійдеш мені…»
Поклала мама Оленці в голови ранець, бо любила донечка з ним ходити до школи, а

собі залишила її зошит, такий дорогий материнському серцю. І ми бачимо, що до

кінця своїх днів носитиме Дарія Олександрівна на грудях той зошит.
Коли вийшли всі запаси , вирушає мати з найменшим сином до міста. Там поміняла

прикрасу на торбинку борошна. Та трапилося так, що на станції вони загубили одне

одного. Людський натовп розлучив їх. І Дарія Олександрівна, так і не знайшовши

сина, помирає на станції, серед людської метушні…


Один лише Андрійко залишився в живих, єдина гілочка цієї славної родини.
Голод… Він заглядає в кожну хату, робить з неї домовину, руйнує сім’ї, калічить

долі, мільйони доль українців. Він сіє в душах порожнечу й відчай. У кожному

рядку цього роману звучить мотив розпаду, руйнування сімей: «Була жива бабуся –

на печі спала. Менші діти коло неї: слухали казок, поки і заснули. Часом

скаженіла хуртовина і , виючи, влітала в комин. А на печі так тепло від

нагрітого зерна, що ним присипаний черінь. Бабуся оповідала про сіроманця і

вкрадену королівну…
Нема бабусі. Зерно зникло; схолодніла піч; і темрява запанувала».
Кожна сім’я – частинка села, України загалом. Чорною пусткою стають мальовничі

села. Куди не кинь – напівзруйновані хати; де-не-де хтось пройде, помалу,

переставляючи пухлі ноги. Ніби страшна пошесть прокотилася селом. Автор дуже

часто підкреслює спустошеність:«… Тут завжди біліли хатки в садках… скрізь так

чисто було й любо для зору людського… Діти в світлих одежках , мов янголята,

ходили-бавилися…Все було, як Бог звелів…


А ось… лихо! Мов чужа місцевість…Немає ні повіток, ні клунь, ні комор, - самі

порозвалювані хати. Жоден землетрус не зміг знищити побут, як північна сарана…»


Таким чином , через опис життя й загибелі однієї сім’ї автор зумів подати

трагедію всього народу. Усі випробування, страждання, що випали на долю її

членів, як слушно зауважує М.Кудрявцев, набувають у творі символічного значення

[10, с. 9].


Крім родини Катранників, у романі зображено життя і страждання багатьох сімей,

окремих - епізодично ( Кайданців, Кріликів, Кантариків), а інших - більш

детально (Бережанів, Гонтарів і Семенют, Самох, Петрунів).
З розповідей і епізодичних зустрічей Катранників з людьми в уяві читачів

постають десятки інших безіменних сімей і героїв. Усі ці люди , як і Катранники,

- прості трудівники, селяни й робітники, чесні, справедливі і так само

беззахисні перед лицем смерті, накликаної «тисячниками» з чужої столиці.


У романі багато картин людських страждань, мученицьких голодних смертей,

епізодів, пов’язаних із похованням живих і мертвих, і навіть сцен людоїдства.

Вони, хоч і вражають своїм натуралізмом, необхідні для повного відбиття життєвої

правди в усій її суворості. Факти навмисного геноциду проти українського народу

постають у творі з численних епізодів розправ над зголоднілими селянами, які

намагаються за будь-яку ціну дістати крихту хліба, ними ж зароблену і в них же

відібрану: «Всі хлібороби, що туди бігли, трапляли під бічний вогонь від менших

кулеметів і прямий - від більшого. Вартові , як охоронці, розстрілювали кожного

, хто наближався з боків до передніх кулеметів».
Майстер масових сцен В.Барка змальовує апокаліптичну картину трагедії

українського народу в «Горючому проваллі»: «Багато селян згорало у велетенській

печі-прірві, над якою стовпи диму вставали, мов над фабриками. Потяг підвозив

туди нові натовпи; скидані вартою, падали вони і калічилися раніш, ніж стати

здобиччю огню від шпал і обаполів, облитих смолою. Привезені на платформах

дерева вергано в прірву , навпереміш з людьми».


Виконавцями диявольської розправи Сталіна і його групи над українським народом

були чиновники і партфункціонери різних мастей, здебільшого прислані з Москви

умільці викручування рук, здирства і розбою. Такими типами сталінських катів-опричників

показані в романі Отроходін і Шікрятов. Про це багато разів говорить автор

устами самого Отроходіна і селян. А тому не можемо погодитися з думкою О.Забарного

, який припускає, що вони були , «можливо, навіть одного соціального класу та

національності» з селянами, називаючи Отроходіна «манкуртом» [ 7, с. 32 ]. Що це

не так , підтверджують хоча б такі приклади: « Біль на серці Мирона Даниловича:

«Нехай я пропаду, - а чим сім’я винна ? і до кого вдатися? Чого з не нашої

столиці лізуть , сиділи б дома . Ми ж не ліземо до них . От пішли б по Москві в

хату цього гризуна – теж , і почали ритися: борошно сюди, картоплю сюди – все,

все . А тепер спухніть з голоду! Не йдем же . Коли б і могли, не підем».


«Постійно в спогаді Отроходіна – столиця; там народився і п’ястуком окріпнув:

для неї ладен світ перетрусити: в переміну або загибель».


«Хиляться тутешні, а прислані їдять на всю губу, о! то такі московці, що

мертвого з домовини вивернуть і з рота видеруть: на заготівлю».


Отже, Отроходін і Шікрятов – чужинці, «тисячники» з Москви, холодні й байдужі до

голодних мук українців. Цим зайдам понад усе партійні настанови, що ретельно

ними виконуються: «Папери інструкцій дихали квітнем, коли мріяв, якими щасливими

трудящі стануть».


Якщо образ Шікрятова не досить індивідуалізований і запам’ятовується лише за

характерними деталями («скеповид», «обдутий сизістю», «охряні очі»), то

Отроходін вимальований яскраво й всебічно. Виразний портрет цього ката:

небагатослівний, обмежується короткими лайливими фразами, холодний жорстокий

погляд, сповнений пихи й зневаги до людей. «Страшний , ох, страшний! – думає про

нього Катранник. – Такий переступить».


Упродовж усього роману жорсткому кар’єристу Отроходіну протиставляється «світлий

словом і серцем» Мирон Катранник. Обидва вони в постійних пошуках: Мирон шукає

чогось їстивного для сім’ї, але тільки не за рахунок інших, його ж антипод шукає,

щоб загарбати й відібрати.


Безкультур’ю, хамству, підлості, нахабству і грубощам активістів-напасників

протиставляється висока народна культура, вихованість, стриманість, порядність і

мудрість селян. Не дивлячись на атмосферу підозрілості, посіяної посіпаками,

люди довіряють одне одному, ведуть потаємні розмови, підтримують словом і ділом,

радять, ховають чашу, інші церковні цінності.
2.4. Композиція та мовно-художні засоби
Зображенню трагедії українського народу в романі «Жовтий князь» підпорядковані

всі композиційні, мовно-художні та стилістичні засоби. Як зазначалося вище,

сюжет і композиція твору відносно прості. Але за цією зовнішньою простотою

приховане майстерне вміння автора в містких образах і сценах досягти особливої

символіки, подавати величезний за обсягом життєвий матеріал, усю складність

реальних, психологічних і метафізичних явищ, масштабність висновків і

узагальнень. Композиційно роман складається з 28 розділів, деякі з них поділені

на частини. Кожен розділ є ніби завершеною картиною. Твір насичений відступами,

роздумами героїв, вставними новелами. Сюжет переважно одноплановий: до того часу,

поки члени сім’ї не розлучаються, і стає багатоплановим, коли з дому їде батько

чи мати з дітьми.
Так авторські відступи здебільшого є узагальненням про причини і розмах

усенародного нещастя, його апокаліптичний характер. Це вже вище згадуваний

роздум про обстановку створеної більшовиками зловісної атмосфери у суспільстві

та опис «колосальної безроги в калабані» неправди. Це близький за тональністю до

публіцистики вступ до другої частини розділу 13: «В селі Кленоточі люди вмирали,

як і скрізь на Україні, - їхній хліб і всяку поживу забрано, а самих кинуто на

неминущу гибіль, бо держава, використавши силу проти них, як смертельний

противник, відняла, крім харчів, також можливість заробити на проживання. Стан –

гірший, ніж під час чуми».
Роздумами героїв, показом їхніх душевних мук автор вибудовує переважно ауру

другого плану в змісті твору – психологічні нариси, опис надзвичайних змін у

душевному світі голодуючих. Як зазначає М. Кудрявцев, «уміння через неповторні

індивідуальності показати людську масу в усій її багатогранності, глибокий

психологічний аналіз, філософське осмислення подій і фактів, оригінальна

метафорика – все це ріднить трагедійний епос Василя Барки з творами М.

Коцюбинського, зокрема з його повістю «Fata morgana» [10, c. 8].
Думки Мирона про чашу, про те, що прийде час, і «вийде вона із землі, і засяє»,

виростають у символ віри самого автора і його героя в непереборність правди й

неминучість її перемоги в майбутньому. Це передбачення збулося аж через тридцять

років після написання роману і через шістдесят – після голодомору.


Болючі роздуми Катранника про те, що коїть з ним голод, переростають у глибоке

авторське дослідження стану людської душі: «…Здається, душа вражена вся, мов

обдертий чорноклен, і перенесена в круг без сталих байдужих речей…Зробився ж,

мов собака. Дрібнички ранять. Він часом ладен був розридатися з ображеності і

набіглого болю…Чужою стала і немилою довколишність…Все відійшло від коренів, і

сама душа…Мов завалля якесь, де треба знайти хоч кусник поживності і вгасити

лютий зойк – не з звуків зойк, а з почуттів! – той, що терзає, як розпечене…вістря

крючка, вгородженого в єство, але невидного. В’ївся і створив недугу… «Як мені

втішити себе?» - відчаюється Мирон Данилович».
Болить і материнська душа Дарії Олександрівни, яка передчуває лихо. Вона не хоче

піддатися цим болям. Втіха коло дитини відгонить їх. Перемагаючи себе, мати

навчає дитину: «Терпи! Це годинами краще, ніж цілий вік хвалять». Вона й сама

терпить. Гасить гнів в обширі свого серця. Прикладів таких страждань і душевних

борінь у романі безліч. Сильні, місткі метафори і порівняння, вражаючі

несподівані деталі посилюють психологізм твору: «Наряджає доню: здається, то

власне серце, вибране з грудей, окремо радіти». Діти – найбільша радість у

матері, в сім’ї, на землі. І ось ця найбільша радість буде принесена в жертву

Жовтому князеві.
Підкресленню обширів людського горя, виведенню читача за межі страдницького

побуту сім’ї Катранників сприяють вставні новели, що постають як розповіді:

старого Гончара – про розстріл його синів; жінки у вагоні – про те, як

допитували й катували молоду матір, обливаючи на морозі водою; Калинчака – про

життєпис завідувача курорту Зінченка; колишньої селянки у місті – про померлого

чоловіка-активіста.


Ця ж роль відведена значною мірою й іншим позасюжетним елементам: пейзажам,

портретам, описам жителів і спустошених садиб, міських кварталів, вулиць і

залізничних станцій. Описи, як правило, стислі, але дуже виразні, насичені

сконденсованою образністю і символікою. Таким є зображення сільської церкви у

день її закриття: «Біла, як празниковий хліб. Оздобами і виступцями, карнизами і

щедрою ритмікою віконного рисунку окреслювалася в ранковій просвітленості». Цей

образ як світлість віри виступає контрастом до всієї похмурості і чорноти того

трагічного дня. Як це нагадує образ собору, змальованого О. Гончаром! Два

великих митці української людності, роз’єднані відстанню і умовами життя, майже

одночасно однаково думали, витворюючи символ віри і незнищенності власного

народу. На нашу думку, спільними в обох письменників є погляди на собор людської

душі: «Напасті ні тоді (в часи цезарів – Ю.Д.) не вгасили світильника церкви, ні

тепер не спроможні, хоч храмовий будинок сплюндрують.
- Здібні храмину тіла кожного з нас нищити, - сказав батюшка, - а душу вбити

безсилі, бо вічна».


Будь-який опис стає в автора відтіненням порухів людської душі, відображенням

його внутрішнього світу. Зимові пейзажі набувають символіки суцільного холоду і

замороженості в суспільстві: «Холодно і пустельно всюди. Сум обгортав душу серед

снігової порожнечі; здавалося, світ вихолоднів, як покинутий будинок. І

лихоманив істоту один клопіт: знайти їжу». Снігові пейзажі постають як видиво,

як марево, напівзабуття голодного селянина, сиплячи холод в його душу. Хуртовина

й зима довершують нещастя, закривши «землю з поживними корінцями». Сніг, як

похоронний саван, вкриває могилу бабусі: «Тепер гарна могилка; над нею тато

поставив хрест, що скоро теж зробився білий весь. Сніг лежить густий і чистий:

закрив і могилку, і сад , потім запорошив і шибку, до якої підступили вечірні

сутінки».
Характеризуючи членів родини Катранників, ми вже підкреслювали роль портретних

характеристик персонажів. І все ж у творі є особливо вражаючий, спільний портрет

зборених голодом менших дітей, виписаний як гнітюче узагальнення знівеченого

тоталітарною владою дитинства: «Діти снували сонними тінями від холодної печі до

вікон, звідти до дверей, і знов до печі, або лежали, схожі на пошесних. Дивно

примовкли. Нишком терплять, занепавши; мов сухі галузки, руки в них.

Підстаркуваті стали діти і поважні. Не всміхнуться. Тільки очима світять так

скорботно і так чудно, ніби до цього світу не приналежні. Не скаржаться на муку.

Тільки часто лягають ницьма, обличчям до подушечок, підібгавши коліна під груди…

Оленка на печі, Андрійко на полу, в куточку. Коли ж ляжуть рівно, знов корчаться

і перевертаються часто: дихати трудно».
Описи природи і спустошення сіл несуть у собі виразне ідейне навантаження:

раніше в селі «з-поміж дерев виглядали хатки, як білі горлиці,…чисті…і гарні:

раділи до блакиті вікнами, ніби очима.
А тепер – ні деревця ніде, ні тину, самі бур’яни. Хати розвалені: темніють

рештками коминів і стін.


Демонський смерч пройшов і вмить змінив оселю; з живої зробив мертву. Через те

чорний прапор – матерчастий чотирикутник, як пекельний знак, - сповіщає високо

на жердці, що вся оселя стала домовиною».
Особливе місце в романі відводиться образам-символам. Вони надають йому

стислості, алегоричності й багатоплановості, широти підтексту. Такими символами

є образ Жовтого князя, церковна чаша, крейдяна печатка місяця з зображенням

братовбивства, голодний кінь на прив’язі біля сільради. Віщим є сон, який

оповідає Дарії Олександрівні сусідка, тітка Ганна: «…Кожушанка передо мною; і не

видно, на чому висить…З ящірки зроблена, хоч і шерсть є, руденька-руденька, а

цього не бува на ящірці… Недобрий сон!». Так уже в кінці першого розділу з’являється

колір Жовтого князя (рудий). «В ящурину кожушанку, або ж нещастя, одягнуть», -

каже Дарія Олександрівна (і вгадує).
Символічною деталлю постає дзеркальце, яке вронила Дарія Олександрівна,

підносячи до уст уже померлого Мирона Даниловича. Воно «розбилося на два більші

куски і багато дрібних скалок…». Ця народна прикмета віщує недобре. Два великі

куски – це батьки, а дрібні – діти. Це смерть! Символічний образ смерті не

тільки Катранників, а й інших родин.
Символічною є фінальна сцена роману: осиротілий Андрійко, постоявши над

таємничим і святим місцем схову церковної чаші, «про огненну силу якої страшно

помислити», пішов степовою дорогою від села у пошуки рідної матері. А коли

оглянувся – «там, над скарбним місцем, підводилося полум’я… Палахкотливий стовп,

що розкидав свічення, мов громовиці, на всі напрямки в небозвід, прибрав обрис,

подібний до чаші, що сховали її селяни в чорнозем і нікому не відкрили її

таємниці, страшно помираючи одні за одними в приреченому колі». То сходило сонце.

Сонце віри і правди для Андрійка, народу і всієї землі.


Мовна палітра Василя Барки, як справедливо зауважує М. Жулинський, «надзвичайно

широка і різнобарвна, цілеспрямовано «нарощувана» власними словотворами, мовно

експериментальна і складна [6, c. 9]. Це в поезії. Але такою ж ми бачили її і в

романі «Жовтий князь». Письмо автора небагатослівне, скупе, а заодно містке.

Речення – складні, багатоступеневі, часто з різноінтонативними частинами, з

безліччю розділових знаків (нерідко авторських). Творча манера чимось нагадує

стиль А. Головка, а найбільше – В. Стефаника.
Мова персонажів народна, розмовна, яскрава і експресивна, по можливості

індивідуалізована. Разом з тим авторські неологізми і словотвори щедро

вкладаються в уста героїв: «партконоводство в столиці», «замаскованці з

інтернаціоналки», «партмішок і партзав’язка», антонімічні словоутворення зі

спільним коренем «хліботруди» і «хліботруси», «хлібодари» і «хлібобери» тощо.
Інколи звичайне слово поставлене автором в такий контекст, що набуває зовсім

нового значення. Такого зловісного значення набуває, наприклад, слово «вони»,

яким Дарія Олександрівна називає подумки весь чужий їй і всім сельчанам табір

насильників від влади: «вони сміються з її дитини», «вони сильніші», «вони

настроюють дітей проти її думки і волі», «їхнє зло щезне, а правда – ніколи».

Бабуся Харитина Григорівна, заставши розбій у дворі, «питає сина:


- Це – вони?
- Вони, мамо!»
Образи творяться за допомогою влучних, промовистих, часто метафоризованих

деталей: мама заквітчує доню, ніби «коронує зірками» зверх блідого лобика», коси

у Дарії Олександрівни нагадують «попіл від згорілого шовку», піджак у Катранника

«неозначимої сірості, як буває на старих стернях під час обложного дощу», «дядьки

принишкли: як, часом, соняшники під грозою», Отроходін викладає вимоги селянам,

«як на лезах».


Бачимо Барку як справжнього майстра рідного слова, що вміє піднести його колорит,

звучання і силу до світового рівня, засвідчити таку ж його невмирущість, як і

безсмертя народного духу.
Висновки
Роман Василя Барки «Жовтий князь» займає особливе місце в контексті українського

художнього слова про голодомор. Автор не тільки подав світові вражаючу картину

трагедії українського народу в 30-х роках ХХ століття, а й відтворив мужній і

страдницький образ цього народу, розкрив його моральну і духовну силу.

Письменник сам, як і народ, був мучеником, гнаним тоталітарною системою, і жив,

і воскрес, аби засвідчити, що з нами сталося, і, більше того, аби сказати про

своє бажання нашого поступу в майбутнє. Він переконливо довів: життя людини без

віри, без Христа осліплює і руйнує душу. Ідейний пафос цього без перебільшення

етапного в українській літературі твору сформульований автором у слові до

першого видання роману в Україні: «народ витерпів один з найвеличніших іспитів в

історії своїй – в нім подолав супротивника моральними силами і – висходячи вслід

своєму Спасителю на власну Голгофу: прийняти ніби хрещення огнем – у муках,

подібних хресним, через відданість своїй життєвій правді-вірі. Від неї не

відступив, воліючи гинути.


Тепер правда народна, як білий привид – в крові постає на весь зріст перед

людством, правда переможна: через страждання і саму смерть» [2,с.39].


Василь Барка – один із перших носіїв правди, як для українців, так і народів

світу. «Жовтий князь» у його довгому творчому житті став справжнім подвигом.

Важко не погодитися з висновком В. Абліцова, який пише: «Подібного романові В.Барки

«Жовтий князь» в українській літературі немає. Як немає і письменника, який би

так яскраво представив своєю творчістю інтелектуальні вияви української

духовності на тлі світової культури» [4,с.13].


Цінність роману полягає в тому, що в його основу покладено дійсні факти з життя,

українського народу 1932-1933рр., власні враження самого автора та спогади його

сучасників. Роман – це хроніка жахливого голоду в Україні від осені 1932 до жнив

1933року, а сім’я Катранників і село Кленоточі – тільки модель, через яку автор

перепустив усі події цієї страшної трагедії. Разом з тим образи родини, як і

інших персонажів, глибоко індивідуальні.


Сюжет і композиція роману гармонійно і доцільно вибудовані, багатоплановість

змісту органічно злита в єдиному потоці життя, чуттів і помислів героїв, їх

повсякденних борінь і страждань. Це твір не тільки про голод, але й арешти,

репресії, висилки людей за межі України, масові розстріли, спустошення осель і

цілих сіл. Це узагальнена й болюча правда про радянську тоталітарну систему

всебічний показ основної причини трагедії: поневолення України російської комуно-більшовицькою

імперією.
Поряд із головною проблемою твору-проблемою хліба, життя і смерті людей, на яку

звертають увагу більшість дослідників, виділяємо не менш важливі проблеми – віри,

чистоти і совісті людської душі, родинного виховання на основі народної етики й

моралі.
Роман засвідчує високий художній рівень, неповторний авторський стиль.

Зображенню трагедії в ньому підпорядковані всі мовно-художні та стилістичні

засоби. Твір насичений відступами, роздумами героїв, вставними новелами. У

романі значну роль виконують позасюжетні елементи, описи жителів і спустошених

садиб, міських кварталів, вулиць і залізничних станцій. Описи, як правило,

стислі, але дуже виразні, насичені образністю й символікою. Варто сказати і про

особливу роль образів-символів, які надають романові алегоричності широти

підтексту.
Мова персонажів яскрава й експресивна, індивідуалізована, багата на місткі

авторські неологізми та словотвори.


Василь Барка – справжній майстер рідного слова, вписав яскраву сторінку в

історію світового письменства, чим засвідчує невмирущість нашої мови й безсмертя

народного духу. У цьому полягає безперечний вклад митця в розвиток не тільки

української літератури ХХ ст., але й української літературної мови.


Список використаних джерел
1. Барка В. Жовтий князь. – К. 1991. ? 221 с.
2. Барка В. Поезія, Жовтий князь. – 2001. – 298 с.
3. Барка В. Автобіографія //Українське слово: Хрестоматія української
літератури та літературної критики ХХ ст. – К., 1993. – Кн.3.- С. 121-152.
4. Абліцов В. Василь Барка. Роман «Жовтий князь» // Голос України. –
1998. – 30січня. – С.13.
5. Багацька Л. Автор «Жовтого князя». Виповнилось 100 років від дня народження

письменника Василя Барки //Україна молода. – 2009. – 18 липня


6. Дроботько Н. Характеристика родини Катранників (за романом
Василя Барки «Жовтий князь» // Дивослово. – 2000. - №6. – С. 37-38.
7. Жулинський М. Він – із подвижників божих // Літературна Україна. - 1998. – 20

серпня. – С.9.


8. Жулинський М. Високий світоч віри: голодомор в Україні та роман «Жовтий князь»

Василя Барки. – К. – Педагогічна преса. – 2003.


9. Забарний О. Роман Василя Барки «Жовтий князь» // Дивослово. – 1996. - №10. –

С. 30-34.


10. Кіндрась К. Світ ловив його, та не спіймав// Всесвіт. – 2003. - №7/8.
11. Князев Н. Специфіка мови роману Василя Барки «Жовтий князь»// Дивослово. –

1998. - №3. – С.29-32.


12. Ковальчук О. Голгофа України: роман «Жовтий князь» Василя Барки та «Сад

Гетсиманський» Івана Багряного. – Ніжинський державний педінститут ім. М. Гоголя.

– Ніжин. – 1995. – 17с.
13. Колективізація і голодомор на Україні 1932-1933. – К., 1992.
14. Корсун Л. Я щасливий, бо маю Божу поміч написати твори, про які
мріяв // Літературна Україна. – 1996. – 21 квітня. – С. 7.
15. Кудрявцев М. Холокост -33 в художніх інтерпретаціях // Дивослово. - 1999. -

№9. – С.7-10.


16. Логвиненко О. На відстані у 37 літ // Літературна Україна. – 1998. –
5 лютого. – С. 7.
17. Мисливець Н. Художнє осмислення трагедії народу (голодомору 1933р.) у романі

Василя Барки «Жовтий князь»// Література та культура Полісся. – 1997.


18. Мовчан Р. Український лірник на американській землі // Дивослово. – 1998.- №7.

– С.2-5.


19. Мовчан Р. «Жовтий князь» Василя Барки // Дивослово. – 2002. - №3.- С.44-49.

- №4 С.21-25.


20. Овсієнко Н. Чорна сповідь моєї вітчизни (урок – психологічне дослідження

роману Василя Барки «Жовтий князь») // Дивослово. – 2008. - №7. – С.9-12.


21. Орлюк Я. Василь Барка і його роман «Жовтий князь»// Дивослово. –
2000. - №6. – С.34-36.
22. Сверстюк. Є. Поет, філософ, самітник // Слово і час. – 1993.- №3.-С.32-35.
23. Смірнов С. Творчість Василя Барки – світоча української літератури ХХст. –

Львів. – 1999.- 145с.


24. Степовик Д. Глей Спей Василя Барки // Літературна Україна. – 1998. – 8серпня.-

С.5.
25. Тельчарова В. Життєві основи роману Василя Барки «Жовтий князь» // Дивослово.

– 2000. - №6. – С.31-33.
26. Янько Л. Повернення «Жовтого князя» Василя Барки // Вечірній Київ. – 2000. –

12 лютого.- С. 6.



Банк рефератів: http://textreferat.com.ua
Завантажено з http://textreferat.com.ua/referat2.php?id=16535

Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка