Публій Вергілій (Марон)



Сторінка1/28
Дата конвертації21.12.2018
Розмір3.78 Mb.
ТипКнига
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   28

Публій Вергілій (Марон)

Енеїда
КНИГА ПЕРША


Енеїв флот, що від берегів Трої прямує до Італії, настигає буря, наслана богинею Юноною. Але бог Нептун рятує троянців з рештками їх кораблів, і вони щасливо виходять на африканське узбережжя. Заспокоюючи матір Енея, богиню Венеру, Юпітер запевняє її, що доля Енея і слава його потомства залишаться незмінними; він посилає бога Меркурія до тірійців, щоб прихилити їх до троян. Венера з’являється Енеєві і розповідає йому про Карфаген і царицю Дідону. Еней прибуває до Карфагена і оглядає місто й храм. Дідона гостинно приймає Енея та його супутників. Еней посилає по свого сина Іула. Щоб викликати в Дідони любов до Енея, Венера підміняє його сина Купідоном. Урочиста учта у Дідони на честь Енея.

1] [1]Ратні боріння й героя вславляю, що перший із Трої,

2] Долею гнаний, прибув до Італії, в землі лавінські[2].

3] Довго всевишня по суші і морю ним кидала сила,

4] Бо невблаганна у гніві Юнона була безпощадна.

5] Досить натерпівся він у війні, поки місто поставив,

6] Переселивши у Лацій богів, звідки рід був латинський,

7] Родоначальники Альби й мури походили Рима[3].

8] Музо, про всі ті причини згадай нам, чию він образив

9] Волю божисту і що так царицю богів осмутило,

10] Що навіть мужа такого побожного змусила стільки

11] Витерпіть бід і пригод; чи такі вже боги невблаганні?

12] Місто старинне було, Карфаген, поселенці тірійські[4]

13] Там оселились, далеко навпроти Італії й гирла

14] Тібру; було воно повне багатств і до бою завзяте.

15] Місто те, кажуть, Юнона найбільше з усіх полюбила,

16] Більше ніж Самос. Тут зброя її, тут її колісниця,

17] Тут, якщо доля дозволить, і влада над світом найвища

18] Має постати, — вона і тоді вже про це турбувалась.

19] Чула, одначе, нащадки такі із троянської крові

20] Вийдуть, що вирвуть колись із корінням твердині тірійські[5],

21] Вийде й народ відтіля, цар могутній, в боях переможець,

22] Лівії всій на загибель: цю нитку вже випряли парки.

23] З острахом, щоб не збулось це, Сатурнія ще й пригадала

24] Давню війну, що вела біля Трої за любих аргейців[6].

25] Ще не затерлись-бо в пам’яті й гніву причини, жорстокий

26] Біль не ущух, у серці десь тліли й про присуд Парісів[7]

27] Згадка, і жаль за зневагу краси; й те ненависне плем’я,

28] Й шана, яку Ганімед тепер має[8]. За все це горіла

29] Гнівом важким до троянців, що скрізь їх морями носило,

30] Тих, що данайці іще не добили й Ахілл невблаганний

31] Не докінчив. Не впускала їх довго у Лацій, і довгі

32] Роки ще, долею гнані, вони десь морями блукали.

33] Стільки зусиль було треба, щоб римський народ утворити!

34] Ледве земля сікулійська з очей у них зникнути встигла[9]

35] Й спінені хвилі солоні вони уже різали міддю,

36] В серці своєму Юнона, предвічну ховаючи рану,

37] Так розважала: «То я, переможена, діло облишу

38] Вже розпочате? І не боронитиму я уступити

39] В край італійський цареві тевкрійців з тієї причини

40] Тільки, що фатум не хоче? Паллада могла цей спалити

41] Флот весь аргейців, а їх потопити у морі, хоч винен

42] Був лиш Ойлеїв Аякс біснуватий? Сама вона з хмари

43] Кинула Зевсів бистрий вогонь і розкидала судна,

44] Збурила хвилі вітрами й вогнем, що у грудях пробитих

45] Палахкотів, закрутила й на скелю стрімку настромила.

46] Я ж, яка величаюся тим, що цариця я божа,

47] Зевсова жінка й сестра, із одним лише плем’ям воюю

48] Стільки вже років. Чи хто іще схоче вклонитись Юноні

49] І принести на жертовнику їй свою жертву благальну?»

50] Так розважала Юнона у серці, розлюченім гнівом,

51] І прибула в буревіїв країну, де Австер шаліє,

52] В землю еольську. Еол тут, в просторій печері замкнувши

53] Буйні вітри й буревії шумкі, владарює над ними,

54] В диби заковує, в вежі саджає; вони ж із досади

55] Так у склепіннях гори гомонять, що аж гори лунають

56] Гомоном дужим. А зверху Еол, у твердині засівши,

57] Берло тримає в руках, і вгамовує буйність, і гнів їх

58] Здержує. А не робив би того, то моря всі, і землю,

59] Й небо високе б зірвали й світами несли буревії.

60] Батько могутній, проте, побоявся цього і в печерах

61] Темних замкнув їх, ще й гір нагромадив високих ізверху,

62] Й дав їх під владу царя, який за твердим би законом

63] Міцно тримать їх умів, попускаючи віжки, як треба.

64] Цими словами з благанням звернулась до нього Юнона:

65] «Батько богів, всього роду людського володар, Еоле,

66] Дав тобі владу вгамовувать хвилі, їх вітром здіймати.

67] Плем’я, вороже мені, вже пливе по Тірренському морю

68] Й Трою везе до Італії й здоланих в битві пенатів.

69] Дай же силу вітрам, потопи кораблі їх в пучині

70] Чи розжени їх урозтіч, все море вкриваючи трупом.

71] Двічі по семеро німф є у мене, краси чарівної;

72] Найчарівніша на вроду, проте, серед них Дейопея, —

73] Шлюбом з тобою її поєднаю, признаю твоєю,

74] Щоб за велику цю послугу вічно жила біля тебе,

75] Хай ощасливить тебе вона, батька, потомством хорошим».

76] В відповідь мовить Еол: «Твоя лиш турбота, царице,

77] Знати, чого побажать, а мені лише те, що велиш ти,

78] Треба здійсняти. Цю владу мені ти даєш, та єднаєш

79] Ласку Юпітера, й змогу даєш на бенкетах бувати

80] Разом з богами, і робиш володарем хмар буревійних».

81] Так він промовивши, берло в руках обернув і ним збоку

82] Гримнув у гору порожню; й вітри, наче в лавах загони,

83] Мчаться туди, де їм вихід дали; й суходолом спочатку

84] Вихром гуляють, припали до моря, в основах ворушать.

85] Разом і Евр, і Нот полетіли, й на зливи багатий

86] Африк, і хвилі великі до берега котять. Лунають

87] Крики мужів, і линви скриплять. Несподівані хмари

88] Тевкрам і небо, і день уже з-перед очей виривають.

89] Ніч уже чорна на море злягла. Загриміло склепіння

90] Неба, і блискавки густо в ефірі мигають, кругом все

91] Смертю на місці мужам грозить очевидною. Зразу ж

92] Сили позбувся Еней, весь потом холодним облився;

93] Тяжко зітхає і, руки обидві до неба піднісши,

94] Мовить такими словами: «Сто раз щасливіші герої,

95] Що під високими мурами Трої їм вмерти судилось,

96] Перед очима батьків їх. О ти, наймужніший з данайців,

97] Сину Тідея, чом на Ілійських полях не загинув[10]

98] Я від твоєї правиці? Чом дух не віддав, де суворий

99] Гектор поліг, повалений ратищем внука Еака,

100] Де Сарпедон ліг могутній і де Сімоентова хвиля

101] Стільки шоломів купає, й щитів, і трупів героїв!»

102] Ще він не вимовив слів цих, як з півночі вихор із свистом

103] Бурею злинув, вітрила ударив, зняв хвилю до неба.

104] Тріснули весла, судно закрутилось і стануло диба.

105] Ось насувається зверху гора водяна прямовисна;

106] Ті аж на гребні зависли, а тим, розступаючись, хвиля

107] Дно показала, а там і пісок з глибини вивертає.

108] Три кораблі здужав Нот і метнув їх на скелі підводні;

109] В хвилях вони там стирчать, — вівтарями їх звуть італійці, —

110] Мов велетенський під плесом хребет. Три на скелі стрімчасті

111] Евр під мілини зіпхнув піскові, що аж жалко дивитись;

112] Прірву загачує ними, піском обгортає навколо.

113] Той корабель, що ним вірний Оронт із лікійцями їхав,

114] Перед очима Енея хвиля морська велетенська

115] Б’є у корму, і пірнув стрімголов, у безодню скотившись.

116] Збитий керманич; аж тричі судном закрутила на місці

117] Хвиля рвучка, і бездонна пучина його поглинула.

118] Зрідка спливали в безмежнім просторі крутої безодні

119] Зброя мужів, і бервена, й багатства троянські на хвилях.

120] Вже і міцне Ільйонея судно, і героя Ахата,

121] Й те, що ним плинув Абант і що плинув Алет староденний,

122] Буря змогла; усі скріплення палуби зовсім ослабли,

123] Шпари відкрились і воду ворожу до себе приймають.

124] Але Нептун запримітив тим часом, що море заграло

125] І зашуміло могутнє, що пущено бурю й на дні вже

126] Зрушились води стоячі. Ображений тяжко, із моря

127] Виглянув і понад хвилі підняв він спокійне обличчя.

128] Бачить, що флот Енеїв по цілому морю розбитий,

129] Валиться море і небо, здається, уже на троянців.

130] І перед братом не вкрилися хитрість і підступ Юнони.

131] Кличе він Евра й Зефіра до себе і так до них мовить:

132] «Так-то вже вашого роду пиха завела вас далеко?

133] Ви лиш вітри, а посміли без волі моєї й наказу

134] Небо змішати з землею і горами хвилі підняти?

135] Ось я вам! Зараз же швидко приборкайте хвилі кипучі.

136] Потім уже не таку вам покуту завдам за провину.

137] Гей же, рушайте мерщій і вашому панові мовте,

138] Що не йому над морями знак влади — цей грізний тризубець —

139] Доля дала, а мені. Хай дикі тримає він скелі,

140] Ваші, Евре, оселі, Еол хай бундючиться там же;

141] Там, в тих хоромах, нехай у в’язниці вітрів він царює».

142] Так він промовив; та скорше, ніж слово сказав, заспокоїв

143] Збурене море, розвіяв згромаджені хмари і сонце

144] Викотив знову на небо. І вже Кімотоя з Трітоном

145] Судна із гострої скелі, що сили їм стало, стягають.

146] Сам він тризубцем підважує, сам і піски розгортає,

147] Море вгамовує й їде по хвилях в легкій колісниці.

148] Так-то бува, як великий народ забунтується часом:

149] Чернь безугавно лютує, і вже смолоскипи літають,

150] Гостре каміння летить, а зброєю лютість кермує.

151] Мужа, проте, як побачать, що в них у пошані великій, —

152] Має-бо він і заслуги, — то змовкнуть, щоб слухати пильно;

153] Грає на їх почуттях він словами і гнів їх гамує.

154] Так увесь гомін на морі затих, коли батько поглянув

155] Ген понад хвилі, проїхав по чистопогідному небі:

156] Кіньми правує до бігу, мов льоту, й відпружує віжки.

157] Втомлені люди Енея прямують шляхом своїм просто,

158] Де побережжя найближчі; і так у Лівійську країну

159] Ідуть. Там глибоко затишок є в узбережжі, там пристань

160] Острів своїми зробив берегами, бо кожна там хвиля,

161] Ринучи з моря, об них розіб’ється й, роздвоєна, круто

162] Знов повертається. Зліва і справа великі там скелі;

163] Небу грозять їх вершини високі; внизу ж попід ними

164] Води спокійні мовчать. Ліси мерехтять доокола,

165] Темні там тіні простелює гай таємничий. З другого

166] Боку печера, в ній скелі звисають; вода там солодка.

167] Викуті крісла у камені дикому — німф то домівка.

168] В цьому-то місці знеможені судна не треба в’язати

169] Линвами, ні прикріпляти, вбиваючи якір зубатий.

170] Тут-то Еней, ледь із цілого флоту сім суден зібравши,

171] З ними спинився. Троянці, що так за землею стужились,

172] Вийшли на берег. Пісками ідуть, що такі їм жадані,

173] На узбережжі, від солі вологі, в утомі лягають.

174] З кременю іскру Ахат тоді креше й, вогонь перейнявши

175] В листя сухе та в поживу ще й хмизу додавши, із труту

176] Полум’я так добуває. Давай тоді блага Церери,

177] Вимоклі в хвилях, виймать, витягать все Церери знаряддя.

178] Втомлені, все ж починають сушити врятоване збіжжя

179] Понад багаттям горючим і тут же на жорнах молоти.

180] Вгору на скелю тим часом виходить Еней і довкола

181] Вже поглядає на море широке, чи, може, Антея

182] Де не побачить, як вітер ним кида, або двоєрядні

183] Судна фрігійські; чи Капія вгледить, або на кормі де

184] Високо зброю Каїка[11]: ніде ні суденця не видно.

185] Бачив, проте, як блукали три олені на узбережжі,

186] Де, пасучися, по долах тягнулися ззаду за ними

187] Череди цілі. Спинившись, лука схопив він і стріли

188] Бистрі, що завжди для нього підносив Ахат його вірний.

189] Спершу убив вожаїв, що несли свої голови гордо,

190] Вмаєні, наче галуззям, рогами; а потім стріляє

191] В череду і заганяє, розбиту, в гущавину лісу.

192] І не раніш перестав він, аж доки сім туш здоровенних

193] Склав на землі переможно, і кількість убитих зрівняв він

194] З суден числом. Тоді звідти на пристань вертається й ділить

195] Друзям усім. Також вина ті ділить, що ними гостинний

196] Жбани наповнив Ацест на Трінакрії й дав на прощання,

197] І потішає серця їх скорботні такими словами:

198] «Друзі мої, у житті ми не перший раз бачимо лихо,

199] В тяжчій бували біді, але, дасть бог, і ця закінчиться.

200] В гирлі були ви скаженої Сцілли, між скелі гримучі

201] Йшли ви, вам добре й циклопові бескети знані. Бадьорі,

202] Острах усякий від себе женіть, і журбу, й боягузтво!

203] Може, колись і про це все приємно нам буде згадати.

204] Стільки пригод перебувши і стільки напастей зазнавши,

205] Всі ми прямуємо в Лацій тепер, де нам доля вказала

206] Мирну оселю: Троянській державі там слід відновитись;

207] Отже, держіться й себе бережіть для часів щасливіших».

208] Так він сказав; і хоч смуток великий в’ялив його серце,

209] Очі промінням надії палали, біль глибоко в грудях

210] Крив він. А друзі взялися за здобич, бенкет готувати.

211] Шкуру стягають з хребетних кісток, оббіловують м’язи;

212] Інші рубають в куски й на рожни ще дрижачі встромляють,

213] Ті казани розставляють на березі й, ватру розклавши,

214] Сили тоді підкріпляють їдою, й розлігшись на зелах,

215] Вакхом старим[12] догоджають собі й дичиною смачною.

216] А як прогнали бенкетом цим голод і посуд відклали,

217] Втрачених друзів пригадувать стали в розмові сердечній;

218] Мають надію й бояться, чи вірити можна, що справді

219] Десь уціліли, чи згинули й більше уже не озвуться.

220] Благочестивий Еней особливо оплакує гірко

221] Втрату Оронта палкого, й пригоду Аміка, й жорстоку

222] Лікову долю, оплакує Гія й Клоанта, героїв.

223] Вже закінчили той плач, як Юпітер з високого неба

224] Глянув на море, вітрилами вкрите, й на землю — підніжок,

225] І побережжя, й народи довкола, й на самому небі

226] Став нагорі, й свої очі звернув на державу Лівійську.

227] Справами цими в ще більшому смутку бентежить Венера

228] Серце своє, умивається слізьми гіркими й до нього

229] Так промовляє: «В руках твоїх доля навіки і людська,

230] Й божа, ти громом страшиш, — але чим, проте, міг провинитись

231] Перед тобою Еней мій і чим провинились троянці,

232] Що, хоч натерпілись стільки біди, а й нині закритий,

233] Світ весь стоїть перед ними; а все це Італії ради!

234] Ти ж обіцяв, що то римляни, певно, по довгих сторіччях

235] Вийдуть із Трої, що звідти, із крові ожилої Тевкра,

236] Встануть владики, які самодержцями будуть на землях

237] Всіх і морях. Чом нині змінив ти це рішення, батьку?

238] Правду сказавши, я цим хоч втішалась, згадавши нещасну

239] Трої руїну, і доброю долею злу розважала.

240] Нині ті самі нещастя, по злигоднях всіх перебутих,

241] Ринуть на тих же героїв, — коли ж буде край тим нещастям,

242] Царю великий? Тож міг Антенор, із загонів ахейських

243] Вирвавшись, аж в Іллірійську затоку проникнуть безпечно,

244] В глиб до держави лібурнів дістатись, Тімавські джерела

245] Переплисти міг, де дев’ять струмків із гори випливає;

246] Море тут вклинилось в сушу, й прибої по полю лунають.

247] Побудував саме тут він місто Патавій, і тевкрів

248] Там оселив, і народ сам назвав, владу Трої ствердивши,

249] І в благодатному мирі спокійно тепер почиває.

250] Ми ж, твоє плем’я, що хочеш в палати небесні забрати,

251] Всі кораблі погубивши, — нечувано! — з гніву одної

252] Гинемо, і до земель італійських впустить нас не хочуть.

253] Дяка така за побожність? Чи так ти нам берло вертаєш?»

254] Батько богів і людей на слова ці всміхнувся до неї —

255] Усмішка та і прояснює небо, й вгамовує бурі —

256] Доньку цілує привітно і так промовляє до неї:

257] «Ти, Кітереє, не бійся, бо доля твого покоління

258] Буде незмінна: ще місто побачиш і мури лавінські,

259] Що обіцяв я, й прославиш великого духом Енея,

260] В небо до зір його візьмеш; мої постанови незмінні.

261] Він то — скажу тобі це, щоб журба твого серця не гризла,

262] Все те точніше розкрию й завісу здійму я із долі —

263] Він то вестиме в Італії війни великі, народи

264] Буйні розгромить, закони мужам дасть і мури поставить, —

265] Поки три рази в латинян царем його літо зустріне

266] І завітає тричі зима до побитих рутулів.

267] Потім Асканій, хлопчина, що нині Іулом зоветься, —

268] Іл називався він, поки стояла Ілійська держава[13] —

269] Тридцять довжезних кругів часових, що їх місяцем мірять,

270] Владою сповнить своєю й з Лавінія берло державне

271] Перенесе, і могутністю мурів зміцнить Альба-Лонгу.

272] Тричі по сто літ там влада державна належати буде

273] Племені Гектора[14], поки аж Ілія, славна цариця

274] Й жриця[15], від Марсавагітна, потомків-близнят не породить.

275] Потім вже Ромул, вовчиці-живительки жовтим кожухом

276] Вигрітий, далі продовжить цей рід; це ж він мавортійські

277] Мури збудує і римлян назве ім’ям своїм власним.

278] Їм не кладу я границь, не значу я часу їх владанню;

279] Владу даю їм без меж. Та ще навіть злостива Юнона,

280] Та, що і море, і небо, і землю наповнює жахом,

281] Змінить на краще свій задум, сприятиме спільно зі мною

282] Римлянам, цілого світу владикам, народові в тогах[16].

283] Так призволяю я: по очисних п’ятиріччях численних

284] Прийде той час, коли рід Ассарака і Фтію, й Мікени

285] Славні у рабство повергне і владу свою установить

286] Над переможеним Аргосом. З гожого племені Трої

287] Цезар[17] народиться; дасть океан він межею державі,

288] Славі дасть межами зорі; він сам, по Іулі великім,

289] Юлій ім’я успадкує. Колись його в щасті на небі

290] Будеш приймати з трофеями Сходу[18]. Обіти складати

291] Будуть йому. І жорстокі віки злагідніють, скінчаться

292] Війни. І Вірність поштива, і Веста, й Квірін з своїм братом

293] Ремом закони встановлять. Залізними скобами міцно

294] Замкнені будуть жахливі ворота Війни[19], а за ними

295] Сяде Шаленість ворожа на зброї страшній, в неї руки

296] Скуті в сто ретязів мідних і паща ревтиме кривава».

297] Так промовляє і сина шле Майї[20] із неба, щоб землі

298] Й замки нові карфагенські відкрились для тевкрів гостинно,

299] В край щоб впустити їх не боронила Дідона, яка ще

300] Долі не знає. Меркурій негайно злетів у повітря,

301] Крильми веслуючи, й швидко з’явився в Лівійській країні.

302] Виконав зразу ж наказ. І послухали бога пунійці,

303] Дикість сердець злагідніла. Цариця сама, в тій же хвилі,

304] В серці своєму ласкавість до тевкрів відчула й прихильність.

305] Ночі тієї побожний Еней роздумував довго;

306] Й тільки-но день благодійний настав, як він вирішив вийти,

307] Щоб дослідити незнані місця узбережжя, де вітром

308] Загнані вийшли вони, — хто живе тут — чи люди, чи звірі,

309] Пустку-бо бачить навколо, щоб друзям міг все розказати.

310] Флот заховав під склепінням лісів, де скелі звисають,

311] В пітьмі гіллястих дерев, в їх зловісній тіні його скривши.

312] Сам же, Ахата лише за товариша взявши й два списи

313] В руку, пішов, тільки леза широкі залізні блищали.

314] Як переходив він Гай, перейшла йому мати дорогу;

315] Так виглядала з лиця і одіння, так зброю тримала,

316] Нібито дівчина з Спарти або Гарпаліка фракійська,

317] Що в перегони із Гебром швидким виступає на конях.

318] Так, як це роблять мисливці, повісила лук через плечі

319] Зручний і коси на вітер пустила. Одіння хвилясте

320] Так пов’язала вузлом, що аж видно коліно, і перша:

321] «Гей, юнаки, — до них мовить, — скажіть, чи не бачили часом

322] Тут однієї з мого товариства, яка випадково

323] З сагайдаком через плечі пройшла тут, — з плямистої рисі

324] Шкура на ній, — може, з криком погналась за спіненим вепром?»

325] Так Венера сказала. А син їй Венерин промовив:

326] «Ні, не чував я її й не бачив твоєї посестри,

327] Діво, чи як тебе звати? Безсмертне-бо в тебе обличчя

328] Й голос нелюдський; ти, певно, богиня, сестра Аполлона?

329] Може, із німф ти одна? Та бувай нам на руку щаслива,

330] Хто б не була; поможи нам в біді, розкажи нам ласкаво,

331] Небо яке це над нами і світу в якій ми частині?

332] Ми тут блукаємо й зовсім не знаємо краю й народу;

333] Вітер сюди нас завіяв, розбурхане море загнало;

334] Наша правиця пожертву багату складе на вівтар твій».

335] «Я не достойна такої великої честі, — Венера

336] Мовить, — є звичай в тірійських дівчат сагайдаки носити

337] І пурпуровим котурном[21] обв’язувать високо ногу.

338] Бачиш Пунійську державу тірійців, Агенора місто.

339] Землі, проте, це лівійські: народ у війні непоборний.

340] Владу тут має Дідона, що з тірського міста походить,

341] Втікши від рідного брата. Тут кривда велика і повість

342] Довга про це; розкажу вам лише найважливіші речі:

343] Був чоловіком у неї Сіхей; із усіх фінікійців

344] Він найбагатший на золото був і закоханий дуже

345] В цю безталанну. Дав дівчину батько йому непорочну,

346] Першу дружину. В тірськім краю тоді брат її рідний

347] Пігмаліон володарив, — у лютім злочинстві всіх інших

348] Він перевищив. Між ними зчинилась страшна ворожнеча.

349] При вівтарі нечестивець підступно Сіхея залізом

350] Тайно убив, свій жадобою золота ум засліпивши;

351] Про сестрине він кохання не дбає, й затаює довго

352] Злочин підступний, і, марних надій даючи їй багато,

353] Просто глузує з кохання сестри. Та у сні чоловік їй,

354] Ще не похований доти, з’явився. Поблідле обличчя

355] В страху піднісши, жахливий вівтар і залізом пробиті

356] Груди відкрив він і злочин таємний в сім’ї роз’яснив їй.

357] Радить тікати мерщій, покинути рідну країну.

358] Щоб удалася ця втеча, вказав їй, де скарби укрито,

359] Де під землею вага незміренна і золота, й срібла.

360] Вражена всім цим Дідона і друзів єднає, і втечу

361] З ними готує. Зійшлися всі ті, що шалена ненависть

362] В них до тирана була або жах був безмежний. Забравши

363] Всі кораблі, що на той час готові були, насипають

364] Золота повно, везуть через море багатство скупого

365] Пігмаліона, — вождем у них жінка. Добились до місця,

366] Де нині мури великі й нова карфагенська твердиня

367] Виросла, й землю купили, — від способу куплі тієї

368] Бірсою зветься, бо стільки купили, як може зайняти

369] Шкура вола. Але ви що за люди, прийшли із якого

370] Краю? Куди вам дорога?» На ці запитання герой наш

371] Відповідає, зітхнувши, а мова з дна серця виходить:

372] «О богине, коли б розповів я з самого початку

373] Й час якби в тебе знайшовся нещасть наших слухати повість,



Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   28


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка