Публіцистичний стиль у системі функціональних стилів



Скачати 474.43 Kb.
Сторінка1/2
Дата конвертації14.01.2018
Розмір474.43 Kb.
  1   2


МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ОДЕСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМ. І.І.МЕЧНИКОВА

ФАКУЛЬТЕТ РОМАНО-ГЕРМАНСЬКОЇ ФІЛОЛОГІЇ

КАФЕДРА ТЕОРЕТИЧНОЇ І ПРИКЛАДНОЇ ФОНЕТИКИ АНГЛІЙСЬКОЇ МОВИ

ФАХОВА РОБОТА



Мовленнєві засоби створення експресивності в текстах публіцистичного стилю
Студентки 4 курсу

англійського відділення


АЛІЄВОЇ НАТАЛІЇ

Науковий керівник

к.ф.н., доц. Н.О. Бігунова
Рецензент –

к.ф.н., доц. МАЛІК Т.Г.




Рекомендовано до захисту

протокол №..............засідання

кафедри теоретичної і прикладної фонетики англійської мови від ".........".................2007 р.

Завідувач кафедри к.ф.н, доцент Григорян Н.Р. ......................................






Захищена на засіданні ДЕК

".........."............................2007 р.

протокол №..............................

...................................................

(підпис)

Одеса


2007

ЗМІСТ

ВСТУП ....................................................................................................................3

РОЗДІЛ 1. ОРАТОРСЬКА ПРОМОВА: ПІДХОДИ ДО ВИВЧЕННЯ

1.1 Публіцистичний стиль у системі функціональних стилів ……..…….….…6

1.2 Ораторська мова і мистецтво риторики .........................................................8
РОЗДІЛ 2. ЛЕКСИЧНІ, ГРАМАТИЧНІ ТА ІНТОНАЦІЙНІ ЗАСОБИ СТВОРЕННЯ ЕКСПРЕСИВНОСТІ ПУБЛІЦИСТИЧНОГО МОВЛЕННЯ

2.1 Категорія експресивності……………………………………….…….…..…15

2.2 Граматичні засоби створення експресивності…………………………..…19

2.3 Лексичні засоби створення експресивності…………………………..……22

2.4 Iнтонацiйнi засоби створення експресивності……………………….….....24
РОЗДІЛ 3. РЕЗУЛЬТАТИ АУДИТОРСЬКОГО ДОСЛІДЖЕННЯ ІНТОНАЦІЙНИХ ЗАСОБІВ СТВОРЕННЯ ЕКСПРЕСИВНОСТІ

3.1 Методика аудиторського дослідження .........................................................29

3.2 Результати аудиторського аналізу ................................................................30
ВИСНОВКИ …………………………………………………………………......37
БІБЛІОГРАФІЯ ………………………………………………………………….40
ВСТУП

Дана фахова робота присвячена дослідженню лексичних, граматичних та інтонаційних засобів створення експресивності мовлення в текстах публіцистичного стилю.

Публіцистичний стиль мови є функціональним різновидом літературної мови і широко застосуються в різних сферах суспільного життя: у газетах і журналах, на телебаченні і радіо, в публічних політичних виступах, в діяльності партій і суспільних об'єднань. Сюди ж слід додати політичну літературу для масового читача і документальне кіно.

Актуальність роботи. Стилістичне оформлення публіцистичних текстів останніми роками змінюється. Спрямованість мови публіцистики до масової і різнорідній аудиторії, необхідність дії на яку пов'язана з пошуками експресивних засобів виразу і якісні зміни у сфері сучасних засобів масової інформації (ЗМІ), а саме тенденція до розмовної і прагнення до непрямої дії (а не до прямолінійного чорно-білого зіставлення), дозволяють використовувати повною мірою словотворчий та фразеологічний потенціал мови і словотворчий потенціал авторів для максимальної дії на читацьку аудиторію, беручи участь, тим самим, у формуванні і розвитку мовного смаку і зміні суспільної свідомості.

Вперше елементи теорії експресивності в лінгвістиці з'явилися в кінці XIX в. у роботах А.А.Потебни і Ж.Вандриеса. Ці дослідники зв'язували експресивність з афективністтю. Пізніше К.О.Эрдман виділяв у якості додаткового компоненту значення слова «побічний сенс», що відповідає сучасному уявленню про експресивність. Особливий інтерес до експресивності прокинувся до середини ХХ в. (монографії Ш.Балли, Я.Зимы, В.А.Звегинцева, А.И.Ефимова, статті Е.М.Галкиной-Федорук, Л.М.Васильева і багатьох інших дослідників, в яких було продовжено теоретичне осмислення категорії експресивності).

Огляд лінгвістичної літератури, в якій досліджується експресивність як лінгвістичне явище, дає можливість виділити три тенденції в підході до визначення засобів, що створюють експресивний ефект.

Перша – поширена в стилістичних роботах. Згідно цій точці зору смисловою домінантою, що створює експресивний ефект, є характеристика умов спілкування, яка виражається в різного роду стилістичних регістрах, у функціонально-стилістичній тональності і т.п. Оскільки значущість емоційно-оцінювальних сигналів очевидна, представники цієї тенденції відносять їх до «додаткової» смислової інформації, співвідносної з властивостями реалії, що позначається, а не з соціально-мовними і нормативними параметрами спілкування (Степанов, 1965; Скребнев, 1975; Долинин, 1978; Винокур, 1980; і ін.).

Друга тенденція пов'язана з прагненням підвести емоційну домінанту під всю лексику, яка якоюсь мірою не є нейтральною, і тим самим, представляє інтерес для стилістики (Шаховский, 1984; Никитин, 1983). Представники цього напряму прагнуть в першу чергу виявляти різні типи «емоційних значень», починаючи від вигуків і афективів і закінчуючи тим, що прийнято називати експресивно забарвленою лексикою, механізми створення самої емоційність і стилістичного забарвлення не так важливі для них. Стилістичний ефект розглядається ними або як інгерентний компонент емоційності або як адгерентний, такий, що виникає в тексті.

Третя тенденція характеризується комплексним підходом до проблеми експресивності (Черемисина, 1977; Лукьянова, 1986; Федоров, 1969 і ін.). У цьому напрямку намічається прагнення виявити типи змістової інформації, що створюють експресивність-образність, емоційне і експресивне забарвлення значень, а також їх стилістичну значущість, яки інтерпретуються як особливий експресивний пласт в значенні слів, доповнюючий денотативне значення.

Таким чином, підходи до визначення категорії експресивності не відрізняються одноманітністю.

Метою даної роботи є визначення лінгвістичних засобів реалізації експресивності ораторської мови.

Поставлена мета визначила рішення наступних задач:



  • Визначення категорії експресивності,

  • Визначення особливості ораторської мови,

  • Визначення синтаксичних, лексичних, інтонаційних засобів створення експресивності в мові Т. Блера.

Матеріалом дослідження послужила мова Т. Блера, присвячена подіям в Америці 11 вересня, тривалістю 14 хвилин.

Структура роботи: ця робота складається зі вступу, трьох розділів, Висновків і Бібліографії.

У Вступі виділяється матеріал дослідження, визначається його актуальність, мета, завдання, формуються основні положення, які виносяться на захист.

У першому розділі, “Ораторська промова: підходи до вивчення”, розглядається ораторська мова в системі функціональних стилів, а також мистецтво риторики.

У другому розділі, “Лексичні, граматичні та інтонаційні засобі створення експресивності публіцистичного мовлення”, представлені результати нашого дослідження на матеріалі мови Т. Блера: визначається категорія експресивності, а також лексичні, граматичні і інтонаційні засоби створення експресивності, використовані Т. Блером в своїй промові, присвяченій подіям в Америці 11 вересня.

У третьому розділі, “Результати аудиторського дослідження інтонаційних засобів створення експресивності ”, представлені результати аудиторського аналізу інтонаційних характеристик експресивного мовлення Т. Блера.

У Висновках узагальнюються результати дослідження.

У бібліографії міститься список використаної наукової літератури, який містить 64 позицій.
РОЗДІЛ 1

ОРАТОРСЬКА ПРОМОВА: ПІДХОДИ ДО ВИВЧЕННЯ
1.1 Публіцистичний стиль у системі функціональних стилів

Слово «стиль» іде своїми коренями в древні часи. Воно було запозичено європейськими мовами з латинського, "stylos" позначало інструмент, зроблений з чи металу кісти, і використовуваний для листа на воскових дощечках. Один кінець інструмента був загострений для нанесення букв, а протилежний тупий призначався для стирання непотрібних записів.

Слово “стилістика” –­­­­­­­ недавній прибулець в англійський словник. Згідно Оксфордському тлумачному словнику, воно вперше занесено в словник у 1882 році зі значенням “наука про літературний стиль; наука про лінгвістичні особливості”. [Лингвистический энциклопедический словарь, 1990]

В даний час стилістика є частиною лінгвістики, що займається вивченням стилів мови. З усіх функціональних стилів, виділених і досліджуваних сучасною лінгвістикою, прямим нащадком риторики є публіцистичний стиль, що чітко вичленується авторами більшості класифікацій. Правда, це поняття трактується в різних авторів неоднаково. Так, И.В. Арнольд ототожнює його з газетним стилем [Арнольд, С.90], Ю.М. Скребнев розглядає його як одну з різновидів газетного стилю [Скребнев, С. 74], И.Г. Гальперин поєднує в це поняття стиль газетних статей, стиль ораторський і стиль есе [Гальперин, С. 81].

Очевидно, що остання точка зору найбільш правомірна. При такому підході, поняття “публіцистичний стиль” охоплює мовні добутки різних жанрів, об'єднаних комунікативною задачею. Аргументація тієї чи іншої точки зору, як правило, по соціально-політичній проблематиці, що має метою схилити адресата до прийняття цієї точки зору, переконати його в правильності висунутих чи положень викликати в ньому бажану реакцію на сказане.

Таким чином, прикладами публіцистичного стилю можуть виступати тексти різних жанрів, як монологічні, так і діалогічні за формою: журнальні статті, соціально-політичні есе, публічні виступи, політичні дебати.

Призначення публіцистичного стилю – повідомляючи, переконувати, впливати на маси, формувати в людей правильне відношення до суспільних проблем, повідомляти інформацію, що має суспільне – політичне значення. Публіцистичний стиль використовується в газетах, журнальних статтях, у передачах по радіо і телебаченню, у виступах на зборах, зборах і мітингах.

Сполучення в одному контексті книжкової і розмовної лексики, сполучення офіційне – ділових емоційних виражень, уживання слів у переносному значенні (так звана " газетна образність ": біле золото -бавовна, блакитні дороги – морські шляхи), наявність питальних, спонукальних, окличних речень, повторів, звертань, риторичних питань і т.д.

У публіцистичному стилі реалізується мовна функція впливу (агітації і пропаганди), з яким сполучається чисто інформативна функція (повідомлення новин). У публіцистичних здобутках зачіпаються питання дуже широкої тематики актуальні питання сучасності, що представляють інтерес для суспільства: політичні, економічні, моральні, філософські, питання культури, виховання, повсякденного побуту.

Публіцистичний стиль знаходить застосування в суспільно-політичній літературі, періодичній пресі (газетах, журналах), політичних виступах, мовах і зборах. У рамках публіцистичного стилю широке поширення одержав його газетно-журнальний різновид. До основних рис відносяться:



  • економія мовних засобів, лаконічність викладу при інформативній насиченості; наявність суспільно-політичної лексики і фразеології, переосмислення лексики інших стилів (зокрема, термінологічної) для цілей публіцистики;

  • використання характерних для даного стилю мовних стереотипів, кліше;

  • жанрова розмаїтість і зв'язана з цим розмаїтість стилістичного використання мовних багатозначності слова, ресурсів словотвору (авторські неологізми), емоційно-експресивної лексики; використання зображувально-виразних засобів мови, зокрема засобів стилістичного синтаксису (риторичні питання і вигуки, паралелізм побудови, повтори, інверсія і т.д.).


1.2 Ораторська мова і мистецтво риторики

“Ораторська мова” - пише Потебня А.А. – “служить не тільки для розуміння і засвоєння ідеї, але також одночасно, як джерело, що впливає на настрій (що немаловажне для досягнення поставленої мети)”. [Потебня, С.245].

Ораторський стиль вживається в мовах, присвяченим політичним і соціальним темам сьогоднішнього дня, у публічних виступах з нагоди урочистих подій, на весіллях, похорон, ювілеях, мовах радників і суддів. Щоб виступати перед аудиторією, оратор повинний володіти поруч спеціальних навичок. До них відносяться навички:


  • добору літератури;

  • вивчення літератури;

  • складання плану;

  • написання тексту мови;

  • самовладання перед слухачами;

  • орієнтації в часі.

Ці навички повинні використовуватися комплексно, інакше мова буде неефективною. Наприклад, ви добре пишете текст мови, але не вмієте просто і ясно викладати. Чи переконливо, цікаво говорите, але не укладаєтеся в часі. Успіх багато в чому залежить і від того, як виступаючий знає предмет мови. Для цього він повинний бути людиною начитаною, ерудованою. В умовах межособових комунікацій можуть виникнути специфічні комунікативні бар'єри, що носять соціальний чи психологічний характер. На думку психологів, поширення інформації проходить через фільтр чи довіри –недовіри. Ці фільтри діють, так що щира інформація може виявитися неприємною, а помилкова – приємною. Необхідно враховувати склад аудиторії, щоб використовувати у своєму виступі судження, зрозумілі більшості слухачів. Варто розуміти, що люди не лише сприймають один одного, але формують по відношенню один до іншого визначені відносини. Межа дослідження, зв'язана із з'ясуванням механізмів утворення різних емоційних відчуттів до сприйманої людини. Вона називається атракцією, що означає залучення. Атракція розглядається як особливий вид соціальної установки на іншу людину. Установка особистості являє собою неусвідомлюваний стан готовності до спілкування і діяльності. Становлення стосовно факторів громадського життя можуть бути якісними і позитивними. У структурі становлень виділяють три складові підструктури :

  • когнітивна – образ того, що готово зрозуміти і сприйняти людина;

  • емоційно-комунікативний комплекс симпатій і антипатій до оратора поведінкова – готовність певним чином діяти у відношенні оратора.

Тому формування позитивного становлення є однією з основних задач оратора. Оратором може бути людина будь-якого темпераменту, але з позитивними становленнями особистості.

Про відповідність людської діяльності оратора судять по наявності наступних психологічних характеристик: схильність (нормальний рівень інтелекту, слух і звукова вимова, правильне членування мови на періоди і її интонування, голосові дані), готовність до ораторської діяльності, включаючи у процес спілкування уміння одночасно володіти собою, аудиторією, матеріалами виступу, часом.

Риторика – мистецтво складання і проголошення мов. Народження риторики як окремої науки відразу ж відбилося на самій мові. Коренями риторика сходить до V століття до нашої ери. Першими вивчати риторику почали сицилійці. Вони вивчали мову у всіх її проявах. Риторика мала визначену мету - переконати слухача в правоті, що говорить.

РИТОРИКА (грецькою rhetorike – “ораторське мистецтво”) є науковою дисципліною, котра вивчає закономірності зародження, передачі і сприйняття гарної мови та якісного тексту. [Ахманова, 1969]

Від свого виникнення у стародавні часи риторика сприймалася лише у прямому значенні терміна – як мистецтво оратора, мистецтво усного публічного виступу. Широке осмислення предмета риторики є надбанням більш пізнього часу. Сьогодні при необхідності відрізнити техніку усного публічного виступу від риторики в широкому значенні для визначення першої використовується термін ораторія.

Традиційна риторика (bene dicendi scientia “наука про гарну мову”) була протипоставленою граматиці (recte dicendi scientia – “науці про правильну мову”), поетиці і герменевтиці. Предметом традиційної риторики, на відміну від поетики, були тільки прозаїчна мова і прозаїчні тексти. Від герменевтики риторику відрізняв переважний інтерес до переконливої сили тексту і лише слабко виражений інтерес інших компонентів його змісту.

У часи Стародавньої Русі існував цілий ряд синонімів із ціннісним значенням, що характеризували володіння мистецтвом гарної мови: благоязычие, доброречие, красноглаголание, хитрословие, златоустие і, нарешті, красномовство. Ціннісний елемент тоді включав і морально-етичну складову. Риторика вважалася не тільки наукою і мистецтвом гарної ораторської мови, але і наукою, і мистецтвом приведення до добра, переконання у гарному за допомогою мови.

Морально-етичний компонент у сучасній риториці зберігся лише у спрощеному вигляді, утім деякі дослідники не полишають спроб відновити його значення.

Розходження у визначенні предмету і задач риторики протягом її історії зводилися, по суті, до розходжень у розумінні того, яку саме мову варто вважати гарною та якісною. У підсумку, склалися два основних напрямки.

Перший напрямок, що йде від Аристотеля, пов'язував риторику із логікою і пропонував вважати гарною мовою переконливу, ефективну мову. При цьому ефективність теж зводилася до переконливості, тобто до здатності засобами мови завоювати визнання (згоду, симпатію, співчуття) слухачів, змусити їх діяти певним чином. Аристотель визначав риторику, як „здатність знаходити можливі способи переконання щодо кожного предмета“.

Другий напрямок також виник в Стародавній Греції. До числа його засновників відносять Сократа і деяких інших риторів. Представники цього напрямку були схильними вважати гарною багато прикрашену, пишну, побудовану по канонах естетики мову. Переконливість мови ще мала значення, але вже була не єдиним і не головним критерієм її оцінки.

Традиційно розрізняються загальна і приватна риторика. Загальна риторика становить науку про універсальні принципи і правила побудови гарної мови, що не залежать від конкретної сфери мовної комунікації. Приватна риторика розглядає особливості окремих видів мовної комунікації у зв'язку з умовами комунікації, функціями мови і сферами діяльності людини. У сучасній риториці термін “загальна риторика” має також друге значення – один із напрямків нової риторики. 

В античних підручниках риторики розрізнялися три функціональні типи мови: дорадча (схиляюча або відхиляюча), судова (обвинувальна або захисна) і урочиста, церемоніальна або показова (хвалебна або засуджуюча) мова. Дорадча мова використовувалася у політичному красномовстві. Вона повинна була виходити із ціннісних категорій корисного і шкідливого. Судова мова ґрунтувалася на категоріях справедливого і несправедливого, а церемоніальна – на категоріях гарного і поганого. Протягом Середньовіччя переважним видом красномовства було церковне красномовство, що виходило із категорій бажаного чи небажаного Богові.

У новий час статус різних сфер соціальної комунікації відносно вирівнявся. До традиційних видів красномовства – політичне, судове, урочисте і богословське додалися нові – академічне, ділове і публіцистичне красномовство.

У видах красномовства, що обслуговують відкрите змагання різних точок зору (насамперед, судове і політичне), рекомендується виділити основний спірний пункт і довколо нього будувати промову. Цей основний пункт повинен піддаватися перевірці за допомогою ряду, так званих, статусів: статусу встановлення (позивач затверджує, що відповідач образив його, а відповідач заперечує факт образи – задача суддів установити, чи мала місце образа); статусу визначення (при одному визначенні образи висловлення відповідача на адресу позивача може вважатися образою, а при іншому – не може), статусу кваліфікації (наприклад, судді повинні визначити, чи були перевищені межі необхідної оборони) і деяких інших.

У старій риториці матеріал структурувався відповідно до конкретних справ (causa) і загальних питань (quaestio). Виведення останніх із перших здійснювалося шляхом відволікання від конкретних обставин справи. Наприклад, із конкретної справи “кандидат N під час останньої виборчої кампанії був двічі викритий у неправді” можна вивести загальне питання “чи припустимо брехати в ім'я одержання влади? Загальні питання у свою чергу підрозділяються на практичні (як у наведеному прикладі) і теоретичні, наприклад, “у чому полягає призначення людини?”.              

До способів розкриття теми відноситься, зокрема, чи буде тема подаватися у проблемному вигляді або описово, у вигляді безстороннього логічного розмірковування або емоційно. Ці різні способи як стара, так і нова риторика зводять до джерел або модусів переконливості. Таких модусів є три: логоси, етос і пафос.



Логос є переконанням за допомогою апеляції до розуму шляхом послідовного наведення аргументів, побудованих відповідно до законів логіки.

Етос є переконанням за допомогою апеляції до визнаних аудиторією моральних принципів. Оскільки загальні моральні принципи і цінності є загальновідомими (справедливість, чесність, повага до святинь, відданість Батьківщині і т.д.), авторові, що бажає будувати переконання в етосі, залишається лише підібрати відповідні випадку та найбільш близькі аудиторії принципи.

Пафос означає емоції або пристрасті, на базі котрих і відбувається переконання. Навчання про пробудження пристрастей було розроблено ще старою риторикою. Ще тоді були описані емоції, успіх у порушенні котрих означав і успіх у переконанні: радість, гнів, надія, страх, смуток, ентузіазм, відвага, гордість тощо. 

Риторика рекомендує у загальному випадку підбирати матеріал у такий спосіб, щоб активізувати усі три модуси переконливості. У тексті повинна бути представленою логічна послідовність міркувань, аргументи повинні спиратися на моральні принципи та апелювати до емоцій аудиторії. При цьому модуси переконання повинні бути гармонізовані один із одним та із темою. Порушувані емоції повинні відповідати темі. Різкі стрибки від раціонального переконання до емоційної мови є неприпустимими – потрібні плавні переходи.

Намітивши канву своєї розмови зі слухачами, оратор приступає до логіко-композиційного оформлення виступу. Чітка структура, бездоганна внутрішня логіка є обов'язковою ознакою хорошого виступу у суді. Логіка мови здатна цілком захопити слухачів, впливаючи на них гіпнотично. Саме такою властивістю володіло слово відомого російського адвоката Ф.М. Плевако. Створювалося враження, нібито оратор своєю непереборною логікою бере свідомість слухачів у полон і веде їх за своєю думкою, не даючи можливості нікуди відхилитися. І навпаки, непослідовність або суперечливість у викладі, розпливчастість і бездоказовість формулювань здатні різко зменшити ефективність виступу, а також підірвати авторитет оратора.

У чому ж полягає цінність і сила логіки мови — найважливішого засобу впливу на розум і почуття аудиторії? Той, хто логічно мислить, прийде до об'єктивно правильних висновків; інше мислення завжди долається логікою життя; звідси — вибудовуючи свою мову відповідно до логічних законів, ми ведемо аудиторію до об'єктивно правильних висновків. Навпаки, порушення правил логіки призводить до помилкових висновків.

Метою публічного виступу є повідомлення уже відомої істини, переконання аудиторії, спонукання її до певної дії. Тут логіка разом із мовою виконує комунікативну функцію, тобто функцію спілкування між виступаючим і аудиторією (хоча, природно, для аудиторії процес сприйняття мови є, по суті справи, процесом пізнання). Оратору є завжди відомою істина, котру він збирається запропонувати слухачам, і, як правило, він є глибоко переконаним у справедливості того, у чому вирішив переконати співрозмовників.

Обмірковуючи майбутній виступ, підбираючи аргументацію, оратор орієнтується не на себе, а на своїх майбутніх співрозмовників, прогнозує рух їхніх думок під впливом мови. Людське мислення є логічним від природи, і саме у силу цього досвідчений оратор стрункою логікою своєї мови є здатним захопити увагу слухачів і повести думку аудиторії до наміченої мети. Логічна організація матеріалу є, по суті, програмуванням впливу мови на аудиторію.

Говорять, однак, що деякі оратори “створюють мову на людях”, тобто мислять уголос. Але навіть найблискучіша імпровізація є завжди якось спланованою у розрахунку на певних слухачів, а “роздум уголос” служить для того, щоб втягнути аудиторію у процес пошуку істини, створити хвилюючу атмосферу співпереживання.

РОЗДІЛ 2

ЛЕКСИЧНІ, ГРАМАТИЧНІ ТА ІНТОНАЦІЙНІ ЗАСОБИ СТВОРЕННЯ ЕКСПРЕСИВНОСТІ ПУБЛІЦИСТИЧНОГО МОВЛЕННЯ
2.1 Категорія експресивності

Мова як засіб порозуміння є не тільки проявом думки, але й почуття, емоції, експресії. За “Лінгвістичним енциклопедичним словником”, експресивність – це “сукупність семантико-стилістичних ознак одиниць мови, які забезпечують її властивість виступати в комунікативному акті засобом суб’єктивного вираження ставлення мовця до змісту або адресата мовлення”.[Лингвистический энциклопедический словарь,1990] Відомий український мовознавець В.А. Чабаненко під експресивністю розуміє “підсилену виразність, соціально й психологічно мотивовану властивість мовного знака (мовленнєвого елемента), яка підсилює, загострює увагу, активізує мислення, викликає почуттєву напругу слухача (читача)”. Виразним, на його думку, є будь-який знак, і тому доцільно під експресивністю розуміти підсилену виразність. Поняття “експресії” вчений тлумачить як підсилення (інтенсифікація, збільшення) виразності.

Трактовка цієї функції як виразної широко відома, при цьому поняття виразності має багато різних вілдінків. Воно міститься "в смысловом подчеркивании отрезков высказывания, в приданий отдельнным отрезкам высказывания большей или меньшей степени важности" [Торсуева, 1979]. "Под выразительностью понимается также особая яркость, впечатляющая сила, действенность и “эмоциональность” выражения мислей”. [Каламова, 1960].

Експресивну функцію співвідносять і с прагматичною функцкцією мови. Вона розглядається як “предначертанность языковых средств для воздействия на психику и поведение адресата посредством особых выразительно-изобразительных качеств” [Киселева, 1978].

"Экспрессивная функция языка рассматривается также рядом лингвистов как семантическая, предназначение которой состоит в выражении определенного внеязыкового содержания, связанного с качественно-количественной характеристикой предикатов и явлений и их змоциональной оценкой говорящим" [Лук'янова, 1986].

Існуючі різні визначення експресивної функції мови або взаємовиключають один одного (експресивна функція як висловлювання думок та як висловлення емоцій або суб'єктивної модальності), або взаємодоповнюють один одного, розглядаючи різні аспекти експресивності (логічний аспект, емоційний аспект, аспект суб'єктивної модальності). Велика кількість поглядів на експресивну функцію визначила різноманіття концепцій визначенні категорії експресивності. “Экспрессивность как общеязыковая категория затрагивает все сферы языка. Так, зкспрессивность достигается соотношением лексических, грамматических и интонационных средств, выступающих в речи одновременно” [Александрова, 1984].

Проблема експресивності розглядається в літературі на різних мовних рівнях: лексичному, синтаксичному, фонетичному. Найбільш повно та з багатьма точками зору вона висвітлена в лексикології. На лексичному рівні категорія експресивності розглядається як семантична. При цьому ряд лінгвістів гадають, що експресивність треба віднести до одного компоненту значення слова (Лаврентьева, Черемшина, Лук'янова). Іньші вчені вважають, що ця категорія не входить в структуру лексичної семантики, а визначається тільки в промові або у функціональних стилях мови.

В якості основи лексичної експресивності виділяють емоційність, оцінювальність, виразність, інтенсивність. В залежності від того які з даних понять містять в собі категорію експресивності. Саму категорію відносять до різних компонентів семантичної структури лексичного значення слова. Деякі лінгвісти співвідносять це поняття тільки з конотативним аспектом лексичної семантики, включаючи в неї виразність, емоційність, оцінювальність [Арнольд, 1973], при цьому експресивність протиставлять номінації. Іньші пов'язують категорію експресивності з якісно-кількісною характеристикою явищ, тобто з категорією інтенсивності, при цьому вона може супроводжуватися емоційністю, але може і не супроводжуватися нею [Лук'янова 1976, Шаховський, 1987]. Так, визначена категорія може розглядатися як денотативний аспект лексичної семантики, тому що може бути чисто логічною. Коли експресивний компонент отримує емоційну пофарбованість, він співвідноситься з денотативно-конотативним аспектом.

Лексичні засоби, які не мають експресивності, можуть отримати цю якість у певних контекстах. Підкреслюється, що "единицы, нейтральные с точки зрения експрессивности в языке, в соответствующих условиях в тексте оказываются експрессивно маркерованными"[Комарова,1984]. При цьому зтверджується прагматичний характер даной категорії, який виявляється при організації повідомлення у визначеному контексті [Телия, 1986].

До неекспресивного контексту відноситься контекст-повідомлення, а до експресивного – контекст-думка або контекст-оцінка [Лук'янова, 1986].

Розглядаючи категорію експресивності, лексикологи використовують різні терміни: експресивний, емоційно-експресивний, експресивно-виразний, експресивно-образний, експресивно-оцінювальний.

Таке різноманіття поглядів на поняття експресивності ми маєм і в галузі синтаксису. В останній час доволі часто використовується термін "експресивний синтаксис", який співвідноситься з визначеними синтаксичними конструкціями, при цьому поняття "експресивність" і тут трактується неоднозначно. Експресивність розглядується або як виразність мови [Александрова,1984], або як збільшення інформативності одиниць всіх мовленнєвих рівней при вираженні інтелектуального, вольового та емоційного, або як здібність мовних одиниць підсилювати прояву почуттів, настрою мовлян.

Експресивність уявляє собою також важливу категорію стилістики. Стилістика вивчає експресивні якості мовних засобів відповідного рівня, їх функціонування та взаємодію у заданому тексті [Арнольд, 1973].

Під експресивністю розуміють “выразительно-изобразительные качества речи, которые отличают ее от обычной, стилистически нейтральной, делают речевые средства яркими, образными, емоционально-окрашенными”[Ефімов, 1972]. При цьому емоційність розглядається як головна складна частка експресивного.

В стилістиці існує також вузьке поняття категорії експресивності, коли вона розглядається тільки з точки зору емоційності або оцінювально-виразної характеристики мовних одиниць [Балли, 1961].

Експресивність в просодії розглядується як смислове підкреслювання певних відрізків висловлювання, при цьому смисловий аспект висловлювання включається і в емоційність [Торсуева, 1979]. До експресивних інтонаційних одиниць відносять такі, які показують "совокупность дифференциальных признаков, в качестве которых выступают максимальные значення интонационных параметров” [Торсуева, 1979]. Поняття експресивності як виразності ми знаходим і у іньших лінгвістів (Ніколаєва, Бризгунова та ін.). О.А. Бризгунова детально розглядає емоційність як один з аспектів експресивності. Досліджуються різні інтонаційні конструкції, які використовуються для висловлювання емоцій. Стверджується, що для цих цілей використовуються як нейтральні реалізації інтонаційних конструкцій, так і їх емоційні варіанти зі складним мелодійним контуром [Бризгунова, 1984]. Інтонація емоційної промови досліджується також і в іньших работах (Медведева, 1977; Нушикян, 1986; Денисов, 1973). Передача емоційного значення утворюється за допомогою складної взаємодії темпоральних, динамічних та мелодійних характеристик, при головної ролі останніх встановлено, що в експресивній промові релевантні усі частки мелодійного контура фрази, часто використовуються складні тони. Експресивність висловлюється за допомогою комплекса інтонаційних виразних засобів та розглядується як “контраст, уход от нормы“ [Блінов,1946].

Експресивність це виразність, яка в залежності від стилю, екстралінгвістичної ситуації та наміру мовлянина надана в промові або переважно одним аспектом (логічним, модальним, або емоціональним), або їх сукупністю. Емоційність, як один з аспектів експресивності, є не відокремленою ознакою стиля художньої промови. Як лінгвістичній термін емоційність означає вираз емоцій та настроїв мовлянина за допомогою мовних засобів. Емоційне значення, є складовою частиною комунікативного змісту висловлювання, уявляя собою реалізовану за допомогою мовних засобів емоційну оцінку того, що оголошується, та передає особисте відношення мовлянина до нього [Денисов, 1973].
2.2 Граматичнi засоби створення експресивності

Матеріалом даного дослідження послужила мова Т. Блера тривалістю 14 хвилин. Ми досліджували її граматичні, лексичні і інтонаційні параметри.

Дослідження експресивних морфологічних засобів виявило, що експресивність може бути виражена найвищім ступенем порівняння прикметників і прислівників. Наприклад: most important”, “simplest.

Дослідження синтаксичної структури мови Т. Блера виявило, що найбільш типовим було вживання складнопідрядних речень, які включали по 3-5 підлеглих частин. Як правило, уживаються складнопідрядні причинно-наслідкові речення (62%):



  • So, if the result or peace of an absence of conflict is Saddam’s staying in power not disarmed, I simply say there are consequences paid in blood for that decision too.

Рідше вживаються додаткові (24%):

  • If there are five hundred thousand on that march that is still less than the number of people, who said that’s that Saddam has been responsible for.

І найменьш часто трапляються тимчасові (14%) пропозиції:

  • Now is the moment, when we decide whether we’ve meant it and it was his final opportunity to disarm or face serious consequences.

Далі були досліджені експресивні синтаксичні засоби, що вживаються Т. Блером в його мові.

Вставні конструкції є важливим засобом створення експресивності вислову. Ці фрази синтаксично не связанны з реченням і виражають відношення, що говорить або указують на джерело повідомлення. Наприклад:




  • I think this is one of the things that is tragic about the situation…

  • And I want to say why I think this is so important.

або виявляють загальну оцінку повідомлення, наприклад:

  • Well-yes-I think it’s true.

Далі на рівні синтаксису були зареєстровані також наступні експресивні засоби: повтори, паралелізми, вставні фрази, відособлення, однорідні члени речення та ін.

Найбільш характерними засобами створення експресивності в мові Т. Блера є повтори, паралелізми і вставні слова.

Окрім експресії, повтори впливають на ритм і на баланс вислову. Наприклад:




  • Everybody accepts, that disarmament of Saddam has to happen, everybody accepts, that he was supposed to co-operate fully with the inspectors, everybody accepts that he is not doing so.

Це типовий приклад “анафоричного повтору”, де повторюється початок кожного подальшої пропозиції. Головним завданням такого повтору є відділення не самого повтору, а створення фону для частин, які не повторюються і які завдяки своїй несхожості стають пріоритетними і значущими для слухача.

Найекспресивнішим видом повтору є “подальший повтор”, де елементи, які повторюються, слідують безпосередньо один за іншим. Наприклад:


  • but this discussion to be superseded by that discussion to be superseded by another discussion.

Експресивність також досягається за допомогою параллелизмов:


  • And let’s not pretend that in March, or April, or June people will feel different.

Ще одним, не менш важливим способом створення експресивності є вставні слова, що синтаксично не пов'язані з реченням і виражають відношення, що говорить до того, що повідомляється, загальну оцінку того, що повідомляється, вказівка на джерело повідомлення або на відношення між частинами повідомлення:




  • So, when people say…

  • And that is why, you know, we have tried to provide a diplomatic solution.

Одним з найцікавіших засобів створення експресивності є інверсія. Мовець ставить на перше місце той компонент вислову, який здається йому основним для передачі інформації:




    • Never forget: the true victims they are!

Експресивність досягається також за допомогою гіперболи, яка вживається в тих випадках, коли розповідач намагається збільшити кількісну або якісну сторону висловлюванного об’єкта. Приклад:




  • Well, of course, people have been writing letters for hundreds, thousands of years, but…

Еліпсис є характерною ознакою здебільшого для діалогічного, живого, спонтанного мовлення. Завдяки еліпсису мова звучить непримушено й більш експресивно. Еліпсис—це стилістична фігура, яка є навмисним пропуском якого-небудь члена речення, який мається на увазі в тексті. Наприклад:




  • Of course, in twenty years ordinary telephones will have become a thing of the past, we’ll all be using videophones … and well, they haven’t really caught on … not all that popular.

В наступному стилістичному прийомі спостерігається специфічна організація другорядних членів речення, вони виділяються з усього потоку за допомогою інтонації. Цей прийом називається “відокремлення”:


  • The wonderful thing about the e-mail is that you can send a message electronically to another computer anywhere in the world—instantly.


2.3 Лексичні засоби створення експресивності

Серед головних мовних особливостей публіцистичного стилю слід назвати принципову неоднорідність стилістичних засобів; використання спеціальної термінології і емоційно забарвленої лексики, поєднання стандартних і експресивних засобів мови.

Особливістю публіцистичного стилю є широкий обхват лексики літературної мови: від наукових і технічних термінів до слів буденної розмовної мови. Іноді публіцист виходить за рамки літературної мови, використовуючи в своїй промові жаргонні слова, цього, проте, слід уникати.

Публіцистичні твори відрізняються незвичайною широтою тематики, вони можуть стосуватися будь-якої теми, що потрапила в центр суспільної уваги. Це, поза сумнівом, позначається на мовних особливостях даного стилю: виникає необхідність включати спеціальну лексику, що вимагає пояснень, а іноді і розгорнених коментарів.

З іншого боку, цілий ряд тем постійно знаходиться в центрі суспільної уваги, і лексика, що відноситься до цих тем, набуває публіцистичного забарвлення. Таким чином, у складі словника мови формується круг лексичних одиниць, характерних для публіцистичного стилю.

Серед таких постійно освітлюваних тем слід назвати політику, інформацію про діяльність уряду і парламенту, вибори, партійні заходи, про заяви політичних лідерів. У текстах на цю тему регулярно зустрічаються такі слова і словосполучення, як: faction, coalition, candidate, leader, opposition, federalism, conservatism, radicals, politics, foreign policy, home/internal policy, body of electors і др.

Спостереження над лексикою, використовуваною Т. Блером, дозволяє відзначити ряд іменників абстрактної семантики:


  • Hatred of war, honor, torture

також було відмічено використання інтенсифікаторів:

  • really, entirely, simply…;

прикметників, що характеризуються експресивним забарвленням:

  • So important, it’s too serious, maximum damage…;

модальних дієслів:

  • we cannot simply go back…;

дієслів розумової діяльності:

  • we understand, people realize that…, having agreed

Названа вище лексика вживається, щоб створити реальну картину подій і передати адресатові враження про ці події й відношення до них, а також для здійснення сильної дії на аудиторію і для підкреслення важливості вислову.
2.4 Iнтонацiйнi засоби створення експресивності

Перш ніж перейти до перерахування інтонаційних засобів, що служать для створення експресивності, слід зупинитися на тому, що таке інтонація, які елементи входять в її склад і які їх їх реалізують функцію виділення інтонації.

Під інтонацією розуміється таке явище мовлення, що спостерігається в усному мовленні, за допомогою якого значеннєвий зміст речення, виражені в ньому предикативні відносини, комунікативне значення і модальність, а також лексичне наповнення і синтаксичний склад одержують своє конкретне вираження, визначаючи характером реальної або уявленої ситуації спілкування за допомогою мовлення або контекстом. Інтонація служить також засобом розрізнення стилістичних особливостей мови і відрізняє орфоепічно правильну мову [Потапова, 1997].

Як відзначають багато дослідників [Соколова, 1996], інтонація підкреслює ступінь важливості й інформативності відрізків тексту стосовно його головної ідеї.

У даному дослідженні ми будемо оперувати такими інтонаційними термінами, як "ритм", "темп", "пауза", "тон", тому далі ми пояснимо, що під ними припускається.

Ритм — це періодичне чергування різних по тривалості структурних одиниць, що створює упорядковану ритміко-мелодійну систему тексту [Антипова, 1979]. Основа експресивності лежить у існуванні різноманітних ритмічних одиниць, у можливості варіювання у межах тексту самого ритму – заміни одного його виду на інший, наприклад, плавного на неплавний, монотонного на уриваний, у заміні швидкого ритму на повільний.

Темп відіграє важливу роль поряд з іншими компонентами інтонації, у передачі інформації. За допомогою темпу виділяються найбільш важливі ділянки висловлення [Потапова, 1997].

Під темпом мови розуміється середня швидкість мови протягом визначеного відрізка мови [Блохіна]. Зв’язність (злитість) і швидкість мовлення можуть бути обумовлені нелінгвістичними факторами і вказувати як на паралiнгвiстичну інформацію про відношення того, хто говорить до ситуації і його емоційний стан, так і/або на экстралiнгвiстичну інформацію про індивідуальні й особистісні якості того, хто говорить [Тонконогов].

Важливою темпоральною характеристикою є пауза. Звертаючись до проблеми паузи, ми, насамперед, повинні дати чітке визначення поняттю паузи взагалі.

Пауза — це тимчасова зупинка звучання, що розриває потік мовлення. Традиційно під паузою розуміють перерву в звучанні визначеної тривалості [Антипова, 1979]. У спеціальній літературі зустрічається і більш широке тлумачення зазначеного явища, що розкриває його синтагматичні зв'язки з іншими просодичними засобами і їхніми акустичними характеристиками. Під паузою розуміють припинення фонації, посилене подовженням попереднього звуку або звуків, що супроводжується зміною інтонаційного контуру.

За допомогою пауз автор може виділити будь-яке слово, будь-який відрізок мовлення і відповідно залучити до нього увагу слухача. Використання пауз, варіювання їхньої довготи самим безпосереднім образом впливає на виразність мови.

Тон реалізується на найбільше перцептивно виділеному складі синтагми. Тон як порушення поступовості, плавності руху голосу усередині синтагми є найсильнішим засобом реалізації інтонаційної категорії виділеним в рамках інтонаційно-значеннєвої одиниці.

У межах нашого дослідження розглядалися наступні типи термінальних тонів: низький низхідний, середній низхідний, високий низхідний, низький висхідний, середній висхідний, високий висхідний, низький рівний, середній рівний, високий рівний, низхідно-висхідний та висхідно-низхідний.

Здійснюючи свої основні функції – делімітацію та інтеграцію потоку мови, інтонація виконує і функцію виділення. Говорячи словами Торсуєвої, "интонация подчёркивает степень важности и информативности отрезков текста по отношению к его главной идее".

Дослідження експресивних інтонаційних засобів, використовуваних Т. Блером, показало, що найчастіше для створення експресивності використовується низхідна шкала (Descending Stepping Scale).

Ми зробили підрахунок шкал, характерних для фраз, що характеризуються експресивністю (див. табл.1):





Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка