Практикум посібник Ніжин-2012 (075. 8)



Сторінка1/10
Дата конвертації14.02.2019
Розмір2.62 Mb.
ТипНавчальний посібник
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Юрій Бондаренко

МЕТОДИКА ШКІЛЬНОГО ВИВЧЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ НА ЗАСАДАХ ІДЕАЦІЙНО-КОНЦЕПТУАЛЬНОГО ПІДХОДУ: ТЕОРІЯ І ПРАКТИКУМ

Посібник

Ніжин-2012

УДК 371.32 : 821.161.2 (075.8)

ББК 83.3(4 Укр.)р10я73

Б 81

Бондаренко Юрій Іванович.

Методика шкільного вивчення української літератури на засадах ідеаційно-концептуального підходу: теорія і практикум: навч. посібник для студентів філологічних факультетів / Юрій Бондаренко. – Ніжин: Видавництво НДУ імені Миколи Гоголя, 2012. - …..с.



Рецензенти:

Вітченко А.О., доктор педагогічних наук, професор Київського славістичного університету

Ковальчук О.Г., доктор філологічних наук, професор Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя

Куцевол О.М., доктор педагогічних наук, професор Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського

Навчальний посібник присвячений розвитку знань і вмінь майбутніх учителів української літератури організовувати шкільне вивчення художнього твору на засадах ідеаційно-концептуального осмислення. У ньому здійснено теоретичне обґрунтування поняття «ідеаційно-концептуальний аналіз», розкриті психолого-педагогічні передумови цього виду діяльності, установлено систему компетентностей, передбачених для розвитку в учнів, продемонстровано планування навчального процесу, запропоновані різні види та прийоми ідеаційно-концептуального аналізу. Теоретичний матеріал посібника доповнений системою вправ, націлених на формування в студентів здатності забезпечувати дослідницьку, конструкторську, організаторську, комунікативну діяльність в аспекті, визначеному змістом поставленої проблеми.

ЗМІСТ

Вступ………………………………………………………………………………3

  1. Філософсько-літературознавчі засади та сутність ідеаційно-концептуального аналізу………………………………..……………….8

  2. Психолого-педагогічне обґрунтування ідеаційно-концептуального вивчення художнього матеріалу………………………………………64

  3. Проблема світоглядних засад у шкільному курсі української літератури………………………………………………………………...73

  4. Прийоми ідеаційного декодування ………………………….………..95

  5. Види ідеаційно-концептуального аналізу літературного твору в школі……………………………………………………………………..143

    1. Сюжетно-ідеаційний аналіз…………………………………….143

    2. Ідеаційно-образний аналіз……………………………………...154

    3. Ідеаційно-мовний аналіз………………………………………..174

    4. Ідеаційно-жанровий аналіз……………………………………..191

    5. Ідеаційно-стильовий аналіз…………………………………….204

Список використаної літератури……………………………………….236

ВСТУП

Сучасна школа проходить етап реформування. Протягом п’ятнадцяти років з’явилися засадничі документи, які спрямовують цей процес. У першу чергу необхідно назвати Закон України «Про загальну середню освіту», Національну доктрину розвитку освіти, Концепцію 12-річної загальноосвітньої школи, Концепцію літературної освіти в 12-річній загальноосвітній школі. Вимоги, сформульовані в них, мають бути враховані під час розробки нових педагогічних підходів, які можуть вплинути на форми організації навчально-виховного процесу та зміст освіти.

Головні настанови щодо реалізації освітніх стратегій зафіксовані на вищому законодавчому рівні. Зокрема, в Законі України «Про загальну середню освіту» сказано: «Загальна середня освіта спрямована на забезпечення всебічного розвитку особистості шляхом навчання та виховання, які ґрунтуються на загальнолюдських цінностях та принципах науковості, полікультурності, світського характеру освіти, системності, інтегративності, єдності навчання і виховання, на засадах гуманізму, демократії, громадянської свідомості, взаємоповаги між націями і народами в інтересах людини, родини, суспільства, держави» [41, с.94].

Як результат здійснення реформи передбачається «перехід до нового типу гуманістично-інноваційної освіти, що сприятиме істотному зростанню інтелектуального, культурного, духовно-морального потенціалу особистості та суспільства. У результаті цього відбудуться потужні позитивні зміни у системі матеріального виробництва та духовного відродження, структурі політичних відносин, побуті і культурі» [76, с.4].

Головну увагу привертають принципи освітньої реформи. Ними називають демократизацію, гуманітаризацію, неперервність та послідовність навчання і виховання, їх спрямованість на соціалізацію особистості та формування національної свідомості. Одне з важливих призначень сучасної «системи освіти – «провести» особистість через усю різноманітність духовної скарбниці людства і насамперед – національної» [65, с.131].

Вирішення поставлених завдань лежить у площині розширення і поглиблення духовного простору, в якому існує учень сучасної школи. «В останнє десятиліття ХХ ст. посилився інтерес до культурологічного осмислення процесів виховання і навчання, коли гуманітарний смисловий формуючий аспект є першочерговим» [42, с.70]. Впровадити такий підхід неможливо без використання освітньо-виховного потенціалу предметів гуманітарного циклу.

Українська література має значний ресурс для формування як світоглядних, так і естетичних орієнтирів школярів. Проте вказані можливості використовуються недостатньо, сприйняття і осмислення школярами художнього матеріалу ще не досягло належного рівня. Причина цього – недостатність концептуальних підходів, впроваджених у шкільну практику, які б забезпечували глибоке прочитання літературних творів. На наш погляд, саме методологічна основа навчання літератури має бути розширена, а процес вивчення збагачений не тільки педагогічними технологіями, але й тими засадами в осмисленні художнього матеріалу, які відповідають сучасному розвитку гуманітарної галузі. Можливості для цього досить значні. По-перше, гуманітарний простір (філософський, психологічний, культурологічний, суспільствознавчий та ін.), вироблений людством, здійснює необхідні «пропозиції», надаючи широкий спектр смислових парадигм. По-друге, українське літературознавство кінця ХХ – початку ХХІ ст. збагатило свій методологічний арсенал і здійснило нове прочитання багатьох творів, у тому числі й тих, що введені до шкільних програм. Усе це є передумовою для реформування літературної освіти в середній загальноосвітній школі.

Сучасна методика навчання теж перебуває в процесі активного пошуку механізмів, які допоможуть збільшити педагогічне значення уроків української літератури. Одним із підходів, що намітився останнім часом, є філософський, який сприяє поглибленню розуміння учнями світоглядних основ художньої творчості. Перспективним у його рамках видається і формування ідеаційної парадигми, націленої на встановлення концептуальних зв’язків між літературою і світоглядними законами освоєння людиною світу. Це обов’язково повинно мати вплив на оновлення і змісту літературної освіти, і тих видів діяльності, які учні виконують, досліджуючи художні твори.

Для освітньої реформи вказаний процес має важливе значення, адже намічені в основних документах, що її регулюють, положення в багатьох пунктах стосуються розвитку в молоді саме духовно-світоглядних пріоритетів національного та загальнолюдського змісту. «Освіта утверджує національну ідею, сприяє національній самоідентифікації, розвитку культури українського народу, оволодінню цінностями світової культури, загальнолюдськими надбаннями» [76, с.2]. Світоглядна парадигма навчання літератури дозволяє використати значну кількість неврахованих можливостей мистецтва слова для вдосконалення літературної освіти школярів. У її рамках можна глибше репрезентувати перед учнівською аудиторією духовно-психологічний зміст літератури, а саме:


  • із допомогою української літератури продемонструвати особливості ідеаційно-концептуального потенціалу людства взагалі і українського народу зокрема;

  • показати багатоплановість зв’язків художнього та філософсько-світоглядного процесів в Україні та світі;

  • зробити прозорішим для школярів внутрішній портрет кожного письменника – людини-творця з індивідуальним світобаченням;

  • виявити різноманітність психологічних механізмів та засобів моделювання художньої картини літературного твору.

Усе це є стимулом для розвитку індивідуальної системи цінностей школярів, а також формування в них толерантного ставлення до духовних потреб інших людей. «Освіта має активно сприяти формуванню нової ціннісної системи суспільства – відкритої, варіативної, духовно та культурно наповненої, толерантної, здатної забезпечити становлення громадянина і патріота…» [76, с.2].

Отже, важливе місце в реформуванні школи відводиться двом проблемам: з одного боку, загальному покращенню якості освіти, а з іншого – посиленню в її основі гуманітарного чинника, від якого залежить становлення духовно-світоглядного рівня кожної окремої людини і народу в цілому. Їх розв’язання залежить не тільки від належного стану матеріально-технічної бази навчальних закладів, але й від тих концепцій та стандартів, які передбачені для середньої школи з кожного навчального предмета.

У Концепції літературної освіти поставлено ряд вимог, виконати які можна тільки враховуючи ідеаційно-концептуальний зміст мистецтва слова. Зокрема, вчителям дано настанову формувати такі читацькі якості учня: «сприймати художній твір у його художній цілісності та єдності; усвідомлення індивідуальності письменника; здатність осмислювати створені ним характери, конфлікти, ідеї, позиції» [53]. Також підкреслена необхідність розвивати науковий світогляд школярів, здатність робити узагальнення світоглядного характеру тощо.

Тому первинною необхідно вважати таку позицію: література є частиною багатьох гуманітарних просторів – культурного, філософського, психологічного, педагогічного та ін. У процесі роботи з мистецтвом слова виникають різні підходи до його осмислення. Вони не заперечують один одного, а, навпаки, співіснують і перебувають у взаємодії. Один із можливих, але недостатньо розроблених напрямків, – ідеаційно-концептуальний, який передбачає включення в аналітичний процес уроку цілого комплексу понять, що можуть виступити призмами для аналізу художнього матеріалу. Їх застосування дозволяє виявляти задіяні письменниками художні способи моделювання, які походять із міфологічних, релігійних, людиноцентричних та ін. уявлень і виступають базою для виникнення філософсько-культурного простору в духовній сфері світової цивілізації. Взаємодія суто мистецьких та філософських аспектів повинна перебувати в центрі постійної уваги вчителів-словесників. А методична наука як міждисциплінарна галузь має пройти етап активного збагачення, залучаючи у свій арсенал філософські та культурологічні набутки, які дозволяють забезпечувати глибоке осмислення мистецтва слова.

Указаний аспект уже вирізнився у працях тих методистів, які пропонують розглядати літературу у зв’язках з філософськими системами (Г. Токмань), іншими видами мистецтва (С. Жила) або на компаративнивних засадах (А. Градовський), тобто в площині широкого гуманітарного поля. Необхідність контекстного вивчення літератури підкреслює В. Гладишев. Зазначений підхід необхідно поглиблювати і з допомогою ідеаційно-концептуальної складової. Крім того, він пов’язаний із інтерпретаційною діяльністю школярів (А.Вітченко), розвитком креативності учасників педагогічного процесу (О.Куцевол).


  1. ФІЛОСОФСЬКО-ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧІ ЗАСАДИ ТА СУТНІСТЬ ІДЕАЦІЙНО-КОНЦЕПТУЛЬНОГО ПІДХОДУ ДО ВИВЧЕННЯ ЛІТЕРАТУРИ

Однією із передумов застосування ідеаційно-концептуального підходу в методиці навчання літератури є концептуальність самого мистецтва слова. Художня концепція – світоглядно-естетична стратегія, яка в результаті визначає загальний створений письменником образ дійсності, його ідейно-тематичну наповненість і спрямованість, оригінальність форми. Вл. Воронов виділяє такі ознаки художньої концептуальності в літературній творчості: «1) зверненість митця до світу, до життя; 2) певний пізнавальний рівень ставлення до життєвого матеріалу – не тільки світовідчуття чи світосприйняття, а саме самостійна, оригінальна концепція; 3) активне ставлення до дійсності» [22, с. 11–12].

На наш погляд, концептуальне мислення полягає не тільки в ціннісному проблемно-тематичному структуруванні часу та простору, а насамперед у зверненні до фундаментальних аспектів буття, у пошуках відповідей на глобальні питання, у співвіднесенні будь-яких зображених моментів із явищами світового порядку.

Такими фундаментальними категоріями для концептуального мислення є поняття-ідеї: «Космос», «Бог», «Людина», «Суспільство», «Нація»1, – а також їхні змістові трансформації, породжені індивідуальними авторськими розуміннями чи різноманітними зрощеннями між собою.

Науковою передумовою для виділення вказаних ідей-концептів є праці багатьох дослідників, що працювали в гуманітарній галузі: С.Аскольдова-Алексєєва, Д.Лихачова (теорія концептуальності), Д.Іванова, П.Сорокіна (теорія ідеаційності), Ґ. Башляра, М.Еліаде, К.Леві-Строса, Н.Фрая, К-Ґ.Юнґа, (теорія міфологізму й архетипності) та ін..

І в науковій, і в художній думці існує тенденція, яка вбачає своїм завданням знаходити типове, постійне, те, що повторюється. Головною ознакою тут є сприйняття всесвіту як цілісного явища, раз і назавжди підпорядкованого певним універсальним засадам. На основі досліджень К.-Ґ. Юнґа можна зробити висновок: первісні світоглядні уявлення походять від архетипів колективного несвідомого, що в літературній творчості трансформувалися в імпліцитну міфологічну образність. Універсум розділяється на дві злиті частини: міфічну (сакральну), де закладена вся сутність буття, та історичну (профанну), в якій у середовищі людей реалізуються міфологічні моделі. При цьому цілісність світу зберігається: «усе, що відбувається за міфічного часу, набуває значення парадигми (з грецьк. – приклад, зразок, образ), розглядається як прецедент, що є зразком для відтворення» [13, с.21]. Названа структура включає в себе інформацію про сакральний час першотворення, деміурга, акти першотворення, сюжетну схему та місця їх утілення, стихії першобуття, першозакони, джерела народження світу. Так постала філософія космізму, яка особливо виразно проявилася в різних видах міфології з її уявленням про всесвіт («космос») як упорядковану цілісність, завершеність, доцільність, організованість, що протистоїть «хаосу». У літературній творчості космізм виявляє себе в різнопланових зображеннях природного та предметного універсаму. Адже і планета Земля, і все, що на ній є, – це частина Космосу.

У пізніші часи на основі космоцентризму як системи мислення виник теоцентризм. Це відбулося в той час, коли людина в загальній системі уявлень про всесвіт знайшла місце для Бога, виділивши його як першооснову буття. З’являється християнство, що здійснило значний вплив на ідеологічний простір мистецтва слова. Біблійні сюжети використовуються в літературі. З їх допомогою письменники демонструють власні уявлення про різноманітні реалії.

Згідно з християнськими нормами, межі людської свободи встановлює Божественний Промисел, який дарує благодать. Людина або є одним із виявів божественного (тоді її доля повністю наперед визначена, прояви сплановані), або вільна у самовираженні, але повинна дотримуватися вищих законів, підпорядковуючись їм, – і тим може одержати спасіння. Непідкорення християнським законам веде до поглиблення гріховності, а відтак – і до покарання за це. Указані принципи вплинули на розвиток культури, пов’язаної з церквою.

Продуктивним видається накладання розглянутих підходів на концепцію П. Сорокіна, який виділив три культурно-історичні суперсистеми: ідеаційну і сенситивну та проміжний тип – ідеалістичну. Кожна з них «ніколи не існувала в чистому вигляді, але всі інтегровані культури насправді складаються із різних поєднань цих двох чистих логіко-смислових форм» [93, с.45].

«Ідеаційна культура, – пише А. Кармін, – царство релігійної ментальності. Це культура в основі своїй релігійна... Світогляд, що панує в ідеаційній культурі, спирається на віру в Бога» [49, с.437]. Вона функціонувала здебільшого в середньовіччі. Її твори відзначаються містицизмом, вірою в те, що земна дійсність є тимчасовим місцем перебування особи, де вона доростає до вищих істин, внутрішньо вдосконалює себе. На цій основі виростають релігійні концепції або людиноцентричні з підвищеною увагою до духовного становлення особистості. В українській літературі вони найчастіше походять із християнського сакрального першоджерела – Біблії.

Релігійно-ідеаційне сприйняття суспільного та культурного розвитку доцільно розглядати як певну частину можливих значень в оцінці письменниками минулого, сучасного чи майбутнього. Воно актуальне для людей із відповідним світобаченням, що визнає Промисел Бога або інших вищих сил головним рушієм історії. Проілюструвати тип їхнього мислення можна образом Івана Вишенського з однойменної поеми І. Франка. Майже протягом усього твору (за винятком його фінальної частини) герой дивиться на земне буття як на тимчасовість, оманливість, за ними приховується справжня духовна реальність, яка тільки і є для нього істинною і якої він хоче досягнути, відгородившись від матеріального світу і занурившись у молитви. Прикладом у даному випадку виступають і автори середньовічної перекладної, житійної, апокрифічної, повчальної літератури, що демонструють релігійну ментальність і змальовують образи Ісуса Христа, Божої Матері, апостолів, християнських подвижників, праведників, святих («Поучення» Володимира Мономаха, «Слово про закон і благодать» Іларіона Київського, «Житіє Володимира» Дмитра Туптала, «Житіє Ольги», «Повідання про святих князів Бориса та Гліба» невідомих авторів). Поведінка героїв тут мотивована християнськими нормами: князь Володимир відмовляється переступати через клятву на хресті й брати участь у міжусобицях, що суперечать Божим заповідям; княгиня Ольга, попри неоднозначність її постаті, все ж зараховується до праведників, оскільки була однією із перших християнок на Русі.

Ідеаційні принципи впливають на образне унаочнення, яке письменник здійснює в межах художньої картини світу. Індивідуальними, вартими уваги стають ті явища, які втілюють, на думку авторів, або Промисел Бога, або осягнення індивідуумом духовних цінностей. Змальовані персонажі шукають шляхів до внутрішнього вдосконалення, а події в літературних творах стають носіями вищого задуму, способом наблизити людину до етичних ідеалів.

У контексті теоцентричної парадигми необхідно назвати і полемічну літературу ХVI–ХVII ст., що виникла в результаті релігійного конфлікту. «У другій половині ХVI ст. у Речі Посполитій, Україні зокрема, склалася унікальна ситуація: у релігійно-культурному житті зіткнулися два типи християнства (західного і східного), два типи культури (греко-візантійська і латино-європейська)» [11, с.207]. Православні та греко-католицькі полемісти, відстоюючи власні позиції, постійно використовували аргументацію теоцентричного змісту, яка в кожної сторони була своя.

Згідно з П. Сорокіним, чим ближче до нового часу, у культурі зникають релігійно-ідеаційні й усе більше з’являються приземлені чуттєві елементи. ХІХ–ХХ ст. знаменує кризу сенситивності, нагромадженої до таких максимальних меж, що вона повністю визначає мислення доби, яке замикається в колі суто горизонтальних матеріальних інтересів. Сенситивна культура за своїми настановами і стереотипами протилежна релігійно-ідеаційній. Вона приземлена, її корені закодовані в чуттєвому досвіді людини. «Типові для неї світоглядні позиції, – відзначає А. Кармін, – виражені у філософії матеріалізму, позитивізму, релятивізму, скептицизму» [49, с.437]. Відповіді на ключові питання вона шукає не у вищій реальності, а в середовищі, яке можна осягнути органами чуття. Примат віри релігійно-ідеаційного суспільства суттєво тіснять пріоритети розуму та почуттєвості. Митці сенситивного типу зображують не вияви Божественного Промислу, а ті факти, які демонструють суто людський вимір існування цивілізації з акцентом на перетворенні особою зовнішнього для неї світу. Для них «людина, що ставить собі цілі й досягає їх, була завжди єдиним творцем своєї історії» [94, с.520]. Усі причини й наслідки закодовані для письменників у практичних проявах організованих особистостей, в індивідуальній або масовій психології, відображеній у конкретних діях і вчинках, спрямованих на зміну (інколи – на консервування, збереження) умов, в яких минає життя («Чорна рада» П. Куліша, «Перехресні стежки», «Борислав сміється» І. Франка, «Вершники» Ю. Яновського, «Людина і зброя» О. Гончара, «Сад Гетсиманський», «Тигролови» Івана Багряного та ін.).

Ідеологія сенситивної доби може бути втілена й у досить потворних формах існування, як це показано в «Конотопській відьмі» Г. Квітки-Основ’яненка, «Лихих людях» Панаса Мирного, «Івані Івановичі» Миколи Хвильового, де змальовані приземлені інстинкти і форми буття людини.

Разом із тим кожен письменник має право на власні погляди: з’являється можливість для безлічі ймовірних значень. Це сприяє виникненню великої кількості варіантів у моделюванні дійсності, чого значно менше в теоцентричній культурі, де все прив’язано до релігійного світогляду і не допускається вихід за його межі.

Змістове поле сповнене тут людськими пристрастями, конфліктами, яскравими подіями. У такий спосіб людиноцентризм стає визначальним у художньому освоєнні світу. Змістовий рівень літературних творів розгортається за принципом: «історія як плин подій має відбуватися так, щоб у цьому плині відбувалася людина» [89, с.41]. Отже, стверджувати, що сенситивні епохи позбавлені ідеаційності, не потрібно. Теоцентричний первень у світогляді людства чи окремого народу, звичайно, послаблюється, але замість нього починають домінувати ідеї антропоцентричного, соціоцентричного чи націоцентричного змісту. «Особа має відкрити, що вона належить до певної спільноти ... Суспільство та його історія є середовищем, в якому кожен реалізується, середовищем, якому підкоряються або яке засуджують» [5, с.431].

Схожу систему, за винятком космо- та теоцентризму, щодо виникнення і функціонування всієї культури підкреслюють В. Андрущенко, Л. Губерський, М. Михальченко: «Культуру створює особистість; її творить соціальна група і клас; культура є продуктом і способом життєдіяльності нації» [31, с. 115].

Отже, треба погодитися з думкою Д. Іванова [43], який поруч із теоцентризмом уводить поняття «секулярна ідеаційність», яка включає комплекс ідей нетеологічного змісту.



Теоретичні узагальнення щодо ідеаційної природи людського мислення дозволяє запропонувати принцип ідеаційності як один із методологічно важливих для організації аналізу художнього матеріалу на уроках літератури. Його сутність полягає в тому, що вчителі та школярі постійно зустрічаються з проявами і повинні виявляти в літературному матеріалі художнє втілення п’ятьох фундаментальних ідей, виражених концептами: «Космос», «Бог», «Людина», «Суспільство» та «Нація» (кожну там, де вона задіяна), – які визначали і продовжують визначати духовно-філософські пріоритети людства. У різні часи кожна з них зазнавала варіативних модифікацій, стимулювала виникнення цілого спектру підходів до розуміння дійсності, філософських систем, що також необхідно враховувати під час вивчення як оглядових, так і монографічних тем, досліджувати шляхом аналізу художніх творів. Власне, світогляд будь-якої доби завжди залежав від того, яка з цих ідей і в яких модифікаціях домінувала у суспільній свідомості, породжуючи як політичні, наукові, економічні, так і мистецькі наслідки. Усе це складає широкий тематичний спектр для опрацювання разом зі школярами ідейного змісту літератури, значною мірою пов’язаного з загальними філософськими тенденціями у світі. Аналізуючи літературний процес на уроці, вчителі та учні простежують рух означених ідей в основних художніх напрямках і течіях. Зокрема, вони повинні мати на увазі особливості вираження кожної з них на головних етапах розвитку мистецтва слова. Учні отримують інформацію, оформлену в ідеаційних схемах:



Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка