Повісті семицарства



Сторінка1/23
Дата конвертації08.01.2019
Розмір4.15 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   23


ПОВІСТІ СЕМИЦАРСТВА

Самодіяльний, некомерційний, не опублікований на папері переклад українською мовою циклу коротких творів Джорджа Р.Р. Мартина під спільною назвою «Повісті Семицарства» (Tales of Seven Kingdoms). Цикл є приквелом до «Пісні льоду та вогню», opus magnum Дж. Мартина. Читати його варто після знайомства принаймні з першим романом «Пісні» — «Гра престолів». Повісті дають багато важливої інформації для розуміння подій головної епопеї.

Наразі до циклу входять три повісті (автором обіцяно вісім або дев’ять):

  • «Заплотний лицар» (The Hedge Knight). Початок низки оповідей про пригоди молодого лицаря Дункана, який за несподіваних обставин знаходить собі зброєносця та вірного друга.

  • «Служивий мечник» (The Sworn Sword). Продовження небезпечних пригод лицаря Дункана з його незвичайним зброєносцем на панській службі під час великої посухи.

  • «Таємничий лицар» (The Mystery Knight). Дунк зі зброєносцем потрапляють у вир важливих подій і відіграють у них вирішальну роль.

Повісті значно адаптовано у мовному та побутовому відношенні до наших східноєвропейських теренів. Багато географічних назв, титулів, елементів державності та побуту, імен та прізвищ набули в цій адаптації цілком українського звучання.

Переклад В.Бродового, липень-жовтень 2012 р.

Редакція третя, оновлена: червень 2018 р.

Мапи та повний доробок перекладів: http://ice-and-fire.in.ua

Заплотний лицар



Описані в повісті події сталися приблизно за дев’яносто років до початку «Гри престолів».

***

Могила у ґрунті, розім’яклому під весняним дощем, копалася легко. Дунк вибрав для неї моріжок на західному схилі невисокого пагорба — старий-бо полюбляв дивитися, як сідає сонце.

Ще день прожили-перебули, — зітхав, бувало, покійний, — а що наступний принесе, того ніхто в світі не відає. Хіба не так, Дунку?



Так і жили собі, не відаючи, доки наступний день не приніс дощ і не вимочив їх до кісток. За ним другий день подарував рвучкий вологий вітер, третій — пронизливий холод, а на четвертий день старий так заслаб, що не подужав і сісти верхи. А тоді хутко змарнів і помер, хоч оце ж тільки днями виспівував на весь голос у дорозі стару пісню про красну дівку з Мартинова, замінивши задля нагоди Мартинів на Ясенбрід.

В Ясенброді дівка красна, станом тонка, оком ясна, гей та гоп, гей та гоп, — пришелепкувато повторював до себе Дунк, риючи могилу.



Заглибивши яму, як належить, він притяг до неї на руках тіло старого. Маленький худий чоловічок без кольчуги, шолома та паса з мечем важив не більше за мішок з листям. А дебелий, трохи вайлуватий Дунк витягся уже в доброго сажня заввишки, хоча віку мав лише шістнадцять чи сімнадцять років (певніше ніхто не знав), і на широкому міцному кістяку щойно почало наростати м’ясо. Старий часто хвалив його силу — на хвалу був щедрий, бо на що інше не мав статків.

Дунк поклав старого на дно могили і мовчки постояв над ним. Вологе повітря обіцяло новий дощ. Хлопець знав, що мусить засипати могилу, поки з неба знову не линула вода, та ніяк не зважувався кинути грязюку на втомлене обличчя старого. «От якби септон проказав над ним якоїсь молитви… але септона немає. В старого є тільки я». Старий лицар навчив Дунка усього, що знав про бій мечем, щитом і списом, але не вмів навчити красних слів та хитромудрих літер.

Я б лишив вам меча, та він же струхне у землі, — нарешті мовив Дунк, наче перепрошуючи. — Та й ви, мабуть, з божої ласки скоро матимете нового. Шкода, мосьпане, що ви померли.



Він замовк і не знав, що казати далі, бо не пам’ятав до пуття жодної молитви — старий за життя не надто ревно молився. Та зрештою спромігся на кілька слів.

Ви були справжнім лицарем. Ніколи не били мене без вини. От хіба що того разу в Дівоставі. Пиріг удовиці з’їв не я, а хлопчик-служка при заїзді. Я ж вам казав, а ви не слухали. Та то пусте. Хай вас до себе боги приберуть, пане.



Він пхнув до ями ногою трохи землі, а тоді почав загрібати її навалом, не дивлячись на тіло на дні. «Він таки прожив довге життя», — подумав Дунк. Більше як п’ятдесят років, мало не шістдесят. Чи багато людей доживають до його віку? А старий лицар ще встиг і нову весну побачити.

Коли Дунк годував коней, сонце вже сідало. Коней було три: його власний сідлуватий мерин, подорожня кобилка старого та Грім — лицарський бойовий огир, на якого сідали тільки задля герцю чи битви. Великий брунатний кінь не мав уже тієї сили й хуткості, як замолоду, але ще басував, виблискував очима, вишкіряв зуби і коштував дорожче за решту Дункових статків. Якби продати Грома, старого Каштана, сідла й вуздечки, то срібла вистачило б аж…

Дунк скривився. Він знав тільки життя заплотного лицаря, що їздить між замками та обійстями, служить тому панові чи цьому князеві, б’ється за них у битвах, їсть з їхнього столу, а як скінчиться війна, то знов рушає світом шукати долі. Траплялися ще й такі нагоди себе показати, як турніри, але рідше, ніж панські чвари. Як зима була голодна, то заплотні лицарі охоче вдавалися до розбою, але Дунків хазяїн ніколи себе тим не ганьбив.

«Аби ж то знайти собі заплотного лицаря, що потребує зброєносця. Ходив би за конями, налощував кольчугу… звична справа, — подумав Дунк. — Чи податися до якогось міста? В Ланіспорті чи Король-Березі можна винайнятися до міської варти. Або ж…»

Він звалив речі старого під дубом. Полотняний гаман містив три срібні олені, дев’ятнадцять мідяків та уламок граната. Але, як і в кожного заплотного лицаря, найзначніший його статок складали коні та узброєння. Дункові у спадок дістався кольчужний обладунок, з якого він безліч разів обдирав іржу. Залізний шоломець з широкою носовою стрілкою, зім’ятий на лівій скроні. Пас для меча з потрісканої шкіри, меч-півторак у піхвах зі шкіри та дерева. Кинджал, бритва, гострильний камінь. Поножі, ринграф, ясеновий бойовий спис у вісім стоп завдовжки з грізним сталевим вістрям. Нарешті, дубовий щит з побитою сталевою облямівкою і гербовим знаком пана Арлана, лицаря з Грошодубу: крилатим келихом, срібним на бурому.

Дунк глянув на щита, підхопив із землі паса з мечем, знову глянув на щита. Пас був пошитий на кістлявий стан старого лицаря, а на Дунка замалий — так само, як і кольчуга. Тож він обплів піхви конопляною мотузкою, підперезався нею і витяг з піхов меча.

Це був прямий, важкий півторачний клинок доброї замкової роботи, з руків’ям м’якої шкіри на дерев’яній колодці та маківкою з лискучого чорного каменю. Меч не мав багатих прикрас, але зручно лежав у руці. Гостроту його Дунк добре знав, бо не один вечір до сну просидів над ним із бруском та намасленим ганчір’ям.

«Втримав його старий, то втримаю і я», — подумав собі Дунк. Адже на Ясенбродській луці якраз затівається турнір.

***

Бистроніжка йшла легшим кроком, аніж старий Каштан, та все ж Дунк втомився і набив болячки, поки не побачив попереду корчму: високу дерев’яну мазану хату біля річки-невелички. Тепле жовте світло лилося з вікон закладу і закликало подорожніх його не минати. «Маю три срібняки, — мовив Дунк до себе. — Вистачить на добру вечерю і скільки влізе пива». Щойно він зіскочив з кобили, як із річки виліз голий хлопчик і став сушитися якоюсь бурою дергою на зразок кобеняка.

Ти тут при стайні? — запитав Дунк.



На вигляд хлопчик мав років вісім чи дев’ять. Блідий та кістлявий, ноги обліплені грязюкою по самі гомілки. Але найбільшою чудасією в хлопцеві було волосся. Бо його бракувало. Зовсім.

Вичисти-но мені кобилу. Тоді засип вівса усім трьом коням. Упораєшся?



Хлопець нахабно витріщився на гостя.

Упорався б. Якби схотів.



Дунк спохмурнів.

Ану не смій базікати казна-що. Перед тобою лицар, затям собі.

Не надто ви схожі на лицаря.

А хіба всі лицарі однакові?

Лицарі всякі бувають. Та ви на жодного не схожі. У вас он меч на мотузку теліпається.

То й що? Аби піхви не падали. Гайда хутко до коней. Впораєшся — отримаєш мідяка. Не впораєшся — ляща у вухо.



Він не став чекати, що у відповідь збреше малий стайняр, а відвернувся і плечем штовхнув двері. Цієї години корчма мала б гудіти від люду, та натомість стояла майже порожня. За одним столом зморило молодого панича у розкішній одамашковій делії; той тихенько похропував у калюжу розлитого вина. Та окрім нього не було ані душі. Дунк збентежено роззирався навколо, доки з кухні не з’явилася повненька, коротенька, трохи зжовтіла лицем жіночка.

Сідайте, де бачите. Подати пива або вечерю? — запитала вона.

І те, й інше. — Дунк зайняв стільця коло вікна, щонайдалі від панича.

Є добре ягня, хрустко засмажене з травами, та кілька качок, що їх мій син встрелив. То чого бажаєте?



Він не їв у корчмі вже, мабуть, з півроку. Тому відповів:

І те, й інше.



Жіночка засміялася.

Добрій статурі — добрий харч.



Тоді налила кухоль пива і подала до столу.

Візьмете кімнату на ніч?

Ні.

Дунк марив про м’яку солом’яну постіль та дах над головою, але гроші мусив берегти. Якось переспить і на землі.

Попоїм, вип’ю пива, та й далі до Ясенброду. Чи далека дотуди путь?

Ще з день їхати. Як біля згорілого млина дорога розгалузиться, то прийміть на північ. А чи мій хлопець подбав про ваших коней, чи знову втік?

Та наче не втік, — відповів Дунк. — Щось у вас нині відвідини небагаті.

Півмістечка попхалося на турнір. Мої харцизяки теж утекли б, якби я попустила. Ой леле, що з корчмою буде, як я помру, і вони її успадкують? Хлопець ладен круглий день тинятися поміж вояків, а дівчисько зітхає й хихотить, щойно десь за вікном лицар промайне. І що в тій голові робиться? Я їй вже казала: лицарів з посполитими з одного й того самого ліплено. А хліб та яйця однак не здешевіють, хоч би там скільки вони списів поламали.

Корчмарка зміряла Дунка цікавим поглядом: його меч та щит промовляли про одне, а мотузяний очкур і груба полотняна сорочка — про інше.

Та ви й самі, напевне, на турнір?



Перш ніж відповісти, він ковтнув пива. Кольору темного горіха, на смак міцне і густе — кращого й бажати годі.

Еге ж. Та не аби чого, а за перемогою.

Отакої, — буркнула хазяйка. Але не образливо.

У іншому кутку корчми панич підняв голову з калюжі вина. Він мав хворобливого кольору обличчя під стріхою світло-брунатного волосся; підборіддя поросло світлою щетиною. Панич потер очі, глипнув на Дунка і проказав:

Я бачив тебе уві сні.



А тоді наставив пальця тремтливої руки.

Не підходь, чуєш? Не наближайся до мене!



Нічого не розуміючи, Дунк вирячився на нього.

Прошу пана?



Корчмарка нахилилася ближче.

Не зважайте, пане лицарю. Той панич тільки й робить, що п’є та торочить про свої сни. Піду-но подам вечерю.



І заспішила геть.

Вечерю?!



Панич гидливо скривився, наче від брудної лайки. Тоді важко зіп’явся на ноги і сперся на стіл, щоб не впасти.

Мене зараз знудить, — оголосив він. Груди йому вкривали засохлі плями червоного вина, мало не злиті у одну. — Я схотів повію, але тут їх катма. Усі втекли на Ясенбродську луку. Побийте мене боги, де б його вина випити.



Хилитаючись, він пошкандибав геть із трапезної. Дунк почув, як панич видирається сходами, щось мугикаючи.

«Жалюгідне створіння. Але відки він може мене знати?» — замислився Дунк над кухлем пива.

Ягня видалося йому найсмачнішим з усього, колись куштованого — доки не подали качку, спечену з вишнями та лимоном і зовсім не таку жирну, як їх зазвичай печуть хазяйки. На додачу корчмарка принесла горошку з маслом і вівсяного хліба щойно з печі. «Ось яка вона — лицарська доля, — сказав собі Дунк, обсмоктуючи з кістки останні крихти м’яса. — Добра їжа, пива, скільки душа забажає, і жодних тобі лящів». Він випив другого кухля до страви, третього — задля забави, а тоді й четвертого — бо нині був сам собі хазяїн. Наостанок він заплатив корчмарці срібняка і на решту отримав жменю мідяків.

Коли Дунк встав з-за столу, вже спустилася глупа ніч. Натоптане черево поліпшило настрій, хоча гаманець і полегшав. Він бадьоро закрокував до стайні, аж раптом попереду заіржав кінь.

Тихо, братику, — мовив хлопчачий голос. Дунк прискорив крок, хмурніючи.



Хлопчик-стайняр тим часом уже видерся на Грома, вдягнувши обладунок старого лицаря. Кольчуга виявилася довшою за нього самого. Шоломця довелося зсунути на лису потилицю, бо інакше той затулив би йому очі. Малий виглядав конче рішучо і так само безглуздо. Дунк став у проймі дверей до стайні та зареготав.

Хлопець зиркнув на нього, зашарівся і скочив додолу.

Пане, я не хотів…

Злодюга, — мовив Дунк, намагаючись додати голосові суворості. — Ану скидай обладунок і радій, що Грім не розколотив твою дурну макітру. Це бойовий кінь, а не дитячий муцик.

Хлопець зняв шолома і кинув його на солому.

Та я вершник незгірш вас! — оголосив він зухвало, і оком не змигнув.

Стули пельку, нахабо! Добалакаєшся мені. Кольчугу теж знімай. Що це ти таке надумав?

Як я відповім зі стуленою пелькою? — Хлопець вивернувся з кольчуги та зронив її на підлогу.

То розтули й відповідай, — дозволив Дунк. — Тепер підніми кольчугу, обтруси з неї мотлох і поклади, де взяв. Шоломця теж. Ти коней погодував, як я тобі наказав? А Бистроніжку почистив?

Еге ж, — відповів хлопчисько, обтрушуючи солому з кольчуги. — Ви ж їдете до Ясенброду, так? Візьміть мене з собою, пане лицарю.



Саме про це його й застерігала корчмарка.

А що твоя мати скаже?

Мати? — Хлопчина похнюпився. — Матінка померли, нічого не скажуть.

Дунк здивувався. Хіба корчмарка йому не мати? А втім, може ж він лише служити при корчмі. Від пива думки в Дунковій голові трохи плуталися.

То ти сирота? — запитав він збентежено.

А ви? — зухвало перепитав малий.

Колись був, — зізнався Дунк. «Поки старий лицар не взяв до себе у службу».

Візьміть мене служити! За зброєносця!

Я не потребую зброєносця, — відрізав Дунк.

Кожен лицар потребує, — заперечив хлопчик. — А ви напевне без зброєносця пропадете.

Дунк загрозливо підняв руку.

Зараз дам ляща у вухо, то сам пропадеш. Насип мені торбу вівса. Поїду до Ясенброду. Сам-один.



Здавалося, хлопчину його погрози не надто злякали. Якусь мить він стояв, зухвало схрестивши руки на випнутих грудях, та коли Дунк вже збирався дати йому спокій, обернувся і пішов по овес.

Дунк спершу відчув полегшення, а тоді подумав: що як… Та ні, при корчмі малому буде краще. Хай мине його важка доля зброєносця при заплотному лицареві.

Хлопчик між тим аж з лиця змарнів од розпачу. Скочивши на Бистроніжку та узявши повід Грома, Дунк вирішив підбадьорити малого мідним грошем.

Тримай, хлопче, за роботу.



Він кинув йому мідяка і посміхнувся, та малий стайняр навіть не ворухнувся зловити монету. Гріш упав у грязюку між його голими п’ятами і залишився там лежати.

«Підніме, як я поїду», — вирішив Дунк. Тоді розвернув кобилку і рушив геть від корчми, ведучи за собою двох інших коней. Дерева сяяли у місячному світлі, небо розкинулося безхмарне і помережане плетивом зірок. Але виїжджаючи на дорогу, Дунк відчував, як малий мовчки, похмуро вдивляється йому в спину.

***

Коли Дунк натягнув повід на краю широчезної Ясенбродської луки, на ній вже видовжувалися полудневі тіні. На траві розкидано було зо п’ять-шість десятків шатрів і наметів. Малі й великі, квадратні та круглі, ташні, лляні й шовкові, під довгими прапорами на опорних тичках, весело забарвлені й розмальовані, вони буяли яскравіше за поле диких квітів. Одні були густо-червоні, інші — сонячно-жовті, усіляких відтінків зеленого та блакитного, суцільно-чорні та сірі, бузкові та лілові.

Багатьох лицарів старий стрічав на війні чи герці, а інших Дунк знав по оповідках навколо табірних вогнищ, у шинках та заїздах. Хоча він і не засвоїв чаклунських умінь читання й письма, та гербової науки все ж від старого набрався, бо той наполегливо вкладав її хлопцеві у голову, не даючи спокою навіть у дорозі.

Солов’ї належали князеві Карону з Порубіжжя, що володів високою арфою не гірше, ніж списом. Увінчаний короною олень позначав присутність пана Лионеля Баратеона, прозваного Штормом-Реготуном. Також Дунк помітив мисливця дому Тарлі, лілову блискавку дому Дондаріон, червоне яблуко Фосовеїв. Онде ревів навстоячки лев Ланістерів, золотий на кармазині, а там пливла пірузовим полем тьмано-зелена морська черепаха Естермонтів. Брунатне шатро під прапором з червоним огирем належало не кому іншому, як панові Ото Бракенові на прізвисько Харциз Бракенський. А отримав він те прізвисько три роки тому, коли убив князя Квентина Чорноліса на турнірі у Король-Березі. Дункові доводилося чути, як пан Ото одним ударом затупленої сокири геть спотворив забороло шолома пана Чорноліса, а заразом і обличчя під ним. Тому нині прапори Чорнолісів майоріли якнайдалі від пана Ото, на західному краю луки. Марбранд, Малістер, Каргил, Вестерлін, Лебедин, Мулендор, Вишестраж, Флорент, Фрей, Пенроз, Стокварт, Дафі, Парин, Вильд… здавалося, від усіх шляхетних домів заходу та півдня до Ясенброду приїхало по лицареві, а коли й по троє, щоб подивитися на красну діву і показати себе перед нею на полі честі.

Шатра були красні та пишні, але Дунк розумів, що не на тому баштані вродився, щоб між них пхатися. Насмілишся стати поруч своїм табором — і матимеш на свою голову коли мовчазне презирство, а коли й відверті кпини. А якби хтось і поставився з належною лицареві ґречністю, то тільки роз’ятрив би рану. Тому весь Дунків дах над головою на цю ніч складатиметься з потяганої вовняної вотоли. Хай князь чи славетний лицар королівства вечеряє каплуном або молочним поросям, а Дунк обійдеться і твердим, наче кора, шматком солонини.

Заплотний лицар має триматися за свою честь і гідність. Без них лицаря годі відрізнити від першого-ліпшого сердюка-запроданця.

«Я маю заслужити місце у чесному товаристві. Якщо битимуся добре, то якийсь князь може взяти мене до замкової дружини. Тоді я подорожуватиму зі шляхетними супутниками, щодня їстиму свіже м’ясо з панського столу, а на турнірі ставитиму власне шатро. Та спершу треба показати, чого я вартий».

Дунк неохоче повернувся спиною до турнірного поля і повів коней до лісу.

На краю великої луки, за добру версту від містечка та замку він знайшов галявинку, де струмок розливався на вигині, утворюючи глибоку заболонь, берег рясно заріс очеретом, а над усім царював високий густий в’яз. Тут весняна трава була яскраво-зелена, мов на гербі намальована, і м’яка на дотик. Гарна місцинка, ще ніким не захоплена. «Отут і буде мені шатро, — сказав собі Дунк, — з листяним дахом, зеленішим за прапори Тирелів та Естермонтів».

Перш за все належало потурбуватися про коней. Опісля того він роздягнувся і заліз до ставка-заболоні, щоб змити з себе бруд дороги. «Справжній лицар зберігає у чистоті не тільки душу, але й тіло», — завжди казав старий, наполягаючи, щоб вони обоє милися з голови до п’ят на кожний поворот місяця, не зважаючи, смердить від них чи ні. Ставши лицарем, Дунк наклав на себе таку саму обітницю.

Він сидів голий під в’язом, сушився від води, тішився теплим весняним повітрям на шкірі й дивився, як поміж очерету ліниво шурхають бабки. Чому кажуть, що вони схожі на драконів? Анітрохи не схожі. Втім, Дунк ніколи не бачив дракона. А старий бачив. Дунк чув ту оповідку від нього з півсотні разів: як пан Арлан ще зовсім малим їздив зі своїм дідом до Король-Берега, як вони там бачили останнього дракона за рік до його смерті. То була зелена дракониця, мала і спотворена, з крихітними мертвими крильцями. Жодне з її яєць не налупилося. «Балакають, що її король Аегон отруїв, — казав старий лицар. — То був іще Аегон Третій: не батько нашого короля Даерона, а Драконяча Смерть, або ж Аегон Нещасливий. Він лякався драконів, бо чудовисько його дядька зжерло його власну матір. Відколи помер останній дракон, літо стало коротшим, а зима — довшою та лютішою».

Сонце зайшло за верхівки дерев, і зразу похолоднішало. Коли Дунк відчув на руках курячі лапи, то вибив сорочку і штани об стовбур в’яза, щоб витрусити найгірший бруд, і знову натяг на себе. Назавтра він мав відшукати розпорядника забави й записатися на турнір. Але насамперед — одна важлива справа. Не вирішивши її, нема чого і пнутися.

Навіть не заглядаючи у воду, він знав, що не надто скидається на лицаря. Тому повісив щит пана Арлана за спину, щоб усі бачили герба. Стриноживши коней, Дунк полишив їх скубти рясну зелену травичку під в’язом, а сам рушив пішки до турнірного поля.


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   23


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка