Площа 1,039 тис кв км, 5,2 території області Районний центр



Скачати 351.72 Kb.
Дата конвертації19.01.2018
Розмір351.72 Kb.

Площа - 1,039 тис. кв. км, - 5,2 % території області

Районний центр – –

Відстань від районного центру до м. Луцька: - шосейною дорогою - 75 км
Адреса райдержадміністрації :

м. Володимир-Волинський,

вул. Соборна, 3 Тел (03342)24631, факс 21377
Адміністративно-територіальні одиниці:

Кількість населених пунктів - 78

у тому числі:

кількість міст – 1 (м. Устилуг),

Кількість сільських населених пунктів - 77

Природне середовище

Геологічна будова і якість ґрунтів

Ґрунти переважно дерново-підзолисті, в долинах річок – торфово-болотні, на виходах мергелів, крейди – перегнійно-карбонатні, в лісостеповій зоні – темно-сірі опідзолені і чорноземи.

Площа сільськогосподарських угідь сягає 68,9 тис. га у тому числі ріллі – 50,9 тис. га, багаторічних насаджень – 0,9 тис. га, сіножатей – 10,8 тис. га, пасовищ – 6,3 тис. га.

Площа заліснених земель району становить 23 тис. га, забудованих земель – 2,7 тис. га, заболочені землі – 2,8 тис. га, землі залиті водою – 1,6 тис.га, загальна площа осушених земель – 20,76 тис. га.

Мінеральні ресурси:

Ресурсна база Володимир-Волинського району представлена такими корисними копалинами як пісок та торф.

Водна мережа:

На території Володимир-Волинського району розташовані 26 водойм та 7 річок. Найбільші річки Західний Буг та Луга. На території району є велика кількість ставків, призначених для промислового вирощування риби.

Рослинні угруповання, тип рослинності:

Ліси займають 23 тис. га, або 22,1 % території району. Вони здебільшого мішані. Найбільш поширені дерева – сосна, дуб, вільха. Ліси багаті ягодами та грибами.

Заповідні території місцевого значення:

1. (25) Ландшафтний заказник “Березовий гай”, с. Лудин, площа 36,7 га, селянська спілка «Слава», Володимир-Волинський міжгосподарський лісгосп. Утворений рішенням обласної ради № 17/19 від 17.03.94. Унікальні чисто березові насадження 1 бонітету, віком 50 років, повноти 0,4; що зростають на мальовничій горбистій місцевості. У трав’яному покриві зростають: первоцвіт весняний, медунка лікарська, конвалія травнева. Насадження має ґрунтозахисне, водорегулююче і культурно-оздоровче значення.

2. (26) Ландшафтний заказник “Мочиська”, с. Заріччя, площа 137 га, Володимир-Волинський держлісгосп, Устилузьке лісництво. Утворений рішенням облради № 16/6 від 20.12.93. Цінний лісовий масив сосново-березових насаджень з домішкою дуба, ялини, клена, модрини та інших порід дерев (всього-12), що входять у зелену зону м. Володимир-Волинський і віднесені до лісо-паркової його частини. Вік насаджень – 60 років, 1-2 бонітету. Надлісок складає крушина, калина, акація біла. Складовою частиною і окрасою ландшафту є мальовниче озеро площею 10 га з різноманітною іхтіофауною, в прибережній смузі якого зростає понад 200 видів рослин, серед яких зустрічаються цінні квіткові, лікарські та мало поширені види.

3. (43) Лісовий заказник “Липовий гай”, с. Зимне, площа 24,8 га, селянська спілка “Зимнівська” Володимир-Волинський міжгосподарський лісгосп. Утворений рішенням облради № 17/19 від 17.03.94. Єдина велика ділянка чистих липових насаджень на Волині віком до 45 років, розташована на заплаві р. Луга.

4.(105) Лісовий заказник “Микуличі”, с.Микуличі, площа 32,1 га, Володимир-Волинський держлісгосп, Микуличівське лісництво. Утворений розпорядженням облдержадміністрації № 94 від 12.02.97. Цінні високобонітетні насадження сосни звичайної в стиглому віці, де серед різноманітної трав’яної рослинності зростає любка дволиста – рідкісна рослина, занесена до Червоної книги України, а також деякі види лікарських та квіткових рослин.

5. (41) Лісовий заказник “Нехворощі”, с. Нехвороща, площа 551,6 га, Володимир-Волинський держлісгосп Микуличівське лісництво. Утворений розпорядженням облдержадміністрації № 132 від 26.05.92. Лісовий масив цінних дубово-липових насаджень з домішкою дуба, 2 бонітету, віком до 140 років, що входять у зелену зону м. Володимир-Волинського і входить до лісів 1 групи, які характеризуються високими рекреаційними властивостями. У підліску ліщина, і бересклет, серед трав’яного покриву – папороть, лікарські та інші квіткові рослини. У лісі знаходяться місця розмноження птахів, яких у різні сезони тут нараховується понад 80 видів, найчисельніші з них – горобцеподібні. У кв. 38 знаходиться цінне джерело, яке живить притоку р. Луги, а також колонія чапель сірих, одна з найбільших на Волині.

6. (42) Лісовий заказник “Новосілки”, с. Новосілки, площа 385 га, Володимир-Волинський держлісгосп, Устилузьке лісництво. Утворений рішенням облради № 16/6 від 20.12.93. Унікальний лісовий масив насаджень дуба і липи, з домішкою граба, 2 бонітету, віком до 60 років. Входять у зелену зону м. Володимир-Волинського і віднесені до лісо-паркової частини лісів, має велике санітарно-гігієнічне та оздоровче значення. Ліс багатий на горіхоплідні чагарники ліщини, ягідники, запаси лікарської сировини.

7. (102) Ботанічна пам’ятка природи “Бук”, с.Зоря, площа 0,01 га, Зорянська сільська рада, утворена розпорядженням облвиконкому № 393-р від 29.09.75. Бук – рідкісне дерево на Волині, віком 150 років, висотою 26 м, діаметр стовбура 0,8 м.

8. (287) Ботанічна пам’ятка “Дуб звичайний” с.Овадне, Оваднівська сільська рада, утворена розпорядженням облвиконкому № 393-р від 29.09.75.

Дуб звичайний, віком 500 років, висотою 25 м, діаметр стовбура 2,8 м.

9. (361) Зоологічна пам’ятка природи “Озеро невидимка”, с.Стенжаричі, площа 2,2 га, Володимир-Волинський держлісгосп, Стенжаричівське лісництво, Утворена розпорядженням облдержадміністрації № 132 від 26.05.92. Мальовниче озеро льодовикового походження, площею 2,2 га, глибиною до 5 м, оточене дубово-сосновим лісом. У прибережній смузі озера та на водному плесі зростають ряд цінних видів рослин, в тому числі і лікарських: багно, суниця, малина, а також рідкісна рослина, занесена до Червоної книги України – журавлина дрібноплідна.

10. Лісовий заказник “Стенжаричівський”, с.Ліски, площа 32 га, утворений рішенням облвиконкому № 226, від 31.10.91, Володимир-Волинський держлісгосп.

11. Осіянська гора – урочище, період неоліту с. П’ятидні.

12. Загально-зоологічний заказник “Ішівський”, с. Кладнів, площею 152 га, утворений розпорядженням облдержадміністрації № 132 від 26.05.92.

13. Загальноекологічний заказник “Устилузькій” с. Пархоменкове, площею 293,4 га, утворений розпорядженням облдержадміністрації № 132 від 26.05.92.

14. Гідрологічний заказник місцевого значення “Луга”, загальною площею 2039,1 га, утворений рішенням обласної ради № 12/3 від 30.05.2000.

Користувачами є:

 Бубнівська сільська рада, на площі 412,7 га;

 Селецька сільська рада, на площі 570,2 га;

 Хмелівківська сільська рада, на площі 335,9 га;

 Зимнівська сільська рада, на площі 441,8 га;

 Зарічанська сільська рада, на площі 126,9 га;

 П'ятиднівська сільська рада, на площі 151,6 га;

 Устилузька міська рада, на площі 1425,3 га.

Оцінка стану навколишнього середовища – забруднення середовища

У зв’язку з відсутністю великих промислових підприємств забруднення атмосферного повітря відбувається за рахунок викидів автомобільного транспорту та твердих побутових відходів.

На території району знаходиться склад по збереженню непридатних отрутохімікатів.

У зв’язку з відсутністю системи централізованого збору твердих побутових відходів спостерігається утворення несанкціонованих стихійних сміттєзвалищ.

Погіршення якості підземних ґрунтових вод на території окремих сільських рад.
Археологічні дослідження, проведені на берегах річок Західний Буг та Луга підтвердили, що тамтешні родючі терени були заселені ще в період неоліту (с.П'ятидні, Білі Береги, Зимне, Шистів, Острівок). Ранньослов’янська доба поселень відкрита і в сусідніх селах (Новосілки, Фалемичі, Заріччя).

Першим проявом давньоруської державності вважають дулібський союз. Центром дулібського об’єднання 5-7 ст. на думку багатьох славяністів (В. Ауліх, В. Баран, В. Сєдов) було Зимнівське городище. Територія дулібів доходила до Прип'яті на півночі, до Верхнього Дніпра на півдні, до Горині на сході i до Західного Бугу i Сану на заході.

Ще до того, як наприкінці X ст. західні регіони, заселені східними слов'янами, увійшли до складу Давньоруської держави, племінний союз волинян згадується як у західноєвропейських, так і в арабських джерелах. Це підтверджує і повсюдне вживання територіально-адміністративної назви Волинь, Волинська земля. Слов’янські племена дулібів і бужан, що заселювали Волинь після великого переселення народів, підтримували зв’язки з Візантією, з грецькими чорноморськими колоністами і підпадали під їх християнський та культурний вплив. Археологічні пам’ятки, знайдені на старих городищах, оселях, монастирях і церквах, такі як візантійські монети, хрести-енколпіони та інші предмети культу свідчать про давні і постійні взаємовідносини між Візантією і племенами дулібів та бужан.

Починаючи з кінця ІХст. городища над Бугом поступово занепадають, а розвитку набувають «Червенькі городи». «Повість временних літ» розповідає як київський князь після свого охрещення йде війною проти племені Білих Хорватів. Найцікавішим є те, що Володимир Великий провадив зі собою двох єпископів, адже в Червенських городах вже існувало християнство, проповідуване учнями Кирила і Мефодія. Володимирська єпархія заснована в 992 році і є однією з найстаріших (четверта) на Русі. Першим єпископом був Стефан болгарин. Резиденцією єпископів, очевидно, була Стара Катедра в урочищі Федорівка – ротондова церква – найстарший тип церковної будівлі в краї.



Зимненське городище – один з найбільш ранніх укріплених пунктів на землях раннього середньовіччя, це ранньо-слов'янське поселення VI-IX століть.

За кілька кілометрів від сучасного Володимира-Волинського, поблизу с.Зимного, височить серед заболоченої заплави річки Луги видовжений півострів. Круті схили півострова полегшували його захист, і тому це місце здавна було обжите людьми. В результаті проведених тривалих розкопок тут виявлено й досліджено багатошарову археологічну пам’ятку: рештки двох поселень племен доби міді, що прийшли на зміну одне одному (ІІІ тис. до н.е.), ранньозалізного віку (ІV-ІІІ ст. до н.е.), та ранньослов’янське городище (VІ-VІІ ст. н.е.).

Городище (поселення, укріплене валами і ровами) існувало поблизу Зимного приблизно півтори тисячі років тому. Це одне з найдавніших слов’янських поселень, яке вже можна вважати осередком міста. Півтори тисячі років тому, приблизно одночасно із появою у дулібів Зимненського городища, подібне «зародкове місто» виникло й у полян і отримало назву Києва. Виникнення таких городищ як осередків ремесла, торгівлі, адміністрації пов’язують з розкладом первіснообщинного ладу і зародженням класового суспільства та державності. Саме в той час окремі племена об’єднуються в племінні союзи, які пізніше переростають у племінні князівства. Осередком одного з них, очевидно, було Зимненське городище; натомість об’єднавчим центром для групи союзів стало розташоване над Бугом городище Волинь, від назви якого дулібів-бужан стали називати волинянами.

Розкопки Зимненського городища показали, що воно було захищене частоколом та стіною з покладених одна на одну дерев’яних колод, закріплених вертикальними стовпами. В систему укріплень входили також три башти і велика дерев’яна споруда, прибудована до стіни з внутрішнього боку. Знайдено зброю і речі з військового обладунку – отже, тут перебували дружинника, ймовірно, і один з вождів. Як засвідчують знахідки виробів та знарядь праці, в межах укріплень розвивалися ремесла: косторізне, ковальське, ювелірне. Зокрема, виготовлялися бронзові, срібні та залізні прикраси: браслети, пряжки (одна з них формою нагадує птаха). Збереглися і ливарницькі формочки, тигельки, ковадло. Виявлені складні за формою прясельця з мергелистої крейди дозволяють зробити висновок, що для обробітку каменю застосовувався токарний верстат. Знайдено також візантійську монету імператора Юстина, або Юстиніана.

Приблизно в середині VІІ ст. н.е. городище, повністю знищене аварами, перестало існувати. Як припускають історики, частина жителів з-під Зимного, після руйнування поселення вибрала новим своїм осідком місцевість, на котрій тепер знаходиться місто Володимир. Це, можливо, один з найбільш ранніх випадків так званого «перенесення міста».

Проте вже в 1001 році Великий князь Володимир заснував тут, на Святій горі монастир. Є легенда, згідно якої Київський князь Володимир Великий звів серед красивої природи терем. На Волинь він приїжджав взимку. Ймовірно, це була його зимова резиденція, куди він часто виїжджав на полювання. За переказами, виникла вона відтоді, як на Волинь опинилася в полі зору західноєвропейської політики.

Першу писемну згадку про цю обитель знаходимо в «Житті Феодосія Печорського» (ХІ ст.), пов’язану з перебуванням першого Ігумена Києво-Печерської лаври Варлаама, що повертався з Царгорода. Всього двічі побував в монастирі Варлаам. Під час повернення із однієї зі своїх подорожей до Єрусалима, Варлаам захворівши, зупинився в монастирі "Святі Гори". Тут і помер, а тіло ченця монахи перенесли у Києво-Печерську Лавру. Підземну церкву з тих пір і називають Варлаамівською.

Святу обитель на березі р.Луги пов'язують ще з іншим Києво-Печерський ігуменом Стефаном. В 1090-1094р. він був в Володимирі єпископом Волині. В 1097р. в монастирі побував преподобний Нестор. Він був постриженником преподобного Стефана і його духовним учнем.

На північ від основних споруд Святогорського монастиря знаходиться невелика Троїцька церква-ротонда (1465-1475рр.) Ротондова церква – найстаріший тип церковної будівлі, характерний для часу послідовників Кирила та Мефодія, коли християнство ще не було офіційною державною релігією та могла бути побудованою учнями, які проповідували християнську віру в надбужанських краях.

Саме в ці часи на теренах Володимирщини з'явились ченці-коліоти – задовго до офіційного хрещення Володимиром киян 988 року. Початки монашества започаткувались у нас як коліотно-відлюдне, тобто подвижницьке, бо поселялись ченці обираючи, як правило, відлюдні місця.

Археологічні дослідження зимненських печер виявили старовинні надписи на стінах і древні поховання.
В 9 ст. Дуліби - Бужани - Волиняни на нашій території створюють найменші державні одиниці — удільні князівства. У другій половині Xст. адміністративним центром однойменного князівства став Володимир, а Волинь як адміністративний центр поступово зійшов з політичної арени.

У середині XIIст. при князі Ізяславі відбувся поділ Волині на князівства Володимирське i Луцьке.

Помітне піднесення земель відбулося з кінця XII ст., після об'єднання Волинсько-Галицької держави. Численні писемні і археологічні джерела можна стверджують, що в її складі Волинська земля була одним із найрозвинутіших регіонів Русі як у суспільно-економічному й політичному, так і у військовому та культурному аспектах. Свідченням цього є те, що тут продовжувалося велике будівництво, в той час як в інших землях, що були під гнітом татаро-монголів, воно фактично припинилося.

У 1199 р. після об'єднання Романом Мстиславовичем Волині та Галичини утворилася Галицько-Волинська держава. Володимирського — близько 15 тис. км2, Луцького — 20-25 тис. км2, Белзько-Холмського — понад 15 тис. км2.

У 1349 р. Галицько-Волинська держава i Волинь потрапили під владу Литви.

У 1452 р. були ліквідовані удільні столи i утворилися три повіти — Луцький, Володимирський i Кременецький. Вони існували до середини 1560-х років.

Сільські поселення ілюструють високий рівень землеробства, ремесла, феодальних відносин, культури і побуту основної маси населення. Причому в період існування Волинсько-Галицької держави у зв'язку з необхідністю обживати нові райони, увага князівської, адміністрації зосередилася на Волинському Поліссі. В період існування Волинсько-Галицької держави це був досить розвинутий регіон, навіть після татарського нашестя. Причиною цього було те, що Володимирщина і Волинь в цілому не зазнала такого погрому, як інші руські землі, а залежність її від татар мала номінальний характер.

Чи не найяскравішим показником суспільно-економічного розвитку регіону є наявність міст. Слід зауважити, що Волинь у давньоруський час відзначалася їх значною концентрацією. Яскравим підтвердженням розвитку градобудівництва є виникнення та розвиток міста Устилуга.

Перша згадка про Устилуг в руських літописах належить до 1150 року, коли великий князь Ізяслав Мстиславович під час міжусобної боротьби послав в Устилуг «на покорм» своїх союзників угорців. Пізніше місто згадується в документах, як Устилугов (1545), Усчилуг (1576),Усцилуг (1577) Ружиямполь (польська назва, 1765 р.). Остання назва не прижилась, і з кінця XVIII ст. місто знову почали називати Устилугом.

Розташоване на правому березі Західного Бугу, біля гирла річки Луги (звідки і походить назва міста, гирло – «устья»). Найдавніше поселення на його території існувало в епоху міді (ІІІ тис. до н.е.). Над самою річкою Буг здіймається укріплення старого городища Хст. з періоду так званих Червенських городів і наступних ХІ – ХІІІ століть, коли Устилуг належав до Галицько- Волинської держави і Володимирського князівства. Це городище мисового типу: зі сторони річки захищене крутим схилом, висотою близько 10м. В північній частині городища розташовувався в’їзд. Вал розміщений майже по всьому його периметру, крім ділянки проти річки, укріпленням такої фортифікації були і дерев’яні стіни стовпової конструкції. Будівництво городища проходило в два етапи: першопочатковий насип здійснений в Х–ХІст., а в ХV–XVIст. проведена підсипка. В розрізі валу виявлений закопаний в його вершині сосновий стовп. Археологи припускають, що там збереглися залишки воріт, які з’єднували слов’янські землі з Європою.

Через Устилуг пролягав головний королівський шлях – «шлях Собеського» – на Київ, про що свідчила стара дорога до Володимира, обсаджена старими кленами і ясенами. В ХІ – ХІІІ ст. Устилуг мав велике торгівельне і політичне значення, як один із найбільших і найбагатших портів Волині. Через нього проходило багато таких товарів, як збіжжя, шкіра, ремісничі вироби і дерево. Річка Західний Буг являла собою головну артерію, якою спливали згадані товари до Польщі, Литви, Ятвяг і прибалтійських країн,особливо до головного порту Гданська.

В 1241 році (1240?) Устилуг був зруйнований татаро-монголами (ордами хана Батия). Про це свідчить велика кількість деревного вугілля та попелу, знайденого на території городища.

В середині XIV ст. Устилуг захопили литовські феодали. В 1431 р. польський король – Казимир ІІІ намагався захопити частину Волині, а в тому числі і Устилуг. Тому вів майже безперервні війни з луцьким князем Львом Свидригайлом .

За ревізією володимирського замку в 1545 р. містечко Устилуг належало до Єронима Крупського (з Крупи). В 1570 р. І. Крупський платив до володимирського замку з Устилуга податки від 36 димів, 12 город 23, а Миколай Лисаковський - з с. Верби, Устилуга і сіл що йому належали - від 93 дим, 2 боярів путних, 55 город, 69 городників, 17 комірників, 11 комірників вбогих, з 3 млинів , 2 горілчаних котлів, 2 коршми.

За поборовим реєстром Володимирського повіту з 1583 р. з Устилуга податки платив князь Степан Збаражський від «16 дим, 9 город, 4 вальних коліс, одної ступи і ½ пага». Частина Устилуга належала тоді до князя Олександра Вишневецького, а з XVIII ст. Устилуг був володінням князів Любомирських.

Розташування на важливому торгівельному шляху сприяло тому, що Устилуг у XV – XVI ст. став визначним центром торгівлі зерном у північно – західній частині Волині. З Володимирського і Луцького повітів сюди надходили транспорти із збіжжям, що потім по річці Західний Буг відправлялося на Захід. До середини XIX століття Устилуг – зерновий порт для Волині й частини Поділля. На березі Бугу розміщувались склади, восени і взимку сюди звозили збіжжя, а весною барками сплавляли на Гданськ. Волинські експортери переважно використовували збудовану з соснової деревини судно-ком'ягу. Відстань від Гданська долали Бугом і Віслою за 33 дні, а після розвантаження в Гданську ком'яги продавали на дрова.

В 1595 році українське населення міста підтримало селянсько-козацькі загони Наливайка в боротьбі проти ненависної панщини. Жителі міста взяли активну участь у національно-визвольній війні українського народу під проводом Богдана Хмельницького у 1648-1654 роках.

У грудні 1653 року місто дуже потерпіло від нападу кримських татар. Вони три дні стояли табором під Устилугом, спалили 23 житлові будинки,33 господарські приміщення, взяли в полон 68 чоловік, забрали багато худоби, птиці. До 1648 року в Устилузі лишилось тільки 10 домів.

На початку XVIII ст. в Устилузі було засновано монастир католицького чернечого ордену капуцинів. У 1747 році тут побудували костел, руїни якого були повнісю знищені в 80-х роках минулого століття.

Після третього поділу Польщі в 1795 році Устилуг відійшов до Росії.

У 1812 році район Устилуга став ареною воєнних дій. На Волині з 1811 року стояла 3–тя резервна армія, якою командував генерал О.П. Тормасов. Вона мала обороняти Волинь і Поділля. Після боїв у липні 1812 р. 3-тя армія відступила. Прикордонні повіти Волинської губернії опинилися у руках наполеонівських військ. В Устилузі розташувалися польські частини. Однак наполеонівські війська перебували на Волині не довго. Наприкінці серпня 1812 року армія Тормасова, з’єднавшись з Дунайською армією, якою командував П.В.Чичагов, розпочала визволення Волині. 26 жовтня 1812 р. на полі між Устилугом і Володимиром-Волинським відбувся вирішальний бій, який закінчився перемогою російських військ. Наполеонівські війська відступили в Польщу, за річку Західний Буг.

Основним заняттям населення Устилуга у XIX ст. були: сільське господарство, ремесло і торгівля. З 1845 р. в місті діяли два невеликі шкіряні заводи, які щорічно давали продукції на 515 крб. Вся продукція реалізувалась у Волинській губернії. В місті жили і кріпаки. Поміщиці Рачинській в Устилузі належало 23 селянські двори, з них тяглих - 5, піших - 3, городників -15. Селяни, які мали польові наділи ,виконували феодальні повинності у формі панщини. Городники платили щорічно оброк, а влітку відбували панщину. Значно більше було чиншових селян, тобто особисто вільних,які не мали своєї землі, а за користування поміщицькими угіддями платили регулярний податок – чинш.

Устилуг був одним із транзитних пунктів, через який проводилась торгівля сільськогосподарською продукцією з закордоном. Так, у 1837–1838 рр. через устилузьку митницю відправили в Польщу близько 200 волів і корів, 500 свиней, 20 тис. пудів сала, 21 тис. пудів сальних свічок та інше.

В 1832 р. у місті не було жодної брукованої вулиці. Майже всі будинки у місті були дерев’яні, тому часто виникали пожежі. Наприклад, у 1832 у місті згоріло 26 будівель. У червні 1858 р. вогонь знищив майже всю центральну частину міста, згоріло близько 100 будинків.

На початку ХІХ ст. в Устилузі відкрито міське училище з польською мовою викладання. Училище утримувалось на кошти місцевих поміщиків і католицького духовенства. Після придушення польського повстання 1831 р рішенням уряду училище було закрите. І тільки у 1875 р в місті почало працювати парафіяльне училище, де навчалося 33 учні.

У1892 р в Устилузі було 13 ремісників і 100 крамничок, 3 невеликі заводи по виробництву кісткового борошна ,а на одному з них виготовляли свічки.

На початку ХХ ст. Устилуг був перевалочним пунктом торгівлі хлібом. Вниз по Західному Бугу щорічно вивозилося 30 тис пудів зерна і сплавлялося будівельного лісу на 40 тис. карбованців.

Сто років тому в місті був тартак, де робили паркет для облаштування морських лайнерів, спиртоочисний завод, з яким пов'язаний цікавий історичний факт: у 1915 році, аби австрійським військам не дістався спирт, весь його запас із заводу, власником якого був Григорій Белянкін, спустили в Лугу! За переписом 1911 р. в містечку Устилуг була міщанська управа, пошта, телеграф, поштова земська станція, початкова школа, шпиталь, лікар, аптека, 40 крамниць, бібліотека, гуральня, 2 крамниці з горілкою, кредитове товариство, склад дерева, водяний млин, щомісячні ярмарки.



Наприкінці ХІХ – початку ХХ століть соціальний розвиток міста пов'язаний з діяльністю родини місцевого землевласника – Гаврила Трохимовича Носенка, відомого київського лікаря.

Поміщикам Білянкіним належало 2090 десятин землі. Григорій Павлович Білянкін, випускник Філадельфійського суднобудівного університету, капітан I рангу, був одружений на Людмилі Гаврилівні Носенко, дочці Гаврила Трохимовича Носенко, що мав великий маєток в Устилузі. Григорій Павлович Білянкін побудував пожежну ремізію (депо), школу для форнальських дітей (дітей поденників). І досі зберігся його будинок-корабель – єдиний зразок провінційного модерну в області.

Його друга дочка Катерина Гаврилівна, в майбутньому дружина композитора Ігоря Стравінського, заснувала лікарню на 25 ліжок, де надавали робітникам безкоштовну медичну допомогу і запросила на роботу лікаря Станіслава Бахницького, надала землю під общинне кладовище.

Завдяки саме родині Носенків, Устилуг став притулком для трьох поколінь родини Стравінських – знаменитого баса Маріїнського театру в Петербурзі – Федора Гнатовича Стравінського; його сина, всесвітньо відомого композитора – Ігоря Федоровича Стравінського та сина останнього – Федора Ігоревича Стравінського, визнаного в світі швейцарського художника.

Ігор Стравінський вважав Устилуг «райським куточком для творчості». В цьому містечку він щасливо жив і працював над творами, що стали досягнененнями світової культури.

Почалася творча діяльність Ігоря Стравінського в Устилузі в будинку Носенків, а продовжувалася в, так званій, «Старій мизі», будинку, що був побудований за власним проектом композитора у 1907 р, на зразок швейцарського шале. Збереглися дві алеї дерев, що були висаджені Ігорем та Гурієм Стравінським на місці колишньої садиби князів Любомирських (від їх чудового парку залишилося лише декілька старих дерев понад Лугою). Зараз у перебудованому в 50-тих роках будинку знаходиться музична школа, де на першому поверсі, у лівому крилі розташований музей композитора.

Переїзд Ігоря Стравінського в Устилуг у 1914 р став останнім. Перша світова війна застала його у Швейцарії і шлях на батьківщину був для ноьго став закритим.

Багато лиха завдала жителям Устилуга Перша світова війна. У травні 1915 р. австро–німецькі війська прорвали фронт у районі Тарнува-Горлиці. Російська армія відступила. Багато жителів Устилуга евакуювалися на схід. У місто ввійшли айстро-німецькі війська, які перебували тут до кінця 1918 року. У січні 1919 р. місто захопили польські війська. 15 серпня 1920 року в місто ввійшла Башкирська кавалерійська бригада під командуванням О.В.Горбатова і в місті було встановлено радянську владу. Однак у вересні 1920 р. Устилуг окупували польські війська.

У 1929р. в Устилузі була семикласна «повшехна», тобто загальна школа, де викладання велося польською мовою і приватна початкова єврейська школа. В місті працював один приватний лікар. Діяв невеликий лісопильний завод, де було зайнято 80 робітників, та 2 парові млини. Шукаючи кращої долі, багато сімей емігрували до Канади, Аргентини та інших країн світу.

З січня 1940 року Устилуг стає районним центром. Починають працювати шкіряний і цегельний завод, меблева, швейна, хімічна, слюсарна майстерні. Проте 1941 рік знову перериває мирне життя Устилуга.

22 червня 1941 року Устилуг, як прикордонне місто, один із перших прийняв на себе удар німецько-фашистських військ.

Під час жорстоких боїв Устилуг охороняли прикордонники четвертої лінійної і резервної застав, а також штаб і підрозділи першої комендатури – всього 150 чоловік. Вони мали 4 станкові і 8 ручних кулеметів, гранати, гвинтівки. Підрозділами першої комендатури командував майор М.Г.Неплюєв, а начальником четвертої застави, розташованої на захід від околиці Устилуга, за 150 км від кордону, був старший лейтенант О.К.Чумовицький.

Героїчно відбивали натиск гітлерівців бійці Видранецької прикордонної застави. На честь старшини цієї застави І.І.Пархоменка у 1958р. с.Видранка було перейменоване на Пархоменкове.

У червні 1950 року останки загиблих прикордонників були перенесені на устилузьке кладовище і поховані з військовими почестями. На братській могилі встановлено пам’ятник. Ім’ям молодшого лейтенанта А.З.Левінцова названо вулицю в місті.

Під час окупації фашисти розстріляли і замордували 1847 чоловік, 93 чоловіки вивезли до Німеччини, зруйнували 37 житлових будинків, 64 господарські будівлі, відібрали 50 коней, 67 голів великої рогатої худоби, 100 свиней.

20 липня 1944 року Устилуг було визволено від фашистських загарбників. Руками сотень устилужан відновлювалось в післявоєнні роки місто, знову запрацювали установи, підприємства, організації. Вже на початку 1945 року у місті працювали паровий і водяний млини, лісопильний завод, електростанція, олійниця, швейна, шевська і столярна майстерні. Були відбудовані кінотеатр, приміщення амбулаторії, лікарні, а також 24 житлові будинки. У вересні 1944 року розпочалося навчання в Устилузькій середній школі. У квітні 1945 року сформовано колгосп «Червона зірка». А в 1951 році його об’єднано з колгоспами сіл Тростянки і Пархоменкового, та перейменовано у колгосп «Радянська Україна».

Впродовж наступних років у місті було споруджено зерносховище на 1000 тонн, будинок культури на 550 місць (функціонує і досі), приміщення нової школи, машинно-тракторного парку, лукомеліоративну станцію, що значно змінила кліматичні умови. Медичне обслуговування у той час здійснюють поліклініка, дільнична лікарня, протитуберкульозна лікарня. Велика увага приділяється благоустрою міста. У 1961-1968 роках було побудовано понад 100 житлових будинків, будинок лісництва, кафе «Дружба», відділення зв’язку та інші. На початку 70-х років побудовано нову школу. Устилуг – це перше місто, з якого починається знайомство з нашою державою.
Розвивалися сільське господарство, ремесло і торгівля. Як і в попередні часи, основою економіки тут було землеробство і тваринництво. Провідна роль орного землеробства засвідчується як розташуванням селищ на родючих ґрунтах, так і численними знахідками лемешів, чересел, кіс, серпів, заступів, борошномельних жорен та перегорілих решток пшениці, жита, ячменю, проса, льону на теренах Володимирського князівства.

В другій половині XIII - середині XIV ст. важливими центрами міжнародної торгівлі стали Володимир, Луцьк і Холм. У зв'язку зі смертю волинського князя Володимира Васильковича в літописі перераховуються іноземні купці, які мешкали в 1289 році у Володимирі: німці, сурожці, новгородці. Зовнішня торгівля того часу проводилась за напрямками (головний королівський шлях – «шлях Собеського» – на Київ пролягав через Устилуг) - Центральна Європа, Крим, Північно-Західна Русь. Слід зауважити, що зовнішня торгівля знаходилася під опікою волинських правителів. Про це, зокрема, свідчить протекціоністська політика волинського князя Андрія Юрійовича, який спеціальним указом у 1320 році зменшив митний збір з краківських і торуньських купців.

Географічне розташування земель Володимирського князівства на кордоні із західними і північними сусідами, які нерідко намагалися заволодіти ним, вимагало для збереження незалежності спорудження оборонних фортець та утримування добре озброєного війська. Так, сильну кінну дружину, оснащену за останнім досягненням тогочасного зброярства, мав Роман Мстиславич. Він же вперше запровадив і регулярну піхоту. Його знаменитий син Данило створює постійну армію, основу якої становили "пішці", набрані з городян і селян, які були на утриманні держави. Слід підкреслити, що озброєння і захисне спорядження волинян нічим не поступалося перед західноєвропейським. Це засвідчується численними знахідками зброї ближнього і дальнього бою: мечі з Володимира, а також бронзові і залізні булави, бойові сокири, численні списи, стріли, шоломи, шпори, стремена. Добре представлене захисне обладнання воїнів, зокрема знахідками залізних кольчуг, виявлених у Зимному, Володимирі, Перемилі та ін. За їхньою кількістю Волинь займає чи не найперше місце серед регіонів України.

Про це свідчить і Галицько-Волинський літопис. Під 1251 роком у зв'язку з походом Данила Романовича на ятвягів у літопису пишеться, що: "щити їх як зоря були, а шоломи їх — як те сонце на сході, а списи їх погойдувалися в руках, як безліч тростин. А стрільці обабіч ішли і держали в руках луки свої, наклавши на них стріли...". Тут же згадуються і сулиці. В 1248 році літописець зауважує, що в Данила "... і стріли, і шабля золотом були оздоблені''. Наявність виробництва зброї засвідчується повідомленням про те, що були "...і лучники, і сагайдачники...". Це пояснюється передусім високим розвитком місцевого металообробного ремесла.

Великим феодальним власником була володимирська єпископська кафедра – станом на кінець 1593 року їй належало 2 містечка і 31 село, у тому числі Хрипаличі, Микуличі, П’ятидні, Шистів та інші, 11 рибних озер, а також окремі двори і дворища.

Після Люблінської унії 1569 р. Волинське воєводство, в тому числі i Володимирський повіт потрапило під владу Польщі. На приєднаних до Польщі українських землях було створено воєводства Волинське i Київське, до яких згодом додалося ще Брацлавське. Волинське воєводства До Волинського воєводства входили повіти: Луцький, Володимирський i Кременецький.

У 1791 р. Волинське воєводство складалося з повітів: Луцького, Горинського, Надслуцького, Кременецького, Володимиро-Чернігівського i Володимиро-Новгородського (друга частина назв двох останніх повітів була дана їм на згадку про Чернігівське воєводство та його повіти — Чернігівський i Новгород-Сіверський).

Після другого поділу Peчi Посполитої 1793 р. Східна Волинь разом 13 Київщиною, Брацлавщиною i частиною Західної Білорусі ввійшла до складу Російської iмпepії. На західній половині Волинського воєводства, що залишилася за Річчю Посполитою, були створені Волинське i Володимирське воєводства (до складу останнього ввійшла й частина розформованого Белзького воєводства. Ці воєводства були поділені на землі: Волинське — на Луцьку, Кременецьку i Поліську, а Володимирське — на Володимирську i Ковельську.

Після третього поділу Польщі в 1795 році Володимир приєднано до Росії як повітове місто новоутвореної Волинської губернії і перейменовано у Володимир-Волинський. У ciчнi року раніш утворені губернії були перетворені в намісництва. У грудні 1796року у межах Волині була утворена Волинська губернія, яку поділили на 12 повітів: Житомирський, Володимир-Волинський, Дубенський, Заславський, Ковельський, Кременецький, Луцький, Новгород-Волинський, Овруцький, Острозький, Рівненський i Старокостянтинівський [9].

У 1812 році Володимир-Волинська земля була разом захоплена поляками разом з Наполеонівським військом, але в цьому ж році відвойована. Коли розпочалась перша світова війна, більшість населення виїхала на схід. У Володимир-Волинському розташувались військові підрозділи Бородінського полку. Восени 1914 року австро-угорські війська захопили землі Володимирського повіту і перебували тут протягом 3-ох років.

З початком першої світової війни в 1914 році наддніпрянські українські політичні емігранти створили для пропаганди ідей самостійності України організацію Союз Визволення України. Найважливішим здобутком діяльності Союзу була праця серед полонених українців російської армії, котрі перебували в таборах Німеччини та Австрії. Ця праця дещо пізніше закінчилася формуванням українських військових частин із полонених. У таких таборах утримувалося до пів мільйона українців. У кожному таборі виходили свої українські часописи, крім того там також були бібліотеки-читальні “Січі“, оркестри, театри, різні курси.

На кінець 1915 р. Західна Волинь була окупована австро-німецькими військами. Тут було створено окрему територіально-адміністративну одиницю – Волинський округ з центром у Володимирі-Волинському. У зв’язку з тим, що населення Волині було вороже настроєне щодо австрійських солдатів, то йдучи на окремі поступки українцям, військове командування прийняло рішення розмістити тут окремі підрозділи Українських Січових Стрільців. Перші стрільці прибули на Волинь восени 1915 р.

Внаслідок заходів Загальної Української ради, легіонові УСС дозволено набір добровольців із Волині, а також закладати тут українські приватні школи та вести культурно-освітню працю. З метою вербування добровольців у ряди австрійської армії на Волині було організовано три комісаріати. Перший, на чолі з Д. Вітовським, у Ковелі, другий, - з М. Саєвичем у Володимир-Волинському і третій, - з М. Гаврилком у Луцьку.

У хроніці діяльності комісаріату УСС, який був створений у Володимирі-Волинському відзначалося: “Наказуваним є відразу вести розмови про українство, рідну мову” і т.д. Реально оцінюючи обстановку на фронтах, стрільці допускали цілком можливим, що після війни Волинь знову ввійде до складу Російської імперії. Тому вирішено якнайшвидше пропагувати національну ідею, щоб пізніше тут були люди, які б продовжили їхню справу.

За порівняно короткий час стрільці провели велику роботу і завоювали довіру місцевого населення. Проте вербувальна справа просувалася надто повільно. Населення Волині відмовлялося іти воювати проти своїх братів – українців. Повільно танув лід недовіри волинян до УСС, які своїми добрими справами здобували їхню прихильність. У зв’язку з цим слід згадати діяльність військового посадника Гната Мартинця, який у листопаді 1915 року прибув у Володимир – Волинський на пост коменданта міста, а до цього на такому посту він перебував у м. Любомлі. Гнат Мартинець робив усе можливе, щоб спалене та зруйноване місто довести до порядку. О. Цинкаловський (бувший офіцер армії УНР) у своїй книзі “Княжий город Володимир” пише, що оголошення до населення управа видавала українською мовою, а проте володимирські міщани поробилися мовчазливі та боязкі. Та коли війна затяглася, почали потрохи звикати й навіть думати про свої релігійні й культурні потреби. В цьому напрямі вони знайшли підтримку у військових частин УСС.

Основною роботою на Волині Січові стрільці вважали культурно-освітню діяльність. Ця праця була досить складною і у зв’язку з тим, що майже вся місцева інтелігенція виїхала з відступаючими російськими військами.

Досить швидко у Володимирі-Волинському зосередились одні з кращих представників української інтелігенції, які прибули для роботи у місцевому комісаріаті УСС. Записом добровольців відав відомий археолог, історик мистецтва доктор Йосип Пеленський. Згодом сюди прибули такі досвідчені діячі, як доктор Л. Мишуга, доктор Осип Назарук, підхорунжий Микита Угрин. Вони йшли з новим українським словом, проповідували живу українську визвольну ідею, ширили українське друковане слово, часописи, книжки, закладали товариства, хори, бібліотеки. З ентузіазмом зустріли стрільці дозвіл на відкриття на Волині українських шкіл, виборонений українськими політичними партіями у Відні. На Волині до 1914 року були лише початкові російські школи та деякі єврейські.

Активно розпочалась робота УСС у створенні “народних шкіл”. Відомим шкільним організатором був чотар УСС Микола Саєвич. Його стараннями з’явилося на Волині багато українських шкіл. Спочатку вони були невеликі, однокласні, в яких викладали переважно самі стрільці. О. Цинкаловський пише, що за короткий час було організовано 61 українську школу, куди мало ходити 3515 українських дітей. За іншими даними в 1916 році на Волині стрільцями було засновано 46 сільських шкіл, в яких навчалося понад 800 селянських дітей. Всього до літа 1916 р. було відкрито понад 50 початкових і дві семикласні школи. Серед вчителів було 10 місцевих жителів.

Найбільш відомою на Волині була приватна школа у Володимирі-Волинському, заснована місцевим Комісаріатом Січових Стрільців на чолі з чотарем Миколою Саєвичем, яка була названа ім’ям Тараса Шевченка. Керівництво цією школою було довірено молодій, але досвідченій вчительці зі Львова Савині Сидорович. Наскільки важкою і самовідданою була ця праця, свідчить запис у книзі протоколів окружної шкільної ради про дітей, евакуйованих з прифронтової смуги у приміське село Островок. Досить часто уроки зривалися, тому що діти, які не жили у Володимирі, не маючи перепусток не могли потрапити до міста, бо затримувались жандармськими патрулями.

В міру збільшення українських шкіл постала нагальна потреба забезпечення їх підручниками та підготовки педагогічних кадрів. З цією метою у Володимирі-Волинському було відкрито підготовчі курси вчителів. Навчання в них тривало два місяці з червня по серпень 1916 року.

Справа шкільництва вимагала значних коштів. Допомога волинським школам йшла з найрізноманітніших місць Галичини. Приходила вона навіть з таборів військовополонених. Так в червні 1916 року військовополоненими – українцями, при сприянні УСС та І.Крип’якевича особисто, було пожертвувано на Волинські школи 1732 крони. З лютого по червень 1916 року «Бюро культурної помочі» лише для Володимир-Волинського округу переслало 4532 крони, 629 книг і 695 підручників. У зв’язку з тим, що галицькі видання не дуже підходили для Волині, УСС у Володимирі-Волинському самі підготували на місцевому матеріалі і видали буквар та читанку «Матернє слово».

При сприянні УСС на Волині з’явилася українська преса. У Володимирі-Волинському поширювалися листівки українською мовою.

У 1917-1918 роках продовжувалася робота з формування підрозділів січових стрільців. У лютому 1918 року в німецьких таборах Раштаті, Вецлярі й Зальцведелі було сформовано кадри для двох піхотних полків та вислано до Голобів на Волині для дальшої організації. Вже на початку березня тут сформувалася Перша дивізія Синєжупанників (від синього кольору уніформи-козацьких жупанів – чумарок і штанів), яка складалася з чотирьох піхотних полків по 1200 людей у кожному та одного гарматного (арт) полку .

Дивізією командував ген. Зеленський, командирами полків були: полковник М.Шаповал, сот.Малохатка, сот.Курінний, підпол. М. Чеховський, та артполком підпол. Д. Чижевський. Після формування дивізія дислокувалася у Володимирі-Волинському. Також в Голобах розпочалося формування Другої дивізії.

У фрайштадському таборі теж організовувалися військові українські відділи, тут сформувалася “Січ ім. гетьмана П.Дорошенка“, з якої сформовано перший український військовий відділ з полонених в Австрії як Перший Козацько-Стрілецький курінь. Куренем командував сот.Ганжа, а сотнями старшини Байко, Сергієвський, Михальчук, Сич. У лютому 1918 року курінь перенесено до Володимир-Волинського, де повинно було відбуватися подальше формування цілої дивізії. Другий курінь під командою підполковника Перлика сформовано з бувших полонених, котрі працювали у робітничих відділах на Волині, а Третій курінь сотника Яковлєва був надісланий з Фрайштадту. У березні з трьох куренів організовано полк. У полку йшла дальша військова підготовка та національне виховання старшин та солдатів. З фрайштадського табору надходили свіжі курені. На кінець квітня полк налічував вже 4 тисячі людей, а в травні полк було організовано в Першу Козацько-стрілецьку дивізію, яка називалася ще Сірою дивізією або Сірожупанниками.

Володимир-Волинський під час першої світової війни не раз ставав прифронтовим містом. Зокрема під час польсько-української війни у 1919 році Волинська оперативна група полковника української армії Гната Порохівського відбиває від поляків 22 січня Володимир-Волинський, але не надовго. Бо вже через 2 дні – 24 січня армія УНР полишає Володимир та 3 лютого – Ковель.

У 1919 році Польща створила адміністративну одиницю під тією ж назвою iз захоплених нею західних повітів Волинської губернії з центром у Луцьку. Пройшла зміна адміністративних меж повітів. Від Володимирського повіту відійшли сьогоднішні території Горохівського, Любомильського та Шацького районів.

З вересня 1939 року територія району приєднана до УРСР. До 1940 року в місті було відкрито 76 магазинів, 8 промислових артілей, меблеву фабрику, розширено цегельний, лісопильний і вапняний заводи. На початку 1941 року почали працювати макаронна і трикотажна фабрики. Працювали дві лікарні, було відкрито 12 загальноосвітніх та педагогічну школи.

Після організації теpитopії області у 1939 р. та запровадження нового адміністративного поділу поступово сформувалася сучасна мережа населених пунктів. У цей період статус міста отримали Гopoxів, Камінь-Каширський, Любомль, Берестечко, Устилуг. Ці міста стали центрами адміністративних районів.
4 грудня 1939 року Указом Президії Верховної Ради СРСР було утворено Волинську область, до її складу включено i Володимир - Волинський повіт. В наслідок поділу Волинського Воєводства на дві частини Рівненську i Волинську область Населення Волинської області складало на 1939 рік 1128 тисяч чоловік, а на 1 січня 1999 року 1064 тисячі чоловік. Гміни почали називатися повітами, а в ciчнi 1940 року був проведений районний поділ. На місці колишнього Володимирського повіту було утворено Вербський, Володимир - Волинський, Устилузький, Любомильський та Головнянський райони.

З червня 1941 року район був окупований німецькими загарбниками. У липні 1944 року Перший Український фронт визволив Волинські землі від німецьких загарбників.

Володимир-Волинський район утворився 20 січня 1940 року, його сучасні межі встановлено у 1966 році.

Сьогодні Володимир-Волинський район переживає нову віху в своїй історії. З відкриттям у 1995 році міждержавного митного переходу Устилуг-Зосін, який у вересні 2000 року набув статус міжнародного.


Висновки
Адміністративно-територіальний поділ України постійно змінювався. Найістотнішою зміною в адміністративному поділі України був перехід від округів (повітів) до областей і районів (1932 p.). Напередодні Другої світової війни, коли західна і південно-західна території України увійшли до складу колишнього СРСР, було створено Волинську, (4 грудня 1939 року) область.

Різні частини території України, що входили до складу сусідніх держав, мали поділ на такі адміністративно-територіальні одиниці, які були прийняті в цих країнах. Протягом періоду, коли землі Волині належали до Росії – існував поділ на губернії, округи, волості; в часи, коли землі належали до Польщі – адміністративно-територіальний поділ був представлений воєводствами, повітами, ґмінами.

Вперше повіт трапляється в джерелах кінця XIV століття, написаних діловою "руською" мовою Великого князівства Литовського. На території Західної Волині в складі Польського королівства до 30-х рр. XV ст. повіти являли собою округи, якими управляли воєводи (призначалися з місцевого населення і підпорядковувалися старостам). Управляв повітом гродський староста, що відав адміністративними, судовими, а іноді й військовими справами. З поширенням на українські землі польського права у кожному повіті діяв гродський суд (очолював староста) та виборний земський суд, які обслуговували головним чином шляхту (передусім землевласницьку). На Волині до 1566 року повіти були старостинськими округами, а в створених цього ж року Волинському воєводстві (існувало з 1471) — судово-адміністративними округами.

Указом сенату від 1 травня 1795 р. утворено Волинську, Подільську і Брацлавську губернії. У Волинській губернії було сформовано Володимирський округ (повіт).

У 1797 – 1803 рр. відбулося укрупнення повітів Подільської та Волинської губерній. Коли були остаточно сформовані межі повітів, 19 липня 1804 р. був виданий остаточний штат цих губерній. До складу Волинської губернії увійшло 12 повітів, серед них і Володимир-Волинський.

Перша світова війна та визвольні змагання 1917 – 1920 рр. внесли певні корективи в адміністративно-територіальний поділ краю. В 1919-1939 повіт був адміністративно-територіальною одиницею на західноукраїнських землях, що входили до складу Польщі. Замість давнього поділу на губернії, повіти й волості, в УРСР у 1923 році запроваджено поділ на округи, райони і сільради (з 1932 на області, райони і сільради). Чисельність і величина районів постійно мінялася: 1925р., 1930р., 1938, 1956, 1961, 1962, 1965, 1966, 1968, 1970 рр. «для наближення органів державного управління до трудящих мас і скорочення витрат на радянський апарат».



Державний реєстр національного культурного надбання

(пам’ятки містобудування і архітектури)


п/п


Найменування пам’ятки (матеріал)

Датування

Місцезна-ходження


Охор. №




Святогорський монастир (мур.)

XV-XX ст.

с.Зимне

88

43

Успенська церква з печерами (мур.)

1495 р.

с.Зимне

88/1

44

Оборонні мури з баштами (мур.)

15 ст.

с.Зимне

88/2

45

Троїцька церква (мур.)

1567 р.

с.Зимне

88/3

46

Трапезна (мур.)

XV-XIV ст.

с.Зимне

88/4

47

Надбрамна дзвіниця (мур.)

1898 р.

с.Зимне

88/5

48

Монастирська школа (мур.)

1899 р.

с.Зимне

88/6

49

Миколаївська церква (дер.)

1601 р.

с.Лудин

91

50

Петропавлівська церква (мур.)

1783 р.

с.Новосілки

1014

51

Михайлівська церква (дер.)

1770 р.

с.Хмелів

1015


Державний реєстр нерухомих пам’яток

(пам’ятки містобудування і архітектури місцевого значення)


119

Будинок І.Ф.Стравінського (мур.)

XX ст.

м.Устилуг

35-Вл

120

Млин (мур.)

XIX ст.

с.Зимне

37-Вл

121

Вітряний млин (дер.)

XIX ст.

с.Красностав

38-Вл

122

Будинок Г. Носенко (мур.)

1900 р.

м.Устилуг

59-м

123

Михайлівська церква (мур.)

1840 р.

с.Селець

60-м/1

124

Дзвіниця (мур.)

1840 р.

с.Селець

60-м/2

125

Василівська церква (дер.)

1741-1903

с.Красностав

61-м

126

Церква Різдва Богородиці (дер.)

1903 р.

с.Жовтневе

62-м

127

Симеонівська церква (дер.)

1777-1905

с.Суходоли

63-м

128

Хрестовоздвиженська церква (дер.)

1904 р.

с.Ч.Хрест

64-м

129

Будинок залізничної станції (мур.)

1930 р.

с.Бубнів

65-м

130

Соборобогородицька церква (дер.)

1778 р.

с.Микуличі

66-м/1

131

В’їздна група і огорожа погосту (мур.)

кін. XIX ст.

с.Микуличі

66-м/2*

132

Троїцька церква (мур.)

1880 р.

с.Микуличі

67-м

133

Покровська церква (дер.)

1904 р.

с.Бобичі

113-м

134

Петропавлівська церква (дер.)

1877 р.

с.Вощатин

114-м

135

Борисоглібська церква (мур.)

1899 р.

с.Нехвороща

115-м/1

136

Огорожа з ворітьми (мур.)

кін. XIX ст.

с.Нехвороща

115-м/2*

137

Хрестовоздвиженська церква (дер.)

1876 р.

с.Хворостів

116-м

138

Церква Флора і Лавра (мур.)

1877 р.

с.Яковичі

117-м


Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка