Пітер воттс



Скачати 471.1 Kb.
Сторінка1/2
Дата конвертації04.04.2019
Розмір471.1 Kb.
  1   2

Пітер ВОТТС
НІША

Коли на станції “Бібі”1 згасають усі вогні, стає чутно, як стогне метал.

Лені Кларк лежить у своїй койці, дослухаючись. Згори, ховаючись за трубами, дротами і тепличними баклажанами, на неї тисне, намагаючись роздушити, трикілометрова товща чорного океану. Під собою вона відчуває, як дно того самого океану із силою, здатною поворухнути материк, роздирає рифт2. Лежить ось так вона в своєму утлому пристановищі і чує, як ворушаться мікрони панцира “Бібі”, чує, як далеко не приглушено риплять його шви. У рифті Хуан-де-Фука Бог перетворюється на садиста, і ймення Йому - Фізика.

“І чого я повелася? - питає вона сама себе. - Що я роблю тут унизу?” Але відповідь їй уже відома.

У коридорі залунали кроки Баллард. Кларк заздрить Баллард. Баллард ніколи нічого не партачить, вона сама керує власним життям. Здається, вона тут навіть щаслива.

Кларк скотилася із койки і намацала вимикач. Її закапелок заливає гнітюче світло. Стіна позаду зайнята трубами і знімними панелями. Коли ти на глибині трьох тисяч метрів, естетика пасе неабияких задніх у порівнянні з функціональністю. Дівчина розвернулася і краєм ока помітила лискучу чорну амфібію в дзеркалі на переділці.

Вряди-годи це ще трапляється. Інколи їй таланить забути, на що її перетворили.

Тепер щоб відчути машинерію, яка ховаються там, де колись жила ліва легеня, потрібно навіть зосереджуватися. Вона настільки акліматизувалася до хронічного болю в грудях і ледь відчутної при рухах інерції пластмаси й металу, що аж перестала їх помічати. Зате Лені досі пам’ятає, як то було жити справжньою людиною, і помилково сприймає цей спогад за непідробне відчуття.

Такі перепочинки надовго не затягуються. На “Бібі” повсюди напхано дзеркал; вважається, що вони збільшують індивідуальний простір на станції. Інколи Кларк заплющує очі, щоб не бачити відображень, котрі так і зирять на неї зусібіч. Без толку. Дівчина чимдуж стискає повіки і відчуває сховані під ними рогівкові лінзи, які вкривають її очі, ніби гладкі матові катаракти.

Вона вилізла зі свого закапелка і рушила коридором до кают-компанії. Там на неї вже чекає Баллард у гідрокостюмі та з аурою впевненості навколо себе.

- Готова? - підвелася Баллард.

- Ти ж старша, - відказала Кларк.

- Тільки на паперах, - усміхнулася Баллард. - Тут, Лені, можеш забути про ієрархію. Я вважаю нас рівними. - Після двох днів у рифті її й досі дивує частота, з якою шкіриться Баллард. Для цього досить найменшого приводу. Геть неправдоподібно.

Щось іззовні стукається об “Бібі”.

Усміх Баллард дає слабинку. Ось знову: вогкий, приглушений удар відлунюється у титановій шкірі станції.

- Так одразу і не звикнеш, - вихоплюється в Баллард, - правда?

І ще разок.

- Здається, ніби щось велике...

- Давай вимкнемо світло, - пропонує Кларк. Дарма що знає, воно так і горітиме. Зовнішні прожектори “Бібі” жарять цілодобово. Електричне багаття відганяє темряву. Зсередини цього не видно (на “Бібі” немає ілюмінаторів), але те, що їм відомо про існування невидимої ватри, якимось чином здатне розраджувати...



Гуп!

...в основному.

- Пам’ятаєш тренування? - перекрикує удари Баллард. - Як нам розповідали, що риба зазвичай така маленька...

Її голос розчиняється в звуках. “Бібі” тихенько порипує. Певний час дівчата ще прислухаються. Але більше нічого не чутно.

- Певно, втомилося, - припустила Баллард. - Можна подумати, йому теж так здається. - Вона попрямувала до драбини і стала спускатися вниз.

Кларк - за нею і трохи нетерпляче. На “Бібі” інколи лунають звуки, які турбують її куди більше від марних нападів спантеличеної риби. Кларк чує, як обговорюють капітуляцію втомлені сплави. Вона відчуває, як намагається до них пробратися океан. А раптом він знайде якісь лазівки? На неї зрушиться вся вага Тихого океану і перетворить її на драглі. Будь-якої миті.

Такі речі краще зустрічати, глядячи їм в обличчя, назовні, де вона знає, чим це загрожує. А тут можна просто сидіти й чекати.
Похід назовні - все одно, що взяти й утопитися. Раз на день.

Кларк стоїть обличчям до Баллард у запакованому гідрокостюмі, в шлюзі, де місця вистачає ледве на них двох. Із такою вимушеною близькістю вона вже навчилася миритися; у цьому трохи допомагає склистий панцир на очах. “Отвори позастібати. Лампу на голові перевірити. Спробувати, як працює інжектор”. Цей обряд - крок за рефлексивним кроком - веде її до моменту, коли вона будить машинерію, що спить всередині неї, і змінюється.

Затамувавши подих, вона остаточно його втрачає.

Десь у її грудях народжується вакуум, який одним проковтом глитає все повітря всередині тіла. Коли її єдину легеню проймають спазми в клітці із ребер, коли жужмом зібгаються її нутрощі; коли міоелектричні1 демони заповнюють всі пазухи тіла і середнє вухо ізотонічним розчином2. Коли кожна повітряна кишеня всередині неї зникає за час, необхідний для наступного вдиху.

Відчуття завжди одні й ті самі. Раптова, всеохоплююча нудота; обмежений простір шлюзової камери, яка не дає їй впасти; і дзюркотіння морської води зусібіч. Її обличчя занурюється, в очах меркне, а потім зір налагоджується, коли адаптуються лінзи.

Вона спирається на стінку з непереборним бажанням розкричатися. Підлога шлюзової камери розкривається, ніби стулки ешафота під шибеником. У корчах Лені Кларк провалюється в безодню.


Ввімкнувши лампи, дівчата з морозного царства темряви потрапляють до оази натрієвого освітлення. По всій Глотці розпорошено різноманітні механізми, що пнуться вгору неначе металеві водорості. Кабелі й труби розбігаються ложем океану врізнобіч ніби спиці правильного павутиння. Головні насоси взагалі здіймаються на двадцятиметрову висоту - тут справжній полк цих підводних монолітів, які розчиняються в мороці, куди б не кинуло око. Прожектори, розташовані над їхніми головами, купають безладно розкидані споруди у вічних сутінках.

Вони спиняються на мить, не спускаючи рук із троса, який провів їх сюди.

- Мені до цього ніколи не звикнути, - тріщить карикатурний голос Баллард.

- Тридцять чотири за Цельсієм, - зиркнувши на термістор3, повідомляє Кларк. Слова гортанно деренчать металом. Говорити, не дихаючи, так не по-людськи.

Баллард відпускає линву і пливе на світло. Почекавши, за нею слідує і бездиханна Кларк.

Скільки же тут енергії, скільки ж її марнується. У цих місцях материки змагаються в могутньому протиборстві. Магма вистигає, вода закипає; сантиметр за сантиметром у болісних муках тут щороку народжується нове дно океану. Тут, у Глотці дракона, людська машинерія не виробляє енергію; а так, лиш висить на дроті і цупить її незначну дещицю, аби потім передавати назад на континент.

Кларк лине над металево-скельними каньйонами і розуміє, що значить бути паразитом. Вона глянула вниз. Хтось у панцирі, завбільшки з добру брилу, між машинами повзають тримерові кармазинові хробаки. Легіони бактерій, спраглих на сірку, мережать воду молочним серпанком.

Раптом вода заповнюється моторошним вереском.

На крик він не схожий. - більше на повільні вібрації струни якоїсь велетенської арфи. Але це й справді верещить Баллард, чий голос .продирається через неслухняний органічно-металевий інтерфейс.

- ЛЕНІ...

Кларк розвертається якраз учасно, щоб побачити, як її власна рука зникає в непомірно велетенській пащеці.

Криві, немов ятагани, зуби змикаються на її плечі. А Кларк витріщається в чорну лускату пику завширшки зо пів метра. Крихітна безпристрасна часточка її єства шукає очі в цього потворного сплаву шипів, зубів, покоробленої плоті та плавців. “Як же він мене бачить?” - не йде їй із думки.

Нарешті її сягає й біль.

Вона відчуває, як її руку викручують із суглоба. Істота молотить головою, теліпаючи нею туди й сюди і намагаючись роздерти свою жертву на клоччя. Із кожним таким ривком нерви Лені заходжуються волати.

У дівчини зникає будь-яке бажання опиратися. “Будь ласка, давай скоріше, коли ти вже напоумилася мене порішити, Господи, нехай це буде швидко”. Її тягне блювати, але затягнутий шкірою гідрокостюма рот і скручені в жужми нутрощі не дадуть їй цього зробити.

Лені відгороджується від болю. Їй не звикати. Замикається всередині, полишаючи плоть на оскаженілого вівісектора, і вже ніби здаля відчуває, як рухи створіння ослабли. Поруч з’явилася ще одна істота, з руками, ногами і кинджалом - стривайте, тим самим, який прикріплено вам до ноги і про який ви цілковито забули, - після чого монстр кудись зникає, а його хватка дає слабину.

Кларк наказує в’язам. Це ніби вправляння з маріонеткою. Її голова повертається. Вона бачить, як Баллард сплелася в боротьбі із чимось, завбільшки з неї саму. За винятком одного “але” - Баллард рве його на шмаття голими руками. Схожі на бурульки ікла істоти клацають і кришаться на скалки. Із ран рибини юшить крижана вода, окреслюючи передсмертні корчі димними пасмугами скипілої кров’яної суспензії.

Створінням ще пробігають слабкі спазми. І Баллард відштовхує її геть. У світляне коло прожогом кидається дюжина дрібніших рибин і заходиться дожирати кістяк. Фотофори4 на їхніх боках переливаються шаленими веселками.

Кларк спостерігає з іншого краю світу. Рівний, пульсуючий біль у боку втримує її на дистанції. Вона переводить погляд - рука й досі на місці. Навіть пальці ворушаться практично без проблем. “Бувало й гірше...”., - спадає їй на думку.

А також: “Чого я й досі жива?”

Поруч з’явилася Баллард; її сховані за лінзами очі самі блищать, як фотофори.

- Господи Ісусе, - спотворено шепче Баллард. - Лені? З тобою все гаразд?

Певну мить Кларк намагається в’їхати в тупість питання, а потім на превеликий власний подив розуміє, що почувається абсолютно неушкодженою:

- Ага.


Навіть, якщо це неправда, чорт забирай, сама в усьому винна. Вона просто там плавала. Вона просто хотіла вмерти. Вона просила смерті.

Вона завжди її просить.

І знов у шлюзі. Рівень води навколо спадає. Як і всередині них; украдений, а тепер знову звільнений подих Кларк пробігає нутром, надимаючи легеню й тельбухи і загалом вдихаючи в неї життя.

Баллард розстібає замок гідрокостюма на обличчі, і в шлюзі заторохтіли її слова:

- Боже, о Боже! Неможливо! Господи, ти це бачила?! Які ж вони всі тут здоровенні! - Вона потяглася руками до очей; в долонях лишилися матові півкульки, відкривши її величезні карі очі. - Подумати тільки, зазвичай вони не більші пари сантиметрів...

Баллард починає роздягатися, розстібаючи рукави костюма на передпліччях і безперестанку тараторячи:

- Але знаєш, воно виявилося таким крихким. Дай йому добрячого стусана, і воно розсиплеться перед твоїми очима! Господи! - Баллард завжди роздягається всередині. Кларк навіть здається, що якби це було реальним, то її напарниця і рециркулятор вирвала б із грудей, пожбуривши його подалі разом із гідрокостюмом та лінзами до наступного виходу.

“Може, в її каюті лежить запасна легеня? - розмірковує Кларк. - Може, вона зберігає його в баночці, а вночі знов запихає його собі в груди?... Дівчина почувається трохи вмазаною. Не виключено, це просто побічна дія нейроінгібіторів, які починають виробляти її імплантати кожного разу, коли вона опиняється назовні. “Невелика ціна, якщо це дозволяє мозку “не коротнути”... Плювати на все це треба...”.

Баллард стягує гідрокостюм по талію. Під лівою груддю з-поміж ребер видніється приймач електролізера.

Кларк із затуманеним поглядом роздивляється цей дірчастий диск в баллардовій плоті. “Сюдою в нас проникає океан, - мислиться їй. Вона давно в курсі, однак ніби тільки зараз збагнула всю важливість даного факту. - Ми затягуємося ним, крадемо його кисень і знов випльовуємо назовні”. В затерплому плечі поколює. І тепер це заніміння поширюється в груди й шию. Кларк струснула головою, щоб прочистити думки.

Раптом вона просідає на люк.

“У мене шок? Я непритомнію?”

- Я мала на увазі... - Баллард затнулася і поглянула на Кларк із виразом раптового стурбування. - Господи, Лені, в тебе жахливий вигляд. Навіщо було казати, нібито з тобою все гаразд. Це ж геть не так.

- Я... в нормі, - зашпори сягають основи черепа. - Кістки цілі. Парочка синців, не більше.

- Казна-що. Знімай костюм.

Кларк із зусиллям випростується. Оніміння трохи відступає.

- Нічого страшного. Сама справлюся.

“Не торкайся мене. Прошу, не торкайся”.

Баллард мовчки підходить і розстібає замок на передпліччі Кларк. Під костюмом ховається неприємний буряковий синець. Напарниця здивовано ворушить бровою.

- Звичайний синець, - повторює Кларк і забирає руку подалі від баллардиних маніпуляцій. - Чесно, я й сама справлюся. Дякую за турботу.

Якийсь час та її роздивляється. А потім, як і завше, легенько всміхається.

- Лені, не варто перейматися, - каже вона їй.

- Через що?

- Ну, ти знаєш. Через те, що я врятувала тебе. Така штукенція роздерла б тебе на шматки. Це було ясно як Божий день. Не всім удається так легко пристосовуватися. Мені пощастило.

“А то як же. Тобі ж завжди щастило, правда? Я таких за кілометр чую, Баллард. У тебе завжди все виходить правильно...”.

- Тут нічого соромитися, - намагається розрадити її Баллард.

- А я й не соромлюся, - чесно зізнається Кларк. Вона взагалі нічого не відчуває. Крім зашпорів. І напруження. І легкого здивування, що й досі жива.
Переділки пріють.

Глибина накладає свої крижані лаписька на метал, і всередині Кларк спостерігає, як волога атмосфера осідає та стікає краплями поту по стінах. Вона заціпеніло сидить на койці в тьмяному флуоресцентному світлі, спроможна дотягнутися до будь-якої з чотирьох стін свого крихітного закапелка. Стеля надто низька. Каюта завузька. Вона відчуває, як океан стискає станцію навколо неї.

“Усе, що я можу, - лиш ждати...”

Анаболічна1 мазь на ранах гріє та голубить. Тренованими пальцями Кларк бере на пробу бурякову плоть із ушкодження. Діагностика у санчастині її реабілітувала. Їй пощастило. Цього разу. Кістки не поламано, епідерміс цілий. Вона застібає костюм, ховаючи під ним поранення.

Кларк крутиться на матраці, повертається обличчям до внутрішньої стінки. Звідти на неї дивиться її відображення з очима типу “морозко”. Їй подобається цей образ, його бездоганна мімікрія всіх рухів. Плоть із фантомом ворушаться однаково, їхні тіла масковано, обличчя зберігають нейтральний вираз.

“Це я, - думає вона. - Ось на кого я зараз схожа”. Дівчина намагається вчитатися в суть, яка ховається за крижаним фасадом. “Що я зараз відчуваю? Знудження? Збудження? Розчарування?” Хтозна, про що говорять очі, сховані за матовими лінзами. Зовні не видно жодного сліду напруження, якого їй ніяк не вдається позбутися. “Мене міг би охопити жах. Я могла обмочитися всередині свого гідрокостюма, і ніхто би не помітив”.

Вона нахиляється ближче. Назустріч їй лине її відображення. Вони витріщаються одне на одного, білість до білості, крига до криги. На якийсь момент вони навіть забувають невсипущу війну “Бібі” проти тиску. На якийсь момент їм навіть чхати на клаустрофобну самотність, яка не випускає їх зі своїх лабетів.

“Скільки же я мріяла, - зізнається собі Кларк, - про очі, настільки ж мертві, як і ці?”


У коридорах тісно від металевих тельбухів “Бібі”. Кларк заледве може випростатися. Кілька кроків - і вона у кают-компанії.

Баллард у самій сорочці зайнята біля одного з довідкових терміналів.

- Рахіт, - повідомляє вона.

- Що?


- Тутешній рибі бракує мікроелементів. Вона живцем гниє від авітамінозу. Байдуже, хижа ця риба чи ні. Варто їм в’їстися в нас трохи сильніше, як вони одразу ламають зуби.

Кларк починає тицяти пальцями по кнопках кухонного комбайна; машина аж побуркує від її доторків.

- Мені здавалося, що харчів у рифті невпрогорт. Тому вони всі тут такі велетенські.

- Їжі тут не бракує. Тільки якість в неї не те щоб аж занадто.

Комбайн вичавлює на тарілку Кларк якусь практично неїстівну рідоту, так що дівчина аж замислилася, розглядаючи її. “Чим я краща?”

- Ти так і їстимеш? - питає Баллард, коли Кларк вмощується за столом.

- Так. А що? - незрозуміло кліпає у відповідь Лені.

- Та нічого. Просто, знаєш, було б приємніше поговорити із кимось, у кого видно зінички в очах.

- Пробач. Якщо хочеш, я їх можу зняти...

- Не варто, я це якось переживу. - Баллард покидає свій довідковий термінал і всідається навпроти Кларк. - То як тобі тут?

Кларк здвигає плечима, не відриваючись від їжі.

- Я рада, що ми підписалися лиш на рік, - промовила Баллард. - Із часом ці місця можуть тебе дістати.

- Це не найстрашніше.

- Та ні, я не жаліюся. Зрештою я сама шукала складної роботи. А ти?

- Я?

- Яким вітром тебе сюди занесло? Що тобі треба?



- Сама не знаю, - подумавши, вичавлює із себе Кларк. - Мабуть, усамітнення.

Баллард підводить очі. Кларк і собі не відводить погляду, залишившись абсолютно незворушною на обличчі.

- Ну, що ж, тоді бувайте здорові, - лагідно відказує номінальна начальниця.

Кларк провела її поглядом по коридору. А потім почула, як, зашипівши, замкнувся люк до її каюти.


Майже початок ранкової зміни. Кухонний комбайн як і завжди неохоче відригує сніданок для Кларк. Баллард іще в радіорубці - у неї щойно скінчився сеанс зв’язку. За мить вона з’являється в проході.

- Згори передали, що... - раптом вона вриває речення: - У тебе блакитні очі.

- Ти вже їх бачила раніше, - слабко всміхається Кларк.

- Та знаю. Просто я вже давненько тебе не бачила без лінз.

Кларк сідає зі своїм сніданком:

- То що там передали згори?

- Ідемо за графіком. Решта екіпажу спуститься за три тижні, за чотири ми входимо в систему. - Баллард сідає навпроти Кларк. - Цікаво, а чого ми й досі не ввійшли у систему?

- Мабуть, там хочуть переконатися, що все працює належним чином.

- І все одно, для холостого пуску ми працюємо вже надто довго. Більше того, складається враження, що після того, як усе трапилося, геотермальну програму намагаються запустити якомога скоріше.

“Хочеш сказати, після аварій на реакторах у Лепро та Вінширі2”.

- Але це не єдина причина, - додає Баллард. - Я не можу зв’язатися з “Піккаром”3.

Кларк підвела очі. Станція “Піккар” знаходиться у Ґалапаґоському рифті, який не можна назвати надто надійним пристановищем.

- Ти знаєш когось із тамтешньої пари? - питає Баллард. - Кена Любіна або Лану Чжан?

Кларк мотає у відповідь головою:

- Вони скінчили підготовку до мене. З усіх рифтарів я знаю тільки тебе.

- Гарні люди. Хотіла поговорити з ними, спитати, як справи на “Піккарі”, але ніхто не відповідає.

- Порив на лінії?

- Кажуть, напевно, так і є.

- Нічого серйозного. Вони збираються надіслати до них батискаф, щоби все перевірив.

“А може, розчахнулося ложе океану, і той поглинув їх з усім гамузом? - міркує Кларк. - Чи в корпусі утворилася проточина - вистачить і такої дрібниці...”.

Глибоко в надбудовах “Бібі” щось зарипіло. Кларк озирнулася. Здається, стіни насунулися іще ближче, поки вона за ними не стежила.

- Інколи, - проказала вона, - я шкодую, що ми тримаємо в “Бібі” атмосферний тиск. Інколи я шкодую, що ми не переключилися на тутешній. Щоби зняти все напруження з корпуса. - Їй прекрасно відомо, що це неможливо.; при трьохстах атмосферах більшість газів стають смертоносними. Навіть кисень здатний вас порішити, якщо його тиск скакне вгору на один - два відсотки.

- Хочеш ризикнути і дихати дев’яноста дев’ятьма процентами водню, - здригнулася Баллард, - прапор тобі в руки. А мене все влаштовує.

Напарниця всміхнулася:

- Крім того, ти собі уявляєш, скільки часу в такому разі йтиме на декомпресію?

У рубці управління щось починає бібікати, вимагаючи уваги.

- Сейсмічна активність. Чудово. - Баллард зникає в радіорубці. За нею дибає Кларк.

На одному з моніторів звивається бурштинова лінія, схожа на ЕЕГ1 людини, котру мордують нічні кошмари.

- Вдягай свої лінзи, - командує Баллард. - Глотка заворушилася.
Звук чути повсюди навколо станції - недобре майже електричне шипіння лине звідкись із Глотки. Притримуючись однією рукою за напрямну линву, Кларк пливе назустріч йому одразу за Баллард. Від далекого розмазаного вогника, що слугує їм за орієнтир, відгонить чимось поганим. У нього неправильний колір. Він брижить.

Пара впливає до світного німба, і їм усе стає зрозуміло. Глотка палає вогнем.

На генераторах мерехтить сапфірове проміття. Біля їхнього далекого краю (практично невидимий через велику відстань) вгору у морок здіймається курний стовп, схожий на могутній торнадо.

Звуки, що він їх видає, переповнюють безодню. Кларк на мить заплющує очі і чує навколо себе тріщання гримучих змій.

- Господи! - перекрикує шум Баллард. - Звідки ж береться цей звук? Так не буває!

Кларк перевіряє показники термістора. Він ніяк не вгамується: температура води скаче від чотирьох і до тридцяти восьми градусів туди й назад за лічені секунди. Поки вони роздивляються цей пейзаж, їх зусібіч шарпають міріади ефемерних течій.

- Звідки взялося світло? - цікавиться Кларк.

- Не знаю! - реве у відповідь Баллард. - Певно, біолюмінесценція! Чутливі до тепла бактерії!

Несподівано рейвах тамується.

Звуки в океані зникають. На металі ще тьмяно петляють фосфоресцентні павутинки, а потім і вони зникають. Звіддаля зітхає торнадо і розсипається на кілька скороминущих завихорінь.

У мідних відсвітах на голови дівчат починає падати чорна сажа.

- “Чорний курець”2, - у цілковитій тиші промовила Баллард. - Ще й який великий!

Вони підпливли поближче до місця вибуху гейзера. На дні видніється свіжа рана. Розпіра сягає кількох метрів завдовжки і пролягає між двома генераторами.

- Це неможливо! - гаркнула Баллард. - Матері їх ковінька, станцію саме тут і притулили, бо місце вважається стабільним!

- Про яку стабільність у рифті ти говориш? - не погоджується з нею Кларк. - “Що б ми тут робили, якби воно було стабільним?”

Баллард перепливла розколину і зазирнула під монтажну накривку одного з генераторів.

- Якщо вірити даним, обійшлося без ушкоджень, - гукнула вона вниз до Лені. - Зажди, зараз я переключу канали...

Кларк торкнулася одного з циліндричних датчиків на поясі і заглянула до розламу. “А я туди пролізла би”, - вирішує вона.

І пролізає.

- Нам пощастило, - лунає згори від Баллард. - З іншими генераторами теж усе гаразд. Ой, зачекай хвилинку. В другому забився вентиляційний канал, але це нестрашно. Він протримається на резервних, поки... забирайся звідти!

Кларк позирнула вгору, однією рукою встановлюючи датчик на стінку розколини. Баллард витріщилася на неї крізь розщілину зі свіжої вулканічної породи.

- Ти з глузду з’їхала? - крикнула Баллард. - Це ж активний “курець”!

Кларк зазирнула кудись униз, собі під ноги. Погляд плутається в цьому низхідному мінеральному лабіринті.

- Нам же потрібні температурні показники, - проказала вона у відповідь, - із самого жерла.

- Забирайся звідтіля! Він будь-якої хвилі здатний тебе підсмажити!

“Не виключено”, - подумки згоджується Кларк.

- Він щойно вибухнув, - гукає вона. - Певний час піде на формування нової вершини. - Вона повернула ручку на сенсорі. Мініатюрні шворні вгризаються в породу, закріпляючи пристрій на місці.

- Вилазь звідти, чуєш?

- Одну секундочку, - Кларк вмикає датчик і відштовхується від каменя вгору. Коли вона з’явилася над розламом, Баллард схопила її за руку і відтягнула подалі від “курця”.

Кларк напружилася і звільнилася від її хватки.

- Не... торкайся мене! - дівчина взяла себе в руки. - Я вже вилізла! Бач? Не варто було...

- Далі, - не збавляє ходу Баллард. - Он туди.

Вони спинилися на межі світляного кола. Із залитою світлом Глоткою по одну руку та чорнотою - по іншу. Баллард зазирає в очі Кларк:

- Тобі всі клепки повилітали? Можна було зганяти на “Бібі” за зондом! І потім встановити його дистанційно!

Кларк нічого не відповіла. Вдалині за спиною Баллард щось поворушилося.

- Обережно ззаду, - попередила вона.

Озирнувшись, Баллард розгледіла мішкорота1, що намагався ковзнути поближче до них. Він звивався у воді, наче віхоть коричневого димку, мовчазний та нескінченний. Кларк ніяк не вдавалося роздивитися кінець хвоста рибини, хоча із темряви вже і проявилося декілька метрів серпантинної плоті.

Баллард потягнулася за кинджалом. За якусь мить те саме зробила і Кларк.

Тим часом мішкорот роззявив свою схожу на зазубрений ківш пащу.

Занісши зброю, Баллард рушила в сторону рибини.

Але Кларк застережно зупинила її:

- Зачекай. Він нас не зачепить.

Кінчик носа мішкорота вже бовванів не далі ніж у десятьох метрах від дівчат. Виринув із мороку і краєчок його хвоста.

- Ти збожеволіла? - Баллард висвободилася від руки Лені, не зводячи очей із потвори.

- Раптом він не голодний? - припускає Кларк. Їй уже видно його очі: два крихітні незворушні вічка, що зирили на них із кінця писка.

- Вони завжди голодні. Ти що спала під час інструктажів?

Мішкорот стулив пащеку і проминув повз них. Рибина тягнулася навколо довжелезною і звивистою дугою. Голова знов озирнулася поглянути на людей.

- Ну його нахрін, - вилаялася Баллард і кинулася на рибину.

Першим же ударом вона завдала створінню метрової різаної рани на боку. Якусь мить мішкорот із удаваним здивуванням витріщається на Баллард, а потім, поміркувавши, кидається на неї у відповідь.

Кларк спостерігає за тим, що відбувається, і навіть не поворухнеться. “Чого вона просто не дала йому проплисти? Навіщо повсякчас доводити свою вищість?”

Баллард знов і знов б’є рибину. Цього разу вона поцілює у величеньку набубнявілу пухлину, яка має бути шлунком.

Із живота мішкорота починає випадати його вміст: дві здоровенні ґіґантури2 і якась невдатна істота, якої Кларк не вдається впізнати. Одна з ґіґантур і досі жива, ще й на додачу в кепському настрої. Тому вона хапає зубами перше, що трапляється на очі.

Баллард. Іззаду.

- Лені! - Кинджал Баллард злітає вгору-вниз у ритмі стакато. Ґіґантура починає розвалюватися на шматки. Але її щелепи лишаються зімкненими. Пройнятий корчами мішкорот тимчасом навалюється на дівчину і тягне її за собою на дно.

Нарешті Кларк починає діяти.

Мішкорот знов кидається на Баллард. Кларк підпливає під них і, схопивши напарницю за зад, відтягає її від рибини.

Але кинджал Баллард продовжує свої уколи та змахи. За зябрами тіло ґіґантури вже перетворилося на суцільну понівечену руїну, проте її хватка не слабшає ні на секунду. До черепа Баллард не дотягтися. Тому голову створіння в свої руки забирає Кларк.

На неї витріщається лиха, бездумна істота.

- Убий її! - верещить Баллард. - Господи, чого ти чекаєш?

Лені заплющує очі і стискає череп у долонях. Він ламається, наче пластмасова дешевка.

Запанувала тиша.

За якусь мить Кларк розплющує очі. Мішкорота не видно - утік кудись у темряву, де тепер гоїтиме свої рани чи конатиме. А Баллард і досі тут, і ще вона розлючена.

- Що з тобою? - допитується Баллард.

Кларк розтискає кулаки. З-поміж її пальців вивалюються уламки кісток та драглиста плоть.

- Ти ж маєш прикривати мене! Прокляття! Чого ти постійно така пасивна?

- Пробач. - Інколи це спрацьовує.

Баллард тягнеться рукою до спини.

- Мені холодно. По-моєму, я пробила костюм...

Кларк запливає їй за спину і оглядає її.

- Пара дірок. Що-небудь ще? Нічого не зламала?

- Він прокусив гідрокостюм, - ніби сама собі пояснює Баллард. - А коли навалився мішкорот, він узагалі міг...

Вона розвертається до Кларк, і Лені в її голосі (дарма що спотвореному) відчуває шоковану непевність.

- ...міг мене вбити. Він мене міг убити!

На якусь мить Баллард ніби лишилася без свого гідрокостюма, лінз та самовпевненості. Кларк уперше бачить, як ізсередини прозирає її слабкість, висвітлюючись тонким мереживом тріщинок.

“І ти, Баллард, здатна напартачити. Тут тобі не до розваг та ігор. Тепер ти це розумієш. Боляче, правда?”

Але глибоко в душі Лені проймає співчуття:

- Нічого страшного. Жанетто, все...

- Дурепа! - шипить у відповідь Баллард, зиркаючи на Кларк, як лиха та сліпа старушенція. - Плавала вона! І нічого не зробила!

Кларк знов насторожилася, якраз учасно. “Це не просто гнів, - розуміє вона. - Це вона не зопалу таке ляпнула. Я їй не подобаюся. Я їй геть не подобаюся”.

Раптом до неї із приглушеним подивом доходить:

“І ніколи не подобалася”.
Станція “Бібі” заякорена над самим дном океану, схожа на темно-сіру планету, оточену з екватора вогнями прожекторів. На південному полюсі знаходиться шлюз для водолазів, а на північному - стикувальний люк для батискафів. Посередині між ними розташувалися сталеві ферми, анкерні отоси, труби та кабелі, сталевий панцир і Лені Кларк.

Вона займається поточним візуальним оглядом обшивки - стандартна щотижнева процедура. Баллард лишилася всередині, взявшись до випробувань якогось устаткування в радіорубці. Взагалі-то, це суперечить принципам роботи в парі. Але Кларк так більше подобається. Останні пару днів їхні стосунки трималися в межах порядності (іноді до Баллард навіть поверталася її фірмова товариськість), проте варто їм було надовго лишатися разом, як між ними ніби кішка пробігала. Рано чи пізно, Кларк не сумнівалася в цьому, когось таки прорве першою.

Але поміж усім іншим тут, назовні, самотність здається природною.

Лені саме перевіряє клеми на кабелі, як в освітленій зоні з’являється якась хижа риба. В ній є усі два метри, і, крім того, вона ще й голодна. Роззявивши пащеку вона з ходу врізається у найближчий від Лені прожектор, об кришталеве віко якого одразу ламається декілька зубів. Хижак крутиться на місці, ляснувши об корпус хвостом, він пливе геть, поки майже не зникає в темряві.

Ошелешена, Кларк проводжає його поглядом. Риба метушиться сюди-туди як очмаріла, а потім знов кидається на світло.

Прожектор завиграшки переживає новий удар, чого не скажеш про нападника. Риба знов і знов б’ється об скло. Нарешті, виснажена та зсудомлена, вона опускається на замулене дно.

- Лені, там у тебе все гаразд?

Кларк відчуває, як слова вібрують в її нижній щелепі. Вона натискає на передавач у гідрокостюмі:

- Усе в нормі.

- Мені дещо почулося, - відказує Баллард. - То вирішила переконатися, що з тобою...

- Все добре, - говорить Кларк. - Звичайна риба.

- Так, нічому і не вчиться?

- Ні. По-моєму, ні. Побачимось пізніше.

- Поба... - Кларк вимкнула передавач.

“Сердешна тупа риба”. Скільки же тисячоліть у неї пішло на те, щоб зрозуміти, що біолюмінесценція значить їжа? І скільки тут треба залишатися “Бібі”, аби збагнути, що електрика харчем не є?

“Можна спробувати відключати прожектори. Раптом вони залишать нас у спокої?..”

Лені вглядається в простір за межами електричного гало “Бібі”. Як же там чорно. Аж боляче дивитися. Далеко вона би запливла в цій в’язкій полуді без ліхтаря, без сонара, а потім ще й повернулася назад?

Кларк гасить ліхтар на голові. Тепер ніч підкралася ближче, але сяйво “Бібі” все-таки втримує її осторонь. Кларк повертається, допоки не опиняється віч-на-віч із темрявою. Вона скулилася, наче павучок на тлі корпуса станції.

І відштовхнулася.

Темрява огортає її. Вона пливе, не озираючись, поки не втомлюються ноги. Їй невтямки, як далеко пощастило запливти.

Але це напевно має бути кілька світлових років. Океан переповнюють зірки.

Позаду найяскравіше грубим жовтим вогнем зорить станція. У протилежному напрямку їй ледве вдається розгледіти Глотку - незначущий світанок на обрії.

А в усіх інших місцях у темряві мерехтять живі сузір’я. Ось із двосекундним інтервалом блимає сексуальна реклама із перлинних разків. А ось несподіваний спалах відволікає її увагу, залишивши по собі післяобрази. Під покровом тимчасової сліпоти щось від неї тікає. А от під напливом течії коливається фальшивий хробачок, насправді прикріплений до піднебіння чиєїсь хижої пащеки.

Усіх їх тут дуже багато.

Раптом Лені відчула несподіваний приплив у воді, ніби щось велике проминуло повз неї. Її тілом пройшовся принадний дрож.

“Воно практично торкнулося мене, - думає вона. - Цікаво, хто то був”. Рифт повниться монстрами, яким невідомо, коли треба з усім зав’язувати. Байдуже, скільки б вони не їли. Їхня ненажерливість - така сама їхня невід’ємна складова, як і їхні еластичні шлунки, їхні безрозмірні щелепи. Зажерливі карлики нападають на велетнів, удвічі більших за себе, і вряди-годи здобувають перемоги. Безодня - це пустка, де очікування кращої здобичі перетворюється на розкіш, якого ніхто собі не може дозволити.

Проте навіть у пустелях трапляються оази, і буває так, що глибоководні мисливці їх знаходять. Вони відкривають для себе достаток, від якого мало поживи, і розкошують на його дарах. Нащадки виростають гігантськими, роздимаючись повeрх утлих кісток...

“Моє світло було вимкнутим, і воно мене не зачепило. Цікаво...”.

Дівчина знов вмикає лампу. Зір захмарюється в яскравому спалаху, а потім пристосовується до нього. Океан повертається до своєї непроглядної чорноти. Її не діймає жоден кошмар. У темних водах промінь світла вихоплює лиш порожнечу, куди б його не спрямувати.

І Лені його відключає. Поки її лінзи адаптуються до зменшення світла, навколо панує ідеальний морок. А потім знов виринають зорі.

Вони такі прекрасні. Лені Кларк почиває на дні океану і спостерігає, як навколо іскриться безодня. А коли дівчина усвідомлює, що на відстані трьох тисяч метрів від сонячного світла темно стає лиш тоді, коли горять вогні, їй стає смішно.
- Що в біса з тобою відбувається? Ти в курсі, що пропадала три години? Чого не відповідала?

- По-моєму, я відключила передавач, - нагинається і знімає ласти Лені. - Я була... зажди, ти сказала...

- По-твоєму? Тобі що, всі завчені правила повилітали з голови? Твій передавач повинен лишатися ввімкнутим весь час, поки ти знаходишся за межами станції!

- Ти сказала три години?

- Я навіть не могла податися за тобою. Не знайшла сонаром! Довелося стирчати тут і надіятися, що рано чи пізно ти таки об’явишся.

Здається, від моменту, коли вона відштовхнулася і попливла назустріч темряві минуло кілька хвилин. Кларк забирається в кают-компанію, несподівано протверезівши.

- Лені, де ти була? - вимагає від неї відповіді Баллард, що стоїть позаду Кларк. І в її голосі останній чуються сумовиті нотки.

- Певно, е-е... на дні, - здається Кларк. - Ось чому сонар мене не помічав. Я далеко не запливала.

“Невже я заснула? Чим можна було займатися три години?”

- Я трохи... поблукала. Забула про час. Пробач.

- До добра це не доведе. Більше так не роби.

На коротку мить запанувала тиша. Її обірвав несподіваний і вже знайомий удар плоті по обшивці.

- О Боже! - вихопилося в Баллард. - Я зараз же негайно вимкну зовнішнє світло!

Хто б це не був, а поки Баллард встигає дістатися рубки управління, лунає ще два удари. Кларк розчула, як та натиснула пару кнопок.

- Ось так, - повернулася до кают-компанії Баллард. - Тепер ми невидимі.

По них знов щось влучає. І ще раз.

- А може й ні, - реагує на звуки Кларк.

Баллард стоїть у каюті, дослухаючись до ритму штурму іззовні.

- На сонарі їх не видно, - майже пошепки промовляє вона. - Інколи, коли чути їх наближення, я налаштовую сонар на гранично близьку відстань. Але вони для нього невидимі.

- У них немає плавальних міхурів. Звуку ні від чого відлунювати.

- У більшості випадків нас самих на сонарі прекрасно видно. Тільки не їх. Їх не знайти, яке б тонке налаштування не прописати для сонара. Вони наче привиди.

- Вони не привиди. - Майже підсвідомо Кларк продовжує лічити удари: “Вісім... дев’ять”.

- “Піккар” прикрили, - обернувшись до Лені, притишено заявила Баллард із нотками напруги в голосі.

- Що?


- В управлінні мережею кажуть, це якась технічна проблема. Але в мене нагорі є один знайомий. Коли ти плавала, то я дзвонила йому, і він сказав, що Лану шпиталізували. І в мене таке відчуття... - помотала головою Баллард, - нібито до цього причетний Кен Любін. Схоже, він на неї напав.

Зовні лунають три швидкі й глухі удари. Кларк відчуває на собі погляд Баллард. Тиша затягується.

- А може, й не напав, - править далі Баллард. - Ми же проходимо всі ці тести. Якби він був агресивним, його би відбракували ще до відправки вниз.

Кларк не зводить очей із напарниці, дослухаючись до гупання аритмічного кулака.

- А можливо... можливо, це рифт якось змінив його. Може, недооцінили тиск, під яким ми всі тут перебуваємо. Так би мовити. - Баллард подужала вичавити із себе слабку посмішку. - Знаєш, не стільки фізична небезпека, як емоційний стрес. Рутина. Саме перебування назовні могло спричинити до цього. Морська вода, яка тече крізь нас. Тривале недихання. Це все одно що... жити без серцебиття...

Вона зиркнула на стелю; звуки іззовні стали ще менш передбачуваними.

- Назовні не так уже й погано, - не погоджується Кларк. - “Принаймні, тебе вже нічого не може стиснути. Принаймні, не треба хвилюватися, що якась із пластин обшивки не витримає”.

- Не думаю, що зміни настають так несподівано. Вони підкрадаються мало-помалу, так би мовити. А потім одного прекрасного дня ти просто прокидаєшся іншою людиною. Ти вже будеш іншою, тільки сама не помічатимеш, як це сталося. Як і Кен Любін.

Вона глянула на Кларк і тихенько додала:

- Як і ти.

- Я? - Кларк перебирає слова Баллард подумки і чекає на якусь реакцію. Крім байдужості, вона зараз нічого не відчуває. - Не думаю, що тобі варт перейматися. Я не агресивна.

- Я в курсі. Я не хвилююся за власну безпеку, Лені. Я хвилююся за тебе.

Кларк роздивляється Баллард із-за своїх непроникних лінз і нічого не відповідає.

- Ти змінилася за час, проведений тут, - продовжує Баллард. - Ти віддаляєшся від мене. Підставляєшся під необов’язковий ризик. Я не розумію, що з тобою відбувається. Майже складається враження, що ти напоумилася накласти на себе руки.

- Ні, не напоумилася. - Кларк намагається змінити тему: - Із Ланою Чжан усе гаразд?

Баллард довго роздивляється Лені і розуміє натяк.

- Не знаю. Переді мною не звітують.

Кларк відчуває, як щось згортається в клубок всередині неї.

- Цікаво, чим вона його так завела? - бурмоче вона собі під носа.

- Вона його завела? - Баллард роззявляє з подиву рота. - Я не вірю своїм вухам!

- Я мала на увазі...

- Знаю я, що ти мала на увазі.

Зовні вщухло гупання. Але Баллард не розслабляється. Якось ізсутулившись, вона вона стоїть у тому дивному бахматому одязі, який носять сухопутні, і витріщається в стелю, ніби не вірить тиші, котра запанувала. Напарниця знов подивилася на Кларк.

- Лені, ти же знаєш, я не люблю командувати, але твоя поведінка небезпечна для нас обох. Мені здається, це місце затьмарює твій розум. Я сподіваюся, ти зможеш і тут прийти до тями. Чесно. Але в іншому разі доведеться рекомендувати тебе для переведення.

Кларк спостерігає, як Баллард іде геть із кают-компанії. “Ти брешеш, - осінило Лені. - Ти налякана до смерті, і не тому, що я змінююся.

А тому що міняєшся ти!”


П’ятьма годинами по факту Кларк встановлює: на дні океану щось змінилося.

“Ми спимо, а земля ворушиться, - міркує вона, вивчаючи топографічний дисплей. - А наступного разу чи трохи пізніше вона може втекти просто з-під наших ніг.

Цікаво, я хоч встигну в такому разі відчути що-небудь?”

Вона озирається на звук позаду. У кают-компанії, трохи погойдуючись, стоїть Баллард. Її обличчя здається спотвореним концентричними кругами в очах і темними западинами навколо них. Неозброєне око починає здаватися чужим для Лені.

- Зміни на морському дні, - оголошує Кларк. - Метрів за двісті на захід від нас з’явився новий виступ породи.

- Дивно. Я нічого не відчула.

- Це сталося близько п’яти годин тому. Ти спала.

Баллард різко підводить погляд. Кларк вивчає втомлені лінії її обличчя. “Подумавши ще раз...”

- Я би... прокинулася, - не погоджується Баллард. Вона пропихається повз Кларк до рубки і зазирає до топографічного монітора.

- Два заввишки, дванадцять завдовжки, - читає Кларк із дисплея.

Баллард промовчала у відповідь. Натомість набрала якусь команду на клавіатурі. Топографічна картинка зникла, поступившись місцем колонці цифр.

- Так я і думала, - проказала напарниця, - жодної сейсмічної активності за більш ніж останні сорок дві години.

- Сонари не брешуть, - спокійно відказує Лені.

- Так само, як і сейсмографи, - парирує Баллард.

Запанувала нетривала тиша. Для таких випадків існує стандартна процедура, і їм це обом відомо.

- Доведеться перевіряти, - проказала Кларк.

Але Баллард тільки кивнула:

- Зараз я тільки сходжу перевдягнуся.


Вони його називають каракатицею - метровий реактивний циліндр з фарою попереду і буксиром позаду. Кларк, зависнувши між “Бібі” і морським дном, однією рукою перевіряє техніку. В іншій вона тримає сонарний пістолет. Пістолет вона спрямовує в темряву. У пошуках пеленгу, ніч прохромлюють ультразвукові поклацування.

- Нам туди, - показує вона шлях.

Баллард сильніше стискає буксир. Машина тягне її вперед. За якусь мить за нею відправляється і Кларк. Прикриваючи тил, за нею прямує і третя каракатиця, навантажена нейлоновою сумкою із цілим набором датчиків.

Баллард газує. Світло з лампи на її голові та з фари її каракатиці розтинають воду, наче промені з двох маяків. Кларк із приглушеними вогнями наздоганяє її десь на пів дорозі. Кілька метрів вони пливуть над замуленим субстратом.

- Твої фари, - робить зауваження Баллард.

- Вони нам не потрібні. Сонар працює і в темряві.

- Тепер ти порушуєш правила заради адреналінової втіхи?

- Тутешня риба зациклюється на всьому, що світиться...

- Ввімкни світло. Це наказ.

Кларк нічого не відповідає. Вона дивиться на промені світла поруч, на незворушно й непохитно осяяну каракатицю Баллард, на промінь лампи, прикріпленої до її голови, який січе воду неправильними дугами, коли напарниця водить носом навсібіч...

- Чуєш? - повторює Баллард. - Ввімкни свій... Господи!

На якусь мить змах променя вихоплює із темряви непевний обрис. Дівчина смикнула головою і він зник із поля зору, а потім знов виринає у світлі фари каракатиці - величезний і моторошний.

Безодня шкіриться до них своїм вищиром.

В обидва боки попереду простягається і зникає в темряві чиясь паща, всіяна конічними зубами завбільшки з людську руку. І вигляд у них аж ніяк не крихкий.

Баллард душиться приглушеними звуками і пірнає вниз у намул. Бентос вирує навкруг неї хмаркою бурунців, і вона зникає в потоці трупиків планктону.

Лені Кларк спиняється і непорушно чекає, прикипівши поглядом до погрозливого усміху. Її наче аж пробирає від електричного струму; вона ще ніколи так ясно не відчувала своє тіло. Всі нервові закінчення водночас пече і морозить. Їй моторошно.

Проте водночас вона цілковито тримає себе в руках. Лені міркує над цим парадоксом, поки гальмує і в лічених метрах від нескінченного ряду зубів сама по собі спиняється каракатиця Баллард. Поки Кларк осмислює несподівану ясність аналітичного мислення, до неї підбирається третя каракатиця із вантажем датчиків, пригальмувавши і зайнявши позицію позаду Баллардової.

В їхньому світлі вишкір анітрохи не змінюється.

Кларк піднімає сонарний пістолет і робить постріл. “Ми на місці, - усвідомлює вона, перевіривши дані. - Це і є той самий виступ”.

Лені підпливає ближче. Над нею нависає усміх, загадковий і манливий. Тепер їй видно оголену кістку біля коріння зубів та лахміття плоті, що вже почала розкладатися і звисає із ясен.

Вона розвертається і пливе назад до хмарки на дні, що вже починає осідати.

- Баллард, - гукає вона синтетичним голосом.

Їй ніхто не відповідає.

Кларк наосліп тягнеться руками в намул, поки не намацує дещо тремке і тепле.

Раптом дно вибухає прямо перед її обличчям.

Із субстрату кометою вилетіла Баллард, потягнувши за собою курний хвіст. Із цієї нової хмари зринає її рука, в котрій затиснене щось яскраве у нетривкому світлі. Кларк розгледіла кинджал і ледве не спізнилась ухилитися від удару. Лезо сковзнуло по її гідрокостюму, лизнувши вогнем нервові закінчення грудної клітки. Баллард робить новий змах. Цього разу Кларк хапає її за руку, вивертає її і відштовхує від себе. Разом із Баллард.

- Це я! - кричить Кларк; і вокодер посилає її голос у металеве вібрато.

Баллард знов приймає бойову позу, із білими незрячими очима і затиснутим у руці кинджалом.

Кларк здіймає руки:

- Усе гаразд! Тут нічого немає! Воно мертве!

Баллард зупиняється. Вона дивиться на Кларк. Вона дивиться на каракатиць, на освітлений ними вишкір. Вона ціпеніє.

- Це якийсь кит, - подає голос Кларк. - Він уже давно мертвий.

- К-к-кит? - скрегоче Баллард. Її починає трусити.

“Не варто перейматися, - ледве не промовила Кларк, але змовчала. Натомість вона легенько взяла Баллард за руку. - Ти ж так робиш?”

Баллард відсмикує її, наче ошпарена.

“Мабуть, ні...”.

- Е-е-е, Жанетто... - почала була Кларк.

- Усе гаразд, - змахнувши тремтячою рукою, урвала її Баллард. - Мені хоч... По-моєму, нам час плисти назад, ти так не вважаєш?

- Добре, - погоджується Кларк, хоч насправді думає навпаки.

Вона могла б тут лишитися на цілий день.


Баллард знов у віртуальній бібліотеці. Вона розвертається, буденно змахнувши рукою над регулятором яскравості, коли ззаду до неї наближається Кларк. І монітор гасне, перш ніж Лені встигає роздивитися, що на ньому було зображено. Кларк спантеличено зиркнула на персональні окуляри, які висять на терміналі. Якби Баллард не хотіла, щоб вона не бачила, що вона читає, то могла б ними скористатися.

“Але тоді вона б не помітила мого наближення...”.

- По-моєму, це був зифіїд, - каже Баллард. - Дзьоборил. От тільки зубів у нього все-таки забагато. Дуже рідкісний випадок. На такій глибині вони не живуть.

Кларк слухає, але їй геть нецікаво.

- Певно, він помер і згнив на меншій глибині, а потім потонув. - трохи підвищує голос Баллард, майже крадькома заглядаючи у протилежний закут рубки. - Цікаво, наскільки це реально?

- Що?


- Ну, що посеред океану щось настільки велике примудряється впасти з неба у кількох сотнях метрів від тебе. Шанси, напевно, дуже маленькі.

- Ага. Мабуть, так. - Кларк простягає руку і вмикає яскравість монітора на повну. Половину екрана займає світляний текст, іншу - рухома картинка складної молекули.

- Що це? - питає Кларк.

Баллард кидає ще один погляд у протилежний кут.

- А, старий біопсихологічний тест з архіву бібліотеки. Я його якраз проглядала. Колись це було моїм хобі.

- Еге ж, - глянула на неї Кларк. Вона нагнулася ближче і стала читати. Якийсь вузькоспеціальний текст із хімії. Єдине, що вона справді розуміє, - це підпис під малюнком.

- “Істинне щастя”, - читає вона його вголос.

- Угу. Трицикл із трьома бічними ланцюжками, - тицьнула в екран Баллард. - Коли ти щаслива, насправді щаслива, ось, що з тобою відбувається.

- Коли це відкрили?

- Не знаю. книга-то старенька.

Кларк витріщилася на обертання зображення. Воно чомусь її турбує. Крутиться над цим тупим ненатуральним підписом і означає щось неприємне для її слуху.

“Тебе розв’язали, наче задачку, - значить він. - Ти - машина. Хімія й електрика. Все, чим ти є, будь-який твій сон, будь-яка дія, - все це зводиться до зміни напруги в якомусь місці, або... - що вона там сказала - трицикл із трьома бічними ланцюжками...”.

- Це все неправильно, - бурмоче Кларк. “В іншому разі, нас зможуть лагодити, коли ми ламатимемося...”.

- Прошу?


- Це значить одне, ми ці, як їх, живі комп’ютери. З обличчями.

Баллард вимикає термінал.

- Правильно, - погоджується вона. - А дехто втрачає навіть останні.

Лені розуміє кпин, але їй байдуже. Кларк випростовується і рушає до трапа.

- Ти куди зібралася? Знову в океан? - питає Баллард.

- Зміна ще не скінчилася. Думала прочистити трубу на другому генераторі.

- Лені, вже пізно починати таку роботу. Зміна встигне скінчитися, а ти і половини роботи не зробиш. - Очі Баллард знов біжать у закут. Цього разу Кларк простежує ї погляд до великого дзеркала на дальній стінці.

Нічого цікаво вона там не бачить.

- Трохи затримаюся. - Кларк береться за поруччя і стає ногою на верхню щаблину.

- Лені, - гукає її Баллард, і Кларк готова заприсягтися, що чує в її голосі дрож. Вона озирнулася, але напарниця рушає в бік радіорубки. - Боюся, я не зможу скласти тобі компанію. Я тут саме намагаюся розібратися із телеметрією.

- Нічого страшного. - Їй знову ввижається, нібито зростає напруга. “Бібі” знову зморщується. Дівчина починає спускатися сходами вниз.

- Ти впевнена, що хочеш іти назовні сама? Може, зачекаєш до завтра?

- Ні, все гаразд.

- Ну, тоді не вимкни раптом сій передавач знов. Не хочу, щоб ти знов загубилася...

Кларк уже в шлюзі. Вона повторює їхній обряд. Він їй більше не здається актом утоплення. Тепер вона начебто наново народжується.
Вона прокидається під темряву і звуки чийогось плачу.

Кілька хвилин Лені лежить спантеличена і непевна. Схлипування лунають зусібіч, тихенькі однак всюдисущі у резонуючому панцирі “Бібі”. Більше нічогісінько не чути - коли не рахувати власного серцебиття.

Їй лячно. Чому, і сама не знає. Просто хочеться, щоб ці звуки зникли.

Кларк скотилася із койки і намацала клямку люка. За ним напівтемний коридор; із краю, де знаходиться вхід до кают-компанії, лине мізерне освітлення. Звуки лунають із протилежного - якраз там тужавіє морок. Лені йде на них, пробираючись через лабіринт із труб та кабелів.

Каюта Баллард. Люк відкрито. У мороці поблимують смарагдові вогники датчиків, у яких видніється скоцюблена на матраці постать.

- Баллард, - тихо гукає Кларк. Їй не хочеться заходити до середини.

Тінь поворушилася і, здається, зиркнула на неї.

- Чому ти його не виказуєш? - питає благальний голос.

- Що виказую? - похмурніє в темряві Кларк.

- Сама знаєш! Свій... страх!

- Страх?

- Того, що ти тут? Того, що ти застрягла на дні цього жахливого безпросвітного океану?..

- Не розумію, - шепоче Кларк. У ній знов розворушилася невтомна клаустрофобія.

Баллард рохнула, але її кпин вийшов силуваним.

- Ти все чудово розумієш. Думаєш, це свого роду змагання? Думаєш, якщо втримаєш усе в собі, то переможеш?.. Але ж Лені, усе не так, який сенс ховатися, нам треба навчитися довіряти одна одній, інакше кажи пропало...

Дівчина поворушилася на койці. Зір Кларк, підсилений лінзами, тепер навіть розрізняє певні деталі; обрис Баллард бахматиться нерівними краями, це складки та бганки звичайного одягу, розстібнутого до пояса. Їй спадає думка про наполовину розітнутий труп, що підвівся на столі, аби пожуритися із власних мордувань.

- Не знаю, про що ти, - відказує Кларк.

- Я намагалася подружитися, - говорить Баллард. - Намагалася потоваришувати, але ж ти така холодна, погодься... точніше, ну, як тутешнє життя здатне припасти тобі до вподоби? Воно не сподобалось би нікому. Ну, погодься...

- Але ж воно мені і не подобається... я терпіти його не можу. Таке враження, наче “Бібі”... стискається навколо мене. Єдине, що я можу, - це чекати.

- Так-то воно так, - киває поночі Баллард. - Я розумію, про що ти.

Здається, зізнання Кларк якось її заохотило.

- І скільки б ти собі не повторювала... - Раптом вона урвала речення: - Ти не терпиш лишатися всередині?

“Що я вже не так ляпнула?” - дивується Кларк.

- Ти же знаєш, назовні нічим не краще, - править далі Баллард. - Зовні навіть гірше! Зсуви, “курці” і велетенська риба, що намагається зжерти тебе. Неможливо, щоб ти... але ж... тобі це байдуже, правда?

Тон Жанетти став обвинувальним, на що Кларк знизає плечима.

- Таки байдуже, - повільніше проказує Баллард. Її голос збивається на шепіт: - Насправді, тобі навіть там подобається. Правда?

- Ага, мабуть що так, - неохоче погоджується Кларк, кивнувши головою.

- Але ж там... Лені, рифт може вбити тебе. Він може вбити нас. У сотню різних способів. Хіба тебе це не лякає?

- Не знаю. я про це не думаю. Думаю, можна сказати, лякає.

- Тоді чого ти тут така щаслива? - зірвалася на крик Баллард. - Це безглуздо...

“Ну, я б не сказала, що я вже така “щаслива””, - міркує Кларк.

- Не знаю. Все не настільки дивно. Багато хто займається небезпечним видом діяльності. А як же парашутисти із їхнім вільним падінням? А як же скелелази?

Але Баллард не відповідає. Її силует вкляк на койці. Раптом вона протягає руку і вмикає внутрішнє освітлення.

Лені Кларк мружиться у яскравому світлі. Коли лінзи нарешті тьмянішають, у кімнаті сутеніє.

- Святий Боже! - вереснула на неї Баллард. - Тепер ти вже й спиш у цьому сраному костюмі?

Про це Кларк не подумала. Їй відлягло від серця.

- Я тут тобі всю душу виливаю, а вона ходить у своїй машинній машкарі! Де твоя совість? Очі свої трикляті хоча б показала!

Приголомшена, Кларк робить крок назад. Баллард підводиться з ліжка і ступає їй назустріч.

- Подумати-но, ти могла навіть зійти за людину перед тим, як тобі всучили цей костюм! Лізь до свого скурвого океану і знайди собі чим там зайнятися!

Вхідний люк до каюти вона замкнула перед самим носом Лені.

Якусь мить Кларк витріщається на щойно запаковану переділку. При цьому її обличчя - вона це знає - геть спокійне. Її обличчя зазвичай спокійне. Але вона все одно так і стоїть, не поворухнувшись, аж доки всередині вона не позбувається дещиці плазування.

- Гаразд, - нарешті дуже тихо каже вона. - Мабуть, так і зробимо.


Баллард чекає на неї, коли вона виходить із шлюзу.

- Лені, - тихо каже вона, - треба поговорити. Це важливо.

- Катай, - нахиляється і знімає ласти Кларк.

- Ну тут. У моїй каюті.

Лені поглянула на неї.

- Будь ласка.

Кларк рушає до трапа.

- А ти не хочеш... - Баллард змовкла, тільки-но Лені зиркнула на неї згори. - Облиш. Усе гаразд.

Вони піднімаються до кают-компанії. Першою йде Баллард. Кларк за нею простує коридором і далі до її каюти. Баллард замикає клямку люка і всідається на койці, лишивши вільне місце для Лені.

Кларк озирнулася в тісноті закапелка. Люстерко на переділці заслонене запасним простирадлом.

- Ходи сюди, Лені, - плескає по матрацу біля себе Баллард. - Сідай.

Кларк неохоче сідає. Несподівана доброта Баллард пантеличить її. Вона так не чинила аж із...

“...із часу, як стала старшою”.

- ...тобі неприємно буде це почути, - тим часом просторікує Баллард, - але ми тебе знімаємо з рифту. Для початку тобі не слід було сюди направляти.

У відповідь Кларк мовчить.

- Пам’ятаєш тести, які ми проходили? - править далі Баллард. - Вони вимірювали нашу терпимість до стресу, обмеженого простору, тривалого всамітнення, хронічної фізичної небезпеки тощо.

- Ну і? - ледве кивнувши, цікавиться Кларк.

- І як ти гадаєш, - питає Баллард, - навіщо їм вимірювати ці показники в людей, характер яких їм відомий? Як таке могло статися?

В душі Лені затамовує подих. Зовні - жодних перемін.

- Пам’ятаєш свої слова? - трохи нахиляється до неї Баллард. - Про скелелазів, парашутистів, про те, навіщо люди зумисне прагнуть небезпеки? Я тут дещо підчитала, Лені. Щойно я тебе розкусила, я стала почитувати...

“Розкусила мене?”

- ...знаєш, що об’єднує всіх цих шукачів ризику? Вони всі стверджують, що людина не живе, аж поки не опиняється на межі смерті. Їм необхідна небезпека. Від неї вони ловлять кайф.

“Ти мене геть не розумієш...”.

- Це ветерани бойових дій, дехто побував у тривалому полоні, у мертвих зонах з тієї чи іншої причини. А справді маніакальні особини...

“Мене ніхто не розуміє”.

- ...які відчувають щастя, лиш перебуваючи на межі повсякчас... у більшості подібних усе це розпочалося дуже давно, Лені. Ще в дитинстві. Голову дам собі відрубати, коли ти заперечуватимеш, що малою не любила, навіть коли тебе просто торкаються...

“Геть. Геть”.

Баллард кладе руку на плече Кларк.

- Лені, це насильство довго тривало? - лагідно питає в неї напарниця. - Скільки років?

Кларк струснула руку з плеча, але нічого не відповіла. “Він не хотів мені зашкодити”. Вона засовалася на койці і трохи відвернулася.

- Це правда? Я вгадала? Ти не просто терпима до травм, тепер тебе до них тягне, правда?

Щоб очуняти, в Лені йде небагато часу. У костюмі й лінзах простіше. Вона спокійно повертається до Баллард. Навіть легко всміхається.

- “Насильство”? - перепитала вона. - Оце вже й справді химерний термін. Думала, він відмер після тих скандалів у Саскaчевані1. Жанетто, історія - твоє хобі?

- Існує певний механізм, - розповідає їй Баллард. - Я читала про це. Знаєш, Лені, як мозок бореться зі стресом? Він спрямовує у кров цілий набір стимуляторів, які викликають звикання. Бета-ендорфіни, опіоїди2. Якщо це відбувається досить часто, організм “присідає” на них. Із цим нічого не поробиш.

Кларк відчуває якийсь звук у горлі, рваний такий кашель із присмаком металевої дерті. Секундою пізніше вона розуміє - це сміх.

- Я нічого не вигадую! - наполягає Баллард. - Сама почитай, якщо мені не віриш! Ти знала, скільки ґвалтованих у дитинстві дівчаток проводять решту життя з чоловіками, котрі їх лупцюють, мордують себе чи стрибають із парашутом...

- І це робить їх щасливими, правда? - все ще всміхається Кларк. - Їм до вподоби, коли їх ґвалтують, чи товчуть їм пику, чи...

- Ні, яка ж ти щаслива?! Але ти такою почуваєшся, принаймні, це найближче до щастя. Ти плутаєш ці два поняття і повсюди шукаєш стрес. Це фізіологічна залежність. Ти сама його прагнеш. І ти завжди його прагнула.

“Я його прагну”. Баллард начиталася, і Баллард знає: Життя - це чиста електрохімія. Немає сенсу пояснювати, як воно. Який сенс пояснювати, що існують куди гірші речі, аніж побої. Існують речі, навіть гірші від того, коли тебе хапає і ґвалтує рідний батько. Існують періоди між цими подіями, коли не відбувається нічого. Коли він тебе полишає, і ти не знаєш наскільки. Ти сидиш за столом навпроти нього, примушуєш себе їсти, а нутрощі намагаються знову зліпитися докупи; а він поплескує тебе по голові, посміхається, і ти знаєш, що відстрочка і без того затяглася, так що цієї ночі чи наступної він прийде по тебе, а можливо, й завтрашнього дня.

“Звісно, я його прагнула. А як іще можна було це пережити?”

- Послухай, - Кларк струснула головою. - Я... - Однак їй раптово стало важко говорити. Вона знає, що їй хочеться сказати. Не одна Баллард підчитує. Баллард не збагнути життя, повного справджених очікувань, але в тому, що приключилося із Лені Кларк, немає нічого особливого. Павіани та леви вбивають свій молодняк. Риби-колючки б’ються зі своїми партнерами. Навіть комахи ґвалтують. Це не насильство - чесно, - це звичайнісінька біологія.

Через якусь причину вона не може промовити це вголос. Пробує раз і ще раз, але максимум, на що вона спромагається, звучить геть по-дитячому:

- Ти що нічого не знаєш?

- Звісно ж, знаю, Лені. Я знаю, що ти “присіла” на власний біль, тому й виходиш назовні і кидаєш виклик рифту, сподіваючись, що він уб’є тебе. Але ж із часом йому це вдасться, хіба ти не розумієш цього? Ось чому тобі не можна тут лишатися. Ось чому нам потрібно вернути тебе назад.

- Назад я не поїду, - підводиться Кларк і рушає до люка.

- Зажди, ти повинна лишитися і вислухати мене, - тягнеться до неї Баллард. - Це ще не все.

- Дякую за турботу, - цілковито байдуже дивиться на неї Кларк ізгори. - Але навіщо мені лишатися? Я можу піти, коли мені заманеться.

- Вийдеш туди і одразу все здаси, вони стежать за нами! Ти ще досі цього не зрозуміла? - тон Баллард підвищується. - Послухай, вони все про тебе знали! Вони шукали саме на таку, як ти! Нас випробовували. Їм іще невідомо, який тип особистості справиться тут унизу краще, тому вони спостерігають за нами і дивляться, хто зламається першим! Вся ця програма і досі в рамках експерименту, хіба це не зрозуміло? Всі, кого вони послали вниз: ти, я, Кен Любін, Лана Чжан - всі ми частина їхнього холоднокровного іспиту...

- І ти його валиш, - тихо промовляє Кларк. - Це я розумію.

- Лені, вони нас використовують... не йди туди!

Пальці Баллард вчіпляються в Кларк, немов ссальця восьминога. Лені видирається з них. Вона відмикає замок і відкриває люк. Ззаду чутно, як підводиться Баллард.

- Ти хвора на голову! - горлає Баллард. Раптом об потилицю Кларк щось розбивається. Дівчина розпластується навзнак у коридорі. Падаючи, вона боляче стукається рукою об сплетіння труб.

Перевернувшись, Лені піднімає іншу руку в захисному жесті. Але Баллард просто переступає через неї і простує до кают-компанії.

“Я не боюся, - зауважує про себе Кларк, спинаючись на ноги. - Вона вдарила мене, але я не боюся. Хіба не дивно...”.

Десь поруч лунає звук битого скла.

У кают-компанії навісніє Баллард:

- Експеримент скінчився! Виходьте, чортові привиди!

Кларк іде коридором і виходить із нього геть. Скалки люстра у кают-компанії висять у рамі, немов великі щербаті сталактити. Підлогу всипано скляними друзками.

Із стіни, за розбитим дзеркалом виглядає “риб’яче око”1, вбираючи в себе кожен закуток каюти.

- Чуєте? - волає прямо в нього Баллард. - Я більше не гратиму у ваші тупі ігрища! Годі з мене мавпування!

Кварцитова лінза незворушно спостерігає за нею.

“Отже, ти мала рацію, - міркує Кларк. Вона пригадала простирадло в каюті Баллард. - Ти це вирахувала, ти знайшла датчики в своїй каютці, і ти, Баллард, подружко моя, нічого мені не сказала.

І давно ж ти про це знаєш?”

Баллард озирнулася і побачила Кларк.

- Ну, її-то ви надурили, це ясно, - гарчить вона в “риб’яче око”, - але ж вона звихнута! У неї клепки бракує! Ваші кляті тести не вражають мене ні на блядську йоту!

До неї наближається Кларк.

- Не називай мене звихнутою, - абсолютно спокійним голосом говорить вона їй.

- Але ж ти звихнута! - вереснула Баллард. - Ти хвора на голову! Ось чому ти тут! Їм ти потрібна хворою, вони залежать від тебе, тобі гаплик, якщо ти цього не второпаєш! То ховаєшся... за цією своєю маскою, сидиш тут, наче медуза-мазохістка і хаваєш усе, що б тобі не підкинули... ти прагнеш цього...

“Колись це було правдою, - усвідомлює Кларк, стискаючи руки в кулаки. - Ось, що найдивніше”.

Баллард починає задкувати; Кларк наближається до неї зкожним новим кроком.

“Допоки я не опинилася на дні, я не розуміла, що можу дати здачі. Що можу перемогти. Цього мене навчив рифт, а тепер - і Баллард”.

- Дякую, - шепоче Лені, зацідивши Баллард в обличчя.

Баллард рухнула навзнак, забившись об стіл. Кларк і далі спокійно наступає. У скляній бурульці їй пощастило краєм ока побачити власне відображення; залінзені очі практично світяться.

- Господи, - хлипає Баллард, - Лені, пробач.

- Не варто, - стоячи над нею, промовляє Кларк. Вона собі здається креслюнком, що розірвався. І кожна її часточка акуратно підписана. “Забагато тут гніву, - крутиться їй в голові. - Забагато ненависті. Забагато, щоб відігратися на комусь”.

Вона дивиться на скулену долі Баллард.

- Думаю, - каже Кларк, - я розпочну із тебе.

Але її терапія скінчилася, перш ніж вона встигла до пуття розігрітися. Раптом кают-компанія переповнюється пронизливим, періодичним, ледве знайомим звуком. Певну мить Кларк намагається пригадати його. Вона опускає ногу.

У радіорубці роздирається телефон.
Сьогодні Жанетта Баллард вирушає додому. Останні пів години батискаф опускався все глибше у північ. І тепер на дисплеях радіорубки він скидається на розпухлого пуголовка, що примостився вгорі стикувального агрегату “Бібі”. Лунають неодноразово повторені звуки механічної копуляції, і все вгамовується. Ляда горішнього люка відімкнулася.

Униз спускається заміна Баллард, уже в костюмі, більшою мірою, і з очима, позбавленими зіниць. Рукавиці знято, рукава гідрокостюма закасані по лікті. Навколо зап’ястків видніються малопомітні шрамики, і Кларк усміхається про себе.

“Цікаво, а нагорі ще й інша Баллард чергувала, - розмірковує вона, - у разі, якби іспит провалила я?”

Поза межами поля зору далі коридором лунає свистіння відкритого люка. З’являється одягнена в сорочку Баллард із запухлим оком та однісінькою валізкою. Здається, їй кортить щось сказати, але дівчина замовкає, побачивши новоприбулого. Якийсь час вона його розглядала. Стримано кивнула. У пузо батискафа Баллард піднялася без зайвих слів.

Із ними ніхто не поговорив. Жодних привітань, жодного дріб’язкового діалогу, що мав би підняти їм бойовий дух. Можливо, саме так проінструктували екіпаж. Можливо, останній так вирішив сам. Люк стикувального кільця замикається. З останнім клацанням батискаф відчалює.

Кларк пройшла до кают-компанії і зазирнула в об’єктив. Пальцями руки вона пролазить крізь скельця і щосили вириває зі стіни кабель живлення.

“Більше нам це не знадобиться”, - міркує вона і розуміє, що хтось далеко... хтось із нею погодився.

Вона і новачок змірили одне одного мертвотно-білим поглядом.

- Мене звуть Любін, - нарешті проказує він.

“І знов Баллард мала рацію, - усвідомлює Лені. - Без жодного заскоку яка була б із нас користь?.”.

Проте їй на це начхати. Назад вона не повернеться.

КОМЕНТАРІ


Оповідання “Ніша” (A Niche) - чи не перший оприлюднений науково-фантастичний твір сучасного канадського письменника, океанолога за фахом, Пітера Воттса (н. 1958 р.), що був уперше надрукований в антології “Тессерактс 3” (Tesseracts 3() у 1991 році, а вже наступного - здобув канадську галузеву премію “Аврора” у категорії “Найкращий короткий твір англійською мовою”, щоправда поділивши її з оповіданням “Кручений м’яч” (Breaking Ball) маловідомого автора Майкла Скіта. Нагорода поки що лишається останньою в біографії Пітера Воттса.

Успіх оповідання спричинив до появи в 1999 році роману “Морська зірка” (Starfish), першого з похмурої трилогії про життя рифтарів - людей, спеціально пристосованих для роботи на великих глибинах, - і світ, що блискавично змінюється під впливом несподіваної екологічної катастрофи. “Ніша” перетворилася на перший розділ роману.

Як і всі твори Пітера Воттса, оповідання доступне для вільного розповсюдження під однією з ліцензій “Creative Commons...”., зокрема його вільно прочитати / скачати через мережу Інтернет.

І насамкінець додамо, що роман, як власне й оповідання, присвячене такій собі Сьюзан Ошанек, яка відіграла неоднозначну роль в житті письменника і стала свого роду прототипом Лені Кларк.




Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка