Передмова П



Сторінка1/22
Дата конвертації10.01.2018
Розмір5.8 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22

Передмова П. Загребельного до «Щоденного жезлу»

«Щоденний жезл» – це роман-есей. Це не просто один із романів, які раніше ми писали: прийшов Іван до Галі, а Галя каже: «Іване, чого ти до мене прийшов?», а Іван каже: «Я сьогодні перевиконав норму, тому можу випити чарку або тебе обійняти» і т.д.

«Щоденний жезл» – це роман-роздум про наше життя, про наше буття, про нашу історію. Там про все. Там є про релігію, там є про філософію. Там є пробутові речі, там є про любов, про підступність і злодійство. Про підлість. Про все є. Про Чорнобильську катастрофу, про те, як її замовчували. Про те, що діється сьогодні. Все є. Я раджу його друкувати щономера в «Українській Газеті» потроху – одну-дві колонки.

«Щоденний жезл» – це твір, я вважаю, потрібний на щоденний вжиток українцям. По-перше, він демонструє абсолютно неймовірні можливості української мови. Пашковський з мовою робить таке, що не снилося жодному письменникові. Подібного твору, з таким багатством мови, з таким неспокоєм не було в українській літературі за всі століття історії України. Він витворяє з мовою таке, що просто неймовірно.

Я мову знаю і люблю, і начебто так писав складно й хитро все, але далеко куцому до зайця. Так, як пише Пашковський, ніхто ніколи не писав і не писатиме в найближчих сто років. Це неможливо. Це буквально вулкан. Тут – багатство слів, уміння вживати їх. Він витворює нові слова. Він поєднує слова в несподіваних зіставленнях. Іноді це обурює, іноді дивує, іноді захоплює. У нас сьогодні ридають над українською мовою. Ридати можна день, можна два, можна три. Не треба нам ридати, потрібно показувати багатство нашої мови, її можливості. Мова не вмерла. Вона не затоптана чобітьми державних парадів, як казав один молодий письменник. Вона не заяложена до кінця нашими фальшивими патріотами. Вона не перефуршечена оцими казенними дармоїдами, які заповнили українську мову іноземними словами. У їхньому лексиконі залишилися тільки сполучники «і», «та», «але». А то чуємо: снікерс, консенсус, спікер, імпічмент… Що там іще з’явилося? Концесія, імплементація…

Роман Пашковського – це безперервна думка. У ньому суцільний текст на 20 друкованих аркушів. Крапки, абзаци іноді є, але вони там не потрібні. У літературі відомий «потік свідомості», як ото в романі Джеймса Джойса «Улісс» та в творах інших модерних романістів. У романі Пашковського – «потік мислення», лавиноподібне мислення. Як лава з вулкана витікає й тече і її ніщо не може зупинити, вона все спалює, так і роман Євгена Пашковського тече глибоким, безмежним мисленням. Сьогодні ще не всі зможуть збагнути цього письменника. Але й байдужих до його творчості не буде».



Павло Загребельний.

Одкровення на зламі тисячоліть


Євген Пашковський народився 19листопада 1962 року на станції Разіне у Житомирському краї. Навчався в індустріальному технікумі та педагогічному інституті. Між тим— праця монтажником на будівництві, короткочасне шахтарювання, метробудівництво, асфальтівництво, підпрацьовування вантажником на різних складах, солдатчина, мандрівне вільне заробітчанство. Такі біографічні відомості подає нам «Ukraina Irredenta. 13+2» (Київ, 1997). 1990 року прозаїк вирішив повернутися в Україну з «близького зарубіжжя», як він напише пізніше, «Із Дону додоми». Потім були сподівання і підтрим української духовної революції, гурт газети «Слово», Асоціація «Нова література», занедбана тепер «кулінарка» на Хрещатику. І завжди, в будь-яких ситуаціях і умовах— писання прози, без якої неможливо собі уявити сучасну Україну. Побачили світ його романи: «Свято» (1989), «Вовча зоря» (1990), «Безодня» (1992), тепер— «Осінь для ангела» і «Щоденний жезл», раніше друковані уривками. Один із чільних представників житомирської прозової школи. Мабуть не помилимося, якщо відзначимо: оригінальна стилістика Євгена Пашковського формувалася зокрема під впливом Григора Тютюнника, Івана Буніна, Маріо Варгаса Льйоси, Марселя Пруста, Габріеля Гарсіа Маркеса, католицьких ідеологів Церкви.

В контексті української культури література завжди важила більше, ніж галузь мистецтва, часто перебираючи на себе невластиві, в т.ч. ідеологічні функції. В даному випадку нас цікавить питання всевладності й незасміченості художнього слова, яке єдине сьогодні спроможне адекватно здійснити місію називання й оцінювання дійсності. У духовній прірві опинилися не лише українці. Все людство не освідомлює її глибини— воно боїться поглянути на себе в дзеркало правди. Тоді треба буде визнати марноту і суєтність свого існування, а всі найважливіші пе- ремоги— поразками.

Ідеологізм романів Євгена Пашковського не можна пов’язувати виключно з авторськими інтенціями. Це явище слід розглядати як нормальну реакцію мистецтва на дійсність у розрізі подразник–рефлекс, питання–відповідь, художній матеріал–літературний твір. Його проза є реакцією в рамках української традиції абсолютності слова й відповідальності за висловлене. Читаємо в романі «Щоденний жезл»: «Письменник, якщо він справді перейнятий словом, мусить вичікувати на нього з відреченням і готовністю того, хто відає, скільки земних поколінь готувалось незримо до зустрічі і незримо й гинули, так і не дочекавшись на справдження».

За Пашковським, культура в тому розумінні, в якому вона дійшла до кінця ХХстоліття є мертвокнижною, своєрідним «сукровичним донорством». Отже, роман «Осінь для ангела»— це твір про зайвий інтелектуалізм та його смертоносний вплив на життя. Якщо безпосередність буття в його трагічності, неповторності й раптовості втілює головний герой Богдан, то Ніна, його жінка-супротивниця, символізує саме так поціновану культуру. Ця «легкоситцева грація книжних підземель» невипадково сидить у підвалах, не- мов гадюка. Такими є друзі Ніни, «вгодовані інтелектуали, вовчарі облесливі, нажерлися крові, прілоокі, любили говорити про українську смерть».

Коли Богдан згадує Ніну, він повертається подумки до свого співжиття із змертвілими умовностями, які обернулися для нього намисленим божевіллям. Ніна і лікар переконали Богдана в тому, що він є причинним. Тобто реальне життя є божевіллям у порівнянні до того, що написано у перемудрених книжках, які стають ворожими життю. І навпаки, божевілля у своїй етимології виглядає правдивим знанням, яке заперечується культурою.

Філософеми, закладені в науках, не убезпечили людей від їхнього головного ворога— безмежної свободи, яку від часів Французької революції стимулювала цивілізація. А вона, ця свобода, доходить до свого логічного завершення— деградації, дегенерації, ідеалізації сексуальних збочень, апофеозу цинізму й жорстокості та інших форм виродження людства в біологічну масу.

Проза Євгена Пашковського глибоко релігійна. Численні Біблійні притчі й алюзії впливають на стилістику, композиційність та ідеологію його романів. Автор метафоризує свої персонажі, розгортає у метафори твори. Богданові наказується вартувати лозу. Тут використана відома притча з Євангелія, коли Господь посилає до найманих виноробів своїх післанців. Усіх їх одного за одним вбивають. Тоді Господь посилає свого сина Ісуса, сподіваючись, що винороби його побояться. А ті подумали: «Він останній, ми його вб’ємо, і буде спадщина наша». Це головна метафора роману «Осінь для ангела».

У творі постійно згадуються скелі, виноград. І Богдан є одним з тих, хто вартує виноград. Він поступово усвідомлює своє покликання. Спочатку для нього відкривається сутність Біблії: «Це згодом вповні розвидніли строфи, озоновим світлом заструмував книжний абзац, що вкотре, знову, опівночі, зненацька, будь-де являв свій таємничий зміст». Пізніше, після міркувань, сумнівів і борінь, Богдан виходить на прямий шлях істини: «А я, народжений в тілі року половини століття і просвітлений духом Дива, дотоді мину коридори пітьми і буду більше живий, ніж тепер, та й ви за мною, молитвами заступлені, також воскреснете до життя».

«Осінь для ангела», попри визначеність, не є звичайним кошиком ідеологем. Роман сильний передусім своєю художністю— мовною і змістовою. Ми відразу потрапляємо в полон пристрасного авторського неперервного мовлення. Наведений нижче уривок дає уяву про живу асоціативність манери внутрішнього діалогу, яка є домінуючою в романі.

Богдан приходить на могилу свого діда, який є символом патріархальної усталеності життя. «Бабціна могила далеко; змирися, хлопче, був голос йому,— і рідна душа, втомлена безпорадністю втішити його, холодом відльоту торкнула лице, потуманила очі; подаленіла до горніх веж, ледь колихнулись ягоди обліпихи і моторошна гикавка козла сполохала неймовір-но високе, чисте, животворяще в годину доторку до безсмертя, нереально волошкове, молоде, мільйонолике на проталинах гранітних дзеркал, осіннє над цвинтарем небо».

Персонажі роману— не ходульні метафоризовані образи, а дійсно живі люди. Протистояння Богдана і Ніни не вичерпується їхнім символізмом. В інтимності невпинних звертань Богдана до своєї втраченої половини вчувається справжнє кохання. Як і в попередніх романах, головний герой безмежно самотній: «Господи, трудно й тоскно так, бо ж нікому і помолитись за мене». Ніна залишається для Богдана єдиною людською розрадою.

Культура не може бути метою життя замість самого життя. Тоді треба говорити не про культуру, а про нову тоталітарну доктрину, яка не хоче називатися справжнім іменем. Та й світ сприймає ці мертвотні інтелектуальні конструкції як культуру. Тому в наш час особливого значення набувають прості природні форми сприймання дійсності, оскільки вони дозволяють людині зберегти моральне здоров’я і залишитися неошуканою в наднеймовірних умовах.

Мені вже доводилося писати про те, що автор зневажає час, не надає йому жодного значення. Час— ніщо. Відповідні проекції духу перебувають в одному вимірі, поруч з вічністю і поза часом. Богдан— сучасна проекція Іоанна Златоуста— існує як заперечення антиієрархічності, втіленій в образі імператриці Євдоксії, спроектованому на Ніну. Богдан протистав-лений також Северинові, опричникові зла, що виступає в романі співробітником КГБ і одночасно— єпископом Северіяном з Олександрії, засновником аріянської єресі.

Протиставлення Богдан–Ніна та Богдан–Северин мають різну природу. Взаємовиключні твердження не руйнують системи, а є двома боками однієї медалі. Ця закономірність пояснює протиставлення Богдан–Северин (добро–зло). Але «фемінізація», як про неї пише Пашковський, загрожує існуванню системи. Таким чином, протиставлення Богдан–Северин означує власне людський світ, а протиріччя Богдан–Ніна окреслює протистояння християнства як основи нашої цивілізації і— тотальної деструкції, коли під питання ставиться сама доцільність боротьби за людину.

Свої медитації Євген Пашковський продовжує в романі-есеї «Щоденний жезл». Проблема часу набуває тут несподіваного розвитку. Тепер це стихія, певна смертоносна категорія, ворог всього живого. Час— це головний ворог, з яким змагається письменник. Автор пише: «Якщо кілька століть тому війна, моровиця, ганебний устрій сприймалися, як похибка від Абсолюту— і вимагали дії— то тепер кожна дія, надірвавшись від марноти, прямим підштовхуванням бокує до антиабсолюту, назвемо його хоч апокаліпсисом». З часом може відбутися деформація духовності, зміна полярності добра і зла, нівеляція цього засадничого протипокладення.

«Коли на вигуб різниці між добром і злом знадобилися віки, то на знищення відмінностей між життям і смертю стало достатньо десяти літ». Чорнобильска катастрофа раптово відтінила покрученість і жах цивілізаційного тривання, в осерді якого вже не було міри оцінювання. Пашковський називає час сатанинською вигадкою, заокруглюючи його, протестуючи проти фальшивої, вигаданої, нав’язаної нам дійсності. Вона не така, як ми її відчуваємо, але нова ідеологія твердить, що її треба вважати саме такою, і не інакшою.

Є безпосереднє-переживання-часу-сьогодні і вічність, з якою він не співвідноситься і ніяк на неї не впливає. Реальний час, який поглинає всю марноту людських зусиль, найкраще надається до обгрунтування політичної свободи, чи то соціалізму, чи то лібералізму. Хоч людина завжди перебуває в просторі своєї головної та єдиної свободи— морально-етичного самовдосконалення, яка ідеологічно використовувалася хіба у перші віки християнства і почасти в добу контрреформації.

Відтоді практично всі зусилля людства покладаються на політичну свободизацію, що поступово витісняє людське і людяне в людині, висуваючи все нові -ізми, як-от: гуманізм, фемінізм. «Щоденний жезл»— це роман про Чорнобиль як прообраз Страшного суду, коли кожен дасть відповідь на питання: з Христом чи проти Христа? Ідеологізація будь-якої свободи (похідної від ідеї часу, прогресу) є пародією на Божественне покликання людини. Всі форми затуманення зору так чи інакше стають тоталітарними.

Жанр роману-есею дозволяє авторові не ховатися за героїв. Оповідь ведеться від власної особи. Євген Пашковський немов би власноручно підписується під автентичністю всіх висловлювань і переживань. Можемо говорити про певний псевдоавтобіографізм, коли письменник розставляє наголоси у своїй дійсній і духовній біографії. Він так само самотній, як і герої його попередніх романів: «Ти був самотній, як сто вовків, що марно зрисачили ніч, зупинилися вдосвіта, з голодним підвивом, виростаючи над сірим снігом мордами, білими від інею, перегукують ліси і збиваються в ще лютішу зграю; ти, відхекавши тридцять з лишнім літ, помножених на десять чорнобильських вічностей, розгубив відмінності між вигаданим і своїм, проминулим і майбутнім: твоя постійно облавлена здобич,— мінливість часу,— спрудкішала невловимо, щодалі й далі від тієї пори, коли батько з двома мішками, згорнутими на серп під полою піджака, взяв малого з собою по конюшину».

Чорнобильській трагедії передував голодомор 1932–1933років. В той же час, Сполучені Штати Америки визнають СРСР саме 1933року, ніяк не узгодивши це із своїми ліберальними деклараціями. Українське зерно, продане Сталіним на Захід, також стало однією з підстав демократичного благоденствія. На думку автора, це доля всього «третього світу». Такі країни існують як номінальні назви, а не як відповідність буттю.

Вивіска, під якою чиниться розбій, лише упомірнює стиль. Держави «третього світу» перетворюються на інструмент насильства по вичавлюванню грошей із свого населення для міжнародних фінансових структур. Власне саме населення вже ні на що не претендує. Однак наймогутніша імперія, яка зрештою стала єдиним переможцем, не може проконтролювати всі колоніальні терени, і там час від часу відбувається щось таке, що загрожує всьому іншому світові. Тепер проблемою номер один для світу гуманізму і поступу є чорнобильський саркофаг, а не подальша доля українців, що живуть довкола нього. Гуманізм відверто оголошує себе вбивцею людини. Державний тероризм і засаднича паразитарність викликає аналогію з неприродністю давно зниклої хазарської держави, що завжди залишатиметься для України історичною метафорою.

Тепер Україна роззброєна, статистично підрахована і успішно вживається. «Але нема тобі відповідей,— пише Євген Пашковський,— і хліб стає прісним, і ви-но загустає на жовч, у чорнобильському безчассі ти між покинутих і забутих, мов ягнята в зимівнику*». Сюди ж можна додати пустельні волання про люстрацію. В сучасній Україні панує лицемірство (постмодернізм), нема твердості, визначеності, люди не відрізняють добра від зла, слова не відповідають своїм значенням; дароване американство жде фолкнерівського голосу: «Свободу ми підмінили байдужістю до всякого протесту і оголосили, що може бути здійснена будь-яка дія, аби вона лише освячувалась викаструваним словом «свобода», і в цей самий момент зникла також істина; ми не відмінили істину; просто вона повернулася до нас спиною». Письменник з болем застерігає: «Ваші герої пересуватимуться навприсядки, в битвах за унітази отримавши праця, ваші володарі за звичаєм павіанів дбатимуть лише про культуру краваток, вашою мовою залишать одні написи на туалетах і радіоактивних смітниках».

Романи Євгена Пашковського відносимо до правдиво християнської прози, тільки не повчально-просвітницького, а наступально-воюючого змісту. Тут непримиренність позиції, жорстокість оцінок, експресивна перейнятість текстом, максимально наближена до розмовної (з елементами житомирської говірки) лексика, зміна емоційних регістрів від урочистості до висміювання. Однак це не контрастування стилів по типу високий–низький, оскільки іронія відсутня. Це гротеск, наступний крок після якого— прокляття.

Звернімо увагу нате, як автор пише про українську землю: «Ось вона, безрідна земля, чорнозем загуслої крові, немов суцільний крововилив у мозку (...). Земля наокіл— драглистий кровопідтік, бачений тобою не раз на тілі зблизька застріленого звіра (...). Земля мов чорна спрага в зачумленого». Не усвідомивши належно Чорнобиль, українці позбуваються останньої спадщини, яку може мати нація— єдиного погляду на світ і спільних вчинків. А це вже «непогребна смерть, поіменована історією».

Сам автор говорить про своє письмо як про стиль бурякових рядків у нескінченному полі. Воно до певної міри нагадує «потік свідомості», але обезличеність частого вжитку не дозволяє нам вжити цей термін. Ускладнений стиль— внутрішня зневага автора до примітивізму сьогоднішньої мас-культури. Він закриває текст для непосвяченого. Авторська правда з точки зору пануючих ідеологій є несправжньою. Тому через стиль невизначеності він хоче зруйнувати офіційну визначеність, запускаючи в неї свого «троянського коня», своєрідний «комп’ютерний вірус». Слід зазначити, що письменницька пристрасність не дозволила Пашковському врівноважити стилістичну гру з композицією, подекуди несправедливо перетнула побутовість із вічністю. Хоч побутовізм, який стає на заваді творчості, виступає також і втраченим часом письменника, і запорукою художності його творів.

Одним із центральних мотивів роману «Щоденний жезл» є визначення місця і ролі літератури у переддень апокаліпсису. «Бути письменником в еру мерців— не стільки вміння піймати відстань, а диво цікавості: що ж бо там проступає?» В добу, коли «апатію визнано головною вірою», «література постала перед завданнями— не збожеволіти і по можливості залишитися гідною». Автор продовжує: «Нова література, про що б вона не казала, розказує про останнє, про те, як час забився в аритмії розщеплення». Не зважаючи на те, що «сучасна література стала такою ж нескромною забаганкою, як амброзія на столах трупарні», «хоч привид баржі досі гойдається над письменництвом і русофізм накочує методом побутової сифілізації, (...) хоч все спрямовано на вигуб, література каже: сакральність повернено (...)— станьте гідними написаного про вас і ви впораєтеся з ними». Література, коли її розуміти як мистецтво і тому «чистий» романтизм, стає чи не єдиним форпостом і речником традиціоналізму.

Але в чому полягає надія?— В любові та вірі. Зло не може сподіватися на остаточну перемогу в людській душі. «Ти на їхніх терплячих, неозлілих прикладах зрозумів просту й вічно спраглу повторення істину: про неможливість витруїти богоподібне з людини, якщо навіть така людоїдська влада, докладаючи надзусиль до перетворення біомаси на подобизну самої себе, безсила була зробити з господаря розбійника».

Гнівні називання проблем і ворогів, на яких будуються романи «Осінь для ангела» та, більшою мірою, «Щоденний жезл», оте видання в очі читачеві неприкритої правди, переважає християнський мотив доброти, до якого приходить автор. Якщо перший роман є літературно довершеним, «виписаним» з дбайливістю і любов’ю, то другий— це суцільний душевний надрив. І навіть оцінюючи «Щоденний жезл» як «передпрокляття», саме прокляття не могло би бути таким сильним і вражаючим. Насамперед тому, що тоді воно не залишило б людині жодної надії і стало би позерством. А християнство завжди дає надію.

Осягнувши істину, Євген Пашковський відійшов від суєти, «став мисливцем, рибалкою, димом вітчизни, одним з невідомих графітових стрижнів, протягом в електричках». Йому можна позаздрити, тепер він вільно спілкується з Святим Августином, Данте, Брохом, Буніним, Фолкнером, Хемінгуеєм, Достоєвським, Бальзаком, Конрадом, Прустом та іншими великими; бачить на вулиці Джойса; стає просвітленим споглядачем і вільним художником. І проблема дійсного пафосу, яким може бути лише мистецтво, а не декларативне самоозначення письменника, можливо, вирішується багатозначністю інтонаційного забарвлення слова «вітчизна»— від вимушеної іронії до висоти одкровення на зламі тисячоліть.

Сергій Квіт



Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка