Патріотичне виховання на уроках історії та позакласній роботі через призму виховних традицій Запорізької Січі



Скачати 228.86 Kb.
Дата конвертації23.06.2019
Розмір228.86 Kb.
ТипУрок


Патріотичне виховання на уроках історії та позакласній роботі через призму виховних традицій Запорізької Січі

Зміст


Вступ 3

РОЗДІЛ 1. Патріотичне виховання як складова освітнього процесу 5

РОЗДІЛ 2. Політичні традиції запорізького козацтва 11

РОЗДІЛ 3. Традиції виховання: виховні ідеали, козацька педагогіка. Культурні традиції козацтва 16

Висновки 23

Список використаної літератури та джерел 24

Додатки

Вступ

Актуальність теми дослідження.Українське суспільство в умовах розбудови незалежної держави постійно стикається з гострими проблемами політичного, соціально-економічного, культурно-національного та ідеологічного характеру. Щоб успішно вирішувати ці проблеми, нам треба постійно підвищувати й урізноманітнювати наші знання в усіх галузях суспільного життя. Невичерпаним джерелом розширення наших знань є досвід минулих поколінь, наша багатовікова історія. Вона, як ні одна з наук, може дати нам відповіді на вічні запитання: хто ми, звідки й куди йдемо, що треба робити, щоб не припускатися помилок минулого й знайти найкращі шляхи у майбутнє?

Історія українського козацтва завжди була актуальною в нашій державі, оскільки містить у собі чудові приклади боротьби за волю і незалежність проти тих, хто прагнув позбавити наш народ права бути вільним. Запорозьке козацтво, Запорозька Січ стали символами свободи, честі, мужності українців. Саме тому вивчення багатогранної історії цього унікального суспільного явища лишається актуальним завданням для наших науковців.



Об'єктом дослідженняє досвід педагогічних надбань українського народу щодо виховання молоді, використання елементів козацької педагогіки у роботі з учнями.

Предмет дослідження– Об’єктивні та суб’єктивні причини становлення козацьких виховних традицій та їх використання для формування системи морально-етичних, патріотичних та соціальних цінностей сучасної молоді.

Мета дослідженняполягає у тому, щоб на основі аналізу документальних джерел, враховуючи результати вивчення проблеми вітчизняними істориками, сформувати ціннісно-орієнтовні методи і форми у роботі з учнями в процесі патріотичного виховання молоді.

Для досягнення цієї мети були поставлені такі завдання:



  • виявити об'єктивні й суб'єктивні причини виникнення виховних традицій запорізького козацтва;

  • визначити характер і особливості цих традицій;

  • показати елементи і етапи формування ціннісних орієнтирів молоді;

  • охарактеризувати елементи виховних традицій Запорізької Січі.

Щодо новизнинаукової розвідки, то, насамперед, вона виявляється в недостатньому вивчені та аналізі саме виховних традицій козацької доби та впровадження елементів козацької педагогіки в освітній простір.

Практичне значення дослідженняполягає в тому, що його матеріали й висновки можуть бути використані вчителями, викладачами, учнями і студентами як у процесі подальшого вивчення зазначеної теми, так і в навчальному процесі.

Структура роботивизначається метою та завданнями дослідження. Вона складається з вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури (42 найменування).

Патріотичне виховання як складова освітнього процесу

Змістом патріотичного виховання є формування особистості, зорієнтованої на національні цінності, що прагне розбудови демократичної, незалежної української держави. У школі звертається увага на розвиток любові до батьківщини, національної самосвідомості й гідності; дбайливе ставлення до рідної мови, культури, традицій; відповідальність за природу рідної країни; потребу зробити свій внесок у долю батьківщини; інтерес до міжнаціонального спілкування; прагнення праці на благо рідної країни, її народу. Зміст патріотичного виховання реалізується в ході проведення низки заходів культурно – просвітницького спрямування у позакласній роботі та на уроках.

Без оновлення національної освіти, розробки прогресивних технологій, гуманізації, диференціації та інтеграції навчання, науково обґрунтованої системи патріотичного виховання майбутніх громадян неможлива розбудова незалежної Української держави. Тому на сучасному етапі становлення правової демократичної держави та інтеграції України до загальноєвропейського співтовариства все більшої гостроти набуває проблема виховання в суспільстві духовної, високоморальної особистості – творця власного майбутнього, гуманіста, громадянина – патріота України. Таких громадян можна виховати за умови розвитку національної освіти, в якій система виховання та навчання ґрунтується на ідеях української національної історії, багатої культури, народних звичаях та глибокому знанні рідної мови, літератури, поваги до національних символів.

Проблема патріотизму розглядалась різними дослідниками в різних історичних, соціально-економічних і політичних умовах, залежно від особистої позиції. Так розкритий зміст поняття «патріотизм» у О.А.Апраксіна: «Патріотизм – це любов до своєї Вітчизни; до рідних місць («землі батьків»), до рідної мови, до культури і традицій, до продуктів праці свого народу, до прогресивного суспільного і державного устрою. Патріотизм – це відданість своїй Батьківщині, готовність захищати її незалежність.»

І.Ф.Харламов розглядає патріотизм як взаємопов’язану сукупність етичних відчуттів і рис поведінки, що включає любов до Батьківщини, активну працю на благо Батьківщини, дбайливе ставлення до історичних пам’яток і звичаїв рідної країни, любов до рідних місць, прагнення до зміцнення честі і гідності Батьківщини, готовність і вміння захищати її. А.С.Макаренко відзначав, що патріотизм виявляється не тільки в героїчних вчинках. Він вважав, що патріотизм проявляється у виконаній роботі людиною, адже патріот завжди буде прагнути працювати для розвитку рідної країни Особливе значення в дослідженні питань патріотичного виховання мають роботи В.О.Сухомлинського, який вважав, що школа повинна виховувати у молоді прагнення до беззавітного служіння Батьківщині, до активної трудової і суспільної діяльності. У своїх роботах В.О.Сухомлинський вказував також і на складності у вихованні патріотизму, пояснюючи їх тим, що в повсякденному житті ми не зустрічаємось з мірою, за допомогою якої можна було б виявити цю «важко зрозумілу цінність» - патріотизм.

Потрібно відмітити низький рівень інформаційно-пропагандистського забезпечення патріотичного виховання молоді. В ЗМІ досить мало матеріалів, які б висвітлювали героїчні сторінки української історії, на яких молодь могла б вчитись. Вітчизняний кінопрокат заповнений здебільшого російськими та американськими фільмами, які пропагують цінності зарубіжних країн. На жаль, фільмів вітчизняного виробництва, які б виховували молодь на кращих зразках української історії, на сьогодні дуже мало.

Патріотичне виховання – це планомірна виховна діяльність, спрямована на формування у вихованців почуття патріотизму, тобто доброго відношення до Батьківщини та до представників спільних культури або країни. Таке виховання включатиме розвиток любові до батьківщини, національної самосвідомості й гідності; дбайливе ставлення до рідної мови, культури, традицій; відповідальність за природу рідної країни; потребу зробити свій внесок у долю батьківщини; інтерес до міжнаціонального спілкування; прагнення праці на благо рідної країни, її народу.

Патріотизм у сучасному розумінні – це відчуття того, що набуває сьогодні особливого значення. Головною запорукою процвітання держави є національно-патріотичне виховання молоді, частина якої щороку поповнює лави державних службовців. Адже саме вони вносять свої корективи в закони,суспільне життя, етико-моральні засади. Щоб ці реформи не призводили до краху, національно-патріотичне виховання повинно супроводжувати молодь впродовж всього їхнього шкільного й студентського життя. Щоб змінити становище на краще, необхідно розуміти, що не можна за короткий період часу змінити молодь, не змінивши суспільство. Ось чому стрижнем усієї системи виховання в Україні повинна бути національна ідея, яка відіграє роль об’єднуючого, консолідуючого фактора у суспільному розвиткові, спрямованого на вироблення життєвої позиції людини, становлення її як особистості, як громадянина своєї держави. Особливу відповідальність за виховання молодого покоління мають взяти засоби масової інформації. На сьогоднішній день вони відіграють найбільшу роль у формуванні дитячої свідомості.

Головною складовою патріотичного виховання є формування у молоді любові до рідної країни, що здійснюється в першу чергу сім’єю, безпосереднім соціальним оточенням через передавання певних культурних традицій, звичаїв, обрядів, вірувань. Виховання молоді на кращих прикладах життя борців за становлення української державності є одним з найбільш важливих шляхів формування історичної пам’яті.

Організовуючи виховну роботу з патріотичного виховання, потрібно враховувати, що в Україні історично склався широкий спектр регіонально-політичних та регіонально-культурних відмінностей, існує неоднозначне ставлення до багатьох подій минулого та сучасності. Саме патріотизм, громадянськість повинні об’єднувати українців, зберегти те, що протягом століть було нашою метою, - незалежну державу. Одним із важливих об’єднавчих чинників у суспільстві може слугувати збереження культурної та історичної спадщини.

Основними напрямами патріотичного виховання є:

- Формування уявлень про сім’ю, родину, рід;

- Краєзнавство;

- Ознайомлення з явищами суспільного життя;

- Формування знань про історію держави, державні символи;

- Ознайомлення з традиціями і культурою свого народу;

- Формування знань про людство.

Великий вплив на патріотичне виховання мала козацька педагогіка. Українці єдина в світі козацька нація. Козацтво є дисциплінованою організацією самого українського народу, споконвічною формою його самоорганізації і самозахисту в лихоліття на засадах стародавнього звичаю. У козацькі часи нашому народові були притаманними високий рівень шляхетності, моральності, духовності, доблесті і звитяги, знання і бездоганне дотримання національних традицій і звичаїв.

Особливе значення має залучення школярів до суспільного життя: участь у добродійних акціях, в благоустрої міст і сіл, у збереженні народного добра та охороні навколишнього середовища.

Важливим початком доручення до історії рідного краю є знайомство з рідним селом, містом, екскурсії, вивчення історії міста, села з перших років його існування; пошукова робота шляхом зустрічей із людьми поважного віку, що є корінними жителями даної місцевості; по можливості – збирання старовинних речей побуту, вишивок, костюмів, писанок та ін.. Учні можуть самостійно або під керівництвом вчителя знайомитись з матеріалами про видатних земляків ( політичних та військових діячів, письменників, інженерів, педагогів, підприємців…), визначити їх місце та роль у розвитку рідного краю, світової науки, культури, економіки.

Важлива передумова ефективності патріотичного виховання підлітків – своєчасне залучення їх до традицій, що були зароджені в школі і націлені на підготовку патріотів. Але саме на уроках повинен закладатися фундамент патріотичної свідомості, патріотичних відчуттів і поведінки громадянина – будівника і захисника Вітчизни.

Патріотизм учнівської молоді повинен ґрунтуватись на знанні про історико–культурні традиції народу, героїзм його захисників, воїнів Київської Русі, українського козацтва, Січових стрільців, борців із німецьким нацизмом.

Історія України – це не тільки події, а й історичні постаті. На прикладах життя, діяльності і боротьби за державу українських князів, козацтва, видатних гетьманів Б.Хмельницького, І.Мазепи, П.Орлика; всього українського народу та його видатних представників – Т.Шевченка, В.Винниченка, М.Міхновського, М.Грушевського, С.Петлюри, С.Бандери та багатьох інших, на уроці робиться наголос на національній гідністі нашого народу, його прагнення мати власну державу. Учні отримують завдання підготувати повідомлення, реферати, статті та презентації про видатних борців за українську державність, з якими вони виступають на уроках. При засвоєнні матеріалу учні дискутують, ставлять питання. Це означає, що їх душі і серця захоплюють факти боротьби за українську державність, вони сповнюються почуттями гордості за героїв цієї боротьби; пишаються історичним минулим та героїчним сьогоденням українського народу. Таким чином, на уроках історії відбувається виховання громадянської свідомості, гідності та честі в гармонійному поєднанні національних і загальнолюдських цінностей, утвердження ідеалів гуманізму, демократії, добра й справедливості.

Результатом патріотичного виховання має бути сформованість почуття патріотизму, яке означає прояв особистістю любові до свого народу, поваги до українських традицій, відчуття своєї належності до України, усвідомлення спільності власної долі з долею Батьківщини, досконале володіння українською мовою.


Політичні традиції запорізького козацтва

Роль козацтва та Запорозької Січі в історії України унікальна і не має аналогів в історії інших народів. На певному етапі історичного буття України козацтво, яке виникло стихійно, взяло на себе найважливіші завдання, що стояли перед усією нацією, виступило провідною організуючою силою в їх здійсненні.

В процесіпізнанняісторичногорозвиткуукраїнськогодержавотворенняважливовизначитимісцеЗапорізької Січі

М. Грушевський у «Нарисах історії українського народу» зазначав, що: слово «козак» тюркського походження, відоме вже в половецькому словнику ХІV ст. у значенні «сторож», «воїн».

ОсередкомвиникненнякозацтвабулосереднєПодніпров'я, що входило в XIV–XV ст. до складу Київськогокнязівства, пізніше – київськоговоєводства. Самеособливий, «кордонний» статус цього краю й цілкомвідповіднійомуумовипроживання (вічнаборотьба з кочовиками) сприяливиникненню нового класувоїнів, захисниківсвоєїземлі.

Запоріжжя мало свою територію, яка називалася «землямиВійськаЗапорозького». Розташовуючись на територіїДніпропетровської, Запорізької, частковоХерсонської, Кіровоградської, Донецької, Луганської та Харківської областей. ЗапорозькаСіч у XVIII ст. за розмірамиплощінаближалася до острівної Англії. До політичних традицій слід, в першу чергу, віднести національні традиції демократичного врядування – систему поглядів на сутність держави і публічної влади, ідейних, правових та організаційних засад розбудови і функціонування державних та самоврядних інститутів, форм народовладдя, що склалися історично і передаються із покоління в покоління.

Основні засади національних традицій демократичного врядування в Україні: демократизм, республіканська форма правління, розбудова владних інститутів на принципах поділу влади, децентралізації обмеження повноважень глави держави законом, виборності і відповідальності посадових осіб, ін. Її формування відбувалося як на власній основі, так і завдяки перенесенню на національний ґрунт інонаціональних зразків.

Реалізація ідеї демократичного врядування в українській історії розпочинає відлік з доби козаччини. За визначенням В. Антоновича, козаччина була тісно пов’язана з громадським, вічовим укладом старої Русі, а козацькі громади – це вічові громади, які зуміли зберегтися під татарським і литовським пануванням. М. Грушевський зазначав, що козаччина не перейняла прямо з княжих часів готових організованих форм самоуправи, а вони відроджувалися з основних «клітин» суспільного ладу, які вціліли, і виростали з них поволі, особливо на запорізькому Низу.

У Січі пануючою була виборна система органів управління, контроль за діяльністю яких здійснювала Козацька Рада. Вищим законодавчим, адміністративним і судовим органом Січі була Січова Рада. Її рішення були обов'язковими до виконання. Як правило, Рада розглядала найважливіші питання внутрішньої та зовнішньої політики, проводила поділ земель та угідь, судила злочинців, що вчиняли найтяжчі злочини та ін. Важливою функцією Ради було обрання уряду Січі – військової старшини, а також органів місцевої влади – паланкової або полкової старшини. У різні часи чисельність козацької старшини була не однаковою й інколи становила понад 150 осіб. До цієї групи козацтва входили: військова старшина – кошовий отаман, військовий суддя, військовий осавул, військовий писар та курінні отамани; військові служителі: хорунжий, бунчужний, довбиш, канцеляристи та ін.; похідні та паланкові начальники – полковник, писар, осавул та ін. Старшина зосереджувала у своїх руках адміністративну владу та судочинство, керувала військом, розпоряджалася фінансами, представляла Січ на міжнародній арені.

Кошовий отаман (гетьман), військовий суддя і військовий писар обиралися Військовою Радою щорічно 1 січня. Кошовий отаман (гетьман) звітував перед Військовою Радою, його повноваження обмежувалися річним терміном перебування на посаді. Військовий суддя був другою службовою особою на Запоріжжі. Він здійснював суд над козаками і призначав начальника артилерії. Військовий писар завідував канцелярією і вів всі письмові справи Запоріжжя. Військовий осавул слідкував за дотриманням козаками порядку в Січі, відав охороною кордонів, заготівлею продовольства для війська тощо. Полк поділявся на сотні, а ті, в свою чергу, – на десятки. Посади кошового отамана (гетьмана), полковника, сотника, отамана, який командував десятком (пізніше – курінного отамана), були виборними.

Для козацтва не існувало жодного авторитету: всіх своїх ватажків та отаманів вони сприймали винятково через призму усталених звичаїв та традицій. Невідповідність лідера козацьким нормам могла стати причиною не тільки усунення з посади, а навіть смертної кари. Сам обряд обрання старшини свідчив про глибоко укорінений демократизм козацької громади. Так, за звичаєм обраний кошовий отаман мусив двічі відмовлятися від булави і лише на третій – погодитися. Аби він не забував свого місця, не зневажав рядових козаків та пам'ятав, звідки він вийшов, старі січовики посипали його голову піском або мазали багнюкою. А кошовий мусив дякувати за ласку та довір'я і вклонятися на чотири сторони. Водночас, присягнувши отаману, козаки в усьому підкорялися йому і шанобливо до нього ставилися. Запорізька Січ виникла не на етнічній, а на морально-психологічній основі. Людей об'єднала не сила державної влади, а духовна спорідненість.

За самоврядну структуру народної самооборони і господарську форму самовиживання, за власну систему державної влади та постійної воєнної небезпеки, М. Костомаров назвав Січ «християнською козацькою республікою». Це визначення стало класичним, адже Війську Запорозькому Низовому справді були притаманні певні риси демократичної республіки. Тут не існувало ані феодальної власності на землю, ані кріпацтва; панувала формальна рівність між усіма козаками (права користування землею та іншими угіддями, брати участь у радах та ін.).

Носій ідеї непідлеглості – вільне від кріпосницької залежності козацтво – навіть в останні часи свого існування в умовах Російської імперії, незважаючи на погіршення суспільно-економічного становища, все ж користувалося певними, хоч і обмеженими, правами та привілеями. Воно залишалося своєрідним соціальним ідеалом, до якого прагнуло закріпачене селянство. Козацтво втілювало народну мрію про волю.

Демократичні традиції Запорізької Січі, насамперед принцип виборності, успадкувала система правління в Українській козацькій державі (Гетьманщині). Вітчизняна традиція державотворення, зокрема, публічного управління, що склалася в другій половині ХVII ст., одержала політико-правове оформлення у «Пактах й конституції законів та вольностей Війська Запорозького» (Конституції П. Орлика), прийнятих Загальною радою старшини у вигнанні 5 квітня 1710, в Бендерах. Цей документ за сформульованими принципами побудови держави, демократичним духом вважається однією з найцінніших пам’яток політико-правової думки тогочасної Європи. У Конституції П. Орлика були закріплені демократичні засади формування й функціонування державного апарату, пріоритетність принципу патріотизму, відповідальність глави держави за порушення встановлених порядків. Вона передбачала присягу урядовців на вірність Батьківщині, чесну відданість Гетьману й виконання обов’язків своєї служби, їх підконтрольність на усіх рівнях державної організації, а також етичність взаємовідносин у державному апараті, декларувала викорінення хабарництва (корупції) тощо.

Ідеї народного суверенітету, установчої влади, парламентаризму, виборності влади і механізмів контролю її діяльності, децентралізації, самоврядування, взаємодії влади і суспільства відобразилися в українському конституційному процесі, в універсалах Центральної Ради. Втілення принципу поділу влади, закріплене в Конституції Української Народної Республіки (1918), вважається класичним, а вирішення проблеми децентралізації, фактично, співпадає із закріпленим в Європейській хартії місцевого самоврядування (1985). У 1918 гетьман П. Скоропадський ухвалив три закони, якими було визначено правові засади професійної державної служби. Серед них Закон про урочисту обітницю урядовців і суддів та присягу військових на вірність Українській Державі. Незважаючи на уніфікаторську політику держав, у складі яких тривалий час перебували українські землі, традиції демократичного врядування збереглися в національній пам’яті народу.
Традиції виховання: виховні ідеали, козацька педагогіка. Культурні традиції козацтва

Українська система виховання має стійкі традиції формування у дітей та молоді ідеалів – найважливіших компонентів духовності кожної особистості й усього народу. В народній свідомості людина-ідеал має міцне здоров'я, гарне тіло, струнку поставу, глибокий світ національної духовності, бере активну участь у громадському, політичному і культурному житті держави.

В історичному аспекті основними українськими виховними ідеалами були орач, сівач, землероб, хлібороб, витязь, козак-лицар, борець проти неправди і зла, повстанець проти національного і соціального гніту, воїн-борець за свободу і незалежність, палкий патріот, народний майстер, свідомий працелюб, високий професіонал, громадянин незалежної України. Для української молоді такими ідеалами стали І. Гонта, М.Залізняк, С.Наливайко, Т.Трясило, П.Сагайдачний, І.Сірко, І.Богун, І.Виговський, Б.Хмельницький, П. Дорошенко, І.Мазепа та інші народні герої.

Відомо, що головна роль у вихованні належить сім'ї, родині. Козачі сім'ї були великими (5-10 чоловік). Через сорок днів після народження дитини відбувалися хрестини. З трьох років маляти привчали до їзди на коні, виховували готовність до військової служби, розвивали відвагу, завзятість, презирство до небезпеки. Для козацької системи виховання були властиві гуманні сімейні стосунки: взаємоповага, взаємодопомога, тиха мова та делікатна інтонація у спілкуванні тощо; родинні цінності: рід, родичі, родовід, пам'ять про померлих, родинознавство, народ. Батьки залучали дітей до традицій, звичаїв, використовували етнопедагогіку – пильну увага до духовного світу дитяти, до природи: вважалося, що із стихій можна черпати сили. Головна мета козацької педагогіки – плекання в родині, школі, громадському житті козака-лицаря – палкого патріота, мужнього громадянина незалежної України, захисника рідної землі з яскраво вираженою національною свідомістю, самосвідомістю, високим рівнем моралі й духовності. Основні завдання родинного виховання: пробудження природних задатків, формування здібностей, розвиток резервів і можливостей дітей, піклування про фізичне і психічне здоров'я, виховання патріотичних почуттів, організація посильної праці дітей на своє благо, залучення до народних традицій, звичаїв, обрядів.

Козацьке родинне виховання сприяло формуванню лицарських традицій – таких якостей, як здруженість, згуртованість, взаєморозуміння, взаємоповага, гармонійність потреб, інтересів і можливостей сім'ї. У сучасних умовах багато підлітків вибирають ідеал лицаря – високошляхетної, духовно багатої, морально чистої, мужньої людини. Одна із складових частин козацької педагогіки – січова педагогіка, яка функціонувала у фортеці Запорозької Січі та на території козацької держави. Бувалі козаки вивчали козацькихдітей, як поводитися, як обстоювати свою думку, дружити. Виховувався дух побратимства (козак козакові – брат) і національна гордість: «Козак знімає шапку тільки перед Богом та перед собою – і то за власним бажанням». На зборах, так званому крузі, козак завжди повинен був знаходитися в шапці. Знімалася вона лише під час молитви, присяги, була викликом на поєдинок.

Ще одна важлива козацька чеснота – чесність. На Січі ніхто не мав права красти, а всі багатства, здобуті в походах, козаки могли запросто роздати селянам.

Козацький світоглядрозвивався на двох великих засадах, які органічно з'єдналися в одне ціле — духу свободи та духу релігії. Взаємовплив волелюбних і національно-релігійних засад лежить не тільки в основі світобачення козаків, а є своєрідним ідеологічним фундаментом усієї будови козацької держави. Глибока релігійність, ревний захист православної віри — характерні ознаки духовного життя Запорожжя.

Достатньо сказати, що вступ до запорозького товариства починався з питання: «У Бога віруєш?» Саме православ'я, очевидно, значною мірою вплинуло на формування романтичної моделі лицарства, яким стало запорозьке козацтво. Адже в православній системі цінностей глибока духовність протиставляється корисливому індивідуалізму, матеріальні інтереси відсуваються на другий план. Основу церковного життя становило православне християнство.

Про прихильне ставлення козаків до релігії свідчить існування в межах вольностей Війська Запорозького Низового понад 60 церков. Всюди, де закладали Січ, відразу ж зводили церкву на честь Покрови Пресвятої Богородиці.

В умовах постійного стресового стану, ризику власним життям релігія та церква були для козацтва пристанищем спокою, де можна було врівноважити й заспокоїти вируюче козацьке життя, а також підготуватися до самозречення та подвигу, що становили суть запорозького способу існування. Рушійною силою православного відродження України була стародавня Києво-Печерська лавра, матеріально підтримувана заможною козацькою верхівкою й багатими православними шляхтичами.



Традиційні заняття козаків. Повсякденне життя запорізьких козаків на Січі складалось в такий спосіб. Вставали до сходу сонця, йшли на річку купатися, вмивалися холодною річковою водою, потім молилися богові й після молитви, через деякий час,сідали за стіл до гарячого сніданку. Їли житнє борошно з водою і засмаженою олією. Потім бралися кожен до свого діла: хто латав, хто прав свій одяг чи лагодив зброю, інші поралися біля човнів та коней, займалися господарством. Юнаки змагалися в їзді на конях, стрільбі, кидалися один на одного та боролися.

Козаки рибалили й переробляли рибу, а також полювали, розводили бджіл. На освоєних землях, особливо в їхній північній частині, де було безпечніше від ординців, козаки сіяли хліб, копали городи, закладали сади, організовували різні ремесла. Умови степу були пригідними для вирощування коней, великої рогатої та дрібної худоби. Серед козаків були стельмахи, теслі, ковалі, зброярі, кожум'яки, шевці, бондарі, тощо. Кожен козак був зазвичай і торговцем, бо продавав чи міняв не лише здобуте в походах, але й зроблене власними руками.

Тримали в чистоті казани й посуд: «посуд – казани, ложки, корита дуже чисто держать і чистіше, як себе, а тим паче одягу». Кожен носив свою ложку у халяві чобота. Їжа готувалася в великих мідних або чавунних казанах, що навішувались за допомогою залізних гачків на кабице в сінях кожного куреня, і варилася три рази в день.

Культурні традиції. Козаки в своїй більшості мали непогану освіту. Освіта була досяжною для багатьох пересічних українців, а не лише для дітей багатих сімей. З 8-9 років діти йшли в школу, де з основами загальної грамоти вивчали історію Вітчизни, знайомили з військовою справою, пізніше ввели гімнастику. Майже всі козаки були грамотними, мало того, вони читали Біблію і інші духовні книги. На Січі було близько 40 книг, написаних волхвами, які кожен козак був зобов'язаний прочитати, на рівних вели дипломатичні переговори з високопоставленими представниками різних держав, тому що знали іноземні мови.

При православних церквах громадами міщан були створені братські школи. Навчання у братських школах проходило рідною мовою. Учні вивчали початкову грамоту, іноземні мови, арифметику. У 1576 р. була відкрита перша в Україні школа вищого ступеня Острозька греко-слов’яно-латинська школа (здобула в Європі назву «Острозьких Афін»). З 1632 р. почала діяти Києво-Могилянська колегія – вищий навчальний заклад в українських землях. Київська колегія з 1708 р. стала академією, оскільки вона була вищою школою та була схожа на європейські університети.

Саме зі школами, колегіями та академіями того часу історики пов'язують створення українського театру. Навчальні шкільні предмети були найрізноманітнішими, включалися у програму також основи віршування, закони декламації. Школярі складали вірші та промови, виступали із ними перед класом. Це і стало першими виставами, основою українського театру.

Найпоширеніша в Україні у XVIIIст. була так звана «вертепна драма». Вертеп – це дерев’яна скринька у вигляді хатинки, переділена на два поверхи. Замість акторів виступали у вертепі ляльки, якими керувала людина за вертепом, що проголошувала тонким або грубим голосом – відповідно ролі – слова персонажів. Українська вертепна драма складалася із двох частин: релігійної й інтермедійной. У релігійній частині, що відбувалася на верхньому поверсі, переважали євангельські сюжети. В інтермедійной – на нижньому поверсі – виступали фігури з народного життя: козак, поляк, литвин, москаль,циган. Вертепні актори (як звичайно це були бурсаки), не маючи можливості відкрито проголошувати свої думки й мрії, користувалися «езоповою мовою»,маскуючи образами релігійних і історичних сюжетів проблеми сучасного життя народу.

Як і за княжої доби, за козацьких часів створювали літописи на українських землях. Найвидатнішим козацьким літописцем і досі вважається Самійло Величко. Він створив ґрунтовний літопис, у якому розповів про ключові події з історії Української козацької держави і Національно-визвольної війни.

Козацтво не лише споживало художні цінності, виступаючи в ролі багатого замовника. Будучи насамперед величезною військовою і значною суспільно-політичною силою, воно виявилось також здатним утворити власне творче середовище й виступати як творець самобутніх художніх цінностей. Козацькі думи, козацькі пісні, козацькі танці, козацькі літописи, ікони, козацькі собори – це величезний духовний досвід 17-18 століть, значну частину якого пощастило втілити у своїй художній діяльності саме козацтву.

В українській архітектурі було розвинуто унікальний стиль – українського / козацького бароко, який виник у XVII-XVIII ст. унаслідокпоєднання місцевих архітектурних традицій і європейського бароко. Серед найвидатніших пам'яток, не позбавлених національної своєрідності, можна зазначити Успенський собор Почаївської лаври, собор св. Юра у Львові, а також собор св. Юра Києво-Видубицького монастиря, Покровський собор у Харкові та ін.

Серед народного образотворчого мистецтва козаків визначають килимарство, ткацтво, художнє вишивання, художню обробку дерева, писанку, кераміку, настінні розписи; народну музику (пісню, думу, духовну (церковну) музику, інструментальну, сольну на бандурі, цимбалах, сопілці, скрипці тощо).

Народний живопис тривалий час розвивався в межах іконопису. Народні художники-іконописці потроху звільнялися від канонів візантійського іконопису; їхні ікони позначалися об’ємністю форм, застосуванням яскравих фарб і головне – зображенням на іконах людей – сучасників іконописців. Поширилася в Україні традиція виконання ікон у стилі «Запорізької Покрови»: там на іконах поруч із козаками зображували також військові клейноди запорожців.

У світських народних картинах, які прикрашали тоді кожний селянський і козацький будинок, зображувався козак Мамай. Кобза, що тримав козак, символізувала народну історію й мрії, кінь – його волю, дуб – його могутність. Часто на цих картинах можна побачити спис із козацьким прапорцем, а також штоф і чарку. Це були речі, зв’язані зі смертю козака – спис ставився на місце поховання, штоф і чарка лягали в могилу, і нагадували вони про швидкоплинність життя й козацької долі, адже погроза смерті в бої була повсякденною реальністю. У той же час поширюється так званий «книжковий портрет» – зображення засновників церков або людей, які надавали монастирям значну фінансову підтримку.

У духовній культурі високого розвитку досягло хорове мистецтво. Упродовж багатьох століть національно-визвольної боротьби український народ поруч із піснями створював думи – героїчну, драматизовану й разом з тим пронизану ліризмом поезію, що виконувалася під акомпанемент бандури, кобзи або ліри. Думи й народні пісні – це соціальна пам’ять народу, його бачення життя й історії. Творцями й хранителями народного епосу були кобзарі.

Дозвіллякозаки проводили, граючи на кобзах, скрипках, ваганах, лірах, басах, цимбалах, козах, свистіли на сопілках, свистунах,- одним словом,на чому потрапило, на тім і грали, і відразу танцювали. Із всіх музичних інструментів найбільш улюбленим і тому найпоширенішим інструментом у запорізьких козаків, була, без сумніву, кобза. Кобзарство – це своєрідне явище української народної культури, що видається художнє досягнення запорізького козацтва. Творчість кобзарів насичена конкретним історичним матеріалом і передає характер подій.


Висновки

Таким чином, історія українського козацтва є невід'ємною частиною історії Української держави. Традиції запорізького козацтва неодноразово відновлювалися на подальших етапах формування Української державності. Здатність на самопожертву в ім'я щастя, свободи та незалежності свого народу, готовність самовіддано захищати свою Батьківщину споконвіку властиві козакам. Ці цінності лягли в основу формування національної ідеї нової держави – незалежної України.



Наслідування політичних, виховних, культурнихтрадицій запорізького козацтва особливо потрібні нам зараз, під час рішення актуальних завдань збереження своєї самобутності, національної ідентичності, духовного й культурного відродження. Знання, шанобливе ставлення, відновлення козацьких традицій є найважливішою умовою єдності держави.
Список використаної літератури та джерел

  1. Боплан Г. Л. де. Опис України / Г.Л. де Боплан. П.Меріме. Українські козаки та їхні останні гетьмани; Богдан Хмельницький / П. Меріме; пер. з фр., приміт. та передм. Я.І. Кравця. – Львів : Каменяр, 1990. – 301 с.

  2. Андрущенко В.Л., Федосов В.М. ЗапорозькаСіч як український феномен. - К.: Заповіт, 1995. - 173 с.

  3. Голобуцький В. Запорозькекозацтво. - К.: Вища школа, 1994. - 542 с.

  4. Сергієнко Г.Я. Білявитоківукраїнськогокозацтва і ЗапорозькоїСічі //Укр. іст. журнал. - 1992. - №12. - С.129.

  5. Сергійчук В.І. ІменемвійськаЗапорозького: Укр. козацтво в міжнароднихвідносинах ХVІ середина ХVІІ ст. - К.: Вид-во "Україна", 1991. - 253 с.С.12-35: Про Д.Вишневецького.

  6. Чайковський А. ЗапорізькаСіч. - Тернопіль: МП "Чумацький шлях", 1991. - 36 с.

  7. Щербак В.О. ЗапорозькаСіч як фактор консолідаціїукраїнськогокозацтвадокінця ХVІІ ст. //Укр. іст. журнал. - 1995. - №5. - С.68. 124-126.

  8. Попович М. НарисісторіїкультуриУкраїни / М. Попович. – К., 1998. знаходиться й убібліотеціХарРІ НАДУ

  9. Рудько С. Відродженнятрадиційукраїнськогокозацтва у добуНаціонально-демократичноїреволюції 1917-1921 рр. / С. Рудько

  10. Яворницький Д. І. Історіязапорозькихкозаків : у 3-х т. / Д. І. Яворницький. – К., 1990.

  11. http://izbornyk.org.ua

  12. http://osvita.ua


Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка