Освіта у східних І західних слов’ян (на матеріалі української та чеської мов історико-культурологічний І ономасіологічний аспекти)



Сторінка3/9
Дата конвертації08.07.2018
Розмір1.33 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9

Освіта на українських землях (серединa XIII-середина XVI ст.)


Наприкінці ХІV ст. значна частина української території входила у Велике князівство Литовське, де діяли православні школи. Саме ці школи забезпечували основи грамотності. Викладовою мовою в них була церковнослов’янська. Вищі верстви українського громадянства почали швидко підпадати під вплив польської культури та користуватися польською мовою, залишаючи рідну мову та церковну школу лише для простолюддя. Цей розрив вищих верств українського громадянства спричинив ослаблення розвитку української культури, що особливо проявилося у відсутності середньої та вищої української школи, а також в занепаді оригінальної літературної творчості (3, 48-54).

Освітній рух (серединa XVI-серединa XVII ст.)


На українських землях були засновані кальвінські школи. Серед них виникала панівецька школа на Поділлі, котра інколи називалася академією. Заснував її у 1590 р. брацлавський воєвода Ян Потоцький. Також існували сонціанські школи, католицькі кафедральні школи, котрі були загальноосвітніми. Крім мов (латинської, польської, грецької) предметами навчання в них були науки, що входили в систему семи вільних наук (septem artes liberales), це були: граматика, риторика, діалектика, арифметика, геометрія, музика та астрономія.

З середини ХVI ст. більшість українських земель увійшла до складу Речі Посполитої, виникла загроза полонізації українського народу. Заснування католицьких шкіл було одним із засобів полонізації.

Від 1565 р. починають засновувати школи єзуїти. Єзуїтські школи охоплювали у своїй програмі цілу низку наук, поділених на два відділи: нижчий і вищий. На чолі кожної єзуїтської школи стояв ректор (який здійснював загальний догляд над школою). Науковою частиною керував префект. У 1570 р. єзуїтами була заснована Віленська колегія, якій надав права академії польський король Стефан Баторій (він дозволив викладати богословські науки).

Окреме місце серед шкіл того часу займала Замойська академія, котру відкрив Ян Замойський у 1594 чи 1595 р. Це була школа не тільки для шляхетських, але також і для бідних студентів. Після смерті фундатора академія встановила чотири факультети: теологічний, правничий, філософський і медичний. Академія перестала існувати з часу першого поділу Польщі у 1772 р.

Приблизно у 1580 р. Костянтин Острозький відкрив у своїй резиденції в Острозі школу. В ній навчалися не тільки шляхетські діти, але й селянські. Костянтин Острозький мав намір перетворити Острозьку школу в академію, але йому не вдалося здійснити свого наміру. На думку Івана Франка, Острозька школа була головним розсадником релігійної драми (див. про це детальніше 8, 918) У цій книзі не йдеться про Острозьку школу, а Острозьку академію, де навчання провадилося церковнослов’янською мовою.

Великої слави зазнала Київська братська школа, котра була заснована Богоявленським Братством у 20-х роках XVII ст. У цій школі вчили грецької, латинської, слов’янської та польської мови, крім російської. Викладовою мовою була церковнослов’янська мова, але учням було дозволено відповідати рідною мовою. Викладачами Київської братської школи були відомі на той час вчені Лаврентій Зизаній і Памво Беринда. Їхні філологічні праці належать до найкращих праць європейської гуманістичної педагогіки.

Після 1631 р. Київська братська школа зазнала великої реформи, пов’язаної з іменем Петра Могили. У 1631 р. Петро Могила відкрив школу на зразок західноєвропейських шкіл у Лаврі. У 1632 р. були з’єднані Київська братська школа з Лаврською. З’єднана школа отримала назву колегії. Із заснуванням Могилянської академії у Києві та з розвитком видавничої діяльності, Київ знов став центром української культури. Петро Могила все своє майно призначив на поширення освіти в Україні. Київська колегія — пізніше Академія — назавжди зберегла в своїй історії вдячну пам’ять про свого проректора, іменуючи утворену ним школу його прізвищем. У цій школи усі шкільні предмети викладалися латинською мовою. Важливим для кожного освіченого українця було знання польської мови. Братські школи були загальноприступні школи, бо вступ до них був відкритий для усіх верств православного громадянства. Братські школи проголошували принцип рівності дітей незалежно від матеріального становища і соціального стану батьків.

З часу заведення унії (1596 р.) уніати почали відкривати свої школи. Частина уніатських шкіл повстала внаслідок захоплення уніатами братських шкіл та перетворення їх на уніатські. Вони були копією єзуїтських шкіл, шодо програми та шкільного порядку.

До кінця ХVI ст. на Україні не існували середні та вищі навчальні заклади, а саме тому багато українців навчалося в європейських університетах. Так, зокрема, у найстаршому університеті в Європі (Болонський університет) навчався Юрій Дрогобич — автор першої друкованої української книги, й саме завдяки йому почав проникати гуманізм в Україну. В Сорбонні здобули знання Бенедикт Сервіус та Іван Тинкевич — перші доктори богослов’я та філософії. Дуже відомою людиною того часу був Станіслав Оріховський-Роксолан (1513-1566), котрий навчався у багатьох іноземних університетах, напр. у Віденському, Краковському та Болонському. Він намагався осмислити реалії суспільного буття в Україні та Польщі.

Освіта на території Правобережної України та в Галичині (середина XVII-кінець XVIII ст.)


Боротьба за батьківську віру, землю та волю притягла в лави козацтва шкільну молодь, що навчалася в Київській колегії та в братських школах. І в той час освітня справа визначалася за важливу річ і була предметом переговорів України з Польщею. 16 вересня 1658 р. був підписаний договір між Україною та Польщею, згідно з яким Київська колегія мала бути зрівняна в правах з Краківською академією, а в якомусь місті України мала бути заснована ще одна академія.

Від середини XVII ст. на Правобержній Україні особливу роль займали васілянські школи, які виховували молодь у польському національному дусі.

Ще один важливий момент у освітянському житті зафіксований у академічному виданні «Історії української культури»: "У 1661 р. Львівський єзуїтський колегіум отримав гідність академії та титул університету." Мав теологічний та філософський відділи. Після завершення навчання студенти здобували науковий ступінь ліценціата, бакалавра, магістра чи доктора наук. У 1773 р. був зліквідований орден єзуїтів, тому на деякий час університет припинив існування (див. детальніше про це 11, 480).

Не менш цікавим в історії становлення різних форм і напрямків освіти було й те, що у 1754 р. була відкрита школа в Січі, котра готувала спеціалістів для адміністративних посад у козацькому управлінні та проіснувала до початку російсько-турецької війни 1769 р. Існувала також Головна Січова школа (1754-1768 рр.), яка прирівнювалася до тогочасних навчальних закладів (11, 448).



Освіта в Гетьманщині та на Слобожанщині (середина XVII-кінець XVIII ст.)


У зв’язку з відомими історичними подіями 18 січня 1654 р. Україна прилучилася до Росії. У 1669 р. відновила свою чинність Києво-Могилянська колегія, а 1689 р. колегія фактично стала вищою школою — Академією. Києво-Могилянська академія була єдиною вищою школою та науковою установою того періоду в Україні. Треба зазначити, що Києво-Могилянська академія являлась також протягом довгого періоду єдиним вищим навчальним закладом Східної Європи. В основі навчання була латинська мова, а всі науки в ній визначалися схоластичним напрямком. Академія залишалася школою православною та близкою інтересам українського народу. Завданням академії було відтягти православних дітей від набуття науки в латино-польських школах. Київська Академія прислужилася поширенню духовної культури як в Україні, так і в Росії, де лише завдяки участі київських учених міг пробудитися інтерес до освіти та духовних потреб взагалі. Київська Академія літературною діяльністю своїх професорів і вихованців підготувала ґрунт для нового українського мистецтва. Всесвітньовідомими вихованцями Київської колегії-Академії є: Максим Березовський (український композитор), Артем Ведель (композитор), Петро Завадовський (перший міністр народної освіти в Росії), Максим Парпура (перший видавець “Енеїди” Івана Котляревського), Григорій Сковорода (філософ), Дмитро Трощинський (міністр юстиції в царській Росії).

Крім вищевказаної академії на зазначеній території існувала також Новгород-Сіверська архієрейська школа, заснована у 1671 р. (пізніше була перенесена до Чернігова), котра мала дістатися в рівень з Києво-Могилянською колегією. Така мрія була у Лазара Барановича, засновника цієї школи, мрію котрого здійснив Іван Максимович у 1700 р.

У Чернігівському колегіумі вчилися діти всіх станів. Учні старших класів перед закінченням переходили до Київської Академії або Харківського колегіуму. Навчання в колегіумі відбувалося церковнослов’янською, латинською та польською мовами. В середині XVII ст. шкільна програма Чернігівського колегіуму мало відповідала потребам світського громадянства, колегіум позбавляв учнів світського стану, бо вони знаходили дорогу до світських шкіл у межах Росії і за кордоном. Від середини XVII ст. Чернігівський колегіум почав набувати характеру духовної професійної школи. До 1774 р. учні могли навчатися з перервами та вільно переходити до інших навчальних закладів тому, що у колегіумі не вели офіційного обліку учнів ( див. про це детальніше 11, 467)

З 1726 р. починається існування Харківського колегіуму, котрий не був зв’язаний традицією, а тому навчання в ньому носило практичніший характер. Його завданням було розвивати розум учнів. У 1768 р. при колегіумі були відкриті додаткові класи, котрі готували фахівців-перекладачів, вчителів, землемірів, картографів, архітекторів, художників, музікантів. Слово "клас" означало комплекс навчання з якоїсь однієї науки, наприклад, архітектури, геодезії. Навчання у класах тривало кілька років, діти незаможних батьків були на казенному утриманні, інші за навчання платили. Але учні колегіуму навчались безкоштовно (див. про це детальніше 11, 461-462). Харківський колегіум підняв культурний рівень Харкова та підготував ґрунт для відкриття університету в Харкові.

В жовтні 1738 р. завдяки зусиллям єпископа Арсенія Берло був відкритий Переяславський колегіум. У колегіумі була можливість отримати знання різних мов (латинської, грецької, російської, польської, української та слов’янської), основи з арифметики, катехізису, нового співу, а крім того ще й початкові знання з медицини. З Переяславським колегіумом пов’язані життя та діяльність українського філософа, поета Григорія Сковороди. Він розвинув традиції української етнопедагогіки. На його думку, система виховання дитини не повинна відривати дитину від практичного життя та ігнорувати природу дитини.

Майбутні дипломати, економісти, військові та юристи проходили підготовку у спеціальному Канцелярському курені (місцем розташування були гетьманські столиці Батурін, а пізніше Глухів). Умови вступу до куреня були дуже важкими, кожен, хто бажав в нього вступити був змушений пред’явити наявність свідоцтва про закінчення Києво-Могилянської академії, а також засвідчити заможність та чесність свого роду. Учні Канцелярського куреня набували спеціалізованої освіти й практичної підготовки для роботи на різних посадах адміністративного апарату Гетьманщини.

Середина ХVIII ст. пов’язана з початком державних середніх шкіл. У 1746 р. була відкрита казенна школа в Єлисаветграді, де діти здобували різнобічну освіту. Спеціальні школи-практикуми або палестри, підготовлювали канцеляристів для судово-адміністративного апарату (див. детальніше 11, 461, 464).

У середині XVIII ст. шляхта гостро відчувала потребу університету в Україні, щоб не відряджати для тогo своїх синів за кордон. У 1760 р. був складений проект університету в Батурині. У проекті підкреслювалася велика любов українського народу до науки та докладно описувалися внутрішній устрій університету, права ректора та директора, вказувалося, хто може бути студентом, зверталась увага на додержання дисципліни, необхідність друкарні, бібліотеки тощо. У 1765 р. був поданий проект про заснування університету в Чернігові або в Києві. Український народ мав можливість висловити свою думку про потреби України в галузі освіти у зв’язку з виготовленням наказів депутатам. Ціла низка наказів українським депутатам домагалася відкриття університету в Україні, причому більшість наказів не визначала місце розміщення університету. Тільки наказ переяславського шляхетства визначав Переяслав, київського — Київ та сумського — Суми. Крім заснування університету шляхетство домагалося відкриття військових шкіл і шкіл для виховання своїх дочок.

Як зазначають автори академічного видання «Історії української культури», друга половина ХVIII ст. пов’язана з відкриттям приватних закритих навчальних закладів для дівчат з привілейованих станів - це були пансіонати, утримувані іноземцями, передусім французами. Пансіонати підготовляли дівчат до виконання майбутніх обов’язків матері та дружини (див. про це детальніше 11, 448).

Загальновідомо, що Катерина ІІ задумала зреформувати шкільну систему лише щодо самого навчання, для чого наказом 7 серпня 1782 року сенатору Петру Завадовському доручила скласти “Комісію для заснування шкіл”. Комісія мала такі завдання: 1) виготовити та ступенево здійснювати загальний план народних шкіл, 2) готувати вчителів, 3) перекладати на російську мову або скласти потрібні підручники. Згідно з новим планом шкільної системи (його затверджено 5 серпня 1786 р.) заводяться три типи шкіл: головні школи — чотирикласові, середні — трикласові та малі — двокласові. Катерина ІІ опікувалася не так поширенням освіти, як тим, щоб скрізь йшла слава про неї як про велику просвітницю. Вона досить вороже ставилася до поширення освіти серед простолюддя. Реакція Катерини ІІ на ті домагання в освітній справі, що їх містили в собі накази українським депутатам 1767 р., не була позитивною для українського народу. У 1766 р. була думка відкрити при Київській Академії два факультети — математичний і медичний, але Катерина ІІ хотіла виселити Академію з її будинку, щоб там розмістити шпиталь. Цариця вважала Київську Академію за головне вогнище опозиції проти російського централізму.

Централістична політика Катерини ІІ була спрямована на те, щоб не допустити в Україні існування університету, саме тому ні один з проектів щодо заснування університету в Україні не діждався здійснення. Якщо ж говорити про «славнозвісний» загальний план народних шкіл, то слід зазначити, що реформа Катерини ІІ привела лише до зруйнування попередніх шкіл, не давши замість них майже нічого. З таким станом у шкільництві вступала Україна в нове століття.

Виховний ідеал в українській етнопедагогіці


Протягом історичного розвитку українського народу відбувалися зміни у вихованні молодих поколінь, котрі виявились у нових традиціях, звичаях та ідеалах. У них знайшли своє відображення литовське, польське панування, турецько-татарська навала, доба національно-визвольних змагань і Запорізької Січі, занепад української держави й боротьба за її утвердження у ХІХ-ХХ ст. Звичайно, що з цими змінами пов’язані зміни стосовно виховних ідеалів. Виховний ідеал — це досконала особистість, котра найбільшою мірою відповідає інтересам народу. Загальнонаціональним ідеалом на довгі часи в Україні став запорізький козак. Він був уособленням високих моральних якостей, чоловічої вроди. Ніколи не існувала вища оцінка для української молоді, ніж оцінка “козак.” Козацькі січові школи розвивали традиції української етнопедагогіки. Козацька педагогіка грунтувалася на ідеях національної свободи та людської гідності.

У ХVIII-XIX ст. з’явилася ідея виховання вільнолюбства та прагнення до соціальної справедливості спільно з ідеалом козака. Ці ідеї пов’язувалися з ідеалами гайдамака й опришка.

У ХХ ст. сформувався ідеал борця за незалежність держави — це був січовий стрілець.

Крім цих ідеалів, котрі витворилися у результаті історичних подій, в українській етнопедагогіці існує один сталий ідеал — господар. Господар завжди відображав інтереси українського народу, це порядок у всьому.

Народна педагогіка — це цілісна педагогічна система, котра має чітко означену мету виховання та традиційно усталені засоби для її досягнення. Зміст і методи народної освіти базуються на народному світобаченні й народній психології: “В українській етнопедагогіці чітко визначаються головні принципи виховання: природовідповідність, народність виховання, його трудовий характер, зв’язок виховання з життям, єдність виховного й освітнього елементів в єдиному педагогічному процесі” (18, 193).

Слід зазначити, що значний внесок в українську етнопедагогіку зробили українські письменники, котрі надають народні погляди на дитину та її виховання. Це були письменники: Тарас Шевченко, Іван Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Леся Українка, Іван Франко, Михайло Коцюбинський. Крім письменників написали цікаві праці, котрі стосувалися української етнопедагогіки, видатні педагоги: Софія Русова, Костянтин Ушинський, Григорій Ващенко, але, на превеликий жаль, їхні дослідження та розробки довгу добу замовчувалися.


Освіта на території Надніпрянської України (ХІХ ст.)


ХІХ століття наповнено значними змінами у сфері освіти. Так, зокрема, початок нового століття в царській Росії позначився заснуванням міністерств (1802 р.), в тому і міністерства народної освіти, при якому 24 січня 1803 р. було утворено Головне управління школами (в нього перетворилася Комісія для заснування шкіл, про котру йшлося вище). Головне управління школами встановило замість попередніх головних, середніх і малих шкіл наступні типи шкіл: гімназії — в кожному губерніальному місті, догляд за ними мав належати університетові, повітові школи — по одній в кожному губернському і повітовому місті, догляд за ними мав належати директорові гімназії, парафіяльні школи — по селах, догляд над ними мав належати управителеві відповідної повітової школи. (див. про це детальніше 11, 444)

17 січня 1805 р. був відкритий університет у Харкові, котрий став центром національного відродження. Зазначений навчально-науковий заклад складався з чотирьох факультетів: словесного, етико-політичного, фізико-математичного та медичного. Фундатором Харківського університету був Василь Каразін. При університеті існували такі наукові товариства: 1) Товариство дослідників природи (засновано в 1869 р.), 2) Товариство досвідних наук, 3) Математичне товариство (засновано в 1879 р.), 4) Історично-філологічне товариство (засновано в 1877 р.), а в року 1892 р. при ньому засновано Педагогічний відділ.

Майже через тридцять років після відкриття першого в Україні університету, 15 липня 1834 р. засновується університет у Києві, котрий мав обслуговувати насамперед польське громадянство Київщини, Волині та Поділля, саме так воно й було в перших десятиліттях існування університету. Тільки пізніше Київський університет став притягати до себе українську молодь Наддніпрянської України. Київський університет довгий час керувався спеціальними статутами. Так, зокрема, перший його статут з 25 грудня 1833 р. мав такі особливості: 1) Київський університет кваліфікувався як навчальна установа, тоді як університети, за статутом 1804 р., мали не лише викладати наукові предмети, але й розробляти їх, 2) професорська рада складалася лише з професорів, а за статутом 1804 р. до неї входили також ад’юнкти, 3) ректор вибирався на один рік, а не на два роки, як це було за статутом 1804 р.

Другий статут Київського університету з 9 червня 1842 р. мав такі особливості: 1) Київський університет вибирав не ректора, а двох ректорів на ректорську посаду, одного з них затверджував міністр освіти, 2) увів у життя доцентуру, 3) керівництво Київського університету мусило пересвідчитися в моральності тих осіб, що бажали вступити в студенти університету.

Спочатку Київський університет мав лише два факультети — філософський з двома відділами та правничий. Пізніше (1841 р.) був відкритий медичний факультет. Серед професорів Київського університету протягом ХІХ ст. знаходимо значну кількість визначних учених, зокрема Михайло Драгоманов, Микола Костомаров, Володимир Антонович, Євгеній Трубецький. Багато з них залишили після себе цінні праці, присвячені вивченню історії, природи та культури України.

Слід також зазначити, що при університеті існували різні наукові товариства: 1) Товариство природників (відкрито 1869 р.), 2) Історичне товариство імені Нестора-Літописця (відкрито 1873 р.), 3) Правниче товариство (відкрито 1890 р.), 4) Акушерсько-гінекологічне товариство.

1 травня 1865 р. відбулося відкриття третього університету в Україні, це був Новоросійський університет в Одесі, котрий виник в результаті перетворення Рішельєвського Ліцею. Університет складався з трьох факультетів — історико-філологічного, фізико-математичного та правничого, а пізніше з 1900 р. почав функціонувати медичний факультет. При Новоросійському університеті існували наступні наукові товариства: 1) Товариство природодослідників (засноване в 1870 р.), 2) Правниче Товариство (засноване в 1879 р.), 3) Історично-філологічне товариство (засноване в 1899 р.).

До вищих загальноосвітніх шкіл належала гімназія вищих наук імені князя Олександра Безбородька в Ніжині. У 1832 р. вона стала фізико-математичним ліцеєм, а згодом не раз міняла свій характер. Початок існування гімназії датується 19 квітня 1820 р. , а її статут був затверджений 19 лютого 1825 р. Згідно зі статутом гімназія вищих наук прирівнювалася до університетів. 7 жовтня 1832 р. був затверджений статут, згідно з яким гімназію вищих наук перетворено в фізико-математичний ліцей. 24 квітня 1840 р. ліцей перетворено в правничий ліцей, а в 1875-1876 роках правничий ліцей перетворено в історико-філологічний інститут, метою котрого була підготовка учителів середньої школи в галузі історії та філософії.

В Україні в ХІХ ст. існували також вищі жіночі курси загальноосвітнього характеру, котрі були відкриті при університетах у Києві й Одесі.

Стародавня вища загальноосвітня школа — Київська академія була перетворена у духовну семінарію наказом з 14 серпня 1817 р. , але 5 серпня 1819 р. відбулося відкриття Київської Академії як вищої духовної школи. Щодо системи навчання та виховання — в Академії панувала система задавання лекцій і переписування, причому тих учнів, хто не міг засвоїти лекцій, чекала сувора кара. Серед вихованців Київської духовної Академії ХІХ і початку ХХ ст. знайдемо відомих осіб, наприклад, Петро Гулак-Артемовський (поет), Костятин Думитрашко (поет), Олександр Кошиць (композитор і славнозвісний диригент), Іван Нечуй-Левицький (визначний український письменник) та багато інших.

Слід також зазначити, що значні організаційні та реорганізаційні зміни торкнулися не лише вищих навчальних закладів, але й стосовно середніх і загальноосвітних шкіл був розроблений план нової шкільної системи, котрий переслідував мету перетворення головних шкіл у гімназії та відкриття нових гімназій для того, щоб у кожнім губерніальнім місті була гімназія. Саме тому головні школи у Києві, Харкові, Чернігові та Новгород-Сіверську перетворилися у гімназії. Нові відкриті гімназії знаходилися в Катеринославі, Вінниці та в Херсоні. Новий міністр освіти Олекса Розумовський у 1811 р. видав розпорядження про вилучення тілесної кари з-поміж покарарань, які застосовувалися у шкільних закладах.

24 жовтня 1817 р. Міністерство народної освіти було перетворено царським маніфестом в Міністерство духовних справ і народної освіти, а новий міністр, Олександр Голіцин, у середніх школах завів релігію та грецьку мову.

У 1824 р. міністром освіти став Олександр Шишкович, якому цар Микола І написав наказ, щоб до середніх і вищих шкіл допускалися тільки діти вільних станів, а кріпацькі діти могли б вчитися в приходських і повітових школах. За існуючими правилами школа повинна була не тільки вчити, але також виховувати.

29 січня 1837 р. Правилами міністерства освіти була заведена п’ятизначкова система оцінки успіхів учнів, яка використовувалась у середній загальноосвітній школі практично до початку ХХІ століття.

Доба Миколи І (від 1825 до 1855 р.) в освітній політиці визначалася пригніченням особистості як вчителя, так і учня. Вчитель мусив бути покірний начальству, а учень мав бути відданий православію, самодержавію та російській народності.

У 1863 р. почав діяти Валуєвський циркуляр — його автором був міністр внутрішніх справ Петро Валуєв, котрий твердив, що “ніякої окремої малоросійської мови не було, немає і бути не може.” Циркуляр заборонив друкувати релігійні та науково-освітні книжки українською мовою (див. про це детальніше 11, 60).

Від 14 квітня 1866р. до 24 квітня 1880 р. міністром освіти був Дмитро Толстой, який підготував проект, на підставі котрого лише класичні гімназії давали право вступити до університетів. Цар Олександр ІІ цей проект затвердив.

Слід також зазначити, що навчання у багатьох освітянських закладах було роздільним. Так, зокрема, відомою середньою хлоп’ячою школою загальноосвітнього типу була колегія Павла Ґалаґана, що існувала в Києві від 1870 р. Інститут для шляхетних дівчат функціонував вже з 1818 року в Харкові, де вчителював Петро Гулак-Артемовський. Саме він запропонував запровадити в інституті для всіх предметів російську мову як викладову, замість французької чи німецької, але його пропозиція не знайшла реалізації до кінця 50-х років. У тому ж самому році (1818) з ініціативи дружини малоросійського генерал-губернатора Миколи Рєпіна було відкрито Інститут для шляхетних дівчат у Полтаві, котрий утримувався спочатку на кошти полтавського шляхетсва, а згодом на кошти декількох установ громадського піклування. У 1829 р. відкрито Інститут для шляхетних дівчат в Одесі, а в 1838 р. в Києві. Слід звернути увагу й на те, що у 1878 р.було дозволено приймати до інституту, крім шляхетних дівчат, також дівчат усіх неоподаткованих станів, крім того Міністерство освіти почало відкривати середні школи для дівчат, так звані дівочі прогімназії та гімназії, а духовне відомство — дівочі єпархіальні школи.

До нижчих шкіл на Наддніпрянській Україні в ХІХ ст. слід включити парафіяльні школи, повітові школи та лянкастерські школи (лянкастерська метода полягала в тому, що учитель вибирав собі з кращих учнів помічників, які мусили пояснити групі учнів те, що вони сами засвоїли від учителя).

Діти шляхтичів, передусім дівчата, як правило, вчилися у пансіонатах. Слід також зазначити, що деякі шляхтичі вчили своїх дітей вдома.



Освіта на території Наддніпрянської України (1901-1920 рр.)


Від 90-х років ХІХ ст. земства почали заводити у себе загальне навчання, щоб уможливити усім дітям шкільного віку отримати освіту в народній школі. Земства винесли ухвалу — клопотання про заведення української мови в народних школах, але не мали успіху. Усі освітні з’їзди, що відбувалися в Росії від початку ХХ ст. до 1917 р., не пройшли без питання про заведення української мови в українських школах. Українська громадськість домагалася рідної школи для українського народу даремно. Царський уряд твердо стояв на позиції, що на всій території Російської імперії народна школа має провадити навчання російською мовою.

Стосовно середньої освіти не могло бути спроби завести навчання будь-якого предмета з українознавства. Директори гімназій забороняли учням говорити між собою по-українському.

У 1905 році Харківський та Київський університети висловили свою думку у справі обмежень українського слова. Вони зауважили, що українське слово має користуватися такою ж слободою як і російське слово. Для них було необхідним заведення навчання українського читання й письма у початкових школах. У обох університетах було розпочато викладання деяків предметів з українознавства. Від 1905 р. почали утворюватися студентські громади і саме з ініціативи київських студентських громад відбувалися конференції українських народних громад. При Харківському та Одеському університетах також були засновані студентські громади.

24-30 червня 1908 р. у Празі відбувся з’їзд слов’янської поступової молоді з нагоди 60-ліття Слов’янського конгресу у Празі (1848). У цьому з’їзді брала участь і українська делегація. З’їзд вважав за необхідне українізацію вищих шкіл на українській території в Росії та домагався українізації Київського, Харківського та Одеського університетів.

Протягом 1904-1907 рр. професійні школи домагалися заведення української мови, а українська громадськість домагалаося введення української мови в школі та в пресі. Наказом від 24 листопада 1905 р. було встановлено для українського народу право на свою пресу. Українське друковане слово підпало забороні не лише на території Росії, але й на окупованих російським військом українських землях (в Галиччині та Буковині) з початку війни 1914 р. до революції 1917 р.

У червні 1917 р. Генеральний секретаріат видав декларацію, у котрій було намічено програму в справі народної освіти. Метою програми було з’єднати у своїх руках керівництво шкільною освітою, передусім йшлося про догляд за проведенням на місцях українізації школи та організацію видання підручників. На жаль, проти українізації школи існувала велика опозиція.

Український народ взяв на себе утворення та утримання українських шкіл: народних, вищих, початкових і середніх. В багатьох випадках були відкриті нові українські середні школи замість українізації існуючих російських шкіл.

5 жовтня 1917 р. у Києві був відкритий Український народний університет у складі трьох факультетів: історико-філологічного, фізико-математичного та правничого. Цей університет відкрили на громадські та приватні кошти так само як і Українську Науково-Педагогічну Академію.

Після проголошення Української Народної Республіки та оголошення національно-персональної автономії для національних меншостей ІІІ Універсалом Української Центральної Ради (7 листопада 1917 р.) почало розвиватися народне шкільництво, міністерство освіти вирішило перетворити Український народний університет на державний, а також відкрити університет у Кам’янці на Поділлі.

Народне шкільництво за часів гетьманату


У календарі знаменних дат і подій для освітянського та наукового життя України жовтень і листопад 1918 р. мають непересічне значення, адже саме тоді вдалося реалізувати довго вимріяні проекти. Так, зокрема, 6 жовтня 1918 р. відбулося відкриття Українського державного університету в Києві (тим університетом став Український народний університет). Український державний університет складався з чотирьох факультетів: історико-філологічного, фізико-математичного, правничого та медичного.

6 жовтня 1918 р. з ініціативи товариства “Просвіта” відбулося відкриття Українського університету у Полтаві. Цей університет складався з двох факультетів: історично-філологічного та математично-природничого, пізніше . Полтавський університет був перетворений в Інститут народної освіти.

22 жовтня 1918 р. відбулося відкриття Українського державного університету в Кам’янці на Поділлі, заснованого тодішнім міністром освіти Іваном Огієнком. Спочатку зазначений університет мав три факультети: богословський, історико-філологічний та фізико-математичний, пізніше додалися ще сільськогосподарський та правничий.

27 листопада 1918 р. вдалося здійснити ідею утворення Української академії наук, першим президентом якої був вибраний професор Володимир Вернадський.



Діяльність Міністерства освіти (за часів Директорії)


Двома найважливішими подіями того періоду стали: затвердження міністром освіти Іваном Огієнком 17 січня 1919 р. правил українського правопису та виданий тоді ж закон про державну українську мову в Українській Народній Республіці та про заведення української мови у внутрішньому діловодстві Української академії наук. При міністерстві розпочалася розробка проектів утворення нових українських вищих шкіл.

Освіта в Галичині (1772-1848 рр.)


Коли при першім поділі Польщі 1772 р. Галицька земля відійшла до Австрії, стан народної освіти був взагалі дуже низький. У 1774 р. була проведена реформа народного шкільництва, котра встановила три типи шкіл: нормальна школа (шестикласна) — мала готувати вчителів до головних шкіл, головна школа (чотири класи) — мала бути в кожному окружному місті, у великих містах або при монастирях, тривіяльна школа (дво- або трикласна школа) — мала знаходитися у менших містах, містечках і селах. Населення мало право на власні кошти утримувати парафіяльні школи. Навчальною мовою була німецька.

Певне значення для подальшого розвитку освіти мали шкільні реформи Йосифа ІІ у 1781 р., котрий утворив шкільний фонд (із скасованих монастирських маєтків) і наказав утримувати народні школи, де було 90-100 дітей, зобов’язаних ходити до школи (див. про це детальніше 8, 927).

Низький був також рівень освіти греко-католицького духовенства в межах Австрії. Цей стан спонукав Марію Терезію відкрити для українців духовну семінарію у Відні при церкві св. Варвари. Звідси походить назва семінарії “Barbareum”. Відкриття відбулося 15 жовтня 1775 р. До “Barbareum” приймалися ті кандидати, що скінчили гімназію та відчували в собі поклікання до духовного стану. Але “Barbareum” довго не проіснувала, бо 23 березня 1784 р. Йосип ІІ наказав покинути зазначену семінарію угорським вихованцям. За планом Йосипа ІІ греко-католики мали набувати освіту в генеральних духовних семінаріях: галицькі українці — у Львові, а угорські — в Яґері. Українські вихованці “Barbareum’а” з різних земель мали можливість підтримувати між собою близькі стосунки, а таке взаємне пізнання збуджувало почуття приналежності всіх до одного українського народу. На превеликий жаль, 1 травня 1784 р. “Barbareum” перестав існувати. У тому ж 1784 р. Йосип ІІ заснував у Львові університет світського характеру з чотирма факультетами, серед яких був і теологічний факультет.

На прохання львівського єпископа Йосип ІІ відкрив у 1787 р. при Львівським університеті руський інститут — “Studium ruthenum”. У цей інститут могли вступити також і українці без мови, тому що викладовою мовою мала бути українська. “Studium ruthenum” проіснував до 1809 р., а знання латинської після його закриття в Галичині для підготовки греко-католицького духовенства залишилася єдина школа — Генеральна духовна семінарія у Львові.

Наприкінці ХІХ ст. при третьому поділі Польщі (1795 р.) Австрії дістався Краків з університетом. Через 10 років, вважаючи, що два університети для Галичини є забагато, австрійська влада скасувала Львівський університет, замість якого заснувала ліцей. Львівський університет знову був відкритий у 1817 р., але вже без медичного факультету. Викладовою мовою в університеті була латинська і німецька.

Освіта в Галичині (1848-1920 рр.)


Міністерство освіти проголосило народну школу за національну, отож навчання мало відбуватися рідною мовою. Почався розвиток української народної школи, але він не тривав довго.

Розвиток українського шкільництва в Галичині розходився з національною політикою поляків, тому поляки взялися за знищення українського шкільництва.

22 червня 1867 р. почав діяти закон, котрий зазначав, що у народних школах викладову мову вибирав той, хто утримував школу, а інша регіональна/місцева крайова мова ставала предметом навчання. Другим законом з 26 червня 1867 р. було передано керування шкільництвом в Галичині Крайовій шкільній раді. Ця рада почала похід на знищення української народної школи та на утримання розвитку української середньої школи. Крайова шкільна рада забороняла міським школам приймати на навчання сільських дітей.

Українське населення виступило організовано на боротьбу за свою школу і з цією метою склало проект статуту “Руського Педагогічного Товариства”, з діяльністю якого пов’язується подальший розвиток українського шкільництва.

Тяжко відбилася на українським шкільництві в Галичині світова війна. Окупаційна російська влада припинила діяльність усіх шкіл, учителі-українці були кваліфіковані як зрадники Росії. Багато вчителів опинилося на засланні в Сибіру, деякі емігрували або були відправлені до австрійського війська.

Державний секретаріат освіти Західної Української Народної Республіки вніс зміни в закони австрійського шкільництва стосовно інтересів української школи. У народних школах, де була більшість українських дітей, заводилася українська мова як викладова. В інших школах вона існувала як обов’язковий предмет навчання, були удержавлені приватні українські школи. Українська громадськість 3 червня 1920 р. у Львові визнала Руське Педагогічне Товариство виховним органом у шкільних справах, завданням якого було відбудувати втрати на полі українського шкільництва.

На Галичині в зазначений період знаходилася лише одна висока школа — Львівський університет. До 1848 р. тут була викладовою мовою латинська і німецька мови, але того самого року була відкрита кафедра української мови та літератури на філологічному факультеті. Вважалося, що Львівський університет призначався для українців, а Краківський для поляків. Це становище не подобалося полякам, тому вони почали поступально боротися за полонізацію Львівського університету. Цісарська постанова з 27 квітня 1879 р. встановила польську мову як урядову у Львівському університеті. Українська студентська молодь не примирилася з наказом цісарського декрету та домагалася українського урядування, відбувалася і студентська демонстрація, внаслідок чого кілька студентів було виключено з університету, а значна кількість українських студентів покинула Львівський університет, перейшовши до австрійських університетів. . 4 грудня 1901 р. Наукове товариство ім. Шевченка у Львові подало петицію австрійському парламенту про утворення самостійного українського університету у Львові, але на превеликий жаль, у зв’язку з різними причинами рішення відкладалося дуже довго.

Історія освіти на Буковині


”Після монгольської навали (1240 р.) українська земля по ріку Прут (теперішня Буковина) відірвалася від Галицько-Волинської держави і перейшла під зверхність татар. Через сто років Буковину опанували волохи (румуни), що утворили Молдавську державу, до якої увійшла також Буковина. У 1514 р. Молдавія перейшла під зверхність Туреччини, а незадовго стала турецькою провінцією, що управлялася воєводами, котрих призначали султани“ , – знаходимо у С. Сірополка (14, 608).

Вважається, що до середини ХVII ст. взагалі українська мова була урядовою мовою, тому що молдавські воєводи у своїх грамотах користувалися тільки староукраїнською мовою.

На території Буковини до періоду її приєднання до Австрії існувало тільки декілька монастирських шкіл. Вищу освіту діти воєвод, бояр і магнатів діставали дома або в закордонних школах (в Києві та Львові). Незаможні вчилися в дяківках – в школах, де дякі вчили дітей писати, читати та співати церковних пісень.

Відомо, що перший австрійський управител Буковини генерал Сплені упорядкував шкільний православний фонд, наказавши духовенству надсилати грошові збірки радовецькому єпископові, що став владикою цілої Буковини. Наступник генерала Сплені генерал Енценберґ у 1783 р. відкрив в Чернівцях і в Сучаві дві тривіальні школи, до яких хотів притягнути православних дітей (див. про це детальніше 3, 609).

Краєвою мовою визнала австрійська влада мову румунську, котра й стала викладовою мовою у школах Буковини. У 1789 р. австрійська влада заснувала клерикальну школу в Сучаві. Освітній рівень зазначеної школи не був дуже високий, у 1818 р. вона була скасована, а замість неї у 1827 р. був заснований в Чернівцях як вища школа богословський семінар.

У 1786-1849 рр. Буковина була приєднана до Галичини, а тому Буковина підлягала в шкільній справі усім законам, що діяли в Галичині. Перестало існувати багато шкіл. У 1805 р. народні школи були передані в руки латинської консисторії, що означало упадок шкільництва. Латинська консисторія на Буковині виступала проти українського шкільництва, а також проти православної віри. Була усунута руська мова з головних шкіл та передусім зі шкіл народних.

У 1848 р. в Чернівцях був відкритий педагогічний курс для православних учительських кандидатів, де вчили крім німецької і румунської мов також і українську.

Від березня 1849 р. Буковина стала автономним краєм, і від того часу почався повільний розвиток народного шкільництва. Український народ почав відкривати свої школи так звані „дяківки“, де сільські діти вчили по церковних книгах. Головною причиною заснування дяківок були публічні школи, де навчання дітей відбувалося чужою мовою. Звичайно, що це не подобалося українському народу.

29 травня 1869 р. почав діяти шкільний закон, завдяки якому держава перебрала керування народною освітою в свої руки, утворивши для того Крайову шкільну раду, повітові і місцеві шкільні ради. На першому засіданні Крайової шкільної ради шкільним інспектором на Вижницький повіт був призначений Осип Юрій Федькович. Він обстоював народну школу і фонетичний правопис, склав проект того правопису, але проти його проекту виступив москвофіл професор Іван Глибовицький. У 1895 р. в народних і середніх школах Буковини був заведений фонетичний правопис, що залишався заслугою директора Степана Смаль-Стоцького та директора Федора Партнера, тодішніх професорів Чернівецького університету.

З перебранням державою шкіл у свої руки почала зростати кількість народних шкіл. На Буковині шкільна адміністрація була ліберальніша, ніж в Галичині, а саме тому українські учителі діставали учительські місця на Буковині. Шкільна наука тривала 6 років з додатковим повторним курсом на два роки після закінчення народної школи.

У 1871 р. в Чернівцях була відкрита Державна учительська семінарія, котра готувала учительських кандидатів. На Буковині ще існувала приватна дівоча українська учительська семінарія, заснована у 1909 р. У 1913 р. перші випускниці приватної учительської семінарії, а також перші випускники та випускниці українського відділу державної учительської семінарії, перші учителі та вчительки, дістали національну культуру і національне виховання.

Як зазначає С. Сірополко, під час світової війни не було кому вчити у народних школах. Буковина переходила з рук до рук. На посаду крайового комісара Галичини і Буковини був призначений російським Тимчасовим урядом Дмитро Дорошенко. Під його справою українські жители почали відновляти культурно-освітні установи, але московське військо руйнувало і нищило усе на своєму шляху з фронту (див. детальніше 3, 614)

15 листопада 1908 р. була відкрита перша українська гімназія на Буковині – у Вижниці. Крім класичних гімназій (дві існували у Чернівцях, одна в Кіцмані та вищезгадана у Вижниці) були відкриті реальні гімназії – державна православна школа у Чернівцях, приватна реальна гімназія у Вашківцях.

Стосовно вищих шкіл на Буковині слід зазначати, що – до часу утворення університету в Чернівцях була тільки одна вища школа – богословський заклад (заснований у 1827 р.), цей заклад існував до утворення Чернівського університету (1875 р.). Він став частиною університету як теологічнинй факультет. У 1898 р. на цьому факультеті були засновані дві українські кафедри: кафедра церковнослов’янської мови та кафедра гомілетики. На філософському факультеті була кафедра української мові і літератури. Після світової війни був Чернівецький університет був зрумунізований.

Наприкінці 1918 р. українська частина Буковини була зайнята румунськими військами, що призвело до швидкої румунізації школи.

Історія освіти на Закарпатті


“Згідно з академіком Михайлом Грушевським треба класти початки української колонізації за Карпатами на VII–VIII ст. В Х ст. були закарпатські землі залежні від Київської держави, а пізніше увійшли в залежність від угорських королів, зберігаючи тісні зв’язки з сусідними галицькими землями на другий бік Карпат“, - знаходимо у С. Сірополко (3, 626).

В Угорській Русі керівною народністю була народність мадярська, а підвладною – українська. До часу заведення унії на Угорській Русі українське духовенство було під зверхністю перемиських владик. На Угорській Русі існували монастирські школи для підготовки сільського духовенства, це були школи при монастирі св. Миколая в Мукачеві та св. Михайла в Грушеві.

Мадярська влада не дбала про організацію українського народного шкільництва на території Угорській Русі. Закарпатські русини здобували грамоту від дяків. В історичних пам’ятках ХVI i початку XVII ст. існують згадки про народне шкільництво.Так, зокрема, знаходимо: “У ХVIІ- XVIII ст. відбулася релігійна реформація, котра насадила католицтво у формі унії замість православної віри на території Угорської Русі. З часу заведення унії на Угорській Русі уніатське духовенство взялося за організацію народного шкільництва. Мукачівський єпископ грек Осип де-Камелиіс багато прислужився для розвитку освітньої справи. У 1692 р. де-Камеліс звернувся до австрійського короля Леопольда І з проханням про звільнення греко-католицького духовенства від кріпацтва, про уділення духовенству усіх прав і привілеїв, що ними користувалося духовенство латинського обряду, та про дарування духовенству нарівні з латинським земельних ґрунтів для потреб фари, церкви і школи“. (14, 628-629).

Ще більше зробив для розвитку народної освіти мукачівський єпископ Мануїл Ольшавський. Протягом його „володарювання“ (єпископства) на території Угорської Русі існувало декілька народних шкіл, шкіл при монастирях, а також так звані дяківки в містах і селах. Мануїл Ольшавський перетворив мукачівську елементарну школу у духовну семінарію у 1744 р., для підвищення освіти священицьких кандидатів. Він також сприяв молодим людям набувати освіту.

Від 1774 р. можна говорити про розвиток народного шкільництва на території Угорської Русі тому, що саме тоді був встановлений шкільний статут. Створив його ігумен Ян Фельбігер за дорученням Марії Терези. Згідно з тим статутом були заведені школи троякого типу: парафіяльні – в селах, тривіальні – в менших містах та головні – у великих містах. Щодо стану організації народного шкільництва того часу найбільше зробив єпископ Андрій Бачинський, який у 1778–1779 рр. домовився щодо збудування шкільних будинків та учительську платню. У 1792 році завдяки його старанням була відкрита учительська семінарія в Ужгороді, котра мала характер короткотермінових курсів, але поступальним шляхом вона була перетворена у 1897 р. на чотирикласну школу.

Значна кількість закарпатських юнаків навчалася в ХVII i на початку XVIII ст. в середніх і вищих школах за кордоном, напр. у Відні, Москві, Харкові.

14 жовтня 1849 р. була подана депутація закарпатських русинів австрійському урядові, в якій вони домагалися заснування руських народних шкіл, гімназій, правничої академії, перетворення Львівського університету на руський та свободи друкувати кирилицею. Внаслідок зазначеної петиції були передані народні школи під керування руських консисторій у трьох русинських жупах (Ужській, Мармароській і Бережанській), в учительській семінарії учні мали набувати знання руської мови, а в гімназіях в Ужгороді, Сигіті та Мукачеві руська мова стала обов’язковим предметом навчання. Нa Угорській Русі запанувало москвофільство, але у 1867 р. наступив державний дуалізм і мадяри стали повними господарями на Мадярщині.

З 1868 р. по 1907 р. було видано кілька законів, спрямований на утвердження угорської мови як мови викладової й адміністративної у навчальнах закладах.

У 1907 р. зникли чисто руські школи та залишилися тільки русько-мадярські школи. Єдине що можна вважати позитивним від мадярської влади стосовно русинів – це відкриття учительської семінарії в Пряшеві у 1911 р. З вибухом світової війни шкільництво на Закарпатті занепало.

“Дня 10 вересня 1919 р. був підписаний Чехословацькою республікою договір в Сан-Жармен Ле про зобов’язання заорганізувати Закарпаття в адміністративну одиницю, котра дістала назву „Підкарпатська Русь“. Вона мала бути автономною у справах мови, школи, релігії та місцевого управління“. (3, 638) З тієї доби почала організувати шкільництво чехословацька влада. Генеральний статут Підкарпатської Русі з 18 вересня 1919 р. визначав викладовою мовою мову русинську. Тодішній чехословацький міністр освіти Густав Габрман скликав чеських учених, і ті вирішили питання щодо мови підкарпатських русинів. мову українську. Цікаво, на нашу думку, є те, що першим шефом шкільного реферату в Ужгороді був чех Йосип Пешек, котрий додержувався засади Яна Амоса Коменського, що „навчання має проводитися рідною мовою учня“. (3, 640)



Народна освіта в Україні після революції 1917 р.

Система шкільної освіти

Після революції у 1917 р. український нарід хотів створити українську школу, де б додержувалася та система шкіл, яка дісталася Україні в спадщину з дореволюційних часів. Українська влада (виникла 10 червня 1917 р. на підставі першого універсалу Української Центральної Ради) виготовила проект єдиної школи, в якому пропонувалася нова система шкільної освіти. Але від початку 1920 р. приступила більшовицька влада України до вироблення своєї системи освіти, а також почала посилювати тиск на українську школу. Творцем системи був народній комісар освіти Г. Гринько, котрий подав приготовлену схему на ухвалення Всеукраїнській нараді в справі освіти в серпні 1920 р. „В основу освітньої системи України було покладене соціальне виховання: збірання дітей, захист і охорона їх. Дитячий будинок став маяком соціального виховання“. (3, 652) Г. Гринько пропонував таку систему шкільної освіти:

1) дошкільне соціальне виховання,

2) соціальне шкільне виховання

3) професійну освіту:

а) професійна школа – для підготовки кваліфікованих кандидатів

б) технікум – для підготовки інструкторів

в) інститут – для підготовки висококваліфікованого спеціаліста-практика

г) академія – для підготовки ученого з тієї чи іншої галузі науки.

Українська шкільна система відрізнялася від російської системи тим, що виключала зі своєї схеми університети (залишала в системі так звану наукову вертикаль, куди ввійшли різні інститути та академії теоретичного знання), система заборонила релігійне навчання, передбачала безкоштовне та спільне навчання дітей обох статей з восьми років, трудова школа на Україні була семирічна (на відміну від Росії, де була дев’ятирічною), технікуми в Україні були підготовчими школами до інститутів (але в Росії були вищими школами).Але у обох системах діяла державна монополія в освітній справі (3, 652-653).

Основна шкільна система підлягала різним доповненням у зв’язку з появою нових типів шкіл робітничо-селянської освіти. Певний час у країні існували два типи шкільної системи: російська та українська. За пропозицією М. Скрипника мали б бути обидві системи з’єднані в одну, а також на Україні мали відновитися загальноосвітні середні школи та університети.



Дошкільне виховання

Після повалення царату на Україні виникла можливість будувати дошкільні установи – дитячі садки, майдани, клуби – на підставі національного виховання дитини. Ці установи були закладені на кошти міських і земських самоврядувань та сільських громад. Всі дитячі дошкільні установи мали доповнювати родинне виховання. Тодішня влада визнала за основний тип дитячих учбово-виховних установ дитячий будинок, які були розраховані на дітей від 4 до 15-16 років та організувалися як інтернати.

Трудова школа на шляху досягнення загального навчання

У післяреволюційний період тодішньою владою України було здійснено кілька кроків на шляху здійснення реформи у освітянській галузі: зліквідувано всі типи духовної школи та восьму класу в ґімназіях, пізніше відбувся перехід до російської системи єдиної трудової школи, для чого середня школа була розділена на дві частини, а з 1928 р. почали відкривати так звані „нульові групи“, які мали виховувати дітей від 7 до 8 років, що мало б розширити загальне обов’язкове навчання вниз. Зрештою трудова школа стала основним типом школи соціального виховання, вона була семирічною та поділялася на два концентри: нижчий (з 4-річним курсом) і вищий (з 3-річним курсом).

Ще одним типом трудової школи були школи селянської молоді. На думку М. Скрипника, „це будуть додаткові курси для тих, що будуть водночас працювати в своєму господарстві й ввечері або в неділю будуть діставати додаткові знання в цих школах“ (див. про це детальніше 3, 676).



Професійна школа

За часів царської Росії професійна освіта знаходилась на дуже низькому рівні. У 1920 р. було утворено Головне Управління Професійною Освітою („Головпрофос“), при Народному Комісаріаті Освіти, яке мало керуватися реформою професійної освіти. Завданням професійної освіти була підготовка кваліфікованих робітників-майстрів певної професії, але також свідомих громадян, творців майбутнього соціалістичного суспільства. Значна кількість професійних шкіл з часом була перетворена в технікуми (середні професійні школи).

Робітнича та партійна освіта

До навчальних установ „робітничої освіти“ в Україні належали: школи робітничої молоді або школи фабрично-заводського учеництва, школи батрацької молоді, робітничі технікуми, робітничі факультети/ почали існувати у 1921 р./ та різні курси. (див. про це детальніше 3, 722)

Школа фабрично-заводського учеництва („фабзавуч“) та школа батрацької молоді були призначені учням від 14-15 років. Метою робітничого технікума було дати робітникові вищу кваліфікацію фахівця, в той час як метою робітничого факультету було підготувати робітників до вищих учбових закладів. Найбільше значення між усіма школами мали школи фабрично-заводського учеництва та робітничі факультети. Школи фабрично-заводського учеництва здійснювали засаду „марксистської педаґоґіки“ - з’єднали виробництво з освітою.

На Україні існували також спеціальні партійні школи, які готували аґітаторів і пропаґандистів комуністичної партії. Це були школи від нижчого до вищого рівня: радянські партійні школи, технікуми комуністичної освіти, комуністичний університет ім. Артема в Харкові та Всеукраїнський Інститут Комуністичної Освіти в Харкові. Інститут почав існувати у 1925 р. як факультет політичної освіти при Харківському Інституті Народної Освіти. У 1929 р. він був перетворений на Інститут Політосвіти, а з навчального року 1931/1932 інститут був перейменований на Всеукраїнський Інститут Комуністичної Освіти.

Вищі школи в Україні та за кордоном

Відомо, що Україна дістала в спадщину від царської Росії невелику кількість вищих шкіл: університети в Києві, Харкові та Одесі; Історико-філологічний інститут у Ніжині; жіночі медичні інститути в Києві, Харкові та Одесі; Політехнічний Інститут у Києві; Ветерінарний Інститут у Харкові; Технологічний Інститут у Харкові; Гірничий Інститут у Катеринославі; комерційні інститути в Харкові та Києві; Сільськогосподарський Інститут у Харкові; Вищі Жіночі Курси у Києві, Харкові та Одесі, а також одні приватні Вищі Жіночі Курси в Києві; консерваторії в Одесі та Києві; 9 учительських інститутів, які були віднесені законом з 14 червня 1917 р. до категорії вищих шкіл; однорічні Педагогічні Курси для підготови учителів середньої школи – в Києві та Одесі; Фребелівські Педагогічні Інститути в Києві та Харкові.

Українська влада протягом двох років відкрила університети в Києві та Кам’янці на Поділлі, Український Історико-філологічний факультет у Полтаві, Українську Академію Мистецтв в Києві та Український Учительський Інститут у Житомирі“ (див. про це детальніше 3, 737).

Українська шкільна система встановила два типи шкіл вищої освіти – інститути та технікуми. Різниця між цими вищими школами полягала в підготовці студентів. Технікум готував інженера вузької спеціальності, а інститут інженера-організатора.

З 30 років ХХ ст. розвивався український освітній процес в еміграції – у Відні, Празі, Берліні, Парижі, Варшаві. З 1921 р. у Відні почав діяти Український Вільний Університет, засновником якого був Союз Українських Журналістів і Писменників. Наприкінці 1921 р. університет був перенесений до Праги, де існував до 1939 р., а після другої світової війни знов почав свою діяльність, але вже у Мюнхені.

У 1922 р. на території Чехії був заснований приватний високоосвітній заклад політехнічного типу – Українська Господарська Академія у Подєбрадах. У 1932 р. відбулася реорганізація академії в заочний Український технічно-господарський інститут.

Більше десяти років (1922–1933 рр.) у Празі проіснував Український педагогічний інститут ім. М. Драгоманова, де готувалися вчителі початкових шкіл та дошкільних установ.

У Празі з 1923 р. почало свою діяльність Українське Історично-філологічне товариство до його складу входили українські вчені – Д. Антонович, Дмитро Дорошенко, Олександр Колесса та ін., котрі Вони здійснювали наукові дослідження у галузі українознавства.

У Берліні від 1926 р. діяв Український науковий Інститут, де працювали Богдан Лепкий, Микола?Гнатишак та ін.

Далеко за межами Польщі був відомий Український науковий Інститут у Варшаві (1930 р. відбулося відкриття). Завдяки цьому інституту було видано 13 томів творів Тараса Шевченка. Українські вчені, котрі працювали за кордоном користувалися великим авторитетом у науковому світі (див. про це детальніше 17, 64).

Наука та наукові установи в Україні

Наукова праця на Україні провадилася спеціальними науково-дослідничими установами, до яких належали: Всеукраїнська Академія Наук, науково-дослідні інститути та їх філії, науково-дослідні кафедри та інші науково-дослідні установи (кабінети, лабораторії, обсерваторії, музеї). Науково- дослідні установи мали займатися тільки тими питаннями, котрі стосувалися соціалістичного будівництва. Єдиним науковим методом був матеріалістично-діaлектичний метод Маркса-Лeніна-Сталіна.

Найвищою науковою установою в Україні була Всеукраїнська Академія Наук у Києві, котра почала існувати наприкінці 1918 р. під назвою Українська Академія Наук. У 1921 р. була перейменована на Всеукраїнську Академію Наук.



Політична освіта

У післяреволюційний період було ліквідовано поняття „позашкільна освіта“ , а заведено поняття „політична освіта“, завданням якої було за „всяких умов і за всяких обставин пропаґувати комунізм.“ (див. про це ще 3, 812)

У 1920 р. був виданий декрет, на підстави якого в складі народніх комісаріатів освіти утворилися Головні комітети політичної освіти (Головполітосвіти). При Народному Комісаріаті Освіти України існував Головполітосвіт, котрий складався з трьох відділів: A) відділ аґітації – його завданням було провадити аґітаційну роботу серед червоноармійців та залізничників, Б) відділ пропаґанди – керував політосвітніми установами (клубами, хатами-читальнями, пунктами для ліквідації неписьменності), В) відділ орґанізаційно-інструктивний – коордінував роботу політосвітних орґанізацій на місцях.

Завданням Головполітосвіту було зв’язати кожну форму позашкільної освіти з політосвітою. Більшовицька влада обіцяла, що зліквідує неписьменність до 1932 р. , але цю обіцянку не виконала. Більшовики пропагували антирелігійну освіту, забороняли все, що було пов’язане з релігією.

У роки другої світової війни (1939-1945) радянське шкільництво в Україні спрямовувало зусилля на збереження школи та перебудову її роботи згідно з умовами воєнного часу. Партизані відкривали "лісові школи", що працювали в складних умовах. З визволенням України від окупантів почалася відбудова шкіл.

У 1949 р.вдалося здійснити перехід до загальної обов’язкової семирічної освіти, а у 1956 р. з’явився новий тип школи – школа-інтернат. 24 грудня 1958 р. був принятий закон, котрий передбачав перехід на обов’язкову восьмирічну освіту, основний тип середньої загальноосвітньої трудової політехнічної школи з виробничим навчанням. З 1964 р. середня школа стала десятирічною, а з 1972 р. почався перехід до обов’язкової середньої освіти.

У 1984 р. були прийняті основні напрями шкільної рерорми, котрі пропонували підвищення якості освіти та виховання. Змінювалася структура загальноосвітньої школи: початкова 1 - 4 класи, неповна середня 1 - 9 класи, середня школа 1 - 11 класи. Через економічну кризу в Україні ці реформи загальмували.

У 1991 р. згідно із „Законом про освіту“ у вищій освіті був здійснений перехід на триступеневу підготовку (бакалавр, спеціаліст, магістр). Крім державних навчальних закладів створювалися такі, котрі належали до інших форм власності: приватної, кооперативної, змішаної.

Стан та завдання вищої освіти України в контексті Болонського процесу


Структура вищої освіти України включає: загальну, професійну та післядипломну освіту. У 2004 р. система вищої освіти включала в себе 1009 вищих навчальних закладів, в тому числі було 235 вищих навчальних закладів ІІІ – ІV рівнів акредитації (121 університети, 56 академій, 58 інститутів) державної форми власності та 104 приватної форми власності. За роки незалежності України значно підвищилася чисельність студентів на 10 тисяч населення (з 310 до 512 осіб). Таке зростання сталося завдяки: поступовому нарощуванню обсягів державного замовлення, розширенні платного навчання, створенню вищих навчальних закладів недержавної форми власності та збільшенню кількості відокремлених підрозділів (філій університетів), постійному оновленню спеціальностей і програм підготовки фахівців. Законодавство в системи вищої освіти встановило три освітні рівні як характеристики освіти: А) неповна вища освіта (2-3 роки), Б) базова вища освіта (3-4 роки), В) вища освіта (5-6 років). За сучасної доби в Україні освітньо-кваліфікаційними рівнями вважаються: кваліфікований робітник, молодший спеціаліст, бакалавр, спеціаліст, магістр, котрі відповідають певним рівням професійної діяльності. В Україні визначений статус навчальних закладів за чотирма рівнями акредитації:

А) заклади першого рівня акредитації (технікум, училище, вище професійно-технічне училище) – готують фахівців освітньо-кваліфікаційного рівня – молодшого спеціаліста,

Б) заклади другого рівня акредитації (коледж) – студенти отримують ступінь бакалавра,

В) заклади третього рівня акредитації (інститут, академія, університет),

Г) заклади четвертого рівня акредитації (університет, академія).

У двох останіх видах закладів можна після успішного закінчення навчання пишатися титулом бакалавр, спеціаліст і магістр.

Україна увійшла до європейського освітнього простору, але не вирішила структурні проблеми, які залишилися від миінулої централізованої економіки, та ті, що з’явилися за час незалежності держави:


  1. в Україні існує значна кількість напрямів (76) i спеціальностей (584) вищої освіти, якщо порівнювати з системами вищої освіти інших країн світу, де вони більш універсальні,

  2. недостатньо оцінюється у суспільстві кваліфікаційний рівень бакалавр,

  3. не зменшується розрив між сферою освіти та ринком праці,

  4. не зрозуміла різниця між рівнями спеціаліста та магістра (вони близькі за програмою підготовки, але різні за акредитацією,

  5. вища освіта на себе не брала роль лідера щодо проведення передових наукових досліджень,

  6. система наукових ступенів і структура наукових спеціальностей не відповідає загальноєвропейській,

  7. рівень автономії вищих навчальних закладів нижчий від середньоєвропейського, особливо стосовно питань фінансової самостійності, структури й обсягів підготовки фахівців з вищою освітою.

Міністерство освіти і науки України активно працювало над реформуванням вищої освіти відповідно до вимог Болонського процесу. Перш за все це стосувалося пергляду структури освітньо-кваліфікаційних рівнів, упровадження кредитно-модульної системи навчання, підвищення якості освіти та її відповідності європейським нормам на основі нових державних стандартів освіти та ін.

Вже в навчальному 2004/2005 рр. Міністерство освіти та науки України прийняло “Програму дій щодо реалізації положень Болонського процесу в системі вищої освіти України“, завдання якої полягало в:

1) прийнятті легко зрозумілої системи ступенів, зокрема рівень “спеціаліст“ мав трансформуватися в освітньо-кваліфікаційний рівень магістра за напрямом навчання та практичної діяльності. Існуючий рівень магістра фактично відповідав рівню магістра наук у країнах-учасницях Болонського процесу. Також слід було внести зміни до законів України “Про освіту“ та “Про вищу освіту“,

2) важливою складовою програми реформування було запровадження кредитно-модульної системи (системи кредитних одиниць), подібної до європейської системи ECTS (European Community Course Credit Transfer System). Було треба внести зміни до нормативно-методичних документів (переглянути перелік напрямів, додатки до дипломів про вищу освіту та ін.), а також включити зміни в системі менеджменту університетів,

3) Україна змушена внести зміни до додатка диплома на національному рівні та перейти до узгодженого додатка в Європі,

4) велике значення приділялося підвищенню мобільності студентів, викладачів і науковців. Українські громадяни навчаються за кордоном, кілька тисяч іноземних студентів отримує освіту в Україні. Україна повинна забезпечити молодим людям транснаціональну освіту та подальше працевлаштування молоді,

5) необхідним аспектом европейської інтеграції України є співпраця в інформаційній сфері.

Що стосується останнього, то тут слід навести думку академіка М. З. Згуровського, котру він висловив у доповіді на Міжнародному семінарі на тему “Вища освіта в Україні та Болонський процес“: “Сучасна освіта не може існувати без функціонування системи дистанційного навчання, мережі електронних бібліотек, впровадження інформаційних технологій до сфери наукових досліджень і навчання. Ефективною сферою інтеграції на рівні університетів є з’єднання електронних ресурсів науково-технічних бібліотек. Ресурси мережі електронних бібліотек в себе включають ресурси наукових бібліотек університетів, бібліотек Національної академії наук, публічних бібліотек, бібліотек центрів дистанційного навчання. Масштабним за значенням є проект ЮНЕСКО зі створення Центрально-східного європейського віртуального університету, в якому беруть участь університети з Австрії, Болгарії, Угорщини, Литви, Польщі, Румунії, Чехії, Естонії, Вірменії, Азербайджану.“

Вищій освіті України останіх років притаманний процес масовості. Розширення підготовки спеціалістів зумовлено переглядом суспільних цінностей в результаті світового підвищення інтелектуалізації суспільства, зростання мотивації громадян до здобуття вищої освіти. Кожна країна, котра хоче, щоб їй належав статус розвинутої, повинна підтримувати розвиток освіти. В ХХІ ст. за прогнозами ЮНЕСКО рівня національного добробуту досягнуть тільки ті країни, у яких працездатне населення, яке на 40-60 % буде складатися з осіб з вищою освітою. Політика й стратегія держави спрямовані на розбудову національної освітянської системи, її адаптацію до умов соціально орієнтованої економіки, інтеграцію в європейське та світове суспільство. В Україні продовжуються процеси формування національної системи вищої освіти, яка здебільшого відповідає рівню розвинутих країн та є конкурентноспроможною в європейському освітньому просторі. Реформування вищої освіти спрямоване на розширення доступу громадян до навчання у вищих навчальних закладах усіх рівнів та форм власності, на створення належних умов для повноцінного відтворення інтелектуального потенціалу молоді.

Вища освіта в Україні останніми роками має позитивні успіхи, котрі характеризують стратегію в оптимізації мережі вищих навчальних закладів, також розширився доступ до вищої освіти, сформувалися обсяги прийому та випуску вищими навчальними закладами усіх рівнів акредитації та форм власності. Вища освіта впливає на розвиток усієї системи освіти через удосконалення інтегрованих навчальних програм і відповідних новітніх технологій навчання. Посилення процесів між усіма галузями освіти, наукою та виробництвом сприяють реалізації навчання у формі "наука-освіта-технології". Вища школа здійснює соціальний захист випускників загальноосвітніх навчальних закладів.

Система вищої освіти удосконалюється під впливом історичних, політичних, соціально-економічних, географічних, міжнародних чинників. Фундаментом системи вищої освіти є вищі навчальні заклади різних рівнів акредитації та типів, які розподіляються на загальнодержавному і регіональному рівнях за формами власності. За сучасної доби Україна - університетська держава. На загальнодержавному рівні до складу вищої освіти у 2007 р. входило 184 університетів між ними 140 університетів державної власності, 38 приватної та 6 комунальної. Кількість університетів складав 20% в загальній кількості вищих навчальних закладів.Найбільше студентів навчається на університетах державної форми власності, приватні та комунальні університети поступаються державним. За статистикою 2007 року в Україні загальна кількість академій 58 , з цього ж 47 належало до державної форми власності, 2 комунальній та 9 приватній, інститутів - загальна кількість - 125, державних між ними 40, комунальних 5, 80 приватних. Порівняння даних за 1991/1992 рр. та 2006/2007 рр. свідчить про те, що зросла кількість університетів, а навпаки зменшилася кількість академій, інститутів.

Кожен вищий навчальний заклад має власне забезпечення - фінансове, матеріальне, інформаційне, організаційне тощо - яке є важливим при оцінюванні якості освітньої діяльності та якості вищої освіти. Студентів передусім цікавлять якість освітньої діяльності вищого навчального закладу, його престиж у системі, можливість працевлаштування після закінчення навчання, подальше просування по кар’єрі, соціальний захист на ринку праці.

Громадянам України надано право здобути освіту за денною, вечірньою та заочною формами навчання. За денною формою навчається 58,7% студентів, заочною 40,9%, вечірною 0,4%. Інвесторами вищої освіти є держава, фізичні та юридичні особи.

Важливою умовою функціонування вищої школи та забезпечення високої якості освіти є її кадрові ресурси. Реформаційні процеси з цим пов’язані спрямовані на досягнення якісно нового стану системи підготовки кадрів вищої кваліфікації нової генерації, що відповідатиме світовому рівню, забезпечить розвиток освіти і науки, інтеграцію у міжнародний та європейський простір.

Одна з найголовніших ролей діяльності вищої освіти є забезпечення інноваційності. Завдання інноваційності досягається через впровадження новітніх технічних, методичних та організаційних технологій (мультимедіа, інтернет, дистанційна освіта, новітні комп’ютерні технології навчання).



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка