Освіта у східних І західних слов’ян (на матеріалі української та чеської мов історико-культурологічний І ономасіологічний аспекти)



Сторінка2/9
Дата конвертації08.07.2018
Розмір1.33 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9

Основна частина



Розділ І - Історико-культурологічний аспект дослідження




І.1.Історія освіти в Україні.

Виховання підростаючого покоління для кожної нації є найважливішою частиною національної культури. На думку найвидатніших педагогів світу, виховання дитини має ґрунтуватися на культурно-історичних цінностях відповідної нації. Пізніше дитина повинна познайомитися з традиціями інших народів.

У ранніх родових общинах була створена система табу (заборон), котра регулювала господарські та соціальні відносини, поведінку дорослих і дітей. Деякі учені вважають, що саме через табу формувалися зачатки народної педагогіки.

За часів матріархату жінки й чоловіки проживали окремо. У материнському роді жінка була вихователем дітей. Про це свідчить термін праслов’янського походження — пестунья. Пестуванням народна педагогіка називає ранній період розвитку дитини. Слово пестун з’явилося в найдавнішій пам’ятці старослов’янської писемності у давньоруській редакції — в Остромировому Євангелію (1056-1057). Дослідники вважають, що “наявність слова пестун у давньоруській, болгарській, польській, словацькій, чеській мовах є доказом його побутування у загальнослов’янський період, де було рівнозначне пізньому вихователь” (див. детальніше 17, 35).

У період патріархату чоловіки займали найголовніше місце у житті роду. Складалися одношлюбні сім’ї. Окремі жіночі й чоловічі житла трансформувалися у “будинки молоді”, куди були віддані діти на виховання. Традиція будинків молоді поступово втратила своє призначення. Дітей у сім’ї віддавали на виховання дядькові (братові матері), а батько виховував племінників (дітей рідної сестри).

У V-VI ст. виховання дітей ґрунтувалося на принципах родового колективізму. Протягом VII-VIII ст. звичай виховання дітей “у дядька” залишився у сім’ях князів і феодалів. У малих сім’ях виникали нові моральні цінності — подружній обо’вязок, авторитет батьків, відповідальність батьків за виховання дітей. У цей період приділяла народна педагогіка велику вагу вихованню працелюбності, поваги до землі, а також до старших людей.

Педагогіка або етнопедагогіка є одним з найбільших надбань народу. Відомо, що саме завдяки їй можна передати новим поколінням здобутки матеріальної й духовної культури народу, утверджується його національна самобутність і самосвідомість. Народна педагогіка (етнопедагогіка) — це емпіричні знання народу про виховання. Народна педагогіка знайшла своє відображення у звичаях і обрядах, пов’язаних із життям дітей і молоді, у традиціях сімейного та громадського виховання. Як зазначають науковці, обидва поняття — народна педагогіка та етнопедагогіка — збігаються. Народна педагогіка використовувалася у літературі на позначення донаукових педагогічних знань і тих, що випливають з живого досвіду підготовки до життя підростаючих поколінь. Етнопедагогіка вказує на національну самобутність, етнічну специфіку й оригінальність традиційних педагогічних знань (див., зокрема, 18, 188).

Українська етнопедагогіка виросла з виховних традицій слов’янського світу, її генетичну основу становить народна педагогіка Київської Русі. Вона сягає своїм корінням до давнини — дородового суспільства (формувало традиції громадського виховання і особливої ролі літніх людей у ньому), материнського роду (визначальну роль у вихованні займає жінка-мати), патріархального ладу (посилюється роль чоловіка у вихованні), періоду класового розшарування і закріплення головних виховних функцій за сім’єю. Усі моменти розвитку етнопедагогіки знайшли своє відображення в її традиційних формах і засобах.

Перші навчально-виховні інституції східних слов’ян формувалися у сфері дії народної педагогіки. Це були гурти, громади, будинки молоді, де відбувалась підготовка молоді до виконання певних функцій у суспільстві.

Цінним джерелом педагогічного досвіду східного слов’янства ІХ-Х ст. була усна народна творчість. Малими фольклорними жанрами передавали новим поколінням історичний і соціальний досвід народу.

До часу утворення школи як спеціально-освітньої установи первісною установою у стародавніх слов’ян, що брала на себе піклування про виховання молоді та наділення її необхідними для життя знанням і досвідом, була родина. У Київській Русі княжої доби існували традиції сімейного виховання. Головними вихователями були батьки дітей. Батько відповідав за підготовку синів, мати — дочок.

Власна писемність і освіта — важливі ознаки цивілізованості кожного народу. Наявність писемності у східних слов’ян дохристиянського періоду засвідчують літературні й археологічні джерела. Болгарський письменник Храбр (кінець ІХ-початок Х ст.) подав перший нарис історії слов’янської писемності. На його думку, у слов’ян існували два типи письма перед введенням азбуки Кирила. Це були: 1) примітивні піктографічні знаки,

2) грецьке та латинське письмо, котре не передавало багато слов’янських звуків.

У 855 р. пiсля Різдва Христового святий Костянтин-філософ, котрого називають Кирило склав для слов’ян слов’янське письмо з 38 літер. Велика заслуга вченого-солунянина Костянтина полягає в тому, що придумав таку абетку, яка передавала всі звуки слов’янської мови.

Досі нема однозначної думки про те, чи існували в Київській державі правильно організовані школи, якою мірою ті чи інші школи обслуговували населення та який був рівень тогочасної освіти.

Учених щодо погляду їх на стан освіти в Київській Русі можна поділити на три категорії. До першої категорії можна віднести тих учених, які, приймаючи на віру відомості з Якимівського літопису (котрий використав російський історик В. Татіщев), притримуються думки, що освіта за доби Київської держави знаходилась на дуже високому рівні, бо вже того часу були правильно організовані школи, а саме духовенство вважало за свій обов’язок поширювати освіту серед своїх парафіян.

До другої категорії можна віднести тих учених, що відкидають відомості В. Татіщева з Якимівського літопису та додержуються протилежної думки щодо стану освіти в стародавній Русі. Вони доводять, що в стародавній Русі не було шкіл, а приватні особи відкривали у себе вдома публічні читання.

До третьої категорії можна віднести учених, що шукають правду посередині. До тієї категорії вчених належить М. Грушевський, який доводить, що в українських давніх джерелах зовсім нема виразних вказівок про організовані школи, але ті джерела дають право думати, що освіта набувалася тоді чи то в колективних школах, чи то від поодиноких учителів, причому переважна більшість прагнучих освіти шукала тільки самої письменності — навчання читати. Другим ступенем науки було писання й рахунки. Ще дальшим ступенем науки була грецька мова потрібна для практичних справ при частих зносинах з Візантією та з тодішньою вищою ієрархією, переважно грецькою.

Перші літописні відомості про піклування руських князів про освіту пов’язуються з іменем Володимира Великого та належать до часу охрещення України-Русі. З прийняттям християнства виконували роль громадських вихователів хресні батько й мати.

У всіх літописних та інших матеріалах, що стосуються освітньої справи за Володимира Великого та його наступників, нема жодної згадки про заснування чи існування “училищ”, а мова йде про учителів, про відбирання дітей у знатних осіб — старост, священиків, — про обов’язок священиків “учити люди”. Запрошуючи грецьке духовенство для охрещення населення України-Русі, Володимир Великий дбав про те, щоб разом із християнством перенести з Візантії освіту і все те, що знали греки. Але у греків у той час були лише приватні школи, де вчителі-дидаскали вчили дітей і проводили публічні читання.

Можна згадати, що стародавня школа була єдиною школою не лише в тому розумінні, що була призначена для всіх верств громадянства, але й тому, що обсяг знання кожної школи міг бути приблизно однаковим, хоч він (обсяг) відповідав знанням учителів і здібностям й інтересам тих, хто у них вчився. Проте дехто думає, що стародавня школа поділялася на декілька типів відповідно до своєї програми. Стародавня школа була приватною установою, що провадила колективне навчання дітей різних верств населення та дбала про поширення освіти серед тих дорослих, що бажали шляхом “книжнаго наученiя” набути письменність або ті чи інші знання. Освіта взагалі та стародавня школа мали церковний характер. Цей характер був властивий усьому християнському середньовіччю, був, за висловом історика європейської цивілізації Ф. Ґізо, “кров’ю, що точилася в жилах європейського світу”(14, 35-38).

За часів існування Київської Русі педагогічний досвід народу втілювався в конкретні форми виховання та освіти молодого покоління, що функціонували в такому ланцюжку: домашнє виховання, початкові школи, школи та училища при монастирях (див. детальніше 1, 312).

У добу Київської Русі сформувались народні бойові ідеали, серед яких головними були: сповнений власної людської гідності трудівник — селянин — орач і мужній захисник своєї Вітчизни, що зафіксовано у давньоруських билинах. Народна педагогіка у цей період високо цінує християнську освіченість. У цей час відбувається процес формування педагогічної термінології на підставі побутово-народної термінології.

Традиції етнопедагогіки Київської Русі змінювались із розвитком українського етносу в наступні епохи. Виховні традиції перейшли із загальноосвітньої виховної системи у сферу етнографічного селянського побуту, вони підтримувались новими поколіннями, і цей процес ніколи не переривався.

“Шкільна освіта за князювання Володимира Великого та Ярослава Мудрого стала важливою частиною загальнодержавної та церковної політики Київської Русі. Були утворені три типи шкіл: палацова школа підвищеного типу (державний навчальний заклад, який утримувався за рахунок князя), школа “книжного вчення” (готувала священиків), світська школа домашнього навчання (приватна школа для купецького й ремісничого населення міст)” (17, 43).

Головними центрами освіти тієї доби були Київ, Новгород, Полоцьк, Чернігів, Галич, Володимир-Волинський. У 1086 р. Ганна Всеволодівна, онука Ярослава Мудрого, заснувала у Києві при Андріївському монастирі спеціальну школу для дівчат, де вони вчилися писати, співати, рукоділлю та іншим ремеслам.

Після смерті Ярослава Мудрого (1054 р.) почався підупад Київської держави внаслідок боротьби, котру вели різні представники княжого роду за право володіння Києвом. Київ перестав бути політичним центром, ту роль на себе перебрало Галицьке князівство, де з середини XI ст. засів онук Ярослава Ростислав Володимирович. Зруйнування Києва Батиєм (1240 р.) спричинило ослаблення Київської держави. В кінці XIII ст. Київ опинився під безпосередньою владою татар і протягом багатьох десятиліть під татарською навалою на завойованих землях не розвивалася освітня справа.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка