Оповідання



Скачати 73.07 Kb.
Дата конвертації11.01.2018
Розмір73.07 Kb.

ВТЕЧА


Ось уже півдня, добираючись попутками в місто до гуртожитку, Валя відчувала якусь тривогу. Звідки те почуття, дівчина здогадувалась: вперше за півроку навчання вона після вихідних поверталася сюди не з дому. Та й в кінці кінців! Їй уже шістнадцятий рік, і може вона, хоч раз, дозволити собі подібну подорож?! І не сама ж, а з Олею!

Дівчина рішуче прочинила двері, боляче грудьми наштрикнувшись на гостру смужку світла, що насто­рожено видовжувала зсутулені тіні всіх однокурсниць у напрямку прибулих.

–Що за асамблея? Доброго вечора! – бадьоро з-за Валиної спини вигукнула Оля.

–Ночі, – підправила одна з дівчат.

– Здрастуйте, — посміхнулась і Валя та враз посмішка її переправилася в подив: з-за дверей постала мати. Тривожне безсоння під очима в жінки налатало синюваті клапті.

Валя густо почервоніла. Навіть тональний крем не допоміг сховати оцієї ненависної вади. А потратила ж аж три карбованці на нього!

–Мамо, чого ти приїхала? Все ж добре ... – зні­яковіло промовила Валя.

В її погляді дочка вловила щось таке, що віщувало неприємність.

Дівчата, як Валі здалося, осудливо дивилися на неї.

–Ну... вибач, – розгубилася дівчина.

–Де ти брала гроші? – сумно спитала мати.

– В Олі позичила, – опустила голову дочка.

Їй стало не по собі, що матері доведеться зараз віддати Олі гірко зароблений на фермі "тижневий пай­ок", що привезла для неї.

Дівчата підозріло мовчали. Мовчала і Оля, очіку­ючи неприємностей.

– Досить акторку розігрувати! – сердито обізва­лася чорнявенька Люда Жила. – А там... у залі?..

Валю аж занудило. "Так ось у чім справа?" Враже­на почутим, вона тривожно глянула на подругу:

– Олю, чого ти мовчиш? Ми ж були разом!
Та і не ворухнулась.

Нарешті Валя зрозуміла всю серйозність ситуації. ... А сталося ось що. Позавчора, після уроку фіз­культури, першокурсники, як і завжди, стовпились у роздягальні. Раптом владний голос повновидої студент­ки з паралельного курсу примусив усіх залишитися на місці: в когось із "їхніх" пропали гроші. Дівчата охоче підставляли для перевірки сумки. Але Олі зненацька захотілося попити газованої води. Вона з реготом потягла подругу за руку. Валя опиралась.

– Гайда! Ми швиденько! — вигукнула Оля.

... Потім були термінові збори обох курсів, куди дівчата запізнилися. А коли недбало перекинули речі в їхніх сумках, Валя відчула, що необдумано влізла в халепу, як сліпе теля в яму, послухавши Олі. А вже ввечері згодилася на вмовляння подруги поїхати до її батьків на Миколаївщину, де та не була вже півроку.

Валя зупинила погляд на матері, що схилила голову на бильце ліжка. В її очах застигла задума. Тільки засмаглі руки з буграми жил, нагорнутими важкою утомою, пучками перебирали вологу від сліз хустину.

У Валі наче щось розірвалося в душі і хлинуло через вінця очей повінню болю.

–Та що ж це таке, га? – тихо прошепотіла дів­чина, – як же так? Зіпхнули на мене без доказів?

–Зіпхнули? Доказів хочеш? – нестерпно вигук­нула широколиця Таня Гуманенко. — Тільки ви з Олею першими вибігли з роздягальні, і тільки ти забігала по дорозі до кабінету. Так, Олю?

Валя зміряла поглядом подругу.

–Так... – не піднімаючи голови відповіла та, і Валина мати насторожено звела очі на Олю.

–Оце і все? — з гіркотою посміхнулася Валя і скрушно хитнула головою, – Олю, так ти теж ...

–Що, Олю? Ну що? — боячись, щоб подруга зайвого нічого не наплела, вибухнула Оля. — Однак... довгенько тебе довелось чекати, доки ти там ...

Дівчина якось дивно закопилила губи.

– Як ти можеш? — жахливий подив широко роз­крив Валині очі. — Я ж тільки зошит під партою взяла.

Смагляве веснянкувате обличчя подруги враз стало невпізнанним.

– Та хтозна! Чи брала чи клала?

Валя відчула, як починає задихатися, провалю­ватися в якусь страшну прірву. Затремтіли вуста, вхо­пившись за слово:

– Мамо, це неправда!

Важкий погляд Марії Михайлівни зіперся на невеличку постать дочки:

– Хіба ж я знаю? Кажуть так ...


Була година ночі.

Валя чула, як часто зітхала стомлена мати. Через прочинену кватирку, наче через решето, просвердлю­вав цвіркун Валин сон, пересіваючи болючі думки. Дівчина думала про Олю. Перебирала в пам'яті їхню дружбу, яка так швидко, в один вечір, розсіялась, як ранкова поволока туману. Не стало отих задушевних вечорів, що підслуховували таємничі дівочі розмови. Як вітром розвіяло цю першу в житті Валину подорож. Не стало нічого. Тільки присмак гіркої кіптяви в душі залишився...

Дівчина не раз прокручувала в пам'яті поведінку подруги після фізкультури, але наче нічого підозрілого не помічала. Та одного разу, перебираючи речі в сумці, натрапила на рожевий тюбик тонального крему. Якийсь жаль ворухнувся до подруги. Валя згадала, як Оля в дорозі щедро ділилася бутербродами з ковбасою, смачною "Крем-содою"... І тут колюча думка пронизала свідомість дівчини: "За що вона все те купляла?" Ще зранку, того чорного дня, Оля на обід позичала гроші. От тільки в кого?

Боляче занило в грудях: "Що робити? Доказувати свою невинність? Виправдовуватись? А якщо то не Олина робота? Та й врешті решт, ніхто не сумнівався, що гроші взяла не Ольга, а вона",

Безпросвітно занегодила душа дівчини. Сірі будні тримали її на прив'язі під градопеком болючих поглядів, реплік. Чи для того, щоб побачити реакцію її, чи зай­вий раз посмакувати необгризеною кісточкою новини, при Валиній появі заколочувалися дівчачі пересуди і кожне слово вигострювалося так, аби дошкульніше ним шпигнути свою жертву.

Валя не знала, як і собі включитися до таких роз­мов, аби хоч трохи остудити напечену болем душу. Не знала і мовчала. Дівчина вже страшенно жалкувала з того, що поступила до цього технікуму. Лікуючись в райцентрі, Марія Михайлівна познайомилась з однією його викладачкою. Грошей не було де взяти, а сумка-друга не завадила міській жительці, і після восьмого класу Валя стала студенткою харчового. Модно ж було! Звучало! Тільки сама дівчина довго не могла второпа­ти, що з неї вийде, бо ж, скільки пам'ятає себе, мріяла з дитинства стати казкарем, як Андерсен, або вчи­телькою.

Валині думки обірвалися.

– Іди, тебе кличуть, – злегка штовхнула чиясь рука. Дівчина мовчки обвела сумним поглядом цікаві обличчя і, підвівшись, рушила.

–О, черговий судовий допит! – наздогнали Лю­дині слова і боляче виштовхнули дівчину з аудиторії.

Біля кабінету електротехніки Валя зупинилась, почувши за дверима голос матері.

—Та це ж моя зарплата, — схлипувала вона, — а їх у мене — трійко. Кінці з кінцями не зведу.

– Вірю, – вистукувала каблуками класна керівничка, — але чим я допоможу?

Затихли на мить і слова, і кроки. Здалось: і в Валі всередині щось зупинилось.

–Ну не могла вона! Не могла, Людмило Пана­сівно, — не вгавала мати. А тоді, наче щось згадавши, додала:

–А ви б Галинки, Валиної однокласниці запи­тали.

Вчителька розвела співчутливо руками:

–Питали ...

–Ну? – благально глянула мати.

–Сказала, що не помічала такого за нею, а от батьки... – Людмила Панасівна замовкла.

Мати жадібно схопила повітря. В оцей час заскре­готали двері і, ледве стримуючи сльози, зайшла Валя.

–Мамо! – затремтіли вуста. Марія Михайлівна глянула на помітно схудлу постать дочки, а потім байдуже звернулась до вчительки:

– Куди нам іти?

Виплакавшись, Валя вже порожньо, безнадійно дивилася на світ.

Зайшовши в просторий світлий кабінет, мати з доч­кою зразу опинилися перед дерев'яною лакованою перегородкою, що розділяла їх і повного лисуватого в темних окулярах чоловіка – директора технікуму.

–Ми... – спіткнулась на слові мати, – ми про ті гроші прийшли розібратися.

–Гроші? А що тут розбиратися? Платіть. Дитині така ж мати, як ви, дала на чоботи, –обвислі щоки директора нетерпляче затрусилися.

Мати непомітно штовхнула Валю, мовляв: не мовчи. Та дівчина як задерев'яніла. Тоді Марія Михайлів­на з внутрішньої кишені жакета дістала носову хустину, звернуту в качалочку; тремтячими обвітреними рука­ми розмотала дбайливо складені карбованці і простяг­нула їх туди, де виднілася в горах паперу ота лисувата кругла голова, що навіть не звела очей на них!

В хустині щось брязнуло. Чи то мідяки, чи, може, сльози материні. Валя ж як зайшла мовчки, так і ви­йшла. Не бачила нічого. Тільки важкі материні руки та ще дзенькіт якийсь у вухах ...

... Минали дні. Оля наче й не помічала подруги. Відвертатися стала і Галинка, сільська Валина одно­класниця. Дівчина не раз дошукувалась отієї нитки ненависті, що тяглася від Галини до неї. Чи тій дош­куляло, крім її, й Валине лідерство в класі, чи може ота зверхність Галининих більш заможніх батьків над її простими різноробочими.

Після страшної сплати чужих гріхів мати сказала:

– Бог їм, дитино, суддя. Якщо ми і взяли яку ряднину бур'яну чи бутиль молока з колгоспу, то товчемося біля нього, як прокляті, без вихідних.

Дівчині здавалося, що від неї відвернувся увесь світ, якому вона раділа, а вийшло, що він її не прийняв. Не прижилася до нього, як прищепа груші до верби. Вітчимом був він для неї, бо ж батьківський тягнув зараз Валю до себе, як ніколи: на диво жаданими стали оті набридливі пасовища, їй хотілося зараз відчувати пучками, як тужавіють дійки маминих корів теплим молоком, як ним захлинаються блискучі дійниці. Вона зараз би ухопила сапу і радісно слухала невдоволене її хрипіння на цупких берізках, чи побігла б по дорозі в пошуках кінських кізяків, щоб мати замісила на них глину і примазала біля печі до празника. Валя вже відчувала поволі, що ось-ось відокремиться від цієї задушливої шкаралупи міста ...

В широко розчинене вікно густо хлюпнула свіжа травнева повінь вишневого цвіту до засиджених ауди­торій. Декілька білих пелюсточок глумливо гойднулися перед очима. Валя якось полегшено зітхнула. Наче розвиднювалось їй.

* * *


"Все! Що буде, те й буде!" – скрипнули двері авто­буса і повільно випустили дівчину на нерівну бруківку.

Підпертий пружними високими мальвами тин ховав за собою біляву хату з жовтогарячими вікон­ницями. З двору почувся брязкіт відер: мати поралася. А коли глухо гупнула хвіртка – оглянулася:

– Ой, донечка! На канікули вже?

Валя глибоко вдихнула свіжість рідного двору:

– Я... покинула технікум...

Материна усмішка згіркла. Наче полину торк­нулася.



1995 рік
Джерело:
Коваленко, Валентина Михайлівна. Втеча : оповідання / Коваленко, Валентина Михайлівна // Коваленко, Валентина Михайлівна. Вовчик : повість, оповідання, новела / Коваленко, Валентина Михайлівна ; передм. В. Захарченка. – 2-ге вид. , доповн. – Черкаси, 2006. – С. 96-101.

Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка