Олександр морщавка



Сторінка1/4
Дата конвертації29.12.2017
Розмір0.66 Mb.
  1   2   3   4

ББК 63.3 (4 Укр – 4 ДНІ - 2)

М80


ОЛЕКСАНДР МОРЩАВКА

МАРГАНЕЦЬ: СТОРІНКИ МИНУЛОГО


ЕСЕ

(ПОДАЄТЬСЯ ЗІ СКОРОЧЕННЯМИ)


ІSBN 966-8455-01-0

КИЇВ


КМЦ «Поезія»

2004


ВСТУП

В періодичній таблиці стоять

Він буде під номером вже двадцять п’ять,-

Марганцю статус так хімік запише,

А місто ж бо з’явиться значно пізніше...

Віра Хвостик


Про Марганець, як мінерал, людству відомо з сивої давнини. Вперше його застосовували при виготовленні скла та керамічних виробів.

Один закордонний вчений висунув гіпотезу, що назва руди походить від різновиду магнези, яку знайдено на території Азії. Інші науковці пов’язують термін з місцевістю Мангана (Східна Індія).Звичайно, це лише здогадки. Насправді ж про походження імені корисної копалини й досі нічого не відомо. Термін „марганець” став загальновживаним лише на початку 19 століття. Вивчаючи хімічні та фізичні властивості копалини, вчені ще 200 років тому довели: „Це не різновид заліза, як вважали до цього, а самостійний елемент, новий мінерал, чудодійний перетворювач сталі...”

Розвиток світової промисловості позначився розробкою марганцевих родовищ Росії, Індії, Бразилії, а після Першої Світової війни й родовищ Золотого Берега та Південної Америки. Марганець потребують у промисловості там, де необхідно високосортний чавун та сталь. Нікополь-марганцеве родовище одне з найбільших на планеті й перевищує майже всі закордонні аналоги.

Місто Марганець – гірницьке місто. ВАТ „Маргенецький гірничо-збагачувальний комбінат” є підприємством, завдяки якому місто тримається сьогодні на плаву. Історія комбінату – це, по суті, історія міста, всього рудного краю. До цього в 1970 році трест „Нікополь-Марганець” охоплював: Грушівське рудоуправління (7 шахт, Грушівський та Басанський кар’єри, Грушівську збагачувальну фабрику), рудоуправління ім. 40 – річчя Жовтня (2 шахти, мар’ївський кар’єр, дві збагачувальні фабрики). З часом ці виробничі потужності об’єдналися в сучасного гіганта вітчизняної металургії.

Наприкінці 20 ст. криза в державі порушила ритм роботи комбінату, а разом з цим і міста. Щоправда, вже з 2000 року підприємство вирвалось із рядів аутсайдерів. Заслуга в цьому голови правління – Павла Олександровича Кравченка.

...............................................................................................................

Минуле гірницького краю доволі багатогранне й потребує копіткого дослідження. Свого часу, лише поодинокі дослідники вивчали життя Марганщини. Серед відомих краєзнавців Євген Юрійович Біятенко, автор книги нарисів „Быль земли горняцкой” та Микита Панасович Лещенко – журналіст, який все своє життя присвятив життєпису міста на сторінках газети „Шахтар Марганця”.

Але декілька видань, публікації в періодиці, довідниках не створюють єдиного уявлення про місто та його людей. Ці есе теж не розкажуть читачам всього. Сподіваємося, що в майбутньому збірка допоможе комусь створити цілісну картину історії рідного краю.

Доречними будуть слова Олександра Пушкіна: „История пишется не только по книгах и рукописях, но и по слухам и преданиям”. Справді, чимало матеріалів зафіксовано з вуст марганчан, публікацій – спогадів у газетах „Марганчанка” та „Шахтар Марганця”. Беззаперечно, тривала значна робота з архівними документами. Можливо, прискіпливий читач зустріне на сторінках видання суперечності. Не все про що йдеться в записах можна підтвердити посиланнями на документи. Це швидше белетристика. Судити вам.

Олександр Морщавка

ТІНІ ПРЕДКІВ

Придніпровська земля

Тут творила щодня:

І легенди, й билини, і міфи.

В синіх водах Дніпра

Напували коня:

Печеніги, варяги і скіфи…

Віра Хвостик


Глибочинь історії марганецького краю сягає до нашої ери. Перші ознаки – кам’яні знаряддя праці. Вони знайдені на території Нижнього Придніпров’я, до якого належить й місто Марганець. Пам’ятки датуються Мустьєрським періодом, який віддалений від сьогодення межею в 150 тисяч років.

У період бронзового віку – нового кам’яного віку – в Нижньому Придніпров’ї відбувається перше групування поселень та формування людини сучасного вигляду. Вважається, що це результат взаємодії та взаємопроникнення двох рас: кроманьйонців з Півночі та середземноморців з Півдня. Речі цього періоду виявлено у Нікопольському та Мар’ївському могильниках.

Активне освоєння людиною великих просторів Придніпров’я відбувається протягом неоліту – бронзового віку (8-12 тис. до н.е.). Свідки цьому багато чисельні археологічні пам’ятки, відкриті на берегах Білозірського лиману, в урвищі Лиса Гора на Мамай – горі, у м. Марганці...

Рання залізна доба позначена однією з найяскравіших археологічних культур – скіфською. За Геродотом, скіфи з’явилися у Північному Причорномор’ї в середині 2 тисячоліття до н.е. За даними офіційної історії – лише у 8 ст. до н.е. Перші достовірні нотатки зроблені Геродотом. Описуючи похід Дарія в Скіфію, історик – мандрівник дає досить конкретну довідку про ці місця, в тому числі і про Дніпро-Борисфен: „Це велична з рік після Істра (нижня течія Дунаю – О.М.) і найбільш повноводна, на нашу думку, не тільки серед скіфських річок, - пише „батько історії”, - але серед всіх інших, крім єгипетського Нілу... Він живить чудові й родючі пасовиська для домашніх тварин. У ньому безліч риб. Вода на смак дуже приємна. Поряд з каламутними потоками він тече дуже чистим. Врожай на його берегах буває неймовірним, а там, де землю не засівають, росте надзвичайно густа трава...”

Борисфен був відомий Геродоту до порогів нинішньої Кам’янки-Дніпровської. Це місце, до якого Дніпро був судохідним, та де місцилася усипальня скіфських царів – Герра. Саме тут оселились кургани царського рангу: Солоха, Товста Могила, Чортомлик та інші. Від них сучасна археологія успадкувала унікальні витвори античної торевтики, відтворюючи життя, господарство та побут скіфів. У монографії „Скіфський степ” (1983р.) археолог Борис Мозолевський зазначає: ”Серед широкого загалу існує хибна думка про те, що степові кургани насипано козаками. Насправді ж найпізніший з них споруджено за два тисячоліття до появи першого козака. До речі, не існувало і „сторожових” могил (О.М. – на моє переконання козацькі сторожові могили існували. Приклад цьому пам’ятний знак на о. Томаківка). Всі кургани, великі і малі, становлять собою поховальні споруди.” Більшість наших степових могил належать до бронзової доби (3-2 тис. До н.е.), менша частка – до скіфського часу. І лише поодинокі з них закладені сарматами та середньовічними кочівниками.

Що цікаво, науковець та письменник Юрій Канигін у книзі „Шлях аріїв” називає наші степові кургани знаками першої в світі післяпотопної цивілізації. Символами життєдайної людської спільноти – людей-аріїв (наший пращурів).

До кінця 4 ст. до н.е. Велика Скіфія занепадає. Нижнє Придніпров’я стає ареною, на якій змінюють один одного „пізньоскіфські”, сарматські та черняхівські племена, анти та алани, печеніги та половці...

З 10 ст н.е. економічна та політична роль краю, в силу його географічного положення, починає помітно зростати. Його територією пролягають важливі відтинки відомих торговельних шляхів: „з варяг у греки”, Чумацького, Муравського та Чорноморського. Тут знаходиться одна з найбільш напружених ділянок прикордонної лінії, тривалий час розмежовуючи Великий степ та Стародавню Русь, Кримське Ханство та Державу Московію.

Основне заняття племен Нижнього Придніпров’я в цей час – скотарство. Рубрук – фламандський монах, який відвідав ці місця в 1258 році, -зазначає: „Татари, які зайняли степову зону Західної Європи та повністю асимілювалися в Придніпров’ї, не мали там постійного житла. Кожний із золотоординських правителів знав межі своїх пасовиськ. Зимою отари зганялися на південь, літом пересувалися на Північ.”

Окрім скотарства, важливе значення мало полювання, яке становило собою престижні розваги для знаті. Особливо шляхетні кочівники шанували полювання з ловчими птахами.

Розкопавши та дослідивши найстаріші пам’ятки дикого степу, археологія минулого століття подарувала Марганцю власну сторінку в своєму літописі. На теренах міста, ще за дореволюційних часів, археологи розкопали величезний скіфський курган (4-7 ст. до н.е.). У похованні виявлені багаті прикраси вождя та оздоблену коштовностями зброю. Крім цього, наша земля мала кілька курганів зрубної культури доби бронзи (2-1 тис. до н.е.). До нас дійшли тогочасні скульптурні пам’ятки – половецькі „кам’яні баби”, велика кількість яких, як німі свідки сивої давнини, зберігаються у музеях всієї України та далеко за її межами.

ТАМ, ДЕ СІЧ ВИРУВАЛА…
Мати – Січ вставала з цього поля

І ніяким зайдам не здалась.

…Народилась тут козацька воля –

На всю Україну розлилась…

Григорій Бідняк
З 250 дніпровських островів другим за величиною після Хортиці вважавють острів Томаківка. У народі його ще називають Буцький, Дніпровський, Городище, Комуна, або ж просто – Острів. Його загальна площа становила понад 300 гектарів.

Сама назва «Томаківка» має власну етимологію. Від татарського слова «тумак» - шапка (за своїми обрисами острів нагадував татарську гостроверху шапку), або ж від слова «тумак» - гирло річки (знаходився в руслі декількох річок). Існує повір’я, що місцевість отримала своє ім’я від багатої степової рослинності. У травні – червні землю вкривав червоний килим. То були маки. „Томаківка” – говорили козаки туркам, які ввечері здивовано дивилися у степ. Бусурманам здавалося, що знову світає.

Коли на острові з’явилася Січ, він був вкритий густим лісом. Обабіч росли високі груші, а посередині, як писав Д. Яворницький: „гойдався високий дуб”.

А. Ф. Кащенко розповідає про географічне положення острова так: „Він лежить на Дніпрі проти устя річки Томаківка на межі Великого Лугу та Лугу Базавлуку. Від правого берега острів Буцький відмежовується протокою Дніпра Ревуном, з півдня його миє Дніпрова протока Річище й широкий на десять верств луг, або, по теперішньому, плавня. Середина острова здіймається високою горою, що до берегів сходить помалу й тільки побіля Річища спадає кручами”.

Дійсно, острів омивали річки: Бугай, Томаківка, Бистрик. У минулому водойми були судохідними. Сьогодні – це геть замулені артерії до яких стікають усі нечистоти міста. Шкода!

Польський історик Мартин Бєльський у „Всесвітній хроніці” (1551 р.) писав: „... На Дніпрі є кам’янистий острів, що зветься Томаківкою. На ньому живуть козаки. Він, по суті, є найбільшою фортецею...”

Цікаво. Де – хто з істориків вважає, що першу Запорозьку Січ створили на межі 40-50 – х років 16 століття саме на о. Томаківка. Частина вчених дотримувалися думки, що саме в 1557 році. Після зруйнування татарами Хортицької фортеці козаки заснували на острові Буцькому іншу Січ. А ось автор „Історії малої Росії” Дмитро Бантиш – Каменьский стверджує: „Виникненя Томаківського укріплення можна віднести до двох моментів: до заснування Хортицької Січі, чи після існування Базавлуцької Січі”. У першій Гіпотезі дослідник говорить про князя Д. Вишневецького, який укріпив не один тільки острів Хортицю, але й Томаківку. Друга має своє підґрунтя – якби Томаківську Січ заклали після Хортицької, то про неї сказав би Є. Лясота. Проїжджаючи окраїнами острова, він і словом не обмовився – була тут Січ, чи ні.

Відвідавши острів у 2-й половині 16 ст., Самуїл Зборовський занотував: „Острів може вмістити 20 тисяч чоловік й чималу кількість коней”.

Французький військовий інженер Левассер де Боплан, який бував у цих місцях у 1536-1638 роках, так описав острів: „... він майже круглий і підвищений у вигляді півкола, весь вкритий лісом...”. З Городищем пов’язана діяльність Самійла Кішки, Богдана Ружинського, Івана Підкови...

Буцько-Томаківська Січ (буц –втікач) була базою козацько – селянського повстання під проводом Криштофа Косинського (1591-1594 р.р.). У цей час, коли повстанці штурмували Київ, татари напали на томаківське укріплення. Героїчна оборона козаків виявилась безрезультатною. Вночі рештки війська прорвали на човнах блокаду і вийшли з оточення. Базу перенесли в більш безпечне місце – на о. Базавлук. Легенда сповіщає: „Свою скарбницю, у вигляді золотого коня, запорожці закопали на острові у 1593 році, передчуваючи напад татар. До речі, скільки не шукали скарб – до цих пір не знайшли”.

У грудні 1647 року Б. Хмельницький втік із в’язниці разом із сином Тимошем та групою однодумців. Прибувши на о. Томаківка концентрує сили для Визвольної війни (1648-1654 р.р.). Звідси у січні 1648 року на Микитинську Січ, де знищує польський гарнізон. Після цього на січовій раді полководця обрали гетьманом Війська Запорозького.

Та повернемось до часів зруйнування томаківського укріплення. Опісля переходу Війська Запорозького на острів Базавлук частина козаків лишилася на постійне місце проживання в околицях Острова. Решта влаштувала собі зимівники. У нагоді нам стане довідка Андріана Кащенка: „Недалеко від Томаківського острова лежить велике село Чернишівка, яке Чернешівський лиман розмежовує на дві половини. На місці південної Чернишівки (с. Червоногригорівка – О.М.) ще за часів старої Січі сидів зимівником запорожець Черниш, чиїм ім’ям і назване село, лиман, і та балка, що наближається до Чернишівського лиману зі степу. З часом довкола зимівника Чернича виросло велике людне село, частина якого перекинулася на Північний бік лиману (с. Городище – О.М.)”. у часи Шевченка землі краю були роздані придворним аристократам: графам Мордвиновим, Чернишовим та іншим. Левова частка території стала власністю німецьких та єврейських колоністів. У вересні 1843 року Тарас Шевченко, відвідавши Нікопольщину гнівно писав:


Степи мої запродані

Жидові, німоті,

Сини мої на чужині,

На чужій роботі...

(„Розрита могила”)

І як степи запорозькі

Тоді розорили,

І панам на Україні

Люд закріпостили.

(„Невільник”)


І на січі мудрий німець

Картопельку садить...

(„І мертвим, і живим...”)
Вигідне географічне положення краю сприяло подальшому економічному розвитку й товаро-грошовим відносинам.

Аж до 20 ст. острів зберігав рештки козацьких укріплень, окопів, ходів... Малі хлопчаки намагалися проникнути у вихід з кручі (зараз затоплений Каховським водосховищем). Відчинивши браму, що вже проржавіла від вітрів століть, крокували таємничим тунелем. Мабуть, це був вихід січовиків до Дніпра. Кінцевої мети так ніхто не міг досягти. Свічка поволі згасала. Це свідчило, що скупчення газів та нестача кисню перешкоджає подальшій мандрівці.

Тепер на острові фруктовий сад. За радянську бутність він славився своїми врожаями далеко за межами України, був постійним учасником виставки досягнень народного господарства СРСР.

На одній із сторожових могил височіє п’ятиповерховий залізний хрест в пам’ять про козацьку минувшину. А на березі Каховського водосховища, яке в 1955 році затопило шматок острова, з рудого граніту встановлено стелу. Напис на ній розповідає про історію священної часточки української землі.

Історія о. Буцького захоплювала видатних діячів мистецтва та науки. Тут побували: Т. Шевченко, О. Афанасьєв – Чужбинський, І. Рєпін, В. Сєров. Досліджували історію Томаківки: О. Поль, Д. Яворницький, М. Грушевський, А. Кащенко, П. Богуш, Є. Біятенко...

Наприкінці червні 2003 року археологічна експедиція знайшла на дні Каховського водосховища, так би мовити, козацьку Атлантиду. Це рештки зброї запорожців, предмети побуту, тобто, те, що без спеціального дослідження штучно занурили у воду, тоді – при будівництві водоймища.

Нам, сучасникам, лишається тільки сподіватися на початок масштабних підводно-археологічних пошуків та мріяти про створення історико-меморіального комплексу „Томаківська Січ” (проект існує – знайшлися б кошти). Яка буде подальша доля острова залежить і від нас...

КОПАВ ЗЕМЛЯК КРИНИЧЕНЬКУ
Архівний фонд придворної контори Великого князя Михайла Миколайовича зберігає договір. Укладений він 14 грудня 1885 року гірничим інженером Кацовським з головнокеруюючим маєтком Великого князя Мазінгом. «Я, Кацовський, зобов’язуюсь відправитись цього числа в Грушевський його величності маєток Катеринославської губернії для відкриття робіт з видобутку марганцевих руд, яких передбачається зараз заготувати до 100 тисяч пудів». У донесенні інженера Кацовського від 22 березня 1889 року про збільшення і здешевлення видобутку марганцевих руд наведена таблиця розробки Покровських копалень, що почалася в 1886 році. Виявлено марганець у нашому краї дещо раніше, геологом Г. Федосєєвим.

Влітку 1883 року експедиція російського Геологічного комітету, якою керував Валеріан Олександрович Домгер, уклала 47 – й лист геологічної десятиверстої карти та досліджувала детально степові простори Півдня. Запаси біля берегів річки Солоної виявилися величезними. Про це Валеріан Олександрович зробив повідомлення в „Известиях геологического комитета” (1884 рік). А вже в липні наступного року заклали штольню „Надія”. Розпочато роботу першого рудника „Покровські марганцеві поклади” Нікополь – Маріупольського гірничого та металургійного товариства.

„Марганцева руда зустрічається на значній території вздовж правого берега річки Дніпро по обидва боки міста Нікополя”, - подібний висновок зробила група геологів на чолі з Михальським та Соколовим. Саме вони розпочали пошуки руди в 1883-1889 роках. Розвіданий район отримав назву Нікопольського марганцевого басейну.

Надто швидко рудний скарб привернув увагу російських та іноземних капіталістів. Вже на початку 1900-х видобуток марганцю вели 10 акціонерних та приватних підприємств. У 1886 році поклади почали інтенсивно розроблятися, оскільки Росія вимагала для металургійної промисловості Юзівського (Донецького) та Сулицького заводів чимало марганцю.

Кінець 19 століття був для нашого міста доленосним. У 1878 році закам’янські чоловіки, городи яких знаходилися на горі й потребували регулярного поливу, найняли копача. Перед ним постало завдання – викопати криницю. Копачем був селянин з Чернишівки (Городища) Іван Корнійович Бабенко. За кілька метрів він запримітив дивну річ. Звичайно, сільський мешканець й гадки не мав про свою знахідку. Все ж „сьомим” чуттям збагнув: „Порода ця незвична...” Скарб повіз до Нікополя. Іван показав поклад євреям, які одразу виявили зацікавленість. У свою чергу, оглядачі дали селянину грошей та наказали мовчати. За місяць з Нікополя приїхали посланці, аби взяти додаткові проби. Зразки одіслали в Кам’янське (Дніпроджержинськ). Саме там, на Південно – Російському Дніпровському металургійному заводі зробили хімічний аналіз знахідки. Уповноважені з Кам’янського не примусили на себе чекати. Оглянули місцину й розпочали перемовини з корінним населення. Постало питання оренди закам’янських схилів річки Томаківка. Блискавично виникла проблема: „Куди мають надходити прибутки від оренди?” Оскільки мужики північної частини Чернишівки з обуренням виступили проти надходження фінансів до південної частини села (там знаходилася сільуправа). Актив подав клопотання аби їм надали самостійності.

Тож почало існувати два незалежних поселення: Червоногригорівка та Городище. Андріан Кащенко пише: „Побувати тепер на острові Томаківка дуже легко, - треба тільки стати на станції Катеринославської залізниці „Марганець”, від якої всього півтори версти до Чернишівки (с. Городище – О.М.), а звідти вже зручно переїхати на городище (на острів – О.М.) човном.”

Найбільший рудник східного родовища належав німецькому акціонерному товариству „Піролюзит” та Південно – Російському Дніпровському металургійному заводу. Значним гальмом у його роботі було транспортування видобутої сировини. Її підводами перевозили до Нікополя. Звідти баражами до Олександрівська (м. Запоріжжя). На заводи Півдня руда прямувала вже залізницею. Експорт доставлявся водним шляхом: з Нікополя в Одесу, а далі в різні куточки світу. Так тривало до 1904 року. Лише після того, як почала діяти залізниця Запоріжжя – Кривий Ріг, проблема вирішилась. Ця гілка пролягла поблизу марганцевих рудників.

З часом у дрібних власників з’явилося бажання затрамбувати свої кишені за рахунок марганцевих рудників. Зростає кількість невеликих товариств, що належали дрібним хазяям. Мова йде про такі як „Даггар”, „Благодать”, „Привид”, „Миколаївський”, „Чеботарьова”, „Трубчанінова”... Будувались вони без достатньо проведених геологорозвідувальних робіт. Внаслідок натрапляли на збіднені руди і плавуни, а то й зовсім пусті ділянки. Відтак безрезультативно припиняли роботу. Та й не під силу підприємцям з їх дрібним капіталом створити потужну марганцево видобувну промисловість.

Видобуток руди в Нікопольському районі за час з 1886 по 1913 роки можна розподілити на кілька періодів:


  1. Початковий.

З 1886 по 1895 роки видобуто збагаченої руди 9, 5 млн. пудів, чи 6, 4% всіх розвіданих запасів.

2. До відкриття залізниці.



З 1896 по 1904 роки видобуто 34, 7 млн. пудів, чи 23, 44% всіх розвіданих запасів.

3. Від часу дії залізниці.



З 1905 по 1913 роки видобуто збагаченої руди 104, 3 млн. пудів, чи 70, 2% розвіданих запасів.

Тож до Першої Світової війни видобуто 148, 5 млн. пудів марганцю. До 1905 року руда Нікополь – марганцевого родовища використовувалась виключно на внутрішньому ринку. Згодом в значній кількості почала йти на експорт.


Збут збагаченої руди


роки

видобуток %

зовнішній експорт %

продаж %

1886 - 1895

9, 5

-

-

1896 - 1905

34, 7

2, 4

6, 9

1906 - 1912

104, 3

32, 8

31, 3

всього

148, 3

35, 2

38, 2


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка