Огляд стану мови в 2014-2015 роках



Сторінка1/7
Дата конвертації31.12.2017
Розмір0.92 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7

Рух добровольців «Простір свободи»

www.dobrovol.org
сприяння: Інтернет-видання «Тексти»

www.texty.org.ua


СТАНОВИЩЕ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ В УКРАЇНІ
У 2016 РОЦІ
аналітичний огляд
8.11.2016
ВСТУП

Аналітичний огляд «Становище української мови» оприлюднюється рухом «Простір свободи» щорічно, починаючи з 2011 року. З підсумками оглядів за минулі роки можна ознайомитися в Інтернеті за адресою http://dobrovol.org/project/10/.

Огляд має на меті мовою фактів і цифр окреслити становище української мови в різних сферах суспільного життя, тенденції, пов’язані з розширенням чи звуженням вживання української мови.

Основними джерелами, що використовувалися при підготовці Огляду, є дані офіційної статистики, результати соціологічних досліджень, а також здійснений волонтерами руху «Простір свободи» моніторинг фактичного використання української мови у ключових сферах суспільного життя.

Збирання й опрацювання даних проводиться виключно на волонтерських засадах, завдяки добрій волі десятків людей з усіх областей країни.
РОЗДІЛ 1

МОВА СПІЛКУВАННЯ В УКРАЇНІ

Перепис населення 2001 року

Всупереч рекомендаціям ООН в Україні в 2011 – 13 роках так і не проведено перепису населення. А з початком у 2014 році збройної агресії Росії проти України й окупацією частини української території проведення Всеукраїнського перепису населення стало неможливим.

Тому єдиним ґрунтовним джерелом статистичної інформації про етнічний склад та рідну мову населення України є дані Всеукраїнського перепису населення 2001 року.

Згідно з цими даними, 78% жителів України є українцями за національністю (етнічним походженням). 17% жителів України становлять етнічні росіяни і 5% – люди інших національностей.

Етнічні українці становлять більшість у 25 регіонах з 27 (в діапазоні від 98% у Тернопільській до 56% у Донецькій області) і меншість в Автономній Республіці Крим (24%) та місті Севастополі (22%). У столиці України етнічні українці становлять 82% населення.

Внаслідок тривалого періоду бездержавності й політики русифікації впродовж останнього століття постійно зростала частка етнічних українців, які своєю рідною мовою вважали не українську, а російську. Ця частка дещо зменшилася після проголошення Україною незалежності, але на час проведення перепису 2001 року залишалася дуже відчутною – майже 15%. Водночас серед етнічних росіян, що проживають в Україні, своєю рідною мовою українську назвали лише 4%. Частка представників інших національностей, які вважали українську мову рідною, коливалася від 0,1% серед кримських татар до 71% серед поляків. Діапазон представників національних меншин України, які вважають рідною мову своєї національності, коливається від 96% серед росіян до 3% серед євреїв, а меншин, які вважають рідною мовою російську, – від 89% серед греків до 1% серед угорців.

Частка українців, які вважають рідною не українську, а російську мову, вища на тих територіях, де вищий відсоток етнічних росіян.

Внаслідок цього частка людей, які під час перепису населення назвали рідною мовою українську, становить 67,5% від загальної кількості населення України, тобто є нижчою, ніж частка етнічних українців. Порівняно з переписом населення СРСР 1989 року цей показник зріс на 2,8%.

При цьому 29,6% населення України назвали своєю рідною мовою російську, 2,9% – іншу мову.

Українську мову назвала рідною більшість жителів 22 з 27 регіонів України – від 98,3% населення Тернопільської області до 50,1% Запорізької. У Києві цей показник становить 72%. Водночас у меншості люди, що вважають українську мову рідною, опинилися в 5 регіонах. Це Одеська (46,3%), Луганська (30%), Донецька (24,1%) області, а також Крим (10,1%) та місто Севастополь (6,8%). У 4 з цих 5 регіонів (окрім Одеської області) більшість людей назвали рідною мовою російську.

Водночас, аналізуючи дані перепису 2001 року, слід брати до уваги дві важливі обставини.

По-перше, з часу перепису минуло 15 років, і за ці роки неминуче відбулися зміни в мовному складі населення як у всеукраїнському, так і в регіональному вимірі.

По-друге, надзвичайно важливим для розуміння мовної ситуації в Україні є той факт, що далеко не всі люди, для яких українська мова є рідною, постійно спілкуються цією мовою. Соціологічні дослідження свідчать, що в багатьох регіонах України частка людей, які постійно спілкуються українською, нижча за частку людей, для яких українська мова є рідною. Причому це стосується не лише людей старшого віку, щодо яких такий неприродний стан речей можна було б пояснити інерцією, пов’язаною з колоніальним минулим, але й людей середнього віку і молоді.

Це означає, що в незалежній Україні діють потужні чинники, які впливають на мовну поведінку людей і не дають їм можливості вільно спілкувати мовою, яку вони вважають рідною. Матеріали, наведені в цьому огляді, значною мірою пояснюють у цифрах і фактах, як саме діють ці чинники, що штучно звужують сферу функціонування української мови в Україні.


Соціологічні дослідження

Найґрунтовніший за останні місяці аналіз мовної ідентичності українських громадян у 2016 році здійснено Центром Разумкова на підставі масштабного опитування, проведеного в грудні 2015 року. Вибірка становила понад 10,7 тис. респондентів і охопила всю Україну, за винятком окупованих територій.

Згідно з даними опитування, українську мову вважають рідною 60% громадян. 15% вважають рідною російську, 22% – і українську, і російську однаковою мірою, 2% – інші мови. Українська мова є рідною для 93% людей на Заході, 78% у Центрі, 38% – на Сході, 35% – на Півдні і 20% на Донбасі. При цьому лише російська мова (не поруч з українською) не є рідною для більшості людей у жодному регіоні (відносна більшість – лише на Донбасі: 40%).

Водночас удома завжди або переважно розмовляють українською значно менше людей, аніж вважають її рідною. Це число становить 49% (завжди говорять українською вдома 44%, переважно – 5%). Російською спілкуються вдома 24% (завжди 13%, переважно 11%). Іноді українською, іноді російською спілкуються вдома 25% українців, ще 1,4% – іншими мовами. Ці цифри яскраво свідчать про триваючий тиск російськомовного середовища, внаслідок якого 11% громадян України (у масштабах країни – це майже 5 млн. людей!) не спілкуються чи майже не спілкуються рідною мовою навіть удома. Неістотною є різниця між цими показниками лише на Заході України, де завжди чи переважно спілкуються вдома українською 92% жителів (на 1% менше, ніж вважають її рідною мовою). У Центрі українською спілкуються 63% (на 15% менше, ніж вважають її рідною), на Півдні – 20% (теж на 15% менше) , на Сході – 27% (на 11% менше), на Донбасі – 13% Донбасу (на 7% менше).

Обома мовами спілкуються 3% респондентів на Заході, 26% – у Центрі, 37% – на Півдні, 32% – на Сході, 34% – на Донбасі. Російською та переважно російською мовою користуються вдома 2% респондентів на Заході, 10% – в Центрі, 38% – на Півдні, 40% – на Сході, 52% – на Донбасі.

За межами дому – на роботі, навчанні тощо – спілкуються українською ще менше – 46% (40% завжди і 6% переважно). 23% спілкуються російською (12% – завжди, 11% – переважно), 29% – і російською, й українською.

За межами дому українською та переважно українською мовою спілкуються 92% респондентів на Заході, 57% – у Центрі, 16% – на Півдні, 24% – на Сході, 9% – на Донбасі. Двома мовами спілкуються 5% опитаних на Заході, 33% – у Центрі, 41% – на Півдні, 34% – на Сході, 37% – на Донбасі.

Як слушно відзначають аналітики Центру Разумкова, одним із чинників використання мов у повсякденному житті є їхній статус у найближчому соціальному оточенні. На думку 43% респондентів, в їхньому соціальному оточенні більш престижно розмовляти українською мовою. 22% опитаних назвали такою мовою російську, 1,1% – англійську. 29% опитаних відзначають, що серед їхніх друзів і колег байдуже, якою мовою розмовляти. Престижність спілкування українською мовою в найближчому колі відзначають 88% респондентів на Заході, 51% – у Центрі, 16% – на Півдні, 21% – на Сході, 11% – на Донбасі. Російську мову вважають престижною у своєму оточенні 2% громадян на Заході, 12% – у Центрі, 29% – на Півдні, 34% – на Сході, 50% – на Донбасі.

Абсолютна більшість громадян України володіє українською мовою. 65% респондентів відповіли, що володіють українською мовою вільно, 28% опитаних оцінюють свій рівень володіння українською мовою достатнім для спілкування на побутовому рівні. Для 4,4% респондентів спілкування українською мовою та її розуміння є проблемою. Зовсім не розуміють українську мову 0,4% опитаних.

56% опитаних вважають, що в Україні єдиною державною і офіційною мовою має бути українська, а російська мова та мови інших національних меншин можуть використовуватися на побутовому рівні. На думку 24% опитаних, українська мова має бути державною, а російська – офіційною в деяких регіонах України. 14% респондентів виступають за дві державні мови – українську та російську.


РОЗДІЛ 2

ПРАВОВЕ СТАНОВИЩЕ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

та законотворчі тенденції в 2016 році
Хоч як парадоксально це виглядає, в Україні досі діє закон «Про засади державної мовної політики», відомий також як закон Ківалова-Колесніченка. Цей документ було прийнято 2012 року з грубим порушенням процедури, незважаючи на численні протести. Закон, по суті, заохочує русифікацію і знищує систему державного захисту і підтримки української мови.

Провідні українські та зарубіжні експерти оцінили закон як такий, що суперечить Конституції України, спрямований на витіснення української мови з ключових сфер суспільного життя і загрожує не лише стабільності, але й цілісності України. Зокрема, різко негативні висновки про закон дали Венеціанська комісія Ради Європи та верховний комісар ОБСЄ з питань національних меншин.

З позицій сьогоднішнього дня ще більш очевидно, що прийняття в 2012 році закону Ківалова-Колесніченка було частиною стратегії російських агресорів з захоплення України. Проте, як не парадоксально, цей закон діє і щодня сприяє русифікації України.

Попри небезпечний і антиукраїнський характер закону, провідні партії та політики, що прийшли до влади після Революції Гідності 2014 року, не виконали власних обіцянок і не скасували цей закон. Прийнятий 23 лютого 2014 року Верховною Радою закон про скасування закону «Про засади державної мовної політики» не був, всупереч законодавству, підписаний Головою Верховної Ради, в.о. Президента України Олександром Турчиновим. Цей акт не підписано і він не набув чинності досі.

Конституційне подання народних депутатів України про визнання закону «Про засади державної мовної політики» неконституційним, у штучний спосіб два роки не розглядалося в Конституційному Суді, незважаючи навіть на призначення судді-доповідача. Слухання у цій справі нарешті призначено на 17 листопада 2016 року.

Можна частково погодитися з твердженням, що в перші місяці війни рішення зберігати правовий status quo у мовній сфері допомогло заспокоїти страхи частини громадян України, що перебували під впливом російської пропаганди і боялися міфічної «насильницької українізації».

Однак намагання під приводом «єднання країни» перевести лінію на легітимізацію русифікаторського закону і толерантне ставлення до русифікації взагалі в ранг постійної політики є небезпечним. Адже в умовах нинішнього законодавчого поля таке «єднання» відбувається виключно за рахунок подальших поступок української мови і україномовних громадян на користь російської мови. Оскільки такі поступки не відповідають ні Конституції, ні інтересам держави та більшості громадян, а також є частиною стратегії держави-агресора, їх продовження прямо загрожує незалежності та європейському майбутньому України.

В умовах дії закону Ківалова-Колесніченка Верховна Рада України у 2015 – 16 роках вдалася до політики «малих кроків», зміцнюючи позиції української мови в окремих сферах через норми галузевих законів.

Закон України «Про державну службу», що був прийнятий у грудні 2015 і набув чинності у травні 2016 року, гранично чітко закріпив вимогу до державних службовців використовувати при виконанні посадових обов’язків українську мову.

У статті 8 цього Закону, що визначає основні обов’язки державних службовців, зазначено, що вони зобов’язані «обов’язково використовувати державну мову під час виконання своїх посадових обов’язків, не допускати дискримінацію державної мови і протидіяти можливим спробам її дискримінації».

Важливим кроком, спрямованим на збільшення присутності української мови в радіоефірі, стало прийняття Верховною Радою України 16 червня 2016 року Закону «Про внесення змін до деяких законів України щодо частки музичних творів державною мовою у програмах телерадіоорганізацій».

Боротьба за прийняття закону тривала кілька місяців, оскільки власники медіахолдингів та їхні лобісти в органах влади намагалися провалити цю законодавчу ініціативу або принаймні вихолостити її. Проте активні дії громадськості, українських музикантів та частини політикуму схилили більшість парламенту на користь якісного закону. Зокрема, слід відзначити значну роль у прийнятті закону Голови Верховної Ради Андрія Парубія, віце-прем’єр-міністра В’ячеслава Кириленка і голови парламентського комітету з питань свободи слова та інформації Вікторії Сюмар.

Згідно з прийнятим законом, «телерадіоорганізації при здійсненні радіомовлення (…) повинні забезпечувати частку пісень (словесно-музичних творів) державною мовою в обсязі не менше 35 відсотків загального обсягу пісень, поширених протягом доби, а також не менше 35 відсотків загального обсягу пісень, поширених у кожному проміжку часу між 07.00 та 14.00 і між 15.00 та 22.00».

Передбачена цим Законом частка пісень українською мовою запроваджується поступово. З 8 листопада 2016 року, коли Закон набуває чинності, ця частка у зазначені часові проміжки має становити 25%, з 8 листопада 2017 року – 30%, і з 8 листопада 2018 року – 35%. До цієї квоти зараховуються будь-які пісні українською мовою, незалежно від громадянства авторів чи виконавців.

Закон також передбачає пріоритетне право на отримання ліцензії на мовлення для радіоорганізацій, які добровільно збільшать цю частку на 5% і більше.

З іншого боку, радіостанція може отримати право на знижену квоту для українських пісень (25% замість 35%) у разі, якщо частка пісень у її ефірі офіційними мовами Європейського Союзу становить не менше 60%. У комплексі ці норми мають сприяти значному розвитку й популяризації української музики, істотному збільшенню її присутності в ефірі, і водночас значному зниженню частки російських пісень, що досі була непропорційно високою і деформувала природній мовно-інформаційний простір України.

Цим же Законом запроваджується і мінімальна частка української мови для ведення радіопрограм дикторами та ведучими. З 8 листопада 2016 року вона має становити 50% на добу, через рік – 55%, через два роки – 60%.

Національній Раді з питань телебачення і радіомовлення надано можливість здійснювати моніторинг за дотриманням передбачених цим законом часток мови пісень та мови ведення і накладати на порушників штрафні санкції.

У вересні 2016 року парламентом прийнято закон «Про державну підтримку кінематографії», в якому передбачена система підтримки національних фільмів. Обов’язковою передумовою для визнання фільму національним є виконання базової звукової версії фільму українською або кримськотатарською мовою. Закон очікує на підписання Президентом.

Також у вересні 2016 року Верховна Рада прийняла за основу рамковий законопроект «Про освіту», після чого гострі дебати розгорнулися навколо 7 статті цього законопроекту, яка регулює застосування мов в освіті. Від того, який вигляд у підсумку матиме ця стаття при прийнятті закону в цілому, багато в чому залежить мовний вектор розвитку освіти й України в цілому.

Також прийнято за основу урядовий законопроект, що передбачає обмеження імпорту пропагандистської літератури з Росії. У разі прийняття в цілому цей документ може дещо знизити частку російськомовної книжкової продукції, яка зараз становить левову частку українського книжкового ринку.

Незважаючи на позитивні законодавчі тенденції у сфері утвердження української мови, що мали місце в 2016 році, поки що це лише фрагментарні кроки, явно недостатні для кардинальної зміни ситуації і дієвого заслону русифікації. Для системного приведення законодавства у відповідність з Конституцією необхідно скасувати закон Ківалова-Колесніченка і прийняти сучасний європейський мовний закон, який би гарантував функціонування української мови «на всій території України в усіх сферах суспільного життя», як це визначено статтею 10 Конституції України.



РОЗДІЛ 3

СТАНОВИЩЕ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ НА ОКУПОВАНИХ ТЕРИТОРІЯХ
Крим

Упродовж усіх років незалежності України конституційні права громадян у Криму на отримання освіти, послуг, інформації української мовою постійно й систематично порушувалися. Факти відмови у навчанні дітей українською мовою в школах та дитсадках, надання інформації, обслуговування, виготовлення документації російською мовою замість українською були звичним і масовим явищем.

Проте після окупації та анексії Криму в 2014 році наступ на українську мову на півострові набув тотального характеру.

Місцеві чиновники змушують відмовлятися батьків від навчання українською мовою. Так, в єдиній україномовній школі-гімназії в Сімферополі залишили тільки одну паралель з чотирьох з навчання українською мовою. У 2015 році у цьому закладі навчалися українською мовою лише 9 класів із 40 (147 учнів з 986). Ще в квітні 2015 року багаторічний директор цієї школи змушений був залишити Крим через погрози і переслідування.

З 7 шкіл з українською мовою викладання, що існували в Криму до окупації, не лишилося жодної. Із близько 400 українських класів за останнім моніторингом громадськості лишилося максимум 37, і це число постійно скорочується. Вже у 2014/15 навчальному році в окупованому Криму українською мовою навчалися лише 1,1% школярів (порівняно з 8,2% в 2013/14 році у складі України). В подальшому це число продовжувало падати. Число дітей, які хоча б формально здобувають освіту в Криму українською мовою, наближається до нуля, а учням 9-11 класів уже два роки заборонено навчатися українською. Справу знищення решток української освіти у кримських школах окупанти доводять до логічного кінця.

Вчителів української мови та літератури змушують пройти перекваліфікацію й викладати російську мову та літературу. Тих, хто відмовляється або не бажає викладати російську, звільняють з роботи.

Обсяг викладання української мови й літератури у школах Криму зведено до мінімуму – спочатку до одного уроку на тиждень, а тепер поступово ці предмети переводяться в розряд факультативних.

Знищено всі факультети і майже всі кафедри української філології у вишах півострова. Про викладання українською мовою у вищих навчальних закладах не може бути й мови.

Бібліотечні україномовні фонди масово знищені, здані в макулатуру. В Криму повністю знищено україномовні засоби масової інформації – газети, радіо, телебачення. У грудні 2015 року закрито єдину україномовну дитячу театральну студію «Світанок».

Через тиск та репресії проти священиків і прихожан Української православної церкви Київського патріархату та Української греко-католицької церкви, де богослужіння здійснюється переважно українською мовою, мережа громад цих церков скоротилася на порядок.

Переважна більшість представників української інтелігенції та активістів організацій, що займалися розвитком української культури й поширенням української мови на півострові, змушені були залишити окуповану територію через тиск і загрозу репресій з боку окупантів. Ті, хто залишилися, зазнають переслідувань, як, наприклад, журналіст Микола Семена, про кримінальне переслідування якого відомо далеко за межами України.

Загалом вживання української мови сприймається окупантами як ознака нелояльності до них, підтримки України, у зв’язку з чим і без того невелике число людей, які використовували українську мову, тим більше публічно, стрімко скорочується.

Погром української мови здійснюється незважаючи на те, що формально окупанти визнають українську мову поруч з російською і кримськотатарською однією з трьох офіційних мов у Криму. На кримському прикладі можна побачити, як в реальності діє «двомовність» чи «багатомовність», яку російська пропаганда вже багато років намагається нав’язати всій Україні.

Окуповані райони Донецької та Луганської областей

На окупованих територіях Донецької і Луганської областей здійснюється цілеспрямована політика жорсткої русифікації, якій окупанти намагаються надати вигляду «об’єктивних процесів».

У листопаді 2015 року терористична організація «ДНР» провела так звані «парламентські слухання» «Українська мова як друга державна: актуальність, проблеми та доцільність». У підсумкових рекомендаціях заходу прямо визнається факт цілковитого витіснення української мови з публічної сфери, який, утім, окупанти пояснюють «зменшенням актуальності» української мови та «зниженням попиту» на українську освіту, друковані видання тощо. Автори рекомендацій анонсують низку «проблем в сфері зайнятості, пов’язаних з перекваліфікацією та працевлаштуванням осіб, професійна діяльність яких пов’язана з викладанням, вивченням та використанням української мови».

Де-факто українську було ще в 2015 році витиснуто зі сфери діловодства, комунікацій, медіа, реклами на всіх окупованих територіях Донеччини і Луганщини, і в 2016 році у цих сферах безроздільно панувала російська мова.

Попри «державний» статус української мови в окупованих анклавах, формальне становище української мови в освіті впродовж року значно погіршилося. Слідом за повсюдним переведенням навчання в школах на російську мову розпочато наступ на українську мову як предмет.

Ще на початку 2016 року один з лідерів бойовиків Денис Пушилін заявив, що в майбутньому українську мову буде зведено в шкільній програмі до рівня факультативу й вона вивчатиметься на рівні з іншими іноземними мовами.

Зрештою в 2015/16 навчальному році зі шкільної програми зникла українська як окремий предмет. Відтепер дітей навчають «мові народів Донбасу» та «літературі народів Донбасу». Виглядає на те, що в більшості випадків навчають таки української, вписуючи від руки в дужках «укр.». Відповідно до зниження статусу зменшилась і кількість годин на вивчення української мови у школах.

В 2016/17 навчальному році кількість годин на вивчення української мови та літератури на окупованій території Донеччини скоротилась утричі. Якщо в 2015 році на ці предмети відводилося від 3 до 4 годин на тиждень, то з 1 вересня 2016 року на обидва предмети відводиться всього 1 година, або по 22,5 хвилини на тиждень.

З метою припинити навчання дітей за українськими підручниками окупанти вирішили створити власні шкільні підручними з української мови, буцімто «позбавлені ідеологічних змістів». Такі підручними у вересні 2016 року з’явилися на окупованій частині Донеччини, а у листопаді – на окупованій частині Луганщини.

Тим часом учителів української мови почали перекваліфіковувати на вчителів російської мови. Лише в одному місті Луганську з вересня 2015 по травень 2016 року як мінімум 80 вчителів української мови пройшли курси перекваліфікації на вчителів російської мови та літератури і отримали відповідні посвідчення. Окупанти стверджують, що у них «бракує викладачів російської мови і літератури, щоб працювати в школах».

1 листопада 2016 року з’явилося повідомлення, що подібну перепідготовку в окупованій частині Донеччини пройшли 300 вчителів української мови.
РОЗДІЛ 4

УКРАЇНСЬКА МОВА У РІЗНИХ СФЕРАХ СУСПІЛЬНОГО ЖИТТЯ

(за матеріалами державної статистики)
Освіта

Загальна середня освіта залишається одним зі значних факторів утвердження української мови. Частка шкіл, в яких навчання здійснюється українською мовою, становила 91,8% від загального числа шкіл у 2014/15 навчальному році і 91,9% у 2015/16 навчальному році (без урахування окупованих територій). Ця частка коливається від 100% у Рівненській області до 56% у контрольованій частині Донецької області.



Докладніше з даними по кожній області можна ознайомитися в таблиці 1.


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка