Одного ранку в Трулло



Сторінка1/8
Дата конвертації20.01.2018
Розмір0.79 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8

Джанні Родарі
Торт у небі
Переклад Анатолія Собуцького

Одного ранку в Трулло


Якось квітневого ранку - було десь близько шостої години - на автобусній зупинці у Трулло зібралося кілька перехожих. Щоб дізнатись, яка буде погода, вони подивилися на небо. І що ж вони там побачили? Майже все небо затуляв якийсь величезний похмурий предмет, котрий, наче темна хмара, нерухомо висів над передмістям на висоті приблизно кілометра. Хто заохкав, хто заахкав, а потім хтось ще й зарепетував:

- Марсіяни!

Цей вигук пролунав як сигнал тривоги. Люди закричали й кинулися хто куди. Порозчинялися вікна - визирали цікаві: чи не сталася вулична катастрофа? Але досить було погляду на небо, щоб вікна й віконниці позачинялися, а по сходах зачовгали, затупотіли людські ноги.

- Марсіяни!

- Летюча тарілка!

- Та ні, просто затемнення сонця!

Таємнича річ справді скидалася на велику чорну дірку в небі, а довкола неї розливалось ясно-блакитне сяйво.

- Яке ще затемнення? Кінець світу!

- Ну, це вже занадто! Хіба може кінець світу настати за одну ніч?

- А ви гадали, що нас обов'язково попередять люб'язним листом: «Стережіться, бо такого дня о такій-от годині світ полетить шкереберть»?

Із бару «Італія» вийшов офіціант, витираючи руки об брудний фартух. Він глянув на небо і тут-таки зігнувся вдвоє, ніби його хтось ударив по голові. Якась жінка у нічній сорочці гукнула йому з балкона: [483]

- Подзвони пожежникам, Августо!

- А що я їм скажу?

- Скажи їм, що прилетіли марсіяни, скажи ж їм, дурню! Чи ти не бачиш марсіян?

- Але до чого тут пожежники? Що вони, брандспойтом відлякуватимуть отих марсіян?

- Та дзвони ж, дзвони! От побачиш, вони якось зарадять справі.

Августо повернувся до бару, опустив жетон в автомат і набрав номер пожежної команди.

- Алло, їдьте мерщій у Трулло! Прилетіли марсіяни!

- Хто це говорить?

- Августо.

- Браво, а я Юлій Цезар! І тобі не соромно отак набратися спозарана?

Пожежник повісив трубку. Але за наступні дві хвилини йому довелося відповісти ще на двадцять таких самих дзвінків з Трулло. І він зважився вдарити на сполох, пояснивши черговому лейтенантові:

- Певно, там усі побожеволіли. Як на мене, то треба попередити психіатричну лікарню.

У Трулло, хто не стирчав на вулиці, задерши вгору носа, той висів на телефоні. Дехто викликав пожежників, дехто - поліцію, дехто - карабінерів.

Тим часом із пекарні вийшов хлопчик. Щоранку о цій годині обходив він кав'ярні та бари, розносячи булочки. Хлопчик підвісив ущерть наповнений запашними булочками кошик на руль велосипеда, заніс праву ногу, щоб сісти на велосипед, зирнув мимохіть на небо і... все покотилося на землю: і він, і велосипед, і кошик. Смачні булочки розсипалися в поросі.

Римські рознощики славляться тим, що ніколи не падають: проте за одну хвилину може статися те, чого не було і тисячу років. Хлопчик, щоправда, скочив на ноги і заховався у пекарні, волаючи:

- Рятуйте! Місяць падає!

Звісно ж, виправдати своє падіння він міг лише космічною катастрофою. Солодкі ж булочки так і зостались лежати серед вулиці. Якийсь пес вистрибнув хтозна-відкіля, схопив зубами одненьку і дременув чимдуж,[484] боячись добрячого штурхана. Але штурхати його ніхто нізвідки не збирався.

- Це собака синьйора Мелетті,- сказав різник дружині.- Найбільший злодюга з усіх тутешніх собак. А ще належить поліцейському. Чого ж тоді дивуватися, що в Італії усе не так, як слід?

Якось поліцейський Мелетті, щоб заскочити зненацька одного водія, який порушив правила вуличного руху, сховався за візниковим конем. Від того дня хлопчаки звали його не інакше, як Хитромудрим Одіссеєм. А пса, звісна річ, прозвали Аргусом, хоча справжнє його ім'я було Дзорро. Це був розумний собака, і відгукувався він на обидва ймення. Проте цього ранку він не озвався б, навіть якби його назвали Вашою Ясновельможністю. Міцно затиснувши булку в зубах, він прослизнув у парадні двері й кулею злетів на останній поверх, аж до дверей помешкання Мелетті. Паоло, вставши раненько, щоб зробити уроки, почув, як пес шкрябає у двері, й відчинив йому.

- Звідкіля це ти, волоцюго?

Дзорро, надто зайнятий, щоб озиватися, проскочив крізь кухню на балкон і сів там, збираючися з'їсти свій сніданок.

- Що це? Булка! Дай же й мені шматок, а то скажу таткові, коли він повернеться!

Синьйор Мелетті рано-вранці подався з дому у своїх службових справах. Його дружину, синьйору Чечілію, ще раніше викликано терміново зробити комусь укол. Удома були тільки Паоло і Ріта, але дівчинка ще спала. Паоло, як старший, мав розбудити її завчасно та скип'ятити молоко.

- Дай сюди!

Але Дзорро, побоюючись, що доведеться ділити ласий сніданок, миттю знищив булку.

Паоло вийшов на балкон із рішучим наміром навчити пса шанувати господаря, але те, що він побачив, змусило його забути і про пса, і про булку.

- Ріто! - крикнув він.- Іди мерщій сюди! Ріто!

- Що там? - відповів заспаний голосок.

- Іди подивись! Та хутко!

- Що, вже час до школи? [485]

- Ти ж чудово знаєш, що сьогодні не треба йти до школи!

Почувши таку звістку, дівчинка відразу встала і вибігла на балкон. В ту ж мить завила сирена - на площу Трулло приїхали пожежники.

- Ой мамо, пожежа!

- Яка там пожежа! Подивись-но вгору! '

- Пхе, яка бридка хмара! Напевно, буде гроза.

- Ти дурна як пень. По-моєму, це звичайний космічний корабель.

- Корабель?!

- Ти справжнісінький неук! Не розумію, чого тільки тебе навчають у твоєму другому класі!

- Того самого, що й тебе у твоєму п'ятому. А пожежники підійматимуться туди вгору по драбині?

- Еге ж, пожежники... Гаситимуть місяць... Так високо підіймаються хіба що космонавти!

- Я все зрозуміла. Поклич мене, коли почнуть підійматися. А я піду почищу зуби.

І Ріта пішла до ванної кімнати. Вона вирішила, поки немає мами, помити голову ляльці. Паоло не спиняв її, вважаючи за марне продовжувати розмову з таким невігласом. А на площі тим часом щохвилини відбувалося щось нове. Слідом за пожежниками в передмістя примчали поліцейські машини. А що там ще суне вулицею, яка веде з Рима? Панцерники! Один, два, три... А далі танки! Один, другий... Може, й гармати везуть? Так, і гармати. Хай йому дідько, навіть ракети!

«Скидається на великий парад»,- подумав Паоло, тремтячи з хвилювання.

Однак найцікавіше було дивитися на величезний загадковий предмет, що займав півнеба. Можна було визначити на око його величину - десь близько кілометра в діаметрі. Тінь, яка падала від предмета на брудні дахи будинків, на вулиці, заповнені панцерниками і танками, пригнічувала і ніби погрожувала чимось.

«Чи, бува, не почалася війна?» - подумав Паоло.

Прилетів звідкілясь вертоліт, схожий на металевого дзизкучого комара. Він наблизився метрів на сто до того предмета і став поволі кружляти навколо нього, ніби шукав, де б його найзручніше вжалити. [486]

«Ось побачиш, дасть він тобі!» - подумав Паоло, стаючи на бік сильнішого супротивника. А Дзорро дзявкотів та жалібно повискував.

- Злякався, правда? - спитав Паоло і, нахилившись до пса, почухав йому спину.

- Увага! Увага! - загримів у цей час голос із гучномовця, установленого на одній із поліцейських машин.- Просимо населення зберігати спокій. Військове командування повністю контролює становище. Оголошується стан тривоги. Ніхто не повинен входити в передмістя Трулло або виходити за його межі, поки не буде нового розпорядження. Повертайтеся до своїх домівок, спускайтесь у підвали і спокійно чекайте наказу.

- Увага! Увага! - знову почав гриміти гучномовець.

- Що там кажуть? - спитала Ріта з ванної.

- Та нічого.

- Як нічого? Такий гармидер - і нічого? Мені здається, знову якась реклама. Подивись уважно, чи не роздають якихось подарунків. Минулого разу, коли роздавали паперові кульки, ти не погукав мене вчасно.

Ріта вийшла на балкон, старанно витираючи рушником сухі, мов перець, оченята, аби показати братові, що вона вмилась як слід.

Паоло обернувся до сестри, щоб сказати їй щось, коли це раптом якась тінь промайнула по небу. Може, птах? Ні, тінь була надто велика.

- Лягай! - крикнув він і сам упав на підлогу, охопивши за плечі перелякану Ріту, яка теж кинулась на підлогу.

- Одначе що сталось?

Цієї миті щось упало прямісінько в правий куток балкона, за метр від руки Паоло і за тридцять сантиметрів від лапи Дзорро, який, гарчачи, позадкував назад. «Щось» не вибухнуло, почувся тільки м'який звук «ляп!». Воно залишилося лежати там, поміж двома горщиками з геранню. Паоло зиркнув на нього крізь пальці, якими закривав собі обличчя. Воно мало колір предмета, який завис у небі. Це не бомба. Може, якесь послання?

- Я боюсь! - прошепотіла Ріта.- Давай і ми спустимося у підвал.

- Тоді ми нічогісінько не побачимо і не дізнаємося. [487]

- Але ж мені страшно. І ще, ти ж чув, що сказали...

Голос із гучномовця монотонно повторював розпорядження. Машина повільно рухалася вулицями, зупиняючись біля кожного будинку. Паоло розумів, що підійти до цього металевого предмета, який упав на балкон, його обов'язок. Він повинен по-науковому обстежити його.

«Якби Христофор Колумб боявся так, як я,- подумав Паоло, щоб збороти у собі страх,- то Америку й досі не було б відкрито».

- Що робити? - пхикала Ріта.- Якщо я лежатиму отак і далі, то забрудню піжаму, і мені перепаде від мами.

- Помовч. Мені треба подумати.

Але за нього уже подумав дехто інший. Дзорро, схвильовано крутячи хвостом, обережно, ніби для проби, простяг лапу до предмета і легенько вдарив його.

- Дзорро, назад!

- Не чіпай!

Пес обернувся до дітей, буцімто хотів заспокоїти їх. Його вологі очі неначе промовляли: «Спокійно, спокійно, полиште все мені. У мене чудовий нюх!»

Він висунув язика і на животі поповз уперед. П'ять... Чотири... Три... Два... Один... Лизь!

Язик Дзорро мов приклеївся до металевого предмета і... став жадібно лизати його. Тепер хвіст крутився швидко, як гвинт вертольота.

Тоді Паоло зважився: він схопився на ноги, штурханом відігнав пса і зайняв його місце біля дивного предмета.

- Що це? - спитала Ріта, підводячи свою скуйовджену голівку.

- Зараз роздивлюся. Там, усередині, певно, є послання.

- А ти хіба не чуєш запаху?

- Який запах? Ти просто ще не прокинулась!

Ріта устала й підійшла до предмета, відігнавши собаку, що поривався знову зайняти свою втрачену позицію.

- Можна й мені доторкнутися? - спитала вона брата.

- От дурепа, ти думаєш, я боюсь? Я тільки хочу спершу як слід роздивитися його. [488]

- Але ж запах, хіба ти не чуєш запаху?

- Ти ж знаєш - у мене нежить.

Тоді Ріта стала діяти. Вона простягла руку й доторкнулась до предмета. На пальці у неї залишилася темна пляма. Дівчинка уважно подивилася на ту пляму і рішуче спрямувала пальця собі в рот. Обсмоктала його і знову подивилась: він став рожевий та мокрий від слини. І тут вона радісно закричала:

- Шоколад! Таки я правду казала! Покуштуй! Покуштуй і скажи, що це не так.

Паоло покуштував. Ріта повторила. Паоло покуштував знову. Сумнівів не було: загадковий предмет, що впав із неба, був не що інше, як великий шмат шоколаду. Та ще й першосортного, коли врахувати пахощі, смак та насолоду, яку він приніс дітям.

- Ой, який смачний! - вигукнула Ріта.

- Надзвичайно смачний! - погодився Паоло, на-пихаючи рота.

- Знаєш, може, це вони нас побачили і скинули шоколад на знак дружби?

- Хто «вони»?

- Марсіяни! Ну, ті, хто там угорі: не знаю, хто саме.

- Як на мене,- зауважила Ріта, показуючи на великий круглий предмет, що висів у небі,- як на мене, то це просто торт!

 

 




Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка