Образи повісті «овлур» олександри ковальової



Скачати 60.01 Kb.
Дата конвертації06.01.2018
Розмір60.01 Kb.

А.О. Тимченко

м. Харків
ОБРАЗИ ПОВІСТІ «ОВЛУР» ОЛЕКСАНДРИ КОВАЛЬОВОЇ

Олександра Ковальова – одна з найяскравіших постатей сучасної слобожанської літератури. Відома як поет і перекладач, останніми роками авторка оприлюднила кілька своїх повістей, здивувавши читача високою майстерністю творення прози.

Доробок О. Ковальової в різні роки характеризували В. Мисик [3], І. Мироненко [2], В. Базилевський [1] та ін., проте нам не відомо жодної студії, де було б розглянуто наратив письменниці, який, безперечно, потребує уважного підходу та вдумливого аналізу. Уважаємо за необхідне накреслити вектори дослідження образів повісті «Овлур».

Повість, видрукувана під псевдонімом «Олеся Шепітько» в журналі «Березіль» [4] та у книзі «Овлур та інші повісті» [5], – один із найцікавіших творів харківських прозаїків за останні роки. Збалансовано поєднавши історіософію й зображення сучасного світу, авторка подала матеріал, цікавий для широкого кола читачів.

Дія твору триває за нашого часу, головною героїнею постає молода перекладачка Олена (перегук із іменем авторки – Олеся, а також із фахом О. Ковальової), яка стикається з рядом загадкових обставин та невипадкових постатей. Зав’язка твору – нестандартна та інтригуюча, здатна привернути увагу реципієнтів різного віку та різних уподобань в літературі: колишній хлопець героїні, самозакоханий столичний багатій, пропонує дівчині роботу у сфері концептуального туризму: «завдання – вишіптувати сліди князя Ігоря по траві та росі. А з усього цього разом з нашими романо-германськими колеґами ми зліпимо новий феномен мандрівок для туриста особливого типу». Така зав’язка є несподіваною, окрім апеляції до історичної давнини, привносить елемент містичності, фантасмагоричності.

Має місце абсолютно сучасна мова, невимушений опис реалій та людей в ситуаціях ХХІ ст. О. Ковальова блискуче тримає стиль повісті, демонструючи широкий діапазон зображальної майстерності – від конденсованості, афористичності епізодів, що описують літописні події до динамічності, белетристичності решти повісті.

В «Овлурі» органічно, послідовно й взаємозалежно поєднано три напрямки: головний – життя Олени з трагічною історією взаємин із колишнім коханим Романом і визначенням власної долі, ментальності, пошуком роботи, сенсу існування, звертанням до історичних місць, що мали стосунок до літописного князя Ігоря; другий – історія князя Ігоря та його рятівника Овлура; третій – опис життя вчительки Тетяни Микитівни, наділеної відунськими можливостями, берегині пам’яті про давнину, колишню силу пересохлої річки Каяли, жінки-прикладу гармонійності співіснування з природою, історичним минулим, собою, цілісності, незглибимої мудрості, «монолітності».

Важливим у творі є концепт Каяли, поблизу котрої, за літописом, відбулася печальна битва князя Ігоря з половцями. Історики, міфологи й літературознавці досі сперечаються, де саме географічно розташовується легендарна водойма; дехто з дослідників узагалі схиляється до думки про метафоричність, закладену в назві: Каяла від «каятися», Каяла – сумнозвісна ріка, біля якої сталося нещастя. Відомий «плач Ярославни» також містить у собі згадку про цей локус: дружина Ігоря прагне полетіти Дунаєм до Каяли, змочити рукав та омити чоловікові рани. Науковці висновують, що йдеться про фольклорні живу (Дунай) і мертву (Каяла) воду; зазвичай саме мертвою водою оживлювали померлих (хоча існує й гіпотеза про бажання Ярославни просто здійснити передпогрібальні дії над тілом загиблого, на її думку, князя). Проте є припущення про воду річки як живу, про її цілющу прохолоду.

Розуміючи концепт Каяли як потужний семантичний вузол у творі, О. Ковальова характеризує гирло пересохлої річки як символ межі, оголення справжнього, кордон часів. Події біля річки відбуваються в межову пору доби – на сході або на заході: поблизу гирла Олена має дивні відчуття дотичності до чогось надчасового, тут їй та вчительці ввижається тінь Овлура, бабак, який в будь-якому іншому місці не привернув би жодної уваги, тут сприймається містично причетним до подій, окреслених у «Слові про похід Ігорів»; потім героїня бачить сон про Дива. Роман поблизу Каяли робиться ніби трохи іншим. Мікромоделлю літописної лінії Ярославна-Ігор є в повісті лінія стосунків Оверка Тарасовича й Тетяни Микитівни в молодості: коли він, поранений солдат, лежав на дні пересохлої ріки, його знайшла та врятувала молода дівчина. Тепер Тетяна Микитівна є єдиною людиною, що здатна відати каяльською водою.

Можна наводити ще багато тез щодо символіки легендарної річки, проте зупинимося на фразі письменниці «А що Каяла? Вона в кожного своя». Місце скрути, спокути, покаяння – й очищення та оновлення, пошук сумління, себе справжнього, місце, де слід замислитися над власною долею та вибором шляху. Привід подумати про волю або несвободу, адже в повісті неодноразово звучить мотив полону – починаючи з реального захоплення князя Кончаком до полону метафоричного (гріхів, легких шляхів, цінностей суєтного світу тощо).

Постать князя Ігоря в повісті є символом сумління, каяття та вибору долі як важкого шляху вперед, поєднання людських чеснот і гріхів. Ігор уособлює образ правителя, проте цей аспект розвинений мало; кілька разів наголошено на неординарності постаті героя саме тому, що він – князь, проте повсякчас звучить теза про неважливість статусу перед лицем вічності.

Образ Романа сприймається як пародія на легендарного Ігоря, адже бізнесмен не має й дрібки мужніх рис. Роман – слабка людина, не здатна до розкаяння; він повсякчас паразитує на інших («вийшов сухим із води» в історії з наркотиками, підставивши Олену, його статки – переважно батьківські, важливі рішення за нього приймає кузина-коханка Христина). В Олені чоловік шукає Ярославну, котра порятує його, «обтерши бебряним рукавом», або Овлура, що забезпечить втечу від обридлого панування Христини. Нувориші, він прагне безпардонним рухом «підмести» під себе ще й історію з її величними постатями.

Є в повісті ще одна паралель до образу Романа – німець Гельмут, котрий також цікавиться історією та літературою свого краю. Письменниця влучно формулює різницю між європейським і нашим, часто профанним ставленням до речей ментальних. Хоч Гельмут і є непостійним, інфантильним, проте він – інтелектуал, що не хапає по верхах, а здатен до глибокого аналізу подій та явищ, продукує цінні ідеї; за його сестрою видно «вишколений прагматизм, потуги цинізму, здалека помітна сургучева печать бюрґерського німецького виховання, витончений смак, природна культура, солідність традиції». Наші ж співвітчизники мають печать «постсовкового нувориша, аґресивного, захланного, нетерплячого».

Образ Овлура мало згадується у творі, проте підтекстово, палімпсестно він весь час присутній як рятівник та інтерес-стимул для читача. Літописний Овлур і сучасна вчителька Тетяна Микитівна поєднані незримим зв’язком, обоє постають вістівниками мудрості, вказують на важливе у житті, концепти долі й недолі, несуть ідею гармонії з навколишнім. Недарма Овлур присутній, – щоправда, непомітно, при тому, коли Ігор важко молиться, розкаюється.

Центральний образ Олени лишається практично незмінним протягом усього твору, під кінець повісті молода жінка просто починає більше розуміти себе, навчаючись виокремлювати суть посеред суєтності. Під час описуваних подій Олена-інтровертка перебуває в розгубленості, пошуку, так, як і Ігор у полоні. Дещо пасивна, боязка, дівчина не завжди приймає правильні рішення (гостини в Гельмута, неможливість відмовити Роману); Тетяні Миколаївні доводиться спрямовувати її. Проте явними плюсами образу героїні є совісність, глибина, чітка свідомість власного коріння, схильність до поступу, аналізу; Олена підсвідомо знає відповіді на питання, котрі мучать її протягом усього твору, проте лише згодом навчається ладнати із собою, а відтак, і зі світом.

Історіософія прози О. Ковальової лірична, авторка вірить у неможливість осягнути історію лише розумом. Зображення давнини чуттєве, опоетизоване й укладене авторкою в словесні матриці. Смисли, сконденсовані в повісті, формувалися в уяві письменниці тривалий час, доказом цьому є неодноразове постання схожих тем у її поезії. Можна навіть зауважувати прямі повтори фраз у віршах та у прозі (приміром, «старий аж ветхий» – так О. Ковальова характеризувала П. Калнишевського у збірці «Обрії» та Чорного Клобука, Овлурового вчителя в повісті; мотив «знизування роси», образи квітів ув «Овлурі» – перегуки з віршами з «Осінньої прощі» тощо).



Ми окреслили лише деякі аспекти повісті, вочевидь, продуктивним буде детальний аналіз структури, мотивіки, символів твору з поглибленим вивченням першоджерела – «Слова про похід Ігорів». Авторське визначення твору – повість-палімпсест; дійсно, за позірною буквальністю «Овлур» приховує багато пульсуючих смислів, доводячи високу майстерність О. Ковальової як прозаїка, глибоке знання нею життя, мудрість і силу особистості письменниці.

Література

  1. Базилевський В. З «Імпресій та медитацій» / Володимир Базилевський // Київ. – 2007. – № 6. – С. 155–168.

  2. Мироненко І. Так знизують і роси, і слова… / Ірина Мироненко // Березіль. –2007. – № 3–4. – С.181–187.

  3. Мисик В. Роздуми про світ / Василь Мисик // Літ. Україна. – № 18 від 6.05.1982.

  4. Шепітько Олеся. Овлур : Повість-палімпсест / Олеся Шепітько // Березіль. – 2011. – № 9/10. – С. 40–118.

  5. Шепітько Олеся (Ковальова О. П.). Овлур та інші повісті / Олеся Шепітько (О. П. Ковальова) ; передм. А. Стожука. – Х. : Майдан, 2014. – 222 с.


Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка