О. О. Потебні нан україни Тетяна Цимбалюк-Скопненко



Скачати 76.85 Kb.
Дата конвертації14.04.2019
Розмір76.85 Kb.

Олександр Скопненко,

Інститут мовознавства ім. О. О. Потебні НАН України



Тетяна Цимбалюк-Скопненко,

Інститут української мови НАН України

Інтернет-адреса:

http://www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/Um/2008_38.pdf

ПОГЛЯДИ МИКОЛИ ЛУКАША НА ЛЕКСИКОГРАФІЧНУ ПРАКТИКУ ЙОГО ДОБИ
Микола Лукаш – один з корифеїв української школи художнього перекладу – увійшов в історію вітчизняної культури другої половини ХХ ст. як великий Майстер слова, що багато й щедро «був обдарований Богом добром і милістю через великий талант тлумачення мов» [5, с. 371]. Знання мовомислення свого народу в найтонших взаємозв’язках між тогочасною практикою та лінгвальними раритетами минулих епох давало змогу М. Лукашеві створювати перекладні твори, які ставали помітними в загальнонаціональному масштабі ще за життя перекладача й принесли йому гучну й не завжди прихильну славу.

Саме завдяки національній школі художнього перекладу в українській літературі, затиснутій в ідеологічних лещатах за радянської доби, змогли хоч якоюсь мірою зберегтися загальноєвропейські традиції. «Художній переклад – месником – постає на повен зріст як своєрідна адекватна компенсація трагічно руйнованої у своєму історичному розвитку оригінальної української літератури. Так перекладацтво набуло несподівано політичного значення, опинилося на передньому краї у боротьбі за українську культуру. Це була вкрай унікальна ситуація, коли перекладали, щоб рятувати мову й будувати з етнічної маси націю. То була величезна і благородна праця», – зазначає Р. Зорівчак, характеризуючи роль перекладних творів у культурному житті України [1, с. 231]. Справедливість її слів також підтверджують інші дослідники, які переконані, що український переклад ХІХ – ХХ ст. «виконував не тільки інформаційну функцію <...>, а передусім – функцію націєтворчу» [7, с. 9].

М. Лукаш більше знаний широкому загалові тільки як перекладач, хоч він залишив по собі й неоцінену та неоціненну лексикографічну спадщину у вигляді великої картотеки, що ґрунтується на записах живого народного мовлення, які робив сам Майстер, а також на матеріалах, дібраних з української класичної літератури ХІХ – ХХ ст. [детальніше див.: 10, с. 714]. Крім того, М. Лукаш написав кілька статей, у яких безпосередньо розглядав питання лексичної норми та лексикографічного опису словникового складу української літературної мови, хоч із них тільки кільком судилося побачити світ за життя перекладача [детальніше див.: 8, с. 131 – 160].

Найвідоміша Лукашева рецензія на перший том «Українсько-російського словника» (1953 р.) уперше була надрукована у «Вітчизні» 1954 р., згодом побачила світ і його рецензія російською мовою на цей Словник у московських «Вопросах языкознания» [4]. Навіть через 50 років обидві рецензії не втратили своєї наукової привабливості завдяки глибокому й усебічному аналізові нашої словникарської справи, хоч у них і вміщено обов’язкові для тієї доби ритуальні фрази про розквіт української мови після 1917 року та «благотворний вплив російської мови на українську після возз’єднання України з Росією в 1654 році» [3, с. 150], а також грізні інвективи проти «буржуазно-націоналістичного шкідництва», «безрідних космополітів», «довголітнього панування вульгарно-соціологічного маррівського «нового вчення»» тощо [3, с. 161]. Треба мати на увазі, що після розгрому українського мовознавства в сталінську добу тільки під час хрущовської відлиги наші лексикографи наважилися повернути до словників дещо з питомого українського лексичного матеріалу, який у період репресій був вилучений зі словників як націоналістичний і шкідливий.

М. Лукаш у журналі «Вітчизна» зазначає, що рецензований Словник найповніший з усіх тогочасних українських лексикографічних джерел (реєстр першого тому нараховує 25 тис. слів, а Словник за редакцією Б. Грінченка – близько 15 тис. реєстрових слів на відповідні літери). Проте, на думку М. Лукаша, багатьох лексем у рецензованій лексикографічній праці бракує, щоправда, «деякі з цих слів належать до легкоутворюваних похідних (багрово, даремнісінький, вíтрів, диригентів); але ж такі продуктивні словотворчі типи, як, наприклад, присвійні прикметники, є специфічною рисою української мови і мають бути якнайповніше представлені у словнику» [3, с. 151].

Лукашеві ідеї щодо фіксації присвійних форм у словниках й досі не знайшли повної підтримки в лексикографічній практиці з багатьох причин, передусім через складність реєстрації всіх можливих присвійних прикметників.

Розглядаючи діалектну лексику (гало, гаріль тощо), М. Лукаш зазначає, що вона має бути в «Українсько-російському словнику», «щоб <…> ми не мали потреби вдаватися до словника Грінченка» [3, с. 151]. Щодо відображення фразеологізмів і паремій, то М. Лукаш не тільки нарікає на брак багатьох одиниць у виданні, а й пише про невдалий алфавітний порядок розміщення фразеологічних зворотів. На його думку, доцільніше було б групувати фразеологізми та паремії за формою словосполучення, ґрунтуючись на граматичній формі опорного слова (іменники – за відмінками та прийменниками, дієслова – спочатку без додатків, потім з додатками та обставинами, з урахуванням їхніх граматичних форм і типів синтаксичного зв’язку) [3, с. 152]. Підходи до розміщення фразеологічних одиниць (ФО) у словниках тривалий час були причиною наукової дискусії. Скажімо, «Фразеологічний словник української мови» 1993 р. та «Словник фразеологізмів української мови» 2003 р. подають ФО за різними принципами. Перший орієнтується на структурно-граматичний принцип, що передбачає подання кожної одиниці стільки разів, скільки в її складі повнозначних компонентів з усіма лексичними, видовими та словотвірними компонентами [9, с. 4], а другий спирається на абетковий порядок розміщення фразеологізмів з урахуванням усіх компонентів, зокрема й факультативних [6, с. 10].

Стилістична характеристика слів належить до кола гостродискусійних проблем в українській лексикографії понад півстоліття. М. Лукаш також зачепив це питання, зауваживши, що «у великому словнику сучасної мови з широкою історичною перспективою (з охопленням найважливіших мовних явищ класичної спадщини) нормативність досягається не стільки включенням до реєстру чи опущенням певних шарів лексики, скільки послідовним застосуванням науково-розробленої системи класифікації слів за сферами вжитку» [3, с. 153]. Для того щоб здійснити стилістичну кваліфікацію словникового складу, «лексикограф мусить провести кропітку роботу, ретельно вивчити якнайбільше випадків вживання даного слова в найрізноманітніших відмінах писемної та усної мови, для чого потрібна багата, різнобічна, добре задокументована картотека» [3, с. 153]. Цілком можливо, що це перший документальний випадок, коли М. Лукаш викладає свої погляди на нормалізацію літературної мови, які згодом зреалізує сам у своїй творчості та у власній картотеці. До певної міри, це програмна рецензія. Чи не використовував уже тоді М. Лукаш для підтвердження своїх поглядів розлогі цитати з української класичної літератури та з творів тогочасних письменників, що були зібрані в його картотеці ще в харківський період життя? У рецензії він наводить цілі ряди української лексики, що, на його думку, безпідставно зараховані до категорії рідковживаних і застарілих слів. Наприклад, беркиць і беркицьнути мали при собі позначку обл., бо подані з прикладами, що взяті з Рудченкових і Грінченкових казок, а беркицьнутися кваліфіковано як розмовне слово, бо воно подане в супроводі цитати з Ю. Смолича; відзвичаювати також подано як обласне слово, бо має приклад з творів О. Кобилянської, а відзвичаюватися – без будь-якої позначки, як стилістично нейтральне, оскільки трапляється в перекладі з Пушкіна [3, с. 153 – 154].

Надзвичайно цікаві Лукашеві міркування стосовно семантики дієслова воліти, що в класичній українській літературі та народній мові мало тільки значення «віддавати перевагу», відповідаючи латинському malo, а не volo. Друге ж значення, як твердить Лукаш, «бажати, хотіти» помилково ввів Грінченко до «Словаря української мови», а вже звідти лексема поступово потрапила до літературної мови (відома з творів М. Бажана, Н. Рибака та ін.). Може, тут відіграло свою роль і накладання семантики паронімічного дієслова волити.

Для показу відмінності значень між волохом і молдованином, Волощиною та Молдовою М. Лукаш використовує не тільки цитати з української класики, а й залучає приклади з румунської мови [3, с. 157].

На думку М. Лукаша, у словнику обов’язково треба наводити «неправильні» форми вищого ступеня прикметників, відзначати явища суплетивізму та паралелізму (кращий – гарніший, багатший – багатіший, гладший – гладкіший та ін.), подавати нечленні форми прикметників (багат, благословен, владен, гнівен, готов, дан, достоїн тощо), дієприкметники на -лий (вистиглий, вибіглий), форми воджений, гонений, воскрешений, берéжений, єси, єсте та ін. [3, с. 158].

Розглядає рецензент і питання акцентуаційної норми в першому томі рецензованого «Українсько-російського словника», порівнюючи деякі наголошення лексем із прикладами зі «Словаря української мови» за ред. Б. Грінченка та словника О. Ізюмова. Щодо передавання в українському реєстрі вибухового [ґ], то М. Лукаш пропонує давати скорочено

пояснення в дужках щодо вибухової вимови літери г у словах типу [ґанок], [ґудзик], оскільки після мовної реформи 1933 року в українській лексикографічній практиці так і не знайдено способу диференціації на письмі фрикативного [г] та вибухового [ґ], що призводило до розхитування орфоепічної норми української літературної мови. Певна річ, про вилучену літеру в рецензії не згадано. Лексеми з вибуховим [ґ], – пише М. Лукаш, – можна було б позначати «зірочкою, як це робиться в деяких французьких словниках для слів з h aspirée» [3, с. 159]. Цікава пропозиція, надто коли зважити, що фонетичну транскрипцію в українських лексичних реєстрах перекладних словників у радянську добу майже не використовували, а в історії нової української літературної мови були спроби запровадження латинської літери g для передавання звука [ґ] (скажімо, у правописних системах А. Метлинського та П. Куліша).

Лукашеві погляди, викладені в рецензії, що вміщена у «Вітчизні», пунктирними лініями накреслюють ту концепцію, яку Майстер утілював протягом усього життя у своїх художніх перекладах. Доводиться тільки шкодувати, що М. Лукаш не надрукував рецензій на подальші випуски словника та інші українські словники. Проте навіть тепер розглядана рецензія та статті, у яких порушено питання слововжитку, акцентології та граматики, важливі не тільки для історичної лексикології, а й для сучасної практики, оскільки дають змогу по-новому оцінити тенденції нинішнього словникарства.


Література

1. Зорівчак Роксолана. Боліти болем слова нашого... – Львів, 2005;

2. Лукаш Микола. В. Гюго. Вибрані поезії. – Г. Гайне. Вибрані поезії. – Рецензія на переклад«Гірського вінця» Петра Нєгоша. – Хто такі були двораки? – Про змішуваннязахідноєвропейських реалій з польськими та про тінь Франца-Йосифа. – Opustertium atque ultimum: Про зниження стилю та про скривдженого Мефістофеля //Всесвіт. – 1997. – № 2.– С. 131 – 160;

3. Лукаш Микола. Новий Українсько-російський словник // Вітчизна. – 1954. – № 3. – С. 150 – 161;

4. Лукаш Н. А. Рец.:Украинско-русский словарь. Т. 1. А – Жюрі / Гл. ред. И. Н. Кириченко. – Киев: Изд-во АН УССР, 1953. – 508 с. // Вопросы языкознания. – 1954. – № 6. – С. 121 – 129;

5. Сёмуха Васіль. Яму быў дар Святого Духа... // ARCHE. – 2001. – № 5 (19). – С. 369 – 371;

6. Словник фразеологізмів української мови / Уклад.: В. М. Білоноженко та ін. – К., 2003;

7. Стріха Максим. Микола Лукаш – відомий та невідомий //Всесвіт. – 1997. – № 2. – С. 129 – 131; 8. Стріха Максим. Український художнійпереклад: між літературою і націєтворенням. – К., 2006; 9. Фразеологічний словник української мови / Уклад.: В. М. Білоноженко та ін. – К., 1993;



10. Череватенко Леонід. Сподіваюсь, ніхто не скаже, що я не знаю української мови // Фразеологія перекладів Миколи Лукаша: Словник-довідник / Уклали О. І. Скопненко, Т. В. Цимбалюк. – К., 2002. – С. 711 – 734.

Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка