Не писати я вже просто не можу



Скачати 165.26 Kb.
Дата конвертації11.01.2018
Розмір165.26 Kb.

«НЕ ПИСАТИ Я ВЖЕ ПРОСТО НЕ МОЖУ.»
Виповнюється п'ятдесят років творчої діяльності відомого публіциста і вченого, депутата Верховної Ради незалежної України першого скликання, Заслуженого журналіста України, багаторічного головного редактора популярної газети «Вечірній Київ», а нині професора, завідувача кафедри журналістики Університету «Україна» Віталія Опанасовича Карпенка.

Кияни (та й не тільки) чудово пам'ятають феномен «Вечірки» дев'яностих років, однієї з найпопулярніших українських газет, пам'ятають феєричні свята-фестивалі «Вечірки», на які збиралися сотні тисяч киян і гостей столиці України.

«Вечірка» в ті далекі і такі близькі нам роки тримала руку на пульсі життя, задовольняла суспільний інтерес практично всіх прошарків нашого суспільства. «Вечірку» любили, її не можна викреслити з історії журналістики незалежної України – це, свого роду, феномен. За короткий строк її тираж виріс з 200 до 576 тисяч примірників. «Вечірка» в ті далеко не легкі і не прості часи нажила багато ворогів, але набагато більше – друзів і прихильників. 27 вересня 1990 року «Вечірній Київ» був зареєстрований як незалежна газета, засновником якої став трудовий колектив редакції. Це була велика перемога, зоряна година столичної «Вечірки». У 1992 році Віталію Карпенку – першому журналісту в незалежній Україні – присвоєно почесне звання «Заслужений журналіст України».

Віталій Опанасович Карпенко п'ятнадцять років – з 1985 по 2000 рік – редагував «Вечірній Київ». Упродовж усього цього часу «ВК» залишався впливовою газетою, щодня вона лягала на стіл усіх, хто мав відношення до влади і просто пересічних громадян. Віталій Карпенко створив газету абсолютно нового формату - мені здається, що це був, по суті, щоденний журнал. Серед авторів «ВК» були всі впливові люди Києва, та й не тільки. Авторський колектив «ВК» при Віталієві Карпенку – не тільки корпус її журналістів, із яких вийшли яскраві професіонали, які стали потім редакторами інших популярних ЗМІ, але і, по суті, вся інтелектуальна еліта Києва.

Головний редактор найвпливовішої київської газети, Віталій Карпенко був знайомий із багатьма політичними, економічними й інтелектуальними лідерами України. Він не просто зустрічався з ними на світських раутах, а брав інтерв'ю, обмінювався думками по найпекучіших питаннях.

Додайте сюди прекрасну освіту. Додайте інтерес і пошану до думки колег-професіоналів. Він сам регулярно виступав зі статтями на актуальні теми в рубриці «Колонка головного редактора». Всі ці роки, та і не лише, Віталій Карпенко був істинним просвітителем, що несе в міру своїх сил світло знання, і намагався протистояти войовничому неуцтву і демагогії, яка завоювала серйозні позиції в нашому суспільстві за ці роки.

Книги Віталія Карпенка «Поодинці – вмирають, виживають – гуртом», «Як повернути манкурту пам’ять», «На нашій, не своїй землі.» номінувалися на здобуття найпрестижнішої у країні Шевченківської премії. Публіцистику редактора «ВК» вважали і вважають своїми настільними книгами багато українських журналістів. Один із патріархів сучасної української публіцистики Сергій Плачинда назвав книги Карпенка енциклопедією сучасних проблем, мистецтвом демократії.

У нашій новітній історії було декілька розколів суспільства та його еліти, і Віталій Карпенко був одним із перших, хто проголошував необхідність переходу до нового етапу. Він ніколи не боявся займати громадянську позицію, піднімати голос проти «владу імущих».

Віталій Карпенко любить і ЗМІ, і журналістів, тому він пише про улюблену справу. І це теж дуже важливо. І при цьому він не ідеалізує ЗМІ і журналістів – зовсім навпаки, він дуже критичний до ЗМІ, але це критика у високому сенсі цього слова – пошук сенсу і внутрішніх суперечностей.

Професор Віталій Карпенко багато років ділився секретами журналістської і редакторської майстерності зі студентами Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка й Університету «Україна». А те, що він любить і уміє працювати зі студентами, я на власні очі переконався сам, будучи його колегою.

Підручники і посібники з журналістики «Основи редакторської майстерності. Теорія, методика, практика», «Інформаційна політика та безпека», «Журналістика: основи професійної комунікації», «Преса і незалежність України. Практика медіа-політики 1988-1998 років», написані В.Карпенком, корисні всім, хто працює і працюватиме у ЗМІ, а це чекає на багатьох, оскільки роль ЗМІ в суспільстві тільки зростатиме. І всім, хто збирається відігравати скільки-небуть значущу роль у майбутній Україні (а хто зі студентів не мріє про це?), потрібно буде так чи інакше оволодіти тими унікальними знаннями, які можна знайти на сторінках його книг.

Деякі теоретики медіакратії заявляють, що електронні ЗМІ встановлюють новий світ, повертаючи його в чомусь до епохи старовини. Книги і газети розділяють і породжують індивідуалізм, а міфи об'єднують людей і породжують колективізм. Віталій Карпенко розглядає ЗМІ не як фольклор, а як джерело своєрідне, ні на що не схоже. Він має своє бачення: для нього – це журналісти, мільйони телеглядачів і читачів, які творять фольклор у вигляді набору бажань і образів, а ЗМІ лише вгадують і реалізують його.

Пропоную увазі читачів інтерв'ю з ним.

– І.А. Віталій Опанасович! Аналізуючи етапи Вашого творчого шляху, у мене закралася у підсвідомість думка, що батьки ваші мали безпосереднє відношення до писання: настільки рано ви залучилися до журналістської діяльності. Спрацювали гени?

– В.К. Мої батьки ніякого відношення до традицій журналістики не мали. Мені пощастило народитися в стародавньому граді Києві. Так вже вийшло, що двоє молодих людей із села – син розкуркуленого селянина з-під Умані, працівник меблевої фабрики ім. Боженка, і дочка репресованого священика з Київщини, вагоновожата київського трамваю, – у пошуках кращої долі опинилися в місті над Дніпром, і тут їх життєві шляхи перетнулися. Це були майбутні мої батьки: Опанас Никодимович і Олександра Степанівна. А 3 березня 1941 року на світ Божий з'явився я, названий Віталієм. Батько навіть не зміг відвідати нас із матір’ю у пологовому будинку: він був мобілізований до Червоної Армії. А влітку 1941 року у кровопролитних боях під Києвом він загинув. Отже, мої батьки не були ні письменниками, ні журналістами – вони були просто чесними, простими, добрими і порядними людьми.

Ми з мамою опинилися на окупованій території, хлебнули горя на 5 поколінь вперед. І роки після війни були не медом: у 1947 довелося залишити Київ, рятуючись від голоду. Мама вирішила добиратися на Західну Україну: там, казали, був хліб. Ішли пішки, іноді вдавалося сісти на товарняк, оскільки пасажирські поїзди або не ходили, або на них було не потрапити. Так ми опинилися в Тернопільській області. Мені довелося христарадничати з полотняною торбою по селах, аж поки мама не влаштувалася домробітницею до сільського священика. Напевно, як я пізніше, подорослішавши, здогадався, мама повідала про те, що була дочкою репресованого священнослужителя, і тут зіграло почуття релігійної солідарності. Це був наш шанс вижити, не померти з голоду. Пізніше, коли для розріджування націоналістичного елементу одночасно з примусовим розвернулася кампанія і добровільного переселення, мати завербувалася, і ми опинилися в Миколаївській області.

– І.А. Але мені здається, що все-таки щось або хтось у журналістику вас все ж таки привів. Адже не може бути у простого сільського хлопчини, що переніс стільки поневірянь і страждань у військове і післявоєнне лихоліття раптом, нізвідки виявитися талант журналіста. Я не вірю, пробачте, в чудеса. Щось (або хтось) вас до цього підвів (або підштовхнув).

– В.К. Ви маєте рацію. Молода енергія буквально вирувала в моїй душі і переповненість почуттів знаходила вихід у віршах. Вчителька української мови і літератури (я запам'ятав її на все життя) Лідія Лук'янівна Агеєнко, яка була пристрасно закохана в поезію, гаряче заохочувала до літературної творчості. Вона організувала літературний гурток і ми під її керівництвом випускали стінну газету, де я публікував свої вірші, виступав із ними на шкільних вечорах. Коли масштаби школи стали для мене у творчому відношенні тісними, я почав посилати свої вірші в районну газету, їх зрідка публікували. Приховувати не буду – троячка гонорару при тій тодішній бідності була зовсім не зайвою.

– І.А. Так все-таки, з чого (або з кого) почався шлях до журналістики? Адже для сільського хлопчини, навіть обдарованого Божою іскоркою, це був не просто шлях. Відчувається тут рука професіонала з доброю душею.

– В.К. Редактор районної газети Олександр Дмитрович Шарандак любив літературу і писав сам. До творчості авторів ставився з великою повагою і доброзичливістю. Він критично аналізував мої поетичні проби пера і давав письмові поради. В одному з листів він запросив мене при нагоді навідатися в редакцію. До райцентру було 18 кілометрів, рейсові автобуси тоді ще не ходили і мені довелося добиратися до редакції на попутних машинах і пішки. Але ці труднощі мене не налякали, я вже відчув страшну тягу до слова, а до того ж отримав запрошення від самого редактора.

– І.А. Напевно, юнацька наївність припускала, що Вам відразу запропонують посаду штатного співробітника і ці 18 кілометрів Ви летіли на крилах своєї мрії?

– В.К. Я тоді був уже в десятому класі й Олександр Дмитрович запропонував мені позаштатну співпрацю: писати нариси з сільського життя, про трудівників села. І хоча ці замітки теж оплачувалися по 3 рублі, але виходити могли практично в кожному номері, а вірші публікувалися один раз на місяць на літературній сторінці. Редактор підкреслив, що його пропозиція зовсім не означає, що треба залишити поезію, але бути журналістом – не менш почесна, ніж поетом.

Редактор мене переконав – я почав писати для газети, і писалося мені легко, нариси регулярно друкувалися. До того ж, редактор давав мені завдання, про що треба писати терміново. Перед випускними іспитами в школу подзвонив Олександр Дмитрович і попросив директора прислати мене після закінчення навчання в редакцію для бесіди. Я не знав, про що буде розмова, але серцем відчував, що це дуже важливо, і летів у райцентр, як на крилах. Він запропонував мені штатну роботу в газеті на посаді літературного співробітника з окладом 625 рублів на місяць. І це в мої 17 років від народження і при тому, що мати моя, працюючи у той час прибиральницею у школі, отримувала тільки 300 рублів. Звичайно, я з радістю погодився – адже це була моя улюблена робота. Так я став співробітником районної газети.

– І.А. Ви пройшли хорошу школу в районній газеті, Вам пощастило працювати з творчою особистістю і чуйним редактором, яким був А.Д. Шарандак.



Швидше за все, саме у нього Ви навчилися принциповості і справедливості, умінню відстоювати власну позицію. Це видно з нашої бесіди – з якою теплотою і добротою Ви говорите про свого першого наставника і вчителя. Думаю, що в ті важкі роки журналістських кадрів у районах не вистачало, і ви обопільно потребували один одного.

– В.К. Ви маєте рацію. Я вирішив далі удосконалювати свою професійну майстерність, вступивши на заочне відділення факультету журналістики столичного університету імені Тараса Шевченка. Продовжував і далі працювати в районній газеті, пройшовши шлях від літспівробітника до заступника редактора. Після закінчення університету мене запросили до Миколаєва, в обласну молодіжну газету на посаду завідувача відділом. З цього почався новий виток моєї журналістської кар'єри.

– І.А. Так, не простий і не легкий шлях пройшов сільський хлопчина Віталій Карпенко. Це шлях для наслідування новому молодому поколінню, частина якого вчиться «за контрактом», тобто за гроші. А це так розтліває душу, культивуючи відчуття вседозволеності і безкарності: якщо заплатив, ніколи ви мене не відрахуєте, навіть якщо зрідка «балуватиму» ВНЗ своїми рідкісними відвідуваннями і посередніми результатами у навчанні. Важко уявити собі, чи міг би вступити зараз простий сільський хлопчина до самого елітного університету України. Боюся показатися злим пророком. Як далі складалася Ваша доля?

– В.К. У Миколаєві у той час я вже мав репутацію досвідченого і здібного журналіста. Мене направили на навчання до київської Вищої партійної школи, після закінчення якої мене затвердили завідувачем сільськогосподарського відділу обласної газети, а незабаром очолив редакцію обласної молодіжної газети. Потім була Московська академія суспільних наук, захист кандидатської дисертації, посада відповідального секретаря київського журналу «Комуніст України». Навчаючись в Академії, я мав допуск у так званий «спецхран», де зберігалася закрита для широкого читача література: заборонені письменники, репресовані партійні діячі. У мене розплющилися очі на те, що дійсно відбувалося у країні і партії. І вже тоді закралася крамольна думка, що офіційна партійна лінія побудована на брехні, несправедливості, але це були далекі сімдесяті роки.

– І.А. На превеликий жаль, брехня, породжена в ті далекі партійні часи, як інструмент виживання в нелегкі післявоєнні Радянські роки, в журналістиці іноді теж є своєрідним інструментом. Мені здається, що брехня в журналістиці – такий же природний продукт журналістики, як і правда, але в сукупності своїй, як правило, – менший за обсягом. Треба знати правду про свою професію. Це зовсім не банальне для розмови про журналістику питання. Адже журналістика – це не стільки спеціальність, професія, скільки спосіб життя.

– В.К. Я повністю з Вами згоден. По-перше, тому, що тільки той, хто знає правду про свою професію, може оволодіти нею досконало. Це обов'язкова, хоча і не достатня умова. По-друге, тільки той, хто знає правду про журналістику, може вирішити для себе ті моральні проблеми, з якими, працюючи у ЗМІ, доводитися постійно стикатися. По-третє, тільки той, хто знає правду про сучасну журналістику, здатний, читаючи газету або дивлячись телепередачу, дізнатися реально більшу правду, ніж та, що повідомляє дана газета або передача, про подію, про яку вони розповідають. Адже журналістика через свою специфіку залучена до всіх значущих процесів, що відбуваються у світі, і, перш за все, до політичних процесів. Цьому я і навчаю зараз студентів упродовж уже багатьох років в Інституті журналістики і в Університеті «Україна».

– І.А. Але ж ці знання певною мірою їм дають у школі, їх отримують у сім'ї від батьків, у виші від викладачів і вже потім тільки дуже мала частина продовжує самостійно отримувати знання, працюючи в наукових установах, а основна частина живе звичайним життям...

– В.К. Тим не менше, щоб орієнтуватися в житті, ці люди повинні отримувати правдиву інформацію і знання – це в їх інтересах. Ніхто зі звичайних людей не може отримати знання про світ інакше, ніж через журналістику, кажучи ширше – ніж через засоби масової комунікації. Люди, яких ми називаємо журналістами, встали між світом (не тільки суспільним, але і природним) і всіма іншими людьми, що перетворилися на споживачів інформації. Мета і завдання журналістики – щоденно об'єктивно інформувати аудиторію про значущі події, аналізувати ці події, орієнтувати людину щодо причин цих подій, їх можливих наслідків. Наше повсякденне сьогоднішнє життя дає більше ніж достатньо матеріалу для журналістів. Я дещо відволікся, хочу продовжити свою біографічну лінію – далі була робота інструктора сектора преси у відділі пропаганди й агітації ЦК Компартії України.

– І.АЦікаво, як далі складалося Ваше творче життя. Адже, працюючи на такій відповідальній посаді в партійному журналі «Комуніст України», а потім на посаді інструктора сектора преси у відділі пропаганди й агітації ЦК Компартії України, у той час важко було залишатися самим собою. Але треба віддати належне, що в той час у партійних колах особливо цінувався професіоналізм, дисциплінованість, відповідальність за доручену справу, безвідмовність у роботі.

– В.К. Це вірно, але бюрократизм, ієрархічне преклоніння перед керівництвом, відсутність демократії, консерватизм, догматизм – все це не поєднувалося із творчою натурою. Інструктором я пробув п'ять років і цього цілком вистачило, щоб вивчити партійний апарат такого високого рівня зсередини. Починалася горбачовська перебудова і я, повіривши у проголошення демократії, висловив декілька критичних зауважень на партзборах, що викликало криву усмішку завідувача відділом. Треба було бачити, як раптово змінилося ставлення до мене моїх колег по роботі, які відразу ж після зборів, у коридорі, почали обходити мене стороною. А коли сам зав, що підійшов біля ліфту до нашої групи, задумано мовив, звертаючись до мене: «А загалом у вашому виступі було раціональне зерно», мої товариші почали тут же підкреслено демонструвати своє добре ставлення.

Можете уявити, яке величезне полегшення я відчув, коли мені в 1985 році запропонували очолити газету «Вечірній Київ».

Журналістика, по суті, сьогохвилинна, стислість – у ній не тільки прояв таланту, але і форма існування. Тому журналісти зазвичай не працюють в альманахах, щорічниках, щомісячних літературних журналах – вони працюють у тижневиках і щоденних газетах, на радіо і телебаченні, в інформаційних агенціях. Тижневики дозволяють фіксувати зміну подій майже щоденно. Журналістика живе сьогоднішнім днем. Багато що в журналістиці дуже зрозуміле, але багато що суттєво заплутане, оскільки журналістика розрослася і відіграє сьогодні дуже важливу роль у нашому житті. І лише ті виступи газети, в яких піднімаються пекучо актуальні проблеми сучасності, досліджуються глибоко, зі знанням справи, переживають одноденність самої газети, переплавляються у книги і ще тривалий час розбурхують громадську свідомість.

– І.А. У своєму житті я зустрічався з багатьма журналістами, чув виступи як теоретиків, так і практиків. Але журналістів зі вченими ступенями кандидатів і докторів наук зустрічав украй рідко. Як Вам вдавалося при такому пресингу, такому навантаженні, що граничить із перевантаженням, у всьому досягати успіху і добиватися позитивних результатів?

– В.К. Ступені і титули самі по собі на якість журналістики не впливають. Скільки завгодно можна навести прикладів, коли першокласні зразки публіцистики являли зовсім не журналісти, а представники зовсім інших професій. Звичайно, рівень професіоналізму в журналістиці має велике значення, але визначальну роль відіграє вміння мислити, здатність намацати больову точку суспільного організму, відчути актуальну проблему та просто і доступно про неї повідати.

Я тривалий час працював у радянській журналістиці, яка була частиною компартійної пропаганди. Не дивлячись на всі недоліки тієї системи, це багато в чому була не найгірша журналістська школа. При бажанні від неї можна було взяти багато корисного, а при певних зусиллях і сміливості – досягти успіху. Про це свідчить і досвід «Вечірнього Києва», який мав величезний вплив не тільки у столиці, але і в регіонах, і в діаспорі.

Щодо наукових ступенів, то вони не стояли на заваді журналістиці, а навпаки журналістика допомагала в наукових досягненнях. Так вже трапилося, що кандидатську дисертацію я захистив у головному центрі комуністичної ідеології – Московській академії суспільних наук, а докторську – у форпості «українського буржуазного націоналізму» в Українському Університеті Вільном (м. Мюнхен, Федеральна Республіка Німеччини). Така на перший погляд разюча метаморфоза насправді є природним еволюційним шляхом розвитку особистості від ідеологічної заангажованості до наукової істини. Шлях нелегкий, із ломкою сталих стереотипів, але цілком логічний і неминучий для кожної мислячої людини.

Я завжди багато писав сам і багато редагував інших. Писати – моє ремесло, а зараз я власний досвід передаю молодому поколінню українських журналістів у Шевченківському університеті і в Університеті «Україна». Все те, що я придбав у творчому плані за довгі журналістські роки. Останнім часом я керую кафедрою журналістики у прекрасному київському Університеті «Україна». Я першим у незалежній Україні (1992 рік) отримав почесне звання «Заслужений журналіст України», чим безмежно пишаюся.

– І.А. Я знаю багато відомих, впливових, популярних журналістів сучасної України. На чому ж, як не на своїх прикладах із реальної журналістики, Ви вчите студентів!

– В.К. Справа не тільки і не стільки в особистих прикладах, скільки в тому, що особисте є частиною суспільної практики. Власне, теорія є ні що інше, як осмислена практика. Чом би не використовувати у викладацькій роботі свій особистий досвід – досить великий, різноманітний і добре мені відомий? Ось цьому я і навчаю студентів.

– І.А. Напрошується логічне питання: на яких «китах» будується ваша педагогічна діяльність, точніше, на чому вона зиждеться?

– В.К. Своїм питанням про «китів» ви підказали мені міфологічну відповідь про трьох китів. По-перше, це – полегшити собі роботу зі своїми студентами, читаючи курс журналістки, який базується на особистому багатому журналістському минулому, та і сьогоденні. По-друге – розповісти про журналістику те, що про неї треба знати всім, хто з нею стикається, а особливо тим, хто в ній працює. І, нарешті, по-третє – допомогти тим, хто хоче в журналістиці досягти успіху, тим, хто хоче стати іменитим і популярним («породистим»), читаним і впізнанним.

Все це витікає з журналістської практики. Що стосується журналістської теорії, то вона суть узагальненої практики. Відомо, що основою журналістського твору є текст. Текст має триєдину суть: факт, думка, слово. Без факту не може бути журналістського твору. Але факт сам по собі, не запліднений живою думкою, мало що означає, особливо для журналістики. І, нарешті, і факт і думка вдягається словом – тим будівельним матеріалом, який називається мовою. Моє завдання як викладача полягає в тому, щоб підказати, як шукати, відбирати, нюхом відчувати потрібні факти; як їх осмислювати, аналізувати, розщеплювати і вибудовувати; як використовувати при цьому справді необмежені образотворчі мовні засоби. Погодьтеся, що найпереконливіше і дохідливо донести це до свідомості слухача можна за допомогою ілюстрацій із особистого досвіду.

– І.АУ наш час в Україні ніхто не вільний від політики, рівною мірою – і від журналістики. Добре це або погано, кожен вольний судити сам, але корисно, принаймні, знати їх характери. Журналістика дуже всеосяжна, щоб бути чимось одним.

– В.К. Нагадаю широко відомий вислів: жити в суспільстві і бути вільним від суспільства неможливо. Тим більше це стосується журналістики. Будучи голосом суспільства, оберненим, перш за все, до вух влади, журналістика є частиною системи управління суспільством. Починаю я спочатку із загальної теорії журналістики, а потім переходжу до розгляду конкретніших тим. Предметом вивчення політичної журналістики, як правило, є політика, а об'єктом її дії – аудиторія. Таким чином формується громадська думка, в крайньому випадку – вплив на її формування. Вона (громадська думка), у свою чергу, впливає на політичну журналістику, а також безпосередньо на журналістів і політиків і як на громадян, і як на професіоналів. Здається, що журналістика зараз процвітає в Україні. Проте всередині журналістики є певні школи, а в системі ЗМІ існують корпорації, що володіють конкретними засобами масової інформації. Окремі журналісти відрізняються літературним стилем, ідеологічними традиціями, політичними уподобаннями. У кожного свій менталітет, різний підхід до одних і тих же проблем. Крім того, з політичною журналістикою працюють не тільки якісні видання, але і, на жаль, жовті, бульварні. З цим доводиться рахуватися.

– І.А. Думаю, багато ваших студентів цікавить питання: як зробити собі ім'я в журналістиці і, особливо, в політичній?

– В.К. Мабуть. Принаймні, ті, що не позбавлені амбітності в позитивному значенні цього слова. Переважно майбутні журналісти (а серед студентів денного відділення, не кажучи вже про заочників, – багато практикуючих журналістів) мріють про славу. Навіть якщо сьогодні вони ще не мріють про неї, то завтра їм буде здаватися, що слава їм просто необхідна. Багато хто абсолютно втрачає голову після першої публікації, першого виступу по телебаченню. Розмова про можливості прокладення власних професійних шляхів у журналістиці – особлива тема моїх лекцій. Журналістика – професія досить специфічна, і в ній працюють особливі люди. Журналісти розбирають, аналізують події, а вже потім доносять свої думки до читацької аудиторії, які певною мірою впливають на аудиторію. Саме тому це дуже важлива професія. Мені здається, що сучасного світу без журналістів просто не може бути. Журналістика абсолютно невіддільна від публічної політики, бо народилася як прямий наслідок становлення політичних інститутів буржуазної демократії. Там, де влада стає публічною, з'являється журналістика. Я неодноразово про це кажу студентам, кажу також про те, що журналіст – це той, хто пише не про те, що трапилося з ним, і висловлює в першу чергу факти і думки, які можуть впливати на життя суспільства. Дуже проста професія займається дуже складними процесами і дуже значуща у житті – це не парадокс, а феномен журналістики.

Я люблю свою професію, вважаю її вкрай важливою, однією з найважливіших у сучасному світі – втім, вона є такою, і незалежно від того, що я так вважаю.

Все моє свідоме життя тісно пов'язане з журналістикою. Одного разу, вибравши життєвий шлях, я не звернув з нього і не шкодую про це. Журналістика стала в моєму житті дороговказною зіркою. Журналістика дала мені можливість повірити в життя, повніше реалізувати свої творчі сили на користь суспільства, відчути зв'язок із сучасністю і власну потребу людям. Завдяки журналістиці я пішов у політику, побачив багато країн, побачив світ.

Я роблю все можливе у своїй педагогічній діяльності, щоб майбутні журналісти, вибравши для себе цей шлях, повірили в себе, не звернули з нього.

Готувати майбутні кадри журналістів стало моєю професією, яку я вважаю продовженням свого багаторічного журналістського шляху.

Я не порвав із практичною журналістикою: продовжую писати на актуальні теми для тих видань, які згодні мої роботи друкувати, – це для того, щоб не втратити творчу форму. Не писати я вже просто не можу.

***


Так, Віталій Карпенко дуже любить свою професію, вважає її украй важливою, навіть однією з найважливіших у сучасному світі – втім, вона і є такою. Проте все це не означає, що журналістику потрібно ускладнювати, романтизувати або драматизувати.

Публікації В.Карпенка завжди актуальні, гострі і проблемні, теми статей йому підказує саме життя. Безумовно, внесок журналістської творчості Віталія Карпенка в українську публіцистику важко переоцінити, його твори – це приклад найвищої журналістської майстерності, це вищий пілотаж публіцистики.

Насамкінець хочу навести вислів Степана Хмари, який сказав про Віталія Карпенка: «боєць, з яким можна йти у розвідку. За це я ручаюся, бо ми пліч–о–пліч були на одній «війні» – виборювали незалежність у депутатському складі Верховної Ради першого демократичного скликання».
Ігор Александров (Конвісер Ігор Олександрович),

професор Університету «Україна»


Газета «ФАКТИ»

Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка