Навіть ті, хто до нього ставиться прохолодно, визнають за ним талант. А ще він має неабияку популярність, зокрема й за межами України. У нього вже є й наслідувачі серед молодих – перш за все в поезії



Скачати 93.32 Kb.
Дата конвертації06.01.2018
Розмір93.32 Kb.

Сергій Жадан: «Вірші для мене є дорожчими, а проза — вагомішою»



Навіть ті, хто до нього ставиться прохолодно, визнають за ним талант. А ще він має неабияку популярність, зокрема й за межами України. У нього вже є й наслідувачі серед молодих – перш за все в поезії. Нещодавно в Національному театрі імені Івана Франка створено спектакль за його «Гімном демократичної молоді». Крім того, він щойно презентував у Києві та інших містах аудіокнигу Чеслава Мілоша в перекладах українською. Цікаво, яким бачить Сергій Жадан сучасний літпроцес і себе в ньому?
Сергію, варто почати з витоків: хто з родичів чи вчителів або ж які обставини вплинули на те, щоб з’явився саме такий Жадан, якого маємо?

— Вплинула тітка, поетка Олександра Ковальова. Я про це вже розповідав: вона учениця Василя Мисика, у вісімдесятих, видала дві книги лірики. Власне, вона давала мені читати якусь літературу, читала те, що я писав, познайомила з цікавими людьми у Харкові, зокрема з поетами. 1991-го я потрапив до Харківського літературного музею — він і став моїм «літературним домом» — я там працював, передруковував свої вірші, спілкувався з письменниками та художниками. Зрештою, я і сьогодні буваю там дуже часто, якось вжився в цей «культурно-мистецький заклад», і дуже люблю всіх музейних працівників.


Крім поезій, Ти пишеш і прозу. Трохи перефразовуючи класика про те, що у щастя людського два рівних є крила, хочу дізнатися: чи для Тебе самого є рівними ці «два крила» творчості, чи якесь із них вагоміше й дорожче?

— Я би сказав, що вірші є дорожчими, а проза — вагомішою. Все разом це «вирівнює політ». Очевидно, для мене писання прози не є менш важливим. Скоріше, з авторського погляду, я пишу собі свій один безкінечний текст, який час від часу розпадається на книги віршів чи прози.


У Тебе є такі рядки: „Збірники прози, ранкові моління. // Ми зберегли, наче кисень — птахи, // присмак причетності до покоління, //котрий хвилює, мов перше гоління //шкіру. Надходять волхви й пастухи…”. Як Ти тепер щодо відчуття свого покоління — в літературі, перш за все?..

— У літературі я цей присмак причетності відчуваю, мабуть, не так сильно, як у «повсякденному» житті. Тому й пишу переважно про своє покоління. Мої герої дорослішають і старіють разом зі мною. Це якась така підсвідома стратегія, хронологія однієї генерації. Мені цікаво спостерігати за тими трансформаціями, що відбуваються з моїми однолітками. Хоча, по совісті кажучи, літературу однолітків теж люблю, ще з дев'яностих.


Ти живеш хоч і в сковородинівському, але доволі зросійщеному Харкові, на українізацію якого недостатньо досі було й Курбаса, Хвильового, Куліша… Та й не один Жадан для цього потрібен: як Тобі працюється в тій «прифронтовій» обстановці?..

— Та ні, Станіславе, я не живу в «зросійщеному» Харкові — живу в Харкові багатонаціональному і двомовному. Це місто доволі толерантне, оскільки поєднує в собі як здорове пролетарське ставлення до науки та культури, так і потужний інтелектуальний прошарок, завдяки якому функціонує цікаве і насичене культурне поле міста. «Прифронтовий» його статус – стереотипне уявлення з дев'яностих, яке, як мені здається, зовсім не відповідає дійсності. Просто іноді українські інтелектуали потребують надмірної закритості, комунікаційної герметичності, захисту від зовнішніх обставин. У цьому випадку Харків — місто відкрите й динамічне — справді може викликати деякий острах. Так чи інакше, все залежить від твоєї готовності до діалогу, від твоєї відкритості й відвертості.


У Твоїх поезіях — свіжа образність, цікаві метафори, порівняння. Наведу по пам’яті для прикладу: «…і ще не блукала південними трасами // худоба — таврована мов плацкартна постіль»; „зализує рани наче конверти, чистить зуби мов табельну зброю», або „і риби на пательні лежать ніби коханці на розпеченому серпневому ліжку». Це стосується як римованих віршів, так і верлібрів. Цікаво: чи ти не вважаєш, що наші колеги на догоду західним європейцям, чиї мови менш придатні для римованої поезії (через фіксований наголос на конкретному складі), надто захопились верлібром, повторюючи «зади» французьких, польських та інших колег?

— Ні, не вважаю. Чесно кажучи, мені здається, що писати верлібром набагато складніше, це потребує значно тоншого відчуття поезії, оскільки ти не можеш «опиратися» на ритм та риму. У нас скоріше силабо-тоніка в багатьох випадках пишеться «на догоду» певним літературним традиціям, певним усталеним уявленням про те, якою має бути «справжня» українська лірика. Що, в свою чергу, робить римовану поезію вправляннями в перекопуванні давно скопаних земельних ділянок. Мабуть, тут не може бути універсальних механізмів — у кожного поета діють якісь свої принципи та настанови, що реалізуються більш чи менш вдало.


Чи не здається Тобі, що постмодернізм своє віджив? І коли Тебе називають постмодерністом, чи Ти з цим погоджуєшся?

— Я до нього не маю жодного стосунку. Та й не мав ніколи. Він мене не цікавить.


Відкрий таємницю щодо Твоїх підходів до назв власних творів, зокрема прозових, у яких відчувається, я сказав би, соціальна складова, або ж «стьобова»: «Капітал», «Гімн демократичної молоді», «У.Р.С.Р.», «Ворошиловград»… Це щоб „бути ближче до народу”?

— Та немає якихось «підходів», все це виникає доволі спонтанно. Є якась доля іронії, безперечно; є якісь посилання на «першоджерела» (скажімо, «Цитатник», «Капітал» чи «Балади про війну і відбудову»), але сказати, що я знаю, як потрібно «правильно» давати назви книгам, не можу. Ось зараз закінчую нову книгу віршів, яка ще не має назви.


А ще десь у тебе на обкладинці був Че Гевара — людина-феномен, до того ж, роздутий, як на мене. Кажуть, він був чесний, справжній революціонер, але практично жодної битви не виграв, окрім штурму казарм Монкадо разом із Фіделем. А ще цей «министр с апостольским лицом и головой пирата», як про нього писав Ярослав Смєляков, має той гріх, що «привіз» світові Карибську кризу, особисто випросивши у Хрущова зброю. І через це ледве не почалася Третя Світова... Я ще можу якось зрозуміти, що Катерина Ющенко у Севастополі ходила у футболці з зображенням Че на грудях (а не Стуса чи Чорновола, на жаль), але мені важко собі пояснити, чому й нашій молоді Че ближчий за Стуса, скажімо?

— Ну, знаєш — феномен Ісуса теж «роздутий». Або феномен Шевченка. Зрештою, це проблема коментаторів та інтерпретаторів. Для мене він, скоріше, є ілюстрацією того, що лівий дискурс не конче має западати в тоталітаризм, що ліві не обов'язково перетворюються на сталіністів, отримавши владу; що комунізм не є завершеним і відпрацьованим проектом. Хоча футболок із Че Геварою це все не стосується, футболки — це приклад того, як капітал своїм сталевим шлунком перетруює навіть найбільш тверде придорожне каміння.

А стосовно Стуса — мені видається, це одне одного не заперечує, принаймні можу припустити, що для тих донецьких студентів, котрі виступали за надання своєму університету імені Стуса, його постать цілком логічно узгоджується з постаттю Че або ж постаттю комуніста Хвильового.
Кілька моїх начитаних однокурсниць-філологинь, за їх словами, не можуть дочитати Твою прозу до кінця: натикаються на мат і кидають. Іноді кажуть, що мат — показник того, що в автора не вистачає інших художніх засобів. Навіть багатьом чоловікам не подобається мат у творах. Чи це важлива приманка для масового читача: яка Твоя думка і яка мотивація?

— Станіславе, так я ж не працюю з «масовим» читачем, більше того — в принципі не певен, що в Україні такий читач існує. «Ненормативна» лексика — це не художній засіб, скоріше стилістичний, мені здається саме філологи мали б це розуміти. Як можна описувати певні соціальні чи субкультурні середовища, ігноруючи особливості їхньої лексики? Можливо, проблема несприйняття лежить не так у табуйованій лексиці, як в упередженому ставленні «начитаного» читача до автора — якщо ти відпочатку думаєш, що автор заграє з якимось ілюзорним масовим читачем, ти наперед перестаєш йому довіряти. Іноді справа не в сумнівних художніх засобах, а в елементарному читацькому снобізмі й закритості, котрі примушують тебе займати оборонну позицію.


У романі «Ворошиловград» та й інших Твоїх речах я звертав увагу на футбольну тему. Нещодавно в Коктебелі я мав можливістб переконатися, що футбол для Тебе — щось рідне й важливе, бо Ти й досі у добрій формі. Це, мабуть, почалося з доволі жорстких околичних кварталів Твоєї юності чи звідки?

— Так, із дитинства. Ми грали всюди й постійно. Навіть у дорослому віці. Ось і тепер зібрали так звану «літературну збірну» з футболу, намагаємось регулярно грати. Ну і, відповідно, писати про це.


Антологію «Письменники про футбол», очевидно, підказало Євро-12. Кому прийшла ідея цієї книги, у якій Ти взяв участь?

— Ідея спонтанно виникла в нас із видавництвом. Ми перед тим робили антології «Декамерон» та «Метаморфози», тож це було логічне продовження, — безсумнівно, інспіроване майбутнім Євро. Мені здається, доволі непогана книга вийшла.


У Національному театрі імені Івана Франка створено спектакль за твоїм „Гімном демократичної молоді”. Чув, що режисерові спектаклю довелося більше року попрацювати з Тобою над „лексикою”. Цікаво, чому вибрали саме цей твір, і чи Ти задоволений нині результатами співпраці?

— Прем'єра відбулася цього вересня. Режисер, Юрій Одинокий, працював не так над «лексикою», як над сюжетом, — ми з ним сильно змінили початкову історію, додали нові сюжетні ходи, нових персонажів. Вийшло щось зовсім інше, аніж було в книзі. Ось тепер збираю коментарі та враження — одним дуже подобається, іншим — дуже не подобається. Мені подобається, що враження такі полярні: було б значно гірше, якби вистава не лишала по собі жодних емоцій, навіть негативних.


Зізнайся, будь ласка:  герої Твоїх романів — наприклад, бензоколонщики-бізнесмени і, знову ж таки, футболісти Гера, Коча, Травмований із «Ворошиловграда» — мають конкретних реальних «двійників» у житті, чи Ти обходишсья без прототипів і «малюєш» їх виключно «з голови»?

— Мають. Звісно, це не стовідсоткова відповідність, але прототипи є і в Кочі і в Травмованого, і в Германа, і в Таміли з Тамарою. Я відштовхуюсь від якоїсь живої людини, яку я добре знаю, й додаю їй рис інших своїх знайомих. Виходять такі живі «коктейлі». Але навряд чи вони себе упізнають — по-перше, ці персонажі книг моїх не читають, по-друге, я все ж таки намагаюсь прописати персонажів так, щоби не зашкодити їхнім службовим та особистим обставинам.

Хоча іноді буває і навпаки. Скажімо, з Собакою Павловим із «Депеш Мод». Він доволі серйозно поставився до того, що про нього написано книгу, мав її завжди при собі, намагався отримувати з цього певні дивіденди при спілкуванні з жінками.

Приємно, що ненайгірші представники молодшого покоління літераторів побачили в Тобі своєрідного гуру, наслідують Тебе, дехто вводить цікаві терміни — «жаданівці» (майже як «бандерівці») або «піджаданники». Як Ти до цього ставишся? Чи не накладає це на Тебе тягар відповідальності?

— Ставлюся іронічно, ясна річ. Думаю, що насправді жоден молодий письменник, котрий себе поважає, ніколи не визнає в собі такого наслідування. І правильно зробить. А щодо відповідальності — відчуваю її скоріше стосовно читачів, які на щось розраховують, чогось чекають, про щось питаються, чомусь довіряють. Мені здається, дуже важливо з одного боку не втрачати цієї їхньої довіри, а з іншого — не орієнтувтися виключно на їхні запити та пропозиції.
Останніми роками ти став одним із головних  повпредів нашої літератури на Заході. Як гадаєш, чи покращується там ставлення до нас як до «літературної країни»? І чи може «засвітити» Нобелівська комусь із українців у найближчі ...надцять років? Про це  я вчергове подумав, коли Ти читав свої переклади з Чеслава Мілоша...

— Ну, хіба що в ...надцять років. Нобелівська премія — це ж не просто підтвердження літературного  таланту, це певне свідчення вписаності автора в світовий літературний контекст, його присутності в літературному «мейнстрімі». Інакше кажучи, йдеться не так про чийсь письменницький геній, як про переклади, видання мовами світу, затребуваність автора, його загальний письменницький авторитет. Якось так.


Колись Юрій Андрухович казав мені, що Ти, як і він — ще й кандидат наук. Цікаво, а яка була тема твоєї дисертації?

— Я писав про Михайля Семенка. Коли вибирав тему, якийсь час вагався: писати про Сема, чи про укр. футуризм загалом? Покійний Володимир Гаряїв, учень Семенка, порадив локалізувати тему. Ну, так і склалося.


У Твоєму вірші «Господь симпатизує аутсайдерам» є така неоднозначна думка: «Ісус був точно червоним, він розраховував на комуністичні принципи в пташиних польотах». Можна погодитися з тим, що червоні брали свого часу для своєї ідеологіїї гуманні постулати з Біблії, але ж на практиці вони були абсолютні антихристи…

— Але ж церква — православна й католицька — на практиці теж часто поводила себе, як антихристи. Самі хрестові походи чого варті. Або досвід колаборації в часи другої світової. Тут же не про сталіністів ідеться, швидше загалом — про лівих, про можливість зіставлення «Капіталу» з Євангеліями. Хоча, підозрюю, людей церкви подібне зіставлення справді може напружити.


Зайду з іншого боку: чи не десакралізуєш таким чином Ти образ Христа може, це під впливом «Коду да Вінчі», чи це щось інше?

— Та ні, тут не ідеться про десакралізацію, мені здається. Скоріше, про якісь приватні аспекти розуміння християнства. Це такий собі діалог із російськими футуристами та імажиністами, які про все це писали.


Розмовляв Станіслав Бондаренко

Скачати 93.32 Kb.

Поділіться з Вашими друзьями:




База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка