Навчально-методичний посібник Одеса ону 2014 (075. 8) Ббк 65. 291. 551я73 В61



Сторінка3/8
Дата конвертації23.10.2017
Розмір1.74 Mb.
ТипНавчально-методичний посібник
1   2   3   4   5   6   7   8
Тема 3. Моделі національних інноваційних систем


  1. Сутність національної інноваційної системи

  2. Основні складові НІС

  3. Основні показники функціонування НІС

  4. Особливості розвитку НІС США

  5. Особливості розвитку НІС європейських країн

  6. Особливості розвитку НІС Китаю та Японії

  7. Особливості розвитку НІС Росії та України

1. У ХХ ст. відбулося формування національних інноваційних систем (НІС) в усіх розвинених країнах світу. НІС – це сукупність взаємозалежних структур, зайнятих комерційною реалізацією наукових знань і технологій у межах національних кордонів (компанії різної величини, університети, держлаболаторії, технопарки та інкубатори). Крім того, НІС можна визначити як комплекс інститутів правового, фінансового і соціального характеру, що забезпечують інноваційні процеси і мають міцні національні корені: традиції, політичні і культурні особливості. Довгостроковими детермінантами інноваційної активності НІС виступають об’єктивно задані умови для відповідної країни (розміри, природні ресурси, географічне положення і клімат, історія розвитку інститутів держави і форм підприємництва).

Вперше ідея «інноваційних систем» з’явилася у Ліста в 1841 році [17, с. 6]. Він наголошував на важливості знань, зв’язку між науковими інститутами, виробничим сектором та іноземними технологіями для економічного розвитку. Пізніше дослідження національних інноваційних систем перейшло на новий етап, і знайшло своє відображення в роботах Фрімена (1987 р.), Доси (1988 р.), Лундвала (1992 р.), Нельсона (1993 р.), Едкіста (1997 р.).

Національну інноваційну систему (НІС) географічно визначають національні кордони, суб’єкти економічної діяльності та відносини між ними щодо ініціювання, імпортування, модифікації, створення, розповсюдження та використання як знань і технологій, так і безпосередньо інновацій.

Розрізняють чотири типи НІС [5, с. 124]. По-перше, НІС-новатори, що реалізують піонерну стратегію і є джерелами базових інновацій, а також продуктів подальшої обробки та використання знань. По-друге, НІС-імітатори, що реалізують стратегію переносу і спеціалізуються на продукуванні та використанні удосконалюючих інновацій. По-третє, НІС-користувачі інновацій, що реалізують стратегію запозичення і спеціалізуються на виробництві та використанні псевдоінновацій. По-четверте, група країн, які по суті не мають інноваційних систем і не реалізують активної стратегії інноваційного розвитку. Їх функція складається у пропозиції ресурсів низької ступені обробки та подання попиту на кінцеву продукцію інноваційних систем інших країн.

В сучасних НІС між агентами-інноваторами виникає взаємодія трьох типів:



  • конкуренція, як процес перманентного суперництва між виробниками, який стимулює їх інноваційну активність;

  • трансакція, що представляє собою обмін товарами та послугами, перш за все технологічними, між суб’єктами економічної діяльності;

  • створення інноваційно-виробничих мереж, мета яких – трансфер інформації та технологій через встановлення неформальних зв’язків, співробітництво та партнерство учасників ринку інноваційної продукції.

Зовнішні чинники впливу на формування НІС розподіляються на:

- міждержавні (глобалізація світової економіки, рівень конкуренції у наукомістких видах діяльності; рівень розвитку техніки і технологій, рівень доступу до експертної, патентної, статистичної інформації, досвіду в проведенні інноваційних процесів розвинених країн та їх визнаних учених; координація сумісних досліджень і заходів у сфері інноваційної діяльності, створення міжнародних організацій і установ в інноваційній сфері, міждержавне співробітництво у підготовці спеціалістів у сфері інноваційного менеджменту, оцінки об’єктів інтелектуальної власності (ОІВ), технологічного і управлінського консалтингу та ін.; обсяги та якість прямих іноземних інвестицій в інноваційну сферу; участь міжнародних фінансових інститутів в інвестуванні інноваційних проектів, тощо);

- державні (політична та економічна ситуація в країні; державна інноваційна політика, концепція і стратегія з орієнтацією на проривні технології, урахування наукових досягнень всесвітньо визнаних вітчизняних наукових шкіл; платоспроможний попит на інновації у державних структур, приватних підприємців, інших зацікавлених юридичних і фізичних осіб; структура інвестицій в економіку країни та інноваційну діяльність; сформованість елементів ринку інновацій; науковий та інноваційний потенціал країни, її регіонів; інноваційна активність підприємств різних форм власності, масштабів діяльності, наявність інноваційної інфраструктури з підтримки інноваційної діяльності в країні, у регіонах, просування інноваційної продукції, продуктів, послуг; рівень інформатизації суспільства, підприємницької і держаної сфер діяльності; законодавство щодо інноваційної діяльності, захисту прав на ОІВ, яке враховує світові стандарти; пріоритети науково-технічної та інноваційної діяльності, нормативно-методичне забезпечення оцінки, аналізу і моніторингу інноваційних процесів в економіці країни, регіонах, видах економічної діяльності, господарюючих суб’єктах; рівень співробітництва між наукою, бізнесом, владою, державна і регіональні інноваційні програми, економічно-фінансові методи і податкові механізми для підтримки і стимулювання інноваційної діяльності, тощо).

Окрім національної інноваційної системи на сучасному етапі розвитку світової економіки виділяються інноваційні системи вищого порядку: глобальну та регіональну.


2. В науковій літературі є декілька підходів до виділення структур НІС. Один з них розроблений Росом, Ферстромом та Гуптою [18, с. 4]. Згідно їх підходу, виділяється дванадцять структурних частин НІС: 1) населення і культура (рівень освіти, інноваційність, креативність, ставлення до ризику, підприємництво, ставлення до науки та технології); 2) освіта (навчання, кваліфікаційні рівні, вища освіта, розвиток робочої сили, професійне навчання та підготовка, початкова та середня освіта); 3) громадські та неприбуткові НДДКР (університетські, урядові НДДКР, неприбуткові приватні дослідження); 4) громадські блага (здоров’я та медицина, середовище, мистецтво та культура, захист, космос); 5) зв’язки (передача технологій, спільні дослідницькі інкубатори, розповсюдження технології, інноваційні компетентні конференції); 6) кластери (мережа кластерів, МНК, великі компанії, СМП, відповідні експортери, інноваційні компанії, компанії, що виконують науково-дослідні розробки, старт-апи, спін-офи, промислові структури, консультаційні послуги, інвестори, кредитори); 7) вітчизняні та міжнародні споживачі (ключові споживачі, прямі споживачі, акціонери, урядові закупки, міжнародні споживачі); 8) міжнародні зв’язки та інфраструктура (науково-дослідні та бізнесові зв’язки, рекрутингові компанії та компанії з найму, імпорт, експорт та інфраструктура – фізичні та інформаційні комунікації); 9) інтелектуальна власність (патенти та інше); 10) ризикове фінансування (заробітки від найму, венчурний капітал, боргові акційні гранти); 11) винагороди, стимули (звільнення НДДКР від оподаткування, особливе оподаткування на приріст капіталу); 12) урядова політика, фонди та закупівні інституції (фондові структури освіти, науково-дослідні фондові структури, наукова, технологічна та інноваційна політика, консультаційні структури, юридична система стандартизації, регулювання та контрактів, фіскальна та податкова політика, політика щодо торгівлі, тарифів та закупки, федеральні та регіональні урядові рішення, що керують процесами).

Ці дванадцять елементів можна зобразити схематично (рис. 9).



Рис. 9 Структура національних інноваційних систем.


Ще один підхід до структури НІС розроблений О. І. Бутенко та Є. В. Лазарєвою [19, с. 4] (рис. 10). В їх моделі в центрі НІС зображені окремо суб’єкти розробки та суб’єкти реалізації інновацій, які діють в межах певної інфраструктури під впливом ринкових сил, державної політики, в умовах певних інноваційних ризиків і зовнішніх чинників впливу. Інноваційна інфраструктура в їх моделі формується такими підсистемами:

  • координація і регулювання розвитку інноваційної діяльності, що дозволяє економічними методами (особливо стимулюванням), інформаційною підтримкою, організаційною структурою управляти різними видами цієї діяльності для ефективного розвитку;

  • якісне фінансове забезпечення інноваційної діяльності, яке передбачає: дострокове інвестування інноваційних процесів і проектів (на строк 7-10 років, коли спостерігається ефект від упровадження інновацій), фінансову підтримку через механізм здешевлення кредитів та пільгового кредитування, забезпечення обсягів і структури венчурного капіталу на рівні 18-24 % від загального обсягу фінансування інноваційної діяльності. Окрім названих, використання різних джерел і форм інвестування: державний і місцевий бюджети, власні кошти підприємницьких структур, банківських установ, позабюджетних фондів, інших країн, міжнародних фінансових інститутів, тощо;

  • інформаційне забезпечення науково-технічної та інноваційної діяльності, яке надає доступ до її баз і банків даних: 1) з інновацій (продуктових, процесових, управлінських); 2) наукових організацій і відомих спеціалістів з науково-технічних проблем; 3) патентних фондів і патентних бібліотек для всіх організацій та підприємств незалежно від форми власності, тощо;

  • експертиза (комерційна і державна) інноваційних програм, проектів, пропозицій, яка забезпечує проведення якісної і незалежної оцінки різних видів (наукова, технологічна, фінансово-економічна, екологічна та ін.);

  • виробничо-технологічна підтримка (інжиніринг, субконтрактація) створення нової конкурентоспроможної наукомісткої продукції й високих технологій, їх практичного освоєння на підприємствах; використання інноваційного лізингу;

  • маркетинг (стратегічний і тактичний) попиту на новації і результати НДР як об’єктів інтелектуальної власності, науково-технічних розробок і наукомісткої продукції на регіональний, міжрегіональні, державний і закордонні ринки, включаючи рекламну і виставкову діяльність;

  • логістика як науково-практичний напрям господарювання і ефективне управління матеріальними і пов’язаними з ними інформаційними і фінансовими потоками у сферах виробництва і обігу інноваційної продукції;

Рис. 10. Компоненти концептуальної моделі НІС розроблені О. І. Бутенко та Є. В. Лазарєвою.




  • сертифікація наукомісткої продукції, надання послуг з метрології, стандартизації і контролю якості, патентування, ліцензування, акредитації;

  • консалтингова діяльність (технологічний, управлінський, інші види консалтингу) щодо реалізації інноваційних проектів і програм на існуючих потужностях економічних агентів і прогресивної структурної перебудови галузевої, регіональної, національної економіки;

  • підготовка і перепідготовка кадрів для інноваційної діяльності в умовах ринкової економіки, включаючи підготовку інноваційних і проектних менеджерів, фахівців з оцінки ОІВ, управлінських і технологічних команд для реалізації проектів;

  • інноваційно-посередницька діяльність як окрема сфера господарської діяльності у формі реальних організацій, які мають основні фонди, персонал, юридичне оформлення, технологічних брокерів і віртуальних інноваційних посередників: електронні біржі технологій, електронні інноваційно-впроваджувальні фірми, бізнес-інкубатори, тощо.

Окрім структурних елементів НІС важливим є визначення суб’єктів і об’єктів національних інноваційних систем. Суб’єкти НІС представлені усіма видами суб’єктів господарювання або їхніх підрозділів, які займаються створенням, розповсюдженням та використанням інновацій (промислові підприємства, венчурні фірми, НДІ, ВНЗ, підприємства та установи інфраструктури інноваційної діяльності), державою в особі органів державного управління і контролю за інноваційними процесами. Об’єктами НІС виступають інновації у фізичному та інформаційному розумінні, які створюються та використовуються з метою отримання прибутку або іншого ефекту [20].
3. Найповнішу класифікацію показників діяльності НІС, що є прийнятою у багатьох країнах, розробили Маастрихтський інститут економічних досліджень з інновацій та технологій (Maastricht Economic Research Institute on Innovation and Technology (MERIT) та Спільний центр досліджень – Інститут захисту та охорони громадян (the Joint Research Centre Institute for the Protection and Security of the Citizen) [21, с. 28].

Ця класифікація показників має дві форми: складну, що складається з 25 показників, розрахована на високотехнологічно розвинені країни, та спрощену, що складається з 12 показників, і використовується для широкого кола країн. Відмінності в наборі показників зображені у табл. 1.

Обидві класифікації складаються з 5-ти груп показників: інноваційні керуючі, створення знань, інновації та підприємництво (розповсюдження), застосування, інтелектуальна власність.

4. Формування національних інноваційних систем у США та деяких європейських країнах розпочалося відразу після закінчення Другої світової війни [22].

На думку багатьох дослідників, передумови створення національної системи в США були закладені ще в середині XIX ст. системою Land-Grant College, яка передбачала виділення земельних ділянок університетам безкоштовно, за що останні повинні були надавати суспільству певні послуги. Оскільки в США в ті роки сільське господарство переважало над промисловістю, університети зобов'язані були надавати послуги фермерам. У результаті цих заходів було створено систему Research Extension Service станцій, які здійснювали впровадження досягнень науки у сфері сільського господарства.

Побудова національної інноваційної системи США здійснювалась на основі власних фундаментальних досліджень. Ще на початку XIX ст. американська система освіти та науки була інтегрована в практичні проблеми корпоративного сектору краще, ніж в інших країнах.

Для еволюційного процесу формування національної інноваційної системи США характерні такі ознаки: орієнтація науки та освіти на розв'язання проблем корпоративного сектору та сектору загальнодержавного управління; створення незалежних наукових організацій: консультативних та дослідно-експериментальних лабораторій великими компаніями для здійснення систематичної інженерно-конструкторської роботи власними силами; становлення корпоративної системи наукових досліджень та промислових лабораторій, формування державної системи фінансування наукових досліджень.

Основними суб'єктами державного регулювання інноваційної діяльності в США є: Американський науковий фонд, який займається фундаментальними дослідженнями, і Американська наукова рада, що представляє інтереси промисловості та університетів у науково-технічній політиці. Фінансування пріоритетних напрямків досліджень, визначених цими структурами, здійснюється на конкурсній основі. Фундаментальні дослідження в США, як правило, виконуються у вищих навчальних закладах, тоді як прикладні дослідження здійснюються переважно приватними бізнес-структурами (у власних лабораторіях або на замовлення у спеціалізованих інститутах). Такий підхід дозволяє поєднати дослідницьку діяльність та освіту.



Таблиця 1

Порівняльна характеристика спрощеної та ускладненої класифікації показників інноваційної діяльності

  1. Інноваційні керуючі:

  1. Нові випускники наукових та інженерних спеціальностей на 1000 чоловік віком 20-29 років;

  2. Населення з вищою освітою на 100 чоловік віком 25-64 років;

  3. Ставка пропускання широкосмугастої мережі (кількість широкосмугастих ліній на 100 чоловік);

  4. Участь у постійному навчанні на 100 чоловік віком 25-65 років;

  5. Рівень знань молодіжної освіти (% від населення віком 20-24 роки, які завершили щонайменше вищу середню освіту).

    1. Випускники наукових та інженерних спеціально-стей (% від всіх випуск-ників вищих учбових закладів)

    2. Відсоток робочої сили з завершеною вищою освітою

    3. Дослідники на мільйон жителів

  1. Створення знань:

    1. Державні витрати на НДДКР (% від ВВП);

    2. Комерційні витрати на НДДКР (% від ВВП);

    3. Доля середньо-високотехнологічних та високотехно-логічних НДДКР (% від витрат на виробничі НДДКР);

    4. Доля підприємств, які отримують державне фінансування на інновації.

  1. Державні витрати на НДДКР (% від ВВП);

  2. Комерційні витрати на НДДКР (% від ВВП);

  3. Наукові статті на мільйон жителів

3. Інновації та підприємництво (розповсюдження)

  1. Саме інноваційні МСП (% від МСП);

  2. Інноваційні МСП, які співпрацюють з іншими (% від МСП);

  3. Витрати на інновації (% від товарообігу);

  4. Венчурний капітал ранньої стадії (% від ВВП);

  5. Витрати на ІКТ (інформаційні та комунікативні технології) (% від ВВП);

  6. МСП, які використовують організаційні інновації (% від МСП).

  1. Витрати на ІКТ (% від ВВП)

4. Застосування:

  1. Зайнятість в високотехнологічних послугах (% від загальної робочої сили);

  2. Експорт високотехнологічних товарів як доля загального експорту;

  3. Продаж нових для ринку продуктів (% від товарообігу);

  4. Продаж нових для фірми, але не нових для ринку товарів (% від товарообігу);

  5. Зайнятість в середньо-високих та високотехнологічних виробництвах (% від загальної робочої сили).

  1. Експорт високотехнологічних товарів як доля загального експорту

5. Інтелектуальна власність:

  1. Патенти EPO (Європейська патентна організація) на мільйон жителів;

  2. Патенти USPTO (Організація патентів та торгових марок США) на мільйон жителів;

  3. Потрійне патентування (в EPO, USPTO та JPO – Японська патентна організація) на мільйон жителів;

  4. Кількість нових державних торгових марок на мільйон жителів;

  5. Кількість нових державних моделей на мільйон жителів.

  1. Патенти EPO на мільйон жителів;

  2. Патенти USPTO на мільйон жителів;

  3. Потрійне патентування (в EPO, USPTO та JPO) на мільйон жителів;

Джерело: створено автором на основі [21].
Протягом кількох останніх десятиліть, за урядом США зберігається роль головного інвестора в сфері військових НДДКР. Уряд США завжди відігравав важливу роль в активізації інноваційних процесів, проте з початку 80-х років минулого століття, після прийняття низки законів, що регулюють відносини у сфері інноваційної діяльності, вона значно зросла.

У прийнятих законах особливу увагу було приділено питанням забезпечення взаємодії університетів та малих підприємств, розвитку малого наукомісткого бізнесу, вдосконалення трансферту технології із сфери науки в промисловий сектор. Для стимулювання технологічних нововведень було прийнято Закон Стівенсона-Вудлера «Про технологічні нововведення», який регулює процес передавання технологій федеральними лабораторіями.

США є першою державою світу, яка почала впроваджувати заходи, спрямовані на захист своєї інтелектуальної продукції на світовому ринку. Закон Бея-Доула («Закон про патентні процедури між університетами і малим бізнесом») дозволив університетам отримувати патенти на винаходи, зроблені за державні кошти (субсидії). Це спонукало американських вчених з одного боку працювати в інтересах промисловості, а з іншого - передавати технології підприємствам. У США створено одну з найбільш розвинутих організаційно-правових інфраструктур підтримки інноваційної діяльності. Трансферт технологій здійснюється із університетів у промисловість, як правило, з допомогою венчурних компаній, чи шляхом створення в середині малих корпорацій дослідницьких підрозділів.

Сьогодні національна інноваційна система США є генератором створення близько 80% усіх світових інновацій. Її основою є 150 великих університетів, які займають перші місця в світових рейтингах. Крім того, в США функціонують національні лабораторії - великі університети, які займаються дослідженням з певного напрямку прикладної науки.

Крім державних, в США також функціонує велика кількість приватних дослідницьких корпорацій, найбільш відомою з них є Ренд-корпорейшнз. Ці структури займаються фундаментальними та прикладними дослідженнями на комерційній основі. Вони, як правило, обслуговують інтереси американських державних відомств, а також приватних компаній.

5. Для сучасного етапу розвитку європейського суспільства характерним є формування єдиної інноваційної системи Європи, яка складається з національних інноваційних систем країн-членів ЄС та країн ОЕСР.

Ініціатива створення єдиної європейської інноваційної системи належить ОЕСР, яка, починаючи з 1990 року, активно підтримувала та просувала цю ідею. Перші спроби в області координування інноваційної політики в європейських країнах були втілені в документах «Зелена книга з інноваційної політики» та «Перший план дій в області інновацій».

У 2000 році була прийнята Лісабонська стратегія, яка визначила основні напрямки загальноєвропейської інноваційної політики. Основною метою цієї стратегії є побудова найбільш компетентної динамічної економіки знань, що забезпечить ЄС світове лідерство. Одночасно з прийняттям стратегії була проголошена концепція створення єдиного дослідницького простору в Європі. Ці заходи дозволили об'єднати зусилля вчених різних країн ЄС.

Створена у 1984 році мережа європейських бізнес-інноваційних центів є одним з найважливіших елементів інтегрованої європейської системи. До її складу входить близько 160 бізнес-інноваційних центрів і подібних до них організацій, а також 70 асоційованих членів. Основним завданням цих структур є підтримка малих, середніх фірм та окремих підприємців, що займаються інноваційною діяльністю.

Головною європейською фінансовою структурою, яка здійснює підтримку розвитку малих та середніх інноваційних підприємств, є Європейський інвестиційний фонд, створений у 1994 році.

За останні 15—20 років у руслі загальної науково-технічної політики ЄС удалося створити розгалужену мережу транскордонного співробітництва, котра якщо поки й не зв'язала воєдино окремі національні інноваційні системи, але, в усякому разі, усунула багато бюрократичних перепон на шляху взаємного перетікання знань і технологій. Щорічно, в рамках численних постійно діючих програм і ініціатив, реалізуються сотні науково-дослідних програм.

Бюджет 7-ої рамкової програми досліджень ЄС на 2007—2013 рр. становить 54 млрд. євро. Німеччина не без підстав вважає себе двигуном інноваційного розвитку об'єднаної Європи. Будучи основним донором загальноєвропейських програм інноваційного розвитку, вона одночасно є і їх основним реципієнтом: її дослідники не тільки одержують найширший доступ до творчих лабораторій інших країн ЄС (80 % всіх проектів здійснюється за участю Німеччини), але й у вигляді грантів повертають назад більшу частину внеску Німеччини в бюджет союзу за статтею «наука й розробки» [23].

Сьогодні Європейські країни стоять на порозі переходу від лінійної до системної моделі поширення інновацій. Це було зазначено у повідомленні Європейської комісії «Інноваційна політика: вдосконалення підходу Союзу в контексті Лісабонської стратегії» 2003 року, основною ідеєю якого є неприпустимість стримування можливостей інноваційної політики ЄС вузьким баченням інновацій. Європейська комісія відзначає, що відбулась еволюція концепції інновацій — від лінійної моделі, вихідним моментом якої є науково-дослідна або дослідно-конструкторська розробка, до системної моделі, згідно з якою інновація складається зі складних взаємодій між індивідами, організаціями та їхнім операційним середовищем. Хоча дослідницькі роботи є принциповим чинником інновацій, але для більшості підприємств (за винятком високотехнологічних) визначальними є не технологічні особливості нових продуктів, а новаторські шляхи покращення їх позицій на ринку.

Головною вимогою для інноваційної політики в рамках ЄС в сучасних умовах визнається її відповідність системній моделі інновацій, вплив на всі ключові сегменти ринкового середовища. Головним наслідком еволюції концепції інновацій в ЄС став перехід від предметного розуміння інновацій до розуміння інновацій як системного процесу, що охоплює не тільки діяльність розробників нових продуктів і технологій, промислових підприємств, які їх впроваджують у виробництво, але і діяльність суб’єктів інноваційної інфраструктури. У цілому, за останні десятиліття в країнах ЄС апробовані нові форми і методи стимулювання інноваційного розвитку, інноваційна політика набула комплексного, системного і довгострокового характеру з чіткими кількісними і якісними орієнтирами, а єдина політика ЄС стала «локомотивом» для національних урядів і приватного бізнесу [24].


6. Китайська економіка змішаного типу - «соціалізм із китайською специфікою» або «соціалістична ринкова економіка», за якого переважна частина ВВП (70 %) виробляється у приватному секторі під прямим контролем з боку держави. Урядом визначено шлях подальшого розвитку країни - формування інноваційної системи. Для досягнення поставленої мети, були встановлені наступні завдання, а саме - протягом 2006-2010 років здійснити перехід країни від індустріальної до технологічної держави; у 2011-2015 років - отримати статус інноваційної наддержави. Виходячи з цього, головною ціллю встановлено увійти в першу п’ятірку країн-лідерів у сфері науки й техніки. Крім того, правлячою партією визначено, що до 2020 р. питома вага витрат на науково-дослідні роботи має збільшитися до 2,5 % і знизитися на 1/3 залежність від імпортних технологій.

Сьогодні Китай займає лідируючі позиції в електроніці, комп’ютерах, офісній техніці та телекомунікаційному устаткуванні. Менш охопленими є фармацевтична галузь, галузі медичного приладобудування й авіакосмічна. Неухильно зростає частка продукції високих технологій у китайському експорті. Китай експортує останні покоління телевізорів, аудіо- і відеотехніку, електронні засоби зв’язку, мобільні телефони, автомобілі. Імпортує понад 70 % устаткування для виробництва автомобілів, прецизійних верстатів із автоматичним управлінням, текстилю, понад 95 % складного медичного обладнання, 100 % устаткування для виробництва оптичного волокна, телевізорів і мобільних телефонів.

Китай довгий час відставав від розвинутих країн у витратах на фундаментальні дослідження. Збагнувши, що запозичені технології не забезпечують стабільне зростання конкурентоспроможності держави, урядом прийнято рішення про розроблення власних інновацій. У 2006 р. витрати на науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи (далі - НДДКР) у цій країні становили 1,42 % ВВП, у США - 2,61 %, в Японії та Південній Кореї - понад 3 %. Сьогодні на Китай припадає 14,7 % наукових співробітників світу, США - 22,8 %, Японію - 11,7 %. При цьому, кількість дипломованих фахівців в сфері інформаційних технологій щорічно збільшується.

Для стимулювання інноваційної активності в науковій сфері була змінена система підбору кадрів, значний акцент зроблено на залучення молоді в науку та «імпорті інтелекту», на що витрачаються величезні кошти. Проте, в державі ще залишаються проблеми з поверненням вчених-китайців, які працюють закордоном і триває відтік молодих кадрів за кордон. Влада заохочує повернення вітчизняних фахівців, пропонуючи найвигідніші умови, досить високо оплачуючи їх роботу.

У 1998 р. розпочалася реорганізація Китайської академії наук, введено новий порядок визначення наукових пріоритетів і фінансування. До 2010 р. з 129 академічних інститутів планувалося залишити 30 найбільш сильних і визнаних у світі. На частку 50 університетів сьогодні доводиться 2/3 державних асигнувань, що ведуть дослідження й розробки. Університети, як і інститути Академії наук займаються фундаментальними дослідженнями, при них створюються науково-технічні компанії, технопарки й бізнес-інкубатори.

Академія наук позиціонує себе як науково-інноваційну організацію, що дозволяє їй не лише здійснювати пошукові дослідження світового рівня, а й управляти, інколи спільно з місцевими адміністраціями, більш ніж 40 тисячами науково-технічних компаній. Академія відкриває спеціальні дослідницькі центри на території вільних економічних зон та активно інвестує їх через венчурні фонди. В університетах Цинхуа, Фудань та Цзяотун є власні венчурні фірми. Швидко розвивається кооперація з бізнесом: університети залучають 36 % приватних вкладень у НДДКР. Університети та науково-дослідні інститути Китаю можуть створювати технопарки, інноваційні компанії, тощо. Наприклад, Founder Group (комп’ютери) заснована на гроші Пекінського університету й розвивається переважно за рахунок успішного впровадження технології лазерного набору ієрогліфічних текстів. Найбільш у науковому плані розвинулися Цинхуа та Пекінський державний університет.

Уряд планує створити інформаційну мережу, центри колективного користування, забезпечити входження 25 китайських університетів у число кращих у світі. Акцент робиться на створення ідеальних умов для молодих науковців, ефективне сполучення дослідницької та освітньої діяльності.

Провідну роль у фінансуванні науки грає залучення іноземних інвестицій. У країні відбувається створення міжнародних дослідницьких центрів, у т.ч. корпоративних, що використовують місцевий науковий персонал. Серед державних пріоритетів є розвиток інформаційних, біо- і нанотехнологій. Заважають розвитку НДДКР на підприємствах такі фактори:

- слабкі стимули до інновацій у державних підприємствах;

- система державних комерційних банків не орієнтована на достатньому рівні на кредитну підтримку малих і середніх підприємств, зокрема, інноваційної, венчурної діяльності;

- китайські підприємства мають серйозну недостачу висококваліфікованих кадрів, здатних проводити НДДКР і впроваджувати результати досліджень. Позначаються дуже високі темпи росту економіки й недостатні вкладення бізнесу в навчання працівників;

- можливостей залучати менеджерів і талановитих дослідників у китайських підприємств істотно менше, ніж в іноземних.

Основний наголос в інноваційному розвитку держави до 2020 р. робиться на бізнес, як на головного замовника нових розробок. Понад 30 % приросту китайської економіки забезпечують реалізація інноваційних проектів і впровадження досягнень науково-технічної революції.

Китайська академія наук і університети стають для бізнесу базою розробки національних інноваційних рішень. За 30 років реформ країна залучила в економіку 860 млрд. дол. прямих іноземних інвестицій, було створено 650000 підприємств з іноземним капіталом, які не лише усунули залежність низки галузей економіки від імпорту, а й стали провідними постачальниками продукції на світовий ринок. Підприємства, за участю іноземного капіталу, виробляють 80 % високотехнологічних товарів, що йдуть на експорт. Зазначене дозволило вітчизняним компаніям посісти перші позиції з постачання високотехнологічної машинобудівної продукції [25].

Інноваційна стратегія Японії, яка була сформована в умовах післявоєнного невисокого технічного рівня на основі принципів концентрації засобів та сил, успішно застосовується протягом багатьох десятиліть. З 1990 р. витрати Японії на НДДКР є найвищими у світі й у 2000 р. досягли близько 3 % ВВП. НДДКР у цій країні мають такі особливості: активна роль держави в загальній координації науково-дослідних робіт; широкомасштабні державні програми НДДКР; вагоме фінансування приватними компаніями прикладних досліджень і дослідно-конструкторських розробок; найбільша у світі кількість заявок на отримання патентів; найвищий у світі рівень імпорту об’єктів інтелектуальної власності.

Японські підприємства досягли успіхів частково завдяки трансферту технологій, особливо американських, але в останні роки ця країна нарощує обсяги експорту об’єктів інтелектуальної власності. Одна тільки компанія «Хітачі» має 53 000 патентів, зареєстрованих як у своїй країні, так і за кордоном, щорічно подаючи заявки на 10 000 нових патентів. Основні напрямки інноваційної політики такі: підтримання дослідників та вдосконалення науково-технічної бази; реформування сфери освіти та створення нової сучасної інфраструктури; збільшення фінансування ефективних досліджень; усебічна підтримка приватних НДДКР, включаючи субсидування та захист інтелектуальної власності; підтримка міжнародного науково-технічного співробітництва; підвищення якості освіти в технічних вузах; посилення зв’язків між приватним сектором і університетами.

В Японії податкова система відіграє невелику роль у стимулюванні інноваційної діяльності і трансферу нових технологій. Однак, підчас податкової реформи 1997 – 1999 рр. проведено зменшення прибуткового податку з підприємств і податку з доходів фізичних осіб. Зокрема, максимальну ставку зменшено з 50 % до 37 %. Також були знижені локальні податки.
Корпоративний податок був знижений з 37 % до 30 %, а у випадку малих та середніх підприємств – з 28 % до 22 %. Спеціальна ставка 27 % застосовується для підприємств, товариств, які проводять діяльність, яка слугує реалізації суспільних інтересів. Окрім загальнодержавного податку, корпорації платять локальний податок – 9,6 %, а малі та середні підприємства – 5 %.

У Японії позики на пільгових умовах з метою стимулювання малих підприємств надають для виконання таких проектів: розробка нової технології і нових видів продукції; сприяння технічної і виробничої кооперації підприємств малого бізнесу; відродження дрібних підприємств у загальному контексті розвитку економіки окремих регіонів, тощо. Для цього, в рамках Міністерства зовнішньої торгівлі і промисловості, наданням фінансової допомоги малим підприємствам займаються три спеціалізовані установи: Фінансова корпорація малого бізнесу, Національна фінансова корпорація і Банк Соко (Чукин). Фінансова корпорація малого бізнесу на пільгових умовах надає довготермінові позики для розширення основного й обігового капіталу. Крім того, держава (під заставу майна компанії) гарантує приватним банкам своєчасне погашення


кредитів, що їх надають малим компаніям. У Японії також існує окрема програма фінансової допомоги для новостворених підприємств.

НДДКР у цій країні мають такі особливості: активна роль держави в загальній координації науково-дослідних робіт; широкомасштабні державні програми НДДКР; вагоме фінансування приватними компаніями прикладних досліджень і дослідно-конструкторських розробок; найбільша у світі кількість заявок на отримання патентів; найвищий у світі рівень імпорту об’єктів інтелектуальної власності.

У Японії впровадження в промисловість результатів досліджень і розробок фундаментального та прикладного характеру здійснює «Японська корпорація розвитку досліджень». У цій країні існує також система державних фондів для заохочення науково-дослідної діяльності в малих приватних і державних організацій, які ведуть фундаментальні дослідження - Фонд стимулювання і координації науково-технічної політики. З метою полегшення фінансового становища венчурів, забезпечення їм доступу до банківських кредитів і позик, у Японії функціонує мережа державних і місцевих органів сприяння розвитку венчурних підприємств. Створена урядом організація «Центр сприяння розвитку підприємств» орієнтована на стимулювання науково-дослідних і конструкторських робіт. Її метою є гарантування повернення 80 % обсягу фінансових коштів, які надаються приватними банками венчурним підприємствам. При центрі функціонує комітет, що вивчає стан венчурів, які звертаються за допомогою, робить висновок про перспективність чи неперспективність певного проекту і на основі цього проводить відбір підприємств для рекомендації їх банкам. Характерним для Японії є те, що до фінансування венчурного бізнесу тут долучаються великі банки. Уряд Японії надає підтримку венчурному бізнесу через три акціонерні компанії сприяння інвестиціям у малі й середні підприємства. Понад 80 % акціонерного капіталу належить приватному сектору (банкам,брокерським, страховим компаніям), а решта – місцевим корпораціям. Основною функцією цих компаній є придбання акцій малих і середніх підприємств із метою подальшого продажу їх на ринку цінних паперів. Крім того, вони виступають посередниками і гарантами під час емісії акцій і розміщення позик, надають різні послуги. Ураховуючи підвищений ризик фінансування венчурних підприємств, вони встановлюють певні межі цих операцій: на венчурне фінансування спрямовується не більше 5 % загальної суми фінансів або 20 % обсягу внутрішніх резервів.

Національна інноваційна система Японії перебуває на високому рівні розвитку, проте, як зазначають дослідники, майбутнє її залежатиме від того, наскільки структурна перебудова економіки Японії сприятиме науково-технічному прогресу.


7. Національна інноваційна система України насьогодні знаходиться на початковому етапі розвитку.

В Україні простежується ізольованість один від одного таких елементів НІС як науково-технічна сфера, інноваційна інфраструктура, підприємства, інтелектуальні та матеріальні ресурси, що і є однією з основних причин стримування формування в Україні НІС. Занепад галузей і підприємств реального сектору економіки зумовлює скорочення замовлень на НДДКР. Багато підприємств не працюють або виконують надзвичайно малий обсяг робіт порівняно зі своєю потужністю через неконкурентоспроможність продукції, зумовлену технологічним відставанням виробництва. Підприємства потребують інвестиційних коштів на модернізацію, технічну перебудову виробництва, поліпшення асортименту продукції та науковий супровід. Тобто потенційний попит на НДДКР галузевих НДІ відкладений до часу відповідного зростання економіки реального сектору.

Виділяються декілька причин низької інноваційної активності в економіці: 1) пасивність в інноваціях пов’язана зі слабкістю зовнішніх і внутрішніх стимулів, а саме - з недостатнім рівнем конкуренції, адже на тих підприємствах, які змушені конкурувати з імпортом, і на тих, які працюють на зарубіжних ринках, рівень інноваційної активності значно вищий; 2) структурна деформація української економіки, домінування в ній сировинних галузей, які менш схильні до інноваційних процесів; 3) непрямі методи регулювання, які не стимулюють інновації. Окрім цього, негативним фактором є також «розпорошення» управлінських функцій між кількома центральними органами виконавчої влади в сфері державного управління інноваційним розвитком економіки України. Виділяють також наявність інституціонального розриву між наукою і виробництвом. Негативно впливають на розвиток НІС також незацікавленість українського підприємницького сектору в інноваціях, державна політика щодо використання обмежених коштів держави на підтримку псевдоінновацій (принаймні того, що за офіційними статистичними виданнями відноситься до інновацій - механізація, автоматизація, удосконалення, винаходи, тощо), що спрямовані на удосконалення переважно застарілої техніки, консервуючи таким чином технологічну відсталість і низьку конкурентоспроможність продукції.

Іншими гальмуючими факторами інноваційного розвитку України є консервативний менталітет українців, індивідуалізм; історично зумовлена недовіра до нового, зокрема нових джерел і механізмів фінансування, недосконале інноваційне законодавство; нерозвиненість кластерних інноваційних структур, інноваційної інфраструктури, фондового ринку; відсутність прямого доступу до джерел фінансування інноваційних розробок; низький рівень соціального забезпечення населення, у тому числі низький рівень заробітної плати.

Серед факторів, що є потенційно сприятливими для інноваційного розвитку України, виділяємо: високий рівень освіти, бажання і зацікавленість у навчанні; націленість держави на розвиток НІС; наявність великої кількості нерозв’язаних питань і проблем майже в усіх галузях економіки України.

Розвиток НІС Росії дуже подібний до українського. Росія, як і Україна, продовжує далеко відставати від розвинених країн.

Тільки 5-6 % російських промислових підприємств ведуть розробку і впровадження технологічних інновацій. Наприкінці 80-х років таких підприємств було 60-70 %. Інноваційна продукція в Росії сьогодні не набирає і 1 %, цей же показник у Фінляндії - більше 30%, в Італії, Португалії, Іспанії - від 10 % до 20 %. Частка Росії в світовому обсязі торгівлі цивільної наукомісткої продукції вже протягом ряду років не перевищує 0,3-0,5 %. Для порівняння: частка США – 36 %, Японії – 30 %, Німеччини – 17 %, Китаю – 6 %.

У 2008 році, вперше за всі пострадянські роки, держава вирішила взяти стратегічну ініціативу російського розвитку в свої руки, розробивши Концепцію довгострокового розвитку Росії до 2020 року.

На інноваційний розвиток Російської Федерації впливають такі фактори:

- необхідність поєднувати процес технічного оновлення промислової бази (модернізація), та створення умов для підвищення конкурентоспроможності вітчизняної економіки на базі створення оригінальних технологій і продуктів (інновації);

- наявність значних запасів природних ресурсів. З одного боку, цей достаток породжує «сировинне прокляття», коли висока рентабельність вкладення коштів у видобуток сировини відволікає інвестиційні ресурси від обробної промисловості і галузей високих технологій. З іншого - воно забезпечує дуже ємний і платоспроможний ринок для нових технологій і продуктів;

- існування слаборозвиненої інфраструктури - транспортної, телекомунікаційної, енергетичної;

- велика територія країни обумовлює немалу роль держави у світовому масштабі;

- різноманітні в соціально-економічному плані великі регіони зумовлюють очаговість розвитку інноваційних процесів, локалізацію їх у найбільш розвинених регіонах.

НІС Росії поки ще має ряд слабких сторін. Основними з них є:
- недостатня координація між державним і приватним сектором у розробці пріоритетів і заходів фінансової підтримки інноваційної діяльності;

- низький рівень реалізації вжитих заходів, спрямованих на розвиток інноваційної діяльності в підприємницькому секторі та вирішення проблем технологічного відставання промисловості;

- некомплексний характер політики, спрямованої на поліпшення міжвідомчого трансферу знань і технологій, низький рівень міжвідомчої координації інноваційної діяльності;

- низький рівень підтримки малих інноваційних підприємств на всіх стадіях розвитку, відсутність в країні великих інноваційних компаній і, як наслідок, - відсутність системи просування реального практичного досвіду інноваційного підприємництва [26, с. 169].


Практичне завдання студентам

  1. Дослідити показники національної інноваційної системи країни за вибором (Австрія, Бельгія, Болгарія, Хорватія, Кіпр, Чехія, Данія, Естонія, Македонія, Франція, Німеччина, Греція, Угорщина, Ісландія, Ірландія, Італія, Латвія, Литва, Люксембург, Мальта, Нідерланди, Норвегія, Польща, Португалія, Румунія, Словаччина, Словенія, Іспанія, Швеція, Швейцарія, Туреччина, Великобританія) і скласти груповий інноваційний рейтинг країн.


Питання для підготовки до семінарських занять:

  1. Сутність національної інноваційної системи.

  2. Основні складові НІС.

  3. Основні показники функціонування НІС.

  4. Особливості розвитку НІС США.

  5. Особливості розвитку НІС європейських країн.

  6. Особливості розвитку НІС Китаю та Японії.

  7. Особливості розвитку НІС Росії та України.


Контрольні питання:

  1. Дайте визначення НІС.

  2. Кому належить ідея інноваційних систем?

  3. Назвіть типи НІС.

  4. Які фактори впливають на формування НІС?

  5. Назвіть рівні інноваційних систем.

  6. З чого складається НІС?

  7. Назвіть основні групи показників НІС.

  8. Виділіть характерні риси НІС США.

  9. Порівняйте розвиток НІС України та Росії.

  10. В чому особливість функціонування НІС Японії та Китаю.

  11. Особливості розвитку європейської інноваційної системи.





Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка