Навчально-методичний посібник Одеса ону 2014 (075. 8) Ббк 65. 291. 551я73 В61



Сторінка2/8
Дата конвертації23.10.2017
Розмір1.74 Mb.
ТипНавчально-методичний посібник
1   2   3   4   5   6   7   8

Витрати


Споживча цінність (якість товару)

Рис. 7. Матриця «Витрати – споживча цінність» для находження стратегії інноваторів.

Важче за все фірмам, які притримуються стратегії експлерента, бо їм для виживання приходиться збільшувати якість товарів та знижувати їх собівартість. Для того, щоб втриматись у даному сегменті ринку при відсутності можливості покращення технології або організації виробництва, фірма часто вимушена йти на зниження ціни товару та зменшення долі прибутку. Коммутанти та патенти, при збереженні на попередньому рівні витрат виробництва (при збереженні технології та організації виробництва), збільшують якість випускаємих товарів шляхом впровадження інновацій. Віоленти реалізують стратегію впровадження інновацій в покращання технології, організації виробництва, праці та управління. А фірми, які не впроваджували своєчасно інновації в продукт та процеси, виявилися невдахами, ринок згідно з об’єктивним законом конкуренції їх витіснив (або витіснить).

Вищенаведені типи стратегій можна присвоїти окремій фірмі, якщо вона спеціалізується на одному виді випускаємого товару або послуги. Якщо ж фірма випускає декілька видів товарів, то по ним вона часто застосовує різні стратегії. В цьому випадку нівелюється ризик в цілому по фірмі.

Інноваційна стратегія на кожному рівні управління (народне господарство, регіон, підприємство) має свої особливості. Так, на макрорівні вона пов'язана з упровадженням новітньої техніки і технології, появою нових видів інтелектуальної діяльності, тобто з радикальними інноваціями. На мікрорівні — з загаль­ною стратегією суб'єктів, рівнем їхньої інноваційності або готов­ності до змін.

Інноваційна стратегія характеризується взаємопов'яза­ним комплексом дій, спрямованих на зміцнення життєздат­ності і конкурентоспроможності суб'єктів, її вибір фахівці вважають найважливішою складовою циклу інноваційного ме­неджменту.

На початковому етапі формування інноваційної стратегії ви­значають її вид. Існують різні види стратегій, які мають свої ознаки та характеристики. За рівнями управління стратегії бувають: інституціональні (на рівні організацій та підприємств) та центральні (на рівні народного господарства) [11, с. 135].

Центральна інноваційна стратегія характеризується як метод сприяння розвитку економіки, коли на зовнішні умови функціонування суб'єктів господарювання здійснюється такий вплив, що дає змогу прискорити технічний розвиток і підвищити рівень економічної ефективності. Метою центральної інноваційної стратегії є створення умов для стійкого економічного зростання, виходу інноваційної продукції на внутрішній і зовнішній ринки, заміщення імпортної продукції на внутрішньому ринку зарахунок високого технологічного рівня та конкурентоспроможності виробництва.

Відповідно до мети розрізняють такі інноваційні стратегії:


  • стратегія «нарощення», яка базується на використанні влас­ного науково-технічного і виробничо-технологічного потенціалу. У процесі використання наукових результатів і виробничого по­тенціалу в промисловості освоюються високі технології і зростає випуск конкурентоспроможної продукції;

  • стратегія «запозичень» полягає в тому, що, використовуючи інноваційний потенціал власної країни, освоюється випуск наукомісткої продукції високорозвинених держав світу. Виробницт­во зростає з одночасним розвитком науково-технічного і промислового потенціалу, який спроможний самостійно проводити роботи на всьому інноваційному циклі;

  • стратегія «переносу», яка полягає у використанні зарубіжного науково-технічного і виробничого потенціалу в економіці держави способом залучення прямих іноземних інвестицій та трансферту новітніх технологій.

Залежно від стадії життєвого циклу інноваційні, стратегії діляться на стратегію відновлення, стратегію проникнення, стратегію наступу, стратегію захисту та стратегію виходу з ринку.

6. Згідно стадій життєвого циклу фірми [12, с. 83] виділяють 7 джерел фінансування, які зображені на Рис. 8.

Виділяють державні, окремо інвестиційні ресурси, та ресурси підприємств-учасниць інноваційного процесу. Серед джерел державної підтримки інноваційної діяльності підприємтсв виокремлюють бюджетні кошти, позабюджетні кошти спеціальних фондів, зарубіжні замовлення та гранти, власні фонди науково-дослідних організацій. Методи державної підтримки інноваційної діяльності підприємств діляться на прямі (субсидії, дотації, пряме інвестування, фінансове інвестування, фінансовий лізинг, кредитування) та непрямі (податкове регулювання, амортизаційне регулювання, розвиток інфраструктури, надання державних послуг та інформаційне забезпечення).

.

Рис. 8. Джерела фінансування інноваційних підприємств згідно стадій життєвого циклу.



Практичне завдання студентам

  1. Навести приклади п’яти різних за типами інновацій.



Питання для підготовки до семінарських занять:

  1. Сутність, види та типологія інновацій.

  2. Ринок інновацій: особливості попиту і пропозиції.

  3. Життєвий цикл інновацій.

  4. Суб’єкти інноваційної діяльності.

  5. Інноваційні стратегії.

  6. Фінансування інновацій.


Контрольні питання:

  1. Чим інновація відрізняється від нововведення?

  2. Порівняйте теорії інновацій, в чому вони подібні і чим відрізняються.

  3. Назвіть декілька класифікацій інновацій. Яка з класифікацій є універсальною?

  4. В чому полягає особливість попиту та пропозиції на ринку інновацій?

  5. Опишіть етапи життєвого циклу інновації.

  6. Порівняйте між собою віолентну, експлерентну, коммутантну та патієнтну стратегію інновацій.

  7. Назвіть джерела фінансування інновацій.


Тема 2. Місце технопарків та технополісів в світовій економіці


  1. Основна характеристика технопарку, технополісу

  2. Технопарки американського типу

  3. Технопарки європейського типу. Технополіси азійського типу

  4. Технопарки України й Росії

1. Науково-технологічний парк - це комплекс дослідних інститутів, лабораторій, дослідних заводів, створюваних на заздалегідь підготовлених територіях навколо великих університетів з розвиненою інфраструктурою (лабораторні корпуси, виробничі приміщення багатоцільового призначення, інформаційно-обчислювальні центри колективного користування, системи транспортних та інших комунікацій, магазини, житлові приміщення) з метою впровадження нових технологій. Технопарк - це група юридичних осіб, які без створення юридичної особи та об'єднання капіталовкладень уклали договір про спільну діяльність та створили організаційні основи, необхідні для здійснення інноваційних проектів з промислового впровадження високих технологій, наукомістких розробок, та забезпечення промислового випуску конкурентоспроможної на світовому ринку продукції.

В основу створення технопарків покладені такі принципи: координація діяльності та співробітництво таких головних ланок, як наука, вища школа, державний сектор виробництва, приватні компанії, місцеві та регіональні органи управління; підтримка малого наукомісткого бізнесу; концентрація і використання ризикового капіталу.

Як свідчить світовий досвід, загальною рисою при створенні і розвитку технологічних парків у високорозвинених країнах світу є те, що в цьому процесі велика роль належить державі. Важко знайти технологічний парк, при створенні якого тією чи іншою мірою не використовувалась би державна допомога.

У ході еволюції технопарків сформувалися три функціонально-планові моделі [13]: американська, европейська та азійська, хоча виділяють ще змішану модель, орієнтовану і на японську, і на американську, прикладом якої можуть служити «наукові парки» Франції, зокрема, найбільший з них «Софія Антиполіс» (площею понад 2000 га).

Технополіс - це науково-промисловий комплекс, створений для виробництва нової прогресивної продукції або розроблення нових наукових технологій на базі тісних відносин з університетами і науково-технічними центрами. У ньому поєднуються наука, техніка і підприємництво, здійснюється тісне співробітництво між академічною наукою, підприємцями, місцевими і центральними органами влади.

Функцією технополісу є максимальне використання унікального науково-виробничого та трудового потенціалу великого міста, його зручного економіко-географічного положення через формування життєво важливої для інноваційної діяльності інфраструктури.

Основою технополісу є його науково-дослідний комплекс. Він готує радикальні прориви в технології на основі фундаментальних наукових досліджень міжгалузевого характеру, які визначають перспективи розміщених у ньому виробництв.

Технополіси істотно різняться за масштабами, структурою та обсягом послуг, які надаються, за рівнем наукомісткості, складом учасників. До складу технополісів можуть входити: науково-дослідні організації та установи; промислові підприємства; культурно-побутові об'єкти; комунальні та інформаційні мережі; проектно-конструкторські центри та дослідні виробництва; фінансово-кредитні установи; торговельні, посередницькі, консультаційні та інші структури.

Технополіс характеризує гнучкість для формування нових структур, перерозподіл ресурсів, утворення нових суб'єктів наукової, науково-технічної та промислової діяльності. Науково-дослідні, промислові та інші організації в ньому самоорганізуються на основі спільної інфраструктури та інформаційної мережі, певної спеціалізації, а роль органів управління обмежується створенням базової інфраструктури, вирішенням різних організаційних питань, стимулюванням науково-дослідної діяльності та сприятливого економічного клімату.

Зазвичай технополіси створюються в місцях розташування найбільших співтовариств учених та університетів; поряд із найбільшими промисловими компаніями і в місцях концентрації висококваліфікованих фахівців; на перетині найбільших авто- і повітряних шляхів; у місцях із сприятливими природними та кліматичними умовами, високим культурним рівнем населення.

Створення технополісів охоплює тривалий інтервал часу і відбувається в 4 етапи: 1-й - підготовчий, він займає близько 5 років; 2-й - етап створення базової інфраструктури технополіса, що розтягується на 15-20 років; 3-й - етап розвитку технополіса з тривалістю від 10 до 20 років; 4-й - так званий комерційний етап, на якому напрями наукомісткого технологічного процесу, що реалізуються технополісом, починають давати комерційну віддачу. Цей етап завершує створення і розвиток технополіса з визначеною для нього спеціалізацією.

У розвинених країнах технопарки розміщуються при великих наукових центрах. Користувачами технопарків виступають маленькі приватні фірми, засновані, як правило, молодими вченими віком 25-35 років, які захистили PhD і прагнуть започаткувати конкурентоспроможний бізнес. Без відповідної допомоги на початковому етапі поява високотехнологічного бізнесу просто неможлива. Чим складніша наукова концепція, закладена в основу бізнес-проекту, тим більша підтримка має бути надана. Зазвичай послуги технопарку після відповідного обговорення бізнес-проекту незалежні експерти надають на період до 5-7 років. За цей час необхідно відпрацювати технологію, знайти партнерів і, найголовніше, — споживачів продукції. Фінансова діяльність компанії протягом цього періоду перебуває під безпосереднім контролем банку (як правило, приватного), який може надати необхідну допомогу, але водночас контролює кожну угоду і стежить за тим, аби всі зусилля започаткованої справи, до останньої копійки, було спрямовано на розвиток бізнесу. Банк має свою зацікавленість, бо у випадку успіху всього проекту його підтримку буде винагороджено [14].

Для створення технологічних парків необхідна велика сума інвестицій. За даними американських фахівців, у США на створення та розвиток технопарку середнього розміру необхідно від 10 до 12 млн. дол., у Польщі - мінімум 200-300 тис. дол., у Великій Британії - 225 тис. дол.. Витрати державного сектора на створення французького технопарку «Софія Антиполіс» становили на початку 70-х років ХХ століття близько 400 млн. франків. Крім того, приватний сектор вклав від 250 до 400 млн. франків у будівництво різних споруд, в тому числі й житлово-побутового призначення. Ще 300 млн. франків приватний сектор виділив на будівництво промислових споруд та закупівлю устаткування.

Першим Технологічним парком, який був створений в 1949 році, був парк «Силіконова долина» (штат Каліфорнія, США). Потім з'явились «Дорога 128» в штаті Масачусетс (США), «Біонічна долина» в штаті Юта (США).

В Європі технопарки почали з'являтися на початку 70-х років ХХ століття. Серед перших були Дослідницький парк в Единбурзі, наукові парки «Трініті Коледж» в Кембриджі, «Левен-да-Нев» у Бельгії, «Софія Антиполіс» в Ніцці та «Зона наукових і технічних інновацій та виробництва» в Греноблі. У 80-х роках ХХ століття технопарки почали з'являтися не тільки в найбільш розвинених країнах, але й в Канаді, Сингапурі, Австралії, Бразилії, Індії, Малайзії, Китаї, Японії.

У світі нині функціонує близько трьох тисяч технопаркових структур: у США розташовані більше 160, у Японії — понад 50, Китаї — понад 50, Великій Британії — більше 40, у Франції — понад 50, Німеччині — більше 100, Голландії — 45, у Швеції та Фінляндії — відповідно 16 і 17, більше 50 — у Росії [5].
2. Американська модель технологічного розвитку передбачає виділення трьох типів технопарків (характерна для США та Великобританії):

1. «Наукові парки» у вузькому значенні, які займаються виключно дослідженнями. Класичним прикладом є «Силіконова долина»;

2. «Дослідницькі парки», що відрізняються від перших тим, що в їхніх рамках нововведення розробляються тільки до стадії технічного прототипу. Типовий приклад «дослідницького парку», у якому на землях університету перебувають не підприємства й лабораторії саме промислових компаній, а дослідницькі інститути некомерційного характеру, тісно пов’язані із промисловістю, – Центр Іллінойського Технологічного Інституту, приватний дослідницький центр США. «Ідеальний» тип дослідницького парку являє собою найстарший науковий парк Шотландії – Херіот Уоттский: це єдиний технопарк в Європі, у якому дозволене тільки проведення науководослідних робіт і заборонене масове виробництво;

3. «Інкубатори». Інкубатор – це організація, основним завданням якої є формування й обслуговування максимально сприятливого середовища, призначеного для розвитку нових інноваційних фірм, що перебувають на стадії виникнення й становлення. Інкубатор, як просторове середовище, являє собою багатофункціональну будівлю або комплекс будівель, поділений на модулі для дрібних інноваційних підприємств, і який має систему обслуговування, що надає складний і простий сервіс. Інкубатори можна розділити на два основні види: 1) ті, які діють як самостійні організації; 2) ті, що входять до складу технопарку.

Інкубатори, зазвичай, забезпечують себе на засадах самофінансування. Відомо, що вони бувають трьох типів:

1) безприбуткові — ті, що працюють із залученням коштів місцевих органів влади, які зацікавлені у створенні робочих місць та економічному розвитку регіону;

2) прибуткові — ті, що не надають пільги при здаванні в оренду свого майна (орендарям пропонується широке коло різноманітних послуг, однак сплачують вони тільки ті із них, якими реально скористалися);

3) бізнес-інкубатори при вищих навчальних закладах надають ефективну підтримку підприємствам: необхідні консультації науковців, дослідну та лабораторну базу, обчислювальну техніку, можливість підвищити рівень своїх знань через спілкування з викладачами та користування бібліотекою. Завдяки такій підтримці, підприємства опановують високотехнологічну продукцію або займаються комерціалізацією інноваційної продукції, яка розроблена вченими закладу.

Американська модель технопарку меншою мірою засновується на державному фінансуванні технопарку, а більше використовує інвестиції різних зацікавлених фірм. Однак, слід відзначити, що й сам технопарк, і держава, яка надає кошти на його створення, не працюють на благодійних засадах. Парк є комерційною установою, що має на меті отримання прибутку у довгостроковій перспективі. Держава, з урахуванням цього, зменшує так звані «загальні» субсидії університетам, а з другого боку - розширює фінансування різних конкретних програм спільної діяльності університетів та промисловості. Широко використовуються такі форми, як надання урядом «посівних» грошей, а також «паритетне» фінансування (за умовами залучення до проекту додаткових приватних коштів — не менше 50%).

Першим технопарком в світі вважається технопарк «Силіконова долина» («Кремнієва долина»), який був створений в 1949 році на базі Стенфордського університету в США (штат Каліфорнія).

Ідея створення технопарку «Силіконова долина» була проста: здати ділянку університетської землі в оренду компаніям для розміщення там їхніх науково-дослідних підрозділів, що об'єднувалися в комплекс для розробок у сферах передових технологій з університетськими лабораторіями і дослідними групами [15].

Ініціатором створення технопарку був професор Стенфордського університету Фредерік Терман, який запропонував створити поряд із університетом особливу зону, де умови для створення та розвитку високотехнологічних фірм були б особливо сприятливими. Первісна назва цього утворення була «Стенфордський індустріальний парк». Спочатку він був організований на території, яка належала університету, де на пільгових умовах стали здавати в оренду землю і робочі приміщення для щойно створених малих високотехнологічних підприємств, що підтримували найтісніші зв'язки з університетом. Центра­лізовано на кошти університету та за рахунок урядових субсидій впродовж майже 30-ти років створювалась інфраструктура обслуговування такого бізнесу, підводились дороги і комунікації, розгортались системи зв'язку, тощо. Назву «Силіконова долина» вперше вжив у 1971 році журналіст Хофлер, вона сподобалась керівництву технопарку, стала офіційною і прижилась у світовій літературі.

«Силіконова долина» виник і розвивався за допомогою держави і при підтримці державних коштів. Такого високого рівня у своєму розвитку він досяг в результаті тих умов з боку держави, які завжди створюються для його функціонування. При розвитку «Силіконової долини» фірмам надавалися вигідні умо­ви кредитування та полегшувалися контакти з крупними виробничими фірмами в регіоні і потенційними замовниками. Фірмам надавалося на пільгових умовах необхідне приміщення, в їх розпорядженні були обладнані всім необхідним машинописні бюро, конференцзали, секретаріати, а також майстерні для виготовлення прототипів, лабораторії та інші приміщення для проведення НДДКР. Вони отримували необхідну консультацію в галузі виробництва, маркетингу, фінансів, а також патентну інформацію. Встановлювалась тісна кооперація з відділами фундаментальних і прикладних досліджень при вузах, а також з дослідницькими інститутами, що знаходилися в даному районі, не говорячи вже про зв'язки з іншими підприємствами того ж технологічного парку.

У «Силіконовій долині» виготовляють сучасні ЕОМ, в її зоні зосереджені фірми 17 найбільших концернів електронної промисловості: «IBM», «Х'юлет-Паккард», «Ксерокс», «Дженерал Електрик». У «Силіконовій долині» базуються концерни військово-промислового комплексу: «Локхід», «Форд Аероспейс», «Вестерн Електрик» та ін. Цей технологічний парк зосереджує близько 3 тис. середніх і дрібних електронних фірм з загальним числом зайнятих 190-200 тис. чоловік.

«Силіконова долина» — це найбільший інвестиційний центр, де зосереджено кадри найвищої кваліфікації: вчені, інженери, дизайнери, програмісти, юристи, менеджери, венчурні підприємці.

Слід відзначити, що насьогодні кошти, що інвестуються компаніями, які заснували цей технопарк, складають третину національних інвестицій в економіку США. Компанії «Силіконової долини» фактично володіють 10% всіх патентів, зареєстрованих у США. Успішний досвід функціонування технологічного парку на базі Стенфордського університету стимулював появу таких же або суміжних утворень у США.

У Великій Британії більше половини наукових парків побудовані так званими агентствами розвитку — державними організаціями, що створені для сприяння сільськогос­подарським районам та районам з високим рівнем безробіття в організації сучасної промислової бази (такі агентства є також в США, Шотландії, Уельсі та Північній Ірландії).
3. Європейська модель технопарку (друга хвиля). Основною метою створення технопарків в Європі був трансферт технологій, тобто прискорення процесу впровадження наукових відкриттів у виробництво (Дослідницький парк Університету Херіот Уат, Единбург; Науковий парк Трініті коледжу, Кембридж; Левен-ла-Нев, Бельгія).

Для європейської моделі характерно: наявність будівлі, призначеної для розміщення в ній десятків малих фірм (це сприяє формуванню великого числа нових малих і середніх інноваційних підприємств, що користуються всіма перевагами системи колективних послуг); наявність декількох засновників (цей механізм керування значно складніше механізму з одним засновником, однак набагато ефективніше, наприклад, з погляду доступу до фінансування).

У Європі науково–технологічні парки почали створювати пізніше за американські. Вони також виконували роль генераторів створення в промисловості нових робочих місць, націлених на впровадження новітніх досягнень науки й техніки.

Насьогодні європейська інноваційна інфраструктура нараховує більше 1,5 тисяч різних інноваційних центрів, у тому числі більше 260 науково–технологічних парків. Для європейських технопарків характерний коротший строк становлення. Вони базувалися на наявному досвіді, мали детально розроблені програми й бізнес–плани, активну підтримку держави й тому розвивалися швидше й успішніше.

Європейські технопарки, як правило, спираються на великі дослідні центри і є своєрідними містками між науковою сферою й промисловістю. Клієнтами технопарків у Європі є велика кількість державних і приватних підприємств, близько 70% усіх клієнтів — це приватні фірми.

Основна частина фінансування технопарків у Західній Європі здійснюється дер­жавою: у Великій Британії — 62%, у Німеччині — 78%, Франції — 74%, Нідерландах — близько 70%, в Бельгії — майже 100%.

Найбільший прогрес у цій сфері в Європі спостерігається в Німеччині та у скандинавських країнах. Так, на утворення технопар­ку «Бонн — Північний Рейн-Вестфалія» федеральним урядом було виділено левову частку коштів, а його функціонування постійно забезпечується внесками підприємств, розташованих у технопарку, та відсотками від державних внесків у спеціальні холдингові компанії.

Жодна з країн Європи не приділяє такої уваги розвитку технопарків, як Франція. У цій країні налічується понад 50 технопарків, у яких задіяно більш ніж 5000 компаній, 60 університетів і 2000 різноманітних науково-дослідних інститутів та їхніх підрозділів. Одним із найбільш вдало діючих технопарків вважається «Мец-2000», який було створено ще у 1983 p., і з того часу він перетворився на один з найпотужніших науково-технічних центрів Франції. До його складу входить понад 180 компаній, в т. ч. декілька найбільших транснаціональних, таких як IBM, «Daewoo», «Bosch» та ряд інших. Найважливішим етапом становлення технопарку стало встановлення партнерських відносин з Технологічним університетом штату Джорджія (США). Цей університет є провідним центром Америки у галузі венчурного бізнесу, завдяки чому багато американських компаній обрали «Мец-2000» своїм опорним пунктом у Європі. Зокрема, деякі розташовані поблизу міста й технопарку французькі університети ініціювали спільні з університетом штату Джорджія програми навчання, що підвищило престижність їхніх дипломів і залучило талановиту наукову молодь до інноваційного бізнесу. Зараз бюджет технопарку складає майже 400 млн. дол. на рік, 60 % з яких складають надходження від контрактів з великими компаніями.

Технопарки, які створюються у Франції, мають тенденцію до певної спеціалізації. Так, створений поблизу м. Ліона «Жерлан Біополь» має напрям розвитку - біотехнології. Інша особливість французьких технопарків - відносно великі розміри території. Ініціатива створення науково-технічних парків у Франції виникла на місцевому рівні, вона підтримувалась урядом країни.

Чи не найефективнішим розвитком серед країн Європи відзна­чається Фінляндія. У цій країні технопарковий рух розпочався в 1981р. У 2000-му в Фінляндії функціонувало 17 технопарків, до складу яких входило 1200 компаній, дослідницьких установ та інших організацій, в яких працювало близько 12 тис. спеціалістів різ­них напрямів. Так, науковий парк «Отанієма» у Фінляндії включає 70 малих фірм біотехнологічного та електротехнічного профілю. Парк діє як акціонерне товариство, власником акцій якого є підприємства, бан­ки та муніципалітет м. Еспо, політехнічний інститут, науковий центр та ряд інших організацій. Особливістю цього парку є надання можливості студентам користуватися приладами, комп'ютерами та технологічним устаткуванням і підзаробляти в малих фірмах, розта­шованих на його території.

У ФРН та Голландії створено 50 та 45 технопарків відповідно, в Італії найбільш відомим науково-технічним парком є «Технополіс новус ортус» на півдні країни поблизу м. Барі. Діяльність зі створення технопарків має місце і в інших країнах Західної Європи: Швеції, Нідерландах, Бельгії. На Британських островах розвивається «Сешкон Глен» у Шотландії, науковий центр в Ірландії, ФРН заснувала технопарки в Штутгарті та Мюнхені.

Японська модель. Навідміну від американської, припускає будівництво зовсім нових міст – так званих «технополісів». Проект створення технополісів був прийнятий до реалізації в 1982 році. В якості «технополісів» обрано 19 зон, рівномірно розкиданих по чотирьох островах. Всі «технополіси» повинні відповідати наступним критеріям: бути розташованим не далі, ніж в 30 хвилинах їзди від своїх «містбатьків» (з населенням не менш 200 тисяч чоловік) і в межах 1 дня їзди від Токіо, Нагоі або Осакі; займати площу меншу або рівну 500 квадратним милям; мати збалансований набір сучасних науковопромислових комплексів, університетів і дослідницьких інститутів у сполученні зі зручними для життя районами, оснащеною культурною й рекреаційною інфраструктурою; бути розташованими в мальовничих районах і гармоніювати з місцевими традиціями й природними умовами.

У Японії, за підтримки уряду, з 1984 р. активно реалізується довгострокова програма «Технополіс» зі створення в малих містах країни 26 зон новітніх технологій, метою діяльності яких є вихід економіки на черговий щабель технологічного піднесення, а також стимулювання соціально-економічного розвитку периферійних префектур. Серед цих структур домінує технополіс Цукуба, який створено на початку 70-х років на базі добре спланованої акції одночасного «трансплантування» найкращих наукових центрів країни до єдиного субрегіону. Він включає в себе 3 технопар­ки, близько 50 державних НДІ, на які припадає майже половина Національного бюджету на НДР. У Японії найбільший науково-технічний центр «Цукуба» розташований біля Токіо. Цей технопарк об'єднує 47 науково-дослідних організацій, у яких працює 40 % усіх учених, зосереджених у державному секторі Японії. У цьому науковому оазисі зосереджені науково-дослідні лабораторії багатьох відомих компаній, як національних, так і зарубіжних [16].

Подібною є структура технополіса й у Кіото. Юридичною підставою для створення технополісів став прий­нятий ще у 1983 р. японським парламентом закон «Про прискорення регіонального розвитку на основі високотехнологічних промислових комплексів». Протягом 1984 р. урядом було офіційно зареєстровано 14 технополісів, а до липня 1988-го — ще 10. Тут створюються й розвиваються наукомісткі технології і виробництва, що визначають індустріальну, військову й економічну могутність Японії; а саме: авіабудування; випуск апаратури для космічних досліджень; виробництво оптичних приладів і волокон, матеріалів із заздалегідь заданими властивостями, що створюються на основі біотехнологій, медичної електронної апаратури, промислових роботів, інтегральних схем, ЕОМ; розробка математичного забезпечення ЕОМ і пристроїв для редагування текстів і перекладу їх на іноземні мови за допомогою ЕОМ; виготовлення фармацевтичних препаратів і медичного інструменту, апаратури для освоєння океану, тощо.

Технополіси, відповідно до законодавства, передбачалося створювати в районах зі слабким розвитком наукомістких виробництв, але за умови, що в регіоні є університети. Саме місцевим університетам приділяється вирішальна роль у здійсненні й координації наукових розробок, забезпеченні зони технополіса кваліфікованими фахівцями і дослідниками. Обов'язковою умовою ефективної взаємодії всіх наукових установ і компаній у регіоні є оперативний обмін інформацією. У кожному технополісі під керівництвом місцевої влади розроблено плани розвитку зон, утворено координаційні центри й органи сприяння, до складу яких входять вчені, викладачі, архітектори, представники різних груп населення; визначено підприємства — технічні лідери й компанії, що готові фінансувати програму розвитку технополіса. Крім того, план передбачає домовленість із національними банками про виділення пільгових кредитів. Законом про технополіси передбачені значні пільги для учасни­ків проектів, спрямовані на заохочення розвитку наукомістких галу­зей промисловості. Протягом п'яти років від моменту прийняття програми в галузях високої технології діє система прискореної амортизації, що надає компаніям змогу списувати за перший рік до 30 % вартості устаткування і 15 % вартості будинків і споруд. Уряд надає субсидії на дослідницьку діяльність у технополісах, приймаючи на себе до третини витрат з організації лабораторі­ями спільних НДДКР у галузі новітніх технологій і розробок нової техніки.

В Китаї створення наукових і технологічних парків побудовано на використанні досвіду промислово розвинених країн. У країні налічується 53 національних парка, які системно охоплюють понад 65 тис. малих і середніх компаній, їхній сумарний кадровий науково-технічний потенціал становить майже 3 млн. учених та інженерів. Крім того, тут функціонують 50 провінційних парків і 30 парків при університетах. Формування технопарків у Китаї розпочалося зі створення Пекінської експериментальної зони розвитку високої і нової технології, яка поєднує у собі наукові дослідження, промислове виробництво й торгівлю. Важливою перевагою цієї зони стала її наближеність до найбільшого в Китаї навчального і наукового центру, до якого входять 50 вузів та 138 науково-дослідних інститутів. На початку 90-х pp. там діяло 827 підприємств високої і нової технології, з них 154 заклади Академії наук Китаю, 72 підприємства за участю іноземного капіталу. При цьому іноземні компанії залучаються завдяки державним піль­гам, а саме — звільненням від податків протягом перших трьох років діяльності в технопарку і зниженням ставки податку у наступні три роки. Створення технопарків у Китаї зумовлене загальною потребою стимулювання й активізації інноваційних процесів. Фактично, національні технопарки Китаю є зонами економічного й технічного розвитку. Китай створює дослідний центр «Шень Жен», поряд з Гонконгом. У Гонконзі функціонують два науково-технологічні парки, які спеціалізуються на розробці нових поколінь електронної техніки.

Південна Корея будує місто науки Даедук біля Тайхона, Тайвань вибрав для свого центру «Хсингу» місце поблизу Тайбея, де передбачені пільги фірмам, які бажають вкласти свої кошти в цей парк, у формі пільгових кредитів.


4. Технопарки Росії є спільними підприємствами декількох засновників. У заснуванні російських технопарків частіше всього беруть участь недержавні фірми, наукові організації та університети, що відповідає світовим тенденціям формування технопарків. У створенні «середнього» російського технопарку беруть участь засновники з різних відомств і галузей економіки. Кількість засновників одного технопарку — від 3 до 21, причому у 50 % випадків засновників більше 10. Це показове явище в розвитку російських технопарків. «Технопарковий» рух у Росії розпочався у 1990 р. у вищій школі. Зараз тут функціонує близько 60-ти технопарків. Традиційно найбільший внесок у статутний фонд російських технопарків вносять університети (37 % від загальних витрат), а найбільшу фінансову допомогу для свого становлення і розвитку російські технопарки одержали з федеральних, регіональних та місцевих бюджетів. Влада сприяла технопаркам у створенні власної матеріально-технічної бази, у фінансуванні підготовки фахівців, у підтримці інноваційних проектів малих підприємств, що входять у технопарки, тощо. Науковий парк Московського держуніверситету (МДУ), заснований у 1992 р. як закрите акціонерне товариство, має чотирьох засновників, науковий парк «Ізмайлово» при Московскому енергетичному інституті (МЕІ), заснований у 1991 р. як товариство з обмеженою відповідальністю, має трьох засновників (МЕІ, Міносвіти РФ та Мінпаливенерго), технопарк «Башкортостан», заснований у 1991 p., має 21 засновника. Статус юридичної особи технопарку свідчить про те, що він є самостійною організацією, що виступає як рівноправний партнер ВНЗ, науково-дослідної організації, промислового підприємства, банку, фонду тощо. У Росії близько 7 % технопарків не є юридичними особами: це — підрозділи університетів. До найістотніших недоліків таких технопарків можна віднести наступне: вони орієнтовані винятково на вирішення проблем власного засновника, а не всього регіону; за своєю сутністю, масштабом діяльності й типом управління технопарки такого роду не є інфраструктурою підтримки малого інноваційного підприємництва регіонального масштабу. Існування технопарків з такою формою власності пояснюється, насамперед, існуючою економічною ситуацією, наприклад, наявністю податкових пільг, які надаються університетам.

Російські технопарки використовують практично весь діапазон сучасних організаційно-правових форм, притаманних ринковій організації економіки. Приблизно у 46 % випадків технопарк є закритим акціонерним товариством, у 25 % — це товариство з обмеженою відповідальністю. В інших випадках використовуються інші організаційно-правові форми, наприклад, об'єднання юридичних осіб (асоціації), тощо. Майже всі технопарки Росії забезпечені офісними приміщеннями, близько 60 % з них мають ще й виробничі площі. Власні будинки та приміщення мають близько 15 % технопарків, інші ж орендують площі (в основному у засновників, на пільгових умовах, найчастіше — на безоплатній основі, що є специфікою Росії). Проблема придбання власних приміщень для технопарків є дуже гострою, й її ще нале­жить вирішити. Фактично ж, лише технопарки, що є «власниками» приміщень можна цілком віднести до діючих. Серед вдало функціонуючих наразі в Росії технопарків най­більш високий рейтинг мають Томський міжнародний діловий центр «Технопарк», московські технопарки «Центр», «Москворіччя», науковий парк МДУ, Зеленоградський науково-технологічний парк, «Технопарк» ЕТУ (м. Санкт-Петербург) та Башкирський інноваційний науково-технологічний парк «Башкортостан» (м. Уфа). Розвинені технопарки-лідери мають спеціально спроектовані будинки, що функціонально зорієнтовані на найкраще виконання завдань, які стоять перед ними. Як правило, російські технопарки, особливо на етапі їхнього створення, розміщуються у приміщеннях ВНЗ та інших засновників. Замість зведення спеціальних будівель, фірми технопарків нерідко пристосовують для своїх потреб нежитлові споруди, цехи підприємств й інші будинки. Це допомагає їм у стислий термін надати малим наукомістким фірмам, що лише розпочинають справу, набір послуг, використовуючи наявні на цей момент можливості. У Росії таких технопарків переважна більшість — понад 80 %.

Для Росії характерно існування наукоградів — центрів колишнього військово-промислового комплексу СРСР, що є муніципальними утвореннями з містоутворюючими науково-виробничими комплексами (по суті — аналогами технополісів). Створювати наукогради почали у 1997 р. Науково-виробничий комплекс, який входить до складу наукограда, мусить відповідати одній з наступних умов: основні фонди комплексу складають не менш ніж 50 % від загального обсягу основних фондів усіх господарюючих суб'єктів (за винятком об'єктів житлово-комунальної та соціальної сфери), що знаходяться на території цього муніципального утворення; обсяг науково-технічної продукції (робіт, послуг) у вартісному вимірі складає понад 50 % від загального обсягу продукції (робіт, послуг) усіх господарюючих суб'єктів, що знаходяться на території цього муніципального утворення.

В Україні система технологічних парків є позитивним прикладом дієвості механізму, що забезпечує реалізацію державної інноваційної політики. Формування даної системи розпочалося у 2000 році. Станом на 2009 рік загальна чисельність технопарків в Україні становить шістнадцять, із яких було зареєстровано 12, а 4 технопарки проходили процедуру реєстрації.

Технопарки України можна поділити на три категорії:

- ті, що створювалися при вузах, НДІ без будь-якої підтримки держави і не мають жодних пільг (технопарк «Львівська політехніка»);

- ті, які функціонують у спеціальних економічних зонах (СЕЗ) і користуються такими ж податковими пільгами, як і решта підприємств цих зон (технопарк «Яворів», бізнес-інкубатор СЕЗ «Славутич»);

- створені на базі великих наукових центрів або ВУЗів, що мають потужні дослідні підрозділи, підпадають під дію Закону України № 991 – ХIV від 16 липня 1999 р. «Про спеціальний режим інвестиційної та інноваційної діяльності технологічних парків» і користуються спеціальними пільгами (технопарк «Інститут електрозварювання імені Є.О. Патона», технопарк «Інститут монокристалів», технопарк «Напівпровідникові технології і матеріали, оптоелектроніка та сенсорна техніка», технопарк «Вуглемаш», технопарк «Інститут технічної теплофізики», технопарк «Укрінфотех», технопарк «Інтелектуальні інформаційні технології», технопарк «Київська політехніка»).



Харківський технологічний парк «Інститут монокристалів» створено у 1999 році на базі науково-технологічного концерну «Інститут монокристалів» Національної академії наук України. Концерн - це найбільший в СНД центр з розробки, дослідження та застосування функціональних матеріалів, що є основою електронної, лазерної, сцинтиляційної, інформаційної, медичної та інших новітніх галузей сучасної техніки. Діяльність технопарку охоплює значну частку найбільш важливих і перспективних технологій вітчизняної і світової науки. Структура Технопарку «ІМК» являє собою добровільне об'єднання суб'єктів наукової, технологічної і підприємницької діяльності Харкова, Харківської області, Києва, Сум, Вінниці, Запоріжжя, Криму.

Інвестиційні та інноваційні проекти Технопарку «ІМК» виконують у таких пріоритетних напрямах діяльності:

- розробка, дослідження, створення технологій, отримання й освоєння виробництва, виготовлення і постачання на внутрішній та зовнішній ринки матеріалів, виробів з них, а також приладів і обладнання на їх основі для потреб: медицини і біотехнології, електроніки, лазерної техніки та нелінійної оптики, машинобудування, авіа- і ракетно-космічної техніки, приладобудування, хімічної промисловості, інформаційних технологій, агропромислового комплексу, будівництва, охорони навколишнього середовища;

- розробка, виробництво і реалізація конкурентоздатної високотехнологічної продукції для енергозабезпечення та потреб енергетики, в тому числі атомної;

- розробка, удосконалення і впровадження нових методів аналізу матеріалів і об'єктів навколишнього середовища, їх охорони, методів вивчення структури, фізичних і фізико-хімічних характеристик нових речовин і матеріалів;

- розробка, дослідження, створення технологій отримання, освоєння виробництва і виробництво науково-технічних і інформаційно-довідкових засобів для боротьби зі злочинністю;

- маркетинг світового ринку наукомісткої продукції у напрямах діяльності технопарку, розробка методичних матеріалів і підготовка вчених і фахівців, що мають конкретні технологічні пропозиції, для використання їх розробок на комерційній основі, виконання комплексу робіт з комерціалізації наукових розробок, залученню інвестицій в науково-технічну сферу, створення нових технологічних підприємств малого і середнього бізнесу.

Технопарк функціонує як інноваційна структура в рамках Угоди про спільну діяльність, відповідно до якої учасниками стали Науково-технологічний концерн «Інститут монокристалів» HAH України і організації, що входять до його складу, СП «Амкріс-Ейч», Центр розвитку малого бізнесу «Харківські технології», AT «Науково-дослідний інститут радіотехнічних вимірювань», Центр розвитку малого бізнесу надтвердих матеріалів ім. В.М. Бакуля HAH України, Національний науковий центр «Харківський фізико-технічний інститут» та інші. Серед відомих розробок цих наукових установ виділяють оптичні і сцинтиляційні кристали, детектори на їх основі, медичні томографічні гамма-камери, митні інтроскопи, медичні трансплан­тати та інструментарій на базі сапфіру, барвники і люмінофор цільо­вого призначення, виробництво алмазів, спеціальні інструменти для обробки різних матеріалів, ультразвукова і рентгенівська медична діагностична апаратура. Рівень цих розробок відповідає світовим стандартам, а в деяких випадках перевищує характеристики найкращих світових аналогів.

Технопарк є відкритою структурою і його учасниками можуть стати й інші науково-технологічні організації, профіль яких відповідає пріоритетним напрямам діяльності технопарку, і які мають перспективні інвестиційні та інноваційні проекти. Склад Технопарку налічує близько 50 учасників, спільних та дочірніх підприємств.

Серед найбільш значимих проектів, що реалізовані в Технопарку, слід зазначити проекти: наукова розробка, виробництво і реалізація високочутливих імуноферментних тест-систем для діагностики інфекційних захворювань (обсяг випуску становить 13 млн. грн.); розробка технології і організація дослідно-промислового ви­робництва кристалічних великогабаритних блоків, пластин, детекторів і блоків детектування для медичного приладобуду­вання (обсяг випуску становить 5,4 млн. грн.); організація виробництва і випуск першої партії літаків АН-140.

Розподіл загальної кількості зареєстрованих проектів Технопарку за галузями господарської діяльності має такий вигляд: медицина, хімічна промисловість - 35%; машинобудування, приладобудування - 19%; електроніка, інформаційні технології - 17%; охорона навколишнього середовища - 10%.

Технологічний парк «Інститут електрозварювання ім. Є. О. Патона» створено як інноваційну структуру у липні 2000 року на базі науково-технологічного комплексу «Інститут електрозварювання ім. Є. О. Патона» (НТК ІЕЗ) НАН України у Києві.

Головною метою діяльності Технопарку є створення та підтримка організацій і підприємств-учасників Технопарку, що здійснюють розробку, випуск та реалізацію високотехнологічної конкурентоспромож­ної продукції та послуг за пріоритетними напрямами його діяльності.

Пріоритетними напрямами діяльності технопарку «Інститут електрозварювання ім. Є. О. Патона» є проведення фундаментальних і прикладних досліджень, конструкторсько-технологічних робіт, розробка технологій, матеріалів і устаткування, надання послуг, освоєння і супровід виробництва, постачання продукції на внутрішній і зовнішній ринки за такими напрямами: енергоефективні і ресурсозберігаючі виробничі технології, матеріали і обладнання, нові матеріали і конструкції, охорона довкілля, нові комп'ютерні засоби та технології інформатизації виробництва і досліджень, стандартизація, атестація, сертифікація та інші засоби забезпечення конкурентоздатного рівня якості продукції, підготовка та підвищення кваліфікації кадрів.

У Технопарку об'єднані більш ніж 30 організацій і підприємств Національної академії наук України, Міністерства промислової політики, Міністерства освіти і науки, а також інших відомств.

Серед засновників Технопарку, крім Інституту електрозварювання ім. Є. О. Патона та НТК ІЕЗ - дослідні заводи зварювального устаткування, зварювальних матеріалів та спеціальної електрометалургії, дослідно-конструкторські бюро, науково-технологічні та інженерні центри зварювання тиском «Титан», «Дуга», матеріалообробки вибухом, електрошлакових технологій, центр сертифікації «Сепроз», НДІ «Екотехнологія», TOB «Технолуч», центр розвитку інновацій. Учасниками Технопарку є також Каховський за­вод електрозварювального устаткування, електромашинобудівний завод «Фірма СЕЛМА» (м. Сімферополь), Запорізький завод зварю­вальних флюсів і скловиробів, які створені за ініціативою Інституту і працюють головним чином за його розробками.

Переважна більшість інноваційних проектів Технопарку здійснюється без будь-якого залучення коштів держбюджету або кредитів під державні гарантії. Виключення складають лише проекти другої черги, у яких передбачено фінансування з використанням 1,5 млн. грн. бюджетних коштів. До використання залучаються також іноземні інвестиції у вигляді участі іноземного капіталу в уставних фондах спільних підприємств - учасників Технопарку. Насьогодні такі інвестиції складають 5,0 млн. доларів.

Розподіл загальної кількості зареєстрованих проектів Технопарку за галузями господарської діяльності має такий вигляд: енергозбереження - 25%, металургія - 25%, машинобудування - 25%, приладобудування - 8,3%, інформаційні технології - 8,3%, охорона навколишнього середовища - 8,3%.

Технопарк «Вуглемаш» був створений у жовтні 2001 року з метою впровадження нових технологій і розвитку інноваційної діяльності в паливно-енергетичній, коксохімічній, металургійній, гірничорудній, хімічній галузях, транспорті і машинобудуванні.

Учасниками Технопарку є ЗАТ «Технологічний парк «Вуглемаш» (м. Донецьк), Інститут геотехнічної механіки HAH України (м. Дніпропетровськ), Фонд підтримки науки (м. Львів), Донецьке регіональне відділення Академії технологічних наук України (м. Донецьк), Державний інститут «Донгіпровуглемаш» (м. Донецьк).

Пріоритетними напрямами діяльності Технопар­ку є створення та впровадження нових, модернізація існуючих техніки та технологій для розвитку паливно-енергетичного комплексу, коксохімічної, металургійної, гірничорудної, хі­мічної галузей, машинобудування, будівельної індустрії, агропромислового комплексу, технологічного транспорту профілактики та реабілітації здоров'я населення; проведення науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт по створенню новітніх засобів, систем та комплексів обладнання, технологій та матеріалів за напрямами діяльності технопарку.

Технологічний парк «Інститут технічної теплофізики» зареєстрований 3 вересня 2002 року з метою розробок, впровадження і виробництва наукомісткої, конкурентоспроможної та високотехнологічної продукції в області енергетики.

Учасниками технопарку на час його реєстрації стали Інститут технічної теплофізики HAH України (м. Київ), ЗАТ «Дослідне конструкторське технологічне бюро теплоенер­гетичного приладобудування» (м. Київ), ЗАТ «Енергія-Інвест» (м. Київ), Експериментально-механічний завод Інституту технічної теплофізики HAH України (Кагарлицький район Київської області).

Пріоритетними напрямами діяльності Технопарку є технологічне устаткування для теплоенергетики, нетрадиційна енергетика, енерго- та ресурсоощадні теплотехнології, екологія в енергетиці.

Технологічний парк «УКРІНФОТЕХ» здійснює фундаментальні і прикладні дослідження, спрямовані на створення та розвиток глобального інформаційного простору та глобальних інформаційних мереж, а також спрямовує свою діяльність на розвиток новітніх інформаційних і телекомунікаційних технологій в різних галузях науки і техніки та впровадження їх у виробництво.

Пріоритетними напрямами діяльності Технопарку є наукове забезпечення створення національної телекомунікаційно-інформаційної інфраструктури, новітні технології передачі інформації, технології для виробництва та експлуатації телекомунікаційно-інформаційної інфраструктури.



Технологічний парк «Інтелектуальні інформаційні технології» створено для проведення фундаментальних та прикладних досліджень, конструкторсько-технологічних робіт, розробок технологій, систем, матеріалів і устаткування, постачання на внутрішній і зовнішній ринки конкурентоздатної високотехнологічної інноваційної продукції, надання науково-технічних, інформаційних та інших послуг у сфері інноваційних технологій та комунікаційних систем. Пріоритетними напрямами діяльності Технопарку є інтелектуальні інформаційні технології для управління складними процесами, у т.ч. для сфери державного управління, інтелектуальні інформаційні технології та системи для захисту навколишнього середовища та здоров'я населення, системне та функціональне математичне забезпечення персональних комп'ютерів та інших засобів обчислювальної техніки, розробка та створення нових засобів обчислювальної техніки, обробки та передачі даних, інтелектуальні інформаційні технології та системи для енергетики та енергозбереження, інформаційні технології для машино- та приладобудування, транспортних систем: будівництво і реконструкція, інформаційні технології та системи для високотехнологічного розвитку сільського господарства і переробної промисловості, інтелектуальні технології формування і використання національної інтегрованої системи інформаційних ресурсів, інтелектуальні технології й інформаційні системи наукового аналізу та супроводу політичної, правової, економічної і соціальної динаміки, інформаційні технології та системи в науці, освіті та культурі.

Пріоритетними напрямами діяльності технологічного парку «Київська політехніка» є комп'ютерні та телекомунікаційні технології для навчання, наукових досліджень, мікроелектроніка та нанотехнології, новітні та нетрадиційні технології енергозбереження та ресурсозбереження, технології ефективного використання низькосортних палив, охорона навколишнього середовища та інженерні й біотехнічні розробки з вирішення екологічних проблем, удосконалення хімічних технологій промислового призначення, отримання матеріалів з новими функціональними можливостями, сучасні технічні комплекси та системи, в тому числі спеціального призначення.

Взагалом, найбільше інноваційних та інвестиційних проектів виконується в енергозберігаючих галузях, в машино- та приладобудуванні, в медицині та фармакологічній галузі, в металургії, в інформаційних технологіях, телекомунікаціях та деяких інших галузях.

У вересні 2004 року, Президент України підписав Указ про створення першого в Україні технополісу на базі Київського політехнічного інституту. До його складу повинні були увійти наукові лабораторії КПІ, бізнес-інкубатор, українські та зарубіжні підприєм­ства, а також всесвітньовідомі компанії Samsung, Motorola, Dijital та інші.


Практичне завдання студентам

  1. Зробити презентацію одного технопарку на вибір («Софія Антиполіс», «Силіконова долина», «Дорога 128», «Біонічна долина», «Трініті Коледж», «Левен-да-Нев», «Зона наукових і технічних інновацій та виробництва», «Хериот Уоттский» науковий парк, «Бонн — Північний Рейн-Вестфалія», «Мец-2000», «Отанієма», «Жерлан біополь», «Технополіс новус ортус», «Сешкон Глен», «Дае-дук», «Хсингу», «Шен-жень», «Цукуба», «Науковий парк Московського держуніверси­тету», «Ізмайлово», «Башкортостан», Томський міжнародний діловий центр «Технопарк», «Центр», «Москворіччя», Зеленоградський науково-технологічний парк, «Технопарк» ЕТУ, «Львівська політехніка», «Інститут електрозварювання імені Є.О. Патона», «Інститут монокристалів», «Напівпровідникові технології і матеріали, оптоелектроніка та сенсорна техніка», «Вуглемаш», «Інститут технічної теплофізики», «Укрінфотех», «Інтелектуальні інформаційні технології», «Київська політехніка»). Презентація повинна розкрити такі питання: назва технопарку, тип технопарку, місце розташування, рік заснування, структура, спеціалізація, особливість функціонування.


Питання для підготовки до семінарських занять:

  1. Основні характеристики технопарку, технополісу.

  2. Технопарки американського типу.

  3. Технопарки європейського типу. Технополіси азійського типу.

  4. Технопарки України й Росії.


Контрольні питання:

  1. Дайте визначення технопарку.

  2. У чому полягає різниця між технопарком і технополісом?

  3. Назвіть моделі розвитку технопаркових структур. Дайте характеристику трьом типам технопарків.

  4. У чому особливість функціонування наукоградів?

  5. Назвіть технопарки України. На чому вони спеціалізуються?



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка