Навчальний посібник Дніпропетровськ, 2010 ббк в



Сторінка3/14
Дата конвертації08.07.2018
Розмір3.69 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14

2.ГЛИБИННІ НАСЛІДКИ ВІДМОВИ ВИЩОЇ ШКОЛИ ВІД

ФОРМУВАННЯ ОСОБИ, ЩО ПІКЛУЄТЬСЯ ПРО СЕБЕ,

ТА ЇХ ПОДОЛАННЯ
2.1.ПЕДАГОГІЧНА АНТРОПОЛОГІЯ І НАПРАВЛЕНІСТЬ

РЕФОРМИ ВИЩОЇ ОСВІТИ В УКРАЇНІ

Перед за все зазначимо, дидактика як така досліджує та забезпечує процес навчання, що організується не випадково, свідомо, систематично, планомірно у самому навчальному закладі та поза ним. Предметом дидактики виступає не лише процес навчання, але й умови, необхідні для його протікання (у тому числі зміст, засоби, методи навчання, комунікації поміж педагогом та учнями тощо), а також отримані результати, їхня діагностика та оцінка. Тож дидактика відповідає на питання "навіщо", "чому саме" та "як" необхідно навчати (25, с.14).

Із зазначеного очевидно, давно назріла реформа національної вищої школи в Україні не може бути якісно підготовлена і проведена, якщо при цьому обходять увагою власне педагогічні явища, коли втрачене розуміння про сутність феномену вищої освіти. У цьому контексті педагогіка і державне управління освітою тісно пов’язані. Скажемо ще більш жорстко, завдання на реформування освіти не можна навіть коректно сформулювати, якщо заздалегідь не досліджені тенденції розвитку виховання та освіти.

Частина дидактичних систем зосереджується на стороні навчання, пов’язаної із засвоєнням визначеного змісту навчальних дисциплін, тоді як інша привертає увагу власне до теми розвитку особистості та її виховання. Ми ставимо за мету дати відповіді саме на ці важливі для направленості реформи, окремо поставлені питання сприяння становленню духовної, відповідальної та діяльної особистості студента в сучасній українській вищій школі.

Ми вважаємо, що мета діяльності методистів у наш час має полягати в підготовці методологічних передумов для формування нової генерації педагогів перед за все як педантропологів, котрі вбачають свою місію у створенні відповідного, антропного освітнього середовища, а отже у вихованні студентів моральними й діяльними особистостями, здатними брати притаманну зрілій людині відповідальність за власні думки та свідомі вчинки, за образ свого життя й професійне становлення. Це у повній мірі торкається усіх аспектів піклування про себе, включаючи турботу про власне здоров’я.

Зазначимо, стабільність, про яку зараз говорять українські політики, не є благом, коли країна знаходиться на роздоріжжі. "Ціль суспільства – набуття стійкого, а отже керованого і прогнозованого розвитку, одначе такий необхідний порядок створюється лише завдяки науково обґрунтованій системній інтеграції ресурсів і напрацюванню нових ціннісних орієнтирів – норм, правил, принципів, які змогли б виконувати роль соціальних регуляторів" (9).

Як видно стабільність, - більш менш тривалий стан суспільства, що забезпечується усвідомленими й щиро сприйнятими людьми цінностями буття, у тому числі цінностями здорового способу життя. Але стабільність у час, коли історично ми полишили радянське минуле, в яке держава брала на себе усі турботи про здоров’я людини, й не ще не досягли нової соціальної ситуації, притаманної громадянському суспільству, коли людина усвідомлює свою особисту відповідальність за власне майбутнє, навряд чи є благом.

Існує одна, поза усяким сумнівом, позитивна обставина від прилучення України до списку країн-учасниць Болонського протоколу. Адже після офіційного підписання Болонської декларації нашим міністром освіти і науки у травні 2005 р. у норвезькому Бергені, педагоги-науковці фактично отримали доручення від влади для численних рефлексій відносно сутності того явища, яке ми називаємо національною системою вищої освіти. Бо ж, коли ми не зрозуміємо глибинних, фундаментальних особливостей її устрою й фактичної спрямованості, неможливо дати чітку відповідь на питання, чи цей модерний освітній проект для країн ЄС має перспективи в сьогоднішній Україні, або ж він принципово не для нас. Чи ми й надалі прагнутимемо зберегти ту сутність вітчизняної вищої освіти, яка у повній мірі продовжує логіки започатковані у СРСР, й очевидно не сприяє формуванню та поширенню таких очікуваних, нових цінностей притаманних демократичному суспільству?

І саме для того аби "підсвітити" і чітко зрозуміти що являють собою основні складові нашої системи, які й визначають не тільки специфіку її функціонування (не плутати із розвитком, якого допоки що немає), але також й особливості характеристик її "кінцевого продукту" (тобто, особи сформованих випускників вищих навчальних закладів), для нас вкрай потрібна була запропонована Болонським процесом система координат, згідно якої відбувається невідворотній поступ сучасної вищої школи в розвинених країнах світу.

Принагідно зазначимо, вектори цивілізаційного поступу у розвитку вищої освіти не можуть носити і не носять довільного характеру. Вони лише підтверджують вірність та невідворотність у наші дні із самого початку знайдених і використаних базових принципів при створенні Платонівської академії, а вже потім і перших середньовічних європейських університетів.

Проаналізувавши відомі історичні факти, можна вивести головні принципи, що й сформували те явище, яке ми нині називаємо вищою освітою. Тож важливо, якщо ми прагнемо зберегти це явище, аби вплив принципів був продовжений також на сучасну вищу школу, у тому числі й українську.

1. Рішення про вступ на навчання приймається само визначеним до того, аби важко працювати і з часом перетворити себе на особливу за набутими рисами і якостями, у чомусь відмінну від інших людину, свідомим у своєму виборі абітурієнтом. Студент (лат. studens, родовий відмінок studentis – старанно працюючий, той, хто займається), учень вищого, а в деяких країнах також середнього спеціального навчального закладу. Лише після створення у ХII столітті перших європейських університетів термін студент почав використовуватись для означення власне тих, хто навчається у ВНЗ.

2. Обмежена кількість навчальних дисциплін, а в Платонівській академії у кожний рік навчання вивчались одні й ті ж дисципліни, дозволяла студентам привчатись до глибокого, не побіжного опанування знаннями. У такий спосіб виключались поверховість і верхоглядство, започатковувалась звичка до зосередженої внутрішньої роботи під час оволодіння надбаннями культури, тобто до того, що нині ми називаємо навчальною діяльністю. Проводячи паралель, у темі здоров’я студентів це можна тлумачити так: поверховість в опануванні сучасною дисципліною „Фізичне виховання”, коли увага викладачів і студентів зосереджується фактично на її моторній складовій і складанні нормативів з фізичної підготовки, залишаючи поза увагою тему становлення студентів як будівничих власного здоров’я, є неприпустимою.

3. Чітко про декларований принцип epimelia (грецьк.), тобто турботи про себе, виключав можливість як студенту, так і його наставникам вбачати першого лише як майбутнього фахівця у будь якій відповідальній справі. Тож, як було сказано пізніше, "не людина для суботи, але субота для людини": освіта потрібна перед за все для становлення свідомої, гармонійної і здатної піклуватись про свою душу, тіло і власну життєдіяльність людини, а вже потім вона є вчителем, правником або лікарем.

4. Особливий спосіб впливу на особу (Сократівська маевтика), за рахунок якого й забезпечується вища освіта, полягає у забезпеченні і підтриманні діалогу викладача і учня, спрямованого перед за все на організацію розуміння, як основної форми і методу розвитку особистості студента. Очевидно, діалог (не плутати із монологом кожного з учасників бесіди) – це особливий засіб формування особистості, коли вона вчиться уважності, зосередженості, здатності до розуміння, вмінню логічно і аргументовано відстоювати власну точку зору, згоди на компроміс і поваги до свого партнера і опонента.

5. Суттєва, домінуюча, першорядна роль у формуванні особистості філософії і мистецтва, а також релігії. У такий спосіб на перший план виходить сприяння формуванню власне вірного світогляду молодої людини, тоді як її знання і навички до омріяного ремесла, розглядаються як похідні. До речі, від цього цілком зрозуміло, чому науковий ступінь за кордоном, де й сьогодні не втрачений цей орієнтир, часто має назву "доктор філософії".

6. Виховання студента в дусі поваги до навчального закладу і своїх педагогів, життя яких повинне бути безсумнівним взірцем для вибудовування студентською молоддю свого власного життя. Саме тому особа викладача була піднесена у суспільній свідомості до такого високого стану, аби вона отримувала відповідні знаки поваги і пошани, не мала злиденного життя, була у змозі мандрувати і долучатись до джерел культури різних народів тощо.

7. Нарешті, мала суттєвий вплив на вищу школу й поширена в Афінах повага до людей освічених, щире визнання їхньої зверхності відносно людини пересічної. Така цілком заслужена та визнана за особливою моральністю й знаннями шана у ситуаціях повсякденного життя описана відомою театральною формулою: достойника стверджує не сама ця людина, але її почет.

Значимо, що повсякденні пріоритети мирського життя впродовж століть відривали людину від Бога, хоча як сьогодні очевидно, це явище помилково вважалось прогресом. Відтак поступове відділення християнських цінностей від змісту світської освіти врешті решт постало як неминучий супутник індустріалізації. Все тут наведене частково спостерігалось й в колишній Російській імперії, та було остаточно довершене у часи СРСР.

Але крайнощі індустріалізації поступово починають відходити у минуле. Сучасне життя, технології, що нині застосовують, потребують повернення до цінностей, що донедавна вважались відкинутими як непотрібні. Суспільству знову необхідна людина, яка має здатність не лише замислюватись над самою собою, над сенсом власного буття, але й його свідомо вибудовувати.

Окресливши ситуацію, що притаманна розвитку вищої школи як унікального явища, ми висуваємо надалі базову тезу, - практика вищої освіти, що склалась у часи СРСР та до сих пір збереглась і не по реформована в Україні, переслідує невиправдано звужені, суто утилітарні цілі. А саме, традиційно для себе розв’язує завдання перед усім формування гарно підготовленого фахівця (за відомим радянським висловом, так званого "людино-гвинтика") для успішного виконання ним тих або ж інших виробничих функцій (3).

Не дивлячись на наявність офіційно встановлених цілком гуманістичних орієнтирів пріоритетного становлення особистості студентів, виписаних у Законі України "Про вищу освіту", й сьогодні все врешті-решт зводиться до побудови навчального процесу на основі ОКХ (освітньо - кваліфікаційних характеристиках) та ОПП (освітньо-професійних програмах), що надійно відтискає вказані пріоритети на другий план. Як і раніше, домінує традиційно-прагматичний вишкіл, коли центр уваги зміщений від завдань освіти і розвитку особистості до педагогічного процесу підготовки, більш природного професійно-технічній або ж середній спеціальній освіті.

Щодо „Фізичного виховання” це проявляється у прагненні забезпечити саму лише загальну та професійно-прикладну фізичну підготовку, що має бути фундаментом, а не самоціллю. Бо ж справжньою метою залучення особи студента до культури фізичної, як це випливає з аналізу стану здоров’я студентства, має бути становлення свідомого будівничого власного здоров’я. Молода діяльна людина, яка набула не лише оптимального рівня фізичного розвитку, але й компетенції щодо підтримання оптимуму психофізичного стану, повинна прийти на заміну фізично–тренованому "фізкультурнику".

Натомість, вказані пріоритети формування студентів як особистостей та інтелігентів часто випадають з поля зору державних діячів й чиновників від освіти. Нерідко усе затуляє прагнення швиденько прилучитись до Болонського процесу (модерного проекту, започаткованого для створення загальноєвропейського простору вищої освіти).

Але ж цілком справедливими виглядають перестороги окремих філософів та методологів, що сучасне українське суспільство знаходиться на межі антропологічної катастрофи (тобто, масштабних та різно направлених руйнівних наслідків для країни від’ємного кумулятивного ефекту від втрати значною частиною людей відповідальності за власні думки та спосіб життя).

Ця катастрофа насунулась, як неминучий результат зневажання впродовж останніх десятиліть вкрай важливим завданням для будь-якої нації, а саме становленням сильної та відповідальної особи, що будує своє життя на високих духовних принципах, свідомій пасіонарності й особисто усвідомленій істині. Більше того, візьмемо на себе відповідальність заявити, - антропологічна катастрофа в Україні вже розпочалась і лише продовжує наростати.

Ситуація руйнації індивідуальної і суспільної свідомості стала можливою тому, що на усьому відтинку часу перебування у закладах освіти (у школах і ПТУ, технікумах і ВНЗ), а також через різноманітні засоби ідеологічного пливу весь тривалий час існування СРСР та потім і в Україні масово й надійно викохувався такий собі бездуховний атеїст та вправний виконавець чітких наказів - "людино-гвинтик", який сприймав та керувався у своєму житті перед за все причинно-механістичною картиною світу.

Саме внаслідок вказаного, головним завданням сучасної системи виховання і освіти та вищої школи зокрема, є подолання тотальної поширеності серед різних верств українського соціуму, у тому числі й студентської молоді, відчуття своєї відторгненості від проблем рідного краю та нації, непевності у собі, у своїх власних силах та можливостях, бажання сховатись за той або інший проголошений політичний лозунг, або ж спину того чи іншого зрозумілого народним масам своїми гучними гаслами "харизматичного" лідера (яку б роль на нього не покладали – керівника виробництва чи політика).

Звісно, від самих своїх витоків, тобто від Платонівського обґрунтування призначення і устрою масової та вищої школи, й до часів СРСР система освіти завжди мала на меті збереження інтересів правлячої у державі верхівки (4, с.82). У той же час за рахунок вивчення у навчальних закладах Закону Божого, учні та студенти царської Росії мали можливість формуватись одночасно у двох картинах світу: християнській (православній) та науковій.

Одночасно зверталась увага на відповідальну й діяльну особисту позицію випускника вищого навчального закладу. Ще й сьогодні ми можемо побачити на видному місці у дніпропетровському Національному гірничому університеті, колишньому Катеринославському вищому гірничому училищу, першому вищому навчальному закладі регіону такі слова, звернені до його студентів. "Ніяка інструкція, - викарбовано на мармуровій дошці, - не може перерахувати обов’язки посадової особи, передбачити усі окремі випадки і дати наперед відповідні вказівки. Тому пани інженери повинні проявити ініціативу і, керуючись знаннями за своєю спеціальністю і користю для справи, докладати усіх зусиль задля виправдання свого призначення" (з Циркуляру Гірничо - технічного Комітету № 15 від листопада 20 дня 1910 р.).

У такий спосіб ставились суттєві перепони на шляху породження прагматичної та загрозливої постаті так званого технократа, або ж людини, сформованої на одномірному розумінні переваг отриманої матеріальної користі від реалізації тих або інших технічних рішень на поталу одночасним (часто неминучим та невідтворним) втратам у інших сферах. Пригадаємо хоча б до кінця не передбачувані наслідки від зведення каскаду гребель на Дніпрі, яке розпочалося радянськими інженерами вже через два-три десятиліття по тому.

Так у СРСР надійно ствердився та масово поширився вульгарно - матеріалістичний погляд на світ, коли формування особи відбувалось на основі нашвидкуруч виписаного морального кодексу будівника комунізму. Одним із вирішальних чинників, які дозволили таку наругу над духовністю, було жорстке відділення людини від церкви; надійне вибудовування своєрідних "фільтрів", які щось пропускали до впливу на особистість, а щось ні. Приміром, людину відсторонювали від управлінням власним здоров’ям, залишаючи за нею лише обов’язок "суворо виконувати приписи лікаря" (рис.2).



1

Рис. 2. Схема штучних "фільтрів" при формуванні людини


Тим самим були докладені вельми результативні зусилля для відміни у системі виховання антропного принципу, а саме уваги до становлення діяльної особи, руйнівні наслідки чого відчувають усі країни, що утворились на території колишнього СРСР та, мабуть, най болючіше Україна.

Натомість забезпечувалось засилля комуністичної, тоталітарної ідеології, про сутність вдавлювання якої нещодавно образно висловився перший секретар КПРФ Г. Зюганов під час свого публічного виступу: "Ідеї подібні до гвіздків: чим дужче їх вбивають, тим глибше вони входять" (мається на увазі, у свідомість та підсвідомість, тобто своєрідно зомбують людину, сприяють її виробленню як бездуховного та покірного владі "гвинтика").

Як ми, сучасники, переконались, такий стан справ не може тривати будь скільки довго без втрат не лише для окремої людини, але й для країни у цілому. Натомість свідок, у чомусь схожих на наші теперішні, давніх жовтневих революційних подій В. Розанов прозорливо писав, - в епохи, що суттєвим чином доживають, коли усі керівні принципи життя послаблені, а люди розгублені, нерішучі, існування кожного є чимось розхитаним й може бути закріплене лише надмірним власним зусиллям (6). Мається на увазі та важлива обставина, що людина мусить у такі часи не лише ясно усвідомлювати свою відповідальність за власну життєдіяльність, але вона єдина здатна дати лад собі, тільки вона може знайти власні та поступово мобілізувати внутрішні, приховані сили щоб перебороти ту або ж іншу життєву кризу.

Як видно, теперішня катастрофічна ситуація у суспільстві не може бути подолана виключно за рахунок зусиль самих лише інститутів влади (парламенту, Президента, Кабінету Міністрів). У особі Ісуса Христа людству був даний зразок змінювання стану суспільства не директивами, не "зверху-вниз", але ж принципово іншим шляхом, а саме різнобічним духовним просвітництвом, до якого мусить долучитись по реформована національна система виховання та освіти. У змісті цієї реформи, неодмінно, має бути й наповнення новим змістом вузівського фізичного виховання, яке має сприяти поширенню цінностей здорового способу життя студентської молоді.

Існуюча гостра проблема безвідповідальності людини за саму себе та оточуючий світ може бути розв’язана лише в один спосіб: шляхом подолання наслідків у життєдіяльності громади свідомо поширеного радянською владою та щиро сприйнятого вульгарного матеріалізму і форми його публічної презентації через причинно-механістичну картину світу. Адже на основі причинно-механістичної картини світу формується та відтворюється на все нових поколіннях сліпо покірна владі, не вільна у прийнятті рішень та у влаштуванні власного життя, постійно від когось або ж від чогось жорстко залежна, поневолена зовнішніми обставинами людина.

Вивчення накопиченої людством духовної та культурної спадщини переконує, цей перехід неможливий поза системою виховання й освіти, без її випереджаючої суттєвої перебудови та осучаснення. На наш погляд, подолання практики подальшого відтворення на усе нових генераціях української нації, що так важко стверджується, причинно-механістичної картини світу можливе лише в один спосіб, а саме через становлення молодої української інтелігенції одночасно на надбаннях християнської (православної), наукової та миследіяльнісної картини світу, яка оформилась наприкінці ХХ століття.


2

Рис.3. Схема, що ілюструє можливі варіанти направленості виховання

(ідея схеми належить В.П.Капітону)
Істинне, з осяганням Бога й одночасно наукове, виховання діяльної людини забезпечує її моральність та високу духовність, різноманітність та надійність отриманих знань. Забезпечує не лише розуміння необхідності, але й перший досвід взяття на себе відповідальності за старанну попередню, культурі відповідну розробку й реалізацію проектів і програм забезпечення професійної діяльності та влаштування власної життєдіяльності (рис.3).

Визначальна роль у цьому по реформованої української вищої школи, від часів СРСР й до наших днів поки що жорстко зорієнтованої на пріоритет відтворення гарно підготовлених до праці та дисциплінованих працівників.

Вирішенню цього масштабного завдання повинна прислуговуватись педагогічна антропологія (ПА), особливості якої полягають у наступному:

- вона мусить бути побудована з урахуванням надбань людства у питаннях становлення вільної у своєму виборі й дисциплінованої, моральної та відповідальної, діяльної та патріотичної особи громадянина; включати у себе значну частину "живого", емоційного та наочного матеріалу, чим і відмінна від традиційної форми монологу, через яку звично подається наукове знання;

- вона долає багаторічну концепцію комуністичного виховання, як процесу цілеспрямованого та надійно забезпеченого радянською системою освіти насильницького впливу на особистість, відтворення усе нових поколінь із якостями особистості, що потрібні правлячій верхівці (див. наприклад 8);

- вона покликана для того, аби зробити крок у сприянні становленню вільної й дисциплінованої молодої людини, яка буде готова приймати власні відповідальні рішення (самовизначатись) щодо свого подальшого самовиховання й самоосвіти, саморозвитку та будівництва власного здоров’я (рис.4).

Звідси, педагогічна антропологія - сума концепцій та ідей і, таких що ними направляються, способів дій вихователя й вихованця, які надають останньому чіткі, християнські духовні орієнтири життєдіяльності, сприяють самовизначенню до взяття на себе відповідальності за думки, вчинки і власний психофізичний стан, в орієнтації не лише на досягнення власного блага та спасіння даної людини, але й блага для близького оточення і навіть незнайомих їй людей. Саме тому без використання положень християнської антропології ПА не можна вважати актуальним і сучасним, цілісним та дієвим педагогічним явищем.
3

Рис. 4. Схема свідомого формування власного середовища мешкання

діяльною і відповідальною людиною
Педагогічна антропологія повинна стати у нагоді перед за все молодим викладачам під час опанування сучасними дидактичними системами задля того, аби дієво сприяти само творенню студентів і випускників ВНЗ, як моральних і освічених, патріотичних та діяльних особистостей-будівничих власного здоров’я. При цьому ми покажемо, як насичена новим змістом дисципліна "Фізичне виховання" має сприяти не лише вдосконаленню освіти фахівців, але й допомагати нашій вищій школі відновити свій авторитет.
2.2.КРИЗА У ВІТЧИЗНЯНІЙ ВИЩІЙ ШКОЛІ ТА МОЖЛИВОСТІ

ДИСЦИПЛІНИ "ФІЗИЧНЕ ВИХОВАННЯ" У ЇЇ ПОДОЛАННІ

Нинішній стан справ у взаємних відносинах "Фізичного виховання" з практикою вищої освіти примітний тією обставиною, що до останнього часу фахівці з фізичного виховання не ставили перед собою соціально важливого і масштабного завдання подати руку допомоги вітчизняній вищій школі для того, аби відновити її колишній авторитет серед провідних у розвитку вищої освіти держав. Недооцінка існуючих можливостей низ вела "Фізичне виховання" до стану такого собі "бідного родича", який прагне, аби його усього лише терпіли (приміром, борючись за те, аби фізкультуру і спорт не винесли за рамки розкладу навчальних занять, аби були збережені кафедри фізичного виховання тощо). Така пасивна позиція не розкриває, скоріше приховує від суспільства існуючі в цій дисципліні не реалізовані резерви для підтягування якості освіти майбутніх випускників українських вишів.

Адже в публікаціях за темою світової вищої школи (приміром, 10 і 15) показано, що українська вища школа насправді пасе задніх, а в реальності вона опинилась на задвірках сучасної вищої освіти. Це у повній мірі торкається й стану вищої освіти в Російській Федерації, яка за підсумками 2006 р. ще займала 19 місце серед країн за постановкою вищої освіти, тоді як за результатами 2007 р. опинилась взагалі без місця (так опиняються без місця в неофіційному командному заліку країни-учасниці Олімпійських ігор, якщо не виборюють однієї медалі).

Тож ми прагнемо, виконавши порівняльний аналіз рейтингів вищих навчальних закладів світу і встановивши реальне місце в них українських ВНЗ, показати фактичний рівень розвитку нашої вищої школи. І, по-друге, розкрити можливості дисципліни "Фізичне виховання" у покращенні якості освіти майбутніх фахівців, для підвищення їх конкурентоспроможності на ринку праці.

Окремі представники освітянських кіл України полюбляють голослівно звеличувати нинішній стан у вітчизняній вищій школі. Для цього вони наводять, приміром, такі аргументи. Мовляв на останній міжнародній олімпіаді студентів з такої то дисципліни стільки то наших юнаків та дівчат посіли місця у чільній трійці, п’ятірці або десятці найкращих. Отож, резюмують вони, й наша вітчизняна вища школа чи не найкраща.

Щоб встановити дійсне, таке з яким не посперечаєшся, місце нашої вищої школи, звернімось до всесвітньо визнаних рейтингів університетів, які наводять прозорі результати успіхів вишів, а отже будь-хто може сам об’єктивно вирахувати рейтинг будь-якого вищого навчального закладу світу. Історично першим був рейтинг ARWU, започаткований Інститутом вищої освіти Шанхайського університету (Китай), а слідом за ним з’явився рейтинг додатку з науки до газети Times (Велика Британія). Кожен з них має власні критерії та індикатори, але обидва рейтинги, кожен відповідно до обраних показників, підтверджують список провідних університетів світу (табл. 1).



Таблиця 1.

Критерії та індикатори визначення провідних університетів світу



Критерій

Рейтинг ARWU

Рейтинг Times

Індикатор

Вага

Індикатор

Вага

Наукові дослідження

1.Кількість статей, опублікованих в Nature і Science

2.Кількість статей з високими індексами цитування



20%

20%


1.Академічна експертна оцінка провідними фахівцями даного вищого навчального закладу

2.Індекс цитування



40%

20%


Кваліфікація викладацького складу

3.Кількість викладачів – Нобелівських лауреатів і таких, які отримали медалі за областями знань

4.Індекс цитування



20%

20%








Якість навчання

5.Кількість випускників ВНЗ, що стали Нобелівськими лауреатами і отримали медалі у галузях знань

10%

3.Співвідношення чисельності викладачів і студентів

20%

Академічна продуктивність

6.Співвідношення індикаторів 1 – 5 до кількості штатних викладачів

10%







Працевлаштування випускників







4.Звіти компаній, що займаються рекрутингом

10%

Інтернаціоналізація







5.Іноземні викладачі

6.Іноземні студенти



5%

5%


Усього




100%

Усього

100%


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка