Навчальний посібник Дніпропетровськ, 2010 ббк в



Сторінка1/14
Дата конвертації08.07.2018
Розмір3.69 Mb.
ТипНавчальний посібник
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14



Будівництво власного

здоров’я

agree

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ ГІРНИЧИЙ УНІВЕРСИТЕТ

В.М. Вілянський, О.Є. Висоцька, В.В. Приходько

Будівництво власного здоров’я:

від філософії до практики

Навчальний посібник

Дніпропетровськ, 2010

УДК

ББК


В

Рекомендовано Міністерством освіти і науки України як навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів (лист № від 2010 р.).



Рецензенти:

Вікторов В.Г., завідувач кафедри філософії, соціології державного управлення Дніпропетровського регіонального інституту Національної академії державного управління при президентові України, доктор філософських наук, професор;

Кашуба В.О., проректор з наукової роботи і завідувач кафедри кінезіології Національного університету фізичного виховання і спорту, доктор наук з фізичного виховання і спорту, професор;

Романенко М.І., ректор Дніпропетровського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти, доктор філософських наук, професор.



Вілянський В.М., Висоцька О.Є., Приходько В.В.

Будівництво власного здоров’я: від філософії до практики: Навчальний посібник / Заг. ред. О.Є. Висоцької. – Д.: Національний гірничий університет, 2010. - 283 с.

ISBN

В посібнику розкрита тема відповідальності сучасної вітчизняної вищої школи не лише за якісну фахову підготовку майбутніх спеціалістів, але й за формування випускників свідомими й діяльними громадянами, котрі піклуються про власне здоров’я. Для розв’язання цієї проблеми, у першу чергу, потрібно забезпечити становлення нової плеяди викладачів, які самовизначаються у якості педантропологів. Формуючи будівничих власного здоровся, вони мають оволодіти основними положеннями філософської, християнської і педагогічної антропології, знати за рахунок яких дієвих педагогічних впливів на практиці розв’язувати цю складну світоглядну задачу. Вони повинні, також, націлювати студентів на набування різнобічної освіти, не зведеної лише до професійної підготовки відповідно згідно обраної спеціальності.



Навчальний посібник призначений для студентів бакалавра ту, які опановують дисципліну „Фізичне виховання”. Посібник буде корисним також викладачам „Фізичного виховання” та інших дисциплін, які працюють на первинних посадах, у тому числі предметів гуманітарного циклу (релігієзнавства, циклу дисциплін педагогіки і методики викладання у вищій школі, психології тощо).

Табл. 4; Рис. 11; Літ. джерел 133.


З М І С Т

Вступ..........................................................................................................

1.Поняття про здоров’я людини і роль вузівської дисципліни

"Фізичне виховання" у його забезпеченні....................................

1.1.Визначення здоров’я людини..............................................

1.2.Реформа вищої школи і майбутнє "Фізичного виховання"....

1.3.Чи є перша українська навчальна програма з "Фізичного

виховання" програмою розвитку цієї дисципліни у вищій

школі?...........................................................................................

1.4.Психолого-педагогічні механізми формування студентів

технічних і гуманітарних спеціальностей як будівничих

власного здоров’я.........................................................................

Література до 1 розділу................................................................
2.Глибинні наслідки відмови вищої школи від формування

особи, що піклується про себе, та їх подолання..........................

2.1.Педагогічна антропологія і направленість реформи вищої

освіти в Україні...........................................................................

2.2.Криза у вітчизняній вищій школі та можливості дисцип-

ліни "Фізичне виховання "у її подоланні....................................

2.3.Роль "образу" у навчальній діяльності та освіті студентів...

2.4.Управління проектами як новий напрямок менеджменту

фізичної культури в Україні.......................................................

Література до 2 розділу..............................................................


3.Студент як суб’єкт і об’єкт виховання та освіти....................

3.1.Особливості самовизначення студентства в Україні...........

3.2.Навчання і виховання у вищій школі..................................

3.3.Особистісне-оріентована освіта..........................................

Література до 3 розділу.............................................................
4.Світогляд: його становлення і трансформація у контексті

педагогіки...................................................................................

4.1.Поняття про світогляд..........................................................

4.2.Принципи освіти В. Розанова і формування світогляду......

4.3.Переконання і свідомість у розумінні релігії......................

Література до 4 розділу.............................................................


5.Особа викладача-педантрополога і формування будівни-

чого власного здоров’я..............................................................

5.1.Сутність педантропологічної дії викладача у розвитку

тілесності учня..........................................................................

5.2.Професійна позиція педагога як педантрополога...............

5.3.Чому суспільству потрібні викладачі-педантропологи......

Література до 5 розділу.............................................................
6.Поняття про явище вищої освіти і навчальну діяльність

студентів....................................................................................

6.1.Особливості вищої освіти людини......................................

6.2.Особливості ситуації в сучасній вищій школі....................

6.3.Розуміння і мислення як головні механізми навчальної

діяльності..................................................................................

Література до 6 розділу............................................................
7.Антропотехніка і будівництво власного здоров’я.................

7.1.Філософія будівництва власного здоров’я..........................

7.2.Концепція epimelia / cura sui і будівництво власного

здоров’я.....................................................................................

7.3.Поняття "будівництво власного здоров’я" і "будівничий

власного здоров’я"....................................................................

Література до 7 розділу............................................................
8.Технологія освіти будівничого власного здоров’я...............

8.1.Вимоги до професійних якостей викладачів......................

8.2.Основні положення технології непрофесійної фізкуль-

турної освіти студентів.............................................................

8.3.Організаційно-навчальні ігри як основний метод у техно-

логії непрофесійної фізкультурної освіти.................................

Література до 8 розділу.............................................................

Післямова...............................................................................................


ВСТУП

У темі здоров’я, захворюваності і смертності населення нашої країни ми стикаємось, на перший погляд, з парадоксальними явищами. Так, Україна стабільно демонструє один з найвищих показників забезпечення населення стаціонарними ліжками (на 1000 населення), і найбільшу середню тривалість перебування на ліжку серед інших країн європейського регіону. Але при цьому у нас з 1989 р. спостерігається підвищення смертності, хоча в окремі періоди (1996-1998, 2001, 2006 роки) смертність зменшувалася.

Що ж до показників загальної смертності населення України в 1980-2007 рр. (на 100 тис.) потрібно відмітити наступне. У структурі смертності переважають хвороби системи кровообігу (63% випадків), новоутворення (12%) та зовнішні причини смерті (9%). На інфекційні хвороби, хвороби органі травлення і дихання припадає ще 9%, на усі інші причини загалом 7%. (Джерело: Статистичний щорічник України за 2007 рік / Державний комітет статистики України. – К.: Консультант, 2008. – 572 с.)

Зазначимо, також, що в період 1990-2007 рр. спостерігалося збільшення смертності від хвороб системи кровообігу та зовнішніх причин смерті, особливо від нещасних випадків, викликаних вогнем, тоді як смертність від новоутворень та хвороб органів дихання дещо зменшувалася.

Відтак актуальність проблеми збереження і розвитку духовного й фізичного здоров’я молодого покоління української нації постійно зростає. Зумовлено це такими чинниками, як радикальна соціально-політична трансформація суспільства, політичні та економічні проблеми країни, глобальна екологічна криза, зростання рівня захворюваності громадян, зниження їх працездатності. Особливо вираженим погіршення фізичного, психічного, розумового розвитку і працездатності є серед дітей та молоді.

За даними Міністерства охорони здоров’я України, серед школярів спостерігаються: функціональні відхилення у діяльності різних систем організму – у 50%, функціональні відхилення серцево-судинної системи – у 27%, нервово-психічні розлади – у 33%, захворювання органів травлення – у 17%, захворювання ендокринної системи – у 10%. А за даними Міністерства освіти і науки, 36% учнів загальноосвітніх шкіл мають низький рівень фізичного здоров'я, 34% – нижче за середній, 23% – середній, 7% – вище середнього, і лише 1% – високий.

Тож зрозуміло чому відхилення у стані здоров’я мають майже 90% студентів, а понад 50% з них – незадовільну фізичну підготовку.

Нині на здоров’я молоді впливають чинники, дія яких раніше була значно меншою, особливо це помітно у підлітковому та юнацькому віці. Йдеться, зокрема, про зниження фізичного і підвищення нервово-психологічного навантаження, інформаційне перевантаження, включаючи користування Інтернетом, стрімке поширення серед молоді шкідливих звичок. Причини зростання захворюваності учнів і студентів також пов’язують також із недоліками в організації системи шкільної і вищої освіти, з тими чинниками навчальної діяльності, які призводять до перенапруження нервової системи і заважають створенню належних умов для задоволення потреб у самопізнанні, самовдосконаленні й самореалізації.

Через пере навантаження навчанням і не сформованість мотивів до дотримання здорового способу життя більшість учнів і студентів страждають від недостатньої рухової активності. На стані здоров’я позначаються відсутність навичок самостійної організації ефективного навчання, здорового дозвілля, правильного харчування. При цьому розрізняють вісім основних чинників ризику для здоров’я, накопичених молоддю: надмірна вага; хронічні захворювання; небезпечна сексуальна поведінка; знижена фізична активність; психологічний дискомфорт; куріння; вживання алкогольних напоїв; наркотики. Питання подолання шкідливих звичок серед молоді особливої актуальності набуло на початку 90-х років минулого століття у зв’язку зі стрімким поширенням тютюнопаління, алкоголізму, наркоманії, СНІДу.

З наведених даних очевидно (зверніть увагу на виділені курсивом чинники ризиків для здоров’я), що тема досягнення студентською молоддю здорового стану не є такою, котра торкається лише вдосконалення діяльності закладів охорони здоров’я та освіти. Безумовно, сама молода людина не може бути осторонь від розв’язання проблем своєї життєдіяльності, тож вона повинна стати будівничим власного здоров’я.

У той же час, варто порівняти ступінь поширення серед населення Європи різних форм та проявів здорового способу життя. За даними досліджень, оприлюднених навесні 2010 р., у країнах Євросоюзу лише третина населення не займається фізкультурою і спортом. При цьому найбільшу активність проявляють мешканці Ірландії й Швеції, а найменшу греки, болгари та італійці (лише в межах 3%). Хоча в Україні відсутні достовірні аналогічні дані, ми вважаємо, що ступінь фізичної активності тут теж не більше 3-5%.

При цьому дослідники зауважують, саме ті люди, які в молоді роки сформували відповідний здоровий спосіб життя, як правило, й дотримуються його у подальшому. Щодо матеріального стану, то відомо, що лише 35% осіб, які не мають фінансових складнощів, відмовляються від оздоровчих занять (серед слабко забезпечених цей показник зростає до 56%).

Як бачимо, тема формування особи студентів як свідомих та діяльних будівничих власного здоров’я набуває в Україні надзвичайної гостроти. Адже саме випускники вузів в усьому світі, і Україна не є виключенням, це ті люди, які поширюють сприйнятий ними стиль життя не лише у власних сім’ях, подаючи діяльний приклад своїм дітям, але також усьому своєму оточенню. А якщо нагадати, що саме ці люди займають різноманітні керівні посади, стають публічними, то їхній вплив на поширення відповідних стереотипів життєдіяльності не можна переоцінити.

Мета нашого посібника полягає в тому аби, дослідивши, як філософія і наука тлумачать особливості становлення діяльної особи студента, сформувати відповідну дієву педагогічну технологію становлення студентів як будівничих власного здоров’я. Тож опрацювання змісту посібника буде корисним, як викладачам, так і студентам.

1.ПОНЯТТЯ ПРО ЗДОРОВ’Я ЛЮДИНИ І РОЛЬ
ВУЗІВСЬКОЇ ДИСЦИПЛІНИ "ФІЗИЧНЕ ВИХОВАННЯ"

У ЙОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННІ
1.1.ВИЗНАЧЕННЯ ЗДОРОВЯ ЛЮДИНИ

Протягом багатовікової історії людства на різних етапах розвитку суспільства вивченню проблем здоров’я завжди приділялася велика увага. Представники різних наук та спеціальностей робили численні спроби осягнути таємниці феномену здоров’я та визначити його сутність для того, аби навчитись вміло керувати ним й знаходити засоби для його збереження, тобто економно використовувати здоров’я протягом усього життя людини.

Здоров’я людей належить до числа як локальних, так і глобальних проблем, тобто тих, що мають життєво важливе значення як для кожної людини, кожної держави, так і для всього людства в цілому.

Поняття "здоров’я" належить до числа складних медико-філософських уявлень. Нині існує відносно велика кількість різноманітних за напрямом, структурою та змістом визначень поняття "здоров’я". Приміром, Т.І. Калью на основі вивчення світового інформаційного потоку документів склав перелік з 79 визначень сутності здоров’я людини, але й він є далеко не повним.

Взагалі "здоров’я" – це природний стан організму, який характеризується його рівновагою з навколишнім середовищем і відсутністю будь-яких хворобливих змін. Здоров’я людини визначається комплексом біологічних (спадкових і набутих), а також "присвоєних" соціальних факторів. Останні мають настільки важливе значення в підтримці стану здоров’я та в появі і розвитку хвороби, що у преамбулі статуту Всесвітньої організації охорони здоров’я записано: "Здоров’я – це стан повного фізичного, духовного і соціального благополуччя, а не тільки відсутність хвороб і фізичних вад". Така дефініція "здоров’я" вважається найбільш чіткою, зрозумілою, повною і вміщує, насамперед, біологічні, соціальні та психологічні аспекти даної проблеми.

На основі поданого виділяються три рівні опису цінності "здоров’я":

1) біологічний – початкове здоров’я передбачає досконалість саморегуляції організму, гармонію фізіологічних процесів як наслідок максимуму сприятливої адаптації;

2) соціальний – здоров’я є мірою соціальної активності, діяльності й відношення людського індивіду до оточуючого світу;

3) особливий психологічний – так, здоров’я є відсутність хвороби, але не менш важливим є заперечення її у значенні подолання вже наявної патології (здоров’я – не тільки стан організму, але й стратегія життя людини).

Біологічні ознаки здоров’я передбачають фізіологічно нормальний стан і функціонування організму, тобто такий стан, за яким поточність формоутворюючих, фізіологічних і біологічних процесів в організмі підпорядковується доцільним біологічним процесам. Перші елементи здоров’я передаються дитині від батьків. З розвитком людини до визначеного ступеню змінюється також її здоров’я.

На біологічному рівні здоров’я характеризується нормальною функцією організму на всіх рівнях його організації – організму в цілому, окремих органів, гістологічних, клітинних та генетичних структур; нормальною поточністю типових фізіологічних і біохімічних процесів, які сприяють вираженню та відтворенню; здатністю організму пристосовуватися до умов існування в середовищі, що постійно змінюються (адаптацією); здатністю підтримувати постійність внутрішнього середовища організму; забезпеченням нормальної й різнобічної життєдіяльності та зберіганням живої основи в організмі.

Враховуючи те, що людина є соціальною істотою, її здоров’я є соціальною цінністю і передумовою для соціологізації особистості, для її "обростання" суспільними відносинами, включення в ритм та життя суспільної системи. Здоров’я, таким чином, виступає мірою соціальної активності, діяльності, відношення людини до світу. Чи не найбільш повно сутність соціальної цінності здоров’я сформулювали В.В. Канеп, Г.І. Цареградцев і Б.І. Ольшанський: "Здоров’я – це не тільки одна з необхідних передумов щастя людини, його всебічного, гармонійного розвитку. Воно є не тільки однією з умов досягнення людиною максимальних успіхів у галузі освіти, професійної підготовки, продуктивності праці, оптимістичного і життєстверджуючого ставлення до усього, що відбувається. Здоров’я – це також важливий показник і чутливий індикатор благополуччя народу".

Відтак здоров’я є своєрідним дзеркалом соціально-економічного, екологічного, демографічного і санітарно-гігієнічного благополуччя країни, одним із соціальних індикаторів суспільного прогресу, важливим чинником, який впливає на якість та ефективність трудових ресурсів.

Психологічний рівень здоров’я обумовлений психічними та діяльнісними особливостями людини, можливостями подолати хворобу, організованим особою способом життя і розумінням того, що здоров’я – це не тільки стан організму, але й стратегія її життя. Суттєво впливають на здоров’я людини особливі психічні стани, які не є постійними її якостями, але виникають спонтанно або під впливом зовнішніх факторів (розлад свідомості, зміни настрою, апатія, афектні стани, напруженість тощо).

Здоров’я часто розглядається і як відсутність хвороби. Медична наука приділяє цьому велику увагу і розробила класифікацію хвороб, в яку включено тисячі найменувань і описів механізмів, їх розвитку, клінічних проявів, лікування і прогнозів кожної з цих хвороб.

Підводячи підсумки, здоров’я можна охарактеризувати такими ознаками:

– нормальна функція організму на всіх рівнях його організації – організму в цілому, органів, гістологічних, клітинних та генетичних структур, нормальна поточність типових фізіологічних і біохімічних процесів, які сприяють вираженню та відтворенню необхідних біологічних функцій;

– здатність до повноцінного виконання основних соціальних функцій, участь у соціальній діяльності та суспільно-корисній праці;

– динамічна рівновага організму та його функцій, а також чинників навколишнього середовища;

– здатність організму пристосовуватись до умов існування в навколишньому середовищі, що постійно змінюється (тобто, адаптація), здатність підтримувати нормальну і різнобічну життєдіяльність та зберігання живої основи в організмі;

– відсутність хвороби, хворобливого стану або хворобливих змін, тобто оптимальне функціонування організму за відсутності ознак захворювання або будь-якого порушення;

– повне фізичне, духовне, розумове й соціальне благополуччя, гармонійний розвиток фізичних і духовних сил організму, принцип його єдності, саморегулювання і гармонійної взаємодії всіх органів.

Далі. Все життя людини проходить у безперервному її зв’язку із зовнішнім середовищем, тому здоров’я людини не можна розглядати як щось незалежне, автономне. Воно є результатом дії природних, антропогенних та соціальних факторів і віддзеркалює динамічну рівновагу між організмом і середовищем його існування.

Здоров’я потрібно розглядати не в статиці, але в динаміці змін зовнішнього середовища і в онтогенезі, тобто особливостях індивідуального розвитку. У цьому відношенні заслуговує уваги вислів, що здоров’я визначає процес адаптації: це не результат інстинктів, але автономна і культурно окреслена реакція на соціально створену реальність. Здоров’я створює можливість пристосуватися до зовнішнього середовища, що змінюється, до росту і старіння, лікуванні при різних порушеннях.

В силу загальних соматичних властивостей фізіологічного пристосування організм може адаптуватися або виробити імунітет до найрізноманітніших зовнішніх факторів. Усі люди здатні проявляти необхідну пластичність реакцій у відповідь на зміни зовнішніх умов. Адаптація допомагає підтримувати стійким внутрішнє середовище організму, коли параметри деяких факторів навколишнього середовища виходять за межі оптимальних.

Адаптація залежить від сили дії факторів навколишнього середовища та індивідуальної реактивності організму. Критерієм ступеню адаптації є збереження гомеостазу незалежно від тривалості дії фактору, до якого сформувалася адаптація. В умовах захворювання наступає компенсація, під якою треба розуміти боротьбу організму за гомеостаз, коли включаються додаткові захисні механізми, які протидіють виникненню і прогресуванню патологічного процесу. Якщо надходять сигнали про велику небезпеку і включених механізмів не вистачає, виникає картина стресових захворювань, характерних для нашої сучасної цивілізації.

Індивідуальне пристосування до нових умов існування відбувається за рахунок зміни обміну речовин (метаболізму), збереження сталості внутрішнього середовища організму (гомеостазу); імунітету, тобто несприйнятливість організму до інфекційних та неінфекційних агентів і речовин, які потрапляють в організм ззовні чи утворюються в організмі під впливом тих чи інших чинників; регенерації, тобто відновлення структури ушкоджених органів чи тканин організму (загоювання ран і т. ін.); адаптивних безумовних та умовно-рефлекторних реакцій (адаптивна поведінка).

В організмі людини утворюється динамічний стереотип зі збереженням гомеостазу здорової людини, який виробився у процесі еволюційного розвитку в умовах навколишнього середовища. Здоров’я людини, забезпечення її гомеостазу може зберігатися й при деяких несприятливих змінах параметрів, факторів навколишнього середовища. Такий вплив викликає в організмі людини відповідні біологічні зміни, але завдяки процесам направленої, тобто спеціально підтримуваної адаптації (пристосування) здоровій людині фактори навколишнього середовища до певних меж дозволяють зберігати здоров’я.

До того часу, допоки організм спроможний за допомогою адаптаційних механізмів та реакцій забезпечити стабільність внутрішнього середовища при зміні зовнішнього середовища, він знаходиться у стані, який можна оцінити як здоров’я. Якщо ж організм потрапляє в умови, коли інтенсивність впливу факторів зовнішнього середовища переважає доступні можливості його адаптації, наступає стан, протилежний здоров’ю, тобто хвороба, патологія.

Для правильного розуміння взаємозв’язку між показниками здоров’я і взаємодією чинників навколишнього середовища в системі "людина – здоров’я – середовище" визначається три взаємопов’язані рівні здоров’я: суспільний, груповий та індивідуальний.

Перший рівень – суспільний – характеризує стан здоров’я населення загалом і виявляє цілісну систему матеріальних та духовних відносин, які існують у суспільстві. Другий – групове здоров’я, зумовлене специфікою життєдіяльності людей даного трудового чи сімейного колективу та безпосереднього оточення, в якому перебувають його члени. Третій – індивідуальний рівень здоров’я, який сформовано як в умовах всього суспільства та групи, так і на основі фізіологічних й психічних особливостей індивіда та неповторного способу життя, який веде кожна людина.

Індивідуальне здоров’я абсолютна і непересічна цінність, яка перебуває на найвищому щаблі ієрархічної шкали цінностей, а також у системі таких філософських категорій людського буття, як інтереси та ідеали, гармонія, зміст і щастя життя, творча праця, програма й ритм життєдіяльності. Тому кожен фахівець, кожен член суспільства повинні мати знання про здоров’я як біологічну, духовну, соціальну категорію з метою можливого проведення оцінки та аналізу свого здоров’я, з одного боку, та вирішення поточних і перспективних завдань охорони та зміцнення суспільного здоров’я, з іншого.

Постає питання, як оцінити рівні здоров’я? М.М. Амосов вважав, що визначення здоров’я як комплексу морфофункціональних показників організму людини недостатнє, оскільки необхідна й кількісна оцінка здоров’я. Кількість здоров’я можна визначити як суму резервних потужностей основних функціональних систем. У свою чергу, резервні потужності можна виразити через так званий коефіцієнт резерву. Тобто хвороба певною мірою сумісна із здоров’ям: часто має місце не сама хвороба, а нестача здоров’я. Як зазначалося, здоров’я і хвороба – це категорії, які є наслідком соціальної зумовленості, тобто впливу соціальних умов і чинників, що, звичайно, не суперечать виділенню ролі біологічних еквівалентів здоров’я і хвороб, та визначення їх позиції біологічних закономірностей.

Оцінюючи здоров’я, необхідно пам’ятати, що дефіцит здоров’я може проявитися через третій стан, відмінний від понять "здоров’я" і "хвороба". Він характеризується тим, що організм, здавалося б, здоровий, але працює в зміненому, "умовно нормальному" на даний час режимі. У цьому стані відзначається невпевненість у самопочутті: немає хвороби, але немає й повного здоров’я. Очевидно, цей стан виникає, коли порушуються чи змінюються зворотні зв’язки у функціонуванні внутрішніх систем організму або в системі взаємодії внутрішніх структур організму і зовнішнього середовища. Третій стан в основному характерний для прояву донозологічних змін в організмі, тобто тих, що передують хворобі. Більше ніж половина людей мають донозологічні прояви, в тому числі як особливі фізіологічні стани. Якщо хвороба триває якийсь обмежений час, то передпатологічний стан, стан непевного здоров’я, напруження адаптації – протягом років, десятиріч, а то й протягом усього життя. У такому стані людина реалізує частину своїх психофізіологічних можливостей і тому нерідко не може досягти головної мети свого життя.

Що ж може служити показниками здоров’я населення? На думку вчених, цілком припустимо використовувати з метою оцінки здоров’я такі демографічні показники, як смертність, дитяча смертність і середня очікувана тривалість життя, тому що демографічні показники – це ще і дуже місткі інтегратори, що характеризують процес розвитку. Також враховуються показники фізичного розвитку, інвалідності, захворюваності та хворобливості, враженості окремими хворобами (туберкульоз, серцево-судинні, шлунково-кишкові, алергійні, онкологічні захворювання та інше). Як показники стану здоров’я працюючих, найчастіше використовують захворюваність з тимчасовою втратою працездатності.

Фактичне індивідуальне здоров’я оцінюється як стан організму людини, при якому вона здатна повноцінно і без шкоди для себе виконувати свої біологічні й соціальні функції. Для людини, залежно від її віку, соціальні функції представлені навчанням, трудовою діяльністю і, нарешті, можливістю самостійно забезпечувати своє існування в побутовому плані, тобто обходитись без сторонньої допомоги в побуті. Про стан індивідуального здоров’я людини роблять висновок за даними антропометрії (вимір розмірів тіла – зріст стоячи, окружність грудної клітки, маса тіла та інші), результатами дослідження деяких фізіологічних показників, оцінка яких проводиться з урахуванням віку, статі, географічних, кліматичних та інших параметрів.

Здоров’я людини залежить від багатьох факторів: кліматичних умов, стану навколишнього середовища, забезпечення продуктами харчування та їх цінності, соціально-економічних умов, а також станом медицини. Доведено, що не менше 50 % здоров’я людини визначає спосіб її життя.

Спосіб життя людини – це сукупність матеріальних умов, суспільних соціальних установок (культура, освіта, традиції тощо), умов поведінки (включаючи соціально-психологічну та фізіологічну реактивність) особистості і зворотний її вплив на ці умови. Активна участь людини в процесі формування умов життя – обов’язковий елемент поняття "спосіб життя", адже спосіб життя людини це її своєрідна реакція на навколишнє середовище в цілому.

Негативними чинниками є шкідливі звички, незбалансоване, неправильне харчування, несприятливі умови праці, моральне і психічне перевантаження, малорухомий спосіб життя, погані матеріальні умови, незгода в сім’ї, самотність, низький освітній та культурний рівень тощо. Негативно позначається на формуванні здоров’я і несприятливе екологічне середовище, зокрема забруднення повітря, води, ґрунту, а також складні природнокліматичні умови (внесок цих чинників – до 20%). Істотне значення має стан генетичного фонду популяції, схильність до спадкових хвороб. Це ще близько 20 %, які визначають сучасний рівень здоров’я населення. Безпосередньо на охорону здоров’я з її якістю медичної допомоги, ефективністю медичних профілактичних заходів припадає всього 10 % "внеску" на той рівень здоров’я населення, що маємо.

Причиною порушення нормальної життєдіяльності організму і виникнення патологічного процесу можуть бути абіотичні (властивості неживої природи) чинники навколишнього середовища. Очевидний зв’язок географічного розподілу низки захворювань, пов’язаних з кліматично-географічними зонами, висотою місцевості, інтенсивністю випромінювань, переміщенням повітря, атмосферним тиском, вологістю повітря тощо.

На здоров’я людини впливає й біотичний (властивості живої природи) компонент навколишнього середовища у вигляді продуктів метаболізму рослин та мікроорганізмів, патогенних мікроорганізмів (віруси, бактерії, гриби тощо), отруйних речовин, комах та небезпечних для людини тварин.

Патологічні стани людини можуть бути пов’язані з антропогенними чинниками забруднення навколишнього середовища: повітря, ґрунту, води, продуктів промислового виробництва. Сюди також віднесено патологію, пов’язану з біологічними забрудненнями від тваринництва, виробництва продуктів мікробіологічного синтезу (кормові дріжджі, амінокислоти, ферментні препарати, антибіотики тощо). Допоки не досліджено, але до порядку денного поставлено проблему вживання продуктів харчування, що містять генномодифіковані організми.

Суттєвий вплив на стан здоров’я населення справляють чинники соціального середовища: демографічна та медична ситуації, стан прилучення до занять спортом, духовний та культурний рівень, матеріальний стан, соціальні відносини, засоби масової інформації, урбанізація, конфлікти тощо.

Серед факторів, які можуть несприятливо впливати, розрізняють етіологічні, тобто причинні фактори, які безпосередньо обумовлюють розвиток і вираження патологічного процесу (хвороби), і фактори ризику, які не є причиною захворювання, але сприяють, посилюють дію етіологічних факторів. Наприклад, збудники інфекційних хвороб, токсичні речовини, вібрація є причиною певних захворювань – грипу, туберкульозу, отруєння ртуттю, вібраційної хвороби, а зайва маса тіла, паління, малорухливий спосіб життя можуть як збільшити ймовірність захворювань (гіпертонією, ішемічною хворобою серця тощо), тобто впливати на частоту захворювань серцево-судинної системи, так і негативно впливати на їх перебіг, робити менш сприятливим прогноз цих та інших захворювань, які обумовлені дією етіологічних факторів. Так, алкоголь може служити фактором ризику, який посилює несприятливу дію хімічних речовин, що діють на нервову систему, а паління – на речовини, які вражають переважно легені та дихальні шляхи. Неповноцінне харчування (обмаль білків, вітамінів тощо) може служити етіологічним фактором аліментарних розладів і фактором ризику інтоксикацій важкими металами або радіаційного ураження осіб, які стикаються з ними.

Початок ХХІ століття ознаменувався тим, що внаслідок науково-технічної революції та урбанізації навколишнє середовище неухильно погіршується в результаті антропогенної діяльності і люди вже неспроможні легко адаптуватися до цих швидких і глобальних змін. Крім того, постала проблема демографічного вибуху і обмеженості природних ресурсів та життєвого простору Земної кулі. Щорічно чисельність людей на Землі зростає на 75–80 млн. осіб. Це потребує щорічного зростання виробництва, продовольства на 24–30 млн. т. У багатьох районах світу, особливо в економічно малорозвинених країнах, виробництво продуктів харчування не в змозі задовольнити потребу населення, в результаті чого голодування стало постійним явищем. Загальне якісне і кількісне недоїдання сприяє виникненню епідемій, гострих інфекційних та паразитних захворювань.

Не меншу загрозу для людства несе антропогенне забруднення природного середовища. Хімічне, радіоактивне та бактеріологічне забруднення повітря, води, ґрунту, продуктів харчування, а також шум, вібрація, електромагнітні поля, іонізуючі випромінювання тощо викликають в організмах людей тяжкі патологічні явища, глибокі генетичні зміни. Це призводить до різкого збільшення захворювань, передчасного старіння й смерті, народження неповноцінних дітей.

На фоні дії негативних факторів навколишнього середовища на організм людини виникають такі захворювання, як серцево-судинні хвороби, онкологічні запалення, дистрофічні зміни, алергія, цукровий діабет, гормональні дисфункції, порушення у розвитку плоду, пошкодження спадкового апарату клітини тощо.

Не дивно, що людина, яка має міцне здоров’я, справедливо вважає, що їй пощастило. Але коли мова йде про захворюваність і смертність населення, то справа тут в іншому. Соціальні й економічні умови, які не забезпечують людей нормальним харчуванням, чистою водою і задовільними санітарно-гігієнічними нормами, в кінцевому результаті позначаються на стані здоров’я населення. Негативний вплив мають на нього і виробничі процеси на підприємствах, в яких ігноруються факти забруднення робочих місць або оточуючої місцевості різноманітними небезпечними відходами. Неправильне харчування, зловживання спиртними напоями, паління, недостатнє фізичне навантаження лежать в основі багатьох поширених хвороб. А це, в свою чергу, пов’язане з традиційними для України несприятливими економічними умовами і відстороненою від людини політикою держави.

Усі перелічені вище умови середовища визначають стан здоров’я населення. Саме там домінує недоїдання і голод, бруд, інфекційні хвороби і висока дитяча смертність. Переїдання, сидячий спосіб життя і паління позначаються на здоров’ї середнього покоління, сприяють розвитку захворювань серцево-судинної системи і пухлин. Там, де виробничий процес не контролюється належним чином, серед робітників у шахтах, на заводах і у полі спостерігається висока професійна захворюваність і рання смерть.

Внаслідок вказаного, а також катастрофічного погіршення стану навколишнього середовища загальний рівень здоров’я населення України в останні роки різко знизився. Значно збільшилась кількість захворювань: серцево-судинних, особливо інфаркту міокарду, ішемічної хвороби серця, судинних захворювань мозку; алергічних; органів травлення; онкологічних хвороб; бронхіальної астми та цукрового діабету. Порушилися генетичні процеси, народження дітей з різними спадковими хворобами збільшилось у 2–4 рази, Україна посіла перше місце в Європі за рівнем дитячої смертності. Смертність перевищує народжуваність. За останні роки тривалість життя чоловіків зменшилась з 64 до 57 років, жінок – з 74 до 70.

Дуже важко створити абсолютно ідеальні умови для здоров’я. Однією із сучасних стратегій комплексної державної системи охорони здоров’я є здійснення так званої первинної профілактики, яка є масовою і ефективною, наприклад, будівництво очисних споруд або відповідні зміни технологічного процесу на підприємствах, які забруднюють атмосферне повітря, призводить до різкого зниження рівня злоякісних новоутворень, хвороб органів дихання, серцево-судинної системи та інших захворювань.

Другий напрям системи охорони здоров’я більш складний, бо він проводиться на індивідуальному рівні. Сутність вирішення цієї проблеми полягає у поширені здорового способу життя, визначенні форм, методів і засобів профілактики, лікування, реабілітації, а також організації відпочинку людини.

Важливу роль у справі збереження здоров’я населення повинна визначити інформація про небезпеку навколишнього середовища. Така інформація має вміщувати значення негативних показників середовища, токсикологічних викидів виробництва, стану здоров’я населення. Наявність і поширення цієї інформації дозволить населенню раціонально вибирати місця діяльності і проживання, раціонально використовувати методи і засоби захисту від дії небезпек. Але бути чи не бути здоровому – це, насамперед, залежить від самої людини: її активності чи пасивності, індивідуальних особливостей, темпераменту, характеру, звичок, відношення до інших людей, способу життя. Очевидно, що допомогу у цьому має надати й по реформована вузівська дисципліна "Фізичне виховання", яка сприятиме становленню студентів як будівничих власного здоров’я.
1.2.РЕФОРМА ВИЩОЇ ШКОЛИ І МАЙБУТНЄ "ФІЗИЧНОГО ВИХОВАННЯ"
З огляду на започатковані кардинальні зміни в українській вищій школі, які визначаються змістом Болонського процесу, можна без перебільшення стверджувати, наступні роки визначать назавжди судьбу звичного для нашої країни вузівського "Фізичного виховання". Адже фундаторами Болонського процесу, або ж створення загально Європейського простору сучасної вищої освіти, виступили країни, в яких не тільки немає подібного навчального предмету, але немає й соціальних підстав вважати його важливим. Тож вкрай необхідним треба вважати аналіз нової для вузівського фізичного виховання ситуації, що виникла, а також пошук обґрунтованого й зрозумілого місця "Фізичне виховання" у контексті трансформацій нашої вищої школи.

Існуюча проблема породжується протиріччям між важливістю для українського суспільства збереження якісно іншої вузівської дисципліни, витоками якої є "Фізичне виховання", та існуючим недостатнім усвідомленням і визнанням освітянами важливих для її розвитку системно утворюючих підстав (сучасної концепції, дієвих педагогічних технологій формування фізкультурно–діяльних особистостей та будівничих власного здоров’я тощо).

Якісні зміни у системі вищої освіти, що відбуваються, обумовлюються зростаючою роллю інтелекту людини у всіх сегментах життя суспільства і виробництва. Е. та Х. Тоффлер відмічають, що інтелектуальний капітал має властивість замінювати коштовне устаткування, а знання зменшують потребу у сировині, праці, часі, просторі, капіталі та інших ресурсах, перетворюючись на незамінний засіб ментального впливу людини – основного ресурсу сучасної економіки, цінність якого постійно зростає. Отже система вищої освіти тепер розглядається як важливий фактор забезпечення стійкого розвитку – "рамкової", наддержавної концепції, котра визначає у наш час поступ в усіх сферах життя суспільства кожної з країн.

Між тим зростає безробіття, у час коли багатьом галузям промисловості, не тільки в Україні, а й у всій Європі, бракує кваліфікованих фахівців. "Здається, - вказує відомий політичний діяч Пітер де Рой, - розв’язання цієї проблеми полягає у тому, щоб тісніше поєднати навчання та роботу" (7, с.4).

Болонська декларація це не просто політична заява, під якою поставили підписи представники 29 європейських країн. Фактично, це план, у якому визначена ціль (створення загально європейського простору сучасної вищої освіти), встановлені строки (робота повинна бути завершена до 2010 р.) і накреслена програма дій. Показово, також, що провідну роль у розробці декларації відіграли саме студенти та роботодавці, представники ж університетського світу були тут на других ролях. Адже студентство і роботодавці у першу голову не задоволені сьогоднішньою діяльністю університетів (4, с.27).

Очікується, що внаслідок реалізації напрацьованої програми відбудеться формування двох чітких і співставлених рівнів вищої освіти – бакалавр і магістр (undergraduate and postgraduate). Строк навчання на першому не буде коротше 3 років, а на другому він складатиме від одного до двох років.

Чим це викликано? 1. Ринок праці потребує кадрів різних освітньо–кваліфікаційних статусів. 2. Суспільство не в змозі одночасно фінансувати перебування у вищій школі зростаючої кількості студентів на багаторівневих освітніх програмах тривалістю 5–6 років і більше. 3. Нарешті, підсиленням значення кваліфікації "бакалавр" з терміном навчання 3–4 роки, як основного постачальника спеціалістів на ринок праці (не менше 80% усієї кількості фахівців). Якщо ж узяти до уваги аналогію із бакалаврами у США (прийнята там кваліфікація - бакалавр мистецтв та бакалавр наук), мова йде про формування спеціалістів із широкою фаховою підготовкою, не "запрограмованих" на чітко визначену посаду. Отже, і це важливо, нині за більшістю напрямків переважно втрачається сенс професійно–прикладної фізичної підготовки.

Змістовно ж освіта бакалаврського рівня повинна відповідати вимогам ринку праці. Задля цього, розробляється спільна система дисциплін, узагальнюється методика оцінки якості навчання, створюються умови для вільного переміщення студентів і викладачів із однієї країни до іншої (18, с.15).

Освітній рівень магістра започатковується на наступних принципах:

- повернення бакалавра до освіти лише після добре усвідомленої практичної роботи, коли він чітко визначив для себе мету освіти на новому рівні;

- зміст його освіти мусить бути міцно пов’язаним з наступною практичною діяльністю;

- у процесі подальшого навчання на ступені магістр важливо передбачити вирішення конкретних професійних, наукових та педагогічних завдань.

Отже, суспільству пропонується модель навчання через все життя, заснована на поверненні до тієї або іншої форми навчання після декількох років практичної роботи. Це ж торкається й наукового докторського ступеню.

Передбачене також підвищення статусу не університетського сектору вищої освіти – аналогу вітчизняної середньої спеціальної освіти. У коледжах, "фаххохшуле", "політехнік ос" вводиться кваліфікація бакалавра, іноді із власною національною назвою. Зміцнюється зв’язок середньої професійної освіти з університетською, зокрема шляхом надання можливостей продовження освіти за програмою магістра, у тому числі і в самих коледжах. Мета полягає у тому, аби перебороти "глухий кут" цього виду освіти і максимально виключити випадки "переучування" з втратою попередніх років навчання.

Запропоноване введення нових, переважно децентралізованих механізмів і процедур забезпечення якості освіти у вузах. В їх основі – самооцінка, яка виконується у вузі, і зовнішній, бажано міжнародний аудит якості вищої освіти; акредитація незалежними організаціями; оприлюднення всіх процедур і результатів оцінки якості; перехід до реалізації концепції "управління якістю освіти".

Необхідно вказати, також, на інші заходи в рамках Болонського процесу: розвиток дистанційної та неперервної освіти, забезпечення доступу до освіти протягом всього трудового життя працівника. У першу чергу це стосується форм післядипломного навчання, яке передбачене в найкоротші терміни зробити доступними в будь–який час і у будь–якій точці Європи.

У вищій освіті на зміну обсягу навчального навантаження в академічних годинах приходить накопичений перевідний кредит, вперше започаткований у США, а також модульна система. Вводиться єдиний для всіх країн Європи "Додаток до диплому", здійснюються інші зміни у змісті освіти, у першу чергу з урахуванням інтересів роботодавців.

При цьому призначення поняття "кредит" не зводиться до того, аби для визначення академічного навантаження використовувати більшу, у порівнянні з академічною годиною, одиницю вимірювання (причому до 50% часу кредиту і навіть більше передбачається на самостійну роботу студентів). Його призначення інше, бо дозволяє порівнювати результати навчання у різних освітніх закладах. Тому, в умовах кредитної системи, статус студента визначається не курсом, на якому він навчається, а обсягом вивчення і зарахування кількості дисциплін у кредитних годинах та отриманим рейтингом.

Після впровадження кредитно-модульної системи студенти потрапляють у ситуацію, коли необхідно систематично вчитись впродовж усього навчального року, адже оцінці будуть підлягати всі без винятку складові навчальної діяльності (відвідування занять, активність на заняттях, результати значної строго вимірюваної самостійної роботи, систематичне складання поточних тестів із навчальних дисциплін, тощо). Втрачає свою гостроту "штурмівщина" перед екзаменаційними сесіями і, навпаки, стає актуальним вибір власного ритму навчання та стала тривала працездатність у навчальній діяльності (16, с.43 - 44).

Модульна форма навчання передбачає поділення матеріалу дисципліни на навчальні модулі – самостійні розділи або теми курсу з відповідною системою організації навчання, методичного забезпечення, діагностики та контролю навчального процесу. Чітке визначення дози навчального матеріалу, обсягу індивідуальних завдань, вимог до знань та вмінь, які студент має отримати та продемонструвати після завершення роботи над модулем, ясна і прозора регламентація навчального процесу – все це сприяє систематичній та ритмічній роботі студентів, планомірному засвоєнню матеріалу (2, с.58).

За звичай кожний модуль забезпечується методичними розробками, склад яких визначається особливостями конкретної навчальної дисципліни. Обов’язковим компонентом методичного забезпечення є коментований перелік літератури, який дає студентові орієнтир у наявній навчальній та науковій літературі; комплект методичних розробок до самостійної роботи студентів; бланк завдань для індивідуальної роботи, який містить типові завдання для опрацювання окремих частин навчального матеріалу; підсумкові завдання проблемного характеру, виконання яких вимагає комплексного використання теоретичних знань та практичних умінь, набутих при засвоєнні матеріалу даного модуля. Звісно, особливості модульної системи торкаються всіх дисциплін, які знайдуть собі місце у ході реалізації Болонських домовленостей.

У цілому європейська вища школа стає більш прагматичною і зорієнтованою на запити ринку праці. Двоступенева система дозволяє скоротити "виробничий цикл" освіти, здійснюючи масову освіту на базовому рівні і вибіркову, переважно на платній основі, на наступному. Передбачається, що ці заходи забезпечать підвищення конкурентоспроможності європейської освіти.

Зазначене дозволяє зробити декілька важливих для нас підсумовуючих узагальнень, які напряму торкаються вузівського "Фізичного виховання".

По–перше, у зв’язку із визначеними конкретними для країн–учасниць Болонського процесу спільними заходами (формуванням спеціалістів широкого профілю, скороченням терміну базової вищої освіти, введенням накопичу вального перевідного кредиту, єдиного Додатку до диплому тощо), в Україні навряд чи вдасться зберегти дисципліну "Фізичне виховання" у її нинішньому форматі, змісті й формах організації навчального процесу.

По–друге, перспективним є нове розуміння фізичного виховання, як частини складного процесу гуманітаризації освіти, котрий й надалі буде зберігати гідне місце у системі сучасної вищої освіти. Адже, гуманітаризація освіти, це система заходів, спрямованих на пріоритетний розвиток загальнокультурних компонентів у змісті освіти і, таким чином, на формування особистісної зрілості осіб, що навчаються (14, с. 239). Це можна забезпечити, перед за все, через поєднання традиційного фізичного виховання та акцентованих зусиль по формуванню студентів, як будівничих власного здоров’я.

По–третє, ця нова дисципліна, умовно назвемо її "Основи здоров’я та фізична культура", має бути побудована з урахуванням вказаних вище особливостей подальшого розвитку європейської системи вищої освіти.

Нарешті, вкрай важливим є розуміння того, що оперативні і достатні кроки по перебудові утилітарного "Фізичного виховання" повинні бути виконані якнайшвидше. Адже вже зараз ця застаріла у своєму змісті дисципліна, як кажуть шахісти, знаходиться "на прапорці" і часу на розкачку немає.


1.3.ЧИ Є ПЕРША УКРАЇНСЬКА НАВЧАЛЬНА ПРОГРАМА З

"ФІЗИЧНОГО ВИХОВАННЯ" ПРОГРАМОЮ РОЗВИТКУ ЦІЄЇ

ДИСЦИПЛІНИ У ВИЩІЙ ШКОЛІ?

Дане питання ніяк не можна вважати другорядним, адже саме розвиток прислуговується незаперечним фактом реального поступу у будь–якій діяльності. Тільки момент розвитку виступає примітною відзнакою якісних, історично значущих змін у характері відтворюваних процесів і явищ.

Отже, більше десяти років після отримання Україною державної незалежності викладачі фізичного виховання вищих закладів освіти керувались у своїй діяльності Інструкцією про роботу кафедр фізичного виховання та Державною програмою, що були затверджені за часів СРСР. Як відомо, особливість цієї вузівської дисципліни у ті часи полягала у перевазі утилітарності, переважному розвитку фізичних якостей, рухових вмінь та навичок й відсутності уваги до становлення діяльної особи будівничого власного здоров’я.



Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка