Наталія Каут основи дефектології та логопедії тексти лекцій для студентів спеціальності «Дошкільна освіта»



Сторінка1/25
Дата конвертації12.06.2019
Розмір4.51 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25

Міністерство освіти і науки, молоді і спорту

Дрогобицький державний педагогічний університет

імені Івана Франка
Наталія Каут

ОСНОВИ ДЕФЕКТОЛОГІЇ

ТА ЛОГОПЕДІЇ

Тексти лекцій

для студентів спеціальності «Дошкільна освіта»,

«Психологія», «Практична психологія»,

«Соціальна педагогіка»

Дрогобич


2012

УДК 376(075.8)

ББК 74.3я73

К 30
Рекомендовано до друку вченою радою Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка

як тексти лекцій (протокол № 3 від 22. 03. 2012 року)

Рецензенти:

Островська К.О., кандидат психологічних наук, доцент кафедри психології Львівського національного університету імені Івана Франка;

Гордієнко Н.В., кандидат педагогічних наук, доцент кафедри корекційної педагогіки та соціальної роботи Дрогобицького державного педагогічного університету ім. Івана Франка.



К 30

Каут Н.М. ОСНОВИ ДФЕКТОЛОГІЇ ТА ЛОГОПЕДІЇ : тексти лекцій / Наталія Каут. – Дрогобич : Редакційно-видавничий відділ Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка, 2012 р. – 372 с.

Тексти лекцій укладено відповідно до програми навчальної дисципліни «Основи дефектології та логопедії» ОКР для підготовки фахівців освітньо-кваліфікаційного рівня «Бакалавр» галузі знань 0101 "Педагогічна освіта" напряму підготовки 6.010101 «Дошкільна освіта», затвердженої вченою радою Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка.

У посібнику розглядаються теоретичні та методологічні основи дефектології, системні порушення усного мовлення, причини їхнього прояву, патогенез, шляхи подолання, характеристика в історичному аспекті, корекційно-реабілітаційна робота та профілактика мовленнєвих розладів й інших аномалій.

У посібнику вміщено питання для самоконтролю.


Бібліографія 114 назв
УДК 376(075.8)

ББК 74.3я73




ЗМІСТ
Передмова

1. Дефектологія як наука

1.1. Предмет, завдання, принципи і методи дефектології

1.2. Актуальні питання організації спеціальної освіти для

аномальних дітей



2. Загальна характеристика дітей з вадами розвитку

2.1. Основні категорії дітей з порушеннями розвитку



3. Діти з порушеннями інтелектуального розвитку

3.1. Олігофренопедагогіка як галузь спеціальної педагогіки



4. Діти з порушеннями розвитку

4.1. Діти з порушеннями слуху

4.2. Діти з порушеннями зору

5. Діти з комбінованим порушеннями

5.1. Сліпоглухонімі діти

6. Діти з порушеннями мовлення

6.1. Логопедія, її предмет, завдання і методи

6.2. Вікові норми розвитку дитини

6.3. Фонетико-фонематичне недорозвинення мовлення

6.4. Загальне недорозвинення мовлення

7. Діти з порушенням опорно-рухового апарату

7.1. Загальна характеристика дітей з дитячим

церебральним паралічем

8. Діти з аутичними формами поведінки

8.1. Ранній дитячий аутизм



Термінологічний словник

Завдання для контрольних робіт

Питання для самоконтролю

Предметний покажчик

Іменний покажчик

Список літератури

ПЕРЕДМОВА
Дефектологія (лат. defectus – недолік і logos – слово, вчення) – наука про психофізіологічні особливості розвитку дітей з фізичними та психічними недоліками (глухі, слабочуючі; сліпі, слабозорі; розумово відсталі, логопати, з порушенням опорно-рухового апарату). Характер і рівень розвитку дефектології визначається соціально-економічними умовами суспільства, станом суміжних наук (медицини, фізіології, психології, філософії, техніки тощо), досягненнями усебічного вивчення аномальних дітей, їхніх компенсаторних особливостей, науково обґрунтованої системи виховання і навчання дітей з порушеннями розумового та психічного розвитку.

Вивченням, попередженням і корекцією порушень мовлення займається галузь наукової та практичної дефектології логопедія (грец. Logos – слово, paideia – виховання). Порушення мовлення визначається як відхилення від норми, загальноприйнятої у певному мовленнєвому середовищі.

Навчальна дисципліна «Основи дефектології та логопедії» належать до базових у підготовці практичних психологів, психологів, соціальних педагогів, вихователів дошкільних закладів. Мета вивчення цього курсу – сформувати уявлення про загальні поняття щодо закономірностей аномального розвитку порівняно з нормальним онтогенезом, а також вивчити особливості структури дефекту у різних груп дітей з особливими потребами.

Цей посібник ознайомлює студентів з основами дефектології – галузі педагогічної науки, яка розробляє питання вивчення, навчання, виховання та соціальної адаптації аномальних дітей. Подано характеристику різних категорій аномальних дітей й навчально-виховних закладів для них, висвітлено особливості процесу виховання і навчання дітей з вадами фізичного та психічного розвитку. Знання основ дефектології допоможе на більш ранніх етапах навчання виявляти дітей з психофізичними порушеннями а також своєчасно рекомендувати батькам відповідні типи спеціальних дошкільних й навчальних закладів.

Тексти лекцій також висвітлюють науково-методичні засади логопедії як науки, системні порушення усного мовлення, причини його прояву, патогенез, вікові норми мовленнєвого розвитку дитини.
ДЕФЕКТОЛОГІЯ ЯК НАУКА
1.1. ПРЕДМЕТ, ЗАВДАННЯ, ПРИНЦИПИ І МЕТОДИ ДЕФЕКТОЛОГІЇ
1. Історія розвитку дефектології в Україні

2. Предмет дослідження дефектології, завдання.

3. Компенсація та корекція аномального розвитку дитини.

4. Реабілітація дітей з особливостями розвитку.


1. Історія розвитку дефектології в Україні

З перших років радянської влади в Україні створилися сприятливі умови для розвитку теорії олігофренопедагогіки. Заклади для розумово відсталих дітей, які організовувалися в Україні у дореволюційний період на засадах індивідуальної і громадської благодійності та мали яскраво виражений філантропічно-опікунський характер, стали складовою єдиної державної системи народної освіти. Поступово, долаючи значні організаційні і змістовні труднощі, формувалася нова радянська система навчання й виховання цієї категорії дітей. Подальший розвиток цієї системи зумовлював необхідність проведення серйозних досліджень як основи розробки нової філософії спеціальної освіти.

Важливим у розвитку теоретичних і методичних основ дефектології стало створення Інституту фізичної дефективності в Харкові, перейменованого у 1930 р. на Інститут дефектології. У цьому інституті проводив дослідження відомий учений – олігофренопедагог О.М. Граборов – основоположник вітчизняної науки про навчання та виховання розумово відсталих дітей. У 1926 р. він опублікував українською мовою перший посібник «Олігофренопедагогіка», який став настільною книжкою для студентів і вчителів-дефектологів. У ньому вперше було визначено нові принципи, зміст, специфіку навчання й виховання розумово відсталих дітей у світлі нових завдань, здійснено класифікацію розумової відсталості. Питання дефектології, які традиційно розглядалися як біологічна проблема, набували усе більшої соціальної значущості. Науково-теоретичне обґрунтування зазначений підхід отримав у працях Л.С. Виготського, який сформулював положення, згідно з якими корекція і компенсація психофізичних порушень може здійснюватися тільки шляхом розвитку, за умови залучення дітей до найрізноманітнішої соціально значущої діяльності. Ця основоположна ідея була позитивно сприйнята українськими дефектологами, наукові пошуки яких здійснювалися у тісній співпраці з російськими колегами.

Дослідницька робота з дефектології проводилася також у секції педагогіки особистості, яку очолював І.П. Соколянський (1889 – 1960). Він зробив вагомий внесок у розвиток загальних питань дефектології, хоча перевагу надавав питанням навчання глухих дітей рідної мови, використанню жестової та дактильної мови у процесі навчання. Розроблена І.П. Соколянським система навчання сліпоглухих дітей дуже вплинула на формування оптимістичних підходів серед дефектологів не тільки України. Результати впровадження цієї системи у практику довели правомірність ідеї принципової можливості соціального виховання осіб навіть зі складною структурою порушень. У 20 – 30-ті роки дефектологи України (І.М. Амппер,


А.В. Владимирський, О.М. Граборов, П.Г. Гуслистий,
М.Н. Котельников, В.П. Любченко, О.Н. Смалюга та ін.) проводили значну роботу з розробки змісту навчання, а саме, на матеріалі вивчення дітей, уточнювалися й удосконалювалися методики навчання, організаційні форми навчальної роботи, вносилися зміни до структури навчального плану.

Надзвичайно цінними були погляди Л.С. Виготського щодо можливості формування у розумово відсталих дітей вищих психічних функцій. Не заперечуючи вплив біологічних і соціальних чинників на розвиток людини, розглядаючи їх у динамічній взаємодії, він водночас надавав перевагу соціальним чинникам у формуванні вищих психічних функцій. В одній із своїх праць Л.С. Виготський підкреслював, що виховання дефективних дітей є в основі своїй соціальним. Процеси компенсації, які закономірно виникають у дефективних дітей під впливом дефекту, спрямовуються, переважно, не лініями виховання органічного порушення, що просто неможливо, а лініями психологічного подолання, заміни, вирівнювання дефекту, завоювання соціальної повноцінності або наближення до неї.

Обґрунтовуючи різні варіанти реорганізації діяльності закладів спеціальної освіти, Л.С. Виготський зазначав, що робота з дефективними дітьми залишається "...не пов'язаною ні теоретично, ні практично із загальними основами соціального виховання і системою народної освіти" [1]. Розглядаючи виховання дефективних дітей як соціальну проблему, вчений переконував, що її розв’язання можливе за умови наближення спеціальної педагогіки до загальної педагогіки.

Допоміжна школа, як і загальноосвітні заклади, повинна здійснювати підготовку учнів до самостійної праці. У зв'язку з цим вона зобов'язана дати учням певний обсяг знань з того чи іншого виду праці (професії), сформувати відповідні професійно-трудові вміння та навички, моральні переконання, особистісні якості, забезпечити залучення вихованців до виробничої праці. У цьому випадку йдеться про виховання в учнів позитивного ставлення до праці, соціальних мотивів трудової діяльності, стійкої цілеспрямованості й самостійності. Побудоване таким чином трудове навчання стане могутнім засобом корекції недоліків їхнього розвитку. Вже на цьому етапі розвитку олігофренопедагогіки робилися спроби надати трудовому навчанню корекційної спрямованості.

Окремі заклади для дефективних дітей уже на той час мали потужну матеріальну базу для трудового навчання. Наприклад, у Харківському і Одеському колекторах було відкрито шевську, швейну, столярну майстерні. Такі ж майстерні було відкрито у Київському, Дніпропетровському колекторах, у Чернігівському, Миколаївському, Чигиринському дитячих будинках. Оскільки більшість спеціальних закладів мали земельні ділянки, значне місце належало сільськогосподарським видам праці. Так, у Слов'янському, Чернігівському дитячих будинках трудове навчання мало сільськогосподарське спрямування.

З метою вивчення стану виховної роботи у дитячих будинках та розробки методик проведення окремих її видів були проведені дослідження (В.А. Тарасевич, Г.О. Озерянська,


Б.О. Бобер, К.Н. Попова, В.В. Семикова, К.Н. Соловйова,
А.Є. Токарева та ін.) у яких висвітлювалися природа порушень і причини їхнього виникнення, засоби подолання. Окремі дослідження сприяли виробленню оптимістичних прогнозів щодо можливого подолання негативних наслідків порушень засобами педагогічної корекції. Як результат – було опубліковано низку наукових праць "До питання про сексуальні переживання у сучасного нормального і дефективного дитинства" М.М. Тарасевича; "Спадковість і поведінка", "Роль комбінацій у практиці повсякденного життя", "Динаміка довкілля" А.В. Владимирського. Отже, кінець 20-х років характеризувався задовільним розв’язанням багатьох проблем, пов'язаних із вихованням та навчанням розумово відсталих дітей. За порівняно невеликий проміжок часу в Україні сформувалися ті висхідні організаційно-методичні засади, які стали базовими для подальшого розгортання науково-методичних досліджень і розробок у галузі аномального дитинства та обґрунтування нових підходів у розв'язанні багатьох теоретичних й практичних питань корекційного виховання а також навчання розумово відсталих дітей. Основоположними серед них були:

– створення в Україні державної системи навчальних закладів нового типу для розумово відсталих дітей, діяльність яких ґрунтувалася на педагогічних засадах; розробка навчально-методичного забезпечення навчання, виховання і підготовки цієї категорії дітей у звичайних умовах суспільного розвитку;

– захист прав і охорони праці осіб з розумовими вадами і здійснення практичних заходів щодо їхнього фізичного, морального та соціального оздоровлення; – підготовка спеціалістів-дефектологів до роботи у закладах спеціальної освіти; – розгортання наукових досліджень у галузі дефективного дитинства з метою наукового обґрунтування природи порушеного розвитку, причин виникнення цього стану та засобів педагогічної корекції вад розвитку цієї категорії дітей; – подолання матеріальних і господарських труднощів у житті спеціальних закладів, створення умов для вдосконалення навчально-виховного процесу.
2. Предмет дослідження дефектології, завдання

Ще донедавна вся галузь теоретичного знання й науково-практичної роботи, що ми умовно називаємо «дефектологія» вважалася чимось на зразок малої педагогіки, або того, як медицина виділяє малу хірургію. Всі проблеми у цій галузі ставилися і розв’язувалися як проблеми кількісні. М.Крюнегель констатує, що найбільш поширені психологічні методи дослідження ненормальної дитини (метрична шкала А. Біне або профіль Г.І. Россолімо) базуються на кількісній концепції дитячого розвитку, ускладненого дефектом. За допомогою цих методів визначається ступінь зниження інтелекту, але не характеризується сам дефект і внутрішня структура особистості. Ці методи можна назвати вимірюваннями, але не дослідженнями обдарованості, так як вони установлюють ступінь, але не рід й тип обдарованості. (Ліпман О.).



Основна теза дефектології: дитина, розвиток, якої ускладнений дефектом, не є просто менш розвинутою, вона інакше розвинута.

Дитина на кожному ступені розвитку, в кожній її фазі є якісною своєрідністю, специфічною структурою організму і особистості. Дефектна дитина є якісно відмінним, своєрідним типом розвитку. Це ніби із кисню і водню виникає не суміш газів, а вода, зазначає Р.Гюртлер, так само особистість недорозвинутої (недоумкуватої) дитини є ніщо інакше як сума недорозвинутих функцій й властивостей.

Специфічність органічної і психологічної структури, тип розвитку та особистість, а не кількісні пропорції відрізняють недорозвинуту дитину від нормальної. Існує повна відповідність між своєрідністю кожної вікової ступені в розвитку дитини й своєрідністю різних типів розвитку. Як перехід від повзання до ходіння, від лепету до мовлення є метаморфоза, якісне перетворення однієї форми в іншу, так мовлення глухонімої дитини й мислення імбецила мають якісно інші функції порівнянно з мисленням і мовленням нормальних дітей.

Власне з ідеєю якісної своєрідності тих явищ і процесів, які вивчає дефектологія, вона вперше здобуває тверду методологічну основу. З цією ідеєю перед дефектологією відкривається система позитивних задач, теоретичних й практичних; дефектологія стає можливою як наука, або здобуває особливий, методологічно відмежований об'єкт вивчення, пізнання.

Процеси дитячого розвитку, які вивчаються – це різноманітність форм, безмежна кількість різних типів. Основний факт, який нам трапляється в розвитку та ускладнений дефектом, є подвійна роль органічного недоліку в процесі цього розвитку і формування особистості дитини. З одного боку, дефект – це мінус, обмеження, слабкість, уповільнення розвитку; з іншого – власне тому, що він створює труднощі, він стимулює підвищення, посилення руху вперед. Центральне положення, сучасної дефектології полягає в тому, що всякий дефект створює стимули для вироблення компенсації. Тому динамічне вивчення дефективної дитини не може обмежуватися встановленням ступеня та важкості недоліку, але і включає облік компенсаторних процесів у розвитку й поведінці дитини, а саме заміщення, вирівнювання, надбудовування.

Як для сучасної медицини важливим є не захворювання, а хворий, так для дефектології об’єктом є не недолік сам собою, а дитина, обтяжена недоліком.



Дефект розвитку (лат. defectus – недолік) – фізичний або психічний недолік, який викликає порушення нормального розвитку дитини.

Основні види дефектів: порушення зору ( , слабозорість), порушення слуху ( , слабочуючі), порушення опорно-рухового апарату, порушення психіки (олігофренія), порушення мовлення (алалія, афазія, дислалія тощо). Трапляється складні порушення, наприклад, одночасне порушення слуху і зору.



Дефектологія (лат.defectus – недолік і logos – слово, вчення) – наука про психофізіологічні особливості розвитку дітей з фізичними та психічними недоліками (глухі, слабочуючі; сліпі, слабозорі; розумово відсталі, логопати, з порушенням опорно-рухового апарату). Характер і рівень розвитку дефектології визначається соціально-економічними умовами суспільства, станом суміжних наук (медицини, фізіології, психології, філософії, техніки тощо), досягненнями усебічного вивчення аномальних дітей, їхніх компенсаторних особливостей, науково обґрунтованої системи виховання і навчання дітей з порушеннями розумового та психічного розвитку.

В процесі розвитку дефектологія розширила сферу своїх досліджень.

На перших етапах предметом дослідження були діти з різними порушеннями у розвитку (глухота, сліпота, розумова відсталість), на наступних етапах досліджувалися діти, які мають виражені порушення (слабозорі, слабочуючі, з порушеннями мовлення, опорно-рухового апарату з тимчасовими затримками у розвитку). Для деяких категорій цих дітей створені спеціальні школи, розроблена нова система їхнього навчання. Вони вивчають закономірності навчання та виховання різних категорій аномальних дітей (глухих і слабочуючих, сліпих і слабозорих, розумово відсталих і дітей з порушенням мовлення).

Отже в дефектології розріняють такі галузі:



Сурдопедагогіка – (лат. – глухий) наука про навчання та виховання дітей з порушенням слуху (глухих, слабочуючих).

Людей з порушеннями слуху поділяють на три групи:

1) глухі (глухонімі) – це двобічне порушення слуху, вроджене або набуте в ранньому дитинстві. Такі діти не оволодівають мовленням без спеціального навчання;

2) пізньооглухлі – втратили слух у дошкільному або шкільному віці;

3) слабочуючі – з частковою недостатністю слуху, з порушеннями мовленнєвого розвитку.

Тифлопедагогіка – (грец. – сліпий) наука про навчання і виховання дітей з порушеннями зору.

Олігофренопедагогіка – наука про навчання та виховання дітей з особливими потребами. Розумова відсталість – це стійке порушення психічного розвитку, а саме інтелектуального, зумовленого недостатністю центральної нервової системи.

Виділяють такі причини розумової відсталості:

1) олігофренія, зумовлена генетичними порушеннями;

2) олігофренія, зумовлена зовнішніми чинниками: інфекціями, травмами, алкогольною інтоксикацією матері, радіоактивним і рентгенівським опроміненням;

3) важливе значення мають захворювання ендокринної і серцево-судинної системи під час вагітності, несумісність за резус-фактором.

За ступенем вираженості інтелектуального дефекту олігофренія поділяється на 3 групи: ідіотія, імбецильність, дебільність.



Ідіотія – найбільш важка форма. Активне мовлення зводиться до відтворення окремих, часто викривлених слів. Недорозвинення моторики проявляється в сповільненості рухів, порушенні їхньої координації. Емоції примітивні, стан задоволення і незадоволення залежить від ступеня інстинктивних потреб. Такі хворі безпомічні й потребують допомоги.

Імбецильність – виражений психічний недорозвиток. Мовлення хворих дітей більш розвинуте ніж при ідіотії. Словниковий запас – 200 – 300 слів. Розвиток моторики затримано, але хворі здатні до навчання елементарним операціям.

Дебільність – легкий психічний недорозвиток. Найбільш поширена форма розумової відсталості. При дебільності хворі здатні до навчання за спеціальною програмою елементарним навичкам читання, письма, рахунку.

Логопедія – (грец. – слово і виховання) галузь спеціальної педагогіки, завданням якої є вивчення недоліків мовлення і розроблення принципів та методів їхнього попередження й подолання.

Виховання і навчання аномальних дітей – це складна соціальна, психолого-педагогічна проблема. Залежно від характеру порушення одні дефекти у розвитку дитини можна виправити; інші лише коригуються, а деякі – компенсуються. Характер порушень фізичного і розумового розвитку впливає на пізнавальну діяльність дитини.



Завдання дефектології:

– здійснювати різнобічне вивчення закономірностей фізичного і розумового розвитку дітей, які мають порушення в системі аналізаторів (глухота, сліпота), в центральній нервовій системі (олігофренія), та мовленнєвої діяльності (логопатія);

– встановити структуру дефекту і визначити корекційні й компенсаторні можливості аномальних дітей;

– обґрунтувати принципи побудови педагогічних класифікацій аномальних дітей;

– вивчити особливості життя та діяльності аномальних дітей у соціальному середовищі, визначити значення соціальних чинників у формуванні аномальної дитини;

– розробити принципи розвитку системи виховання, навчання аномальних дітей згідно із вимогами підростаючого покоління;

– визначити мету і задачі виховання; обґрунтувати зміст, засоби, методи навчання відповідно до нових вимог;

– розробити принципи побудови системи підготовки до практичної діяльності і визначити шляхи, форми залучення учнів до виробничої діяльності; розробити ефективні шляхи та засоби профілактичної боротьби з дефектами дитячого розвитку.


3. Компенсація та корекція аномального розвитку дитини

Корекція – це найважливіша складова соціального, а саме освітнього впливу на розвиток аномальної дитини. Ця категорія є стрижневою та однією з найважливіших у теорії й прак­тиці дефектології. Визначенню її сутності сприяли, зокрема, дослідження українських учених І.Г. Єременка, А.І. Капустіна, В.О. Липи, М.П. Матвєєвої, С.П. Миронової, В.М. Синьова, Н.М. Стадненко, О.П. Хохліної та ін.

Корекціяце спеціально організований педагогічний про­цес, спрямований на послаблення, долання порушень розвит­ку, запобігання їм та сприяння розвиткові аномальної дити­ни загалом з метою щонайбільшого наближення до норми.

Видами корекції є загальна та індивідуальна. Загальна ко­рекція спрямована на розвиток усіх дітей з порушеннями роз­витку чи дітей певної категорії. Відповідно вона проводиться у фронтальній або груповій формі. Індивідуальна корекція спрямовується на розвиток певної дитини з урахуванням струк­тури її дефекту та індивідуальних особливостей. Проводиться така робота в індивідуальній формі. Корекція відхилень розвитку здійснюється як на спеціально організованих з цією ме­тою заняттях в урочний та позаурочний час, так і процесі вивчення дисциплін, передбачених програмами освітнього закладу, та під час виховної роботи.

Відповідно проводиться така робота психологами, учителями, вихователями, батьками.

Корекція – це відносно самостійне педагогічне явище у системі спеціальної освіти (систему спеціальної освіти становлять навчання, виховання, корекція). Вона здійснюється за допомогою педагогічних засобів – змісту, методики, організаційних форм.

Як зазначалося, корекційно-розвивальна робота може проводитися у процесі навчання та виховання дитини. А педагогічний процес (навчання і виховання), який передбачає корекцію розвитку дитини, називається корекційно спрямованим. Оскільки корекційний вплив спрямовується на розвиток дитини, то в дефектології використовуються такі поняття, як «корекційно-розвивальна робота» та «корекційний розвиток».

При визначенні суті власне корекції розглядається питання про співвідношення цього явища з іншими складовими освіти, зокрема, навчанням. Г.М. Дульнєв зазначає, що співвідношен­ня між навчанням і корекцією є аналогічним до співвідношення між навчанням та розвитком дитини.

Як же співвідносяться навчання і розвиток дитини? За своїм змістом навчання та розвиток не збігаються, є відносно само­стійними явищами. Навчання веде за собою розвиток (Л.С. Виготський), тобто навчання є провідним щодо розвитку дитини. А тому навчання стосовно розвитку дитини з відхиленнями теж ви­конує провідну роль, але за умови, що воно спеціально органі­зовується у корекційно-розвивальному напрямі, тобто коли є корекційно спрямованим.

Отже, для спеціальної освіти особливо важливим та специ­фічним є те, що в основу навчання та виховання покладається корекція порушень розвитку дитини. Корекція розглядається як основа, стрижень усієї навчально-виховної роботи у спеціаль­ному освітньому закладі (школі, дитсадку, центрі тощо). Дове­дено, що без цілеспрямованого подолання чи послаблення не­доліків розвитку, тобто корекції, знижується ефективність на­вчання та виховання дітей, а саме ускладнюється процес оволодіння необхідними знаннями, уміннями, навичками, становлення у них діяльності, спілкування, особистості.



Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка