Національна юридична академія україни імені ярослава мудрого



Сторінка6/10
Дата конвертації23.10.2018
Розмір2.49 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

2.2.2. Напрями реалізації принципами права інструментальної функції на стадії правозастосування
Вплив принципів права на процес правозастосування здійснюється через висування принципами права системи вимог до позитивного права і до заснованого на ньому правового регулювання. Можна виокремити такі напрями дії принципів права у межах цієї функції:

1. Оцінка позитивного права на відповідність принципам права. Цей напрям реалізується принципами права на етапі встановлення юридичної основи вирішення справи. За наявності норми позитивного права, яка врегульовує випадок, що розглядається, правозастосовець має оцінити її на відповідність принципам права (Саме тому не можна погодитись з висловленою авторами Науково-практичного коментарю до цивільного законодавства України думкою, відповідно до якої «суди застосовують те законодавство, яке є. І вони не уповноважені давати загальну оцінку законодавства чи виносити окремі ухвали з приводу неясності нормативно-правового акту чи наявності суперечностей між актами законодавства. У будь-якому випадку ст. 166 Кодексу адміністративного судочинства України, ст. 211 Цивільного процесуального кодексу України, ст. 90 Господарського процесуального кодексу України, ст. 23-2, 340 Кримінально-процесуального кодексу України, що передбачають підстави винесення окремої ухвали, не допускають цього у разі виявлення неясності законодавчих актів чи наявності суперечностей між такими актами» [176, с. 13]). У випадку виявлення колізії між нормами права її вирішення також має здійснюватись через звернення до принципів права як вимог до правового регулювання, оскільки наявність колізії свідчить про порушення одного з принципів права – системності правового регулювання. Цікавий історичний факт у цьому аспекті наводить Б. Таманага: у Давній Греції якщо встановлювалося, що нова законодавча норма суперечить чинним законам, ухваленим раніше, на ініціатора нового закону могли накласт [327, с. 15].

Вимога суддівського нормоконтролю як одна з вимог принципу верховенства права набула розкриття у практиці Суду справедливості. До рішення від 25 липня 2002 року у справі C-50/00 Суд справедливості ніколи прямо не звертався до принципу верховенства права. Суд звертався до такої вимоги принципу верховенства права як принцип ієрархічної побудови юридичних норм і процедура суддівського контролю за несуперечливістю цих норм між собою. У вказаній вище справі судді виходили з більш ґрунтовного розуміння принципу верховенства права, підкреслюючи, що Європейська співдружність базована на принципі верховенства права, що в свою чергу вимагає суддівського контролю за відповідністю актів її інституцій Договору і загальним принципам права, які включають фундаментальні права людини.

В Україні необхідність оцінки позитивного права на відповідність принципам права була визнана через надання прямої дії нормам Конституції України. Так, зокрема, виділяють такі напрями прямої дії Конституції України:

1) визнання нормативно-правових актів, питання про конституційність яких віднесене до повноважень Конституційного Суду України, неконституційними цим Судом;

2) застосування судами загальної юрисдикції положень Конституції і незастосування ними будь-яких нормативно-правових актів, що суперечать Конституції;

3) визнання судами загальної юрисдикції нечинними нормативно-правових актів, питання про конституційність яких не належить до компетенції Конституційного Суду України;

4) призупинення судом загальної юрисдикції провадження у справі та звернення до Верховного Суду на предмет подальшого вирішення Конституційним Судом питання про конституційність акту, питання про конституційність якого віднесене до повноважень Конституційного Суду;

5) скасування рішення суду, винесеного на підставі нормативно-правового акту, що суперечить Конституції [176, с. 324].

Такі повноваження судових органів обумовлені особливим характером принципів і норм права, що знайшли закріплення в Конституції: «оскільки ці надпозитивні принципи записуються в конституції, вони набувають особливої переваги, що дозволяє судам розглядати їх як такі, що мають вищу силу і пріоритет над будь-якими юридичними актами в разі конфлікту. Унаслідок цього реальне (дійсне) право стає єдністю справедливості, яка утворює його сенс, і позитивності, що утворює його предметно-інституційну форму» [164, с. 172]. Закріплюючи (прямо чи опосередковано) ці принципи як орієнтири для позитивних законів, писані конституції доручають судам випробовувати відповідність цих законів засадничим положенням конституції [339, с. 42].

Серед наведених повноважень найбільш дискусійним є визнання за судами загальної юрисдикції можливості відмовитися від застосування певного нормативно-правового акта, який, на думку суду, суперечить Конституції, і застосувати норми Конституції. Прибічники надання таких повноважень судам загальної юрисдикції посилаються на принцип прямої дії норм Конституції. Противники говорять про те, що: 1) вирішення колізії між Конституцією України і чинним нормативно-правовим актом, належить до виключної компетенції єдиного органу конституційної юрисдикції в Україні – Конституційному Суду України (ст. 13 Закону України „Про Конституційний Суд України”); 2) положення нормативно-правових актів є основою для врегулювання необмеженої кількості випадків, а отже, якщо припустити, що вони протирічать Конституції України, то їх застосування у подальшому може призвести до порушення прав і свобод людини, а тому суд загальної юрисдикції має вказати через встановлену процедуру на цей недолік у правовому регулюванні єдиному органу конституційної юрисдикції, а не обмежуватись незастосуванням певного нормативно-правового акта в окремій справі; 3) нормативно-правовий акт до того моменту, доки він не втратить чинність на території України, має застосовуватись при врегулюванні випадків, які входять до сфери його регулювання, а отже, його незастосування у конкретній справі може стати підставою для скасування рішення суду вищою судовою інстанцією як незастосування матеріального права, що підлягало застосуванню у цій конкретній справі і могло вплинути на вирішення справи по суті.

Законодавець спір щодо повноважень судів загальної юрисдикції у випадку виявлення ними при вирішенні конкретної справи нормативно-правових актів (їх окремих положень), що суперечать Конституції, вирішує таким чином.

Кодекс адміністративного судочинства України вказує на два можливих варіанти дій суду: згідно з частиною 4 статті 9 у разі невідповідності нормативно-правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу; частина 5 статті 9 у свою чергу передбачає, що у разі виникнення в суду сумніву під час розгляду справи щодо відповідності закону чи іншого правового акта Конституції України, вирішення питання про конституційність якого належить до юрисдикції Конституційного Суду України, суд звертається до Верховного Суду України для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта.

Дещо по-іншому врегульовано це питання Цивільним процесуальним кодексом України. Згідно зі статтею 8 суд вирішує справи відповідно до Конституції України, законів України та міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. У разі виникнення у суду сумніву під час розгляду справи щодо відповідності закону чи іншого правового акта Конституції України, вирішення питання про конституційність якого належить до юрисдикції Конституційного Суду України, суд звертається до Верховного Суду України для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта. У разі невідповідності правового акта закону України або міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, суд застосовує акт законодавства, який має вищу юридичну силу. Таким чином, на відміну від Кодексу адміністративного судочинства Цивільний процесуальний кодекс України відносить до компетенції суду тільки питання оцінки нормативно-правових актів на відповідність законам і міжнародним договорам, щодо відповідності Конституції – то повноваження суду обмежені можливістю поставити питання про неконституційність нормативно-правового акту перед органом конституційної юрисдикції.

Чіткої відповіді на питання про те, яким чином діяти суду в такій ситуації, не містить і Господарський процесуальний кодекс України, який з цього приводу обмежується найбільш загальними вказівками: відповідно до статті 4 господарський суд вирішує господарські спори на підставі Конституції України, Закону України "Про господарські суди", цього Кодексу, інших законодавчих актів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Господарський суд не застосовує акти державних та інших органів, якщо ці акти не відповідають законодавству України.

Кримінально-процесуальний кодекс України обмежується закріпленням норм, згідно з якою провадження в кримінальних справах на території України здійснюється за правилами цього Кодексу незалежно від місця вчинення злочину (стаття 3).



На погляд автора, це питання має вирішуватись через розв’язання конфлікту між двома принципами – принципу прямої дії норм Конституції, вимог, що знайшли відображення в тексті і в дусі Конституції, з одного боку, і принципу виключеної компетенції органу конституційного судового контролю – з іншого. У кожній конкретній ситуації пріоритет може бути надано одному з них. Наведемо приклад. 15 січня 2009 року Президентом України було підписано Закон України „Про внесення змін до Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів України щодо використання дитини для жебракування”, яким передбачено введення кримінальної відповідальності за такий злочин як використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом. При цьому у зв’язку з тим, що голосування Верховною Радою України за прийняття цього Закону відбулося раніше, в тесті Закону залишився припис, згідно з яким Закон набирає чинності з 1 січня 2009 року. При цьому датою опублікування стало 25 лютого 2009 р. (згодом до тексту Закону було внесені зміни і момент набрання ним чинності було прив’язано до моменту опублікування). Схожа ситуація мала місце із Законом України „Про внесення змін до деяких законів України щодо мінімізації впливу фінансової кризи на розвиток вітчизняної промисловості” від 18 грудня 2008 року № 694-VI. Пунктом 1 розділу II "Прикінцеві положення" зазначеного Закону визначено, що цей Закон набирає чинності з 1 січня 2009 року. При цьому зазначений Закон був офіційно опублікований в газеті "Урядовий кур'єр" 3 лютого 2009 року за № 18. Слід сказати, що Мінекономіки у своєму роз’ясненні від 06.02.2009 р. № 3303-27/48, справедливо посилаючись на статтю 57 Конституції України, якою гарантовано право кожного знати свої права і обов'язки, а також встановлено вимогу, відповідно до якої закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов'язки громадян, мають бути доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, а також на статтю 94 Конституції України, згідно з якою закон набирає чинності через десять днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування, вказало, що України Закон набрав чинності з дня його офіційного опублікування – з 3 лютого 2009 року. Проте, таке роз’яснення не має сили закону. Президент України, щоб усунути таку не відповідність, звернувся з конституційним поданням до Конституційного Суду України, але таке звернення не призупиняє дію законів, а отже, норми, згідно з якими закони набули чинності до моменту їх офіційного оприлюднення, продовжують діяти. На наш погляд, в такій ситуації суд загальної юрисдикції, звернувшись до принципів верховенства права і правової визначеності, що, зокрема, знайшов закріплення в статті 57 Конституції України, не повинен застосовувати приписи нормативно-правових актів, що визначають момент набрання ними чинності, а керуватися загальною нормою Конституції України, не зважаючи на те, що на цей момент ще не винесено рішення Конституційного Суду України про неконституційність наведених положень.

Такий висновок відповідає позиції Європейського Суду з прав людини, що була висловлена у Рішенні зі справи "Проніна проти України" (заява № 63566/00) від 18 липня 2006 року. Зокрема, у п. 24 вказаного Рішення Суд вказав, що «у правовій системі України, де фізична особа не має права індивідуального звернення до Конституційного Суду України, національні суди мають досліджувати питання відповідності нормативних актів Конституції і, якщо існує сумнів, звертатися з клопотанням про відкриття конституційного провадження. Однак з точки зору відповідного законодавства цю систему не можна тлумачити як таку, що вимагає від звичайних судів детально розглядати питання щодо конституційності, яке порушує сторона цивільного провадження, або зобов'язує суди передавати кожне таке питання до Конституційного Суду. Очевидно, суди загальної юрисдикції користуються певною дискрецією щодо розгляду питань конституційності, які виникають в рамках цивільного провадження».

Про пріоритетність принципу прямої дії Конституції України, що є проявом визнання принципу верховенства права, свідчить і позиція Верховного Суду України, висловлена ним у постанові Пленуму «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя». В названій постанові вперше було визначено, в яких саме випадках суд зобов’язаний безпосередньо застосовувати норми Конституції. Це повинно відбуватись тоді, коли: зі змісту норм Конституції не випливає необхідність додаткової регламентації її положень законом; закон, який був чинним до введення в дію Конституції чи прийнятий після цього, суперечить їй; правовідносини, котрі розглядаються судом, не врегульовано законом України, а нормативно-правовий акт, прийнятий Верховною Радою України, суперечить Конституції України; укази Президента України, які з огляду на їх нормативно-правовий характер підлягають застосуванню судами при вирішенні конкретних судових справ, суперечать Конституції України [133, с. 49]. Підтримує висловлену Верховним Судом України думку і М.І. Козюбра, який робить наголос на тому, що суди повинні безпосередньо застосовувати положення Конституції у випадках, коли вирішення справи на основі закону виявляється неможливим. І лише у разі неоднозначного тлумачення відповідних положень Конституції різними державними органами або вагомих сумнівів щодо конституційності закону, який підлягає застосуванню при вирішенні конкретної справи, суди у визначеному законом порядку мають звертатися до Конституційного Суду України [119, с. 94]. При цьому здійснюючи пошук права в межах Конституції, правозастосовні органи, особливо суди, мають залучати до цього пошуку не тільки текст Конституції, а й додаткові матеріали, які б дали змогу забезпечити як верховенство Конституції, так і верховенство права. Орієнтиром у цьому напрямі мають слугувати загальновизнані сучасним цивілізованим світом принципи права, міжнародні пакти про права людини, міжнародна судова практика, зокрема практика Європейського суду з прав людини, тенденції розвитку правових засобів захисту прав людини у європейському та міжнародному співтовариствах тощо. До речі, саме надання конституційним нормам, зокрема, конституційним принципам (наприклад, принцип рівності або верховенства права) С. Шевчук називає однією з причин становлення та поширення судової правотв, оскільки такі повноваження потребують нової, творчої ролі суддів [348, с. 3].

Схожа дискусія точиться й в Російській Федерації, в якій аналогічним чином врегульовано розглядуване питання. Одні вчені вважають, що у цьому випадку суд не має права розглядати справу по суті, а має звернутися до Конституційного суду із запитом. Інші відстоюють протилежну точку зору: якщо суд впевнений у тому, що закон, який підлягає застосуванню, суперечить конституції, то він не застосовує цей закон, але й не звертається до Конституційного суду, а вирішує справу сам, керуючись Конституцією. Додатковий аргумент прибічників такої точки зору – обов’язкове попереднє звернення до Конституційного суду порушуватиме принцип прямої дії Конституції. Пленум Верховного Суду РФ, в цілому підтримавши цей підхід, наголосив, що до Конституційного суду все ж таки слід звертатись, але тільки у випадку невизначеності ситуації, коли є сумніви в конституційності закону [160, с. 170].

Без звернення до принципів права не може бути вирішено й питання про те, яким чином впливають рішення й висновки Конституційного суду на дію нормативних актів, конституційність яких була предметом розгляду, у часі. В Україні це питання переважно викликано недостатньо чітким врегулюванням моменту набуття чинності актами Конституційного Суду України.

Згідно з частиною 2 статті 152 Конституції України закони, інші правові акти або їх окремі положення, визнанні неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність. Згідно із Законом України «Про Конституційний Суд України» у разі, якщо правові акти або їх окремі положення визнаються такими, що не відповідають Конституції України (неконституційними), вони оголошуються нечинними і втрачають чинність від дня прийняття Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність (частина 2 статті 73); у рішенні Конституційного Суду України щодо конституційності правових актів, якими суперечливо регулюється порядок реалізації конституційних прав і свобод людини і громадянина визнається, норми якого закону є конституційними, а якого – неконституційними і нечинними (частина 2 статті 85). Звідси В. Тихий робить висновок: якщо той чи інший правовий акт або його окремі положення визнані Конституційним Судом України неконституційними вони фактично скасовуються і не мають юридичної сили з моменту ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність. І саме з цього часу закони, інші правові акти або їх окремі положення, які рішеннями Конституційного Суду України визнані неконституційними, не підлягають застосуванню як такі, що втратили чинність на підставі рішення Конституційного Суду України [313, с. 62-71].

Як вбачається, питання про порядок втрати чинності нормативно-правового акту, що визнаний неконституційним, або поновлення дії нормативно-правового акту, у визнанні якого таким, що не відповідає Конституції, відмовлено, має вирішуватись через звернення до принципів права. При цьому у конфлікт вступають два принципи – принцип правової визначеності [35, с. 103], який, зокрема, вимагає гарантувати кожному право знати свої права і обов’язки, і, з іншого боку, система правового регулювання має бути спрямована на те, щоб якомога швидше припинити існування ситуації, що загрожує порушенням визнаних у суспільстві базових цінностей. Таку загрозу створює дія нормативних приписів, які вступають у суперечність з Основним Законом держави, або навпаки, призупинення дії актів, які можуть створювати механізми для реалізації прав і законних інтересів учасників правових відносин. Питання про те, якому з цих двох принципів віддати перевагу у конкретній ситуації законодавець залишив на розсуд Конституційного Суду України, закріпивши за ним повноваження на визначення порядку виконання його рішень. Проте, орган конституційної юрисдикції надзвичайно рідко користується цим повноваженням, обмежуючись вказівкою на те, що рішення вступає в силу з моменту прийняття , є остаточним і обов’язковим. Тому сьогодні постає питання, який принцип з наведених має діяти за загальним правилом, а який у виняткових ситуаціях. Розглянемо конкретну ситуацію.

Відповідно до частини 5 статті 52 Закону України „Про Кабінет Міністрів України” від 16 травня 2008 року № 279-VI зупинення дії акта Кабінету Міністрів України Президентом України на підставі пункту 15 частини першої статті 106 Конституції України має наслідком зупинення вчинення будь-якими органами, особами дій, спрямованих на виконання зупиненого акта Кабінету Міністрів України, здійснення повноважень, визначених цим актом. При цьому механізм призупинення дії акту Кабінету Міністрів України передбачає видання Президентом України відповідного Указу, а отже, датою, з якої акт призупиняє свою дію, не настає раніше дня опублікування такого Указу. Так, Указ, що призупиняє дію постанови Кабміну «Про заходи щодо стабілізації цін на лікарські засоби та вироби медичного призначення» від 17.10.2008 р. № 955, набув чинності з дати опублікування, а саме з 05.12.2008 р. З цієї дати дія постанови Кабміну була призупинена.

Поновленню дії призупинених актів Кабінету Міністрів України присвячена частина 6 статті 52 Закону України „Про Кабінет Міністрів України”: „Винесення Конституційним Судом України ухвали про відмову у відкритті провадження у справі за конституційним поданням Президента України щодо відповідності Конституції України акта Кабінету Міністрів України або визнання акта Кабінету Міністрів України таким, що відповідає Конституції України, відновлює дію цього акта”. Текст наведеного припису непрямо вказує на те, що моментом, з якого постанова Кабміну вважається знову такою, що діє, а отже обов’язковою до виконання, слід вважати дату винесення Конституційним судом відповідного акта – чи то ухвали про закриття провадження у справі, чи то висновку про конституційність акту Кабміну. У розглядуваному випадку датою винесення ухвали стало 11.02.2009 р. Сам Кабмін вважає, що саме цією датою поновлено дію його постанов (за інформацією Управління зі зв’язків із ЗМІ Секретаріату Кабінету Міністрів України).

На користь такого висновку говорить і аналогія із порядком набрання чинності рішень Конституційного Суду України про неконституційність того чи іншого акта: вони вступають в силу з моменту їх прийняття, яким вважається момент голосування. Визнаний таким, що суперечить Конституції, акт втрачає силу саме з цього моменту без прив’язки ні до моменту офіційного обнародування, яке згідно із пунктом 1 § 57 Регламенту Конституційного Суду України відбувається у вигляді офіційного оголошення акта головуючим на пленарному засіданні Конституційного Суду України, ні до моменту опублікування акта Конституційного суду.

Але якщо момент втрати сили нормативними актами, які визнані неконституційними, чітко визначений в частині 2 статті 152 Конституції («Закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність»), то законодавче врегулювання питання про момент поновлення дії постановами Кабміну все ж такої однозначної відповіді не дає. Це означає, що суб’єкти господарювання, на яких поширюється дія вказаних постанов уряду, у випадку спроби застосування до них санкцій, можуть оскаржувати такі дії державних органів, посилаючись на загальновизнаний принцип правової визначеності і гарантованості кожному знати, які вимоги до нього висуває чинне законодавство. Поновлення дії нормативно-правового акта в порядку, який не дозволяє суб’єктам, що охоплюються сферою його дії, дізнатися про це своєчасно, порушує названі принципи. Більш того, відповідно до статті 67 Закону „Про Конституційний Суд України” з моменту прийняття рішення або висновку Конституційного суду і його обнародування – навіть не опублікування – може пройти до 8 днів. При цьому, слід звернути також увагу на те, що Закон „Про Конституційний Суд України” обов’язковість обнародування та опублікування передбачає тільки для таких актів Конституційного Суду України як рішення і висновки. Ухвали про відмову у відкритті провадження у справі про конституційність просто направляються особі, що подала відповідний запит про конституційність того чи іншого нормативного акту. З урахуванням викладеного можна говорити про те, що аналогії з моментом втрати сили визнаного неконституційним нормативно-правовим актом, яким є день прийняття рішення Конституційного суду, у розглядуваному випадку бути не може. Набрання чинності рішеннями про неконституційність передбачено як виняток із загального правила, відповідно до якого необхідно повідомити адресатів правової норми про рішення щодо ведення її в дію чи про відновлення її дії.

Як зазначалося, оцінка позитивного права на відповідність принципам права не є виключною компетенцією органів конституційного судового контролю. Кожен суд загальної юрисдикції має оцінювати позитивне право, що підлягає застосуванню при вирішенні конкретної справи. Оцінка позитивного права судом загальної юрисдикції може бути як спеціальним предметом розгляду (в Україні такі справи належать до юрисдикції адміністративних судів), так і необхідним етапом у розгляді будь-якого судового спору на етапі визначення юридичної основи справи.

Досить часто оцінка позитивного права з точки зору його відповідності принципам права передбачає вирішення колізій між різними приписами нормативних актів. Наведемо приклади з судової практики.

Так, у постанові Київського апеляційного адміністративного суду від 14.02.2008 р. суд визнав положення спірної постанови Кабінету Міністрів України щодо необхідності страховикам укласти договори із державними та комунальними закладами охорони здоров'я або із закладами з координації надання медичної допомоги застрахованим особам, які мають договори із державними та комунальними закладами охорони здоров'я, таким, що суперечить вимогам ст. 6 Цивільного кодексу України, відповідно до якої усі сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням Цивільного кодексу України, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Таким чином, суд при визначенні юридичної основи справи має оцінити позитивне право на відповідність принципам права. Посиланням на принципи права суд може обґрунтувати відмову від застосування окремого законодавчого положення. Саме у цьому випадку виникає прогалина у позитивному праві, проте особливістю ситуації є те, що вона не є результатом відсутності волевиявлення законодавчого органу з приводу врегулювання певних суспільних відносин. Відсутність норми права, на підставі якої може бути врегульований конкретний спір, зумовлена визнанням певного припису позитивного права правозастосовцем таким, що суперечить принципам права. У цьому випадку він вирішує справу на підставі принципів права, тобто використовує аналогію права. Але той факт, що таке використання стає результатом відмови від застосування чинного акту органу правотворчості, робить таке застосування екстралегальним (за висловом Я.Шаппа), або застосуванням contra legem, коли правозастосовний орган діє за межами позитивного права, проте у межах природного права. Слід зазначити, що «екстралегальне» правозастосування є допустимим у виняткових випадках і під контролем вищих судових інстанцій, які можуть скасувати таке рішення суду нижчої інстанції як таке, що прийняте з порушенням норм матеріального права. Національним судам відповідні повноваження, зокрема, надані статтею 202 Кодексу адміністративного судочинства України, статтею 309 Цивільного процесуального кодексу України, статтею 104 Господарського процесуального кодексу України, які однією з підстав скасування рішення суду першої інстанції називають порушення або неправильне застосування норм матеріального права, при цьому розцінюючи норми як порушені або неправильно застосовані, якщо застосовано закон, який не поширюється на ці правовідносини, або не застосовано закон, який підлягав застосуванню.

Як справедливо вказує М.І. Козюбра, contra legem можуть застосовуватись права людини, які є безпосередньо діючим правом – саме вони можуть застосовуватись всупереч закону, якщо закон суперечить фундаментальним правам людини: не відображає природно-правові начала; не відповідає загальновизнаним міжнародно-правовим принципам і нормам про права людини і громадянина; прийнятий нелегітимним органом державної влади тощо [119, с. 92].

2. Оцінка процесу правозакріплення. Цей напрям впливу принципів права на регулювання суспільних відносин знайшов відображення в частині 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України. Відповідно до неї адміністративний суд у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень перевіряє, чи прийняті (вчинені) вони, зокрема, на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

З приводу виконання принципами права цієї функції Т.Р.С. Аллан зазначає, що «у суді громадянин може протистояти урядовій інстанції на рівних: його заперечення щодо дії закону проти нього повинні бути зняті у такий спосіб, щоби незалежний суддя, котрий аналізує специфіку конкретного спору і з точки зору громадянина, визнав правомірність такого кроку. Відтак судова практика спонукає переглянути урядові акти та постанови з погляду їх морального обґрунтування: це дає можливість громадянину, оскаржуючи певні рішення, апелювати до понять справедливості й раціональної виправданості, а державну владу зобов’язує забезпечити його задовільними відповідями» [9, с. 18].

Судовий нормоконтроль передбачає оцінку чинного законодавства не тільки з точки зору матеріальної, тобто змістової, їх перевірки, так і формальної, тобто перевірки встановленої процедури їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності і дотримання повноважень при їх прийнятті [313, с. 55-65].

Вимога оцінки процесу правозакріплення на відповідність принципам права походить із змісту принципу верховенства права, „який вимагає, крім іншого, що втручання владних суб’єктів у сферу реалізації прав особи має перебувати під ефективним контролем, який має бути забезпечений судовою системою, яка має бути останнім захисним притулком, судовий контроль має бути забезпечений найбільшими гарантіями незалежної, неупередженої та належної процедури». Це вимога того, щоб кожного разу, коли громадська свобода перебуває під загрозою, посадові особи мають втрачати всі дискреційні повноваження і перебувати під суворим наглядом (Silver and others v/ United Kingdom, 25 March 1983, § 90).

У подальшому Європейський Суд з прав людини сформулював вимогу до якості закону, що входить до змісту принципу верховенства права й охоплює собою випадки, аналогічні наведеному вище. Вимога до якості закону передбачає, по-перше, що закон повинен бути доступним особі, тобто містити зрозумілі й чіткі формулювання, які б давали особі можливість самостійно або з відповідною консультацією регулювати свою поведінку. По-друге, він має бути передбачуваним, тобто таким, щоб особа могла передбачити наслідки його застосування. По-третє, закон повинен відповідати всім іншим вимогам верховенства права, зокрема він з достатньою чіткістю має встановлювати межі дискреційних повноважень, та спосіб їх здійснення. Це необхідно, щоб особа була захищеною від свавілля суб'єктів владних повноважень (пункт 27 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Круслен проти Франції» від 24 квітня 1990 року). Прикладом застосування цієї правової позиції Європейського Суду з прав людини є постанова Окружного адміністративного суду міста Києва від 04.06.2008 р. № 3/210.

Перелічені вище вимоги є складовою принципу верховенства права і були вироблені саме на його розвиток. Так, у рішеннях Євросуду, зокрема, зазначається, що фундаментальний принцип верховенства права охоплює своїм духом всю Конвенцію в цілому (Engel, 8 June 1976, §69) і є втіленим у кожну статтю Конвенції (Amuur, 25 June 1996, §50). Цей принцип зайняв провідне місце у прецедентній практиці Європейського суду з прав людини як дієвий засіб розвитку Конвенціальної системи. Серед вимог принципу верховенства права, що висуваються до процесу правозакріпленя, Суд називає вимоги правової передбачуваності та визначеності, які ще Й.О. Покровський називав однією з перших і найбільш суттєвих вимог, що ставляться до права[218, с. 89], адже «без передбачуваного загального судочинства ідея справедливості – лише пустий звук і голе поняття» [218, с. 45]. Отже, принцип верховенства права вимагає, зокрема, щоб правове регулювання було несуперечливим і передбачуваним. У зв’язку з необхідністю забезпечення реалізації цієї вимоги вироблено так звані колізійні норми, які дозволяють правозастосовному органу долати колізії в позитивному праві [210, с. 247-259].

Ще одна вимога принципу верховенства права, що знайшла розкриття у практиці Євросуду, – принцип рівності індивідів перед правом, який також застосовується для оцінки процесу правозакріплення. Для прикладу наведемо справу Prosperity Party v/ Turkey, 31 July 2001, § 43. Конституційний Суд Турції прийняв рішення про розпуск політичної партії на тій підставі, що вона була залучена в діяльність, що суперечить принципу секуляризації. Лідери цієї партії звернулися до Євросуду, оскаржуючи це рішення і посилаючись на свободу об’єднання. Судді вказали, що згідно з принципом верховенства права усі людські істоти є рівними перед правом в їхніх правах і обов’язках. Проте, законодавство має ураховувати відмінності, що зумовлюють різницю між людьми, а також фактори, що мають об’єктивний і розумний характер, переслідує легітимну мету та є пропорційним і таким, що відповідає принципам демократичного суспільства. Але принцип верховенства права не може спрямовувати регулювання на встановлення безпеки суспільства, де групи людей дискримінуються на підставі різниці у статі, в політичних або релігійних поглядах.

Спроби надати узагальнену характеристику принципу верховенства права знаходять прояв на рівні міжнародних актів. Так, у пояснювальній доповіді до Європейської конвенції про громадянство розкрито основні змістовні ознаки даного правового явища. У ній, зокрема, відзначається, що доцільність концепції "верховенство права" у сфері законодавства про громадянство потрібно розглядати у світлі конституційних і правових традицій кожної держави, хоча в основі цієї концепції завжди лежить низка основоположних критеріїв. До них належать такі:

1) державно-юридичні рішення повинні прийматися виключно на основі закону;

2) закон повинен тлумачитися так, щоб захистити права і свободи громадян (а не тільки інтереси держави);

3) потрібно забезпечувати певну пропорційність застосовуваних державою заходів, які стосуються окремих осіб, особливо, якщо такі заходи є санкціями або ж якщо вони стосуються прав людини;

4) закон повинен бути передбачуваний і особа повинна мати можливість передбачити правові наслідки своїх дій; у результаті не повинно існувати правового вакууму;

5) закон повинен тлумачитись у тому дусі, у якому він розроблявся.

Наведені вимоги принципу верховенства права, що мають застосовуватись під час оцінки процесу правозакріплення, отримали розкриття і в судовій практиці України.

Так, у рішенні Господарського суду Автономної Республіки Крим від 08.07.2008 р. у справі № 2-7/7159-2008 наведена характеристика принципу законності як однієї його вимог принципу верховенства права. Як зазначено в рішенні, принцип законності відповідає статтям 1 і 8 Конституції України, які визначають Україну як правову державу та закріплюють принцип верховенства права. Крім того, ст. 19 Конституції України встановлює, що органи місцевого самоврядування діють на підставі чинного законодавства та у межах повноважень й шляхом, передбаченим Конституцією України та нормативно-правовими актами. Додержання принципу законності направлене на недопущення свавілля в органах державної влади та місцевого самоврядування та передбачає, перш за все, прийняття суб’єктами владних повноважень законних актів, тобто певної форми актів, виданих у визначеному порядку компетентними органами в межах їх повноважень.

У постанові Ялтинського міського суду Автономної Республіки Крим від 11.04.2008 р., зокрема, зазначено, що селищна рада має дискреційні повноваження щодо розпорядження землею територіальної громади та при ухваленні рішень з цього питання повинна застосовувати принцип розумності та справедливості. Суд, розглядаючи питання про правомірність відмови селищної ради у наданні дозволу на складання проекту відведення земельної ділянки, виходив з того, чи діяла вона на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені чинним законодавством, і чи було рішення ухвалено обґрунтовано, з урахуванням всіх обставин, безсторонньо, неупереджено, з дотриманням рівності перед законом та необхідного балансу між несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів інших осіб.

Корисним для національної судової практики є також врахування того факту, що, досліджуючи конкретні обставини справи на предмет дотримання прав людини і загалом верховенства права, Європейський Суд часто аналізує конкретну правову ситуацію крізь призму трьох критеріїв: 1) чи втручання держави у право людини відбулося відповідно до закону; 2) чи воно мало правомірну мету; 3) чи воно було необхідним у демократичному суспільстві.

У межах першого критерію прецедентна практика Суду свідчить, що якісними вимогами до національного закону, без якого він не може бути відображенням природного права, зокрема, є: доступність (своєчасне доведення закону до відома населення), передбачуваність, чіткість, достатня деталізованість (юридичний припис є передбачуваний, якщо він сформульований з достатньою точністю, яка дасть змогу особі самостійно або ж у необхідних випадках – за посередництва відповідного консультування - регулювати свою поведінку, передбачити наслідки, до яких може призвести певна дія). Так сталось у справі "Volokhy v. Ukraine", в якій Суд проаналізував відповідні положення національного законодавства і дійшов висновку, що вони не відповідають вимогам якості закону. Тим часом дотримання цих вимог було б однією з умов забезпечення верховенства права і, зокрема, дотримання права людини на повагу до приватного життя. Крім того, «загальноправовий критерій визначеності, зрозумілості, недвозначності правової норми витікає з принципу рівності усіх перед законом і судом, оскільки така рівність може бути забезпечена лише за умови єдиного розуміння й тлумачення всіма правозастосовцями».

Застосування другого і третього критеріїв можна проілюструвати на прикладі такої справи. У справі Malone, 2 August 1984, §68 британський підданий подав скаргу щодо застосування до нього незаконного телефонного прослуховування усупереч статтям 8 і 13 Конвенції. Суд, розглядаючи цю справу, не заборонив використовувати телефонне прослуховування, проте вказав на необхідність здійснювати його у суворій відповідності із законодавчими вимогами. Згідно з позицією суду, «надання необмеженої влади виконавчим органам буде суперечити принципу верховенства права. Тому право має визначати сферу, в якій органи влади наділені компетенцією вирішувати питання на свій розсуд, а також спосіб, в який вони мають діяти, достатньо чітко, визначати легітимну мету застосування таких повноважень, надавати особі адекватний захист від свавільного втручання з боку владних суб’єктів». Суд вказав, що національне право з цього питання є дещо неясним і таким, що допускає неоднозначне тлумачення, що призводить до відсутності мінімального рівня правового захисту, як того вимагає принцип верховенства права. Право повинно володіти якістю визначеності з метою попередження будь-якого свавільного втручання. У зв’язку з цим принципом слід звернути також увагу на справу Metropolitan Church of Bessarabia and others v/ Moldova від 13 грудня 2001 року, в якій Суд підкреслив, що висловлювання «приписаний законом» означає, між іншим, що право має бути доступним і передбачуваним у своїй дії, його правила мають бути сформульовані достатньо чітко, щоб забезпечити можливість індивіду співвіднести з ним свою поведінку.

Проблема незабезпечення верховенства права за двома іншими критеріями може виявитись й на рівні правозастосування. Наприклад, у справі "Hunt v. Ukraine" Суд встановив, що позбавлення батьківських прав було здійснено відповідно до національного матеріального закону, який відповідав усім вимогам якості. Однак право на повагу до приватного життя не було дотримане, оскільки національний суд здійснив у це право таке втручання, яке не було необхідним у демократичному суспільстві. Як наслідок, незабезпечення верховенства права відбулося саме на рівні правозастосування, хоча і в умовах функціонування правового закону. У зв’язку з цим слід виділити ще один напрям впливу принципів права на процес правозастосування у межах інструментальної функції принципів права – виконання ними ролі критерію для оцінки самого процесу правозастосування.

3. Оцінка процесу правозастосування (дій правозастововця) (забезпечення належності правосуддя). Принципи права висувають вимоги до організації процесу правозастосування, оскільки через виконання процедурних правил забезпечується мінімальна гарантія вирішення справи по суті у відповідності з вимогами матеріального характеру. Крім того, принципи права мають обмежити свободу правозастосовних органів у прийнятті рішень.

За даними Парламентської Асамблеї, більш ніж половина справ, розглянутих Європейським судом з прав людини, стосується принципу забезпечення гарантування судового захисту, який отримав детальне розкриття в практиці Європейського суду. У кримінальних справах він реалізується через систему таких вимог:

- кримінальний процес представляє собою одне ціле, і захист за статтею 6 не припиняється з прийняттям рішення в першій інстанції. Держава має слідкувати за тим, щоб сторони користувалися, й у вищих судових інстанціях також, основоположними гарантіями, передбаченими цією нормою;

- при розгляді справи в першій інстанції поняття справедливого судового розгляду означає, за загальним правилом, можливість для обвинуваченого бути присутнім на судових засіданнях;

- принцип рівності сторін є елементом більш широкого поняття справедливого судового розгляду, яке включає також фундаментальний принцип змагальності кримінального процесу. Право на змагальний кримінальний процес передбачає, як для обвинувачення, так і для захисту, можливість ознайомитися з зауваженнями й доказами, представленими іншою стороною, й відповісти на них. Національне законодавство може виконувати цю вимогу по-різному, але передбачений ним спосіб має гарантувати, що протилежна сторона буде знати про надання зауважень і буде мати можливість їх коментувати (Belziuk, 37) [72, с. 388].

Принцип гарантування права на справедливий судовий розгляд був застосований Європейським судом з прав людини у справі Golder v/ United Kingdom від 21 лютого 1975, §35. У цій справі судді надали широке тлумачення статті 6 Конвенції саме на підставі принципу верховенства права. Британський піданний, що був засуджений на 15 років позбавлення волі, охоронником в’язниці був визнаний одним з лідерів бунту ув’язнених. Проте в’язень звинуватив охоронника у наклепі й попросив надати йому консультацію адвоката. Проте йому було відмовлено. Після цього засуджений склав скаргу до Європейської комісії з прав людини, обґрунтовуючи її тим, що відмова у консультації юриста порушила його право на судовий розгляд, що гарантоване статтею 6 Конвенції з захисту прав людини і основоположних свобод. Суд, вирішуючи справу, виходив з того, що немає підстав, щоб стаття 6 Конвенції тлумачилась як така, що стосується тільки випадків, коли справа вже ініційована перед судом. Держава, що ратифікувала Конвенцію, не може, якщо вона діє не порушуючи її вимоги, у певних випадках діяти поза судовою системою, або не поширювати судові повноваження на певну групу цивільних дій і уповноважити на їх здійснення органи, підпорядковані уряду. Надання такої свободи розсуду є небезпечним і може мати серйозні наслідки. Держава не може визначати обсяг своїх зобов’язань за Конвенцією.

Таким чином, принцип верховенства права включає вимогу гарантування захисту і нагляду з боку судової системи. У той самий час судді також можуть виносити погані рішення. У рішенні Європейського суду з прав людини Huvig v/ France, 24 April 1990, § 29 and 35 зазначено, що принцип верховенства права вимагає, щоб судові дії перебували під контролем і їх розсуд має знаходитись у певних межах. Це викликає необхідність у гарантуванні мінімального рівня захисту. При цьому буде суперечити принципу верховенства права надання дискреційних повноважень посадовим особам або судді, які б могли бути охарактеризовані як необмежена влада.

Наведені вимоги здобувають подальшу деталізацію на рівні національної судової практики. Так, в постанові одного з місцевих загальних судів, зокрема, є посилання на ст. 6 Конвенції про захист прав людини й основних свобод: кожний при вирішенні питання про його цивільні права і обов'язки має право на відкритий і справедливий судовий розгляд незалежним і безстороннім судом. Суд встановив зв'язок ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зі змістом ст. 6 Кодексу адміністративного судочинства України, яка кожному гарантує право на захист його свобод та інтересів неупередженим судом. Як справедливо вказано у рішенні, складовою частиною справедливого судочинства є доступ до судової процедури з усіма атрибутами контролю за порушеннями з боку суб'єктів владних повноважень. Відображення цієї вимоги у національному законодавстві суд вбачає у частині 2 статті 55 Конституції України, згідно з якою кожному гарантується право на оскарження в суді рішень органів державної влади та місцевого самоврядування. В цьому відношенні не може бути будь-яких обмежень або виключень, оскільки частина 2 статті 124 Конституції України зазначає, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, які виникають у державі. За розкриттям цього принципу суд також звернувся до рішення Конституційного Суду України № 15-рп/2002 від 09 липня 2002 року (справа про досудове врегулювання спорів) та до постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 01 листопада 1996 року «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя». Таким чином суд виявив звязок між правом безпосереднього звернення до суду для поновлення порушеного права та принципом справедливого судового розгляду, розкривши його зміст як вимоги цього принципу.

Через звернення до принципів права Вищий господарський суд України обґрунтував вимогу доступності правосуддя. Зокрема, в постанові від 7 червня 2006 р. № 33/13пд Вищий господарський суд України вказав, що пункт 1 статті 6 § 1 Конвенції гарантує кожному право на звернення до суду або арбітражу з позовом щодо його цивільних прав або обов’язків. Таким чином, ця стаття проголошує право на доступ до правосуддя. Проте, це право було б порушеним, якби правова система держави допускала, щоб остаточне судове рішення, що має обов’язкову силу, могло виконуватися на шкоду будь-якій особі, яка не була залучена до участі у справі.

Як підсумував Конституційний Суд України, «правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення у правах». У подальшому ця правова позиція знайшла відображення у практиці судів загальної юрисдикції (див. зокрема постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 04.06.2008 р. № 3/210).

В одній із постанов Вищий господарський суд України зазначив: «Відповідно до приписів статті 19 Конституції України правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Згідно приписів статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права, а Конституція України має найвищу юридичну силу, також норми Конституції України є нормами прямої дії, а відтак, з урахуванням зазначених приписів, рішення у справі має ухвалюватися на підставі Закону з урахуванням принципу верховенства права» (постанова Вищого господарського суду України від 09 серпня 2006 р. № 4/142-ПН-06).

Ще одна вимога, яку висуває принцип верховенства права, - судові рішення мають публікуватися і виконуватися. Ця вимога знайшла розвиток у постанові Вищого господарського суду України від 20 липня 2006 р. № 13/435. У ньому суд, зокрема, посилається на статтю 6 Конвенції, вказуючи, що вона гарантує кожному право на звернення до суду або арбітражу з позовом щодо будь-яких його цивільних прав та обов'язків. Таким чином, ця стаття проголошує "право на суд", одним з аспектів якого є право на доступ, тобто право подати до суду позов з цивільно-правових питань. Однак це право було б ілюзорним, якби правова система договірної держави допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов'язкову силу, не виконувалося на шкоду одній із сторін. Стаття 6 Конвенції детально описує процесуальні гарантії, які надаються сторонам у спорі, а саме: справедливий, публічний і швидкий розгляд, та, водночас, передбачає виконання судових рішень, оскільки якщо вбачати у ст. 6 тільки проголошення доступу до судового органу та права на судове провадження, то це могло б породжувати ситуації, що суперечать принципу верховенства права, який договірні держави зобов'язалися поважати, ратифікуючи Конвенцію. Отже, для цілей статті 6 Конвенції виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина "суду" ("Горнсбі проти Греції", рішення від 19 березня 1997 р., 1997-II, р. 510, § 40). Державні органи не можуть довільно посилатись на відсутність коштів як на виправдання невиконання зобов'язань за боргом, визначеним судовим рішенням. Проте затримка у виконанні рішення може бути виправдана за виняткових обставин. Але затримка не повинна бути такою, що позбавляє сутності право, яке захищається п. 1 ст. 6 Конвенції ("Іммобільяре Саффі проти Італії", заява N 22774/93, § 74, ЄСПЛ 1999-V).

Суди мають з достатньою чіткістю обґрунтовувати свої рішення (Hadjianastassiou v/ Greece, 16 December 1992, § 33). Європейський суд з прав людини також виходить з того, що стаття 6 Конвенції гарантує доступ до суду, що в свою чергу вимагає, щоб судові рішення виконувались (Hornsby v/ Greece, 25 February 1997, § 40). Право на справедливий суд було б ілюзорним, якщо б національні правові системи не гарантували реалізації судових рішень, судові рішення були б неефективними і це завдає шкоду одній зі сторін спору. Є маловірогідним, що стаття 6 Конвенції наводила б детальні процедурні гарантії права на суд – на справедливий, відкритий і такий, що відбувається у розумні строки, суд – але при цьому не давала б гарантій реалізації судового рішення (Antonakopoulos, Vortsela and Antonakopoulou v/ Greece, 14 December 1999).

Прослідкувати дію принципів права, що виявляється в оцінці процесу правозастосування, можна й в судовій практиці України. Так, зокрема, у постанові Київського апеляційного господарського суду від 10.07.2008 р. № 20/442 суд виходив з того, що закон встановлює рівні можливості сторін і гарантує їм право на захист своїх інтересів. Принцип рівності учасників судового процесу перед законом і судом є важливим засобом захисту їх прав і законних інтересів, що унеможливлює ущемлення будь-чиїх процесуальних прав. Це дає змогу сторонам вчиняти передбачені законодавством процесуальні дії, реалізовувати надані їм законом права і виконувати покладені на них обов'язки. Особи, які беруть участь у справі, вправі вільно розпоряджатися своїми матеріальними і процесуальними правами, в тому числі подавати докази на підтвердження обставин, на які вони посилаються.

Проявом діє принципу правової визначеності є надання можливості оскаржити судове рішення у Верховному Суді України у випадку неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одного і того самого положення закону (стаття 354 Цивільного процесуального кодексу України, стаття 11115 Господарського процесуального кодексу України, стаття 237 Кодексу адміністративного судочинства України, стаття 4004 Кримінально-процесуального кодексу України). Слід зазначити, що цей принцип лежить в основі практики Європейського суду з прав людини, який виходить з того, що, хоча він формально не зобов’язаний слідувати своїм попереднім рішенням, але в інтересах законної визначеності, прогнозованості й рівності перед законом він не буде відхилятися без достатніх для цього причин від прецедентів, закладених у попередніх справах (Chapman, 70) [72,46].

В цілому слід зазначити, що принципи права мають бути покладені в основу судової реформи, початок проведення якої в Україні був задекларований постановою Верховної Ради України «Про Концепцію судово-правової реформи в Україні» від 28 квітня 1992 року № 2296-XII. Необхідність судово-правової реформи була обумовлена необхідністю реального забезпечення прав і свобод громадян, утвердження верховенства закону. Одним з основних принципів судово-правової реформи було проголошено створення такого судочинства, яке максимально гарантувало б право на судовий захист, рівність громадян перед законом, створило б умови для дійсної змагальності і реалізації презумпції невинності.

Проте після прийняття Концепції судово-правової реформи в Україні довгий час реальні кроки на шляху запровадження проголошених принципів не здійснювалися. Наступним кроком стало затвердження Указом Президента України від 10 травня 2006 року № 361/2006 «Концепції вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів». Як вказано в тексті Концепції, її метою є вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів, що функціонує на засадах верховенства права і гарантує право особи на справедливий суд.

Зміст принципу верховенства права у Концепції розкрито через систему таких імперативних вимог: доступності правосуддя, справедливої судової процедури, незалежності, безсторонності та професіоналізму суддів, юридичної визначеності, однаковості судової практики і відкритості судових рішень, ефективності судового захисту.

У свою чергу, зміст названих імперативних вимог, кожна з яких також має статус принципу права, може бути розкритий через систему вимог нижчого рівня нормативності. Так, принцип справедливості судової процедури в Концепції було розкрито через вимоги законності, що потребує від суду здійснювати судочинство, керуючись Конституцією та законами, з урахуванням їх цілей та надаючи при цьому справедливе тлумачення для кожного випадку; рівності учасників процесу перед законом і судом, яка означає рівні можливості у судовому процесі, що відповідає процесуальному статусу учасника процесу; змагальності, що покладає на сторони обов'язок доводити перед судом ті обставини, щодо яких існує спір і які мають значення для справедливого вирішення справи; диспозитивності, відповідно до якої сторони можуть вільно розпоряджатися своїми правами щодо предмета спору; гласності, що ставить вимогу забезпечити усім особам, які мають інтерес у результатах вирішення справи, можливість брати участь у судовому процесі; відкритості, що означає вільний доступ громадськості до судового розгляду і до рішень суду, такий доступ може бути обмежений законом і лише з легітимною метою (з легітимних підстав); обов'язковості виконання судових рішень, що зобов'язує державу забезпечити ефективне виконання судових рішень під контролем з боку суду; а також розумності строків розгляду справ, що зобов'язують суд вирішувати справи без невиправданих зволікань або ж уникати поспішності, що завдає шкоди справедливому судочинству.

Таким чином, запропонований Концепцією вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів перелік вимог, на яких має ґрунтуватися процес судочинства, представляє собою ієрархічно побудовану систему принципів, найвищу ланку в якій займає принципів верховенства права. Реалізація наведених вимог у судовій практиці саме як елементів єдиної системи, що потребують тлумачення й застосування як взаємопов’язані елементи цієї системи, має стати змістовною основою вдосконалення судочинства в Україні.

В цілому, аналіз судової практики дозволяє зробити висновок, що система вимог до правового регулювання, зокрема до позитивного права, процесів правозакріплення, правотлумачення, правозастосування, складають зміст принципу верховенства права. Кожна з цих вимог має відповідати принципам справедливості, рівності, свободи і гуманізму – принципам, що займають вищу сходинку в ієрархії принципів.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка