Національна юридична академія україни імені ярослава мудрого



Сторінка4/10
Дата конвертації23.10.2018
Розмір2.49 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


Висновки до Розділу 1
1. Категорія принципів права може бути визнана інтегруючим елементом позитивістського і природно-правового напрямів правового мислення. Зближення двох підходів до праворозуміння дозволяє розглядати принципи права – як ті, що отримали формальне закріплення, так і ті, що такого закріплення не мають – як безпосередній регулятор суспільних відносин. Цей висновок не повинен розглядатись як такий, що спрямований на розширення правозастосовного розсуду і створення загрози суддівського свавілля. Має місце зворотна тенденція – до процесу правозастосування висувається додаткова вимога, що полягає в необхідності звернення до принципів права, через які до змісту права включаються визнані в суспільстві цінності.

2. Принципи права мають першість перед нормами права, що проявляється ще на стадії правоутворення: формування правил поведінки правового характеру в суспільстві відбувається під безпосереднім впливом і на захист визнаних у цьому суспільстві цінностей, які становлять зміст принципів права, що можуть здійснювати регулюючий вплив, не набуваючи словесної форми виразу й зовнішньої фіксації у визнаних державою джерелах.

3. До спільних рис принципів і норм права слід віднести такі: (а) в основі формування принципів і норм права лежать суспільні відносини, спрямованість принципів і норм на захист суспільно визнаних цінностей; (б) загальнообов’язковий характер принципів і норм права, що дозволяє їм виконувати функцію регулювання суспільних відносин; (в) загальний характер вимог, що складають зміст принципів і норм права, їх розрахованість на багаторазове застосування.

Відмінними рисами принципів і норм права перш за все можна вважати такі: (а) на відміну від правових норм, формування яких завершується тільки після надання їм формальної визначеності та юридичної сили державою, принципи права повністю формуються в суспільстві і не обов’язково мають здобувати закріплення в джерелах права, щоб мати регулятивне значення; (б) різні джерела обов’язковості принципів і норм права: якщо обов’язковий характер принципів права має своїм джерелом цінності, які знаходять вираз у принципах, то однією з основних умов набуття обов’язковості нормами права є їх відповідність принципам права; норма, що суперечить принципам права, визнається неправовою; (в) у порівнянні з нормами права його принципи мають більш стабільний характер; норми права, що діють у межах одного принципу, можуть неодноразово змінюватись; принципи права таким чином одночасно забезпечують поєднання стабільності і динамізму правового регулювання; (г) принципи права виступають системоутворюючим елементом права, вносять єдність у всю систему норм, правове регулювання в цілому; в роботі обґрунтовується, що принципи права забезпечують системність права вже на етапі його формування: правові норми, проходячи шлях правоутворення, формуються, не виходячи за межі, окреслені принципами права. Системність як необхідна якість правового впливу на суспільні відносини забезпечується саме завдяки тому, що кожна нова норма права, що включається до системи права, відповідає принципам права; д) різна внутрішня структура принципів і норм права: норми права закріплюють певне правило поведінки, яке має уповноважувально-зобов’язальний характер, принципи права концентрують у собі вимогу або цілу систему вимог найбільш загального характеру.

4. Принципи права представляють собою систему вимог, що відображають визнані у суспільстві цінності і утворюють певну ієрархічну єдність, забезпечуючи системність правового регулювання. Кожна з вимог, що ставить зміст певного принципу права, також може набувати характер принципу, але нижчого рівня. Таким чином, уся система принципів права представляє собою певне розгортання принципу справедливості через виведення з його змісту системи вимог, яким має відповідати практика суспільних відносин, і вимог, що висуваються до самого механізму правового регулювання. У той самий час розкриття принципів права як системи вимог не повинно призводити до того, щоб принцип сприймався як вичерпний перелік таких вимог, оскільки це значно обмежить зміст принципу, можливість реалізації цінностей, які відображає принцип. Визначальну роль у розкритті змісту принципів права мають відігравати судові органи.

5. У сучасних умовах роль принципів права у праворегулюванні в країнах різних правових сімей все більше посилюється. Захист прав людини, повага людської гідності, дотримання Конституції та верховенство права мають стати спільними цінностями, на яких засноване правове регулювання.


РОЗДІЛ 2

РЕАЛІЗАЦІЯ ФУНКЦІЙ ПРИНЦИПІВ ПРАВА У ПРАВОЗАСТОСУВАННІ
2.1. Загальна характеристика правозастосування, його стадії та види
Головними функціями права традиційно вважаються основні напрями його дії – регулювання суспільних відносин та їх охорона. Втілення приписів правових норм у фактичних діях суб’єктів цих норм отримало назву реалізації права. З цього приводу Л.С.Явич писав: «Право є таким за своєю сутністю, що не може розглядатись окремо від реалізації його змісту» [366, с. 55]. Ці слова перегукуються з думкою, висловленою Н. Руланом: «Право створене для застосування: це спостереження видається насподив банальним» [285, с. 191].

Для того щоб юридичні норми могли реально виконувати регулюючу функцію у суспільному житті, вони повинні втілитись у правах та обов’язках конкретних суб’єктів. Досить часто реалізація прав та обов’язків полягає у суто фактичній діяльності. Таким чином відбувається “переведення” приписів юридичних норм в ту фактичну, реальну поведінку учасників суспільних відносин, на які було спрямоване правове регулювання [7, с. 160].

У теорії права, як правило, виділяють три основні форми реалізації права:


  • використання (при реалізації норми, що закріплює дозвіл (правомочність) на певні дії);

  • дотримання (у випадку реалізації норми, що містить заборону);

  • виконання (у разі реалізації норми, що встановлює певний обов’язок).

Як критерій для такої класифікації беруть спосіб правового регулювання, що лежить в основі норм, які реалізуються. Під способом правового регулювання розуміють первинні засоби впливу на поведінку людей, пов’язані з наділенням їх суб’єктивними юридичними правами або покладанням на них суб’єктивних юридичних обов’язків. До основних способів правового регулювання належать дозвіл, заборона та зобов’язання [92, с. 408].

Проте подекуди виникають такі ситуації, коли суб’єктивні права та юридичні обов’язки не можуть бути реалізовані без додаткового “втручання”. В юридичній літературі сформувалося таке уявлення, які саме це ситуації:

- коли передбачені юридичними нормами права і обов’язки у конкретних осіб можуть бути ними реалізовані тільки після винесення індивідуально-владного рішення державного органу (наприклад, право на підприємницьку діяльність, гарантоване Конституцією України, не може бути реалізоване без реєстрації громадянина як суб’єкта підприємницької діяльності виконавчими комітетами місцевих рад);

- коли є спір про право і сторони не можуть дійти згоди щодо рішення про зміст своїх суб’єктивних прав і юридичних обов’язків (у такому випадку права сторін не можуть бути реалізовані, доки їх обсяг не буде визначений таким правозастосовним актом як судове рішення);

- коли скоєно правопорушення і необхідно визначити міру юридичної відповідальності особи (наприклад, винесення вироку за скоєний злочин);

- коли необхідно встановити наявність або відсутність факту, що має юридичне значення [92, с. 7] (наприклад, при поданні позову про встановлення батьківства цей факт може бути встановлений тільки у судовому рішенні).

Таке додаткове “втручання” отримало назву правозастосування.

Проте дискусійним залишається питання, чи є правозастосування однією (навіть якщо і особливою) з форм реалізації права.

Як вбачається, коли наявні основні три форми реалізації права, то роль позитивного права зводиться перш за все до впливу на свідомість суб’єкта, результатом якого стає добровільне дотримання правових вимог. Приписи нормативно-правових актів закріплюють права суб’єктів суспільних відносин, встановлюють заборони, покладають обов’язки. При цьому роль нормативного акту є переважно інформативно-регулятивною, превентивною. Як зазначав проф. І.О. Ільїн, у справі обмеження людських пристрастей право задовольняється тим, що встановлює порядок у зовнішніх вчинках, надаючи кожному можливість дізнатися, шляхом ознайомлення та вивчення правових норм, сутність та риси правового порядку. Здійснювати ті вчинки, які правом передбачені, та не вчиняти тих дій, що правом заборонені, людей підштовхує перш за все просте усвідомлення того, що так встановлено правовою нормою [105, с. 96] (Слід зазначити, що у філософсько-правовій і юридичній науці пропонуються різні пояснення джерел обов’язкового характеру правових приписів. Зокрема, серед способів обґрунтування такого їх характеру називають державний примус, відповідність права укоріненим у суспільстві цінностям, уявленням та переконанням тощо [108, с. 138-155]). Отже, коли рівень правосвідомості суб’єкта правовідносин достаньо високий, останній визнає необхідність підкорюватися правовим вимогам, результатом чого є добровільне виконання його приписів, безпосередня реалізація правових норм.

На цьому етапі правореалізації особливу роль відіграють принципи права, оскільки, як вказувалось у Розділі 1 цієї роботи, саме вони формують повагу до права, відношення до нього як до загальносоціальної цінності, механізму забезпечення свободи, рівності, гуманізму і справедливості. Крім того, досить часто знання пересічною людиною вимог чинного права у тій чи іншій сфері можуть обмежуватись знанням принципів права, чого у повсякденному житті у переважній більшості ситуацій може виявитись достатнім для безпосередньої реалізації норм права.

Якщо ж норми права не знаходять відображення у свідомості людини, це стає причиною правопорушень. Тоді виникає потреба у правозастосуванні. Така потреба також може виникнути, коли усвідомлення та визнання суб’єктом права доцільності правових приписів недостатньо для реалізації норми права. У такому випадку теж виключається можливість безпосередньої правореалізації. Ця ситуація може мати місце, якщо одним з юридичних фактів, необхідних для виникнення певних правовідносин з реалізації норми права, є прийняття правозастосовного акту уповноваженим на це органом. Такий механізм правового регулювання обумовлений тим, що право виникло, щоб стати своєрідним “страхувальним механізмом” нормальної життєдіяльності суспільства, яке за своєю природою є синергетичним. Закріплення прав, обов’язків, заборон в юридичних нормах є гарантією їх реалізації на випадок порушення або неможливості реалізації без державно-владного втручання.

Більшість вчених визнає, що правозастосування як форму реалізації права не можна ставити в один ряд з іншими формами реалізації. Тому правозастосування й отримало статус особливої форми реалізації права. Критерієм для відмежування правозастосування від інших форм реалізації досить часто називають суб’єкта реалізації правових норм. На думку представників такого підходу, специфіка правозастосування проявляється саме в тому, що його суб’єктом є виключно уповноважені органи.

Втім, сутнісна характеристика правозастосування не повинна зводитись лише до цієї особливості. Використання, дотримання, виконання, з одного боку, та застосування, з іншого, різняться, перш за все, своєю результативною стороною. Якщо результат перших трьох форм втілюється у фактичній поведінці суб’єктів права, то результат правозастосування закріплюється у рішенні правозастосовного органу. Саме у зв’язку з цим С.С. Алексєєв запропонував визнати правозастосування не формою, а стадією реалізації права. Зокрема, він зазначає: “Правозастосування не можна вважати самостійною формою реалізації права. Це лише стадія, ланка, етап у переведенні правових приписів у життя”. Вчений обґрунтовує свою позицію тим, що правозастосування виконує допоміжну індивідуально-регулятивну функцію. Фактичні ж дії з реалізації правозастосовного акту знаходяться вже за сферою застосування: вони входять до більш широкого явища – до загального процесу реалізації юридичних норм, є елементом його заключної стадії, що полягає у здійсненні прав та обов’язків суб’єктів [4, с. 329]. Тобто сам правозастосовний акт, винесенням якого завершується правозастосування, теж потребує реалізації. Тому процес реалізації права, на думку С.С.Алексєєва, не може зводитись до стадії застосування права. Він продовжується після винесення правозастосовного акту і полягає у реалізації останнього. Отже, виникає новий термін – реалізація правозастосовного акту, яка проходить у тих самих формах – у формі виконання, використання або дотримання.

На основі вищевикладеного підходу до правозастосування як до стадії процесу реалізації С.С. Алексєєв та І.Я. Дюрягін запропонували реалізацію правових норм поділити на два основних типи:

а) безпосередня реалізація, коли суб’єкти “без втручання ззовні” втілюють вимоги юридичних норм в своїй поведінці, здійснюють права та обов’язки;

б) правозастосовна реалізація, тобто реалізація, що проходить особливу стадію – застосування права. Останній вид реалізації можна визначити як правореалізацію, опосередковану правозастосуванням.

Деякі вчені тримаються тієї позиції, що правозастосування може набути статус самостійної форми реалізації права тільки в тому разі, якщо дії з виконання правозастосовного акту визнати елементом самого правозастосування. Представником такого підходу був Л.С.Явич. Він вважав за необхідне дії, що слідують за виданням акта застосування права та спрямовані на організацію виконання винесеного рішення, включити до процесу застосування права [366, с. 138]. Слід зазначити, що саме ця теоретична модель була визнана вітчизняною юридичною практикою: зокрема, Законом України від 15.03.2006 р. № 3541-IV було внесено зміни до статті 1 Закону України „Про виконавче провадження” від 21.04.1999 р. № 606-XIV, в результаті яких виконання судового рішення було названо завершальною стадією судового провадження. Крім того, чинним законодавством передбачений інститут судового контролю за виконанням винесених судових рішень (див. зокрема, розділ VII Цивільного процесуального кодексу України), що також дозволяє говорити про включення процесу виконання правозастосовного акту до процесу реалізації норми права, на підставі якої винесено рішення.

Інші критерії для відмежування правозастосування від форм реалізації права обрав В.В.Лазарев. На його думку, співвідношення між застосуванням права та формами правореалізації слід встановлювати таким чином. По-перше, дотримання, виконання та використання правових норм далеко не завжди, на відміну від правозастосування, оформлюються документально. Для цих форм реалізації більш доречним є поняття акту як дії або сукупності певних дій. По-друге, правозастосування (по відношенню до норм, що регулюють правозастосовну діяльність) є актом використання або дотримання норм права [143, с. 7].

Власний підхід до розкриття природи правозастосування запропонував П.О. Недбайло. Під застосуванням норм права вчений розумів їх здійснення, реалізацію в діяльності людей, установ і організацій шляхом дотримання та виконання приписів цих норм [185, с. 125]. Наведене визначення правозастосування, як видається, призводить до ототожнення правозастосування з такими самостійними формами реалізації права як дотримання та виконання. При цьому останнім надається другорядне, допоміжне значення у порівнянні з правозастосуванням. Слід зазначити, що таке визначення обумовлене специфічним підходом вченого до розкриття природи застосування права. П.О. Недбайло відносить до суб’єктів застосування, крім державних органів та посадових осіб, громадян. Вчений погоджується з тим, що застосування санкцій правових норм держава покладає тільки на уповноважені нею органи, громадяни не наділені правом застосовувати санкції. Застосування ж диспозиції правової норми полягає у діях суб’єктів, яким ця норма надає право на активні дії в своєму інтересі. П.О. Недбайло наводить приклад застосування диспозиції правової норми. Стаття 257 Цивільного Кодексу РСФСР передбачала: ”Довіритель може у будь-який час відмінити доручення, а повірений може у будь-який час відмовитись від його виконання. Угоди щодо відмови від цього права є недійсними”. (Аналогічна за змістом стаття міститься у новому Цивільному кодексі України – стаття 1008 однією з підстав припинення договору доручення називає відмову довірителя або повіреного від договору. В статті також зазначається, що відмова від права на відмову від договору доручення є нікчемною). На думку вченого, відмова від виконання доручення, наприклад, буде представляти собою акт застосування права. Він зазначає, що тільки уповноважена особа може застосувати цю норму, тобто реалізувати її у правовідносинах. Такими уповноваженими особами у цьому випадку є довіритель та повірений, і тільки вони, ніхто інший, ніякий державний орган, можуть застосовувати цю норму [185, с. 129-130]. Як бачимо, у наведеному прикладі вчений використання суб’єктивного права ототожнює із застосуванням права, обґрунтовуючи свою тезу щодо можливості застосування норм права громадянами тим, що суб’єктивне право – це право не тільки на свої, але й на чужі дії, на дії зобов’язаних осіб. З останнім твердженням слід погодитись, але при цьому не ототожнюючи реалізацію права вимоги, як частини суб’єктивного права, із застосуванням права. Таку позицію можна виправдати лише особливостями часу проведення дослідження, чим обумовлено розуміння суб’єктивного права як певного повноваження, яке надається державою громадянам у застосуванні правових норм, у тих відносинах, які держава вважає за потрібне регулювати методом дозволу, а не методом наказів та заборон.

Проте наведені ідеї П.О. Недбайло мали своїх послідовників. Так, на думку Ю.Х. Калмикова, поняття “застосування права” нерозривно пов’язане з поняттям “правове регулювання”. Застосувати право – значить врегулювати суспільні відносини. Застосування права завжди пов’язане із здійсненням активних дій, спрямованих на виникнення, зміну або припинення правовідносин [109, с. 8]. На думку вченого, правозастосування полягає у здійсненні учасниками суспільних відносин активних дій із втілення у життя юридичних приписів (тобто ототожнює правозастосування з використанням та виконанням). Там, де в основі виникнення та функціонування відносин лежить волевиявлення їх суб’єктів, правозастосуванням займаються суб’єкти цих відносин. Так, укладення договору, на його думку, є засобом реалізації права в формі його застосування. Використання та виконання можуть тільки слугувати характеристиці процесу правозастосування і в якості самостійних форм реалізації права виступати не можуть.

Найбільш виваженим підходом до означеної проблеми видається підхід П.М. Рабіновича. На думку останнього, по відношенню до норм, що регламентують процес застосування права, реалізація йде у “звичайних” формах і ніякої специфіки не має. Адже уповноважений орган, застосовуючи норму матеріального права, одночасно або виконує, або використовує норму процесуального права. По відношенню ж до самої норми, що застосовується, правозастосування є “лише передумовою, але не “формою” і не “першою чи однією з ланок” реалізації”. Норму, вважає П.М. Рабінович, реалізують не суб’єкти правозастосовної діяльності, а ті, по відношенню до кого приймається правозастосовний акт.

Тому виокремлення застосування права у самостійну, четверту “форму” реалізації права можливе лише шляхом підміни критерію, що лежить в основі виділення інших форм реалізації. З таким висновком погоджується і В.М. Горшеньов [62, с. 66]. Нагадаємо, в основі виділення таких форм реалізації права як використання, виконання та дотримання лежать відповідні способи правового регулювання – дозвіл, зобов’язання та заборона. При правозастосуванні ніякий інший спосіб регулювання суспільних відносин, крім названих, не використовується, адже реалізація самого правозастосовного акту проходить у тих самих формах – використання, виконання, дотримання. Тому видається обґрунтованим висновок, згідно з яким визнання правозастосування однією з форм правореалізації порушує чіткість наведеної класифікації.

Погоджуються з тим, що правозастосування слід розглядати не як самостійний спосіб (форму) здійснення юридичних приписів, а як його особливий ланцюг, етап, й інші вітчизняні вчені [127, с. 26].

Отже, підсумовуючи викладене вище, можна виділити такі основні підходи до природи правозастосування, що представлені в теорії права:



  • ототожнення реалізації права та правозастосування (С.С. Студеникін);

  • визначення застосування права як стадії реалізації права, в якій визначається порядок реалізації певної норми права (П.М. Галанза);

  • представлення правозастосування як самостійної форми реалізації права (І.Ю. Фарбер);

  • підхід, відповідно до якого правозастосування представляє собою ускладнену форму реалізації права, в якій знаходять прояв усі інші форми реалізації, тобто правозастосування одночасно об’єднує в собі ознаки і використання, і виконання, і дотримання права (В.В. Лазарев);

  • підхід, прихильники якого пропонують розглядати правозастосування як стадію правореалізації (С.С. Алексєєв, І.Я. Дюрягін, Л.М. Завадська, М.І. Козюбра, В.М. Горшеньов, П.М. Рабінович).

Аналіз наведених підходів дозволяє дійти висновку, відповідно до якого норма права може бути реалізована тільки у фактичних діях суб’єкта цієї норми. Цей висновок логічно випливає з самого визначення правореалізації. Тому правозастосовний орган у своїх безпосередніх діях може реалізовувати тільки процесуальні норми, якими регулюється його діяльність, які встановлюють його компетенцію. Що стосується норм матеріального права, то тут правозастосування є лише стадією правореалізаційного процесу. Сам правозастосовний акт потребує подальшої реалізації, яка буде проходити у формі виконання, використання або дотримання. Момент реалізації правозастосовного акту, таким чином, має співпасти з реалізацією норми права, на основі якої його було прийнято.

Перш ніж перейти до безпосереднього розгляду питання про роль принципів права у процесі правозастосування вважаємо за доцільне визначити, за якими умовними етапами відбувається процес правозастосування.

Досить поширеним у юридичній науці є уявлення про те, що механізм застосування права умовно може бути представлений як силогізм, в якому великою посилкою слугує законодавча норма або ряд норм, малою – фактичні обставини даного конкретного випадку, а рішення, яке є логічним результатом підведення малої посилки під велику, дає відповідь на юридичне питання [42, с. 3]. Власне, для вітчизняної юридичної науки традиційним стало розуміння процесу правозастосування, що у свій час було запропоноване Г.Шершеневичем: застосування права є нічим іншим ніж підведення конкретних відносин під абстрактні норми права [362, с. 256]. Відповідно до зазначеного погляду застосування на практиці приписів законів, як і інших юридичних норм, полягає у підведенні окремих випадків життя під постанови, які передбачають їх у загальній формі.

Як з цього приводу підкреслював Є.А. Іванов, процес вирішення справи не може відбуватися поза вимогами логіки. З точки зору логіки процес правозастосування є простим категоричним силогізмом [103, с. 188], що знаходить відображення і побудові судового рішення, яке також має силогістичну будову [362, с. 700].

Закріплені в законодавстві вимоги до змісту судового рішення непрямо підтверджують ці висновки. Так, відповідно до статті 215 Цивільного процесуального кодексу України рішення суду складається з: 1) вступної частини із зазначенням часу та місця його ухвалення; найменування суду, що ухвалив рішення; прізвищ та ініціалів судді (суддів - при колегіальному розгляді); прізвища та ініціалів секретаря судового засідання; імен (найменувань) сторін та інших осіб, які брали участь у справі; предмета позовних вимог; 2) описової частини із зазначенням: узагальненого викладу позиції відповідача; пояснень осіб, які беруть участь у справі; інших доказів, досліджених судом; 3) мотивувальної частини із зазначенням: встановлених судом обставин і визначених відповідно до них правовідносин; мотивів, з яких суд вважає встановленою наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, бере до уваги або відхиляє докази, застосовує зазначені в рішенні нормативно-правові акти; чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси, за захистом яких особа звернулася до суду, а якщо були, то ким (в цій частині судове рішення відображає таку стадію правозастосування як встановлення фактичних обставин справи); назви, статті, її частини, абзацу, пункту, підпункту закону, на підставі якого вирішено справу, а також процесуального закону, яким суд керувався (таким чином, суд розкриває у судовому рішенні юридичну основу справи); 4) резолютивної частини із зазначенням: висновку суду про задоволення позову або відмову в позові повністю чи частково; висновку суду по суті позовних вимог (відображається логічний результат процедури підведення фактичних обставин справи під встановлену юридичну основу вирішення справи); розподілу судових витрат; строку і порядку набрання рішенням суду законної сили та його оскарження.

Але бачення процесу правозастосування виключно як силогізму викликає низку заперечень.

Так, І.О. Ільїн зазначав, що процес правозастосування є надзвичайно складним. Право не може передбачити усі ті особливості та зміни, що можуть скластися у реальному житті. Тому воно завжди дає тільки загальні вказівки. Завданням того, хто застосовує право, є як раз пристосування (прилаштування) загального припису до особливостей окремого випадку. Рішення або вирок, що є справедливим для даного випадку, може стати несправедливим для іншого, хоча і до першого, і до другого випадків застосовується одна й та сама норма [105, с. 113].

Противником того, що правозастосування становить собою лише суто логічну операцію побудови певного силогізму, був і Б.О. Кистяківський. З цього приводу він зазначав: “За такого погляду вимога індивідуалізації під час застосування правових норм, певно ж, втрачає логічний сенс”. Такий підхід знайшов своїх послідовників. На думку Імре Сабо, зведення правозастосування до “чисто логічного висновку із норми” є неприпустимим. Правозастосування представляє собою вирішення конкретної справи за допомогою загальної норми [287, с. 126]. Л.М.Завадська, продовжуючи цю думку, зазначала, що підтвердження, встановлення наявності або відсутності правовідносин є не механічним наслідком правової норми, а вирішенням конкретної справи [89, с. 9].

Звертає на себе увагу той факт, що на підтвердження обґрунтованості своєї позиції щодо неможливості застосування методів логіки до процесу правозастосування радянські вчені наводили вислови відомих американських дослідників процесу судового правозастосування. Так, Дж. Дьюі відстоював думку, згідно з якою правозастосовець застосовує так званий метод «назад працюючого мислення»: спираючись на інтуїцію й емоції, суддя спочатку приймає рішення, і вже потім обґрунтовує його. Головна роль в такому процесі відводиться не логіці, а інтуїції судді. Схожу думку висловлював і О. Голмс, вказуючи на те, що рішення, яке приймається в процесі застосування права, «визначається інтуїцією досвіду». Крім того, він попереджав американських суддів від захоплення логікою, оскільки вона часто вступає в конфлікт зі здоровим глуздом й заважає прийняттю соціально бажаних рішень. Дж. Френк, погоджуючись зі своїми колегами, зазначав, що процес мислення судді не піддається через свою емоційність логічному обґрунтуванню.

Як з цього приводу підсумовували Р. Давід і К. Жоффре-Спінозі, законодавчі тексти часто розглядаються переважно як свого роду путівники у пошуках справедливого рішення, а не як суворі накази тлумачити і вирішувати певним чином. Деякі судді навіть прямо визнають, що спочатку знаходять справедливе рішення, а вже потім відшукують його обґрунтування в праві [68, с. 91].

Такі погляди згодом набули все більшого поширення серед вітчизняних вчених. Так, С.І. Максимов підкреслює, що “правосуддя є творчою працею, а не просто застосуванням закону на основі силогізму” [164, с. 187]. Можна також зустріти в літературі зауваження, відповідно до яких класичне розуміння процесу правозастосування як логічного умовиводу (силогізму) є конструкцією, яка придатна для формально-логічного уявлення про винесення судового рішення, не відображає всієї специфіки діяльності із застосування норм права. Застосовуючи чинне законодавство, суд визначає статус організацій і громадян, що пов’язано з трактуванням таких понять як «законність», «соціальна справедливість», «доцільність».

Дещо компромісний варіант вирішення дискусії між прибічниками і противниками представлення правозастосування як процесу, що умовно може бути представлений як логічний силогізм, запропонувала третя група вчених. Так, Є. Врубльовський вказує на таку особливість: хоча умовивід судді, що становить основний зміст рішення, будується за схемою логічного силогізму, його посилки визначаються під впливом судових оцінок, що призводить, за зауваженням вченого, до спеціального поняття “судового силогізму”, що відрізняється від загальноприйнятої в логіці суворої системи.

На те, що процес правозастосування традиційно представляють як силогізм (так званий modus barbara), звертає увагу і Я. Шапп. Незважаючи на те, що, на його думку, логічний і юридичний силогізм у важливих аспектах відрізняються один від одного (зокрема, вихідним пунктом логічної аргументації є загальне висловлювання, у той час як вихідним пунктом юридичного силогізму є обумовлене рішення законодавця), вчений не заперечує можливості представлення процесу правозастосування як силогізму [344, с. 38].

Тісно пов’язаним із питанням про можливість представлення процесу правозастосування як силогізму є питання щодо стадій правозастосування. При цьому слід визнати, що виділення стадій у процесі правозастосування можливе лише з теоретичних позицій, оскільки на практиці воно представляє собою єдиний процес, де кожна наступна дія логічно пов’язана з попередньою і обумовлює дії у подальшому.

В теорії права питання про кількість стадій правозастосування залишається дискусійним. Як правило, виділяють три основні стадії:


  1. встановлення фактичних обставин справи;

  2. встановлення юридичної основи (деякі вчені пропонують виділяти таку стадию як встановлення відповідності фактичної основи юридичній [135, с. 27];

  3. вирішення справи.

Саме при такому розумінні правозастосування має вигляд силогізму. Вище було наведено ті аргументи, що висловлюються проти представлення процесу правозастосування у вигляді силогізму. Головним з них є той аргумент, що при такому підході не може йтися про індивідуалізацію приписів норми, про врахування конкретних обставин справи. Визнаючи обґрунтованість цих зауважень і необхідність врахування конкретних обставин у кожному випадку, на погляд автора, для цілей наукового пізнання процес правозастосування умовно може бути представлений як певний логічний силогізм.

Саме пам’ятаючи про необхідність врахування особливостей окремих категорій справ, деякі вчені пропонують виділяти додаткові стадії (підстадії). Так, В.В. Лазарев зазначає, що діяльність, спрямована на встановлення юридичної основи справи, може передбачати, крім встановлення необхідної норми, таке:



  • знаходження актів тлумачення норми, що підлягає застосуванню, які мають юридичне значення;

  • знаходження засобів вирішення справи, коли конкретна норма, яка підходила б для вирішення розглядуваної справи, відсутня у законодавстві, а відмовляти у вирішенні під цим приводом заборонено [142, с. 47-48].

Але запропоновані вченим додаткові стадії правозастосування охоплюються стадією встановлення юридичної основи вирішення справи, яка не може ототожнюватись виключено із знаходженням юридичного припису, що поширюється на випадок, з приводу якого виникла потреба у правозастосуванні.

У той же час виглядає доцільним доповнення процесу правозастосування такою стадією як виконання правозастосовного акту.

Підсумовуючи вищевикладене, для цілей цього дослідження пропонується виділяти такі риси правозастосування:

1) правозастосування є стадією реалізації права і не може бути представлене як одна з форм реалізації права, оскільки:



  • критерієм для виділення форм реалізації є спосіб правового регулювання (дозвіл, заборона, зобов’язання); правозастосування не відповідає цьому критерію, оскільки є формою діяльності;

  • правозастосування відрізняється від форм правореалізації своєю результативною стороною: результативна сторона використання, виконання та дотримання полягає у фактичних діях, в яких реалізуються правові приписи, результатом правозастосування є прийняття правозастосовчого акту, який в свою чергу потребує реалізації;

  1. процес правозастосування проходить у визначеному нормами процесуального права порядку;

  2. суб’єктами правозастосування можуть бути виключно суб’єкти, наділені відповідними повноваженнями;

  3. процес застосування права з метою наукового пізнання умовно може бути представлений як силогізм;

  4. головною метою цієї стадії є сприяння реалізації норми шляхом усунення перешкод, через які безпосередня реалізація правової норми є неможливою.

Уявленню про правозастосовну діяльність як про систему логічно пов’язаних та таких, що типово розвиваються, послідовних дій, протистоїть поняття нетипових ситуацій у правозастосуванні. У звичайних, “ідеальних” умовах правозастосовний орган, встановивши фактичну та юридичну основи конкретного випадку, приймає рішення. Іншими словами, типове правозастосування має місце там, де у достатній мірі зрозумілі фактичні обставини справи, відома норма права, що підлягає застосуванню.

В юридичній науці склалося уявлення про нетипове правозастосування як про таке, що з точки зору правової основи або за своїм фактичним складом містить елементи, що відхиляються від ідеальної моделі правозастосування. Так, В.В. Лазарев виділяв такі основні різновиди нетипових ситуацій: правозастосування при прогалинах у праві; правозастосування при одночасному здійсненні конкретизації правових норм; застосування права при значному допущенні розсуду правозастосовця; застосування права при проведенні державно-правового експерименту; застосування правових норм громадськістю [142, с. 44].

Виділення наведених різновидів нетипових ситуацій у правозастосуванні сьогодні потребує істотного доопрацювання (втім, запропонована вченим класифікація нетипових ситуацій у правозастосуванні знаходить підтримку в юридичній науці і сьогодні [289, с. 35]). Зокрема, М.М.Вопленко пропонує включити до нетипових ситуацій колізію правових норм. Як приклад нетипового правозастосування в останніх дослідженнях наводиться також «реалізація національних пріоритетних проектів» [228, с. 428].

Проте, зведення до однієї класифікації усіх цих видів “нетипових” ситуацій втрачає практичну цінність. Ситуація, що може скластися внаслідок відсутності норми, яка б регулювала певний випадок, принципово відрізняється від ситуації, коли типовий процес правозастосування ускладнюється певними додатковими стадіями, елементами, етапами вирішення справи. Отже, на погляд автора, правозастосування може бути двох видів: 1) типове, яке в свою чергу може бути простим і ускладненим; 2) нетипове.

Типовим умовно можна назвати той процес правозастосування, який в цілому проходить за загальною моделлю, містить в собі три основних стадії – з’ясування фактичних обставин справи, встановлення юридичної основи справи, прийняття рішення. При простому правозастосуванні від правозастосовця вимагається підвести конкретні обставини справи під певне загальне правило поведінки. Але досить часто виникають ситуації, коли правозастосовець має виконати певні додаткові операції, щоб встановити юридичну основу справи. Для прикладу можна простежити послідовність дій правозастосовного органу при наявності колізії у законодавстві. Спочатку він з’ясовує фактичні обставини справи. Потім правозастосовець, керуючись правилами подолання колізій в законодавстві, встановлює юридичну основу справи і приймає рішення. Отже, при ускладненому типовому правозастосуванні зберігається загальна модель (алгоритм) дій правозастосовця. Але на стадії встановлення юридичної основи з’являється додаткова підстадія, змістом якої є дії, спрямовані на подолання колізії в законодавстві.

Коли процес правозастосування не може бути представлений у вигляді силогізму, має місце нетипове правозастосування. Нетиповим перш за все можна визнати правозастосування за наявності прогалини в позитивному праві. Адже, в такій ситуації юридична основа справи взагалі відсутня і правозастосовний орган вимушений створювати її сам.

Цікавим до цього питання є підхід Ю.Х. Калмикова. Він зазначає, що характеристика правозастосування при “прогалинах в праві”, зокрема, використання аналогії, як “аномальної”, “нетипової” форми застосування права є неточною. Для права це досить природній, нормальний порядок застосування, що забезпечує його функціонування як динамічної системи. Разом з тим вчений характеризує усунення прогалин як специфічну форму (метод) застосування чинного права [109, с. 269].

Існують й інші підходи до характеристики правозастосування за умов прогалини у позитивному праві. Проф. Вроблевський пропонував поділ ситуацій в правозастосуванні на дві категорії:



  1. “ізоморфні” (мають місце, коли випадок та вказані в нормі обставини повністю співпадають);

  2. “інтерпретаційні” (в такому випадку має місце значне розходження фактичних обставин та тих, що вказані у правовій нормі) [12, с. 60].

Використання таких назв можна пояснити підходом вченого до ролі тлумачення у правозастосовному процесі. Він визначає тлумачення правової норми як свідому діяльність, спрямовану на розкриття змісту юридичного правила з метою правильного застосування права. Сутність задачі в тому, щоб суддя виявив у всезагальності норми можливість її застосування до окремих конкретних казусів [12, с. 69]. За своїми функціональними принципами, як зазначає проф. Вроблевський, тлумачення права суддею може бути двох типів:

  1. звичайне – якщо казус можна підвести під якусь правову норму будь-яким із способів тлумачення, тобто таке тлумачення застосовується при “ізоморфних” ситуаціях;

  2. надзвичайне – у тому випадку, коли для казуса немає спеціального правила, тобто наявна “інтерпретаційна” ситуація.

Запропонована класифікація правозастосування на типове та нетипове (у разі прогалин у позитивному праві) є співзвучною з позицією С.С.Алексєєва щодо двох можливих варіантів правозастосування:

  • коли правова сутність в певній життєвій ситуації відшукується або визначається безпосередньо в ході вирішення справи і відповідно до цього встановлюються необхідні правові засоби;

  • правова сутність певної ситуації вже заздалегідь визначена і закріплена у чинних юридичних нормах, і у практичному відношенні задача полягає головним чином у тому, щоб визначити, відповідають чи ні дані фактичні обставини, покликані бути “фактичним складом”, ознакам, які знайшли свій вираз в юридичних нормах, а звідси – застосувати та привести в дію передбачені в них правові засоби.

Близьку до запропонованої класифікації типів правозастосування пропонує А. Барак, який залежно від категорії справи поділяє правозастосування на такі види:

- правозастосування у легких і зрозумілих справах, для яких наявний лише один варіант вирішення на підставі існуючих норм позитивного права;

- незрозумілі справи, в яких лише детальний аналіз має показати, що лише одне з можливих рішень у правовому сенсі є правильним;

- важкі справи або, за термінологією Джозефа Раза, «неврегульовані спори», в яких виникають питання, на які право не дає одну-єдину допустиму відповідь [19, с. 51-59; 45, с. 72].

У західній літературі можна зустріти характеристику так званих “складних справ” або „неврегульованих спорів”. Їх сутність зводиться до того, що при вирішенні такої справи суд вимушений посилатися на певні загальні принципи, покликані виправдати прийняття та застосування нового правила. Роналд Дворкін, зокрема, так пояснює, у чому полягає складність вказаних справ: “Коли щодо конкретного позову не можна застосувати чіткого правила закону, наперед установленого певною інституцією, тоді спочатку суддя законодавчо встановлює нові юридичні права, а потім ретроспективно застосовує їх до розглядуваної ним справи” [71, с. 126]. Іншими словами, “складними” є справи, для вирішення яких суд вимушений застосовувати аналогію права (законодавства). Цей термін (“складні справи”) набуває поширення і у вітчизняній літературі [354, с. 159].

Саме необхідність винесення судами рішень у таких „складних справах” є основною підставою для дискусій про характер діяльності суддів за таких умов, а саме про наявність в їх діяльності ознак правозакріплення, за аналогією із повноваженнями законодавчого органу влади [356]. Зокрема, прихильники визнання за судами правотворчих функцій вказують на те, що „якщо подивитись, як у реальному житті виносяться рішення в судах, доведеться визнати, що в складних випадках судді не обмежуються простим застосуванням правил. Це не означає, що складні справи вони можуть вирішувати як їм заманеться. Це означає, що суддя має певну свободу вибору у випадках, коли або взагалі немає правил (вакуум у законодавстві), або правила занадто незрозумілі, чи суперечать одне одному. Проте така „свобода” явно є несумісною з чітким, визначеним характером правил, які однозначно кажуть „так” чи „ні” [179, с. 45].

Слід визнати, що при нетиповому правозастосуванні (правозастосуванні у „складних справах”) зберігається основна мета такої форми діяльності як правозастосування – прийняти рішення, керуючись конкретними обставинами справи, яке буде сприяти подальшій реалізації норми права. Кінцевою формою закріплення результату такої діяльності залишається певний правозастосовний акт [318]. Суб’єктом нетипового правозастосування, як і типового, є уповноважений державний орган. Головна відмінність нетипового правозастосування від типового полягає у тому, що правозастосовцю доводиться самому винаходити юридичну основу справи, правову норму, що вже склалася у суспільстві, але ще не набула свого закріплення у позитивному праві. Таким чином, на цій стадії правозастосування з’являються певні елементи правозакріплення, але при цьому зберігається основна мета цього виду діяльності – вирішити конкретну справу, сприяючи при цьому реалізації певних вимог права – чи то закріплених у приписах позитивного права, чи то виведених із змісту принципів права.

За будь-якого з типів правозастосування – як типового, так і нетипового – принципи права здійснюють вплив у двох основних напрямках – регулюючий вплив на суспільні відносини, виступаючи таким чином юридичною основою вирішення справи (як поряд з нормами права, так і самостійно у разі прогалини у позитивному праві), і інструментальний вплив, що, зокрема, проявляється в тому, що принципи права виступають критеріями оцінки позитивного права, існуючого механізму правового регулювання, зокрема процесів правозакріплення, правотлумачення, правозастосування. Втім, за різних типів правозастосування роль принципів у цьому процесі у межах виконання ними одних і тих самих функцій буде різною, що детально проаналізовано у підрозділі 2.2 цієї роботи.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка