Національна юридична академія україни імені ярослава мудрого



Сторінка3/10
Дата конвертації23.10.2018
Розмір2.49 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

1.3. Функції та система принципів права
Вихідним положенням у дослідженні питання про функції і систему принципів права має бути визнання того, що принципи права не утворюють відокремленої самостійної підсистеми в системі права, що має виключено самостійне функціональне призначення. Вони поряд з нормами права є елементами такого єдиного системного утворення як право. На погляд автора, право не повинно розглядатися як система, що включає в себе функціональні відсистеми меншого порядку – підсистему принципів і підсистему норм, оскільки елементи права є нерозривно пов’язаними один з одним і не утворюють окремих систем. Право як система представляє собою множину пов’язаних між собою компонентів – принципів і норм, яка характеризується єдністю, що виражається в інтегральних якостях і функціях множини. Проте це не виключає можливості розгляду питання про різне місце окремих груп принципів права в системі права і про різний системоутворюючий вплив принципів права на інші його елементи.

Найбільш важливими характеристиками будь-якого системного утворення є його цілісність і стійкість. Цілісність системи визначають як внутрішню єдність якостей системи та неможливість звести якості системи до суми якостей її складових елементів. Ознаками, що характеризують саме цілісність системи, об’єднують її, є єдність мети, функціональне призначення, визначені функції, наявність оточуючого середовища (світу поза системою), з яким система взаємодіє як ціле. Стійкість системи розуміють як здатність системи зберігати динамічну рівновагу з середовищем, як здатність до зміни та адаптації.

Для цілей цього дослідження визначальне значення має розкриття функціональної складової в характеристиці принципів права. Функції принципів права у роботі пропонується розглядати як основні напрями їх впливу як безпосередньо на суспільні відносини, так і на механізм правового регулювання, які визначаються призначенням принципів права як ціннісного і системоутворюючого елементу права.

Вплив на суспільні відносини здійснюється принципами права, перш за все, через їх вплив на правосвідомість учасників правового регулювання, оскільки саме принципи права забезпечують власну цінність права. Саме через принципи права, в яких знаходять концентрований вираз визнані у суспільстві цінності, право сприймається як втілення ідей свободи, рівності, гуманізму, справедливості. Через принципи права у людей формуються уявлення про вимоги права і повага до нього, розуміння цінності правового регулювання. Крім того, принципи права як елемент його змісту приймають разом з нормами права участь у здійсненні правом його юридичних функцій – регулятивної та охоронної.

Проте принципи права здійснюють не тільки зовнішній (регулятивний) вплив, тобто вплив на суспільні відносини, але й внутрішній (інструментальний) вплив на право як систему, елементом якої вони є (шляхом оцінки відповідності між змістом права і його зовнішнім виразом, забезпечення системності правового регулювання тощо), оскільки саме принципи права лежать в основі правового регулювання і навколо них формуються норми права, виступають «як засіб досягнення цілісності й єдності права, забезпечення його внутрішньої узгодженості» [120, с. 189].

Функціональне призначення принципів права може бути покладено в основу побудови системи принципів права, що дозволить здійснити умовний поділ принципів права на дві ієрархічні підсистеми, які перебувають у тісному взаємозв’язку.

Першу підсистему становлять принципи, зміст яких складають вимоги до процесу праворегулювання. Такі вимоги переважно представлені у змісті принципу верховенства права, адже саме цей принцип «визначає цілі і зміст законів та інших нормативно-правових актів, зміст і спрямованість діяльності органів законодавчої та виконавчої влади, органів місцевого самоврядування» (п. 1 постанова Пленуму Верховного Суду України від 01.11.1996 р. № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя»). Принципи, що входять до цієї підсистеми, «орієнтують, яким саме чином необхідно себе поводити в процесі правотворчості і правореалізації» [314, с. 24-30].

Другу – вимоги, які застосовуються безпосередньо до відносин, які потребують врегулювання, відображають їх змістовні зв’язки.

Зміст вимог, що входять до двох названих груп, суттєво відрізняється, що обумовлено перш за все їх спрямованістю на різних адресатів: вимоги першої групи висуваються до якості правового регулювання в усіх його елементах (від закріплення правових норм у формальному праві до дій, спрямованих на їх реалізацію з боку уповноважених на це органів, зокрема, суду) – таким чином безпосередньо на суспільні відносини такі вимоги впливають лише опосередковано; вимоги другої групи мають своїм адресатом безпосередньо учасників суспільних відносин.

Перша підсистема принципів права є необхідною передумовою реалізації вимог до суспільних відносин, її мінімальною гарантією. Це відображено й на законодавчому рівні. Так, у статті 1 Цивільного процесуального кодексу України вказано, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Як бачимо, виконання вимог таких принципів як справедливість, неупередженість, своєчасність розгляду і вирішення цивільних справ є мінімальною гарантією для реалізації такого принципу як принцип забезпечення захисту порушених прав.

Необхідно відзначити, що така побудова системи принципів права визнана прийнятною для правозастосовної практики і судами. Так, Конституційний Суд України у своїй практиці виокремлює принципи, які становлять вимоги до позитивного права, процесу правозакріплення і правозастосування. Як вказано у рішенні КСУ у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статті 69 Кримінального кодексу України (справа про призначення судом більш м'якого покарання) у справі № 1-33/2004 від 2 листопада 2004 року № 15-рп/2004, верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності, гуманізму тощо. Діяльність правотворчих і правозастосовчих органів держави, зокрема в сфері соціального захисту громадян має здійснюватися на підставі принципів справедливості, гуманізму та верховенства Конституції України (Висновок Конституційного Суду України у справі за зверненням Верховної Ради України про надання висновку щодо відповідності законопроекту про внесення зміни до Конституції України (щодо обмеження депутатської недоторканності) вимогам статей 157 і 158 Конституції України від 10 вересня 2008 року № 2-в/2008 у справі № 1-31/2008).

Аналогічне бачення побудови принципів права пропонують і суди загальної юрисдикції. Як приклад, в одному з рішень зазначається: «Під час судового розгляду справи відбувається реалізація усіх принципів кримінального процесу, які гарантують максимальну можливість достовірності результатів дослідження і охорону прав громадян при вирішенні кримінальної справи. При новому розгляді справи, суду необхідно виконати вимоги закону, всебічно, повно та об'єктивно дослідити, обставини справи і прийняти обґрунтоване, законне й належно мотивоване рішення. При призначенні покарання, щодо кожного підсудного, необхідно виходити з принципів справедливості, обґрунтованості та індивідуалізації покарання» (ухвала апеляційного суду Чернігівської області від 20 березня 2008 року у справі 11-213/ 2008).

Наведений витяг судового рішення свідчить про те, що суд виділяє принципи як вимоги до правового регулювання (до обсягу повноважень держави у цій сфері, процедури правозакріплююючого процесу, якості джерел, в яких знаходять закріплення правові норми, до змісту цих норм, який має відповідати принципам права, до судового процесу, самого судового рішення тощо) і принципи як вимоги до суспільних відносин.

Як було встановлено у підрозділі 1.2, принципи права представляють собою систему вимог, що відображають визнані у суспільстві цінності і утворюють певну ієрархічну єдність, забезпечуючи системність правового регулювання, і кожна з вимог, що становить зміст певного принципу права, також може набувати характер принципу, але нижчого рівня.

Дві підсистеми принципів представляють собою систему вимог, виведених із принципів справедливості, рівності, свободи, гуманізму. Ці принципи діють у межах правової системи в цілому – галузей, підгалузей і інститутів права. Вони, маючи засадничий для правової системи характер і діючи не тільки в межах правової системи, але й поза ними, утворюють спільний фундамент двох названих підсистем принципів права, об’єднуючи в собі як вимоги, що висуваються до системи правового регулювання, так і вимоги до учасників суспільних відносин.

У той же час, крім функціональної єдності системність виявляється, зокрема, у тому, що елементи системи пов'язані між собою ієрархічно [214, с. 22]. Названі підсистеми принципів права також мають ієрархічну будову. Юридична засада, тобто принцип, з якого виводиться певна норма, як висновок з великої посилки силогізму, нерідко спирається на інший, вищий принцип, який, в свою чергу, може бути висновком з ще більш загального і т.д. аж до якогось первісного й основного положення права. У таких випадках ми отримуємо цілий ланцюг, цілу ієрархію послідовно один одного підтримуючих положень. Чим більш абстрактним є принцип, тим більш бідним є його зміст, за твердженням Є.В. Васьковського, тобто тим менше ознак містять поняття, що складають цей принцип, більш далеко принцип знаходиться від конкретної норми, яка на нього спирається і тим менше матеріалу він дає для її тлумачення [42, с. 233].

Така побудова системи принципів права є виправданою і з точки зору логіки. Так, Р.Лукич будував систему цілей таким чином: «Цілі є взаємопов’язаними – більш широкі, більш загальні, вищі цілі пронизують цілі більш вузькі, нижчі, а найвища ціль включає в себе всі інші цілі й здійснює на них свій вплив. Це означає, що між різними цілями існує причинний зв'язок – нижчі, більш вузькі цілі сприяють втіленню вищих цілей» [158, с. 225].

Підкреслюючи методологічне значення принципів, яке випливає з того, що вони пронизують усю правову матерію, М.В. Цвік вказує на обумовленість впливу принципів на різні правові явища і на суспільні відносини в цілому тим, якою є ієрархія та характер взаємодії різних за своїм рівнем діючих в правовій сфері принципів – загальнолюдських, правової системи, права, міжгалузевих, галузевих, правових інститутів [334, с. 34]. Принципи, що входять до кожної з цих груп, здійснюють вплив за двома названими вище напрямами – як вимоги до системи правового регулювання та як вимоги до учасників суспільних відносин, забезпечуючи таким чином функціональний взаємозв’язок у межах ієрархічної системи, побудова якої обумовлена сферою дії принципів, що входять до тієї чи іншої групи.

Слід зазначити, що встановлення ієрархічних взаємозв’язків між принципами права за сферою їх дії, на підставі чого виділяються такі елементи цієї системи як загальнолюдські принципи, загальні принципи права, галузеві, міжгалузеві і принципи інститутів права, є визнаною в юридичній літературі. Так, Л.С. Явич з цією метою використовував такі три критерії як тип, рівень і характер. Класифікація принципів права за типом обумовлювалась тим, що природа принципів права як і всіх правових явищ пов’язувалась юридичною наукою з пануючими виробничими відносинами. За цим критерієм вчений пропонував виділяти принципи рабовласницького, феодального, буржуазного й соціалістичного типів права. За характером Л.С. Явич виокремлює соціально-економічні, політичні, ідеологічні, етичні, релігійні й спеціально-юридичні. Усі перераховані принципи права, крім спеціально-юридичних, на думку вченого, відображають предмет правового впливу [366, с. 152]. Спеціально-юридичні принципи права відповідають на питання: як відображається в праві його фактично-соціальна основа, якою є структура права і яким є характер правового регулювання суспільних відносин? [155, с. 56; 7, с. 107-108].

Виходячи з цього, вчений пропонував такий перелік спеціально-юридичних принципів права: принцип загальнообов’язковості норм права, пріоритету цих норм перед усіма іншими соціальними нормами у випадках колізії; принцип несуперечності норм, що складають діючу правову систему держави, пріоритету закону перед іншими нормативно-правовими актами; принцип поділу правової системи держави на публічне й приватне право, на відносно самостійні галузі й інститути права; принцип відповідності між об’єктивним і суб’єктивним правом, між нормами права і правовими відносинами, між правом і його здійсненням; принцип соціальної свободи, виражений у системі суб’єктивних прав учасників суспільних відносин, рівності перед законом і судом, рівноправності; принцип законності й юридичної гарантованості прав і свобод особистості, зафіксованих в законі, зв’язаність нормами законодавства діяльності всіх посадових осіб і державних органів; принцип справедливості, виражений у рівному юридичному масштабі поведінки і в суворій співрозмірності юридичної відповідальності допущеному правопорушенню; принцип юридичної відповідальності тільки за винну протиправну поведінку і визнання кожного невинним до того часу, доки вина не буде встановлена юрисдикційним органом (судом), так звана презумпція невинуватості; принцип неприпустимості зворотної сили законів, які встановлюють нову чи більшу юридичну відповідальність, й гуманності покарання [366, с. 154]. Близьку до наведеної систему спеціально-юридичних принципів права пропонують й інші вчені: принцип відповідності позитивного права природним правам людини; принцип пріоритету загальновизнаних принципів і норм міжнародного права і міжнародних договорів; принцип законності; принципів поєднання переконання і примусу; принцип поєднання стимулів і обмежень; принцип юридичної рівності; принцип юридичної відповідальності тощо [18, с. 5].

І вже на рівні спеціально-юридичних принципів права Л.С. Явич пропонує об’єднати в такі групи:


  • загальні принципи – загальні для міжнародної правової системи, загальні для всіх правових систем держав одного типу, загальних для правових систем однієї правової сім’ї; загальні для всіх галузей певної правової системи держави;

  • міжгалузеві принципи – принципи галузей, що складають публічне (міжнародне й внутрішньодержавне) й приватне (міжнародне й внутрішньодержавне) право; принципи галузей матеріального права і галузей процесуального права; інші можливі міжгалузеві принципи права;

  • галузеві принципи права (наприклад, цивільного, адміністративного, кримінального та ін.) і принципи інститутів права (наприклад, зобов’язань); принципи комплексних інститутів законодавства.

Наведена класифікація принципів права отримала подальший розвиток у вітчизняній юридичній науці. Так, П.М. Рабінович пропонує виділяти загальнолюдські, типологічні і конкретно-історичні принципи права. Виходячи з наданих вченим названим групам принципів права визначень, можна зробити висновок, що в основу класифікації покладено характер цінностей, що відображені в принципах відповідної групи: загальнолюдські принципи зумовлюються певним рівнем розвитку цивілізації, втілюють найкращі здобутки правової історії людства (закріплення в об’єктивному праві загальносоціальних прав людини, юридична рівність одновидових суб’єктів і перед державою, і перед законом; взаємозв’язаність юридичних прав і обов’язків суб’єктів тощо), типологічні принципи права відображають соціально-змістовну сутність юридичних систем певного історичного типу (принципи гуманізації, соціалізації, економічної індивідуалізації, етнізації та інтернаціоналізації права), конкретно-історичні принципи права, які «відображають специфіку об’єктивного юридичного права певної держави у реальних соціальних умовах». І саме конкретно-історичні принципи права П.М. Рабінович поділяє на загальні, галузеві і міжгалузеві [254, с. 120-123].

У той же час вироблені юридичної наукою підходи до побудови системи принципів права не обмежуються наведеними. Зокрема, пропонується система принципів права, в яку включаються такі групи принципів: принципи публічного права і принципи приватного права; принципи процесуального і принципи матеріального права, загальноправові, соціально-політичні, морально-етичні і власно правові принципи. М.М. Марченко будує систему принципів за одним з таких критеріїв. За типом права – це система, в яку входять принципи, властиві рабовласницькому, феодальному, капіталістичному і соціалістичному праву, а також властиві праву перехідного періоду. Залежно від характеру принципів виділяють соціально-економічні, політичні, ідеологічні, релігійні, спеціально-юридичні. При цьому під спеціально-юридичними принципами вчений розуміє соціальні принципи, які перекладені на мову права, юридичних конструкцій, правових засобів і способів забезпечення. До таких принципів М.М. Марченко відносить: загальнообов’язковість норм права, несуперечливість правових норм, поділ права на публічне й приватне, соціальну свободу, рівність перед законом і судом, рівноправність, законність і юридичну гарантованість прав і свобод особистості, справедливість, юридичну відповідальність за винну протиправну поведінку, неприпустимість зворотної дії закону.

В літературі також можна зустріти побудову принципів права за суб’єктом легітимації на міжнародно-правові, комунітарні, внутрішньодержавні [14, с. 46].

Слід також звернути увагу на систему принципів права, запропоновану А.М. Колодієм. Вчений обґрунтував необхідність виділяти в праві: 1) принципи правосвідомості; 2) принципи правоутворення; 3) принципи правотворчості, а серед них законотворчості і нормотворчості; 4) принципи системи права: а) загальноправові (основні); б) міжгалузеві; в) галузеві; г) принципи інститутів права; 5) принципи структури права: а) загальносоціального і юридичного; б) публічного і приватного; в) регулятивного і охоронного; г) матеріального і процесуального; д) об'єктивного і суб'єктивного; 6) принципи правореалізації, а серед них принципи правозастосування; 7) принципи правоохорони, а серед них, особливо, принципи правосуддя і юридичної відповідальності.

Принципи системи і структури права, що відображуються у принципах правоутворення, правореалізації і правоохорони, вчений обєднав в підсистему принципів правового регулювання, визнаючи при цьому особливу роль загальноправових (основних) принципів [121].

Цікаве порівняння системи принципів права з кольорами пропонує О. Андрійчук. Він говорить про те, що пошук системи принципів права нагадує пошук різних кольорів веселки: завжди виникає межа, коли кожен відтінок є сумішшю кольорів [14, с. 52], вказуючи таким чином на тісну взаємодію і взаємовплив кожної групи принципів права, що виділені як окремі елементи системи. На погляд автора, це виявляється також в тому, що окремі вимоги можуть входити до змісту декількох принципів права, бути результатом їх взаємовпливу або компромісу між цими принципами для окремої категорії випадків, з приводу яких між принципами виникає конфлікт, що вирішується через такий компроміс принципів, що здобувається на підставі принципу вищого рівня.

Практика судових органів дозволяє на її підставі також пропонувати нові підходи до побудови системи принципів права, що підкреслює їх правозастосовну роль. Так, суддя Конституційного Суду України В. Бринцев та І. Андрущенко звертають увагу на вироблену Конституційним Судом України на основі всебічного аналізу Конституції України систему конституційних принципів, які отримали своє змістовне навантаження і додаткову інтерпретацію у практиці конституційного судочинства. У цій системі виокремлено п’ять підсистем принципів.

До першої віднесено принципи, що декларують загальнолюдські цінності (проголошення утвердження і забезпечення прав і свобод людини головним обов’язком держави, життя і здоров’я, честі й гідності, недоторканості і безпеки людини найвищою соціальної цінністю; визнання всіх людей вільними і рівними у своїй гідності та правах).

Другу – становлять принципи, що декларують побудову державної влади (визнання народу єдиним джерелом влади в Україні; проголошення принципу поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову).

До третьої підсистеми включено принципи, що характеризують правову систему. Основним принципом серед них є принцип верховенства права. В абзаці другому підпункту 4.1 пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України № 15-рп/2004 від 2 листопада 2004 року (справа про призначення судом більш м’якого покарання) КСУ так розкрив зміст цього принципу: верховенство права – це панування права в суспільстві. Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема, у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності, гуманізму. Одним з проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Всі ці елементи права об’єднуються якістю, що відповідає ідеології справедливості, ідеї права, яка значною мірою дістала відображення в Конституції України.

Ще один принцип, якій увійшов до групи принципів, які характеризують правову систему, є принцип верховенства Конституції України (абзац другий пункту 4 мотивувальної частини Рішення КСУ № 8-рп/2005 від 11 жовтня 2005 року (справа про рівень пенсії і щомісячного довічного грошового утримання) [275, с. 41-52], абзац четвертий пункту 1 мотивувальної частини Рішення КСУ № 7-зп/1997 від 23 грудня 1997 року (справа про Рахункову палату) [130, с. 68-84]). Серед принципів, що характеризують правову систему, названо також принцип прямої дії Конституції України (абзац другий пункту 2 Рішення № 4-рп/2001 від 19 квітня 2001 року [276, с. 25-27], абзац другий пункту 3 рішення № 6-рп/2001 від 23 травня 2001 року [278, с. 3-10]).

У четверту підсистему входять принципи, які є правовою базою для реалізації основоположних соціальних прав. У цю групу увійшли конституційні гарантії володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, право на підприємницьку діяльність, на працю, на житло, на охорону здоров’я тощо.

П’ята підсистема принципів – принципи, що забезпечують побудову (діяльність) системи правосуддя (судочинства). Це, зокрема, право на захист прав і свобод судом, заборона зворотної дії нормативно-правового акта, презумпція невинуватості тощо [34, с. 67-77].

Усі наведені вище принципи, як вказують В.Бринцев та І. Андрущенко, виведені з Конституції. Втім, вони пропонують виділяти ще одну, шосту, підсистему. Це принципи правової держави, не закріплені Конституцією, але визначені Конституційним Судом України. Це серед іншого вимоги розроблення законодавчої бази на принципах гуманізму, справедливості, законності та низка інших.

Запропоновані підходи до побудови системи принципів права, як вбачається, мають суттєві недоліки, зокрема, не дають можливості встановити функціональні зв’язки між принципами права, а також характеризуються відсутністю єдиного критерію, що був би покладений в основу поділу принципів права.

Отже, в основу запропонованої у межах цього дослідження системи принципів права покладено функціональний критерій. «Система принципів і вимог не може бути їх простою сумою, статичним, недіючим набором елементів. Вона є фактично завжди функціональним явищем» [314, с. 25].

Взаємозв’язок і взаємодія принципів двох підсистем принципів права – системи вимог до системи правового регулювання і системи вимог до учасників суспільних відносин – зумовлений тим, що своєю основою вони мають спільний фундамент, який складають принципи справедливості, свободи, рівності і гуманізму, що об’єднують дві названі підсистеми, забезпечуючи єдність і стабільність правового регулювання.


1.4. Значення принципів права для правового регулювання суспільних відносин: погляд різних правових систем світу
З’ясування природи принципів права та їх ролі у правозастосуванні має відбуватися з урахуванням специфіки розуміння природи цього елемента права та його значення у регулюванні суспільних відносин у різних правових сім’ях.

«Закони настільки відповідають народу, для якого вони створювались, що лише зовсім випадково закони однієї нації можуть підійти іншій» (Ж.-Л.Монтеск’є «Про дух законів»). Цю цитату наводить Н. Рулан на початку розділу «Різноманітність правових систем» і відразу зазначає: «На щастя, життя внесло зміни до судження Монтеск’є – юридичні системи можуть мандрувати світом й укорінюватися зовсім не в тих місцях, де вони народилися, але з певними змінами» [285, с. 40].

У правових системах світу склалися різні погляди на те, яку роль мають відігравати принципи права у правовому регулюванні, «немає єдиних й одних і тих самих ідей свободи особистості, правового ладу, конституційної держави, однакових для всіх народів і часів, однакових у всіх країнах. Всі правові ідеї у свідомості кожного окремого народу отримують своєрідний колір і свій власний відтінок». О.А. Лукашева пояснює це тим, що світ є плюралістичним і містить багатоманітність конкуруючих моделей людини, які знаходять вираз у системі цінностей кожної цивілізаційної людської спільноти [157, с. 50].

Як вказують Р. Давід і К. Жоффре-Спінозі, в системах права справедливості надається різне значення. Це навіть дає підстави деяким вченим пропонувати такий критерій як спільність принципів регулювання суспільних відносин для класифікації правових систем.

Слід визнати слушною думку, згідно з якою відмінність між різними правовими сім’ями не залежить лише від норм, що складають національну правову систему. Було б поверховим і неправильним бачити в праві лише сукупність норм [68, с. 19]. Різниця в нормах буде лише проявом того, що в основі правових систем закладені різні принципи, які в свою чергу є виразом визнаних у суспільстві цінностей. Саме у зв’язку з тим, що країни, які належать до умовно названих англо-саксонської і романо-германської правових сімей, сповідують цінності західної цивілізації, що їх єднає, у цих країнах роль принципів у правозастосуванні є близькою. Це визнає і сам Р. Давід, який зазначає, що відмінності в праві різних країн значно зменшуються, якщо виходити не зі змісту їх конкретних норм, а з більш постійних елементів, які використовуються для створення, тлумачення, оцінки норм [68, с. 20]. Доєднується до цієї думки і Н. Рулан, вказуючи, що римське право може бути спільним для багатьох держав. При цьому дослідники свідомо відбирають загальні принципи права, і саме з ними порівнюють той правовий порядок, який існує сьогодні в багатьох країнах. Дуже складно було б знайти спільні риси, якщо б порівнювалися окремі вузькі норми позитивного права [285, с. 221-222].

Як відомо, романо-германська правова система формувалася на основі римського права, якому вже була відома ідея, за якою суспільство має підкорюватися нормам розуму. Її відродження пов’язують з ХІІ століттям, коли філософи й юристи вимагали нового права, заснованого на справедливості, зрозуміти сенс якої дозволяє розум. Саме тоді в університетах виник підхід, згідно з яким юрист має оволодіти методом, що дозволяє розкрити засади загальної (спільної) для всіх країн справедливості, а не знаннями окремих ордонансів та розрізнених звичаїв. Цей підхід зберігається в правовій освіті країн континентального права й сьогодні. Викладання права є можливим, тому що є щось інше ніж змінні норми. Юрист має розуміти структурний взаємозв’язок норм, який забезпечують перш за все принципи права.

Як пише Р. Давід, правова норма романо-германської правової сім’ї є чимось середнім між вирішенням спору – конкретним застосуванням норми – і загальними принципами права. Майстерність юриста у країнах романо-германської правової системи полягає у вмінні знайти норми і сформулювати їх з урахуванням необхідності вказаної рівноваги.

Сьогодні більшість національних правових систем романо-германської правової сім’ї надають принципам права статус первинного джерела права (Греція, Франція, Швейцарія, Іспанія). Йдеться про принципи справедливості, законності, захист прав людини, юридичної рівності, національного суверенітету, тощо [125, с. 583, 685-686].

Слід зазначити, що країни романо-германської правової сім’ї пройшли до визнання принципів права безпосередньою основою правового регулювання, первісним джерелом права доволі довгий шлях. До другої половини ХХ століття основним джерелом права визнавався нормативно-правовий акт. Загальнообов’язковість правил поведінки обґрунтовувалась виключно через посилання на визнання цього правила державою. В останні роки країни романо-германської правової сім’ї все активніше декларують принципи права, перш за все ті, що не отримали закріплення в текстах нормативно-правових актів, самостійним обов’язковим джерелом права.

На підтвердження цієї тези можна навести такі слова Р. Давіда і К. Жоффре-Спінозі: «Загальні принципи права юристи романо-германської правової сім’ї можуть іноді знайти в самому законі, але вони вміють за необхідності їх знаходити і поза законом. Посилання на ці принципи і їх використання важко зрозумілі для теоретиків законодавчого позитивізму. Ці принципи вказують на підпорядкування права велінням справедливості у тому вигляді як остання розуміється у певну епоху і певний момент; вони розкривають також характер не тільки систем законодавчих норм, але й права юристів у романо-германській правовій сім’ї» [68, с. 108].

На відміну від країн романо-германської правової сім’ї англо-американська правова система давно визнала визначальний вплив принципів права на регулювання суспільних відносин, які виступили частиною права справедливості. Слід зазначити, що до ХІХ століття для англійських юристів важливо було не думати про те, яке рішення, на їх думку, є справедливим, має бути винесено у справі, а сконцентрувати свою увагу на різноманітних процесуальних, великою мірою формалізованих діях за конкретними видами позовів. Виникнення права справедливості пов’язують з обмеженістю компетенції Вестмінстерських судів, що у багатьох випадках робило неможливим вирішення спору (через прогалини, а також у зв’язку з обмеженістю можливостей звернення до королівських судів, або у випадку, коли приймалося несправедливе рішення) і тоді незадоволена сторона доходила думки, що в неї є ще одна можливість отримати справедливе рішення – звернутися до короля, який сприймався як джерело усіх справедливих рішень.

Вплив на розвиток уявлень про роль принципів права у правовому регулюванні в англо-саксонській правовій системі справила концепція формалістів, до числа яких належав й декан Гарвардської школи права Кристофер Коламбус Лангдел. На одному рівні формалісти були прибічниками вчення Платона, тобто визнавали, що існує декілька довічних, незмінних, обов’язкових принципів права, і що мета юридичних умовиводів – усвідомити принципи винесення ухвал. На іншому рівні формалісти сприймали право як індуктивну науку, вважали, що звіти про рішення апеляційного суду є даними, з яких можна вивести принципи загального права. Після формулювання таких принципів можна було вивести, якими є правильні результати справи. Хоча і створені людиною, ці принципи здатні були обмежити повноваження суддів – саме так (як, згідно з ученням Блекстоуна, гадали до того) ці повноваження обмежувало надане Богом загальне право. І хоча ці принципи не мали під собою божественного підґрунтя, вони мали щось майже так само корисне – силу наукової індукції та перевірку часом [216, с. 22].

Одна з характеристик формалізму – його статичний характер, схильність ставитись до справ, з котрих виводили принципи права, як до даних, що не мають хронологічного виміру, а до самих принципів – як до чогось позачасового (так само не мають часового виміру принципи Евклідової геометрії). Ще одна характеристика формалізму – відокремленість права від життя, формалісти виводили свої принципи з судових думок, а не з проблем та практик суспільного життя. Концептуальних сутностей не існує; сенс ідеї полягає не в її визначенні, а в її впливі на матеріальний світ фактів. Так само немає правових принципів як таких; існує тільки така обставина: якщо ви діятиме так чи так, зрештою до вас прийде шериф та згідно з рішенням суду забере частину вашого майна, а якщо ви опиратиметеся цьому, на допомогу шерифові покличуть поліцію та, коли потрібно, армію. І це тільки тому що держава застосувала свої сили в ім’я закону, але заради конкретних політичних цілей. Правові норми – це систематизоване, примусове за суттю втілення думок найвпливовіших, найсильніших суспільних груп, отже, вони змінюються разом зі зміною цих думок та груп. Саме такою була позиція О. Голмса. В той же час він не вважав, що правові поняття – це лише постанови, котрі відображають забаганки тирана або примхи суспільної думки. Вони до певної міри живуть своїм самостійним життям. Політичні сили створюють заготівки законів, а судді надають їм чітку форму, яка найкраще відповідає бажанням (або навіть передбачає їх) панівних груп суспільства. Р. Познер називає книгу О. Голмса „Загальне право” великою хвальною піснею судовій здатності адаптувати поняття загального права до змін у тривкій суспільній думці, котра відображає потреби суспільства й влади. Книга, наприклад, указує на те, що коли право було лише замінником помсти, правові поняття складали у такій спосіб, аби жертвам тих злодіянь, які породжували жадобу помсти, надати такі засоби правового захисту, що, як уважалося, мали задовольнити цю жадобу. Коли ж помсту замінили інші цілі, такі як стримування та компенсація шкоди, старі поняття дотепно адаптували до нових цілей [216, с. 24].

О. Голмс уважав неминучим і в цілому бажаним те, що право зміниться, щоб пристосуватися до таких змін у владі та суспільній думці, і гадав, що не варто перешкоджати таким змінам, дотримуючись принципів, виведених з обґрунтувань судових рішень. Підхід О. Голмса Р.Познер оцінив як запрошення студента-юриста знайти пояснення правових норм і результатів справ, правових понять та інститутів за межами самого права [216, с. 26].

Слід сказати, що фактично виникнення права справедливості обумовлено відсутністю у англійських королівських суддів можливості послатися за необхідності на загальні принципи права, як це могли зробити судді країн романо-германської правової сім’ї. Вони були зв’язані вузькою компетенцією і суворою процедурою, і через це не мали такої свободи. Тому право справедливості стало альтернативою можливості застосування загальних принципів права. У зв’язку з цим країни англо-санксонської правової сім’ї не відчули необхідності визнання принципів права самостійним джерелом права, як це все активніше роблять країни континентальної системи, які довгий час не мали альтернативи нормативно-правовому акту.

Як вказував з цього приводу А. Дайсі, принципи, які можна виявити в англійській конституції, встановлені судовим законодавством; вони є простими узагальненнями, які випливають із рішень чи суддівської позиції, що не є нормоустановчою за своїм характером, а також випливають із актів законодавства парламенту, які будучи виданими для задоволення скарг особливого характеру, мають велику подібність до судових рішень та, по суті, є рішеннями, виголошеними Високим Судом Парламенту. Якщо сформулювати ту ж думку трохи інакше, то відношення прав особи до принципів конституції на практиці в таких країнах, як Бельгія, де конституція є результатом законодавчого акту, не зовсім таке, як у Англії, де сама конституція заснована на судових рішеннях. Якби можна було застосовувати закони логіки до питання права, то відмінність між конституцією Бельгії та англійською конституцією можна було б описати так: у Бельгії права особи є дедукціями, виведеними з принципів конституції, тоді як у Англії – так звані принципи конституції є індукціями, або узагальненнями, побудованими на конкретних рішеннях, стосовно прав даних осіб, оголошених судами [10, с. 95]. У. Блекстоун, який доклав значних зусиль до розвитку теорії Цицерона, зазначав, що суддя або інша державна посадова особа, яка має повноваження щодо застосування права, не робить нічого поганого, коли застосовує природне право, яке не можна знайти у писаних джерелах. Коли суддя доходить висновків, які не обов’язково ґрунтуються на позитивному праві, він застосовує право, яке одвіку існує у суспільстві, а не створює нове право [347, с. 38].

Отже, романо-германська й англосаксонська правові сім’ї мають різну історію формування, що зумовило відмінності у тому значенні, яке надається різним джерелам права, характері норм, що входять до систем права тощо. За словами Г. Харта, ці дві правові сім’ї використовують для повідомлення загальних зразків поведінки механізми, на перший погляд досить відмінні один від одного. Перший представлений тим, що ми називаємо законодавством, а другий – прецедентом. Як вказує з цього приводу Л. Фрідмен, основні принципи права мають джерелом не акти Парламенту, а тексти висновків, написаних суддями в процесі вирішення окремих справ.

Проте, хоча й різними шляхами, ці правові сім’ї прийшли до визнання того, що в основу права покладені певні принципи, які є виразом раціональних начал, забезпечують єдність всієї правової системи і дають можливість знайти справедливе рішення у кожній справі. Але якщо судді в країнах романо-германської правової сім’ї здійснюють його пошук, використовуючи правову техніку, в основі якої – закон, в країнах сім’ї загального права прагнуть того ж результату, але спираються у першу чергу на судові рішення.

Принципи, на думку Р. Давіда, відіграють однакову роль як для Англії, так і для країн романо-германської правової сім’ї. Проте є одна важлива відмінність. В країнах писаного права, де право є головним чином продуктом законодавства і норми права носять загальний характер, розум як правило відшукують у межах самого чинного права в процесі його застосування і тлумачення. Наявність прогалин в праві визнається важко. Розум відіграє більш важливу роль у тлумаченні закону, ніж для того, щоб доповнювати право. В англійському праві, створеному судовою практикою, положення інше. Казуїстичний аспект права передбачає велику кількість прогалин, і розум визнається допоміжним джерелом права, покликаним заповнити ці прогалини. У той же час навіть в країнах, де право створене судовою практикою, є тенденція висунути на перший план не розум як допоміжне джерело права, а юридичні принципи, що випливають з усього комплексу судових рішень. Розум використовується переважно для того, щоб визнати ці принципи, які є його найбільш яскравим виразом. Пошук рішення на підставі розуму за умов відсутності прецедента, законодавчої норми, обов’язкового звичаю, не є довільним процесом. Необхідно перш за все керуватися загальними принципами чинного права, в чому відіграє певну роль доктрина, а також, головним чином в Англії, мимохідь висловлені суддями думки про право (obiter dicta); мають значення і рішення, що не є прецедентами [68, с. 264-265].

Таким чином, безпосередня регулююча роль принципів права визнається як романо-германською, так і англосаксонською правими сім’ями. У ХХ столітті ця тенденція посилилася, оскільки, як справедливо зазначає С.П. Погребняк, у західних суспільствах серед представників юридичної професії та населення формується communis opinio doctorum (авторитетна загальна думка), стійке переконання, що позитивне право має відповідати певним змістовним моральним стандартам – справедливості, рівності, свободі, гуманізму та ін. Ці засади знаходять своє відображення в конституціях і міжнародних актах, що свідчить про своєрідну «конвергенцію» природного і позитивного права в межах сучасного правової системи [214, с. 14].

Таку спільність можна пояснити перш за все тим, що визнання зв’язку права і справедливості є складовою європейської правової традиції починаючи з Античності. Наприклад, на справедливість як на мірило оцінювання чинного права в різні способи опиралися римські юристи, а для преторів ідея справедливості була взірцем у їхній правотворчості [214, с. 44].

Сьогодні проявом визнання спільних цінностей країнами континентальної й англо-саксонської правових систем стало право, розроблене Страсбурзьким судом на підставі положень Європейської конвенції про захист прав людини. Воно все більше й більше набуває характеру справжнього jus commune (загального права) в сфері прав людини тією мірою, якою воно встановлює норми, що мають цінність для ряду країн європейського континенту [72, с. 12]. Більше того, вироблене Євросудом право одночасно наслідує римську юридичну традицію й традицію загального права (common law) [72, с. 15]. У Преамбулі Конвенції зокрема вказується, що європейські Держави мають спільну спадщину ідеалів і політичних традицій, дотримання свободи й верховенства права[72, с. 36]. Саме ними керується Суд при вирішенні справ.

Відданість спільним цінностям була відображена в статті 1 Статуту Ради Європи, згідно з якою метою Ради Європи є досягнення більшої єдності між її членами в ім’я захисту й здійснення ідеалів і принципів, які є їх спільним надбанням, і сприяння їх економічному й соціальному прогресу.

Ще одним проявом спільності принципів права для країн романо-германської і англо-саксонської правових систем є формування принципів, що діють в країнах Європейського Союзу. Так, у параграфі третьому преамбули Договору про Європейський Союз закріплено принципи, на яких базується цей політико-правовий союз. Це принципи свободи, демократії, поваги до прав людини та основних свобод, верховенства права. У тексті преамбули Хартії Євросоюзу про основні права вміщено відсилку до спільної духовної спадщини народів Європи, а преамбула проекту Договору про запровадження Конституції для Європи від 18.07.2003 р. № 2003/С169/01 звертає увагу на культурне, релігійне та гуманістичне надбання Європи, що є основою цінностей європейських народів.

Як спільна цінність й основоположний принцип досягнення більшої єдності європейськими націями сприймається принцип "Rule of Law" (пункт 1 Резолюції Парламентської Асамблеї Ради Європи 1594 (Братіслава, 2007 р.).

Щодо країн традиційного права в юридичній літературі відзначають дві особливості: з одного боку, тут немає поняття «принципи права», хоча є комплекс основоположних ідей, які фактично ними є. Це ідеї про вічність, незмінність, універсальність й незаперечності релігійних постулатів. З іншої сторони, відображаючи початковий процес формування права, ці ідеї з розвитком суспільства часто потребують корегування. Тому розвиток систем традиційного права полягав у виробленні способів відступу від цих засад при формальному збереженні їх незмінності [141, с. 100]. Поява різних течій і напрямів в індуському й мусульманському праві обумовлена перш за все різницею в ступені допустимості й «техніці» такого відступу. Сьогодні в деяких країнах Сходу (Єгипет, Йемен, Іран тощо) шаріат або його принципи вважаються основним джерелом законодавства.

Принципи, якими керуються незахідні країни, Р. Давід поділяє на дві групи. Одні визнають більшу цінність права, проте саме право розуміють не так, як на Заході. Інші відкидають саму ідею права і вважають, що суспільні відносини мають регламентуватися іншим чином. До першої групи вчений відносить країни мусульманського, індійського та іудейського права; до другої – країни Дальнього Сходу, Африки, Мадагаскара. Таке різне відношення до права переважно обумовлене впливом релігійного чинника на розвиток правових систем різних країн, що навіть дозволяє провести типологію правових систем світу на його основі і виділити такі типи: 1) правові системи країн розвинених неавраамістичних релігій (буддизму, індуїзму, конфуціанства, даосизму та ін.), 2) дуалістичні правові системи країн авраамістичних релігій (іслам, іудаїзм), 3) секуляризовані правові системи християнських країн [50, с. 130-157]. Третя група країн фактично співпаде таким чином з країнами розглянутих англо-саксонською і романо-германською правових сімей, а отже подальший розгляд буде обмежений аналізом впливу принципів права на правове регулювання в країнах першої і другої групи.

До першої із розглядуваних груп слід включити правові системи Китаю, Японії, Південної і Північної Кореї, Індії тощо. Джерела права в цих країнах сформовано переважно за західними зразками. Наприклад, для Японії характерна французька традиція у законодавстві, для Індії – англійська. Однією з ознак, що дозволила поєднати названі країни до однієї групи, є те, що суспільство японське, корейське чи індійське, віддає перевагу іншим, по відношенню до права, засобам суспільного регулювання. У той же час, саме ставлення до права (а особливо – до законодавства) як до другорядного явища у суспільному житті дозволило досить швидко запозичити до розглядуваних правових систем нормативні конструкції і цінності європейського права (у випадку Китаю – політико-правової доктрини Радянського Союзу). При цьому рецепція західних правових форм принципово не позначилась на світоглядних основах правових систем країн неаврамістичних релігій, які зберігають переконаність у слабкому регулятивному потенціалі права. У той же час перед правителями ставиться завдання втілювати доброзичливість, щирість, справедливість, почуття обов’язку тощо [75, с. 23], а отже, в термінах західного світу, - звертатися у своїй діяльності до принципів права. В Японії навіть поняття судового процесу глибоко відрізняється від нашого поняття. Суд – це не місце зіткнення сторін перед суддею, який виносить рішення, вислухавши їх протилежні вимоги. Подання позову відповідає більше клопотанню до вищого керівництва, щоб отримати допомогу чи вирішення певної проблеми. Тому в праві Японії переважають загальні положення перед категоричними і детальними вимогами. В кримінальному праві діє принцип, який надає суддям право на широкий розсуд: різниця між максимальним і мінімальним покаранням за правопорушення часто є такими великими, що означає фактичну відсутність законних обмежень, і санкції залишаються на розсуд суду. Діє принцип, протилежний концепції судді-автомату [285, с. 49].

Друга група представлена перш за все мусульманським і іудейським правом. Як відзначають дослідники цих правових систем, Коран і Сунна, на відміну від Нового Завіту, містять скоріше конкретні правила поведінки, ніж певні узагальнені принципи, що обумовлює особливий шлях розвитку ісламської правової думки. Проте це не заважає мусульманському праву у такий спосіб на релігійному рівні обґрунтовувати обов’язок відшкодувати завдану шкоди, принцип еквівалентності обміну, презумпцію невинності. Талмуд також приділяє увагу низці положень, що згодом стануть основою юридичного процесу і за своїм характером виступатимуть принципами права (точність звинувачення, гласність розгляду справи, свобода підсудного в захисті).

Привертає до себе увагу розуміння права східними мусульманськими мислителями. Діяльність суду, згідно з мусульмансько-правовою наукою, має бути спрямована на утвердження принципу справедливості. Дослідники східної традиції права для розкриття в ній ролі принципів права у правозастосуванні наводять такий уривок з Корану: «Якщо дві групи віруючих вступають у суперечку, примиріть їх … примиріть їх по справедливості («аул») і дійте неупереджено…» (49:9). Як бачимо, звертається увага не тільки на значення принципів, згідно з якими має бути вирішено спір, але й на вимоги, що ставляться до самих суддів і які мають статус принципів права.

Доктрина ісламу не допускає, щоб законодавець міг змінювати норми права, які складають священне мусульманське право; ця заборона не є перешкодою для того, щоб різними способами владні органи в мусульманських країнах фактично паралізували дію тієї чи іншої норми або підпорядковували її дію тим чи іншим умовам, не порушуючи при цьому ортодоксальних принципів. Принципи таким чином виступають межею, за яку не можуть заступати законодавчий або правозастосовний органи.

Принципи права відіграють важливу роль серед складових компонентів іудейського права. Традиційно вони виступають як основоположні ідеї й положення, які лежать в основі процесу формування й розвитку права, пронизують собою всю систему права й значною мірою визначають сутність, зміст і характер всього права [141, с. 108].

Тора надала право єврейським мудрецям час від часу, виходячи з плинних обставин, встановлювати закони, мета яких творити добро і справедливість. Сказано у Торі: «І чини справедливе і угодне в очах Господа". Інколи єврейські мудреці надавали своїм приписам си­ли завершеної правової норми, інколи вони мали характер реко­мендації, щоб "йти шляхами праведними". І ті, і інші – невід'єм­на складова Усного Вчення, і тому суддя і вчений правник у своїх рі­шеннях вдаються заради справедливості до норм морально-релігійних, коли в даній конкретній справі незастосовна норма юридична.

Як вказують дослідники цієї правової системи, важливою у єврейському праві є проблема взаємозв’язку між судовим рішенням і справедливістю. Згідно з вченням галахських мудреців поняття справедливості має два основних значення. Перше зводиться до формули «по прав­ді суди ближнього твого». У цьому значенні поняття справедливості стосується процедури судочинства і того, як застосовується закон. Рамбаль так підсумував поняття «справедливий суд»: «Потрібно в усьому зрівнювати обидві сторони, що сперечаються. Неприпустимо, коли один вільно висловлюється, а другому радять гово­рити коротко. Неприпустимо з одним бути привітним і говорити м'яко, а з другим бути суворим і говорити суворо. Якщо на одному з тих, хто сперечається, коштовний одяг, а другий у лахміттях, слід сказати першому: або вбери його в такий же одяг, як на тобі, і то­ді ми будемо розглядати вашу справу, або сам вберися в лахміття, як твій супротивник, і коли ви будете рівні, постанете перед судом. Неприпустимо, щоб один сидів, а другий стояв – обидва мають сто­яти. Якщо ж суд того побажає, він може посадити обох. Неприпустимо, щоб один сидів вгорі, а другий знизу, вони мають сидіти поруч». Привертають до себе увагу також такі слова: «По істині і справедливості заради миру судіть …», «Будемо чинити правосуддя, будемо досягати істини, будемо досягати миру» [79, с. 76].

Проте, незважаючи на такі суттєві відмінності у поглядах на природу і значення правового регулювання, країнам із значним релігійним впливом на правову систему, як і країнам романо-германьскої та англосаксонської правових сімей, притаманна ідея про розкриття змісту принципів права через систему правових вимог, які також мають характер принципів права [306, с. 153], про їх безпосередню регулюючу роль в правовому регулюванні.

У сучасних умовах роль принципів права у правовому регулюванні в країнах різних правових сімей все більше посилюється, оскільки «в основі конструктивного шляху розвитку багатьох країн цивілізаційного світу мають бути відмова від універсалізму, визнання багатоманітності й пошук спільного» [102, с. 11]. Так, посилаючись на антропологічні дані, Г.Дж. Берман відмічав, що «жодне суспільство не може терпіти брехні, злодійства, насилля, що залишаються без покарання; а останні шість християнських заповідей, що вимагають поваги до батьків та забороняють вбивати, чинити перелюб, красти, давати неправдиві свідчення й обманювати, у тому чи іншому вигляді присутні у будь-якій культурі» [25, с. 26]. Саме ці положення вчений назвав такими, що є притаманними більшості сучасних правових систем, поряд із захистом життя та пов’язаних із ним цінностей, захистом власності та забороною крадіжки, пограбування, шахрайства, захистом певного суспільного, у т.ч. державного ладу, вимогою справедливості публічних процедур із вирішення конфліктних ситуацій тощо. Крім того, усі світові релігії підтримують ідею соціальної справедливості. Так, християнство закликає «полюбити ближнього, як самого себе». В іудаїзмі поняття «милосердя» і «справедливість» позначаються одним и тим самим словом [77, с. 98].

Ця ідея про принципи права як спільний для країн розглянутих правових систем елемент правового регулювання знайшла підтвердження у Підсумковій декларації Всесвітньої конференції з конституційного судочинства (Кейптаун, 22-24 січня 2009 року), головною тезою якої стало наступне положення: «Незважаючи на те, що конституції держав різняться одна від одної, основні принципи, закладені в них, зокрема, щодо захисту прав людини, поваги людської гідності, дотримання Конституції та верховенства права, є спільними».

Отже, підсумовуючи, слід відзначити, що у правових системах світу склалися різні погляди на те, яку роль мають відігравати принципи права у правовому регулюванні. Це обумовлено перш за все тим, що цінності, закладені в основу правових систем, є відмінними. Саме у зв’язку з тим, що країни, які належать до умовно названих англосаксонської і романо-германської правових сімей, сповідують цінності західної цивілізації, що їх єднає, у цих країнах роль принципів у правозастосуванні є близькою. Ці правові сім’ї мають різну історію формування, що зумовило відмінності у тому значенні, яке надається різним джерелам права, проте, хоча й різними шляхами, вони прийшли до визнання того, що в основу права покладені певні принципи, які забезпечують єдність всієї правової системи і дають можливість знайти справедливе рішення у кожній справі. Проявом визнання спільних цінностей країнами англосаксонської і романо-германської правових систем стало право, розроблене Євросудом на підставі положень Європейської конвенції про захист прав людини.

У той же час, слід усвідомлювати, що якщо для англосаксонської правової системи принципи права давно сприймаються як невід’ємна частина джерел правового регулювання, то країни континентального права до останнього часу пов’язували загальнообов’язковість правил поведінки виключно з закріпленням цих у нормативно-правових актах та інших письмових формах права. Сьогодні принципи права виступають для країн романо-германської правової сім’ї альтернативою встановленому державою праву і все частіше здобувають статус самостійного обов’язкового джерела права.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка