На початку XXI століття змінюється світ. Найбільш успішними стають суспільства, що мають високий рі­вень знань та інтелекту. Отже, надзвичай­но велике значення має зміст освіти та її якість



Скачати 417.58 Kb.
Сторінка1/3
Дата конвертації25.10.2017
Розмір417.58 Kb.
  1   2   3


Вступ

На початку XXI століття змінюється світ. Найбільш успішними стають суспільства, що мають високий рі­вень знань та інтелекту. Отже, надзвичай­но велике значення має зміст освіти та її якість. А що робити, коли погіршується стан здоров'я населення та зростає кількість дітей, які внаслідок за­хворювань стають інвалідами? На сьогоднішній день це є однією з найважливіших проблем у нашій країні.

Головні причини інвалідності таких дітей — органічні ураження нервової системи, хвороби сенсор­них органів, психічні розлади та вроджені вади розвитку. Існуюча система утримання дітей-інвалідів у спеціальних інтернатних устано­вах лише на 20 відсотків забезпечує потреби дітей-інвалідів. При цьому відірваність дітей від родини, від звичного і біологічного близького оточення посилює психологічний тиск на дитину.

Міжнародна й вітчизняна практика свідчить, що на зміну ізольованому інтернатному вихованню дітей – інвалідів повинно прийти інтегроване навчання та виховання. Грамотна рання реабілітація дітей з психічними вадами розвитку дала б змогу дитині інтегрувати у дитячі колективи менш болісно. Ця адаптація та реабілітація повинна допомогти в освіті, опануванні певного мінімуму знань, умінь, навичок інтеграції дитини в суспільство. Діти з психічними вадами розвитку, які прийшли до школи, можуть стати суб’єктами педагогічного процесу. Від того, як буде організована навчально–методична робота педагогічних працівників, залежить майбутнє життя цих дітей. Саме тому мета даного посібника – надати методичні рекомендації в організації навчально – виховного процесу для дітей з особливостями розвитку. Методичний посібник рекомендовано для педагогічних працівників, батьків, всіх, хто цікавиться питаннями реабілітації дітей з вадами розвитку.



Ірина Бідюк, завідувач психолого – медико –

педагогічною консультацією

Розділ І. Психологія розумово відсталої дитини
З педагогічного погляду розумово відстала дитина — це ди­тина, яка ні за яких умов не зможе засвоїти програму масової школи. Цим вона відрізняється від дітей з іншими видами ано­малій, які для навчання за програмою масової школи потребу­ють спеціальних умов. Одразу привертає увагу відносність по­няття розумової відсталості: адже ускладнення програми на­вчання призводить до розширення кола осіб, які неспроможні її засвоїти, і навпаки, — спрощення програми звужує це коло. Здебільшого спеціальна психологія і корекційна психопедагогіка ґрунтуються на такому визначенні розумової відсталості.

Розумова відсталістьце виразне, незворотне системне порушення пізнавальної діяльності, яке виникає внаслідок дифузного органічного пошкодження кори головного мозку.
1.1.Ознаки розумової відсталості
У визначенні розумової відсталості слід підкреслити наявність трьох ознак:

  1. органічного дифузного пошкодження кори головного мозку;

  2. системного порушення інтелекту;

  3. виразності та незворотності цього порушення.

Брак хоча б однієї з цих ознак свідчитиме про те, що ми має­мо справу не з розумовою відсталістю, а з якимось іншим ви­дом дизонтогенезу. Справді:

- недорозвиток розумової діяльності за відсутності


органічного пошкодження кори головного мозку є ознакою педагогічної занедбаності, яка піддається корекції;

- локальне пошкодження мозку може зумовити випадіння або розлади тієї чи іншої психічної функції (вади слуху, мовлення, просторового гнозису, зорового сприймання тощо), але при цьому інтелект у цілому виявляється збереженим і є можливість компенсації дефекту;

- функціональні порушення мозкових структур можуть
призвести до вад пізнавальної діяльності тимчасового характеру, які за певних умов можуть бути усунуті;

- невиразне зниження інтелекту обмежує можливості людини щодо опанування певних видів складної пізнавальної


діяльності, проте не впливає на успішність самостійної соціальної адаптації індивіда;

- органічне пошкодження мозку не обов'язково викликає


порушення когнітивних функцій, а може зумовити розлади
емоційно – вольової сфери та дисгармонійний розвиток.

Слід зазначити, що не всі дефектологи погоджуються з на­веденим визначенням. Наприклад, Л.М. Шипіцина вважає, що за легкої розумової відсталості не завжди має місце орга­нічне пошкодження мозку. Деякі вчені поняття розумової відсталості розширюють за рахунок тих випадків, коли від­ставання у розвитку зумовлене несприятливими соціальни­ми умовами, депривацією, педагогічною занедбаністю. Справ­ді, педагогічна занедбаність може бути настільки глибокою, що призводить до незворотних змін у вищій нервовій діяль­ності. Дитина пропускає сензитивні періоди формування най­важливіших вищих психічних функцій, зокрема мовлення, і фактично зупиняється на натуральній стадії розвитку. Спро­би відновити психічні здібності зали­шаються невдалими.

За Міжнародною класифікацією психічних і поведінкових розладів 10-го перегляду (1994), розумова відсталість — це стан затриманого або неповного розвитку психіки, що харак­теризується порушенням тих здібностей, які виявляються в пе­ріод дозрівання і забезпечують загальний рівень інтелектуальності, тобто когнітивних, мовленнєвих, моторних та соціальних здібностей. Для розумово відсталих характерним є порушення і пізнавальної діяльності та адаптивної поведінки.

За визначенням Д.М. Ісаєва та Л.М. Шипіциної (2005), розумова відсталість — це сукупність етіологічно різних (спадкових, вроджених, набутих у перші роки життя), не прогресуючих патологічних станів, які виявляються в загальному психічному недорозвитку з переважанням інтелектуального дефекту і призводять до ускладнення соціальної адаптації.



1.2. Види розумової відсталості
Залежно від часу виникнення розумову відсталість поділяють на два види — олігофренію та деменцію.

Олігофренія — це вид розумової відсталості, який виникає внаслідок органічного пошкодження мозку в пренатальний, натальний або ранній (до трьох років) період дитинства і ви­являється у тотальному психічному недорозвитку.

Важливо зазначити, що олігофренія визначається не етіоло­гічними чинниками, а раннім впливом цих чинників на мозок. Тобто дуже різноманітні спадкові, вроджені, набуті шкідливості пренатальний та ранній постнатальний періоди зумовлюють загальний психічний недорозвиток. Клінічні вияви олігофренії не залежать від причин її виникнення на відміну від деменції, за якої структура дефекту певною мірою визначається етіоло­гічними чинниками. Наприклад, істотно відрізняються пато­генез і психологічні особливості дітей з травматичною демен­цією та деменцією, що виникла внаслідок нейроінфекції, тоді як олігофренії, зумовлені травмою чи інфекцією, мають однако­ву симптоматику.

Як відомо, мозок новонародженої дитини ще не завершив сво­го формування. Утворення коркових структур, встановлення зв'язків між нейронами кори, мієлінізація нервових волокон здійснюються паралельно з психічним розвитком індивіда і знач­ною мірою залежать від того досвіду, який набуває дитина.

Через шкідливий вплив на кору головного мозку в ранній пе­ріод нейрони виявляються незрілими або заблокованими і не можуть повноцінно виконувати свої функції, що ускладнює, процес утворення зв'язків між ними. Нейродинаміка при олігофренії характеризується слабкістю замикальної функції кори головного мозку, нестійкістю зв'язків, інертністю і слабкістю нервових процесів, недостатністю внутрішнього гальмування, надмірною іррадіацією збудження, труднощами формування складних умовних рефлексів. Тому психічний розвиток дитини-олігофрена здійснюється на аномальній основі. Ранній період пошкодження кори головного мозку призводить до більш виразного недорозвитку функцій, які мають триваліший період дозрівання, що, в свою чергу, визначає ієрархію, за якої пере­дусім страждають регуляторні системи і вищий рівень органі­зації будь-якої психічної функції. Первинний дефект при олі­гофренії пов'язаний з тотальністю недорозвитку мозку, особли­во філогенетично наймолодших асоціативних зон.

Вторинний дефект при олігофренії, за В.В. Лебединським, має круговий характер, зумовлений двома координатами недо­розвитку: "знизу догори" — недостатність елементарних психіч­них функцій створює несприятливу основу для генезу вербаль­но-логічного мислення; "зверху донизу" — недорозвиток вищих форм мислення перешкоджає перебудові елементарних психіч­них процесів, зокрема, формуванню логічної пам'яті, довільної уваги, еталонного сприймання тощо. Формування вторинного дефекту зумовлене культурною депривацією. У структурі дизонтогенезу при олігофренії спостерігається порушення міжаналізаторних зв'язків і відповідно — ізоляція окремих функцій. Ха­рактерним для дітей-олігофренів є відірваність мовлення від дії, осмислення, розуміння матеріалу від його запам'ятовування.

Олігофренія має резидуальний (непрогредієнтний) характер, тобто не має тенденції до прогресування — поглиблення ступе­ня виразності. Ця обставина та відносна збереженість при лег­кому ступені мотиваційно-потребової, емоційно-вольової сфери, цілеспрямованості діяльності, відсутності енцефалопатичних і психотичних розладів забезпечують можливість задовільної динаміки розвитку та ефективність педагогічного впливу. Але при олігофренії в динаміці психічного розвитку на всіх етапах спостерігаються явища недорозвитку.

Виокремлюють такі основні ознаки олігофренії:


  • наявність інтелектуального дефекту, який поєднується з
    порушеннями моторики, мовлення, сприймання, пам'яті, уваги, емоційної сфери, довільних форм поведінки;

  • тотальність інтелектуальної недостатності, тобто недорозвиток усіх нервово-психічних функцій, порушення рухливості
    психічних процесів;

- ієрархічність інтелектуального дефекту, тобто переваж­на недостатність абстрактних форм мислення на тлі недорозвитку всіх нервово-психічних процесів. Недорозвиток мислення позначається на перебігу всіх психічних процесів: сприймання, пам’яті, уваги. Страждають, передусім, усі функції абстрагування та узагальнення, порівняння за істотними ознаками, розуміння переносного смислу; порушуються компоненти психічної активності, пов'язані з аналітико-синтетичною діяльністю мозку. При цьому вищі психічні функції, які формуються пізніше і характеризуються довільністю, є менш розвиненими, ніж елементарні. В емоційно-вольовій сфері це виявляється у недорозвитку складних емоцій та довільних форм поведінки.

Отже, олігофренія характеризується непрогредієнтністю, тотальністю та ієрархічністю порушення психічного розвитку, відносною збереженістю особистісного аспекту пізнавальної діяльності. Цим зазначений вид розумової відсталості відрізняється від деменції.



Деменція це вид розумової відсталості, який виникає внаслідок пошкодження кори головного мозку у період після двох— трьох років і виявляється у виразному зниженні інтелектуальних можливостей та в частковому розпаданні вже сформованих психічних функцій.

Оскільки формування кори головного мозку в основному завершується у 16—18 років, то явища деградації супроводжуються і психічним недорозвитком.

Характер дизонтогенезу при деменції визначається поєднанням грубого порушення низки сформованих психічних функцій з недорозвитком онтогенетично молодших утворень ( лобних систем), як наслідок — страждає лобно-підкіркова взаємодія. Поряд із частковим випадінням окремих кіркових функцій передусім спостерігаються розлади емоційної сфе­ри, часто з розгальмованими потягами, важкими порушення­ми цілеспрямованої діяльності та особистості загалом. По­шкодження призводить до явищ ізоляції окремих систем, роз­паду складних ієрархічних зв'язків, часто з грубим регресом інтелекту й поведінки.

Деменція характеризується парціальністю порушення пси­хічних функцій. Це означає, що одні з них пошкоджені більше, а інші — менше. Ускладнення пізнавальної діяльності зумовле­не не стільки вадами мислення, скільки грубими розладами ці­леспрямованості, уваги, пам'яті, сприймання, емоцій, а також вкрай низькою інтенсивністю прагнення до досягнень. При де­менції істотно страждають нейродинамічні процеси, унаслідок чого спостерігається інертність мислення, швидка виснажли­вість, дезорганізація психічної діяльності загалом. Деменція ча­сто супроводжується енцефалопатичними (головними болями, запамороченням, нудотою, судомними приступами та ін.) та психотичними розладами (патологічними потягами, мареннями, га­люцинаціями та іншими виявами порушення свідомості).

Клініко-психологічна картина деменції буде різною залежно від віку виникнення захворювання мозку. При захворюванні у ранньому дошкільному віці на перший план виступають втра­та і збіднення навичок. Якщо захворювання починається у старшому дошкільному віці, найбільш показовим є порушення або збіднення ігрової діяльності, яка стає одноманітною, стереотип­ною. При захворюванні у молодшому шкільному віці збереженими залишаються мовлення, навички самообслуговування, але виразно знижуються інтелектуальна працездатність і навчаль­на діяльність загалом: втрачаються шкільні інтереси, порушу­ється цілеспрямованість.

Г.Є. Сухарєва, на підставі специфіки клініко-психологічної структури дефекту, вирізняє чотири типи органічної деменції у дітей. Перший характеризується переважанням низького рівня узагальнення. При другому типі на передній план виступають нейродинамічні розлади, різка сповільненість, швидка психічна виснажливість, нездатність до напруження. Спостерігаються порушення логічності мислення, виразна схильність до персеверацій (фіксації на окремих операціях із труднощам переключення на інші).

При третьому типі органічної деменції передусім має місце поєднання недостатності спонукань до діяльності з млявістю, повільністю, пасивністю, апатією, різким зниженням активності мислення; емоційна бідність, байдужість до оцінки, відсутність планів на майбутнє, інтелектуальних інтересів. При загальній розумовій загальмованості наявна схильність до утворення елементарних рухових стереотипів. При нейропсихологічному дослідженні стійкі дефекти моторної сфери проявляються у поєднанні повільності, інертності, схильності до застрявання, труднощів переключення з гіподинамічними персевераціями і синкінезіями. Персеверації виникають як на рівні виконавчої ланки, так і програми дії.

При четвертому типі у центрі клініко-психологічної картини перебувають порушення критики і цілеспрямованості мислення, поряд зі значними розладами уваги, «польовою поведінкою». Діти з таким діагнозом вирізняються хаотичною руховою розгальмованість, схильністю до дій за першим спонуканням. Загальне тло настрою характеризується виразною ейфорією зі схильністю до дурощів і короткочасних агресивних спалахів. Емоції вкрай примітивні й поверхові. Реакції на зауваження немає. Спостерігається груба некритичність, розгальмованість потягів. Брак вольових затримок, недостатнє розуміння ситуації, велика емоційна навіюваність в умовах конфлікту робить цих дітей неприйнятними у колективі однолітків. Навчанню попри особливості поведінки перешкоджають грубі порушення уваги, нецілеспрямованість у будь-якій діяльності, персеверації за гіпердинамічним типом.

Аналіз структури дефекту двох останніх підгруп показує виразність пошкодження та недорозвиток функцій лобних частин. Явища пошкодження зумовлюють вади цілеспрямованості самоорганізації, а недорозвиток проявляється "олігофренічним компонентом" у вигляді поганої здатності до абстрагуван­ня та узагальнення, недорозвитку логічного мислення. Таким чином, основні координати недорозвитку при деменції спрямовані переважно "знизу догори". Порушення між функціональних взаємодій призводить до розпаду ієрархічних зв'язків з явищами ізоляції. Передусім розгальмовуються підкіркові функції, що зумовлює масивність енцефалопатичної симптоматики, патологію потягів. Елементи асинхронії розвитку ви­являються у ретардації формування вищих психічних функцій. Пошкодження, яке виникло у дитячому віці, призводить також до поєднання явищ регресу зі стійкою фіксацією функцій на більш ранніх етапах розвитку.

Деменція поділяється на резидуальну, яка так само як і олі­гофренія не має прогредієнтного характеру, та плинну , котра вирізняється наявністю поступової інтелектуальної деградації, що зумовлена хворобою, яка прогресує.

До резидуальної деменції належать форми розумової від­сталості, що виникли через два—три роки після черепно-моз­кової травми, або запалення мозку та його оболонки (енцефа­літ та менінгіт). Плинна деменція часто буває зумовлена нейроінфекціями (сифіліс, ревматизм центральної нервової систе­ми) або генетичними порушеннями (гідроцефалія, шизофре­нія, епілепсія).
1.3. Ступені розумової відсталості
Залежно від глибини пошкодження мозку традиційно ви­окремлюють три ступені розумової відсталості: ідіотію, імбе­цильність, дебільність. За сучасною міжнародною класифіка­цією психічних захворювань виділяється чотири ступені розу­мової відсталості, які співвідносяться з показниками рівня розу­мового розвитку, вираженими в інтелектуальному коефіцієнті ( IQ):


  • глибокий (F -73) — ідіотія (IQ = 0—19);

  • важкий (F-72) — виразна імбецильність (IQ = 20—34);

  • помірний (F-71) — легка імбецильність (ІQ = 35—49);

  • легкий (F-70) — дебільність (IQ = 50—69).

Діти з легким ступенем розумової відсталості можуть навча­тися за програмою допоміжної школи.

Ідіотія (важка розумова відсталість) це найвиразніший ступінь розумової відсталості, який виникає внаслідок глибин­ного пошкодження кори головного мозку та частково підкірки, що призводить до грубого порушення фізичного та психічного розвитку.

При ідіотії спостерігаються значні відставання у формуванні локомоторних функцій. Серед ідіотів є такі, котрі не можуть самостійно ходити і навіть сидіти. Вони не спроможні турбува­тися про задоволення своїх основних потреб, страждають від не­тримання сечі та калу і тому потребують постійної допомоги. У більшості з них навичок самообслуговування або немає, або з'яв­ляються лише найелементарніші завдяки тривалому спеціаль­ному вихованню. На основі збереженої здатності до утворення простих умовних рефлексів при ідіотії в деяких дітей можна розвинути примітивне наочно-дієве мислення, розуміння при­мітивних мовних інструкцій, предметну ситуативну пам'ять на рівні впізнавання.

Сприймання мовлення у них є синкретичним, залежним від того, хто до них звертається і за яких умов, в якій обстановці, з якою інтонацією. При цьому діти реагують не на зміст вислов­лювання, якого не розуміють, а на його фонові характеристи­ки. Ідіоти можуть користуватися окремими нестійкими звуко­вими комплексами, які передають емоційний стан та інформу­ють про окремі потреби. Увага при ідіотії мимовільна і дуже нестійка. Декількох секунд, протягом яких дитина концен­трується на об'єкті, не вистачає для його повноцінного спри­ймання.

Поведінку ідіотів називають польовою, оскільки вона пов­ністю залежить від зовнішніх стимулів, не підлягає усвідомлен­ню та не має конкретних цілей. Однією з особливостей ідіотів, яка передує цьому ступеню розумової відсталості, Е. Сеген нази­ває самотність, вони не усвідомлюють своїх потреб, не можуть поділитися своїми переживаннями. Внутрішній світ ідіота є не­збагненним для оточуючих його людей. Ідіотія часто супрово­джується грубими порушеннями емоційно-вольової сфери. Зо­крема, можуть спостерігатися такі патологічні прояви, як дисфорія, агресія, аутоагресія, апатія, ейфорія, абулія.

Одні ідіоти спроможні набувати прості зорово-просторові навички, виконувати елементарні команди та прохання і при адек­ватному догляді брати участь у самообслуговуванні. Інші, най­більш важкі, — не плачуть, не сміються, не впізнають оточую­чих, реагують лише на біль, не відрізняють їстівне від неїстівного. У таких дітей можуть спостерігатися часті прояви сексуаль­ного збудження у вигляді невтримного онанізму. У деяких ви­падках при ідіотії спостерігається парадоксальне збереження окремих психічних функцій та здібностей. На тлі глибокої інте­лектуальної неповноцінності може спостерігатися вражаюча механічна пам'ять, музичні та інші здібності тощо.

Діти з розумовою відсталістю у ступені ідіотії підлягають розподілу до будинків інвалідів та закладів соціального забез­печення, де за ними доглядають та за можливості навчають елементарних навичок самообслуговування.



Імбецильність середній за виразністю ступінь розумової відсталості, який виникає через глибинне пошкодження кори головного мозку. Імбецильність, за міжнародною класифіка­цією, поділяється на легку та виразну.

Виразна імбецильність (важка розумова відсталість) навіть за відсутності паралічів та парезів супроводжується грубим не­дорозвитком рухової сфери, яка незалежно від віку дитини ви­являється у порушенні та слабкості статичної та моторної фун­кцій, координації, точності й темпу довільних рухів. Діти не вміють бігати і стрибати, їм важко переключатися з одного руху на інший. Диференційовані рухи пальців та рук у багатьох із них є неможливими, що є іноді непереборною перешкодою для формування навичок самообслуговування.

Грубе порушення уваги виявляється в нестійкості, відсут­ності її активної форми. Діти реагують лише на яскраві пред­мети. При цьому навіть така реакція є дуже нетривалою. При виразній імбецильності часто трапляються аномалії розвитку органів відчуттів та функціональні розлади аналізаторів. Спри­ймання характеризується поверховістю та неспецифічністю. Добре відомі дитині предмети, що її оточують, вона розрізняє задовільно, а от незнайомі явища не викликають орієнтовної реакції. Наслідком недиференційованості сприймання є від­сутність аналізу, порівняння. Пам'ять дітей з важкою розумо­вою відсталістю відрізняється дуже малим обсягом і значними спотвореннями при відтворенні.

Мислення дітей з важкою розумовою відсталістю є конкрет­ним, хаотичним і безсистемним. Іноді такі діти можуть здійснити елементарне узагальнення, наприклад, завдяки спеціально­му навчанню об'єднати реальні предмети у групи (меблі, одяг, тварини). Оперувати абстрактними поняттями, передати зміст навіть найпростішої сюжетної картинки вони не можуть. Деякі з них опановують порядковий рахунок предметів. Під впливом навчання у них можуть з'явитися не пов'язані між собою уяв­лення, їхні міркування є збідненими та несамостійними.

Експресивне мовлення при виразній імбецильності або не і не формується взагалі, або існує на рівні беззмістовних ехолалічних повторень, окремих слів з порушеною структурою і корот­ких аграматичних речень. Подібні висловлювання буває важ­ко зрозуміти ще й через грубі порушення звуковимови. Проте такі діти часто замість мовлення користуються жестами. Вони розуміють звернене мовлення, орієнтуючись в основному на ін­тонацію, у ситуаціях, пов'язаних із задоволенням основних по­треб.

Типовими рисами особистості дітей з важкою розумовою відсталістю є відсутність спонукань або хаотичне прагнення до всіх оточуючих подразників, що привертають увагу, тенденція до наслідування та відтворення старих завчених штампів. Емо­ційні реакції є одноманітними, задубілими та недиференційованими.

При легкій імбецильності (помірна розумова відсталість) локомоторні функції розвиваються дуже повільно. Моторика характеризується незграбністю, недиференційованістю. Діти з легкою імбецильністю не можуть виконувати дії, що потребу­ють точності, довільної регуляції, координованості рухів, особ­ливо дрібних.

Мовлення таких дітей аграматичне, збіднене. Словниковий запас дуже обмежений, у ньому немає узагальнювальних та аб­страктних термінів. Речення прості непоширені, неправильно побудовані. Звернені до них інструкції розуміють лише в кон­кретних ситуаціях. Зміст простої казки чи оповідання можуть усвідомити лише з опорою на наочність. Складні граматичні конструкції не розуміють взагалі.

Увага мимовільна, залежить від фізичних характеристик об'єктів та зовнішньої мотивації. Стійкість уваги вже вимірюється не секундами як при ідіотії, а декількома хвилинами. У процесі сприймання не виявляється активність, необхідна для одержання специфічної для певного предмета інформації. Че­рез це дитина не може виділити деталі, побачити відмінність між предметами. Перцептивна діяльність характеризується хао­тичністю. Обсяг пам'яті суттєво звужений. При відтворенні за­ученого часто наявне спотворення. До підліткового віку па­м'ять, особливо довготривала, дещо удосконалюється.

У дітей з легкою імбецильністю можна розвинути примітив­не наочно-дієве та образне мислення, яке проте характеризуєть­ся конкретністю, браком послідовності, гнучкістю. Утворення абстрактних понять є дуже обмеженим найелементарнішими ситуативними узагальненнями. Дітей можна навчити групува­ти одяг, тварин, рослин тощо. Вони не вміють визначати по­дібність, а відмінності помічають лише на конкретних пред­метах.

Діти-імбецили є дуже вразливими. їхні емоції характеризу­ються полярністю, реактивністю та лабільністю. Відносна збе­реженість їхнього афективного життя виявляється в чутливості до оцінки іншими людьми. Власна самооцінка у них є неадек­ватно завищеною: себе вони вважають найкращими. Імбецили так само, як і ідіоти, схильні до "польової поведінки", проте у них уже досить часто виявляються й інші форми активності, наприклад, імпульсивні акти, які здійснюються під впливом безпосередніх потреб індивіда і не передбачають свідомої по­становки мети, планування, аналізу засобів та можливих на­слідків. Такі діти можуть виконувати прості завдання під без­посереднім контролем педагога, а також реалізовувати автома­тизовані навички.

У дітей з легкою імбецильністю можна виховати навички са­мообслуговування. Деякі з них завдяки тривалому спеціально­му навчанню виявляються спроможними опанувати елементи грамоти та рахунок у межах 10—20. З великими труднощами засвоєні знання використовуються механічно. Завдяки навчан­ню шляхом багаторазового показу способу виконання завдання з поступовим його ускладненням вдається підготувати підлітків до праці.

Незалежне проживання осіб з таким ступенем інтелектуаль­ної недостатності є неможливим. Проте вони можуть бути фі­зично активними, встановлювати контакти, брати участь в елементарних соціальних заняттях, організованих вихователя­ми. У дорослому віці вони здатні до простої практичної роботи під наглядом, піддаються керівництву.

Діти з розумовою відсталістю у ступені імбецильності підля­гають розподілу до будинків інвалідів та закладів соціального забезпечення, де за ними доглядають, формують навички само­обслуговування, а також за можливості навчають елементам грамоти.



Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка