На перехресті музи й долі…



Скачати 107.22 Kb.
Дата конвертації05.02.2019
Розмір107.22 Kb.


На перехресті музи й долі…
Літературно-музична композиція за творчістю Тараса Шевченка
Стиха лише мелодія пісні “Думи мої”. За сценою звучить голос читця, який декламує ремарку до драматичної поеми-дилогії Б. Стельмаха “Тарас”.
Читець. Передвечірній український степ. Червоне сонце стало на могилі – на хвилину перед тим, як покотиться у прірву обрію. Село не видно – степ. Здалеку лине пісня, а зблизька срібні коники сюркочуть. Заплутуючись у тім земнім сюркоті, бреде біленьке втомлене хлопча. Його питають  коники цікаві – лунають степом їхні голоси: “Це ми тебе питаємо з трави! Як звешся хлопчику?”
Тарас (маленький). Талас… Таррас!.. А ви?

Голоси

Торкнулося сонечко твоєї голови!..

Як звешся хлопчику?

Тарас.

Тарас, кажу! А ви?



Голоси

А ми коники-стрибунці,

Нас нелічені табунці,

Срібнодзвінні підківки,

Ними дзвоним залюбки

В материнці й в чебреці!


Здаля чіткіше вирізьбилась пісня: !Ой горе тій чайці, чаєчці – небозі…”
Тарас. А я піду до тих стовпів,

Що небо підпирають.


Голоси.

Там обрій смерком закипів!

Він пропаде серед стовпів

Цікаві – не вмирають


Тарас. А де ви? Я не бачу вас
Голоси.

Ми всюди! Всюди! Всюди!

Ми – мерехткий вечірній час…

Ми – іскри місячних прикрас…

Ми – тихий сон приблуди…
Тарас. Ви, мохи, душі козаків?
Голоси.

Він упізнав нас, браття!

Він зазирнув у глиб віків…

Хороший син росте в батьків.

Відвага і завзяття!
Голоси.

Це він іде до тих степів,

Що небо підпирають…

Там обрій смерком закипів…

Ще пропаде серед степів!..

Цікаві – не вмирають.



Читець. Запала тиша. Перша іскра зірки з жалю за сонцем забриніла в небі.
Голоси.

Пропало сонечко… Зайшло…

А де хлопча? Не чую?

Цікаво, де його село?..

Хоча б додому шлях знайшло…
Тарас. Отут переночую.
Читець (тихо). Згорнулося калачиком хлопчя під зіркою в степу, під купиною.
Голоси.

Перепочинь, перепочинь,

Перепелятко в полі…

Ти чий? Нічий!

Торкнувся сон його очей…

Ми всі заснем поволі…


Доля. Це ти, Іване?
Запорожець.

Ідуть чумаки…

Й кому я тут об тій порі приснився?
Доля.

Тепер лиш дітям сняться залюбки

Правдиві запорозькі козаки.

Ой бачиш – спить, з дороги натомився


Запорожець.

Оце таке? Неначе зайченя.

Куди ж його у степ супроти ночі?
Доля.

І уяви – бреде уже півдня,

Півдня звабливий обрій доганя
Запорожець.

Тепер не всяк до обрію охочий.



Доля.

А бач – знайшовся



Запорожець.

Ти ж гляди, пильнуй,

Не зобижай малого для потіхи.
Доля.

На те і доля я.


Запорожець.

Круто боронуй,

Та кривдами душі не поруйнуй.
На авансцену виходить Тарас — підліток.

Тарас.

Тяжко-важко в світі жити

Сироті без роду:

Нема куди прихилитись,-

Хоч з гори та в воду!

В того доля ходить полем,

Колоски збирає;

А моя десь, лидащиця,

За морем блукає.

Тихенько звучить мелодія пісні “Ой молі, молі, моя дитино” (сл. Т.Шевченка, муз. народна). З глибини сцени повільно входить Доля. Мелодія пісні продовжує звучать.
Доля.

Я – тиха доля доленька Тараса…

В вінку терновім, боса на снігу…

Втирала сльози, зронені завчасно,

Співала “молі” ще у сповитку.

Я проводжала маму Катрю в вічність

Разом з Тарасом

Свічку їй несла

Тихенько в бур'яні писала вірші

І малювала мрії крадькома.


Тарас.

Чом плачуть кріпаки?


Доля.

Спитав Тарас мене. А з неба

Неначе руті падали зірки!
Тарас.

Чому мовчиш,

Чому не мовиш, доле?
Читець.

Кричить Тарас і плаче в бур'яні.



Доля.

Молись, Тарасе, бо життя як поле…

Всміхнуся сонечком колись твоїй смерті.
Доля з Тарасом – підлітком відходять у глибину сцени. Доля стає на підвищення. Малий Тарас іде зі сцени. На авансцені – вже молодий Шевченко. Він проказує слова молитви, а читці повторюють за ним.
Шевченко.

Боже, дай мені душевний спокій,

Аби я зміг те прийняти,

Чого не зможу змінити.

Господи, дай мені відвагу

Те змінити, що зможу змінити.

Господи, дай мені мудрість

Аби я зміг відрізнити

Одне від одного. Амінь.
Шевченко відходить у бік.
1-й читець. Руки й душа молодого Тараса просять фарби, бо цвітуть у серці дивні квіти: радість і сльози цвітуть ліліями білими, маком червоним, рожевими мріями .

2-й читець. Ще буде літні сад і незабутній Сошенко… Ще буде Академія мистецтв і перша збірка поезій – безсмертний  і вічний “Кобзар”!

3-й читець. Ще буде воля, воля буде!

Дихнеш, дихнеш на повні груди!



4-й читець. А поки, що мрії… І нестримане бажання волі.
пісня на слова Т.Шевченка “Бандуристе орле сизий”, муз. народна.
Шевченко.

Єсть на світі доля,

А хто її знає?

Єсть на світі доля,

А хто її має?

Возьміть срібло – золото

Та будьте багаті,

А я візьму сльозу –

Лихо виливати;

Затоплю недолю

Дрібними сльозами,

Затопчу неволю

Босими ногами!

Тоді я веселий,

Тоді я багатий,

Як буде серденько

По волі гуляти!
Шевченко відходить до гурту читців.
Читець. 22 квітня 1838 рік. Зі спогадів художника  Сошенка:  Нараз до моєї кімнати через вікно плигає Тарас, мало мене не звалив з ніг, кидається мені на шию і гукає: “Воля!”
Усі читці встають і голосно повторюють: “Воля!”
Шевченко. (швидкими кроками входить на авансцену) Воля! Воля! Учусь малювати… нікому не кланяюсь і нікого не боюсь, окрім Бога – велике щастя бути вільним. (Швидко виходить).
Читець. Це була вимріяна, виколисана думкою, вицілована мрією, крилата, як птаха, воля Тарасова!

Читець. То був його час! Здавалось, усі зорі сходили з його душі,  а він малював їх, плакав від радості, писав  і дивувався.

Читець. Покинь книжки, театри і малярство. Поглянь в обличчя Долі.

Доля. (з глибини сцени, де вона стоїть на підвищенні, звучать, як відлуння, її слова) Ти щасливий? Твоя ж душа озвалася у віршах. ЇЇ читають, плачуть, щоб прозріти!

Читець. Чия правда, чия кривда

(Усі читці разом)

І чиї ми діти.
Тарас (радісно). Кобзар мій перший скоро вийде! Ти ще й питаєш…
Хор виконує два куплети пісні “По діброві вітер виє” (сл. Т.Шевченка, муз. народна).
Шевченко… Плаче Україна…

І я плачу; а тим часом

Пишними рядами

Виступають атамани,

Сошники з панами

І гетьмани; всі в золоті

І в мою хатину

Прийшли, сіли коло мене

І про Україну

Розмовляють…

Я не одинокий, є з ким в світі жити;

У моїй хатині, як в степу безкраїм,

Козацтво гуляє, байрак гомонить

От де моє добро, гроші,

От де моя слава…
Доля (з глибини сцени)

Ти щасливий! А брати і сестри!

А Вкраїна? Знедолена, зболіла,

В руках у ката бранкою зомліла…

Ти щасливий?
Шевченко. Не питай, не питай, моя доле,

Бо заплачу…

Як тільки згадаю – ридаю.

Не питай.


Доля. Не питаю.
Читець. 1843 р. Нарешті, нарешті Шевченко на рідній Україні! Та радість зустрічі затьмарив пекучій біль.

Читець…. Село неначе погоріло,

Неначе люди подуріли,

Німі на панщину ідуть,

І діточок своїх ведуть!..



Читець. І не в одні отім селі,

А скрізь на славні Україні

Людей у ярма запрягли

Пани лукаві!.. Гинуть! Гинуть!

У ярмах лицарські сини…

Читець. Кругом неправда і неволя,

Народ замучений мовчить.

Кати знущаються над нами,

А правда наша п¢яна спить.



Читець. А тихенько кралась

І сльози сушили,

Сльози щирої людові.
Шевченко (встає)

І я прозрівати

Став потроху…Доглядаюсь,-

Бодай не казати.

Кругом мене, де не гляну,

Не люди, а змії…

І засохли мої сльози,

Сльози молодії.

І тепер я

Серце ядом гою,

І не плачу, й не співаю

А вию совою.


Шевченко. Схаменіться:

будьте люди,

бо лихо вам буде…

Усі на сім світі –

І царята і старчата-

Адамові діти.


Читець. З-під гнівного Шевченкового пера народжуються безсмертні творіння людського духу: “Кавказ”, “Єретик”, “Великий льох”, “Наймичка”, “І мертвим і живим…”, “Заповіт”.

Тихо звучить мелодія “Заповіту”.



Читець. Року 1845-го 24 грудня Шевченко напише і залишить своїм нащадкам свій “Заповіт”.
У виконанні хору звучить “Заповіт”.
Шевченко. Як умру то поховайте

Мене на могилі,

Серед степу широкого,

На Вкраїні милій


Читець. Поет був хворий, тому тремтяча рука його спішила сказати останні слова.

Читець. Але доля і Бог були милосердними і цього разу, бо дарували життя . Тебе ще чекатиме твоя , твій каземат, царевий присуд…

Читець. Холодні стіни каземату

І зверхні окрики катів.

А руки прагнуть малювати;

Душа волає щирих слів.



Читець. А де ж папір?

Читець. Його й шматочка –

Заборонили навісні.

О, як мережив він рядочки,

А малював би ночі й дні.



Читець. Такі поети не вмирають

Їх пам¢ятатимуть віки!

Прийде за грати каземату,

Вкраїна серцю дорога

Садок вишневий коло хати

І схилить гілку ло чола.

Загоїть рани, сльози витре,

Загляне в душу аж до дна…


Звучить пісня “Садок вишневий біля хати” (муз народна).
З глибини сцени чути голос Долі:

Оренбург, Кос-Арал…

І в снігах, і в пустелі…

Ти вже каєшся, сину?


Шевченко.

О ні, я не каюсь, Доле!

О ні, я не каюсь Вкраїно!

За тебе Голготу страшну відбуваю.

“Караюсь, мучусь, але не каюсь!”
Читець (на фоні мелодії) Муза й на засланні не покинула поета. Тихенько входила вона до брудної казарми і дарувала йому натхнення.

З гурту читців виходить Муза – дівчина в довгій вишитій сорочці, з розпущеним волоссям та розкішним вінком з польових квітів на голові.

Шевченко (звертаючись до музи).

Моя порадонька святая!

Моя ти доля молодая

Не покидай мене. Вночі,

І вдень, і ввечері, і рано

Витай за мною і учи.

Учи неложними устами

Сказати правду. Поможи

Молитву докажи до краю.
Звучить пісня “Зоре моя вечірняя” (квартет ансамблю вчителів)

 

Читець. Серпень  1857 р. Шевченко вийшов з ненависної солдатської казарми на волю.


Звучить бандура. Під звуки її читці продовжують.
Читець. Україна чекає на свого сина!

Читець. Вийшовши на волю, мріяв Тарас одружитися, обов¢язково на бідній дівчині, кріпачці, мати сімейний затишок, дітей опинитися в рідній Україні. Йому було всього 47 років.

Шевченко.

Поставлю хату і кімнату,

Садок – райочок насаджу.

Посиджу я походжу



В своїй маленькій благодаті.

Читець. Та не судилося йому, великому й безсмертному, пізнати звичайного людського щастя. Випурхнуло воно з рук поетових сполоханою пташкою.

Читець. Іронія долі?

Читець (з сумом). Так. Іронія долі…

Читець. Та Шевченко не докоряв своїй долі.
Тихо звучить пісня “Думи мої” (обробка С.Козака).
Читці повільно розходяться. Шевченко і Доля. Вони виходять на авансцену.

У цей час з мікрофона звучать слова Івана Франка:” Він був сином мужика і став володарем в царстві духа. Він був кріпаком і став велетнем у царстві людської культури… Доля переслідувала його в житті, скільки лиш могла, та вона не зуміла перетворити золота його душі в … Найкращий і найцінніший скарб доля дала йому лише по смерті – невмирущу славу і всерозквітаючу славу, яку в мільйонів людських сердець все наново збуджуватиметься його твори”.
На закінчення «Пісня про Тараса», муз. Н.Май – (шкільний ансамбль)




Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка