Моє село вишнево-волошкове в обіймах річки синьої Синюхи



Скачати 255.07 Kb.
Дата конвертації17.01.2018
Розмір255.07 Kb.

Моє село вишнево-волошкове

В обіймах річки синьої Синюхи

Живе, працює й пісні колискові

Співає своїм дітям в хаті тихо…

Уже більше двох сторіч, як на картах невеличкою крапкою позначається село на звивистій синій стрічці річки Синюхи і тут ще назва - Синюхин Брід. Село Синюхин Брід – звичайне українське село. Оригінальність цього села полягає в тому, що воно ніколи не було власністю поміщиків, зате предки теперішніх жителів випили до дна чашу горя і перенесли неймовірні страждання.

Синюха – турецька назва Гьок – Су, або слов’янська давня назва Сині Броди сотні років, аж до третього розділу Польщі (1793року) була кордоном між польською державою та землями Запоріжжя.

Десь 300 років тому, був тут ковиловий степ, незораний та неозорий. Поміж травами жило птаство, сновигали лисиці і степові вовки. Але не було в тому Дикому Полі поселень: боялися наші люди близьких недобрих сусідів – татар та турків, з якими ворогували. Та одного разу, а було це в козацькі часи, після невдалого походу поверталися запорожці на Україну. Дійшли до широкої і глибокої ріки, а переправитися на другий берег нічим. Та й зморені дуже, поранених побратимів ледь живими поклали біля води. Заснули. Залишився вартувати молодий козак. Ходить-походжає понад річкою, тихенько наспівує сумовиту пісню про чайку-небогу, що вивела чаєняток при би­тій дорозі. Згодом і його сон зморив. Сидить хлопчи­на, оперся на руку, дрімає у пів ока.

Аж раптом чує чийсь ніжний голос:

- Не спи, козаче, ворог близько. Стрепенувся вартовий, зірвався на рівні, озирну­вся - нема нікого. І знову чує солов'їний голос:

- Буди побратимів, хлопче, ворог вже зовсім не­далеко!

Зляканий козак припав до землі, чує тупіт кінсь­ких копит об сиру землю. Кинувся будити-піднімати друзів, а вони спросоння не вірять, не хочуть вірити, що біда близько. Стривожений вартовий кинувся ту­ди-сюди, як же рятуватися? Там степ і ворог, а тут ріка глибока. І бачить козак: з густого туману, що огорнув ріку, по воді, як по стежці, йде до нього мо­лода дівчина в блакитно-серпанковому вбранні. Про­стягає білі руки, до себе кличе, кудись назад себе по­казує. Глянув пильніше - аж там з води піднялися гранітні валуни, чим тобі не дорога на той бік!

- Піднімайтеся, братове, - ріка нам брід дає і вря­туємося від клятого ворога!

На той час уже всі прокинулися, поклали на кін­ські попони своїх друзів поранених і рушили бродом через ріку з каменя на камінь. Ось уже й кущі прибе­режні, уже й врятовані. Позад усіх ішов молодий ко­зак, ішов та озирався, все в густий туман вглядався, чи не побачить ще ту чарівну дівчину, що їх врятува­ла. Уже при самому березі озирнувся і бачить: стоїть вона на гранітному валуні, прощальною рукою махає – благословляє.

- Як тебе звати, дівчино? За кого Бога молити? - запитав юнак.

Усміхнулась синьоока дівчина, розкинула руки-крила, оповиті блакитно-туманними шатами, і про­мовила:

- Синюха я, хлопче, Синюха!

Промовила і розтанула, злилася з туманом, з си­ньою водою, світанковим небом. Зачудовано дивив­ся козак на те диво, та не бачив уже нічого, крім вранішнього туману над широкою рікою. І каміння броду десь щезло, опустилося на дно ріки, ніби й не було нічого, ніби все це привиділося йому в дивови­жному сні. Та ні, не сон то був, бо ген гукають його товариші, та й на тім, щойно залишенім березі, вже гарцюють коні ворожого загону, чути войовничі ви­гуки. Та, на щастя, не може ворог перебратися через ріку, бо ріка-берегиня заховала від них кам'яну стежину-брід.

Така ось легенда. А що ж далі, ви питаєте? Що ж, хто був здоровіший, ті подалися далі на Січ, а хто був недужий чи покалічений, ті залишилися на березі Синюхи, заснували спочатку зимівник козацький, а там ще хтось присусідився. Так поступово і розрос­лося село з гарною назвою Синюхин Брід. Щоб не забували нащадки про Синюху - козацьку берегиню.

Минають віки, змінюються суспільні устрої, потрясають світ війни та катаклізми, на зміну одним поколінням приходять інші – і у кожного свої смаки, свої уподобання. Але односельчани, через усі злигодні і поневіряння, донесли до сьогодення кращі зразки українського фольклору.

Буквальний переклад терміну «фольклор» — народна мудрість. З часом вироби­лося більш уточнене його тлумачення: фольклор — це художнє відображення дійсності у словесно-музично-хореографічних і драматичних формах колек­тивної народної творчості, нерозривно пов'язаної з життям і побутом. У ній відбито світоглядні, етичні й естетичні погляди народу. Музично-хореогра­фічні форми органічно поєднуються зі словом; першоосновою драматичних форм також є слово, яке найвиразніше матеріалізує художню думку, тому поряд із терміном «фольклор» увійшли в ужиток назви «народна словес­ність», «народна поетична творчість».

Витоки культури сягають у ті далекі доісторичні часи, коли ще не було писемності і, зрозуміло, не було такої професії - письменник, але люди прагнули відтворити у слові свої враження, настрої, переживання, уявлення про оточуючу природу і свої зв’язки з нею, життєві ідеали, оцінку вчинків людей, серед яких жили, поняття про красу, добро і зло.

Відгомін родових та племінних уявлень донесла до нас обрядова поезія. У патріархальному суспільстві склалася фольклорна система, яка відповідала ритмам трудових процесів, обслуговуючи свята і будні; вона містила й неписані правила поведінки. Виробилися певні «сценарії» обрядів, у яких значну роль відігравали пісні й словесні формули, що мали сприяти врожаю, здоров’ю, добрим родинним стосункам. Регламентувалися вік, стать, громад­ське становище учасників обрядів, отже, фольклор був якнайтісніше пов'яза­ний з побутом. На пізніших етапах суспільної історії цей зв'язок слабшав, але активними залишалися функції соціального спілкування — інформативна, мистецька, дидактична, розважальна і самовиражальна.

Специфічними ознаками фольклору є спосіб збереження (фіксації) в пам’яті поколінь, усна форма творення й побутування, традиційність, варіативність, неспеціалізованість, колективність.

Народна пісня переймається «на слух». Постійні форми, повторюваність, формули, мігруючі блоки, простота і ясність стилістики, строга послідовність композиції, переважання дієслівних рим — усе це в сукупності становить естетику усності. При усній передачі слово виступає в органічному поєднанні з інтонацією, жестом, мімікою, мелодією. Цю єдність важко передати на письмі без певних втрат, що стосуються насамперед нюансів емоційного вира­ження. «...Усний спосіб поширення іноді створює враження механічної пере­дачі; насправді ж при більшій увазі до усних творів виявляється значна частка творчої роботи тієї особи, яка традиційну билину чи казку передає».

Варіантність — ознака, пов'язана з усністю й колективністю. «Варіан­том» твір можна назвати тоді, коли в ньому знаходяться аналогії до іншого твору, з яким він порівнюється. У фольклорі неможливо встановити оригінал, бо всі близькі твори функціонують на однакових правах; якщо в них спільного більше, ніж відмінного, — це варіанти. Варіантність, таким чином, є особлива форма повторення, а фольклор у цілому ґрунтується на зображенні близьких ситуацій, характерів, портретів, образів природи тощо. Оскільки соціально-економічні й культурно-політичні умови життя накладають на фольклорний твір свої відбитки, то окремі штрихи (в тому числі й мовні — особливості лексики, стилістики, синтаксичної будови речення) дозволяють з певною мірою приблизності встановити глибші й пізніші варіантні нашару­вання та ареали побутування.

Виконавці фольклорних творів, як правило, не передають дослівно тексту й мелодії (якщо це пісня), почутих від інших виконавців. Кожен з них інтер­претує твір по-своєму, залежно від власних художніх настанов, пам'яті, го­лосу, настрою тощо.

Отже, життя фольклорного твору завжди зумовлене рухом і змінами, «нехай ці зміни будуть іноді зовсім незначні (але вони можуть бути і дуже великими), нехай зміни, що відбуваються з фольклорними текстами, іноді нашаровуються так повільно, як у геологічних процесах,— важливий самий факт змінюваності», тобто варіативності.

На відміну від мистецтва, закріпленого у певній знаковій системі, у фольк­лорі немає остаточно завершених творів. Скульптор, різьбяр, художник, ткаля, вишивальниця, композитор чи літератор можуть повертатися до своїх витворів, щось удосконалюючи в них, але хтось «чужий» у їхню роботу втручатися не буде. У фольклорі ж митець користується уже «напрацьова­ним» іншими, може вносити свої поправки, доповнення, перекомпонувати текст, але всі ці зміни все-таки обмежені традицією і опираються на неї,— в тому й полягає одна з причин стійкості різних фольклорних жанрів. Кожен фольклорний твір, який увібрав у себе художній досвід попередніх поколінь, уже на способом художнього вираження є колективним. Інди­відуальне є начебто «якісним» станом колективної «кількості». На цю особли­вість свого часу звернув увагу І.Я.Франко: «Перш за все вражає нас відсут­ність індивідуальності. Навіть на думку не приходить нам дошукуватися автора кожної поодинокої пісні... У кожній околиці відповідно до діалекту, клімату, місцевості і звичаїв нова пісня потроху змінюється, незвичні або надто індивідуальні її риси затираються, провінціалізми з одної околиці по­ступаються місцем іншим; у міру кращої або гіршої пам'яті співака одні стро­фи випадають, прибувають інші, вирвані з якоїсь іншої пісні, ті знову підля­гають повільній зміні та скороченню, і в такий спосіб пісня повільно розщеплюється на велику кількість варіантів, у яких первісний мотив з часом підля­гав перетворенню, затемненню або розвиненню то в один, то в другий бік і з яких потім при відповідних обставинах можуть виробитися окремі пісні на близькі, але мало між собою схожі мотиви».

Фольклор як тип художньої культури — глибоко демократичне мистецтво, у якому творчість і сприйняття — нероздільні; він є виявом колективної думки і колективних емоцій, моральних, етичних і естетичних ідеалів і соціальних оцінок народу.

До вияву поетичних здібностей народу, його вміння художньо мислити і засобами образного узагальнення передавати ставлення до дійсності найкраще пристосована пісня.

У пісні поєднано напругу думки і настрою, виражену у слові й мелодії,— остання підносить на вищий щабель емоційний вплив пісні. Нескладна мелодія і ритмічна організація тексту сприяють запам'ятовуванню і відтво­ренню; на відміну від інших фольклорних жанрів, виконання пісні не вимагає ні особливої ситуації, ні спеціальної аудиторії: пісню можна співати тільки «для себе», вона може й згуртовувати великі колективи.

Гоголь говорив, що народні пісні для України - все: і поезія, й істо­рія, і батьківська могила, що пісні ці — народна історія, жива, яскрава, спов­нена барв, істини, історія, яка розкриває все життя народу.

А ще нашу пісню називають солов'їною. І ка­жуть, що солов'ї навчилися співати у нашого на­роду. Про це існує цікава легенда.

Розповідають, що колись солов'ї не жили на Україні, а були дуже співучими, тому що літали по всьому світі, збираючи пісні для індійського царя, у саду якого вони жили.

Залетів якось один соловей на Україну і сів спочити у якомусь селі. На той час усі люди були в полі. «Що за люди живуть тут? - подумав соло­вей. - Ні пісень, ні музики не чути».

Але настав вечір, люди поверталися додому, і залунали пісні. Та вони були сумними, тому що важка праця втомила за день людей.

Тут соловей заспівав і звеселив їх. Забули вони про втому і так заспівали, що соловей зача­рувався їхніми піснями.

Полетів соловей до царського саду і як за­співав отих пісень, що приніс з України, цар втратив спокій. І звелів лише йому співати у своєму саду.

Зачудовані солов'ї полетіли весною на Укра­їну, щоб слухати наших пісень. І пташенят по­чали висиджувати саме на Україні, щоб вони від самого народження слухали найчарівніші у світі пісні.

Всі українські народні пісні (крім коломийок) можна поділити на такі роди:



    • Епічний (розповідний) рід. Його представляють: думи, історичні пісні, співанки-хроніки, балади.

    • Ліричний рід. До нього належить календарно-обрядова пісенність: колядки та щедрівки, веснянки, купальські, петрівчані, русальні, жниварські, весільні пісні та голосіння.

    • Соціально побутова лірика: пісні козацькі, чумацькі, кріпацькі, рекрутські, наймитські, заробітчанські.

    • Родинно-побутова лірика: пісні про кохання, пісні про родинне життя, колискові пісні, жартівливі пісні.

Найстаровиннішою верствою української пісенності є обрядова поезія. Від самого свого виникнення вона перебувала в органічному зв’язку з язичницькими віруваннями, які своєрідно відображали залежність первісної людини від незрозумілих їй явищ природи. Ця поезія була невід’ємною від річної сільськогосподарської діяльності і родинного побуту. Поклоніння силам природи – магічне заклинання їх і славлення в піснях, танцями та іграми мало під собою практично трудову основу – прагнення домогтися від божества милості і таким чином забезпечити собі добробут і благополуччя. Такою була і календарно-обрядова поезія наших далеких предків. Органічний зв'язок календарно-обрядових звичаїв і поезії з трудовим господарським роком забезпечив їм глибоку живучість та стійкість. Під тиском християнської обрядовості вони не зникли, а почали своєрідно співіснувати, що в окремих проявах дожило аж до наших днів.

Винятково багатими жанрами календарно-обрядової поезії є магічно-величальні за своїм характером пісні, що в епоху християнства співали з святкуванням Різдва і Нового року - колядки та щедрівки. В народі в часи побутування цих пісень розрізняли їх за часом вико­нання: колядки співали перед Різдвом, щедрівки - проти Нового року.

Витончена граціозна поетична форма підсилювала урочистість і схвильованість змісту колядок, які радували трудівника, глибоко брали «за душу» Чому? А тому, як зазначав Іван Франко,- що колядка переносила їх думку у якийсь світ близький і рідний їм, а при тім зовсім відмінний від того, серед якого минає їх убоге клопітливе життя.

В колядках і щедрівках на повну силу буяє народна фантазія, бажане видається за дійсне; яскріє казковий світ, де навіть звичайні побутові речі світяться золотом і сріблом, де панує розважливість, розум, добро і злагода, де всі заможні і веселі. Переважна більшість колядо і щедрівок мають таку композицію: заспів, основний текст, приспів (у щедрівках найчастіше «Щедрий вечір, добрий вечір») і закінчення – поколядь. У заспівах найчастіше вказується місце дій, а основний мотив поколяді – прощання з господарями, уславлення їх, прохання почастувати за віншування. Інколи поколядь виконується як окрема пісня.

Збереглася і в Синюхиному Броді традиція колядувати та щедрувати.

Щедрівка «Ой у цьому домі…»

Ой у цьому домі, як у Божім раї

Щедрий вечір, добрий вечір.

Стоять столи, столи тесовії

Щедрий вечір, добрий вечір.

Сидять шевці, шевці молодії.

Щедрий вечір, добрий вечір.

Шиють ризи, ризи золотії.

Щедрий вечір, добрий вечір.

Прийшли попи ризи надівати,

Щедрий вечір, добрий вечір.

Ризи надівати, три служби служити,

Щедрий вечір, добрий вечір.

А першую службу, та за пана дядька

Щедрий вечір, добрий вечір.

А другую службу та зо його жінку,

Щедрий вечір, добрий вечір.

А третюю службу та за його діток

Щедрий вечір, добрий вечір.

Щедрівка «Ой учора із вечора…»

Ой учора із вечора

Пасла Меланка два качура.

Пасучи загубила,

Шукаючи приблудила.

Приблудила в чисте поле,

В чистому полі плужок оре.

В чистому полі плужок оре,

За тим плужком Василь ходе.

Васильчику ти чепчику,

Посію тебе в городчику,

Буду тебе я проривати,

В русую косу заплітати.

В русую косу заплітати,

До церквоньки проношати.

Наша Меланка в Дністрі була,

Дністрову воду вона пила

На камені ложки мила,

Ложку з тарілкою впустила,

Тоненький фартух замочила,

З буйненьким вітром говорила.

Повій вітре буйнесенький,

Висуши фартух тонесенький,

Повій вітре хоч сяк, хоч так,

Висуши фартух, як мак, як мак,

Повій вітре крізь ворота,

Висуши фартух краще злота,

Щоб мачуха не дознала,

Щоб шельмою не назвала.

Наша Меланка не робоча –

На ній сорочка парубоча.

Заклала руку й у кишеню,

Витягла грошей повну жменю.

Нашії гроші не полова,

Наша Меланка чорноброва,

Нашії гроші не пшениця,

Наша Меланка білолиця.

Нашу Меланку зазивали,

Медом та вином напували,

Медом та вином напували,

Пару калачів дарували.

Колядка «Ой на річці тиха вода стояла»

Ой на річці тиха вода стояла

Там Пречиста свого сина купала

А скупавши в свої ризи сповила,

А сповивши в ясла личко ложила.

Над тим яслом сірі воли стояли

На те дитя Божим духом дихали.

Десь взялися із небеса три царі

Та й принесли тому дитю три дарі.

А перший цар миром, миром мирував,

А другий цар Йсусом Христом називав,

А третій цар квіточкою дарував.

То ж не квітка то ж святоє Рождество

Всьому миру хрещеному радісно.

Возрадуйся пан хазяїн своєму дому

Як ангели на небесах у раю.

Колядка «Дивная новина…»

Дивная новина мала діва сина

Спородила в Віфлеємі Марія єдина.

Вона ж його мала, на руках качала

Вона ж його рожденого сином називала.

Не в царській палаті, не в багатій хаті

А в вертепі поміж скотом

Усі будуть знати

Яко діва чиста Марія пречиста

І рождає і питає: «яка я нєвєста.

Скажи, право, судьї, чи праведна буду?»

Бог з тобою при тобою

Всі праведні будуть.


Щедрівка «Ой сів Христос вечеряти…»

Ой сів Христос вечеряти

Щедрий вечір, добрий вечір.

Прийшла к ньому Божая мати

Щедрий вечір, добрий вечір.

Ой дай синку божії ключі

Щедрий вечір, добрий вечір.

Одімкнути рай і пекло

Щедрий вечір, добрий вечір.

Випустити праведні душі

Щедрий вечір, добрий вечір.

Тільки одної не випускати

Щедрий вечір, добрий вечір.

Котора душа согрішила

Щедрий вечір, добрий вечір.

У п’ятницю проспівала

Щедрий вечір, добрий вечір.

У суботу не вмивалась

Щедрий вечір, добрий вечір.

У неділю поснідала

Щедрий вечір, добрий вечір.

Отца й неньку поругала

Щедрий вечір, добрий вечір.

Вона й не ругала тільки подумала

Щедрий вечір, добрий вечір.
Щедрівка «Ходив Господь по небесах…»

Ой учора із вечора

Ходив Господь по небесах

Зустрів дівку із водою

- Ой дай, дівко, води пити

Русі вуса закропити.

- Ой не дам я води пити

Бо це ж вода нечистая

З підбіл піску насипано

З древа листя нападано.

- Сама, дівко, нечистая

Бо це ж вода пречистая.

Стала дівка та й умліла

З плечей відра опустила.

Постой, дівко, не лякайся

Йди до церкви сповідайся.

Тільки дівка в церкву ввійшла

Усі дзвони задзвонили.

Стала дівка сповідаться

Усі стіни здвигнулися.

Стала дівка причащаться

Усі святі зглянулися.

Посівальна

Христос Спаситель по полю ходить

По полю ходить і по лісі

Діва Марія їсти носила

Їсти носила Бога просила.

Уроди Боже жито пшеницю

Жито пшеницю всяку пашницю.

Сію посіваю і з Новим годом

І з новим щастям поздоровляю.

Цьому ж хазяїну многая лета

многая многая многая лета.

Цій же хазяйці многая лета

многая многая многая лета.

Цім же і діткам многая лета

многая многая многая лета.

З Василем, з Меланкою.


Колядка «Христос спаситель полночь родился»

Христос спаситель полночь родился

В вертепе темном свет появился.

Вод над вертепом звезда сияет

Христос родился всем возвещает.

И чи не ангел с небес слетели

И славу вешню Христу воспели.

И вдруг же ангел лети по полю

И пастухам весть неси на поле.

Они поспешно в вертеп приходят

И здесь во яслях Христа находят.

С великим страхом у яслях стали

И на колени с молитвой пали.

Стояли долго, Христу морлились

И святой вере тут озарились.

Святая вера страннику мира

Жил безопасен спаситель мира.

Христос спаситель твой день родженья

Подай нам тёмным дар и спасенья.
У нашому селі дуже полюбляють свято Івана Купала, тому в ніч з 6 на 7 липня синюхинобрідці збираються біля річки: переплигують через багаття, дівчата кидають вінки в річку, аби дізнатися де живе суджений – ряджений і, звичайно, співають пісні.




Ой на Івана, ой на Купала

Красна дівчина долі шукала,

Долі шукала, вінок сплітала,

Вінок сплітала в воду пускала.

Пливи віночку у синє море

Кому на щастя кому на горе

Пливи віночку у синє море.
Співають Синюхинобрідці і балади.

Балада — як жанр народнопісенної творчості увійшла у вітчизняну науку на початку XIX ст. Відомий дослідник слов'янського фольклору М.Драгоманов так охарактеризував цей жанр: «То пісні епічного змісту, що, оповідаючи, звичайно мають за сюжет яку-небудь сумно-ефектну подію: вбивство свояка, жінки, мужа, отрута брата і т.п.»— і в цьому подібність ба­лади до пісні-хроніки, але балада не дає конкретних імен і конкретних обста­вин. Існує багато варіантів балад, в яких той самий випадок поміщається у різні географічні й часові координати; по-різному звучать й імена героїв, тому що в баладі головне не подія, а відчування, яке вона збуджує, думка, на яку вона наводить.



Ой що ж то за нива, що ж то за покоси,



Що ж то за дівчина розпустила коси.

Коси розпустила, гулять не ходила,

Йому йти в солдати - вона полюбила.

Виряджала мати сина у солдати

Молоду невістку зелений лен брати.

Іди ти, невістка, зелений лен брати

Та не повертайся до моєї хати.

Брала лен невістка, стало вечоріти,

Молодеє тіло стало деревіти.

Брала вона брала, лену не добрала

Та й посеред поля тополею стала.

Проходить годочок, другий наступає,

На третій годочок солдат повертає.

Добрий вечір мамо, що ж то за причина,

Що на нашім полі росте деревина?

Не питайся сину за тую причину,

Бери топор в руки рубай деревину.

Як ударив вперше, вона похилилась,

Вдарив вдруге втретє та й заговорила.

Не рубай мій милий, я ж твоя миленька

Подивися в листі дитина маленька.

Як ти моя мила, то ідем до хати

Мені молодому звари вечеряти.

Мене твоя мати, тяжко проклинала

Що я серед поля тополею стала.

Мамо ж моя мамо, що ж ти наробила

Що ми так кохались, а ти розлучила?
Більше двадцяти років при Синюхинобрідській ЗОШ І-ІІІ ступенів діє фольклорний колектив «Джерельце». Народився в 1987 році. До його складу входять діти молодших класів і учні-старшокласники.

Колектив веде пошукову роботу на селі, записуючи від старожилів дитячий фольклор, пісні, обряди, традиції.

На основі записаного створюються сценарії, які учасники показують в школі, селі, районі, на оглядах та районних конкурсах. Молодша група показує «Зустріч весни», «Зелені свята», «Великодні ігри». Старша – «Козацькі забави», «Калита», «Зимові ігри та розваги», «Ой радуйся земле», «Ой на Івана, ой на Купала», «Михайлівські вечорниці», «Толока», «Українське весілля» та інші.

Фольклорний колектив виступає в сільському будинку культури, школі, дитсадку, сільських та районних заходах, пов’язаних з розвитком народної творчості.

Колектив «Джерельце» є супутником фольклорного колек­тиву дорослих «Криниченька», що діє при сільському будинку культури. Учасники цього колек­тиву навчають молодь співати, ви­ховують любов до народної творчості, проводять разом українські вечорниці, свято урожаю, свято села, Івана Купала.

«Джерельце» - активний пропагандист народної творчості, учасник фольклорних обрядових свят. Він лауреат Другого Всесоюзного фестивалю фольклорних колективів, учасник міжнародного фольклорного фестивалю в «Артеку», лауреат обласного фестивалю «Різдвяні канікули».

Незмінним керівником «Джерельця» впродовж 21 року була вчителька Яцина Людмила Михайлівна, яка сама є збирачем фольклору, сама закохана в українську пісню і виховує цю любов і у своїх вихованців.

Колектив працює натхненно, творчо, має багато нагород – грамот, дипломів, подарунків.



Стрижень, серцевина людської особистості – це те світле, що повинно бути за душею, повинно стати дорожчим за життя – честь, гордість, гідність громадянина, любов до Вітчизни, любов до людей – ось два стрімкі потоки, які зливаючись формують справжню Людину. І тому в своїй виховній роботі вчителі Синюхинобрідської школи завжди звертаються до цінностей фундаментальних, загальнолюдських і результатом цієї роботи є традиції, що складались роками і систематично підтримуються учнівським та вчительським колективами. Це перш за все – українські вечорниці, які скликають холодного зимового вечора батьків та учнів до стін школи. У гарно прибраному вишитими рушниками залі звучать народні пісні, які виконували колись бабусі. За традицією вечорниці готують найстарші учні школи – одинадцятикласники. Ними проводиться клопітка робота: збирається фольклор, записуються ігри, готуються п’єси за творами українських письменників. Це дійство переносить присутніх в чудовий світ звичаїв та обрядів українського народу.

При сільському Будинку культури впродовж багатьох років існує фольклорний ансамбль з милозвучною назвою «Криниченька». В його репертуарі більше ста пісень. З роками склад колективу змінюється, але незмінною залишається любов до народної пісні.



Як поїхав мій миленький на базар до рідні



Купив мені черевички, ось вони на мені

Щоб я його голубом звала,

Щоб я йому правду казала.

Я ж не буду голубом звати,

Я ж не буду правду казати.

Як поїхав мій миленький на базар до рідні

Купив мені кофтиночну, ось вона на мені

Щоб я його голубом звала,

Щоб я йому правду казала.

Я ж не буду голубом звати,

Я ж не буду правду казати.

Як поїхав мій миленький на базар до рідні

Купив мені нагаєчку, ось вона по мені

Щоб я його голубом звала,

Щоб я йому правду казала.

Тепер буду голубом звати,

Тепер буду правду казати.


Косив батько, косив я

Викосили солов’я.

Соловей у саду тьох да тьох

Конореєчка

Роман косить, Гапка в’яже,

Катерина загріба

Петро воли заверта

Ой, мамо, люблю Гриця

Гриць на конику вертиться,

В Гриця шапка до лиця

Люблю Гриця молодця.

Прийди, Грицю, у неділю

Дам сорочку тонку білу

Соловей у саду тьох да тьох

Конореєчка

Роман косить, Гапка в’яже,

Катерина загріба

Петро воли заверта

Ой, мамо, люблю Гриця

Гриць на конику вертиться,

В Гриця шапка до лиця

Люблю Гриця молодця.

Прийди, Грицю, в понеділок

Підем разом по барвінок.

Соловей у саду тьох да тьох

Конореєчка

Роман косить, Гапка в’яже,

Катерина загріба

Петро воли заверта

Ой, мамо, люблю Гриця

Гриць на конику вертиться,

В Гриця шапка до лиця

Люблю Гриця молодця.



Ой там на горі

Ой там на крутій

Ой там сиділа

Пара голубів.

Вони сиділи

Парувалися

Сизими крильми

Обіймалися.

Ой десь взявся стрілець

Стрілець-молодець

Голуба й убив

На сніданнячко,

Голубку взяв

На страданнячко.

Приніс додому

Пустив додолу

Насипав пшонця

Аж по колінця

Налив водиці

Аж попід крильця.

Голубка не їсть

Голубка не п’є

Аж на ту гору

Все поглядає.

Голубко моя

Сизокрилая

Чом ти зажурилася

Моя милая?

Ой єсть у мене

Сім пар голубів

Літай, вибирай,

Який тобі мил.

А я ж літала

Вже й вибирала

Нема ж такого

Що я втеряла.


Летіла зозуля

Та й стала кувати

Ой то ж не зозуля

То рідная мати.

Ой то ж не зозуля

То рідная мати

Вона прилетіла

Дочку провідати.

Коли б вона знала

Яка в неї біда

Вона б передала

Горобчиком хліба.

Горобчиком хліба

Синичкою солі

Ой мамо, ой мамо

Як тяжко без долі.

Летіла зозуля

Та й стала кувати.


Була в мене гарная хустина

А я її продала

А за тії гроші музики хороші

Найняла, найняла.

Ой музики мої, ой заграйте мені

Гопака, гопака.

Було в мене гарнеє намисто

А я його продала

А за тії гроші музики хороші

Найняла, найняла.

Ой музики мої, ой заграйте мені

Гопака, гопака.

Була в мене гарная хатина

А я її продала

А за тії гроші музики хороші

Найняла, найняла.

Ой музики мої, ой заграйте мені

Гопака, гопака.

Був у мене чоловік рівнивий

А я його продала

А за тії гроші музики хороші

Найняла, найняла.

Ой музики мої, ой заграйте мені

Гопака, гопака.


Я ж тебе милая не лаю

Я ж тебе милая питаю

А чи були гості у моєму домі

У моєму домі без мене?

Був Микита з города

А Данило із села

А отой Михайло малий шкандибайло

Був у мене молодої з города

Я ж тебе милая не лаю

Я ж тебе милая питаю

А що пили гості у моєму домі

У моєму домі без мене?

Пив Микита самогон

А Данило первачок

А отой Михайло малий шкандибайло

Пив зі мною молодою коньячок.

Я ж тебе милая не лаю

Я ж тебе милая питаю

А що їли гості у моєму домі

У моєму домі без мене?

Їв Микита індика

А Данило гусака

А отой Михайло малий шкандибайло

Їв зі мною молодою голуба.

Я ж тебе милая не лаю

Я ж тебе милая питаю

А де спали гості у моєму домі

У моєму домі без мене?

Спав Микита за столом

А Данило під столом

А отой Михайло малий шкандибайло

Спав у мене молодої під бочком.

Хоч би про що йшлося у ліричній пісні, вона завжди зворушує щирістю й безпосередністю. Її творцям властиве конкретно-образне мислення, вони говорять про те, що їх хвилює, викликає радість чи смуток; в ліричних піснях яскраво вимальовується вдача людини: задерикувата чи покірна, вперта чи поступлива, сварлива чи лагідна. Крізь призму почувань однієї людини пере­дається характер цілого народу. «Мені завжди здається,— писала Леся Українка,— що коли де можна побачити вдачу народу, то се скоріше в лірич­них піснях».

Тому найбільше співають мої односельці ліричних пісень та пісень про кохання.

Пісні про кохання становлять найбільший масив родинно-побу­тової лірики. В них передаються усі перипетії відносин двох: і перше несмі­ливе почуття, яке боїться виказати себе навіть поглядом, і відкрите утвер­дження щастя любити і бути любленим, і сумніви та образи, і біль розлуки, і невтішне горе зраджених і покинутих, і гадки про одруження, про майбутню долю.

Одним з найпоширеніших мотивів у піснях про кохання є мотив розлуки. І це не випадково: період розквіту фольклорного, зокрема пісенного мистец­тва XV—XVII ст. був часом лицарської звитяги, далеких походів, запеклих боїв. Цю національну особливість побуту української молоді тонко підмітив М. В. Гоголь, відзначивши, що тоді молоді люди «бачились між собою найкоротший час і потім розлучалися на багато років. Роки ці минали для жінок в журбі, в чеканні своїх чоловіків, коханих, які промайнули перед ними в своєму пишному військовому вбранні, як сон, як мрія. Від того кохання їх стає надзвичайно поетичним».




Очі сині та сині

Дала мати дівчині

Та навіщо не знала

Мабуть того й сама.

А тепер тій дівчині

Через очі ти сині

А ні вдень а ні вночі

Та спокою нема.

Та нащо ж було мати

Очі сині давати

Коли сині самотні

Мабуть будуть повік.

Очі сині та карі

Не підходять до парі

А від того серденько

Мабуть в’яне щорік.

Не журися дівчино,

Не журися рибчино

Прийде серцю утіха

Прийде радісний час.

Поєднається серце

З милим другом навіки

І заграє веселка

У дівочих очах.




Спить ставок де колишуться віти,

Вітерець в верболозах заснув

Десь заграла плакуча гітара

Там дівчина зустріла весну.

Ти поїдеш далеко, далеко

Так далеко від мого села

І ніколи мене не згадаєш

Що у тебе дівчина була.

Ти поїдеш далеко, далеко

А мене покидаєш одну

І ніколи мене не згадаєш,

А з другою зустрінеш весну.

Ти не плач не журися дівчино,

Ти не плач не журись не ридай,

Через рік як цвістиме калина

В тихий вечір на мене чекай.

Ось пройшло довгождане чекання,

Ось прийшла довгождана весна,

Дівчинонька прийшла до калина

А милого її там нема.

Ой нема, ой нема та й не буде

Бо такав же дівоча судьба

Будеш знати як хлопців кохати

І як вірити в їхні слова.


Ой я маю чорні брови

Маю карі очі,

Чом ти мене, козаченько,

Любити не хочеш?

Ой як хочеш, дівчинонько,

Щоб тебе любити

Збудуй місток через річку

Щоб добре ходити.

Ой якби ж я, козаченько,

Свої майстри мала,

То я б тобі через річку

Місток збудувала.

Збудувала би місточок,

Щоб добре ходити

Посадила б калиноньку

Щоб добре любити.


Приїхали до дівчини

Три козаки в гості

Гей!


Приїхали до дівчини

Три козаки в гості.

Один козак коня веде

Другий коня в’яже

Гей!

Третій стоїть під віконцем



Добрий вечір каже.

Добрий вечір, стара мати

Дай води напиться

Гей!


Маєш дівку люди кажуть

Дозволь подивиться.

Вода в сінях кружка в хаті

Іди та й напийся.

Гей!

Дівка в хаті у світлиці



Іди подивися.

Вода ж твоя не холодна

Піду до криниці

Гей!


Дівка твоя нехороша

Піду до вдовиці.

А в вдовиці дві світлиці

Ще й третя кімната

Гей!

А в дівчини одна хата



І та не прибрата.


Ой, дівчино, шумить гай

Кого любиш забувай, забувай.

Ой, дівчино, шумить гай

Кого любиш забувай.

Нехай шумить хай гуде

Кого люблю мій буде, мій буде.

Нехай шумить хай гуде

Кого люблю мій буде.

Ой, дівчино, серце моє

Чи підеш ти за мене, за мене?

Ой, дівчино, серце моє

Чи підеш ти за мене?

Не піду я за тебе

Нема хати у тебе, у тебе.

Не піду я за тебе

Нема хати у тебе.

Підем, серце, в чужую,

Поки свою збудую, збудую.

Підем, серце, в чужую,

Поки свою збудую.

Чужа хата такая

Як свекруха лихая, лихая.

Чужа хата такая

Як свекруха лихая.

Як не лає то бурчить

А все ж вона не мовчить, не мовчить.

Як не лає то бурчить

А все ж вона не мовчить.

Ой, дівчино, шумить гай

Кого любиш забувай.


В саду моєму айстри зріли

А ти поміг мені полить

З тих пір тебе я покохала

З тих пір душа моя болить.

В саду моєму айстри білі

Схилили голову в журбі

В моєму серці гаснуть сили

Чужою стала я тобі.

Як ти проходив біля хати

Я задивилась на твій стан

Стояла довго під вербою

Поки вечірній впав туман.

Туман упав, а я стояла

Вечірня зіронька зійшла

Кликала мати вечеряти

А я все далі в сад пішла.

В саду моєму айстри зріли

Червоні, сині, голубі

В моєму серці гаснуть сили,

Чужою стала я тобі.


Туман яром, туман долиною

За туманом нічого не видно

Тільки видно дуба зеленого

Під тим дубом криниця стояла

В тій криниці дівка воду брала.

Упустила золоте відерце,

Засмутила козакові серце.

А хто ж теє відерце достане

Той зі мною на рушничок стане.

Обізвався козак молоденький

А я теє відерце достану

А я з тобою на рушничок стану.




Не ходи Юлане

Да й не ходи Юлане

Крайом, крайом берегом.

Не суши серденька

Да й не суши серденька

З чорними бровами.

Чорні брови маю

Да чорні брови маю

Та й не оженюся.

Піду до Дунаю,

Дай піду до Дунаю

З горя утоплюся.

Не топись, козаче,

Да й не топись, козаче,

Бо дівчина плаче.

Нехай вона плаче,

Да й нехай вона плаче

Вона перестане.

Візмуть її люди

Да й візьмуть її люди

Моя не буде.


Болить в мене голівонька

Чим я перев’яжу,

Ой далеко від родини

Ким я перекажу.

Перев’яжу голівоньку

Шовковим платочком

Перекажу до родини

Сивим соколочком.

А той шовковий платочок

Голівоньки не зв’яже,

А той сивий соколочок

Правдоньки не скаже.


Ой наступила та чорна хмара

А за нею сива,

Чи є в світі така друга

Як я нещаслива.

Ой на ставу, на ставочку

Качечка ночує

Не будемо серце в парі

Душа моя чує.

Ой на ставі на ставочку

Качечка несеться

Не будемо серце в парі

Так мені здається.


Тече річечка невеличечка

Схочу перескочу

Відайте мене, моя матінко

За кого я схочу.

Заміж оддала, ще й сповідала

Дома не бувати

А якщо прийдеш, моя донечко

То вижену з хати.

Терпіла я рік, терпіла я два

Третій не стерпіла

Перетворилась в сиву зозулю

До гаю злетіла.

Прилетіла в гай, гай зелененький

Сіла на калині

Та й стала кувать, жалю завдавати

Всій нашій родині.

Сидить матінка край віконечка

Рушник вишиває

А найменший брат у порога став

Ружжо заряджає.

Позволь, матінко, позволь рідная

Цю зозулю вбити

Бо вона кує, жалю завдає

Тяжко в світі жити.

Не позволю я, мій синочечку,

Цю зозулю вбити

Бо цій зозулі, як моїй дочці

Тяжко на чужині.
Давно було сказано: «якщо хочеш зрозуміти поета, іди в його країну». Якщо хочеш зрозуміти душу народу, її потаємні глибини, неповторну індивідуальність – вивчай народні пісні. Пісня – це чудове поєднання слова й музики, духовне обличчя нації, її своєрідна візитна картка.

Михайло Стельмах писав, що пісня супроводжує українця від колиски до могили, бо не було значної події в житті народу, нема такого людського почуття, яке б не озвалося в українській пісні чи ніжністю струни, чи рокотанням грому.

Відомо, що українських пісень записано понад 200 тисяч і цим далеко не вичерпується пісенне багатство нашого народу. Фахівці стверджують, що жодна інша нація в світі не може похвалитися такою кількістю пісень.

Народна пісня – голос невсипущий,

Душі людської вічне відкриття,

Вона ніколи, як і хліб насущний

Не вийде з моди сущого життя.

ЛІТЕРАТУРА



  1. Антологія української народної творчості «Закувала зозуленька»., - Київ «Веселка»., 1989


Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка